Контрольна робота
з курсу«Економічна історія»
на тему:
«Різні моделі змішаноїекономіки й національні особливості післявоєнного відновлення економіки врізних країнах (період 1945-1970рр.)»
ЗМІСТ
Вступ
1 «Змішана економіка» як модель регульованої ринковоїекономіки
2 Зміни, що відбулися на карті післявоєнної Німеччини. Причинивисоких темпів господарського розвитку ФРН у період 1951-1970рр. «Німецькеекономічне диво
3 Японія як економічний гігант, що завоював значні сегментисвітового ринку в період 1951 -1970 рр
4 Подальший розвиток ринкової економіки у Франції, США й ПівденнійКореї
5 Характеристика створеного в 1957р. економічного угрупування(Європейського економічного співтовариства ЄЕС) основних країн Західної Європи
Висновки
Використана література
ВСТУП
Економічна історія єнадзвичайно важливим предметом у системі економічної освіти: вона закладає усвідомості основи економічного мислення та логічного аналізу економічноїдійсності. Простежуючи зміни форм господарського розвитку, процеси формуваннята розвиток певних господарських систем, економічна історія дає можливістьпобачити, як здійснюється сам хід перетворень, головні досягнення в галузітехнічного прогресу чи економічної політики, які або самі є результатомсоціально-економічних перетворень, або стають приводом, передумовою економічнихзрушень.
Економічна історія даєреальне бачення довготермінових тенденцій економічного розвитку. Якщо статистиката соціологія малюють характеристики сучасного стану економіки, то економічнаісторія — картину історичного руху від минулого до сучасного, без чогонеможливо побачити тенденції економічного розвитку, достатньо повно розкритисучасний його стан та причини тих чи інших явищ, що його характеризують,підтвердити правильність чи розкрити помилки сучасної економічної політики,нарешті, обґрунтувати її перспективи. У поєднанні з історією економічних учень,економічна історія відіграє фундаментальну роль у формуванніекономіста-практика, дослідника і педагога, адже формує в нього критичнемислення, «об’ємне» бачення соціально-економічних процесів і явищ.
При виконанні даноїконтрольної роботи ми ретельно розглянемо та ознайомимось з процесами, щовідбувалися у післявоєнний період у різних країнах, та визначимо різницю міжрізними моделями змішаної економіки, що діяли на той час.
1 „Змішанаекономіка“ як модель регульованої ринкової економіки
Після 1945 року економікавсіх капіталістичних країн розвивалася значно швидше, ніж у першій половині XX ст., причому цей періодознаменувався декількома спалахами інфляції. У всіх країнах держава все частішей усе більш регулярно стала втручатися в економіку. Однак національнірозходження, що виявилися, дозволяють стверджувати, що нація була й залишаєтьсянайважливішим фактором економічної історії.
Для кожної системи характернісвої національні моделі змішаної економіки, тому що країни відрізняються своєрідністюісторії, рівнем економічного розвитку, соціальними й національними умовами.Розглянемо найбільш відомі національні моделі.
Американська модель побудована на системі всілякого заохочення підприємницькоїактивності, збагачення найбільш активної частини населення.
Малозабезпеченим групамстворюється прийнятний рівень життя за рахунок часткових пільг і матеріальноїдопомоги. Завдання соціальної рівності тут взагалі не ставляться. Ця модельзаснована на високому рівні продуктивності праці й масової орієнтації надосягнення особистого успіху, У цілому для американської моделі характернийдержавний вплив, спрямований на підтримку стабільної кон’юнктури й економічноїрівноваги.
Шведська модель відрізняється сильною соціальною політикою, спрямованою наскорочення майнової нерівності за рахунок перерозподілу національного доходу накористь найменш забезпечених верств населення. Тут у руках держави перебуваєвсього 4% основних фондів, а частка державних витрат в 90-х рр. склала 70% відвалового внутрішнього продукту (ВВП), причому більше половини із цих витратнаправляється на соціальні потреби. Природно, це можливо тільки в умовахвисокої норми оподаткування. Така модель одержала назву »функціональнасоціалізація". У такой моделі функція виробництва переходить наприватні підприємства, що діють на конкурентній ринковій основі, а функціязабезпечення високого рівня життя (включаючи зайнятість, соціальне страхування)і багатьох елементів інфраструктури (транспорт, наука) — на державу.
Соціальне ринковегосподарство ФРН. Ця модель формуваласяна основі ліквідації концернів гітлерівських часів і надання всім формамгосподарства (великим, середнім, дрібним) можливості стійкого розвитку. Прицьому особливим заступництвом користуються так називані „миттельштанди",тобто дрібні й середні підприємства, фермерські господарства. Держава активновпливає на ціни, мита, технічні норми. Ринок, що лежить в основі цієї системивиявив свою перевагу у використанні спонукальних стимулів до високоефективної господарськоїдіяльності.
Японська модель характеризується певним відставанням рівня життя населення (утому числі рівня заробітної плати) від росту продуктивності праці. За рахунокцього досягається зниження собівартості продукції й різке підвищення їїконкурентноздатності на світовому ринку. Перешкод майновому розшаруванню неставиться. Така модель можлива тільки при винятково високому розвиткунаціональної самосвідомості, пріоритеті інтересів нації над інтересамиконкретної людини, готовності населення йти на певні матеріальні жертви зарадипроцвітання країни. Ще одна особливість японської моделі розвитку пов'язана зактивною роллю держави, спрямованої на створення такого господарськогосередовища, у якому перспективні галузі розвиваються найбільш динамічно.
