Вступ
Невикликає сумніву, що головною рушійною силою на шляху до цивілізованих ринковихвідносин є розвиток підприємництва. Ставши на шлях реформ, перед Україноюпостало питання необхідності створення умов для активізації усіх форм підприємницькоїдіяльності. Кожен із секторів підприємництва (суб'єкти малого бізнесу, середніпідприємства та великий бізнес) має свої особливості, свої переваги, своєзначення, а найголовніше, значний потенціал для відродження економіки країни іїї продуктивних сил.
Недивлячись на те, що за кількісними показниками розвитку підприємницькоїдіяльності Україна відповідає рівню країн ЄС, загальний стан підприємництва вкраїні характеризується значною кількістю системних проблем, серед яких можнаназвати наступні: відсутність цілеспрямованої державної політики розвиткупідприємництва в Україні, обмеження фінансових ресурсів, значний рівнемтіньової діяльності, недостатня інноваційна спрямованість підприємництва,відсутність повноцінно діючих інфраструктурних елементів підтримки розвиткупідприємницького сектора тощо. На сьогодні можна стверджувати, що в Україні вжезавершено етап трансформації, метою якого був механічне нарощення суб'єктівпідприємництва, й має розпочатися новий етап, який повинен сприяти зростаннюекспортних можливостей вітчизняного бізнесу, підвищити його внутрішню таміжнародну конкурентоспроможність і забезпечити більшу віддачу відпідприємництва у внутрішньому валовому продукті.
Усе вищезазначенепідтверджує надзвичайну теоретичну та практичну актуальність дослідженняпроблем становлення і розвитку підприємництва в перехідній економіці України,необхідності його державного регулювання. Окрім того, методика викладання даноїпроблематики у вищих та середніх навчальних закладах заслуговує дослідження узв’язку із значущістю економічної освіти для формування нового економічногомислення молоді.
Істотне значенняролі та місця підприємницької діяльності взагалі, зумовило постійну увагудослідників до різних її аспектів. Перші спроби теоретичного осмислення цьогоявища почалися з ХVІІ століття. Вагомий внесок у дослідження підприємництвапротягом ХVIIІ-ХІХ століття зробили відомі західні вчені Р. Кантільйон, А.Сміт, Д. Рікардо, Ж.-Д. Сей, К. Маркс, А. Маршалл, а на початку ХХ століття –М. Вебер, В. Зомбарт, Й. Шумпетер, Ф. Хайєк та інші.
Проблемипідприємництва в колишньому СРСР практично не вивчалися. Лише з початкомринкових трансформацій у країнах СНД почали проводити дослідження з питаньпідприємництва. Окремі аспекти теоретичних досліджень з питань становлення,розвитку і підтримки підприємництва, в тому числі і малого, знайшливідображення у роботах українських вчених О. Барановського, З. Варналія, Л.Воротіної, П. Єщенка, А. Кисельова, Ю. Клочка, Т. Ковальчука, Л. Мельника, С.Мочерного, Ю. Ніколенка, Є. Панченка, В. Рибалкіна, С. Реверчука, В. Сизоненка,С. Соболя, О. Турчинова, А. Чухна та інших. Безперечно, вітчизняні економістирозробили ряд аспектів стосовно теоретичних засад формування підприємницькогосередовища в умовах перехідної економіки. Проте, слід зазначити, що процесрозвитку підприємництва надто складний і багатоаспектний, сама системаперехідної економіки є дуже мінливою, а вплив багатьох факторів на суб’єктівпідприємницької діяльності неоднозначний, тому проблеми становленняЮ розвиткупідприємництва та оптимізації його державного регулювання потребують подальшогокомплексного аналізу.
Предметом нашого дослідження виступає система економічних відносин щодо формування іфункціонування системи підприємництва, тоді як об'єктом дослідження єсоціально-економічні процеси, що відбуваються у зв'язку зфункціонуванням, розвитком та регулюванням підприємництва в перехідній економіціУкраїні.
Необхідністьтворчого пошуку та практична актуальність проблематики підприємництва івизначили мету нашого дослідження – дослідити теоретичні основипідприємництва, процес становлення та розвиту підприємництва в Україні, а такожрозкрити шляхи забезпечення його ефективності через державне регулювання.
Відповіднодо поставленої мети, нами було висунуто гіпотезу про те, що забезпеченняефективного функціонування підприємництва в Україні та його позитивного впливуна соціально – економічні процеси не можливе без виваженої державної політикищодо регулювання підприємницької діяльності.
Для доведення запропонованої гіпотези в роботі були поставлені такі завдання:
· з’ясуванняекономічної суті підприємництва, його функцій та умов існування;
· дослідженнявидів підприємницької діяльності та підприємницького доходу як її економічногорезультату;
· виявленняосновних тенденцій розвитку підприємництва в Україні;
· аналізрозвитку підприємництва в основних видах діяльності в Україні;
· дослідженняінноваційного підприємництва як фактору розвитку підприємницьких відносин вУкраїні;
· з’ясуваннянеобхідності державного регулювання підприємницької діяльності в умовахтрансформаційної економіки;
· виділенняосновні методи державного регулювання підприємництва в Україні;
· виокремленнянапрямів вдосконалення нормативно-правової бази державного регулюванняпідприємництва в Україні;
· розглядшляхів вдосконалення державного регулювання підприємництва в перехіднійекономіці України;
· з’ясуванняпроблем методики вивчення теми “Підприємництво в Україні” в курсі економічноїтеорії.
При з’ясуваннітеоретичних основ підприємництва та питань його становлення, розвитку тадержавного регулювання було використано різні методи, способи та підходинаукового пізнання явищ та процесів. Методологічну основукваліфікаційної роботи склали загальнофілософські методи пізнання. Так,діалектичний метод був використаний нами при дослідженні економічної сутностікатегорій “підприємництво”. Методами логічного мислення, системного підходу таугруповань були досліджені функції та закономірності підприємництва.Дослідження необхідності та проблем державного регулювання підприємництваґрунтувалося на методі системного підходу. Прийоми порівняльного тастатистичного аналізу дали можливість об'єктивно оцінити динаміку розвиткупідприємництва в Україні і виявити основні тенденції його розвитку, проблеми йогоінноваційної спрямованості, забезпеченості інфраструктурною підтримкою. Задопомогою методів логічного узагальнення, сходження від абстрактного доконкретного, історико-логічної оцінки була забезпечена послідовність проведеннядослідження.
Експериментальною базою дослідження в роботі є Україна в цілому, а теоретичною таінформаційною базами виступає монографічна та періодична література, матеріалиДержавного Комітету статистики України за 1991-2008рр.
Доведення висунутого припущення і виконання поставлених завданьдослідження обумовили наступну структуру роботи.
У першому розділіз'ясовано теоретичні основи підприємництва. У другому розділі розглянутопроцеси становлення та розвитку підприємництва в перехідній економіці України.У третьому розділі роботи з’ясовано необхідність державного регулюванняпідприємницької діяльності, з’ясовані основні методи її регулювання тавизначені напрями і шляхи вдосконалення нормативно-правової базипідприємницької діяльності, а також державного регулювання підприємництва увітчизняній економіці. У четвертому розділі пропонується методика вивченнятематики “Підприємництво в Україні” в курсі економічної теорії у вищих тасередніх навчальних закладах.
Розділ I. Теоретичніоснови дослідження підприємництва
1.1 Суть підприємництва, його функції та умови існування
Невід’ємнимелементом ринкового господарювання, однією з найактивніших форм економічноїдіяльності є підприємництво, або особливий тип господарювання.
Теоріяпідприємництва зародилась ще у ХVІІІ столітті. Першим термін «підприємець»запровадив англійський економіст Р. Кантильон. Він розглядавпідприємництво як особливий вид новаторської діяльності, пов'язаної із ризиком.Підприємця характеризував як людину, що бере на себе ризик, пов'язаний ізорганізацією нового виробництва, впровадженням у нього нової ідеї, ізвитратами, котрі можуть себе не окупити.
Адам Смітхарактеризував підприємця як власника, який йде на економічний ризик зарадиреалізації певної комерційної ідеї і одержання прибутку. Він сам планує,організовує виробництво і розпоряджається його результатами.
Наступний крок уаналізі підприємницької діяльності здійснив видатний французький економіст Ж.Б. Сей.Він розглядав підприємництво як раціональну і водночас творчу діяльність щодокомбінування факторів виробництва.
Вагомий внесок утеорію підприємництва зробив економіст австрійської школи ХХ ст. ЙозефШумпетер. Він найбільш влучно сформулював найхарактерніші риси підприємця,перелічивши його головні функції: виготовлення нового блага або нової якостіпевного блага; освоєння нового ринку збуту; отримання нового джерела сировиниабо напівфабрикатів і запровадження нового методу виробництва; проведеннявідповідної реорганізації. Для того, щоб здійснювати постійний пошук новихспособів комбінації ресурсів, слід, на думку Шумпетера, мати відповідні якості:волю і здібності; виділити визначальні моменти діяльності, бачити їх у реальномусвітлі; бути спроможним «плисти проти течії», долаючи опір соціальних сил;здійснювати вплив на інших результатами успіху, духовною свободою, витратамисил і енергії.
У ГосподарськомуКодексі України підприємництво визначається як «господарська діяльність, щоздійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метоюодержання прибутку» [20].
Кожний відомийвчений дає своє визначення терміну підприємницької діяльності. Для того щобзрозуміти сутність цього терміну необхідно ознайомитись з тим, що вкладають взміст цього поняття учені – економісти, і на основі їх визначень виділитиосновні ознаки властиві підприємницькій діяльності. Тому що тільки розглянувшидетально кожну ознаку можна зрозуміти суть терміна підприємництва.
На сьогодні неіснує єдиного визначення терміна підприємницької діяльності, кожен вченийрозуміє цей термін по своєму.
Азріліан А.Н. у«Великому економічному словнику» дає визначення поняттю «підприємницькадіяльність» як ініціативній самостійній діяльності громадян, спрямованій наодержання прибутку або особистого доходу, здійснюваній від свого імені, підсвою майнову відповідальність, або від імені і під юридичну відповідальністьюридичної особи [9, с.27].
Професор МаршавінЮ.М. вважає що підприємницька діяльність вбирає в себе і організаціювиробництва, і маркетинг, включаючи рекламу і цінову політику, і менеджмент іуправління фінансами [54, с.18].
Неординарневизначення терміну підприємницької діяльності дає В. Селиванов. Вінвважає, що підприємницькою діяльністю можна назвати не усіляку корисну для суспільствадіяльність по виробництву продукції, наданню робіт та послуг, а лише ту, котрамає такі ознаки:
1. є економічно-самостійною таавтономною волею її суб’єктів;
2. ініціативна;
3. систематична;
4. здійснюється на свій ризик ітільки під особисту майнову відповідальність;
5. здійснюється з основною метоюодержання прибутку;
6. правомірна.
ЕкономістПопондопуло В.Ф. до всіх вищеназваних ознак підприємницької діяльності ще додаєспецифічні, до яких він відносить спрямованість на одержання прибутку та неохідністьдержавної регістрації [67, с.20].
Романовський О.Опідкреслював що підприємницька діяльність в сучасних умовах є не тільки видомдіяльності, а й стилем господарювання, в основі якого лежать постійний пошукнових можливостей, орієнтація на інновації, уміння залучати і ефективновикористовувати для вирішення завдань ресурси із різних джерел [57, с.18].
Вовк А. вважає,що підприємництво можна розглядати як метод ведення господарства, головноюумовою якого є самостійність і незалежність суб’єктів господарювання, існуванняу них сукупності прав і свобод на вибір виду підприємницької діяльності,формування виробничої програми, вибір джерел фінансування, доступу до ресурсів,збуту продукції, встановлення цін на неї, розпорядженя прибутком. На думку ВовкА., під самостійністю підприємця слід розуміти те, що над ним немає керуючогооргана, який йому вказує що виробляти, скільки витрачати, кому і за якою ціноюпродавати. Але підприємець увесь час знаходиться в залежності від ринку, віддинаміки попиту і пропозицій, від рівня цін, тобто від існуючої системитоварно-грошових відносин [17, с.8].
Ніколенко Ю.В.стверджує, що «підприємництво – це певна система життєдіяльності підприємств,основу якої складають демократичні форми їх економічної діяльності,забезпечення для них права ініціативи у виборі сфери, форм, методівгосподарювання, економічної, організаційної її технічної творчості тановаторства» [67, с.18].
Сучаснаекономічна наука визначає підприємництво як особливий вид діяльності, в основіякого такі ознаки, як: свобода вибору термінів і методів діяльності,самостійність у прийнятті рішень; постійна наявність фактора ризику; орієнтаціяна досягнення комерційного успіху; відповідальність, активний пошук,інноваційний характер діяльності [29, с.211].
Розглянувширозуміння терміна «підприємницької діяльності» відомими вченими-економістами,можна зробити висновки, що підприємницька діяльність має певні ознаки:
1. Самостійність. В економічнійлітературі поняття самостійності ототожнюється зі свободою та самостійноюініціативою у виборі виду та напрямів господарювання; у виборі форм організаціїпідприємницької діяльності, тобто у якій організаційно-правовій формі будефункціонувати підприємство.
2. Ініціативна діяльність. Полягаєу виробництві обо реалізації продукції, наданні послуг, результатом чого єотриманий прибуток.
3. Підприємницька діяльність єсистематичною.
4. Підприємницька діяльністьздійснюється на власний ризик. Підприємницькій діяльності завжди властивийелемент ризику, у цьому можна цілком погодитися з аксіомою Р.Кантильона. Вінрозглядав підприємництво як особливий вид новаторської діяльності, пов'язаноїіз ризиком. Підприємця характеризував як людину, що бере на себе ризик,пов'язаний із організацією нового виробництва, впровадженням у нього новоїідеї, із витратами, котрі можуть себе не окупити [9, с.28].
5. Основною метоюпідприємницької діяльності є одержання прибутку. Хоч Й. Шумпетер і виділяємотиви, що спонукають до заняття підприємницькою діяльністю: такі, як бажанняборотьби, прагнення до успіху, до перемоги, на нашу думку, — це усього лишедругорядні мотиви, найбільш вагомим мотивом буде завжди отримання прибутку відздійснюваної діяльності [83, с.193].
6. Підприємництво, як правилопов’язане з новаторством.
7. В основі підприємницької діяльностілежить право приватної власності. Саме право власності лежить в основіпідприємницької діяльності і є його необхідним атрибутом [9, с.7].
8. Підприємництво здійснюєтьсяфізичною особою, або представником від імені юридичної особи.
9. Підприємницька діяльністьповинна здійснюватися відповідно до встановленого законодавства.
10. Підприємницькій діяльності властивийтворчий підхід.
11. Підприємництву завжди властивийнескінченний пошук нових ідей, нових форм життєдіяльності підприємства.
Взагалі,розглянувши всі ознаки властиві підприємницькій діяльності, і давши визначенняцьому поняттю, можна зробити висновки, що для більш точного розгляду сутностіцього економічного терміна, можна відзначити, що поняття підприємницькадіяльність існує в декількох напрямах.
Перший напрямявляє собою визначений тип поведінки людей що можна сформулювати таким чином.
У процесіпереходу від соціалістичного суспільства до ринкової економіки усе більше з’являєтьсябажаючих привести у відповідність існуюче порушення рівноваги між попитом тапропозицією на товари, роботи та послуги за допомогою заповнення кон’юктуриринку видами товарів яких бракує, наданням недостатньої кількості послугпредставлених на ринку. Адже крім вищенаведеного визначення поняттяпідприємницької діяльності, даному терміну можна дати ще одне визначення, асаме: «підприємницька діяльність – це господарська діяльність, спрямована наздійснення ліквідації порушення рівноваги між попитом та пропозицією наконкретні види товарів і послуг, представлених на ринку».
Другий напрямвиконує економічну функцію, сутність якої полягає в тому, що самепідприємницька діяльність змушує державу впроваджувати нові економічніпрограми, проводити економічні реформи, визначати пріоритети розвитку економікив цілому.
Третій напрямвиконує соціальну функцію, зміст якої полягає в тому, що саме підприємницькадіяльність сприяла еволюції суспільства, тобто переходу суспільства на новийетап свого розвитку.
Прагненняполіпшити своє життя, нестандартність мислення, що властиве підприємцям, цепороджувало створення нових технологій виробництва продукції, побудову ранішене застосовуваних методів роботи – ось основні фактори, що сприяли розвитковіцивілізованого суспільства.
Тому можназробити висновок що підприємницька діяльність є не тільки різновидомгосподарської діяльності, спрямованим на задоволення потреб особистості внаданні конкретних видів продукції, робіт та послуг а і основний важіль, щопереводить суспільство на найвищу ступінь свого розвитку.
Підприємницькадіяльність є основою науково технічної революції суспільства і його культурногорозвитку. Тому що безперестанний пошук нових ідей реалізації підприємницькоїдіяльності, творчий підхід до роботи, постійна самоосвіта, що полягає врегулярному та систематичному вивченні законодавчої бази, призводить довисокого інтелектуального рівня розвитку особистості.
Сутністьпідприємництва зосереджується у вияві ініціативної, новаторської, самостійноїдіяльності. А мета зводиться, з одного боку, до отримання прибутку абоособистого доходу, в результаті не кон'юнктурних справ, а передбачення точногорозрахунку, а з іншого – до найбільш ефективного використання факторів,прагнення реалізувати творчі потенції людини.
Правильнерозуміння сутності підприємницької діяльності випливає також з її значення дляфункціонування ефективної системи господарювання. Воно полягає насамперед утім, що підприємництво: по-перше, служить головним фактором структурних змін усистемі господарювання; по-друге, створює живильне середовище для конкуренції ізавдяки цьому стає своєрідним каталізатором соціально-економічного розвиткукраїни в цілому; по-третє, сприяє найефективнішому використанню інвестиційних,матеріальних і нематеріальних ресурсів; по-четверте, забезпечує належнумотивацію високопродуктивної праці.
Традиційноіснують класична та інноваційна моделі підприємництва з альтернативнимваріантом їхнього поєднання. Класична модель підприємницької діяльностінезмінно орієнтується на найефективніше використання наявних ресурсівпідприємства (організації). За такої моделі дії підприємця чітко окреслені:аналітична оцінка наявних ресурсів; виявлення реальних можливостей досягненняпоставленої мети бізнесової діяльності; використання саме тієї реальноїможливості, яка здатна забезпечити максимально ефективну віддачу від наявнихфінансових, матеріальних і нематеріальних ресурсів.
Інноваційнамодель підприємництва передбачає активне використання переважно інноваційнихорганізаційно-управлінських, техніко-технологічних і соціально-економічнихрішень у сфері різномасштабного бізнесу. Тому практична реалізація цієїпідприємницької моделі має спиратися на таку послідовно здійснювану системудій: 1) науково обґрунтоване формулювання головної підприємницької мети;2) всебічна оцінка зовнішнього ринкового середовища з погляду пошукуальтернативних можливостей реалізації запропонованої підприємницької ідеї;3) неупереджена порівняльна оцінка власних матеріально-фінансових ресурсіві прогнозованих можливостей; 4) конструктивний пошук зовнішніх додатковихджерел відповідних видів ресурсів (за потреби); 5) ґрунтовний аналізпотенційних можливостей конкурентів у відповідній ніші ринку; 6) практичнареалізація завдань інноваційного характеру згідно з прийнятою концепцієюпідприємницької діяльності.
Суб’єктамипідприємницької діяльності визнаються приватні особи — громадяни України таінших держав, які не обмежені законом у правоздатності чи дієздатності, іюридичні особи усіх форм власності. Вони мають право без обмежень прийматирішення і самостійно здійснювати будь-яку економічну діяльність, яка несуперечить чинному законодавству. Водночас забороняється здійснюватипідприємницьку діяльність представникам влади і охоронних структур, військовослужбовцям.Ці обмеження пов’язані з необхідністю забезпечити незалежність функціонуваннядержавних служб. Вони вводяться з метою захисту населення від зловживань інедобросовісної діяльності.
Об’єктомпідприємництва є певний вид діяльності (виробництво, торгівля, інноваційнасправа, посередництво, операції з цінними паперами), який матеріалізується упродукції, яка виробляється (послугах, інформації). Визначальним критерієм тутє не сфера, а зміст діяльності. Проте слід мати на увазі, що підприємництвоможе застосовуватися у всіх сферах економіки, крім тих, втрата державногоконтролю над якими завдає шкоди безпеці суспільства та здоров’ю людей.
Досвід розвинутихкраїн переконливо доводить, що сьогодні підприємництво – найпрогресивніша системаведення господарства незалежно від соціально-економічного устрою суспільства.Функції підприємництва різноманітні.
По-перше, це –гнучка форма організації виробництва, яка оперативно реагує на потреби ринку,найновіші досягнення НТП, сприяє своєчасним структурним зрушенням в економіцітощо. Наприклад, тривалий час вважалося, що досягнення НТП найповнішереалізують великі фірми. Однак це переважно було характерним для першоїполовини XX ст. Сучасний же розвиток розвинутих країн переконливо доводить, щосам НТП, як і ефективна реалізація його досягнень, неможливі без широкоїпідприємницької діяльності, без використання найрізноманітніших форморганізації виробництва.
По-друге,підприємництво – така форма господарювання, за якої утверджується почуття господарякожного учасника суспільного виробництва. Ще до недавнього часу в нашійекономічній літературі переважала думка, що підприємець – це «капіталіст», «ділок»,«рвач». Однак родове поняття «господар» включало в себе багато економічнихсуб'єктів: не лише капіталіста, а й дрібного виробника, керівника підприємства,кооператора, орендаря, селянина-власника, кваліфікованого спеціаліста,робітника, власне, кожну ділову людину. Без широкого розвитку економічних умовпідприємництва утвердження почуття господаря неможливе.
По-третє,підприємництво, якщо розуміти його як дійову організаційно-господарськутворчість, як уміння вести справу, сприяє вільному розвитку працівників,вихованню в них почуття чесності, порядності, сумлінності, впровадженнюдемократичних принципів суспільного й економічного життя, самоуправління і т.д.
По-четверте,широкий розвиток підприємництва застерігає від суб’єктивізму й волюнтаризму інайповніше відповідає вимогам природно-історичного процесу суспільногорозвитку. Він об’єктивно обумовлений рівнем розвитку продуктивних сил івідповідним характером відносин власності. Це проявляється, зокрема, в тому, щозавжди рівень усуспільнення виробництва в різних галузях неоднаковий, а отже,передбачає наявність різних форм власності та необхідність різноманітнихметодів підприємницької діяльності. Таким чином, широкий розвитокпідприємництва збагачує економічну діяльність суспільства, урізноманітнює їїформи, підвищує економічну й соціальну ефективність суспільного виробництва.
У перехіднійекономіці України для формування і розвитку підприємництва необхідні відповідніумови. Можна виділити основні їх чотири групи: економічні, політичні, юридичніта психологічні.
Економічні умовипідприємництваполягають у тому, щоб у суспільстві функціонували багато суб’єктні (приватні,колективні, державні, кооперативні) власники. Це сприятиме свободіпідприємницької діяльності, можливості на свій страх і ризик приймати рішенняпро використання майна, продукції, прибутків. У зв'язку з цим шляхом створенняекономічних умов у нашій країні є роздержавлення і приватизація власності,демонополізація господарської діяльності.
Політичні умови визначаються стабільністю ідемократизацією суспільного життя в Україні. Цього можна досягти надавши усімгосподарюючим суб'єктам гарантії збереження їхньої власності, виключенняможливостей націоналізації, експропріації. Владні структури повинні захищативсі види власності, в тому числі інтелектуальної (винаходи, новаторство, новіметоди організації), а також створювати сприятливий підприємницький кліматзавдяки відповідній податковій, кредитній, митній та іншій політиці.
Юридичні умови полягають у створеннінормативної бази підприємництва та його правової захищеності. У 1991-1992 рокахв Україні було прийнято ряд законів, які сформували організаційно-правову базудля розвитку підприємництва в умовах становлення ринкової системигосподарювання. Найважливішими серед них є Закони України «Про підприємництво»,«Про цінні папери і фондову біржу», «Про господарські товариства» та ін. З 1січня 2004 року в Україні діє Господарський Кодекс України який нині регулюєгосподарську діяльність.
Психологічніумовипідприємництва полягають у створенні сприятливого психологічного клімату середнаселення. У цьому плані у нас є ще багато проблем, оскільки життя кількохпоколінь відбувалося в умовах, які створювали негативне ставлення допідприємництва. Мислення консервативне і змінити його в одну мить неможливо.
Отже, мирозглянули суть підприємництва, його функції та умови існування. Детальнішезупинилися на тому, що вкладають в зміст поняття «підприємництво»учені-економісти, і на основі їх визначень виділили основні ознаки властивіпідприємницькій діяльності. Було розглянуто напрями в яких існує підприємницькадіяльність, класичну та інноваційну модель підприємництва з альтернативнимваріантом їх поєднання. Також визначено суб’єкти та об’єкти підприємництва,розкрито його функції та проаналізовано умови, які необхідні для формування тарозвитку підприємництва в перехідній економіці України.1.2Види підприємницької діяльності
Підприємництво –це багатопрофільний вид економічної діяльності, що охоплює практично всі галузісистеми господарювання. Кожна з ланок має характерні особливості, розрізняєтьсязмістом бізнес-операцій та засобами їх проведення. Підприємницька діяльністьможе здійснюватись у виробництві, торгівлі, посередництві, наданні фінансовихпослуг, страхуванні, будівництві, громадському харчуванні, туризмі, готельномугосподарстві, наданні побутових, консалтингових, транспортних послуг та ін.
При створеннівласної справи початківцю необхідно обрати найбільш привабливий напрямок, тобтотаку ринкову нішу, де успішніше забезпечується реалізація товарів та послуг.При виборі того чи іншого виду підприємницької діяльності слід враховувати такіфактори:
· видтовару, його якість, асортимент;
· споживчийпопит на товар чи послугу;
· фінансовіможливості підприємця, наявність матеріальних і трудових ресурсів;
· існуючийекономічний стан у даній сфері бізнесу, рівень розвитку конкуренції;
· досвідроботи підприємця;
· перспективністьвиду підприємницької діяльності, можливість одержання достатнього прибутку.
Підприємницькадіяльність досить різноманітна. Оскільки будь-який бізнес в тій чи іншій міріпов'язаний з основними фазами виробничого циклу – виробництвом товарів іпослуг, обміном та розподілом товарів, їх споживанням – можна виділити таківиди підприємницької діяльності: виробниче підприємництво, комерційне,фінансове.
Крім цього, востанні десятиліття у всіх економічно розвинутих країнах світу виділяєтьсятакий самостійний вид підприємництва, як консультативний (консалтинг).
В той же часкожний з названих видів підприємництва розподіляється на декілька підвидів.Існуючі види та підвиди підприємництва можна подати у вигляді таблиці 1.1.
Таблиця 1.1 Види підприємницької діяльності
Види підприємництва
Виробниче
Комерційне
Фінансове
Консультативне Інноваційне Торгівельне Банківське Загальне управління Науково – технічне Торгівельно- закупівельне Страхове Адміністрування Виробництво товарів Торгівельно – посередницьке Аудиторське Фінансове управління Надання послуг Товарні біржі Лізингове Управління кадрами Виробниче споживання товарів Фондові біржі Маркетинг Інформаційне Виробництво Інформаційна технологія Спеціалізовані послуги
Пріоритетнезначення має підприємницька діяльність у виробничій сфері. Це найбільшперспективний шлях до успіху, хоча він більш складний, потребує залученнярізних факторів виробництва і характеризується тривалішим періодом від зародженнябізнес-ідеї до реалізації виробленої продукції та отримання економічногоефекту. Виробниче підприємництво можна назвати основним видом підприємництва.Тут здійснюється виробництво продукції, товарів, робіт, надання послуг,створення певних духовних цінностей. Однак саме ця сфера діяльності припереході до ринкової економіки перенесла найбільш негативні зміни: розпалисягосподарські зв’язки, порушилось матеріально-технічне забезпечення, різко впавзбут продукції, погіршився фінансовий стан підприємств.
Існують дві формивиробничого підприємництва:
1. Традиціоналістськепідприємництво. Орієнтоване на виробництво традиційних товарів для постачанняна ринок. Асортимент товарів, який вже давно випускається виробником, відносностабільний, не підлягає суттєвим змінам за різновидами.
2. Інноваційне підприємництво.Передбачає організацію виробництва з широким використанням інновацій.Результатом такої організації виступає новий товар або товар з принциповоновими характеристиками. Практика виробничої підприємницької діяльності убудь-якій формі включає в себе елементи інноваційного процесу.
Найбільшогорозвитку в перші роки переходу до ринку набуло комерційне підприємництво. Цясфера, в багато чому обмежена раніше, завдяки зусиллям енергійних, ініціативнихлюдей почала стрімко розвиватися, головним чином як приватне, індивідуальнепідприємництво. Нерідко серед них є і ті, кого раніше відносили до так званої «тіньової»економіки. У комерційному підприємництві підприємець виступає в ролікомерсанта, торговця, продаючи готові товари, придбані ним в інших осіб,споживачу, покупцю. У такому підприємництві фактором є сам товар, а прибутокпідприємця утвориться шляхом продажу товару за ціною, що перевищує цінупридбання. Відзначимо, що якщо товар здобувається на законних підставах, тоторгово-комерційне підприємництво не слід називати спекуляцією і на ційпідставі засуджувати. Тільки коли спостерігається протизаконна, з порушеннямправил торгівлі перепродажу, можна говорити про заборонну, злочинну спекуляцію.
Особливим видомпідприємницької діяльності є фінансове (фінансово-кредитне) підприємництво.Сфера його діяльності – обіг, обмін вартостей. Фінансова діяльність проникає іу виробничу і у комерційну, однак вона може бути і самостійною: банківська,страхова справа та ін. Суб’єктами підприємництва у фінансовій сфері є: банки,інвестиційні компанії, інвестиційні фонди.
В останні роки всебільшого розвитку в Україні набуває така перспективна форма, як консультативнепідприємництво. Воно має багато напрямків (табл. 1), і зіставляючи рівень йогорозвитку в нашій країні з іншими розвиненими країнами, можна зробити висновок,що в найблищі роки консалтинг має стрімко розвиватися.[64, с.25]
Підприємництво якособлива форма економічної активності може здійснюватися як у державному, так ів приватному секторі економіки. Відповідно до цього розрізняють: державне таприватне підприємництво.
Державнепідприємництво це форма здійснення економічної активності від іменіпідприємства, заснованого: державними органами керування, що уповноважені(відповідно до чинного законодавства) керувати державним майном (державнепідприємство), або органами місцевого самоврядування (муніципальнепідприємство). Власністю такого роду підприємств є форма відокремлення частинидержавного чи муніципального майна, частини бюджетних засобів, інших джерел.Важливою характеристикою таких підприємств виступає та обставина, що вонивідповідають за своїми обов'язками тільки майном, що знаходиться в їхнійвласності (ні держава не відповідає по їх зобов’язаннях, ні вони самі невідповідають по зобов’язаннях держави).
Приватнепідприємництво це форма здійснення економічної активності від іменіпідприємства (якщо воно зареєстровано в якості такого) чи підприємця (якщо такадіяльність здійснюється без найму робочої сили, у формі індивідуальної трудовоїдіяльності).
Звичайно, кожнийз цих видів — державне і приватне підприємництво — має свої відмітні ознаки, алеосновні принципи їхнього здійснення багато в чому збігаються. І в тому і віншому випадку здійснення такої діяльності припускає ініціативність,відповідальність, інноваційний підхід, прагнення до максимізації прибутку.Схожою є і типологія обох видів підприємництва.
Розмежуванняпідприємницької діяльності за видами має здебільшого теоретичний, до того ж —неофіційний, характер. Тому допускається застосування різних ознак і,відповідно, критеріїв та видів підприємницької діяльності.
За ознакою суб’єкта— учасника відповідних правовідносин підприємницька діяльність поділяється на:
1. Підприємництвобез участі юридичної особи (просте). Воно здійснюється фізичними особами, щонабули в установленому порядку статусу суб'єкта підприємницької діяльності.
2. Підприємництвоз участю юридичної особи (складне).
Залежно віднаявності обмежень у зайнятті підприємницькою діяльністю останню можна поділитина:
2.1. Вільнупідприємницьку діяльність. Для провадження такої діяльності не потрібна згода(дозвіл) держави в особі уповноважених нею органів. Така діяльність провадитьсяза принципом «дозволено все, що не заборонено законом». При цьому, наприклад,державна реєстрація суб’єкта підприємницької діяльності не є дозволом назайняття підприємницькою діяльністю, оскільки здійснюється за заявочнимпринципом. У той же час виготовлення печатки суб’єктом підприємницькоїдіяльності вимагає дозволу відповідного органу внутрішніх справ, що єсвоєрідним обмеженням у провадженні підприємницької діяльності.
2.2. Дозвільнупідприємницьку діяльність, провадження якої потребує певної згоди державнихорганів. Дозвільною є також діяльність, що провадиться з обмеженнями,встановленими законодавством, які, в свою чергу, можна поділити на:
· обмеження,пов’язані з організаційно-правовою формою підприємців;
· обмеження,пов'язані з формою власності суб’єкта підприємництва (наприклад, діяльність,пов'язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї,видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об’єктів правадержавної власності, може здійснюватися тільки державними підприємствами таорганізаціями);
· обмеження,пов’язані з необхідністю придбання ліцензії. Перелік видів діяльності, щопідлягають ліцензуванню, міститься у ст. 9 Закону України від 1 червня 2000 р.№ 1775-ПІ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»;
· обмеженнядіяльності, пов’язані із необхідністю придбання патенту (види діяльності, щопідлягає патентуванню, а також порядок патентування визначається ЗакономУкраїни від 23 березня 1996 р. № 98/96-ВР «Про патентування деяких видівпідприємницької діяльності»).