Південнокорейська модель має багато загального з японською. Це, зокрема, стосуєтьсяособливостей психологічного складу населення країни, його високої працьовитостій відповідальному відношенню до своїх обов'язків, що базується на моральнихнормах конфуціанства. Загальним для обох моделей є й активна участь державнихорганів у перебудові економіки.
Однак південнокорейськамодель має й свої специфічні елементи. Деякі з них раніше використовувалися вяпонській моделі (у першій половині минулого століття). Внаслідок відносно меншого,чим у Японії, розвитку ринкових відносин південнокорейська держава цілеспрямованосприяла створенню потужних плацдармів ринкової економіки в особі великихкорпорацій, що переросли потім у фінансово-промислові конгломерати. Крім того,державні органи надавали всебічну підтримку дрібному й середньомупідприємництву, сприяючи тим самим створенню в стислий термін середнього класу.І, нарешті, ще один елемент південнокорейської моделі, — це чіткий ізбалансований поділ функцій між центром і провінціями, що також сприялоформуванню розвинутої ринкової економіки.
2 Зміни, що відбулися на карті післявоєнної Німеччини. Причини високихтемпів господарського розвитку ФРН у період 1951-1970 рр. «Німецькеекономічне диво»
У числі підсумків Другої світовоївійни перебуває й факт утворення на території країни-зачинателя війни двохсуверенних держав з різним суспільно-економічним устроєм. Це відбулося врезультаті компромісного рішення про створення системи чотирибічного (СРСР,США, Англія, Франція) контролю за розвитком Німеччини. Об'єднання трьох зонконтролю, що здійснювали Англія, США й Франція, призвело до утворення такзваної Тризонії. До проголошення Федеративної Республіки Німеччини (ФРН) цятериторія управлялася країнами-переможницями, які експропріювали у свою користьчастину німецького промислового потенціалу.
Державні інститути ФРНформувалися досить довго, тому що це державне утворення, що об'єднало три зониокупації, офіційно виникло в 1949р. Союзні держави тільки у квітні 1950р. дозволиливідновлення важкої промисловості Німеччини, і тільки в березні 1949р. припинилидемонтаж устаткування німецьких заводів.
Німецьке питання відігравалоособливу роль у післявоєнному врегулюванні. У чималому ступені провину за фактрозколу Німеччини на дві різні держави треба покласти на союзницькі держави,які відмовилися від пропозиції СРСР надати цій країні можливість самійвирішувати свою долю. Єдина й демілітаризована Німеччина могла б створитинайбільш сприятливі умови для здійснення репараційної програми. РадянськомуСоюзу можна дорікнути тільки в тому, що він не зміг протистояти політиці, щовела до розколу. Природно, що Радянський Союз міг створювати нову державу науламках ринкової економіки тільки за своїм зразком і подобою.
По обидві сторони демаркаційноїлінії почалася політика демонстрації взаємної ворожості. Відбиттям цього можеслужити наступний факт. У вересні 1950р. у ФРН були введені заборони напрофесії: наприклад, члени комуністичної партії не могли займати пости всистемі державних органів. Таке положення призводило до росту напруженості увідносинах між західною й східною частиною Німеччини, що досягла своєї найвищоїкрапки у зведенні берлінської стіни в 1961р.
Питання історичних доль двохнерівних у кількісному відношенні частин колись єдиної держави було, упринципі, визначено приналежністю держав-переможниць до різних економічнихсвітів, тому для Радянського Союзу питання перетворення нової держави нанімецькій землі у вітрину соціалістичного табору на довгі роки стало предметомособливої уваги й турботи, що потребувало, у тому числі, чималих матеріальнихзасобів. Але історія однаково розпорядилася по-своєму, і замість подякинімецький народ покладає провину за все, що сталося, у тому числі й за провалцієї ідеї, на колишнє радянське керівництво.
У період з 1951 по 1970рр,країни, що колись входили в політичну вісь «Рим — Берлін — Токіо»,пережили етап надзвичайно високих і динамічних темпів економічного розвитку.Основними причинами цього можна назвати:
— поразка в другій світовійвійні, що позбавила економіку кожної із цих країн однобокої мілітаристськоїспрямованості,
— установлення демократичнихбуржуазних свобод,
— активне втручання державив економіку,
— потужне зростання державного сектору в економіці;
— проведення прогресивнихаграрних реформ, спрямованих на якнайшвидший перехід до ринкових відносин усільськогосподарському виробництві;
— проведення твердої антиінфляційноїполітики, у тому числі за допомогою заморожування заробітної плати й сувороїекономії на всіх соціальних програмах;
— збільшення ємностівнутрішнього ринку, у тому числі товарів народного споживання;
— масове відновленняморально й фізично застарілого виробничого обладнання,
— адекватне відношення донеобхідності розвитку НТП і його підтримка на державному рівні;
— збільшення інвестицій упромисловість;
— структурна перебудовапромисловості через пріоритетний розвиток галузей НТП;
— посилення концентраціївиробництва й капіталу.