За формамивласності та організацією можна виділити такі основні види підприємництва:
1. індивідуальне — засноване наприватній власності фізичної особи та її праці (фермери, ремісники, що незастосовують постійно найману працю);
2. сімейне — ґрунтується наприватній власності громадян-членів однієї сім'ї з можливістю використаннянайманої робочої сили;
3. приватне, або партнерське, —зі створенням юридичної особи і обмеженою відповідальністю (малі підприємства,товариства, кооперативи, як правило, користуються найманою працею);
4. акціонерне — засноване навласності акціонерів (власники цінних паперів — індивідууми, юридичні особи);
5. орендне — береться завідповідну плату на певний час у користування, що дає йому право бути власникомрезультатів праці та розпоряджатися майном;
6. колективне (народне) —засноване на власності трудового колективу на майно, продукцію і доходи;
7. інноваційне — ґрунтується наінтелектуальній власності;
8. спільне — створюєтьсяоб'єднанням майна різних власників.Розрізняють підприємства малі, середні та великі.
У ГосподарськомуКодексі України наведені такі визначення.
Малими (незалежновід форми власності) визнаються підприємства, в яких середньообліковачисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п’ятдесяти осіб,а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей періодне перевищує суми, еквівалентної п’ятистам тисячам євро за середньорічнимкурсом Національного банку України щодо гривні.
/>Великимипідприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельністьпрацюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валовогодоходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму,еквівалентну п’яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банкуУкраїни щодо гривні.
/>Усіінші підприємства визнаються середніми. [20]
Малими вважають підприємства з певною кількістю працюючих. Так, у США доцієї категорії належать підприємства, на яких зайнято до 500, у Японії — до 300чол.
Малі підприємства засновуються на будь-якій формі власності та здійснюютьдіяльність у виробничій, комерційній, фінансовій, страховій та інших сферах.Сутність і значення малих підприємств у ринковій економіці схематично подано натаблиці 1.2.
Таблиця 1.2Сутність ізначення малих підприємств
МАЛІ ПІДПРИЄМСТВА
Визначають:
· темпи економічного розвитку;
· структуру та якісну характеристику створеного суспільного продукту
Є
провідним сектором економіки, основою дрібнотоварного виробництва
Характеризуються
високою мобільністю
Забезпечують:
· структурну перебудову економіки;
· швидку окупність витрат;
· свободу ринкового вибору;
· додаткові робочі місця;
· реалізацію інновацій
Формують
основу середнього класу
Стримують
монополізм
Малі підприємства відіграють важливу роль у ринковій економіці. Вонироблять її гнучкою, активно впливають на кон’юнктурні зміни, забезпечуютьнасиченість ринку товарами, послугами, сприяють послабленню монополізму. Так, упромислове розвинених країнах ці підприємства становлять 90-95 % їхньоїзагальної кількості та створюють 20-60 % валового національного продукту.Особливо важливе значення цих підприємств у розвитку сфери послуг і торгівлі.
Через свою масовість малі підприємства забезпечують вдвічі більшузайнятість населення на нових робочих місцях, ніж великі підприємства, щозначно знижує напруженість у суспільстві, пов'язану з безробіттям.
У період переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки маліпідприємства сприяють розвитку конкуренції, структурній перебудові економіки,формуванню нового соціального прошарку підприємців-власників, які є соціальноюбазою ринкових перетворень. Це є гарантією незворотності руху українськоїекономіки до ринку.
Для того щоб малі підприємства стали невід’ємним елементом економікиУкраїни, з тими позитивними функціями, які вони виконують у розвинених країнах,треба стимулювати їхній розвиток.
Середні підприємстваздійснюють виробництво невеликої, але стійкоїноменклатури виробів у значних кількостях. Вони здатні швидко реагувати након'юктуру ринку завдяки оснащеності сучасною технікою і технологією, можливостівпровадження нових ідей у виробництво. Це надає їм певних переваг як передмалими, так і перед великими підприємствами. Ці переваги полягають у тому, щомалим підприємствам не завжди вистачає коштів для застосуваннянауково-технічних досягнень, а великим – мобільності для переналагодженнявиробництва. Заміна і оновлення основних фондів у великих обсягах можепризвести до значного падіння норми рентабельності, особливо на початковомуетапі випуску нової продукції.
Великі підприємствавиготовляють масову продукцію стабільногоасортименту. Це значно зменшує витрати на виробництво такої продукції, даєзмогу знижувати ціни на неї та робити її доступною для масового споживача.
Переваги великих підприємств полягають і в тому, що вони активно формуютьринок, створюючи нові види товарів і послуг. Такі підприємства здійснюютьвеликомасштабне фінансування у розробку науково-технічних проектів.
Аргументом на користь великих підприємств є і те, як показує світовийдосвід, що на них зосереджено виробництво найновіших наукомістких галузей, якіспеціалізуються на виготовленні персональних комп’ютерів, роботів, електроннихвиробів тощо. Все це означає, що в перехідний період до ринкових відносиндрібнити великі підприємства не завжди доцільно. Критерієм трансформації великихпідприємств має бути тільки соціально-економічна ефективність.
Отже, перехід до ринкової економіки передбачає оптимальне поєднаннявеликих, середніх і малих підприємств .
Туким чином, ми розглянули види підприємницької діяльності. Булоперераховано фактори, які слід враховувати при виборі того чи іншого видупідприємницької діяльності. Охарактеризовано такі види підприємництва:виробниче, комерційне, фінансове та консультативне. Також розглянутокласифікацію за ознакою суб’єкта, за формами власності та організацією;державне та приватне підприємництво; велике, мале та середнє підприємництво.1.3Підприємницький дохід, як економічний результат підприємницької діяльності
Сутністьпідприємництва зосереджується у вияві ініціативної, новаторської, самостійноїдіяльності. А мета зводиться, з одного боку, до отримання прибутку абоособистого доходу, в результаті не кон’юнктурних справ, а передбачення точногорозрахунку, а з іншого – до найбільш ефективного використання факторів, прагненняреалізувати творчі потенції людини.
Щодо джерел тавеличини підприємницького доходу в економічній літературі існують різніпогляди. Вперше таку спробу здійснив німецький економіст Й. Тюнен(1783—1850). Він визначав підприємницький дохід як різницю між величиноювалового прибутку від ділової операції та виплатами: а) відсотка наінвестований капітал; б) за управління; в) страхової премії за обчислювальнівтрати через ризик. Загалом дохід підприємця він розглядав як дохід заприйняття на себе ризиків.
А. Тюргостверджував, що прибуток на капітал (надлишок над витратами виробництва)розпадається на підприємницький дохід: оплату праці, ризику й уміннякапіталіста, земельну ренту. Капіталісту як власнику капіталу належить, на йогодумку, рента (землевласнику — земельна рента), а також винагорода забезпомилковий вибір об’єкта вкладення капіталу, мистецьке управлінняпідприємством та турботи інвестора. Ця частка відповідає величині позичковоговідсотка.
А. Смітрозглядав величину винагороди управляючих залежно від кількості, складностіїхньої праці та нагляду й управління. Прибуток, на його думку, належитьпромисловому капіталу, який залишається після сплати ренти землевласнику іпозичкового відсотка банкіру. Прибуток, що залишається після цього, і є підприємницькимдоходом. У даному разі А. Сміт виступав проти того, щоб називати прибутокіншим видом заробітної плати за управління підприємством (особливо це виднотоді, коли власник наймає управляючого, але сам привласнює прибуток).
Д. Рікардо ввівпоняття «підприємницький відсоток», під яким розумів різницю між грошовимеквівалентом майбутньої кінцевої продукції й сумою виплаченої заробітної плати,причому такий відсоток є результатом «розриву у часі», тобто очікуваньпідприємця.
Дж. Мілльприбуток підприємця розглядав як:
1) плату заризик;
2) винагороду заутримання від негайного витрачання свого капіталу;
3) плату за працюта мистецтво контролю над виробництвом.
Згідно з теорієюК. Маркса підприємницький дохід є частиною прибутку, що залишається увласності функціонуючого капіталіста після сплати відсотка за взятий у позикукапітал. Цей капітал витрачається на купівлю засобів виробництва і робочоїсили, яка у процесі виробництва створює додаткову вартість (прибуток). Частинуприбутку капіталіст віддає банкірові за користування кредитом. Так відбуваєтьсяподіл капіталу на капітал-власність і капітал-функцію. Спочатку такий поділстосується лише позичкового капіталу, але з розвитком кредитування таакціонерної власності поділ прибутку на відсоток і підприємницький дохіднабуває загального характеру. Нині основними формами підприємницького доходу єдивіденд, засновницький прибуток, плата за участь у роботі керівних органіввеликих акціонерних компаній тощо.
Найлогічнішепідприємницький дохід розглядати як плату за підприємницьку діяльність, завиконання основних функцій підприємця. Кількісно він у функціонуючогокапіталіста вимірюється як різниця між валовим прибутком підприємства івиплатою податків та інших платежів у бюджет, дивідендів акціонерам акціонерноїкомпанії, відсотків за кредити та ін. Проте підприємницький дохід не можерозглядатися як плата за ризик, за очікування, оскільки вони є витратамипсихічної, нервової енергії та входять складовими до управлінської праці.
Слід врахувати йте, що вищі менеджери гігантських компаній самі стають їхніми власниками,виконуючи функції управління, беруть участь у формуванні новоствореної вартості(с + v), отримуючи плату за свою працю як із необхідного, так і з додатковогопродукту. Якщо величина цієї плати перевищує обсяги витраченої ними кількостіта якості праці (управлінська праця надзвичайно складна), вони водночас,виступають у ролі експлуататорів. У сучасній економічній літературі прибутокрозглядають як дохід від використання факторів виробництва, в тому числі якплату за ризик, невизначеність результатів підприємницької діяльності.
Категорія «прибуток»,як і всі інші економічні категорії, має історичний характер, який, по-перше,полягає в тому, що вона з'являється лише за капіталізму (як перетворена формадодаткової вартості), по-друге, в конкретизації категорії «прибуток» у процесіеволюції самого капіталістичного способу виробництва. Так, на нижчій стадіїрозвитку капіталізму типовим був середній прибуток, на вищій — монопольновисокий прибуток.
Прибутковість підприємстваслід розглядати у двохосновних вимірах: по-перше, як прибутковість усього підприємства щодо всьогоавансованого капіталу (тобто витрати на с + v); по-друге, як прибутковістьвиготовлення окремої партії товарів. Така прибутковість вимірюється відношеннямприбутку до собівартості певної вартості товарів.
Загальнаприбутковість підприємства визначається нормою прибутку: відношенням річногоприбутку до авансованого капіталу. Якщо річний прибуток віднести до затрат, тоотримаємо норму рентабельності. Норму прибутку записують формулою
р' = (p / с + v)*100%
де р' — нормаприбутку; р — маса прибутку; с + v — авансований капітал. У цій формулі масаприбутку є абсолютним показником кількісного визначення прибутку, капіталу.
У розвинених країнахсвіту норма і маса (величина) прибутку — головна мета підприємців і критерійефективності виробництва. Середня норма прибутку у великих компаніях становитьдо 12 %.
При з’ясуваннісутності підприємницького доходу частково йшлося про теорії прибутку. Повнішевивчення поглядів відомих економістів світу на цю проблему дасть можливістьглибше усвідомити альтернативні погляди, а отже наблизитись до істини.
Теорії прибутку.Вперше науковий підхід до з'ясуваннясутності прибутку здійснили класики політичної економії — А. Сміт і Д. Рікардо.Так, А. Сміт при визначенні вартості працею стверджував, що одна частинаствореної робітниками вартості йде на оплату їхньої заробітної плати, інша — наоплату прибутку підприємств. Водночас А. Сміт розглядав прибуток як дохід,що служить винагородою капіталісту за послуги капіталу (тобто засобіввиробництва). Він не зміг узгодити ці суперечливі погляди, об'єднати їх уцілісну концепцію прибутку. Цей синтез, на нашу думку, полягає у тому, щоджерелом прибутку є, насамперед, праця найманих працівників, а також працяпідприємця (управлінська, організаторська). Засоби праці самі по собі прибутокне створюють, але у процесі їх техніко-економічного поєднання з найманою працеювиникає нова продуктивна сила, так званий синергічний ефект.
Д. Рікардоне з’ясовував проблему джерел прибутку, ототожнював додаткову вартість ісередній прибуток, не помітив суперечності між визначенням її величини залежновід величини капіталу (про що стверджує зміст закону середньої норми прибутку)і рівнем продуктивності праці (про що говорить зміст закону вартості). Водночасвін робив висновок, що зміна прибутку залежить від зміни заробітної плати.Зокрема, при зростанні продуктивності праці знижується, на його думку, вартістьзасобів існування, а це призводить до зменшення заробітної плати і зростанняприбутків.
Французький економістЖ.Б. Сей на початку XIX ст. стверджував, що засобам виробництва (які вінототожнював із капіталом) притаманна самостійна продуктивність, незалежна відпродуктивності праці. Цю самостійну продуктивність капіталу привласнює, на йогодумку, капіталіст у формі прибутку.
У другій половиніXIX ст. американський економіст Дж. Бейте Кларк обґрунтував теорію «граничноїпродуктивності». На його думку, кожний фактор, у т. ч. і капітал (засобивиробництва) має свою специфічну продуктивність, що вимірюється «граничнимпродуктом» даного чинника. Під останнім він розумів приріст продукції, щоотримується від останньої, найбільш продуктивної продукції даного фактора.Ілюструючи цей висновок, він наводить приклад із 5 робітниками. Перший з нихвиробляє продукції на 10 доларів, другий — на 8, третій — на 6, четвертий — на4 і п’ятий — на 2 долари. Вартість граничного продукту праці в даному випадкустановить 2 долари; вона одночасно і визначає величину заробітної платиробітників, яка для них всіх становитиме 10 дол. Водночас новостворена вартістьстановить 30 дол. (10 + 8 + 6 + 4 + 2). Різниця між цими величинами (сукупноюзарплатою і новоствореною вартістю) становить 20 дол. і є прибутком для капіталіста.Помилковість цієї теорії, як і концепції Ж.Б. Сея, полягає у твердженніпро наявність специфічної продуктивності капіталу, про встановлення величинизаробітної плати залежно від вартості граничного продукту працівника. Водночаспозитивним моментом концепції Дж. Бейтса Кларка є положення про те, щоодним із джерел прибутку є виконання підприємцем своїх функцій щодокоординування праці та талу, сприяння вдосконаленню процесу виробництва,розвитку техніки. Безперечно, що ці функції є продуктивною працею і їхвиконання заслуговує на винагороду. Найважливішими у даному випадку є питанняпро величину цієї нагороди.
Цю теорію засучасних умов підтримує американський економіст Е. Денісон та іншіекономісти. Е. Денісон, зокрема, дає кількісні обґрунтування участінайважливіших факторів (у т. ч. освіти, науки) у створенні національного доходуі привласненні відповідної частини цього доходу. Значного поширення середзахідних учених набула неокласична теорія прибутків. Розрізняючи бухгалтерський(різниця між валовими дохами і бухгалтерськими витратами виробництва) йекономічний прибуток (різниця між валовими доходами й економічними витратами),вони вважають останню предметом економічної теорії. Економічні витрати пов’язуютьсяз «витратами втрачених можливостей» і «прихованими витратами», які, у своючергу, поєднуються з принципами концепції граничної корисності. Внаслідок цьоговитрати втрачених можливостей будь-якого фактора виробництва стають доходом,який він (фактор) міг би отримати у випадку найкращого альтернативногозастосування.
Поняття «витративтрачених можливостей» і «приховані затрати» нерідко ототожнюються. Підприхованими затратами, що приносять додатковий дохід (хоч він і не фіксується вбухгалтерській звітності), розуміють максимальну винагороду капіталіста(максимальний відсоток, ренту, заробітну плату, прибуток), яку він міг биотримати за свою працю, капітал, природні ресурси у тому випадку, коли б вонибули використані іншим підприємцем. Економічний прибуток менший забухгалтерський на величину прихованих затрат, а в економічні витрати входять якявні, так і приховані витрати компанії [64, с.47].
Залежно від типуконкуренції, що панує на ринку (і, насамперед, «досконалої» та «недосконалої»),розрізняють нульовий і ненульовий прибуток. Нульовий, або нормальний прибутокіснував за умов досконалої конкуренції (за умов відсутності впливу монополійабо олігополій на ціни, будь-яких обмежень), економічної рівноваги. Йогорозміри визначаються величиною затрат, які здійснює підприємець внаслідокнеальтернативного використання виробничих факторів, тобто вмінених витрат. Занаявності такої конкуренції кожен фактор виробництва, на думку неокласиків(американських економістів М. Бредлі, Д. Фасфельда та ін.), приноситьсвоєму власнику дохід, який вимірюється «витратами втрачених можливостей», акомпанія відшкодовує всі свої економічні витрати (явні та приховані).