Післявоєнний економічнийландшафт Німеччини був особливо сумним й обтяжуючим. У 1945р. Німеччинавиявилася в катастрофічному положенні навіть у порівнянні з тим, що іншікраїни теж сповна випробували розруху. Той факт, що через 15 років після війнизахідна частина цієї розгромленої країни вийшла на перше місце в Європі зарівнем економічного розвитку, був одностайно охарактеризований як німецьке«диво».
Остаточно від ідеї репараційпереможці відмовилися лише у березні 1951р. Німецька марка, нова німецькавалюта, що стала втіленням політичного й економічного безсилля післявоєнноїНімеччини, була девальвована у вересні 1949р. більш, ніж на 20%. Але це була їїостання девальвація.
У червні 1948р. була здійсненанадзвичайно тверда грошова реформа. З огляду на соціально-політичну обстановкув країні, присутність військ союзних держав і крайню слабкість профспілковогоруху, німцям вдалося зробити те, шо не змогли зробити французи. Кількістьгрошей, що перебували в обігу, було скорочено настільки, що ціни навнутрішньому ринку стали різко зменшуватися. Щоб досягти такого результату,німецька адміністрація пішла на повну заміну національної валюти: замістьдовоєнної рейхсмарки була випущена німецька марка. Кожен власник рейхсмарок мігобміняти їх на нові гроші з розрахунку один до одного, але в дуже обмеженихмежах: не більше 70 марок. Це призвело до анулювання всіх ліквідних запасів, щоперевищують зазначену суму. У той же час був введений високий податок нанерухомість. Таким чином, власники земельних ділянок вносили свій внесок уподолання фінансових труднощів країни.
У 1957р. Німецькийфедеральний банк, у завдання якого входило фінансування кредитних установ ізахист паритету національної валюти, одержав новий, незвичайний для того часустатус: він став незалежним від органів політичної влади. Члени правління цьогобанку обираються представниками німецьких земель і не повинні звітувати передурядом або підкорятися його вказівкам. Якщо врахувати, що німці панічно боятьсяінфляції, з якою вони зіштовхувалися під час Першої і Другої світових війн й упіслявоєнні періоди, можна легко пояснити, чому Західна Німеччина проводитьнастільки обережну й результативну кредитно-грошову політику.
Ефективність німецькоїпромисловості виявилася ще перед Першою світовою війною, коли Німеччина вийшлана перше місце в Європі, відтіснивши Великобританію на другий план. На початку50-х років, практично відразу ж після відновлення зруйнованих будинків іпідприємств, почалося бурхливе відродження німецької економіки. Паралельновідбувалися важливі зміни інституціонального характеру.
Якщо в першій третині XX ст. у Німеччині підсилювавсявплив лівих партій і революційних профспшок, то після Другої світової війнисклалася принципово інша соціально-економічна ситуація. Завдяки закону проучасть трудящих у керуванні підприємством, прийнятому в травні 1951р., потужнінімецькі профспілки виявилися включеними в господарську діяльність. Зокрема,представники робітників та службовців входять до складу правління корпорацій ізправом вирішального голосу. Ця політика відповідала також й ідеологічнимосновам нового режиму, установленого у Федеративній Республіці Німеччини йвідомого за назвою «соціально орієнтована ринкова економіка»,теоретиком якого виступив Людвіг фон Ерхард (1897-1977). Щаблі його кар'єритакі: директор керування господарства об'єднаних, західних зон окупації,міністр народного господарства ФРН, заступник федерального канцлера, канцлерреспубліки (1963-1966). Основну мету економічних реформ професор Л. Ерхардпроголосив як «створення соціального ринкового господарства»,підвищення купівельної спроможності населення, зосередження всіх зусильнародного господарства на збільшенні доходу. Засобами економічного відродженнякраїни при цьому були визначені вільна приватна ініціатива й конкуренція,помножені на активну роль держави в економіці.
Для здійснення цих планівпотрібні були монетаристська антиінфляційна грошова реформа, лібералізація ціні всіляка активізація підприємництва.
Результати цих реформ проявилисядосить швидко. Зникли товарний дефіцит й, відповідно, спекуляція. Інфляція буланезначною, а заробітна плата виросла за рахунок підвищення продуктивностіпраці.
Збереженню стабільностівалюти й запобіганню гіперінфляції сприяло прийняття закону проти довільногозавищення цін.
Іншими факторами сталиорганізація фінансово-промислових груп і взаємопроникнення промислової й банківськоїдіяльності, що завжди було характерним для Німеччини. Це дозволяє промисловимпідприємствам зменшити свою залежність від дій біржових спекулянтів і капризівприватних акціонерів, зокрема, від сваволі засновників фірм. Оскільки капіталнайбільших фірм контролюється основними об'єднаннями банків, то саме банкіриухвалюють рішення щодо призначення керівників підприємств, про стратегічнінапрямки їхньої діяльності й про методи й обсяги фінансування.
До середини 50-х рр. ФРНвийшла на друге місце після США по обсягу золотих запасів. ФРН стає передовоюкраїною Західної Європи. Вона виступила одним з головних засновниківЄвропейського об'єднання вугілля й сталі, а потім — одним з архітекторів«Загального ринку», де тепер успішно виконує роль економічного локомотивай валютного генератора.
Німецька марка, сильнаєвропейська валюта, стала знаменним явищем другої половини XX ст. Зміцнення її позицій було обумовлено як характером грошовоїреформи у ФРН, так і всією фінансовою й грошово-кредитною політикою західнонімецькогоуряду.
Завдяки зміцненню своєїнаціональної валюти Західна Німеччина перетворилася у велику грошово-кредитнудержаву. Відчувши небезпеку, власники «гарячих грошей» неодноразовоконвертували свої долари в надійні німецькі марки.
Сила німецької валюти зумовлена,у першу чергу, відносно низьким рівнем інфляції у ФРН. Це означає, що внутрішнякупівельна спроможність марки знижується надзвичайно повільно, що сприятливопозначається на її зовнішній купівельній спроможності й на її паритеті. У своючергу підвищення обмінного курсу марки стримує інфляцію, тому що воно веде дозниження цін на імпортовані товари. Але в той же час зростання паритетунаціональної валюти може сприяти підвищенню цін експортованої продукції, алецього не відбулося в результаті впливу деяких інших факторів.
Реальна сила німецької маркипов’язана зі специфікою західнонімецької промисловості, що проявляється всистематичному переливанні капіталів з однієї галузі в іншу. Німецькіпідприємства спеціалізуються, в основному, на виробництві товарів, попит на якімало піддається впливу цін: автомобілі високого класу, верстати й устаткування,хімічна продукція глибокої переробки й т.п. Таким чином, Німеччина стала однієюіз країн, яка сама диктуює ціни, що дозволяє їй постійно нарощувати обсяги йвартість свого експорту.
Міжнародне значення йпрестиж німецької марки особливо виросли після того, як вона стала базовоювалютою для функціонування єдиної євровалюти, до введення якої Німеччинапризивала все Європейське співтовариство практично з перших років йогоіснування, цілком справедливо покладаючись на те, що її економічна міць виведемарку на найвищий рівень рейтингу західноєвропейських валют. Надії Німеччинивиправдалися тільки з початку 1999р.
3 Японія як економічний гігант, що завоював значні сегменти світовогоринку в період 1951 -1970 років
На відміну від країнЗахідної Європи Японії не була надана допомога за планом Маршалла. Західобмежився гуманітарною допомогою. Крім того, були зведені до мінімумурепарації, накладені на Японію по закінченню другої світової війни.
Після беззастережноїкапітуляції в серпні 1945р. Японія була повністю реорганізована американцями,як у сфері політики, так й у сфері економіки. У результаті такої перебудовивиникла нова ситуація, що дозволила говорити про «японське економічнедиво».
Діяльність генералаМакартура (Мас Аrthur) і банкіра Доджа (Dodge) є яскравою ілюстрацією американського панування в післявоєннійЯпонії. Макартур, дійсний проконсул, очолював американську адміністрацію вЯпонії (SСАР). Додж, американський банкір, організував там грошову реформуза зразком реформи німецької марки, що дозволило різко скоротити грошову масу вобігу й придушити інфляцію. Найбільш істотні результати політичної, економічноїй соціальної реорганізації Японії, здійсненої під керівництвом США, виявилися внаступному.
Наприкінці 1945 і початку1946рр. був ліквідований японський військовий режим, була дозволена діяльністьпрофспілок, звільнені політичні ув'язнені, відновлена свобода слова йпроголошене право жінок на участь у парламентських виборах. Нова Конституція,нав’язана японцям у листопаді 1946р., передбачала парламентський режим інаявність багатопартійної системи.
Аграрна реформа, почата вжовтні 1946р., призвела до ліквідації великих землеволодінь шляхом примусовогорозпродажу поміщицьких латифундій у руки заможних селян й організаціїфермерського господарства. Це дозволило широко застосовувати методиінтенсивного землеробства й вийти вже в 1947р. на самозабезпечення Японіїпродуктами харчування, що саме по собі, з огляду на малочисельні територіїпридатних до сільського господарства земель, уже є великим досягненням для цієїкраїни.
Американські окупаційнівласті з далеким прицілом провели демонополізацію економіки, спрямовану наліквідацію так званих «дзай-бану», тобто найбільших монополістичнихоб'єднань, що консолідували промислові підприємства, банки й торговельні фірминавколо декількох родин (таких, як Мітцуі, Мітсубісі і т.п.). Реорганізаціяпромисловості призвела до зменшення їхнього впливу.
Однак у цій сфері успіхиамериканців виявилися досить скромними, і японська економіка як і ранішехарактеризується наявністю обмеженого числа гігантських груп та безлічі дрібнихі середніх підприємств. Це дає підставу говорити про «двоїсту структуруяпонської економіки».
Грошова реформа за німецькимзразком була проведена в грудні 1948р. До цього часу інфляція трималася нарівні 100% у рік, після реформи темпи інфляції в Японії лише небагатоперевищували відповідні показники інших промислово розвинених капіталістичнихкраїн.
Корейська війна ознаменувалапочаток «японського економічного дива». У період з 1950 по 1955рр. ВНПзбільшувався приблизно на 10% у рік. Завдяки витратам Сполучених Штатів, пов’язанихз розміщенням американських військ на території Японії під час корейськоївійни, це зростання не викликало погіршення японського платіжного балансу.