Нульовий прибутокрозглядається західними вченими або як сукупний дохід підприємця від усіхфакторів, які є у його власності (відсоток за авансований капітал, плата зайого працю, винагорода за ризик, рента за природні ресурси, тобто відшкодуваннявсіх прихованих витрат виробництва), або лише як частину прихованих витраткомпаній, пов’язаних із підприємницькою діяльністю, застосуванням йогоздібностей. Завдяки підприємницькій діяльності регулюється діяльність усіхінших факторів (капіталу, землі та праці), здійснюється пошук нових альтернатив,впроваджується нова техніка, розробляються нові види виробництва тощо. Такадіяльність підприємця є, безперечно, продуктивною працею і заслуговує навинагороду, рівень якої, на думку авторів концепції, становить нормальний(нульовий) прибуток і спонукає людей до підприємницької діяльності. Отже,нормальний прибуток не є надлишком доходів над витратами, а ціною капіталу (абовитрат втрачених можливостей капіталу) і підприємницької діяльності. Принаявності досконалої конкуренції граничний дохід кожного фактора виробництвадорівнює його граничним витратам, тобто компенсується тією ціною, якувиплачують за певний фактор.
Якщо зіставитинульовий прибуток з відповідною категорією марксистської політичної економії,то він є середнім прибутком, який привласнює кожний капіталіст пропорційновеличині його індивідуального капіталу в сукупному суспільному капіталі.
За умовнедосконалої конкуренції прибуток набуває форми «ненульової», «чистої», «диференціальної»,«чистої економічної» та ін. Ненульовий, або чистий, прибуток є надлишком наднормальним прибутком, або наддохід над всіма витратами, тобто явними іприхованими. На думку неокласиків, чистий економічний прибуток виникає за умовнаявності на ринку монополії і встановлення нею високої ринкової ціни,застосування реклами, патентів, диференціації продукції та інших методівнецінової конкуренції, а його величина залежить від ступеня контролю фірми надпропозицією певного товару, його ціною та інших факторів. Він є результатомперерозподілу доходів споживачів, своєрідною премією, отриманою за їхнійрахунок. Водночас вони стверджують про незначні розміри чистого економічногоприбутку.
Ще одним варіантомтеорій прибутку є концепція «ризикового» прибутку, автором якої є американськийекономіст Ф. Найт. Джерелом цього прибутку називається діяльністьпідприємців за умов ризику і невизначеності, що притаманні недосконалійконкуренції. Його привласнення розглядається як винагорода кмітливимкапіталістам за подолання невизначеності. При цьому виділяється два видиризику: 1) вичислюваний (збитки від нього визначаються витратамистрахування) і 2) непередбачуваний, невичислюваний. Концепція ризиковогоприбутку є необґрунтованою, оскільки ризик не є самостійним фактором виникненняприбутків, він виявляється через інші реальні фактори. Зокрема, чистий прибутокможе бути платою за здійснення підприємцем нововведень, впровадження в компаніїпередових досягнень науково-технічного прогресу, що підпадає під концепцію«функціонального прибутку» американського вченого Й. Шумпетера [81, с.36].Цей вид прибутку справедливо вважається тимчасовим, оскільки він зникає увипадку впровадження нововведень конкурентами. Але його джерело пов’язується зпрацею підприємця, що відповідає критеріям науковості.
У розподіліфункціонального прибутку можуть брати участь підприємці, менеджери, інженери,частина висококваліфікованих працівників, які мають певну кількість акцій ібрали участь у нововведеннях.
Отже, прирозгляді підприємницького доходу, як економічного результату підприємницькоїдіяльності, ми звернули увагу на різні погляди що існують в економічнійлітературі щодо джерел та величини підприємницького доходу; на два основнівиміри в яких розглядається прибутковість підприємств (як прибутковість усьогопідприємства щодо всього авансованого капіталу (тобто витрати на с + v); якприбутковість виготовлення окремої партії товарів; на теорії прибутку.
Розділ II. Становленнята розвиток підприємництва в перехідній економіці України 2.1 Основні тенденції розвиткупідприємництва в Україні
Сьогодні вже ні вкого в Україні, мабуть, не викликає сумніву той загальновідомий факт, щопідприємницька діяльність є рушійною силою суспільного прогресу, розвиткупродуктивних сил. Отже, створення сприятливих умов для розвитку підприємництває найважливішим напрямом трансформації перехідної економіки шляхом використанняринкових цінностей, важелів і механізмів.
Слід зазначити,що унікальність значення підприємницького потенціалу полягає в тому, що самезавдяки йому приходять у взаємодію інші економічні ресурси — праця, капітал,земля, наука. Ініціатива, ризик і уміння підприємців, помножені на ринковістимули, дають можливість їм із максимальною ефективністю використовуватинаявні та знаходити нові економічні ресурси, стимулювати економічне зростання.
Можна впевненостверджувати, що підприємницький потенціал як соціально-економічний ресурсбільш ефективно реалізується в умовах максимально ліберальної економічноїсистеми, не обтяженої надмірною державною бюрократією. При цьому такожочевидно, що основою успішної реалізації підприємницької потенціалу єнасамперед самі підприємці, їхня кваліфікація і рівень освіти, здатність братина себе відповідальність, уміння орієнтуватися у конкурентному середовищі, атакож їхнє почуття соціальної відповідальності.
Водночаснеобхідно підкреслити, що без відповідного державного втручання необмеженийпідприємницький егоїзм може перетворитися на шаленство стихії ринку, яке нетільки призводить до значного розшарування суспільства за доходами (необмеженозбагачуючи одних за рахунок інших), а й руйнує цивілізовані основи економічногорозвитку.
Як відомо,економічна природа підприємництва характеризується через його ознаки:ініціативу, комерційний ризик і відповідальність, комбінування чинниківвиробництва, новаторство [80, 4].
Підприємницькаініціатива – це прагнення до реалізації можливостей, наданих самим процесомринкового обміну, що здійснюється при взаємній вигоді учасників цього процесу.Тобто підприємництво варто асоціювати не із загальноприйнятим у соціалістичнійідеології обманом і насильством, а з добуванням власної вигоди за допомогоюзадоволення суспільних потреб.
Зрозуміло, щоініціатива вимагає певної господарської свободи. Коли рівень регламентаціїпідприємницької діяльності занадто високий, ініціативна активність знижується,що обертається діловою стагнацією. У цьому зв’язку створення умов дляактивізації ініціативи у суб’єктів господарювання — ключове завдання переходудо підприємництва як домінуючої сили економічного прогресу.
Розвитокпідприємництва в Україні є об’єктивним процесом, зумовленим тими ринковимиперетвореннями, що здійснюються в державі. Підприємництво у різних формахвиступає як невід’ємна частина сучасного суспільного процесу, як рушійекономічного прогресу.
Говорячи прополітику розвитку підприємництва в Україні, слід зазначити, що правовою основоюрозвитку малого й середнього бізнесу в Україні є Конституція, ГосподарськийКодекс України, і низка законодавчих актів, які прямо стосуються сферипідприємницької діяльності та регламентують її.
Стратегічнінапрями й пріоритети державної політики зі створення сприятливого й стабільногоконкурентного середовища для бізнесу знайшли сьогодні своє відображення вПрограмі діяльності уряду «Український прорив: для людей, а не для політиків» і«Державній програмі соціально-економічного розвитку України». У цих документахна державному рівні задекларована необхідність зменшення державного втручання впідприємницьку діяльність, усунення бюрократичних бар’єрів на шляху розвиткубізнесу й адаптація законодавства в цій сфері до норм і принципів ЄвропейськогоСоюзу.
Як результат –мале й середнє підприємництво продовжує нарощувати темпи приросту показниківйого діяльності, підвищується якість послуг і продукції.
Порівняно з 2004роком кількість суб’єктів малого й середнього підприємництва в 2007 році зрослана 17 %. Причому, щорічно збільшується кількість суб’єктів як малого(враховуючи малі підприємства, фізичних осіб-підприємців, фермерські (сільськігосподарства), так і середнього бізнесу в Україні, і така тенденціяспостерігається в усіх регіонах країни.
За данимиофіційної статистики станом на перше січня 2007 року в Україні функціонувало2379,4 тисяч суб'єктів малого й середнього підприємництва, з яких 97,8 % –суб'єкти малого підприємництва. Стосовно попереднього року загальна кількістьсуб'єктів малого й середнього підприємництва-юридичних осіб в 2006 роцізбільшилася на 3,3 % [21].
Виконуючи своюсоціальну функцію, малий і середній бізнес країни сьогодні охопив майже 9,8 млнукраїнців, а це значить, що кожна друга працездатна людина працює у сферімалого й середнього бізнесу, а кожна четверта – приватний підприємець.
Ключовим моментомв історії розвитку українського малого бізнесу стало прийняття в 2000 роціЗакону України «Про державну підтримку малого підприємництва», яким уперше назаконодавчому рівні були визначені правові основи й напрями державної підтримкисуб’єктів малого підприємництва [74].
У цьому ж роцібув прийнятий Закон України «Про Національну програму сприяння розвитку малогопідприємництва в Україні», що стала комплексом взаємозалежних і хронологічнопогоджених заходів, спрямованих на реалізацію державної політики з вирішенняпроблем розвитку малого бізнесу [45].
Мета програми –створення умов для реалізації конституційного права на підприємницькудіяльність, а також підвищення добробуту громадян України й вирішеннясоціально-економічних проблем шляхом залучення незайнятого населення до малогобізнесу.
Крім того, укожному з 27 регіонів України реалізуються регіональні й місцеві програмирозвитку малого підприємництва.
Протягом1998-2007 рр. Президентом й урядом країни були зроблені послідовні кроки,спрямовані на зменшення втручання державних органів у підприємницькудіяльність.
Необхіднозупинитися на чотирьох фундаментальних Законах України для підприємницькогосередовища. Це – «регуляторний», «реєстраційний», «дозвільний» і «контрольний»закони.
1. Із прийняттямЗакону України «Про засади державної регуляторної політики у сферігосподарської діяльності» в країні започатковано формування принципово новоїпрогресивної системи державного управління, підвищення прозорості процесуприйняття управлінських рішень [37].
2. Важливоюформою державного регулювання бізнесу, є ліцензування. Державна політика всфері ліцензування в нашій країні визначена Законом «Про ліцензування певнихвидів господарської діяльності» (червень 2000 року), яким встановлений єдинийпорядок ліцензування видів господарської діяльності на території України ієдиний перелік видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню.Звернемо увагу на те, що саме цим Законом введена ефективна система захиступрав суб’єктів господарювання шляхом реалізації права досудового оскарженнясуб'єктами дій органів ліцензування до Експертно-апеляційної ради, створенійпри Комітеті [36].
Експертно-апеляційнарада є колегіальним органом, що, серед іншого, розглядає заяви, претензії таскарги суб’єктів господарювання на рішення органів ліцензування щодо порушенняними законодавства у сфері ліцензування.
Крім того,розроблено Єдиний ліцензійний реєстр – автоматизована система збору, нагромадженняй обліку даних, пов’язаних із ліцензуванням певних видів господарськоїдіяльності.
3. З метоюзменшення адміністративних бар'єрів при реєстрації бізнесу в 2004 році бувприйнятий Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичнихосіб-підприємців». [38]
Сьогодні вУкраїні створена сучасна система реєстрації, що надає можливість здійснити всіреєстраційні процедури протягом 2–3 днів. Були спроби оптимізувати процедуриреєстрації за принципом «єдиного вікна». Принцип «єдиного вікна», упроваджено ЗакономУкраїни від 01.07.2004 «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичнихосіб-підприємців», який спрямовано на спрощення та забезпечення прозоростіпроцедури започаткування підприємницької діяльності (погодження необхіднихдокументів та отримання дозволів).
У результатівідповідності нашої системи реєстрації найвищим європейським стандартам,Україну першу із країн-не членів ЄС в 2006 році включили до Європейськогобізнес реєстру (ЄБР), але варто відзначити, що на практиці ця система не дієналежним чином. Реєстраційні процедури й досі залишаються складними і триваютьдовше ніж 2-3 дні. Також продовжує розвиватися корупція.
З метоюреалізації Угоди про загальне використання інформації, також розробленийпрограмний продукт, що забезпечить можливість обміну інформацією між Єдинимдержавним реєстром юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців України йреєстрами країн-учасників Європейського бізнес реєстру. Наразі завершуєтьсятестування й поетапне введення в експлуатацію цього програмного продукту.
4. Система видачідозвільних документів, що існувала в попередні роки, характеризувалася наявністюширокого переліку дозволів, нормативними протиріччями й відсутністю ефективнофункціонуючого організаційно-правового механізму видачі документів дозвільногохарактеру, непрозорістю й складністю дозвільних процедур, – усе це створювалопідґрунтя для корупційних дій чиновників.
Тому, виникланеобхідність у прийнятті в 2005 році Закону «Про дозвільну систему у сферігосподарської діяльності», що поклав початок повномасштабній реформі дозвільноїсистеми [43].
Уже сьогоднімаємо відчутний позитивний ефект. Впроваджуючи європейський досвід видачідозвільних документів – «принцип організаційної єдності», було відкрито 677дозвільних центрів у регіонах і введено посади адміністраторів (усього 778робочих місць) [22]. Основними завданнями адміністратора є організація видачідокументів дозвільного характеру. Дозвільні центри створені практично в кожномурайоні й місті обласного значення.
Здійснення цихзаходів дозволило скоротити часові й фінансові витрати підприємців напроходження дозвільних процедур. Вибіркові дослідження показали, що тривалістьпроцедур одержання дозвільних документів скоротилася в середньому в 2,4 рази, авитрати підприємців – у 2 рази.
Наступнимважливим кроком на шляху вдосконалення державного регулювання господарськоїдіяльності стало прийняття Закону України «Про основні засади державногонагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» (05.04.2007 р.). Цей Законвстановлює найважливіші принципи й норми, які регулюють правовідносини міжорганами державного контролю й суб'єктами господарювання при здійсненніперевірок їхньої діяльності. Закон набув чинності 26 грудня 2007 року, і євинятково важливим для створення європейських умов розвитку підприємництва вУкраїні [42].
Що стосуєтьсяоподатковування, то на сьогодні найдієвішим у плані стимулювання й розвиткумалого бізнесу, з погляду оптимального оподатковування, є єдиний податок.
Функціонуванняєдиного податку було впроваджено Указом Президента України «Про спрощену системуоподатковування, обліку й звітності суб’єктів малого підприємництва» в 1998році [76].
Спрощена системаоподатковування в Україні застосовується вже майже 10 років і практичний досвідїї використання дає підстави для того, щоб говорити про позитивний вплив,зокрема, стимуляція режиму оподатковування на сектор малого бізнесу.
Одним ізпозитивних моментів спрощеної системи оподатковування є те, що вона даєможливість суб'єктам малого бізнесу забезпечити роботою не тільки себе, але йінших громадян, створюючи додаткові робочі місця. Сьогодні, це стосуєтьсяінтересів понад 3 млн чоловік.
Ефективністьспрощених режимів оподатковування також підтверджується щорічним збільшеннямплатежів у бюджет, що в 2006 році досягло межі 3 млрд гривень.
Тому, зусилляуряду були спрямовані на законодавче закріплення й збереження спрощеної системиоподатковування, що й знайшло своє відображення в розділі «Спеціальні податковірежими» проекту Податкового кодексу України.
Реальноюфінансово-кредитною допомогою для українського підприємництва сталовпровадження в 2007 році нової державної бюджетної програми частковоговідшкодування відсоткових ставок за кредитами, що надаються суб’єктам малого тасереднього бізнесу для реалізації інвестиційних проектів. Такою підтримкоюпротягом минулого року було охоплено майже 1 тис. бізнес-проектів [21].
Багато чого вжезроблене, але й багато чого маємо бути ще втілено в майбутньому. У зв'язку ізцим визначено 5 пріоритетів діяльності на короткострокову перспективу, це:
· проведеннядругого етапу швидкого дерегулювання в пріоритетних сферах економіки;
· подальшаоптимізація дозвільної системи;
· припиненнятиску на підприємців із боку чиновників через упорядкування контрольнихфункцій;
· поліпшеннядоступу підприємців до кредитних ресурсів;
· захистправ та інтересів підприємців шляхом застосування засобів впливу на посадовихосіб, які порушують законодавство щодо підприємництва.
Окремо хотілося бнаголосити, що важливим питанням є інтеграція України у світовий економічнийпростір. Нові умови вимагають підвищення інноваційної складової в діяльностімалого й середнього бізнесу України, конкурентоспроможності, захисту віднечесної конкуренції на світових ринках.
Вступ України уСвітову Організацію Торгівлі відкриває доступ українських товарів на зовнішніринки, а товарів іноземного виробництва – на український ринок. У зв’язку з цимнеобхідно підвищити конкурентоспроможність не тільки продукції, але й самихпідприємств шляхом вдосконалення систем менеджменту якості, екологічногоменеджменту, менеджменту професійної безпеки й істотного підвищення рівняділової досконалості.
Найближчим часомми маємо намір приєднається до Європейської хартії для малих підприємств. А цезобов'язує нас дотримуватись європейських стандартів економіки, стандартівякості товарів і послуг, стандартів якості життя.
Кожна країна маєсвій шлях розвитку, але є дуже багато спільного в здійсненні державноїполітики. Тому позитивний український досвід у прийнятті управлінських рішеньцілком може бути використаний країнами ОЧЕС. Адже в усіх нас одне завдання –забезпечення економічного процвітання наших країн. А без якісних перетвореньнеможливо істотно підвищити внесок малого й середнього підприємництва внаціональну економіку й тим більше стати повноправним членом європейського йсвітового ринку [31].
Говорячи проосновні тенденції розвитку підприємництва в Україні хотілося б відмітити таке.На жаль, чимало українських підприємців ще досі не усвідомили того, що сучаснецивілізоване підприємництво повинно грунтуватися на міцній моральній основі, наетичних нормах. У більшості західних країн ділова етика включена до програмшкіл бізнесу, коледжів, інститутів і університетів. Особливе місце там середкритеріїв цивілізованого підприємництва посідають чесність і порядність уділових стосунках. Зрозуміло, що різного роду порушень і там вистачає. Але вцілому, без цих критеріїв у взаємовідносинах між фірмами, банками й окремимиюридичними та фізичними особами сучасне підприємництво було б неможливе.Мільйони тонн енергоносіїв, акції та інші цінні папери на мільйони ієн, марок,франків, фунтів стерлінгів, лір, доларів та ін. щодня продаються й купуються наоснові усних угод, навіть без свідків! Товари на мільярди доларів щорічнореалізуються «під чесне слово», без будь-яких контрактів.
На початковихетапах розвитку підприємництва в багатьох країнах світу також були поширені ішахрайство, і злодійство. У них, як і в нас тепер, в умовах «дикогокапіталізму» це давало прибуток. Але так тривати довго не могло. І з часом горувзяли інші критерії та пріоритети. Бути чесним стало вигідніше, ніж шахраєм, — як з матеріальної точки зору, так і з погляду життєвих, тобто тих моральнихцінностей, про які йде мова. Нині на Заході в пресі або у спеціальних діловихвиданнях регулярно містяться приклади неетичного підприємництва конкретних фірмі корпорацій, діяльність яких хоча і не є прямим порушенням законів, протекваліфікується як така, що суперечить критеріям чесності, порядності тадоброчинності.
Безцілеспрямованої роботи в цьому напрямку розвиток і становлення цивілізованогопідприємництва та ринкових відносин у нашій країні буде довготривалим і надтоболісним.
Що ж заважаєпідприємцям і підприємництву у їх становленні?
Поглянемо напроблему дещо ширше. Громадяни нашої держави повсякчас стикаються зі штучнимипроблемами, створеними бюрократами й чиновництвом. У країні горизонтально івертикально панує чітко вибудувана структурована система, що грунтується накланових принципах, згідно з якими для загалом нечисельної верхівки управлінцівта наближених до неї олігархів доступ до всіляких благ практично необмежений, іякі, по суті, є їх головними споживачами та розподільниками. Разом із тим, ті,хто створюють ці блага – як матеріальні, так і духовні – змушені давати хабаріцій «піраміді», аби хоч якось виживати. Нині в нас хабарництво процвітає йперейшло в ранг державної політики. Що й говорити, сьогодні навіть вищекерівництво відкрито домагається виконання «плану» хабарів «нагору».
Тому представникисереднього класу (тобто, ті, хто добросовісно виконує свою роботу, — а крімпідприємців, до цього класу належать і висококваліфіковані працівники іншихсфер, інтелігенція, які регулярно сплачуючи податки, значною мірою формуютьбюджети всіх рівнів, фактично утримуючи за свій рахунок армію чиновників),зацікавлені в стабільності та наведенні порядку в країні і виступають заскасування безлічі контролюючих органів, які стали розсадниками корупції тахабарництва [2].
Отже, середосновних тенденцій розвитку підприємництва в Україні ми відмітили такі:правовою основою розвитку підприємництва в Україні є Конституція, ГосподарськийКодекс та низка законодавчих актів; стратегічні напрями й пріоритети державноїполітики зі створення сприятливого середовища для бізнесу знайшли своєвідображення в Програмі діяльності уряду «Український прорив: для людей, а недля політиків» і «Державній програмі соціально-економічного розвитку України»;у порівнянні з 2004 роком кількість суб’єктів малого і середньогопідприємництва в 2007 році зросла на 17%; за даними офіційної статистики станомна перше січня 2007 року в Україні функціонувало 2379,4 тисяч суб’єктів малогоі середнього підприємництва; сьогодні в Україні створена сучасна системареєстрації, що надає можливість здійснити всі реєстраційні процедури протягом2-3 днів, але на практиці ця система не дає бажаних результатів; єдиний податокє на сьогодні найдієвішим щодо стимулювання й розвитку малого бізнесу;підприємництво в нашій країні далеке від цивілізованого підприємництва. 2.2 Розвиток підприємництва в окремих видах економічної діяльності в Україні
ЕкономікаУкраїни до початку 90-х років була в основному повністю одержавленою, тобтоабсолютна маса підприємств перебувала у власності держави чи під таким їїконтролем, так що говорити про інші форми власності реально було простонеможливо. Отже, зародження підприємництва пов’язане з появою насамперед малихпідприємств як найхарактерніших представників реального підприємництва учистому вигляді, де власник підприємства є водночас і його головним менеджером.Саме малі підприємства забезпечують розвиток економічної системи країни танаближають її до споживачів. Мале підприємництво здатне вирішувати такіекономічні завдання, як створення в країні конкурентного середовища, залученняприватного капіталу і зовнішніх інвестицій, а також удосконалення наявнихтехнологій виробництва. Водночас ці підприємства виконують найважливішу роль удержаві – надають громадянам робочі місця, створюють реальні джерела їхдоходів, забезпечують виробництво товарів, виконання робіт і надання послуг длянаселення за доступними цінами та збільшують дохідну частину бюджетів різнихрівнів.
Починаючи з2000 року уряд зрозумівши цінність малого бізнесу для розвитку економіки, почавстворювати на державному рівні сприятливі умови для ефективного використанняйого можливостей у рамках національної економіки. Для цього було покладено ідею«Спрощеної системи оподаткування», шляхом заміни сплати встановленихзаконодавством податків, зборів та обов’язкових платежів, сплатою єдиногоподатку і запровадженням спрощеної форми бухгалтерського обліку та звітності.Як наслідок це суттєво зменшило податкове навантаження на платників податків,сприяло реєстрації великої кількості суб’єктів господарювання, що дало змогувивести з тіньового обігу частину доходів, а також сприяло вирішенню питаннязайнятості населення.
Законодавчуоснову спрощеної ситеми оподаткування складають один закон і три укази ПрезидентаУкраїни: Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19жовтня 2000 р. № 2063 – ІІІ; Указ Президента України від 12 травня 1998 р.№ 456/98 «Про державну підтримку малого підприємництва»; Указ ПрезидентаУкраїни від 3 липня 1998 р. № 727/98 «Про спрощену системуоподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва»; УказПрезидента України від 28 червня 1999 р. № 746/99 «Про внесення змінв Указ Президента України від 03.07.98 р. № 727/98 «Про спрощенусистему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» ».
На початок2006 року оподаткування єдиним податком юридичних осіб по Україні збільшилосяпорівняно з 2005 роком у 2 рази, а застосовуючи цю систему платежів дляфізичних осіб відбулося зростання майже у 5,5 разів порівняно з 2000 роком. Цеможе свідчити тільки про те, що обрана система себе виправдовує, і підприємціможуть легалізувати свій бізнес через реєстрацію платника податку.
Зазначимо,що станом на 01.07.07 р. в економіці країни діяло 297,6 тис. малихпідприємств, що в порівнянні з початком попереднього року більше на 2,0 %.Середня кількість зайнятих працівників на малих підприємствах у І півріччістановила 1633,3 тис. осіб. За цей період ними було реалізовано продукції,виконано робіт та надано послуг на суму 45663,3 млн. гривень.
Основніпоказники розвитку малих підприємств можемо простежити за допомогою таблиці 2.1 [77].
Таблиця 2.1Основніпоказники розвитку малих підприємствРоки Кількість малих підприємств, одиниць Кількість малих підприємств у розрахунку на 10 тис. осіб наявного населення, одиниць
Середньорічна кількість зайнятих1) працівників на малих підприємствах, тис.осіб
Середньорічна кількість найманих2) працівників на малих підприємствах, тис.осіб Частка найманих працівників на малих підприємствах у загальній кількості найманих працівників на підприємствах – суб’єктах підприємництва Частка малих підприємств у загальному обсязі реалізованої продукції, робіт, послуг
2000 217930 44 1730,4 1709,8 15,1 8,1
2001 233607 48 1818,7 1807,6 17,1 7,1
2002 253791 53 1932,1 1918,5 18,9 6,7
2003 272741 57 2052,2 2034,2 20,9 6,6
2004 283398 60 1978,8 1928,0 20,2 5,3
2005 295109 63 1890,4 1834,2 19,6 5,5
2006 307398 66 1816,6 1746,0 19,0 4,8
Підприємницькадіяльність має різноманітні види взаємозв’язків і особливостей. Одним зістотних аспектів підприємницької діяльності є фінансовий, бо об’єктивно ісуб’єктивно підприємництво націлене на досягнення певних позитивних фінансовихрезультатів, тобто формування прибутку, його розподілу і використання.
Розглянемофінансові результати діяльності підприємств України за 2007 рік (Додаток 1) [22].
Фінансовийрезультат підприємств від звичайної діяльності до оподаткування (крім малих підприємств таустанов, що утримуються за рахунок бюджету) за 2007 р., за попереднімиданими, становив 121,4 млрд.грн. (загальна сума прибутку –147,2 млрд.грн., збитків – 25,8 млрд.грн.).
Протягом 2007 р.збитково працювало 28,9% підприємств. Найбільше таких підприємств у наданнікомунальних та індивідуальних послуг, діяльності у сфері культури та спорту(37,3% від загальної кількості підприємств відповідного виду діяльності), натранспорті та зв’язку (37,0%), у промисловості (34,0%), по операціях знерухомим майном, оренді, інжинірингу та наданні послуг підприємцям (31,7%), убудівництві (29,8%).
Дебіторська такредиторська заборгованість (з урахуванням довгострокової) підприємствна1 січня 2008 р. становила відповідно 509,3 млрд.грн. та659,5 млрд.грн. Протягом 2007 р. дебіторська заборгованістьзбільшилась на 26,3%, кредиторська – на 27,3%.
Часткидовгострокової та поточної заборгованості в загальній сумі дебіторськоїзаборгованості становили 4,3% та 95,7%, кредиторської – відповідно 11,8% та88,2%.
У структурікредиторської заборгованості (з урахуванням довгострокової) частказаборгованості між підприємствами України становила 90,0%(593,6 млрд.грн.), між суб’єктами господарської діяльності України таінших країн – 10,0% (65,9 млрд.грн.); дебіторської – 93,7%(477,4 млрд.грн.) та 6,3% (31,9 млрд.грн.).
Питома вагапростроченої дебіторської заборгованості в загальній сумі поточної становила10,4% (на 1 січня 2007 р. – 15,5%), кредиторської – 12,0% (15,5%). Протягом 2007р.обсяги простроченої дебіторської заборгованості зменшились на 15,2%,кредиторської – на 3,0%.
Розглянемо обсягипромислового виробництва в цілому та за окремими галузями (Додаток 2) [22].
У січні 2008р.порівняно з січнем 2007р. обсяги промислового виробництва зросли на 5,7%.Збільшився випуск продукції за всіма основними видами промислової діяльності,крім металургії та нафтоперероблення. Порівняно з груднем 2007 р. обсягивипуску продукції скоротились на 12,4%, що є щорічним сезонним явищем.
У добувнійпромисловості проти січня 2007р. обсяги продукції зросли на 3,8%. Прирістпродукції одержано в добуванні вугілля і торфу (4,9%) та металевих руд (4,2%).Поряд з цим спостерігалось відставання від минулорічних обсягів у добуваннінафти і газу (на 4,6%). За січень 2008р. видобуто 1,7 млрд.м3природного газу, 268 тис.т сирої нафти та вироблено 5,2 млн.т готового вугілля,6,8 млн.т руди та концентратів залізних неагломерованих.
У переробнійпромисловості випуск продукції порівняно з січнем 2007р. збільшився на5,4%.
Увиробництвіхарчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів приріст виробництвапродукції становив 10,9%. Зростання обсягів виробленої продукції спостерігалосяна підприємствах тютюнової, кондитерської, м’ясної та молочної промисловості –відповідно на 24,7%, 24,2%, 13,7% та 9,4%, з виробництва макаронних виробів –на 22,7%, напоїв – на 4,5%, з перероблення та консервування овочів і фруктів –на 4,4%. При цьому знизилися обсяги продукції у виробництві олії та жирів (на6,5%). За січень 2008р. випущено 200 тис.т олії соняшникової нерафінованої, 7,7тис.т макаронних виробів без начинки, 58,3 тис.т соків фруктових та овочевих,нектарів, 3,5 тис.т овочів консервованих натуральних, 1,3 тис.т овочів,фруктів, горіхів і грибів консервованих з додаванням оцту, 0,3 млн.дал коньяку,2,5 млн.дал горілки й інших міцних спиртових напоїв, 16,9 млн.дал пива, 11,2млн.дал безалкогольних напоїв, 8,1 тис.т свіжих або охолоджених яловичини ітелятини, 11,9 тис.т свіжої або охолодженої свинини, 42,5 тис.т свіжих абоохолоджених м’яса і субпродуктів свійської птиці, 23,7 тис.т виробів ковбасних,63 тис.т молока обробленого рідкого, 4,4 тис.т вершкового масла, 17,4 тис.тсирів жирних, 40,5 тис.т продуктів кисломолочних, 7,3 тис.т сиру свіжогонеферментованого та кисломолочного.
У легкійпромисловості проти січня 2007р. обсяги виробництва збільшились на 3,1%.Приріст у галузі забезпечили підприємства з виробництва шкіри, виробів зі шкірита інших матеріалів, де випуск продукції збільшився на 30,5%. При цьому втекстильному виробництві, виробництві одягу, хутра та виробів з хутраспостерігалось скорочення обсягів продукції на 3,2%. На підприємствахтекстильної промисловості поряд із зростанням більше ніж на три чвертівиробництва ворсових, махрових і тканин спеціальних інших, на 29% – ковдр іпледів, на 5–12% – тканин бавовняних та з волокон хімічних, светрів, джемперів,жилетів та виробів аналогічних скоротився випуск панчішно-шкарпеткових виробівта лляних тканин (на 6–12%). У виробництві одягу з текстилю на 20–30% зменшивсявипуск брюк і бриджів, спідниць та спідниць-брюк, жакетів і блейзерів,піджаків, курток типу піджаків, джемперів та виробів аналогічних жіночих ідівчачих, костюмів для чоловіків та хлопчиків, на 5–9% – брюк і бриджівчоловічих та хлопчачих, костюмів жіночих і дівчачих, курток теплих типу“анорак”, плащів та курток вітрозахисних і виробів аналогічних. Разом з тимзріс випуск суконь та сарафанів – на 70%, пальт, напівпальт, накидок, плащів,курток теплих типу “парки” або “аляски”, піджаків та блейзерів, курток типупіджаків, джемперів та виробів аналогічних чоловічих та хлопчачих на 5–8%.Взуттєвиками за січень 2008р. випущено 1,7 млн. пар взуття.
На підприємствах зоброблення деревини і виготовлення виробів з деревини порівняно з січнем2007р. обсяги виробництва збільшились на 19,2%.Зріс випускбрусків, планок та фризів для паркетного або дерев’яного покриття підлоги,профільованих, незібраних, з деревини листяних порід (на 72%), шпонуструганого, шпону лущеного, деревини, уздовж розпиляної або розколотої,завтовшки більше 6 мм, вікон, дверей, рам і порогів дерев’яних (на 18–29%).Поряд з цим скоротилось виготовлення виробів дерев’яних будівельних тастолярних, споруд збірних дерев’яних, паркету дерев’яного щитового.
У целюлозно-паперовомувиробництві та видавничій діяльності обсяги продукції збільшились на 10,3%.
Спостерігавсяприріст обсягів у виробництві тест-лайнеру некрейдованого, крафт-паперу такартону некрейдованих, напівцелюлози деревної, шпалер та аналогічного покриттяз паперу (15–25%), коробок, ящиків і сумок з гофрованих паперу та картону,крафт-лайнеру некрейдованого, паперу побутового та санітарно-гігієнічногопризначення (8–12%). Водночас знизився випуск маси деревної механічної, паперута картону для графічних робіт некрейдованих, паперу газетного та зошитів.Збільшилось друкування книг, газет, журналів і видань періодичних.