Протягом 50-х роківяпонський експорт являв собою важливий фактор росту національної економіки.
Частка експорту у ВНП Японіїзавжди була нижче, ніж у європейських країнах, а в 50-х роках це розходженнябуло ще більш помітним. Основним фактором росту японської економіки єінвестиції, які забезпечувалися за рахунок надзвичайно високого рівня заощадженьнаселення (близько 30% ВНП).
Країна, що зазнала поразки уДругій світовій війні, настільки добре й органічно включилася у світовуекономіку, що стала одним з головних переможців в економічному змаганні великихдержав. Олімпійські ігри, організовані в Токіо в 1964р., продемонструвалиусьому світу колосальні можливості японської промисловості.
Тема «японськоговиклику» у світовій економічній літературі незабаром змінилася темою«японської погрози» і надовго стала однією із самих гарячих тем длязацікавленого обговорення в ділових колах.
У 1968р. Японія сталатретьою економічною державою, впритул наблизившись за рядом показників до США йСРСР. Темпи економічного росту були настільки високими, що в обсязі ВНП Японіяобійшла найбільші західноєвропейські країни, хоча в 1950р. цей показникстановив лише половину від ВНП Західної Німеччини, Великобританії або Франції,які в той час були приблизно на одному рівні.
Зростання японськоїпромисловості відбувалося нерівномірно. У другій половині 60-х років, як ідесять років тому, Японія вступила у фазу прискореного розвитку, чому сприяликолосальні інвестиції в економіку. Валові капіталовкладення в основний капіталдосягали в окремі роки 40% від ВНП. Відроджені гігантські корпораціїприступилися до методичного захоплення зовнішніх ринків для своїх товарів.
Зовнішньоторговельнастратегія Японії заснована на максимальному використанні порівняльних переваг.Як тільки якась галузь японської економіки досягає високих якісних показників,вона починає посилено працювати на експорт. Саме тому п’ять видів продукції, щокористується найбільшим попитом на зовнішньому ринку (легкові автомобілі,побутова електронна апаратура, сталевий прокат, автомобілі промисловогопризначення й мотори), представляли наприкінці 70-х років більше 50% японськогоекспорту, тоді як у структурі французького експорту частка аналогічних товарівбула нижче 20%. Завдяки росту експорту японська економіка порівняно безболіснопережила різке підвищення цін на нафтопродукти. У японській економіці державаграє надзвичайно важливу роль.
Протекціонізм являє собоюнайпоширенішу форму втручання держави в економіку. Завдяки митним бар’єрам інетарифному регулюванню (заборони, квоти й т.п.), Японія надійно захищає свійвнутрішній ринок від іноземних товарів. Так, наприклад, повністю забороненийімпорт рису, а ціни на японські автомобілі усередині країни значно вище, ніжціни на ті ж автомобілі, що пропонуються на зовнішньому ринку. Такийпротекціонізм не має нічого загального з автаркією або інертністю. Економіст Ф.Аркуш називав його «виховним протекціонізмом»: національніпідприємства захищені рівно настільки, щоб підготуватися до міжнародноїконкуренції, і в міру можливості уряд усуває один митний бар’єр за іншим. Такупрактику ще називають «стратегічною торговельною політикою», оскількив тісній взаємодії з підприємцями уряд визначає галузі промисловості, щопотребують підтримки й захисту держави.
Однак не слід перебільшуватияк роль держави, так і готовність до співробітництва з нею великих підприємців.Прагнення Міністерства промисловості й зовнішньої торгівлі постійно втручатисяв економіку врівноважується приватними інтересами. Про це свідчить відмоваяпонського парламенту схвалити проект закону, запропонованого в 1963р., щонадавав державі широкі повноваження по проведенню твердої політики відносноприватних фірм. Зараз втручання влади в японську економіку нагадує французькепланування. Як національний пріоритет вибирається експорт продукції рядугалузей, де досягнуті найвищі якісні показники.
Особливий характер взаєминміж приватним і державним секторами японської економіки, протекціоністська політикаЯпонії і її прагнення за всяку ціну розширювати свою присутність наміжнародному ринку, викликають глибоке занепокоєння в промислових колахкраїн-конкурентів. Процеси, прямо протилежні тим, що відбуваються в СполученихШтатах Америки, призвели до того, що позитивне сальдо японськогозовнішньоторговельного балансу перетворили Японію в найбільшого кредитораіншого світу. Щорічний приріст внутрішніх нагромаджень перевищує обсяг щорічнихінвестицій, що створює сприятливі умови для розміщення засобів за кордоном,оскільки державний бюджет практично врівноважений. Тому японці скуповують закордоном підприємства в самих різних галузях економіки. Відповідно до логікибагатонаціональних корпорацій, найбільші японські фірми вступили у фазуглобалізації своїх капіталовкладень, створюючи інтегроване виробництво усвітовому масштабі. Для цього вони сміло переносять виробництво на територіюіноземних держав. Так, наприклад, незважаючи на скорочення імпорту японськихавтомобілів у Сполучені Штати, їхня частка в американському автомобільномупарку постійно збільшується завдяки діяльності японських автомобільних заводів натериторії США.
Японія перетворилася векономічного гіганта, що зумів завоювати значні сегменти ринку в основнихгосподарських комплексах миру: у США й Західній Європі. Завдяки досягненням«технологічної думки в таких областях, як електроніка, нові матеріали йт.п., японські промислові корпорації є грізними конкурентами для американськихі західноєвропейських підприємств. Однак не слід забувати, що ВВП Японіїстановить лише половину від ВВП Сполучених Штатів Америки або ЄЕС. Із цьогопогляду, незважаючи на міць й ефективність японської економіки, ця країна єскоріше партнером, ніж супротивником інших промислово розвинених країн Заходу.
4 Подальший розвиток ринкової економіки у Франції, США й ПівденнійКореї
У Франції втручання державив економіку має давні традиції, якщо згадати діяльність ще Батисту Кольбера,міністра фінансів Людовика XI, що намагався створити підприємства з виробництва предметів розкоші,щоб збільшити потенціал національної промисловості й стимулювати експорт. Новийполітичний режим, що виник у Франції в 1944р., став проводити політикуактивного державного втручання в економіку.
Значну роль у цьому зігралаполітична діяльність генерала Шарля де Голля й комуніста Моріса Тореза, щозалишила помітний слід в економічній історії Франції. З ім’ям першого пов’язанезвільнення країни в 1944р. й ідея відродження величі французької нації. У своючергу Моріс Торез, шо займав пост генерального секретаря Французькоїкомуністичної партії з 1930 по 1964 роки, зіграв величезну роль у життіФранції, оскільки в той час йому довіряли приблизно 25% виборців.
Ці політичні діячіспівробітничали якийсь час у рамках Тимчасового уряду Французької республіки,що прийняв ряд фундаментальних рішень про націоналізацію, про створення системисоціального забезпечення й про впровадження планових початків в економіку.Однак незабаром дуже швидко і перший, і другий опинилися в рядах політичноїопозиції уряду. Отже, прискорене зростання французької економіки з 1947 по 1958роки і структурні зміни, здійснені в цей період, проходили в обстановцівідносної політичної нестабільності, що в значній мірі пояснює виникнення прицьому труднощів фінансового й грошово-кредитного характеру.
На цей період довелися йперші кроки економічного планування у Франції, що отримали офіційну назву»дирижизм". Застосування методів планової економіки виявилося доситьуспішним, незважаючи на наявність серйозних політичних і фінансових проблем.
Відповідно до Декрету від 3січня 1946р. був створений «Комісаріат із планування модернізації йпродуктивності». На першому етапі перед цим органом ставилися обмеженіцілі:
— розвиток виробництва засобіввиробництва для модернізації
національної економіки;
— підвищення продуктивностіпраці в промисловості й сільському господарстві. Із цією метою встановлювалисяпланові завдання для шости ключових галузей промисловості: виробництво вугілля,електроенергії, сталі, цементу, а також для транспорту й сільськогосподарськогомашинобудування.
Спочатку передбачений для1947-1950 рр. і продовжений до 1953р. перший план був спрямований напріоритетний розвиток вищевказаних ключових галузей промисловості. Для йогоздійснення застосовувалися різні методи: націоналізація енергетики, наданнясубсидій і пільгових кредитів, пріоритет при розподілі американської допомоги врамках «Плану Маршалла».
Другий план, передбачений наперіод з 1954 по 1957 рр., був виконаний і навіть перевиконаний у встановленийтермін. За чотири роки валовий національний продукт виріс на 30%, а промисловевиробництво збільшилося на 46%, у порівнянні з контрольними цифрами, щостановлять відповідно 25 та 30%. Крім того, планом передбачалося будівництвошкіл, лікарень, муніципального житла. Однак цей відносний успіх був досягнутийціною серйозного порушення фінансової рівноваги. Мета, передбачена третімпланом розвитку (1958-1961 рр.), не була досягнута через режим економіїдержавних фінансів, уведеного після встановлення П'ятої республіки. Навесні1960 р. був прийнятий новий, «тимчасовий» план, здійснення якогозбіглося з початком європейського будівництва та з періодом труднощів,викликаних адаптацією французької економіки до вимог «Загального ринку»і суперництвом з Німеччиною.
Досягнувши максимуму в рокиДругої світової війни, темпи економічного зростання Сполучених Штатів Америкиістотно сповільнилися протягом післявоєнного періоду (у середньому менше 3% урік за 15 років після закінчення війни). Це зумовлюється цілим рядом факторів:
— штучний характер економічногоросту під час війни, забезпечений виробництвом озброєння й боєприпасів;
— дефіцит товарів народногоспоживання в 40-х рр.;
— виникнення плануючих ірозподільних органів, що забезпечували першочергове постачання військовоїгалузі сировиною й енергоносіями;
— відхід від принципівлібералізму в 1945 р.;
— скасування контролю надцінами на деякі стратегічні товари;
— жорстке регулювання бюджетноїй грошово-кредитної політики для придушення інфляції;
— міри економії, викликанітим, що й воєнні дії, і військова допомога фінансувалися в значній мірі зарахунок кредитів;
— кредит, що зіграв рольстимулятора економічного росту, перетворився в гальмо промислового розвиткукраїни.