На підприємствах звиробництва коксу обсяги виробленої продукції проти січня 2007р. зросли на15,3%. Водночас у нафтопереробленні зафіксовано скорочення виробництвапродукції (на 35%).
Збільшився випусккоксу (на 10%) та смол кам’яновугільних (на 5%). Поряд з цим зменшилосявиготовлення основних видів нафтопродуктів: палива дизельного для транспортуавтомобільного і залізничного та мазутів топкових важких (на 53%), бензинумоторного з вмістом свинцю 0,013 г/л і менше (на 20%).
У хімічномувиробництві порівняно з січнем 2007р. виробництво збільшилось на 3,3%.Зростання обсягів випуску продукції спостерігалось за всіма основними видамидіяльності, крім виробництва основної хімічної продукції (скорочення на 1,4%)та штучних і синтетичних волокон (на 0,6%). Отримано приріст продукції на підприємствахз виробництва гумових та пластмасових виробів – відповідно 35,9% і 17,9%. Засічень 2008р. вироблено 487 тис.т аміаку синтетичного, 271 тис.т добрив азотнихмінеральних або хімічних, 12,9 тис.т соди каустичної, 4,1 тис.т мила іпрепаратів поверхнево-активних органічних, 510 тис.шт. шин.
На підприємствахз виробництва іншої неметалевої мінеральної продукції обсяги продукціїпорівняно з січнем 2007 р. зросли на 8,1%. Збільшилось виготовленнявиробів з гіпсу для будівництва, гіпсових сумішей, виробів ізоляторнихбагатошарових зі скла (на 35–51%), скла безпечного, цементу, виробівсанітарно-технічних керамічних, плит та плиток керамічних (на 8–20%). Водночасскоротилось виробництво листів гофрованих, шиферу й аналогічних виробів зазбестоцементу, цегли керамічної невогнетривкої будівельної, елементівконструкцій збірних для будівництва з цементу, бетону або штучного каменю,блоків та цегли з цементу, штучного каменю або бетону для будівництва.
У металургіїта виробництві готових металевих виробів у січні 2008 р. проти січня2007р. зафіксовано зменшення обсягів продукції на 2,4%. Не досягнуто рівнявиробництва січня 2007р. у виробництві чавуну, сталі та феросплавів(відставання на 1,3%), труб (на 26,1%), виробництві кольорових металів (на4,2%). Водночас на підприємствах інших видів первинного оброблення сталіприріст становив 4,4%, з виробництва готових металевих виробів – 23,5%,металевого лиття – 29,3%. За січень 2008р. виплавлено 3,0 млн.т чавуну,2,4 млн.т сталі без напівфабрикатів, отриманих безперервним литтям, та1,3 млн.т напівфабрикатів, отриманих безперервним литтям, випущено2,0 млн.т готового прокату та 0,2 млн.т труб і профілів пустотілих зметалів чорних.
У машинобудуванніобсяги виробництва січня 2007р. перевищено майже на третину. Наростили обсягипродукції підприємства з виробництва автомобільного транспорту (на 55,3%),машин та устатковання для сільського та лісового господарства (на 64,5%), машинта устатковання загального призначення (34,7%), залізничного рухомого складу(29,8%). Водночас скоротились обсяги продукції на підприємствах з виробництваверстатів (на 14,3%). У січні 2008р. випущено 63,5 тис.холодильників-морозильників побутових комбінованих з окремими зовнішнімидверцями, 16,3 тис. пральних машин, 169 верстатів для оброблення дерева, 352трактори для сільського та лісового господарства, 31,4 тис. легковихавтомобілів, 770 автобусів.
На підприємствах звиробництва та розподілення електроенергії обсяги продукції (робіт, послуг)проти січня 2007р. зросли на 11,5%. Всього вироблено 19,3 млрд.кВт·годелектроенергії, в тому числі тепловими електростанціями – 9,7 млрд.кВт·год,атомними – 8,9 млрд.кВт·год.
За 2007р. реалізованопромислової продукції (робіт, послуг) на 600,1 млрд.грн. Більшеполовини всієї реалізованої продукції припадає на підприємства металургії та звиробництва готових металевих виробів, виробництва харчових продуктів, напоїв ітютюнових виробів та машинобудування.
Прослідкуємо заобсягом виробництва продукції сільського господарства.
Загальний обсягвиробництва продукції сільського господарства в усіх категоріях господарств засічень 2008р. залишився на рівні січня 2007р., у тому числі всільськогосподарських підприємствах – зріс на 6,3%, у господарствах населення –скоротився на 4,1%.
За січень 2008р.загалом реалізовано на забій 278 тис.т худоби та птиці (у живій вазі), що на3,7% більше порівняно з січнем 2007р., вироблено 590 тис.т молока (на 2,9%менше) та 973 млн.шт. яєць (на 2,2% менше). В аграрних підприємствах відбулосязростання реалізації худоби та птиці на забій (на 18,8%), але скоротилосявиробництво молока (на 4,3%) та яєць (на 2,3%). У господарствах населеннявиробництво м’яса скорочено на 3,9%, молока – на 2,4%, яєць – на 2,1%. Часткагосподарств населення в загальному виробництві цих продуктів тваринництва усічні 2008р. становила відповідно 61%, 77% та 31%.
За розрахунками,на 1 лютого 2008 р. загальне поголів’я великої рогатої худоби становило5,5 млн. голів (на 10,8% менше, ніж на 1 лютого 2007 р.), у тому числікорів – 3,1 млн. (на 7,4% менше), свиней – 6,7 млн. (на 15,0% менше), овець ікіз – 1,7 млн. (на 3,8% більше), птиці всіх видів – 161,1 млн. голів (на 0,4%більше).
Поголів’я великоїрогатої худоби, що утримується населенням, на 1 лютого 2008р. порівняно зминулорічним скоротилося на 7,8%, у тому числі корів – на 6,4%, свиней – на14,9%, птиці – на 5,9%; водночас поголів’я овець і кіз збільшилося на 3,6%. Удомогосподарствах на початок лютого 2008р. утримувалось 65% загальноїчисельності великої рогатої худоби, у тому числі корів – 78%, свиней – 58%,овець і кіз – 81%, птиці – 51%.
Усільськогосподарських підприємствах порівняно з 1 лютого 2007р. відбулосязменшення чисельності великої рогатої худоби на 15,9%, у тому числі корів — на 11,0%, та поголів’ясвиней – на 15,1%; зросло поголів’я овець і кіз (на 4,7%) і птиці всіх видів(на 8,0%).
Загальний обсягреалізованої аграрними підприємствами власно виробленої продукції за січень2008р. порівняно з січнем 2007р. збільшився на 10%, у тому числі обсягпродукції тваринництва – на 18%, а обсяг продукції рослинництва – зменшився на1%. Частка продукції рослинництва у загальній вартості реалізованої продукціїстановила 36%, тваринництва – 64% (у січні 2007р. – відповідно 33% та 67%).
Середні цінипродажу аграрної продукції сільськогосподарськими підприємствами за всіманапрямами реалізації за січень 2008р. проти січня 2007р. зросли на 52%, у томучислі на продукцію рослинництва — на 88%, продукцію тваринництва – на 39%. Порівняно згруднем 2007р. середні ціни реалізації продукції аграрними підприємствамизросли на 5%, у тому числі продукції рослинництва — на 24%, тваринництва — скоротилися на 3%.
На 1 лютого2008р. в сільськогосподарських підприємствах (крім малих) та підприємствах, щоздійснюють зберігання, переробку зернових культур, було в наявності 13,0 млн.тзерна (на 26% більше проти 1 лютого 2007р.), у тому числі 5,9 млн.т пшениці (на29% більше). Безпосередньо в аграрних підприємствах було в наявності 4,7 млн.тзерна (на 23% більше), в тому числі 1,7 млн.т пшениці (на 38% більше).Зернозберігаючі та зернопереробні підприємства мали в наявності 8,3 млн.тзерна, в тому числі зернозберігаючі – 5,7 млн.т.
Середнязакупівельна ціна зернових культур, яку пропонували зберігаючі та переробніпідприємства, у січні 2008р. становила 1112 грн. за т (у січні 2007р. – 672грн. за т), з них на пшеницю – 1098 грн. за т (676 грн. за т), жито – 1093 грн.за т (761 грн. за т), ячмінь – 1371 грн. за т (602 грн. за т).
Про основнірезультати діяльності сільськогосподарських підприємств у галузі сільськогогосподарства у 2007р. свідчать дані, які наведені в додатку 3 [65].
Що стосуєтьсябудівельної діяльності, то у січні 2008р. підприємствами країни виконанобудівельних робіт на суму 3042,7 млн.грн., що на 5,0% менше проти січняпопереднього року.
Знизили обсягибудівництва 16 регіонів, якими виконано 47,3% загальнодержавного обсягу робіт.
За інформацієюпідприємств, основною причиною скорочення будівельних робіт є незавершеністьпроцесу укладання договорів підряду з замовниками.
У цілому в січні2008р. не працювало 38,6% загальної кількості підприємств, що звітують пробудівельну діяльність. Разом з тим збільшення обсягів будівельно-монтажнихробіт спостерігалося в 11 регіонах. Найбільше, в 1,3 раза, зросли обсягибудівництва в Херсонській області (в основному за рахунок будівництва житловихі нежитлових будівель та газифікації населених пунктів) та м. Севастополі(що пов’язано з проведенням берегоукріплювальних робіт та будівництвом житла).
В 1,2 раза зрослиобсяги будівництва в Харківській області, в основному за рахунок облаштуваннягазоконденсатних родовищ і капітального ремонту будівель виробничогопризначення, та Хмельницькій – у зв’язку з проведенням значних обсягівремонтних робіт на Славутському солодовому та Кам’янець-Подільському цементномузаводах, реконструкцією Хмельницької АЕС та будівництвом житла.
У м. Києві,де виконано 33,0% загальнодержавного обсягу робіт, приросту (1,4%) досягнуто зарахунок будівництва житла, торговельних, офісних, готельних та розважальнихкомплексів, а також Дарницького залізничного вокзалу.
Значно зменшилиобсяги робіт порівняно з січнем 2007р. підприємства Закарпатської (на 57,4%),Запорізької (на 43,6%) та Кіровоградської областей (на 41,5%).
Скороченняобсягів будівництва у січні 2008р. проти відповідного місяця попереднього рокувідбулося за всіма основними видами будівельної діяльності: найбільше – іззавершення будівництва на 18,3% та з будівництва будівель і споруд на 5,3%.Водночас серед підприємств, що займаються будівництвом будівель і споруд,зросли обсяги робіт підприємств, що будують мости, шляхові естакади, тунелі талінії метрополітену (на 20,2%). Обсяги інших будівельних робіт (мурування такладка з цегли, залізобетонні роботи й інші бетонні роботи, проходження шахтнихстволів (шурфів), буріння та будівництво водяних колодязів) зросли на 2,7%.
Будівельниками у2007р. введено в експлуатацію 10243,7 тис.м2загальної площіжитла, що на 18,7% більше, ніж у 2006р. Переважну частку (75,5%) житлавведено в експлуатацію в міських поселеннях. Проти 2006р. обсяги введеного вексплуатацію житла в міських поселеннях зросли на 15,3%, у сільській місцевості– на 30,6%.
За 2007р. обсягивведеного житла зросли в усіх регіонах, крім Донецької області. Найбільше – уЗапорізькій (на 58,3%), Чернігівській (на 49,3%) та Тернопільській (на 48,8%)областях.
Більше половини(51,1%) загального обсягу житла введено в 7регіонах: у м. Києві,Київській, Одеській, Львівській, Харківській, Івано-Франківській областях, атакож в Автономній Республіці Крим.
За рахунок коштівдержавного бюджету у 2007р. збудовано 170,9 тис.м2 житла, що на29,4% менше проти 2006р. Частка житла, побудованого за рахунок цих коштів,становить 1,7% від загальнодержавного обсягу.
Індивідуальнимизабудовниками у 2007р. введено в експлуатацію 5677,2 тис.м2 житла,або 55,4% загального обсягу в Україні.
На виконаннязаходів, пов’язаних з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС, введено вексплуатацію 2,7 тис.м2 загальної площі житла в Хар-ківськійобласті.
Для депортованихосіб та членів їхніх сімей, які повернулись в Україну, в Автономній РеспубліціКрим введено в експлуатацію житлові будинки загальною площею 5,4 тис.м2.
У 2007р. такожвведено в експлуатацію інші об’єкти соціальної сфери, зокрема, загальноосвітнінавчальні заклади на 11,7 тис. учнівських місць, амбулаторно-поліклінічнізаклади на 2,5 тис. відвідувань за зміну, лікарні на 0,5 тис. ліжок, санаторіїна 404 ліжка, дошкільні заклади на 295 місць, клуби на 1,5 тис. місць тощо.
У 2007р.завершено будівництво та введено в експлуатацію ряд ви-робничих об’єктів тапотужностей, серед яких 47 нафтових і 60 газових свердловин з розвідувального йексплуатаційного буріння, магістральні газопроводи протяжністю 186,1 км,місцеві трубопроводи для транспортування газу – 7,5 тис.км, електростанціїпотужністю 152 МВт, трансформаторні понижуючі підстанції напругою 35 кВ і вищепотужністю 792,3 тис.кВ∙А, лінії електропередачі протяжністю 1,7 тис.км.
Збудованомагістральні автомобільні дороги протяжністю 75,9 км та автомобільнідороги загального користування з твердим покриттям – 159 км, електрифіковано 156 км залізниці, споруджено автомобільні мости протяжністю 727,5пог.м, шляхопроводи та надземні естакади – 1,6 тис. пог.м, причали морськихпортів – 120 пог.м та перевантажувальні комплекси морських портів – 966 пог.м.
Збільшенопотужності телекомунікаційних систем, зокрема, введено в дію 422,1 тис. та 55,2тис. телефонних номерів відповідно на міських і сільських АТС, 10,5 тис.номерів опорно-транзитних станцій та інші об’єкти.
Крім цього, напідприємствах харчової промисловості введено в дію потужності з виробництва75,1 тис.т олії, 13,7 тис.т м’яса, 5,3 тис.т сиру, 41,2 тис.т хлібобулочнихвиробів, а також – з переробки 4,8 тис.т рибної продукції.
Значну кількістьбудівель уведено для потреб сільського господарства, зокрема сховища длякартоплі, овочів та фруктів на 9,5 тис.т, елеватори на 293,4 тис.т танасіннєсховища на 3,9 тис.т одночасного зберігання, приміщення для утриманнясвиней, великої рогатої худоби та овець відповідно на 7,0 тис., 2,4 тис. та 1,0тис. скотомісць, а також птиці на 174,5 тис. птахомісць, птахофабриким’ясного напряму на 4,7 млн. голів м’ясної птиці та інші.
Щодо транспорту,то за січень 2008р. підприємствами транспорту перевезено 72,5 млн.т вантажів,що на 4,6% більше, ніж за січень 2007р. Вантажооборот зріс на 5,8% і становив41,9 млрд.ткм.
Перевезеннявантажів залізницями порівняно з січнем 2007р. зросло на 3,2%, у тому числівідправлення вантажів – на 1,9%. Відправлення вантажів зросло на чотирьохзалізницях: Придніпровській та Донецькій – на 1,4%, Південно-Західній – на12,6%, Одеській – на 15,8%. На Південній залізниці відправлення вантажівзнизилося – на 10,4%, Львівській – на 1,7%. Відправлення залізної тамарганцевої руди зросло – на 4,3%, брухту чорних металів – на 4,4%, кам’яноговугілля – на 6,4%, лісових вантажів – на 7,5%, цементу – на 8,1%, хімічних імінеральних добрив – на 10,0%, коксу – на 22,9%, зерна і продуктів перемелу –на 25,7%. Поряд із цим зменшилося відправлення будівельних матеріалів – на2,9%, чорних металів – на 4,3%, нафти і нафтопродуктів – на 20,8%.
Вітчизнянийморський та річковий торговельний флот зменшив перевезення вантажів на 27,8%, вцілому замовникам доставлено 0,9 млн.т вантажів. Перевезення вантажівпідприємствами річкового транспорту порівняно з січнем 2007р. зменшилися на44,8%, морського транспорту – на 3,0%. Закордонні перевезення вантажів річковимтранспортом скоротилися на 29,6%, морським – на 1,7%. Обсяг переробки вантажіву торговельних і рибних портах та на промислових причалах (морських і річкових)зменшився на 3,6% і становив 12,0 млн.т. Переробка експортних вантажівзменшилася на 1,8%, транзитних – на 10,2% та внутрішнього сполучення – на64,6%. Переробка імпортних вантажів зросла на 43,2%. Кількість оброблених суден– закордонних та інфрахт – зменшилася на 1,7% і становила 1,5 тис. одиниць.