Вигравши війну, СполученіШтати Америки в якомусь ступені забезпечили собі пануюче положення в першеп’ятиріччя післявоєнного періоду. Це не означало, що всі їхні ініціативи булиприречені на успіх, як приклад, можна відзначити різке розширення зони впливуРадянського Союзу в Європі й перемогу військ Мао Цзе-дуна над армією Чан Кайши вКитаї. Проте, нові міжнародні інститути стали міцною основою економічного ростублоку розвинених капіталістичних держав, очолюваного Сполученими Штатами, урамках якого інші країни змогли істотно поліпшити свої показники. Це даєпідставу стверджувати, що із закінченням війни американська економіка починаєпоступово втрачати своє пануюче положення у світі.
Період президентства Д.Ейзенхауера (1953-1960 рр.) був відзначений найбільш різким уповільненнямтемпів росту американської економіки. Дійсно, під час перебування у владипрезидента Гаррі Трумена (після смерті Рузвельта в 1945 і до кінця 1952 рр.),адміністрація демократів дозволяла собі використовувати типово кейнсіанськіміри стимулювання економіки, зокрема, розвиток споживчого кредиту наприкінці1948р. і надання одноразової допомоги особам, звільненим зі збройних сил, у розмірі3 млрд. дол. Економічний підйом, що почався в результаті цих мір, бувзакріплений зростанням попиту, викликаним війною в Кореї. Після закінченнякорейської війни нова республіканська адміністрація спробувала стабілізуватикон’юнктуру шляхом установлення контролю над грошовою масою, що перебувала вобігу, і вживання термінових заходів для зниження бюджетного дефіциту. На фазірозігріву економіки державний бюджет мав позитивне сальдо, однак зниженняділової активності викликало істотне перевищення витрат над доходами держави.Регулярне застосування цієї методики повинно було скоротити періодиекономічного підйому й подовжити фазу економічного спаду. Отже, за фінансову йгрошово-кредитну стабільність довелося розплачуватися зниженням темпів ростуекономіки.
За двадцять років ПівденнаКорея блискуче завершила своє включення в міжнародний поділ праці. Хоча в 1953р.,у момент закінчення корейської війни, всі природні ресурси виявилися натеритории іншої держави (КНДР), країна побила всі рекорди по темпах ростунаціональної економіки: більше 15% щорічно. Однак Південна Корея аж ніяк не єзразком економічного лібералізму. Як і Японія, що перетворила Корею у своюколонію на початку XX ст., вона проводила дужетонку політику дирижизма. Уже в 1953р. була почата аграрна реформа, щозавершилася розподілом земель. Як і в Японії переслідувалася мета збільшитивиробництво сільськогосподарської продукції на обмежених площах завдякипосиленню зацікавленості селян, що стали власниками своїх наділів. Ще більшістотні перетворення відбулися в промисловості, де гігантські трестиконтролювали цілі галузі. Але Південна Корея не пішла по шляху створенняпідприємств, продукція яких повинна була заміщати імпорт. Перевага була відданаодночасно важкій та переробній промисловості, орієнтованій на експорт. Якщо доцього додати протекціоністську політику відносно імпорту, глибоку інтеграцію міжбанками, державним апаратом і великими промисловими трестами, то немає підстависумніватися, що в цій країні дійсно існує необмежена воля підприємництва.
5Характеристика створеного в 1957 році економічного угрупування (Європейськогоекономічного співтовариства ЄЕС) основних країн Західної Європи
Європейський платіжний союз узначній мірі сприяв розвитку обміну між західноєвропейськими країнами з моментусвого створення в 1958р. Із цією датою пов’язані перші кроки «Загальногоринку», успіхи якого незаперечні. Однак європейське будівництво не завждийшло гладко.
Після невдалої спробистворити західноєвропейську транспортну організацію, на перший план вийшовпроект «Загального ринку», тобто регіонального економічного союзу, депоступово усуваються митні тарифи між країнами-учасницями при збереженні митдля третіх країн. У цьому складається відмінність загального ринку від зонивільної торгівлі, що не проводить дискримінації між її учасниками й іншимикраїнами. Прикладом подібного об’єднання може служити Європейська асоціаціявільної торгівлі (ЄАВТ), створена в 1959р. під егідою Великобританії. Напершому етапі в її склад входили Швеція, Швейцарія, Данія, Австрія, Норвегії йПортугалія. Пізніше до ішх приєдналися Ліхтенштейн, Фінляндія й Ісландія.
25 березня 1957р. бувпідписаний Римський договір про утворення «Загального ринку». Краіни-учасницівирішили поглибити регіональну інтеграцію, початок якої було покладеноЄвропейським об'єднанням вугілля й сталі (ЄОВС). Після висновку Паризькогодоговору від 18 квітня 1951р. ЄОВС стало координатором торгівлі вугіллям істаллю між Бельгією, Нідерландами, Люксембургом, Італією, ФРН і Францією. Наділененаднаціональними органами керування, ЕОВС активно сприяло зростанню виробництвай модернізації чорної металургії й вугільної промисловості країн-учасниць.Однак дуже швидке поняття «модернізація» стало синонімом масовихзвільнень і недовантаження виробничих потужностей. У цей час Європейськеоб'єднання вугілля й сталі, є складовою частиною ЄЕС.
Вільне переміщення товарів йусунення митних бар’єрів усередині Європейського економічного співтовариства єнайважливішим досягненням регіонального об’єднання, початок якому булопокладено 1 січня 1958р. шляхом зниження на 10% митних тарифів у взаємнійторгівлі шости країн, що підписали Римський договір. Остаточне скасуваннятарифів відбулося 1 липня 1968р., на два роки раніше, ніж передбачалосяспочатку. Торгівля між країнами «Загального ринку» розвивалася дужединамічно, аж до першої нафтової кризи.
Цим зумовлюється той факт,що в 1973р. до «Загального ринку» приєдналася Великобританія,Ірландія й Данія. Однак функції ЄЕС не обмежувалися тільки регулюваннямвідносин усередині «Загального ринку». ЄЕС виступив як загальнийпредставник країн-учасниць на багатобічних торговельних переговорах у рамкахГУТТ (Генеральна угода щодо тарифів та торгівлі).
Сільськогосподарськийзагальний ринок являє собою найбільш досконалу конструкцію ЄЕС, але саме вінвикликає значні дорікання ззовні. Це пов’язане з тим, що якщо в сферіпромисловості західноєвропейські країни значно скоротили ввізні мита й навітьуклали угоди про скасування мит з Європейською асоціацією вільної торгівлі(ЄАВТ), то в області торгівлі сільськогосподарськими продуктами зберігаєтьсядосить високий загальний зовнішній тариф і система преференцій ЄЕС.
Загальнасільськогосподарська політика грунтується на основних принципах, що прямовипливають із положень Римського договору:
— вільне переміщеннятоварів;
— преференції ЄЕС;
— єдність ринку;
— єдність цін;
— фінансова солідарність.
Її ціль полягає в тому, щобзабезпечити виробникам сільськогосподарської продукції досить високі ціни длястимулювання виробництва й зберігання конкуренції, що сприяє збільшеннюпродуктивності праці. Для цього ціни ЄЕС були встановлені на рівні, щовідрізняється від рівня світових цін (звичайно більш високому). Спеціальнийорган, який називається Європейський фонд орієнтації й гарантування сільськогогосподарства (ЄФОГСГ), підтримує мінімальні ціни на кожен вид продукції, що єпредметом угоди в рамках ЄЕС.
Як указує його назва, ЄФОГСГвиконує функцію механізму орієнтації. Ще в 1968р. був підготовлений меморандум,у якому визнано необхідним: стимулювати скорочення окремих видів продукціїсільського господарства, надавши в той же час фінансову допомогу власникамферм.
Уругвайський раундпереговорів, що почався в рамках ГУТТ в 1986р., продовжив традицію багатобічнихторговельних переговорів. Мова йшла про лібералізацію обмінівсільськогосподарськими товарами й послугами. Переговори виявилисябезрезультатними через непримиренні розбіжності між США й 12 європейськимидержавами з питань про торгівлю сільськогосподарською продукцією. В 1992р.західноєвропейські країни відкинули «диктат» американців, ідовгочікувана угода не була підписана.
Союзниками США напереговорах в Уругваї виступили найбільші експортери сільськогосподарськоїпродукції, такі, як Австралія, Нова Зеландія, Аргентина, Бразилія й т.д. Вонипротестували проти протекціоністських бар’єрів, установлених на зовнішніхкордонах ЄЕС, що вели до дискримінації третіх країн і змушувализахідноєвропейського споживача купувати більш дорогі сільськогосподарськіпродукти й у менш оптимальному наборі. Із цієї причини країни Західної Європи,що імпортують велику кількість продовольства, зокрема Великобританія,висловилися за скасування єдиної сільськогосподарської політики ЄЕС або за їїпом'якшення в напрямку зниження цін, що гарантуються виробникамсільськогосподарської продукції.
В свою чергу,країни-експортери продовольства, у тому числі Франція, заявили, що логікалібералізму призведе до того, що сільське населення інших регіонів буде позбавленозасобів до існування й виявиться змушеним переселятися в міста. Отже,збереження необхідного рівня зайнятості в країні виправдовує в якомусь ступеніпротекціонізм у відношенні національного сільського господарства.
ВИСНОВКИ
У процесі виконання даноїконтрольної роботи ми розглянули події, що відбувалися в різних країнах упіслявоєнні роки. Вивчення економічної історії як нашої, так і інших країн, даєнам змогу та розуміння процесів, що відбуваються зараз у економіках різнихкраїн (у тому числі і нашої) та можливі наслідки від подій.
Також нами були розглянутірізні моделі змішаної економіки, що вже діють у світі. Ми змогли проаналізуватисильні та слабкі сторони кожної з цих моделей.
З огляду на викладенийматеріал ми можемо стверджувати, що у всіх випадках для відновлення економікинеобхідно та доцільно було активне втручання держави в економічні процеси.
Проте кожна країна,розуміючи, чого вона прагне досягти, використовували свою модель змішаноїекономіки – з більш чи менш жорстким впливом держави на економіку.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Владимиров К. М. Економічна історія.
2. Економічна історія: Лекції / Н.О. Тимочко, О.А. Пучко,Л. М. Рудомьоткіна та ін. — К.: КНЕУ, 2000. — 268 с.
3. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія:Україна і світ. – К., 1999.