Підприємствамиавтомобільного транспорту (з урахуванням перевезень фізичнимиособами-підприємцями) за січень 2008р. перевезено 10,6 млн.т вантажів, що на9,0% більше порівняно з січнем 2007р., та виконано вантажооборот в обсязі 2,0млрд.ткм, який зріс на 20,3% за рахунок міжміських і міжнародних перевезень.
Магістральнимитрубопроводами транспортовано 21,0 млн.т вантажів, що на 7,3% більше, ніж усічні 2007 р. Перекачка газу зросла на 18,0%, аміаку – на 11,5%, транспортуваннянафти зменшилося на 26,9%. Транзит газу зріс на 14,8%, аміаку – на 27,1%.Транзит нафти скоротився на 20,0%.
За січень2008 р. послугами пасажирського транспорту скористалося 652,6 млн.пасажирів, виконано пасажирську роботу в обсязі 10,5 млрд.пас.км, що відповіднона 1,2% та на 3,3% більше порівняно з січнем 2007 р.
Залізничнимтранспортом за січень 2008 р. відправлено 34,3 млн. пасажирів, що на 0,4%менше, ніж за січень 2007 р. Відправлення пасажирів зросло наПридніпровській залізниці – на 0,1%, Одеській – на 0,4%, Донецькій таЛьвівській – на 1,1%, на Південній – залишилося на рівні січня 2007 р., наПівденно-Західній – знизилося на 2,3%. Послугами автомобільного транспорту (зурахуванням перевезень фізичними особами-підприємцями) скористалося 0,3 млрд.пасажирів, що на 6,3% більше, ніж за січень 2007 р. Перевезення пасажирівавтотранспортом фізичних осіб-підприємців зросло на 11,5%. Перевезенняпасажирів морським транспортом за січень 2008 р. збільшилося на 13,9%порівняно з січнем 2007 р. Підприємства м. Севастополя, які виконують94,9% загальних обсягів морських перевезень пасажирів, збільшили перевезенняпасажирів на 16,4%. Закордонні морські перевезення пасажирів зменшилися на14,2%. Майже всі закордонні перевезення виконували підприємства АвтономноїРеспубліки Крим, які в січні 2008 р. зменшили перевезення пасажирів на13,5%. Авіаційним транспортом перевезено 0,4 млн. пасажирів, що на 5,2% більшепорівняно з січнем 2007 р. Міським електротранспортом за січень2008 р. перевезено 267,5 млн. пасажирів, що на 4,7% менше, ніж за січень2007 р.
Діяльність підприємств сфери послуг у січні 2008року характеризується такими основними тенденціями (Додаток 4) [22].
За січень2008 р. обсяг послуг, реалізованих споживачам підприємствами сфери послуг,становив 12,4 млрд.грн., що більше рівня відповідного періоду минулого року упорівнянних цінах на 25,2%. У середньому одному жителю країни за січень п.р.було надано послуг на 267,1 грн. Проте, споживання послуг жителями різнихрегіонів України неоднакове і коливалося в межах від 1671,3 грн. на одну особув місті Києві до 70,4 грн. у Тернопільській та Хмельницькій областях.
Упродовж січня2008 р. у структурі обсягу реалізованих послуг за видами економічноїдіяльності порівняно з січнем 2007 р. значних змін не відбулося. Як іраніше на долю обсягів послуг пошти й зв'язку припадало трохи менше третинизагального обсягу послуг. Наступними за значимістю у загальному обсязі послугзалишалися послуги різних видів транспорту (26,8%).
Частка послуг,реалізованих населенню, зменшилась на 0,1 в.п. і становила 30,7% загальногообсягу реалізованих послуг.
Обсяг роздрібноготоварообороту підприємств, які здійснюють діяльність з роздрібної торгівлі таресторанного господарства, за січень–лютий 2008 р. становив 31млрд. грн., що у порівнянних цінах на 29,7% більше обсягу січня–лютого2007 р [77].
Обсяги та темпизростання роздрібного товарообороту за регіонами характеризуються даними, якінаведені в додатку 5.
Отже, в даномупараграфі ми відмітили основні показники розвитку малих підприємств в Україні,розглянули фінансові результати діяльності підприємств, обсяги промисловоговиробництва в цілому та за окремими галузями, осяг виробництва продукціїсільського господарства. Також простежили за будівельною діяльністю,транспортом, підприємствами сфери послуг та роздрібним товарооборотомпідприємств.
2.3Інноваційне підприємництво як фактор розвиткупідприємницьких відносин в Україні
У сучасному світіякість управління інноваційними процесами стає визначальним факторомконкурентоспроможності національних економік. В Україні за останні півторадесятка років спостерігається технологічне відставання від розвинених країн, і,як наслідок, зниження конкурентоспроможності економіки нашої країни, гальмуваннярозвитку високотехнологічних галузей промисловості, зниження якості робочоїсили. Причина цього полягає у непослідовності проведення науково-технологічноїта інноваційної політики та низькій ефективності і якості міжвідомчоїкоординації. Збереження таких тенденцій в подальшому може призвести доостаточного вибуття України із числа економічно розвинутих країн світу.
Курс на розвитокекономіки України за інноваційною моделлю був проголошений в Угоді пропартнерство та співробітництво між Європейським співтовариством і Україною(14.06.1994 року), яка набула чинності 01.03.1998 року та в затвердженій УказомПрезидента України від 11.06.1998 року «Стратегії інтеграції України доЄвропейського Союзу» [13, с. 62].
Обрання такогокурсу означає, що в Україні головним джерелом стійкого економічного зростання,мають стати нові наукові знання, їх продукування, комерційне застосування таотриманий технологічний досвід. Проте, чинним законодавством так чітко і невизначено засад розвитку національної інноваційної системи, не конкретизованоїї структуру. Окремі її сегменти, такі як, інституційний устрій інноваційноїекономіки, пріоритети науково-технологічного та інноваційного розвиткуекономіки, програмно-цільове фінансування науково-технічної і інноваційноїдіяльності, підтримка підприємництва у сфері інноваційної діяльності татрансферу технологій продовжують розвиватися спорадично та не узгоджено.
Наразі триває роботащодо схвалення Кабінетом Міністрів України проекту Концепції розвиткунаціональної інноваційної системи.
Цим документомвизначається платформа та концептуальні орієнтири розвитку національноїінноваційної системи, а також перелік завдань та заходів на реалізаціюнаступних цілей розвитку національної інноваційної системи:
1. Створенняконкурентоспроможного сектору досліджень і розробок та забезпечення умов дляйого розширеного відтворення.
2. Розвитокінфраструктури інноваційної діяльності.
3. Створеннясистеми економічних стимулів модернізації економіки на основі технологічнихінновацій.
4. Підвищенняінноваційної культури суспільства.
Очікується, щореалізація Концепції розвитку національної інноваційної системи дасть такірезультати:
- дозволить включити Україну вглобальний світовий науково-технологічний процес із забезпеченням масштабногозалучення об’єктів інтелектуальної власності, матеріальних, фінансових ікадрових ресурсів у технологічний розвиток економіки;
- частка інноваційної продукціїв обсязі промислового виробництва, досягне не менше 50%; рівень інноваційноїактивності підприємств у промисловості досягне 60%; рівень секторависокотехнологічних виробництв у структурі обробної промисловості перевищить30%;
- оборот зовнішньої торгівлівисокотехнологічною продукцією та технологіями збільшиться у порівнянні з 2008роком у 5-7 разів.
Основою державноїінноваційної політики має стати формування комплексу заходів державноїпідтримки інноваційної активності на всіх стадіях інноваційного процесу та їхбезумовне виконання [52].
За даними Держкомстату України у 2007 роціінноваційною діяльністю у промисловості займалося 1472 підприємства, або 14,2%їх загальної кількості, при цьому підприємства впроваджували інноваційнупродукцію, нову як для ринку, так і для самого підприємства.
За видамиекономічної діяльності найбільша частка інноваційно активних підприємств упереробній промисловості, зокрема на підприємствах з виробництва коксу,продуктів нафтоперероблення (33,3%), хімічній і нафтохімічній промисловості(21,6%) та машинобудуванні (23,3%).
Найбільша часткаінноваційно активних у загальній кількості промислових підприємств регіону у м.Києві (33,4%), Івано-франківській (30,6%) та Вінницькій (23,9%) областях. Вцілому лише у 10 регіонах частка інноваційно активних промислових підприємствперевищувала середній рівень інноваційної активності промислових підприємствУкраїни – 14,2%.
Питома вага інноваційнихпідприємств серед відкритих акціонерних товариств становила 22,7 %,закритих акціонерних товариств — 20,9 %, спільних товариств — 20,8 %, державнихпідприємств — 19,4 % [22].
Із загальноїкількості інноваційних підприємств 420 — реалізовували продукцію, нову дляринку України, обсяг якої становив 22,3 млрд. грн., або 3,7% обсягуреалізованої промислової продукції. Майже половину з них становили підприємствамашинобудування, обсяг реалізації інноваційної продукції на яких склав 9,6млрд. грн., або 11,2% обсягу реалізованої продукції галузі; 65 підприємств звиробництва харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів (1,8 млрд. грн. і2,1%); 51 підприємство хімічної та нафтохімічної промисловості — (5,7 млрд.грн. і 15,5%).
Понад дві третиниреалізованої інноваційної продукції, що була новою для ринку (15,1 млрд. грн.),припадає на підприємства з чисельністю працюючих від 1 тис. до 5 тис. осіб(7,2% обсягу реалізованої продукції даної категорії підприємств); з чисельністю5 тис. і більше — 3,0 млрд. грн. (1,6%); від 500 до 1 тис. — 2,5 млрд. грн.(3,6%) [21].
Продукцію, щобула новою тільки для підприємства (вже виготовлялася на інших підприємствах,але є новою або істотно поліпшеною для даного підприємства), реалізовували 743підприємства (17,9 млрд. грн., або 3,0% обсягу реалізованої промисловоїпродукції). Як і раніше, значну їх кількість склали підприємствамашинобудування — 204 (3,8 млрд. грн. і 4,4%), з виробництва харчовихпродуктів, напоїв та тютюнових виробів — 198 (2,7 млрд. грн. і 3,2%), хімічноїта нафтохімічної промисловості — 83 (0,6 млрд. грн. і 1,5%) (рис. 2.1).
/>
Рис.2.1. Розподіл підприємств, що реалізовували інноваційну продукцію зачисельністю працюючих, %
На 47,4%, у порівняні з 2000 роком, збільшиласькількість впроваджених нових маловідходних, ресурсозберігаючих і безвідходних технологічнихпроцесів (рис. 2.2).
/>
Рис. 2.2. Впроваджених нових маловідходних,ресурсозберігаючих ібезвідходних технологічних процесів
У 2007 роціобсяги витрат на інноваційну діяльність склали 10,8 млрд. грн., 68,8% з якихспрямовано на придбання машин, обладнання та програмного забезпечення, 7,3% — на виконання науково-дослідних розробок силами підприємств (внутрішні НДР),1,8% — на придбання результатів НДР інших організацій (зовнішні НДР), виконанихіншими організаціями для розробки нових або вдосконалених продуктів тапроцесів, 3,0% — на придбання інших зовнішніх знань (нових технологій, у т.ч.виключних майнових прав власності на винаходи, корисні моделі, промисловізразки; комерційних таємниць; проектів; товарних знаків, придбаних у зв’язку зпроведенням підприємством інновацій; інжинірингових, консалтингових послуг) та19,0% — інші витрати (рис. 2.3).
/>
Рис.2.3. Розподіл загального обсягу витрат за напрямами інноваційної діяльності
Максимальнівитрати на інноваційну діяльність здійснили підприємства металургії івиробництва готових металевих виробів (26% загального обсягу таких витрат поекономіці) та машинобудування (24%). При цьому в металургії майже у повномуобсязі витрати понесені на придбання машин, обладнання та програмногозабезпечення.
Основним джереломфінансування інноваційної діяльності як і в попередні роки були власні коштисуб’єктів господарювання. Одночасно збільшилась частка залучених коштів взагальному обсязі фінансування. За рахунок активного кредитування інноваційноїдіяльності частка власних коштів підприємств, спрямованих на ці цілі,зменшилась з 88% у 2005 до 74% у 2007 році.
У 2007 році з1186 промислових підприємств, що впроваджували інновації, 898 витрачали коштина придбання машин, обладнання і програмного забезпечення, 515 впроваджувалинові технологічні процеси, 564 освоювали виробництво інноваційних видівпродукції. Це свідчить, що у більшості випадків інновації впроваджуютьсякомплексно, одночасно за декількома напрямами.
У 2007 році в 7регіонах частка інноваційної продукції у загальному обсязі реалізаціїпромислової продукції регіону перевищувала середній рівень по Україні – 6,7%.Найбільшим цей показник був у Волинській області – 38,3% (рис. 2.4).
/>
Рис.2.4. Частка реалізованої інноваційної продукції у загальному обсязі реалізаціїпромислової продукції за регіонами України у 2007 році
З метоюздійснення нововведень 268 підприємств придбали 1438 нових технологій, з яких297 – за межами України. Із загальної кількості технологій: 555 придбано разомз цілеспрямованим прийомом на роботу кваліфікованих фахівців; 528 – зустаткуванням; 138 – як результат досліджень і розробок; 96 – за договорами напридбання прав на патенти, за ліцензіями на використання винаходів, промисловихзразків, корисних моделей; 40 – за угодами на придбання технологій та ноу-хау.
До основних причин, що сповільнюють розвитокінноваційного підприємництва та підприємницької конкуренції в Україні требавіднести насамперед такі:
- недосконалістьзаконодавчої й інституційної бази розвитку інноваційного підприємництва,невирішеність багатьох питань у патентно-ліцензійній сфері;
- відсутністьефективної системи стимулювання бізнесменів до роботи на ринку високихтехнологій, недосконалість механізмів економічної та моральної мотивації винахідництва.Зокрема, система оподаткування в Україні недостатньо спрямована на стимулюваннярозвитку інноваційного підприємництва. Практично відсутній механізм заохоченняінвестування частин прибутку у виробництво, не створено стимулів щодонауково-дослідних та проектно-конструкторських робіт;
- низькаактивність використання об’єктів інтелектуальної власності у секторі малого тасереднього підприємництва, недооцінка підприємствами інтелектуального капіталу,що призводить до спрямування ресурсів фінансової сфери на інвестуванняпідприємств «старопромислових галузей», а не до інноваційно активнихпідприємств чи науково-дослідних розробок. Так, частка коштів вітчизнянихінвесторів у загальних обсягах фінансування інноваційної діяльності промисловихпідприємств не перевищує 0,2%;
- відсутністьґрунтовних досліджень негативного впливу на здоров’я населення та екологічногонавантаження від імпорту зарубіжних технологій у секторі малого та середньогопідприємництва у довгостроковій перспективі, що посилює загрози демографічноїкризи, техногенних та екологічних катастроф;
- значнанеадекватність між наявними джерелами фінансування та потребами інноваційногорозвитку. Традиційні засоби фінансування непристосовані до впровадженняінновацій. Це особливо стосується ранніх стадій інноваційного циклу.Стримується інвестування у довгострокові проекти через нестачу власних коштів упідприємств та низький життєвий рівень громадян;
- існуванняпроблем, пов’язаних з обмеженістю доступу підприємців до фінансових-кредитнихресурсів, які можна отримати у більшості випадків лише на короткий термін, тодіяк інноваційні процеси потребують довготермінового і масштабного фінансування;
- недостатнядержавна підтримка інноваційної діяльності, зокрема науки, освіти, науковихфундаментальних і прикладних досліджень. Так, незважаючи на задекларовані узаконодавстві заходи щодо державного сприяння інноваційним підприємствам,реальна підтримка держави відсутня. Понад 90% підприємств у 2007 роціздійснювали інновації за рахунок власних коштів, обсяг яких становив майже тричверті загального обсягу витрат (8,0 млрд. грн.). Кредити для проведенняінноваційної діяльності отримали 145 підприємств (2,0 млрд. грн.), коштиіноземних інвесторів отримали 23 підприємства (0,3 млрд. грн.), підтримкудержавного та місцевих бюджетів отримали лише 57 підприємств в Україні;
- нерозвиненістьекономічного механізму управління. Для багатьох підприємців в Україні ризиквтратити ринки збуту через торговельні обмеження є більшим, ніж черезтехнологічну відсталість виробництва й гіршу якість продукції;
- нерозвиненістьінноваційної інфраструктури, відсутність розвиненого венчурного підприємництва[65].
Фактичне фінансуваннянауково-технічної діяльності з державного бюджету упродовж останніх п’яти роківне перевищує 0,4% від ВВП, тоді як Законом України „Про наукову інауково-технічну діяльність” передбачено 1,7%. Обсяг інноваційних витрат у 2007році склав 10,8 млрд. грн., з яких 68,8% використано для придбання засобіввиробництва, 7,3% — на проведення власних науково-дослідних розробок, 1,8% — напридбання результатів науково-дослідних робіт інших організацій, і лише 3% — напридбання нових технологій.
Крім того, спостерігаєтьсяістотна диференціація фінансування інноваційної діяльності за регіонами.Наприклад, у 2007 році найменший показник загальних обсягів фінансуванняінновацій на одного мешканця спостерігався у Тернопільській області (17,42грн.) та м. Севастополі (0,48 грн.), а найбільший – у м. Києві (612,94 грн.) тау Донецькій області (576,32 грн.). Отже, недостатнє фінансування інноваційноїдіяльності є причиною низької інноваційної активності підприємств, а з іншогобоку — може вважатися наслідком низького рівня інноваційного розвитку регіону.Так, відсутність сучасних науково-технічних розробок у підприємств і низькийпопит на них призводить до невиправданості подальших витрат на інноваційнудіяльність та не дозволяє підприємствам одержувати фінансування з державногобюджету для реалізації інноваційних проектів.
Ризикнеповернення витрачених на НДДКР коштів зумовлює низьку активність банків таінших фінансових установ у фінансуванні інноваційної діяльності і, як наслідок,відсутність коштів у підприємств на реалізацію інноваційних проектів. КредитиДержавної інноваційної компанії для більшості інноваційних підприємств єнедоступними через високі відсоткові ставки.
Нерозвиненістьінноваційної інфраструктури та низька її якість зумовлюють високі витрати,пов’язані з пошуком інформації про інноваційні розробки та партнерів у сферікомерціалізації технологій і винаходів, захистом прав інтелектуальноївласності, несумлінною конкуренцією у цій сфері. Зростають міжрегіональнідиспропорції у розміщенні інституційної інфраструктури інноваційної діяльності.
Як наслідок,знижується престижність інтелектуальної праці через значні затрати часу наНДДКР та відсутність адекватного матеріального заохочення. Незважаючи на високуоцінку якісного складу працівників сфери науки в Україні, відбуваєтьсяпрогресуюче скорочення наукового потенціалу у галузях природничих та технічнихнаук через внутрішню та зовнішню міграцію кадрів. Частка осіб, зайнятихдослідженнями і розробками в Україні, становить приблизно 0,6% від загальноїкількості зайнятих при середньому значенні цього показника для країн ЄС – 1,2%.
З огляду на важливість ролі держави у створеннісприятливого інституційного середовища для активізації інноваційної діяльностімалих і середніх підприємств в Україні необхідно реалізувати комплекс дієвихзаходів, зокрема:
- забезпеченняфінансування інноваційного процесу, збільшення частки фінансування витрат нанауково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи;
- розробленнята реалізація системи заходів з активізації інвестиційної діяльностікомерційних банків, їх зацікавлення у довгостроковому кредитуванні, а такожзастосування поряд з кредитами нетрадиційних способів фінансування інноваційнихпроектів – франчайзингу, лізингу, факторингу та форфейтингу, що створитьнеобхідні умови для переміщення доходів з низькотехнологічних сегментівекономіки у високотехнологічні та сприятиме переходу до моделі інноваційногорозвитку;
- збільшенняпотоків іноземних інвестицій у вітчизняні інноваційні процеси;
- формуванняналежного правового середовища для розвитку інноваційної та науково-технічноїдіяльності, підвищення мотивації підприємця до високопродуктивної івисокоякісної діяльності через вдосконалення системи економічного стимулюванняшляхом внесення змін до податкового, митного законодавства, прийняття Законупро корпорації;
- розробкаі впровадження урядової програми, яка забезпечить додаткове фінансування здержавного бюджету витрат авторів на патентування науково-технічних розробок;
- сприяннярозвитку високорозвиненого фондового ринку, венчурного підприємництва, загаломінвестиційно-фінансового сектора економіки; забезпечення державної підтримкиінноваційного підприємництва через створення венчурних фондів, капітал яких на30-40% формуватиметься за участю держави;
- удосконаленнясистеми захисту прав інтелектуальної власності через узгодження вітчизняноїнормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності з міжнароднимистандартами;
- сприяннярозвитку малих та середніх вітчизняних інноваційних підприємств, що забезпечитьпоширення інноваційного підприємництва, розгортання в його середовищіекономічної конкуренції;
- забезпеченнярозвитку інноваційної інфраструктури, створення регіональних інноваційнихцентрів;
- розробленнясистеми експертизи імпортованих технологій за чіткими критеріями; запровадженнясанкцій для підприємств, які використовують імпортні технології, що погіршуютьстан довкілля, особливо, якщо є вітчизняні аналоги з нижчим рівнем небезпекидля навколишнього середовища;
- формуванняінноваційної культури суспільства: підтримка наукових видавництв, наукових танауково-популярних видань, розширення освітніх програм, підвищення рівнянавчального і наукового процесу тощо[65].
Основні заходидержавного забезпечення інноваційної діяльності в Україні, які забезпечатьрозвиток підприємництва на інноваційній основі подані нижче.
Таблиця 2.2 Система технічних іінституційно-організаційних заходів забезпечення реалізації інноваційногорозвитку України
Заходи державного забезпечення інноваційної моделі розвитку України
Зміст заходів державного забезпечення інноваційної моделі розвитку України
Формування внутрішнього ринку високих технологій
- політика модернізації та технічного переобладнання діючих підприємств;
- реалізація державних програм ресурсо- та енергозбереження;
- забезпечення платоспроможного попиту на засоби технічного і технологічного оновлення агропромислового комплексу;
- технічне переоснащення оборонного комплексу;
- забезпечення внутрішнього платоспроможного попиту в сфері сучасних інформаційних послуг;
- реалізація державної програми виробництва медичних препаратів та медичної техніки;
- технічне та технологічне переобладнання навчального процесу на всіх його ланках;
- інформатизація системи бух обліку;
- оновлення побутової техніки довготривалого користування.
Інституційно-організаційне забезпечення реалізації пріоритетів технологічного розвитку
- кардинальне поліпшення фінансування науки;
- зміцнення матеріально-технічної бази наукових установ;
- інституційне забезпечення державної науково-технічної та інноваційної політики: удосконалення чинної та розробка нової нормативної законодавчої бази науково-дослідницької діяльності;
- розвиток патентно-інформаційної бази;
- удосконалення системи стандартизації та сертифікації наукової продукції;
- розвиток системи стимулювання науково-технічної діяльності;
- поглиблення міжнародного співробітництва у інноваційній сфері;
- збереження кадрового потенціалу науково-технічної сфери;
- інтеграція освіти, науки та виробництва;
- кооперація малого, середнього і великого підприємництва у сфері інноваційних технологій;
- розвиток спеціальної інфраструктури інноваційного підприємництва
Логіка державноїпідтримки розвитку науки і техніки ґрунтується на тому, що чим більше коштівбуде вкладено у науку, тим більшою буде віддача від неї. Поступово вона навітьсама себе буде фінансувати. Отже одним із наслідків науково-технічного розвиткумає стати комерціалізація результатів наукових досліджень. А це, в свою чергу,обумовить формування спеціальних фондів, які будуть зменшувати інноваційніризики високотехнологічних підприємств. Роль держави у науково-технічномурозвитку країни може бути посиленою введенням держзамовлення на впровадження увиробництво пріоритетних інновацій.
Зазначимо, що всізаходи мають вплив на розвиток інноваційної економіки в Україні лише за умовиформування їх матеріального підґрунтя. Отже головною проблемою держави є, нанаш погляд, матеріальне забезпечення стратегічних планів держави щодоінноваційної моделі економіки України, тобто необхідно активізувати системуекономічних важелів, що забезпечують реалізацію стратегії інноваційногорозвитку. Головними з важелів уявляються бюджетно-податкові, грошово-кредитні іструктурно-інвестиційні. Саме на них повинна спиратися макроекономічна політикадержави, тим більше, що вона має ціллю збудувати в Україні соціальноорієнтовану інноваційну економіку. Саме ці пріоритетні напрями державної економічної політики певною міроюобумовлюють і науково-технічну, і амортизаційну, і цінову, і антимонопольну, і зовнішньоекономічну, і митну, івалютну, і інші її напрями, що й зумовлює ефекти соціально-економічної політики в цілому.
Зрозуміло, що реалізаціязазначених заходів держави в сфері науково-технічного стану та розвитку науки ітехніки в Україні здатна забезпечити технологічний прорив нашої країни, вирішитипроблему розвитку продуктивних сил та, можливо, забезпечити реалізаціюцільового орієнтиру України – побудувати соціально орієнтовану ринковуекономіку на інноваційних засадах.
Розділ III. Державнерегулювання підприємництва в Україні та напрями його вдосконалення
3.1Необхідність державного регулювання підприємницькоїдіяльності в умовах трансформаційноїекономіки
Як відомо,взаємодія елементів ринкового механізму підпорядкована вимогам певних законів:грошового обігу, вартості, попиту і пропозиції. А реалізовується це череззавдання, які ставить перед собою кожен учасник ринкових відносин: прагненнямаксимуму прибутків і раціоналізація вибору. Тобто ринкова система за своєюприродою є саморегульованою і в економічній літературі вона носить назву «вільногоринку», ідея якого належить класику політичної економії Адаму Сміту, якийу своїй роботі «Дослідження про природу й причини добробуту націй» [69]стверджував, що «вільна гра ринкових сил» створює гармонійний устрій, в якомуіндивідуум, прагнучи задовольнити свої інтереси, навіть не бажаючи того, сприяєінтересам суспільства більш ефективно, ніж коли б він бажав це зробити. Протеегоїзм, який спонукає підприємця до дії, складає лише частину ринковогомеханізму. Регулятором, який стримує економічний суб’єкт, що прагне безмежнозадовольняти свою жадобу до прибутку, є конкуренція. Вона зводить егоїстичніінтереси діючих у ринковій економіці суб’єктів до певної гармонії, до ринковоїрівноваги. Саме тому в класичній ліберальній економічній теорії держава відіграєлише підпорядковану роль. Функції держави обмежуються забезпеченнямправопорядку, національної оборони тощо. Втручання в економіку з боку державиторкалось лише гарантування для всіх суб’єктів господарської діяльностіосновних економічних свобод, а саме: свободи займатися будь-якою господарськоїдіяльністю, свободи конкуренції і торгівлі.
Слід однакзвернути увагу на той факт, що Адам Сміт, ніколи не розглядав ринкову економікуяк сферу, де кожен суб’єкт робить все, що йому заманеться. В умовах ринку дійсноможна робити все, але якщо хтось діє так, що ринок цього не сприймає (тобтовсупереч його законам), то ціною індивідуальної свободи стає економічний крах.
Довгий часринкова економіка діяла як саморегульована система. Однак можливості ринковогомеханізму саморегулювання не безмежні. Зокрема, він не в стані гарантувативирішення всіх соціально-економічних проблем сучасного суспільства. Механізмиринку дозволяють людям задовольняти лише ті потреби, які виражаються черезпопит. Але ж є і потреби, які не можна виміряти в грошах і перетворити напопит. У будь-якій економіці чистого “вільного підприємництва” (якого, до речі,немає в жодній найрозвинутішій країні) залишається принаймні три сфери,непідвладні ринковому механізму – це: екологія, соціальна сфера, сфераколективного користування товарами і послугами (національна оборона, охоронагромадського порядку, державне управління тощо).
Досвід показує,що чисто ринкове регулювання цих сфер веде до серйозного порушення екологічногобалансу, крайнього загострення соціальних конфліктів, обмеження доступугромадян до товарів і послуг колективного користування. Так, орієнтаціяекономіки виключно на попит призвела до втягнення у господарський оборотнастільки великого обсягу природних ресурсів, що це негативно вплинуло наекологічний стан не тільки окремих країн, але і планети в цілому. Негативнийвплив чисто ринкових механізмів на соціальні процеси проявився через глибокемайнове розшарування суспільства, масове безробіття, зубожіння значної частининаселення, що на початку 20 ст. до крайніх меж загострило соціальні конфлікти.
Все це свідчитьпро те, що висока ефективність економічної системи в сучасних умовах не можебути досягнута чисто ринковим її регулюванням. Економіка потребує механізмівдодаткового регулювання. І, як свідчить досвід розвинутих країн, такиммеханізмом має бути механізм державного регулювання.
Термін «регулювання»(від латинського «regula» – правило) означає робити що-небудь для отриманнябажаних результатів, досягнення потрібних показників. Регулювання економіки –це вплив органів управління на економіку з метою підтримкифінансово-господарських процесів на певному рівні і недопущення небажаних явищ.
Економічнадіяльність держави в цих умовах полягає у доповненні ринкових механізмівдержавними для вирішення проблем, які вони не здатні вирішувати. Характервзаємодії держави і ринку як основних компонентів в сучасних економічнихсистемах визначають функції держави у згладжуванні недосконалості ринковихважелів, запобіганні їх негативному впливу на розвиток національної економіки.
У західнійекономічній літературі термін «регулювання» має два значення. У широкомурозумінні він ототожнюється з державним втручанням в економіку загалом, увузькому – здебільшого з адміністративно-правовою регламентацією діяльностібізнесу.
Протягом ХХ ст.погляди вчених на роль і місце ринкової економіки в процесі суспільноговідтворення неодноразово змінювались. З’являлись роботи, в яких робився наголосна тому, що вільний ринок з його саморегулюючим механізмом – це історичнопройдений етап і в нових умовах сам по собі ринок нездатний забезпечувативисоку ефективність економіки і вирішувати низку сучасних соціальних проблем.
Одним ізвизначних теоретиків регульованої економіки був англійський економіст ДжонКейнс, який обґрунтував об’єктивну необхідність і практичне значення державногорегулювання ринкової економіки. За теорією Кейнса основними об’єктамидержавного регулювання є обсяги виробництва, зайнятість, доходи і ціни, рівеньяких забезпечується підвищенням попиту, зростанням інвестицій, експорту тадержавних витрат. Кейнсіанська концепція зайнятості та стабілізаційної політикибула покладена в основу багатьох моделей державного регулювання економіки країнкапіталістичного світу в період після другої світової війни.
Іншою економічноютеорією макроекономічного регулювання економічних процесів в умовах ринковоїсистеми господарювання, була неокласична теорія, представники якої вважають, щоринок може бути внутрішньо стабільним і здатним відновити порушену рівновагу вумовах достатньо лібералізованої економіки. А державне втручання при цьому маєбути мінімальним, спрямованим лише на усунення факторів, які обмежуютьгнучкість цін, заробітної плати і вільну конкуренцію. В цілому ж, політикадержавного втручання в економіку, на думку неокласиків, є неефективною ідестабілізуючою.
Представникимонетаристською школи вважають головним фактором нестабільності гнучкукредитно-грошову політику держави, яка орієнтується на регулювання сукупногопопиту.
На думкупредставників монетаристської теорії, основою забезпечення стабільноїекономічної ситуації в країні є реалізація політики довгострокового помірногонарощування обсягів грошової маси стабільними темпами, незалежно від коливаньсукупного попиту.
Дещо іншоїконцепції дотримуються прихильники теорії «економічної пропозиції». Вонивважають незадовільною будь-яку політику, спрямовану на регулювання сукупногопопиту. На їхню думку, політика держави повинна обмежуватися стимулюваннямпідприємницької діяльності і збільшенням сукупної пропозиції шляхомлібералізації ринку та зниження податків [8, 44].
Слід зазначити,що жодна з цих концепцій щодо ролі держави у регулюванні економічних процесівне є ідеальною, кожна з них має свої позитивні і негативні риси і можезабезпечити очікувані результати лише в конкретних ситуаціях.
Важливу роль уформуванні ефективної моделі ринкової економіки належить державі, причому їїроль має бути достатньо активною і ціленаправленою. Об’єктивними причинаминеобхідності державного регулювання сучасного ринкового господарства можнаназвати такі:
- відсутність досконалоїконкуренції. У багатьох галузях існують переваги для великого виробництва, щопризводить до монополії або олігополії. Монополізм піддається регулюванню збоку держави, яка намагається зберегти (або створити) конкуренцію на ринках. Тобтоконкуренція і монополізм є діалектичною єдністю протилежностей, в якійконкуренція виключає монополізм, але в кінцевому результаті веде до нього, амонополізм виключає конкуренцію, але під впливом держави змушений підтримуватиконкуренцію. Тобто порушення їх співвідношення може негативно впливати наекономічні процеси, тому як монополізм, так і конкуренція потребують державногорегулювання;
- наявність ринків, деадаптація здійснюється повільно і досить болісно порівняно з класичною моделлюсаморегулювання, наприклад, ринок робочої сили. У сучасному суспільстві, девідносини між роботодавцями і продавцями робочої сили визначаються трудовимидоговорами, рівень заробітної плати не може різко змінюватись так, як церегулюється простими моделями попиту і пропозиції. Відплив робочої сили зоднієї галузі в іншу вимагає організації гнучкої системи освіти таперепідготовки кадрів.
Крім цього, об’єктивна необхідність державногорегулювання економіки обумовлена також тим, що державні та міждержавніінституції повинні зберігати такі цінності, як стабільність та гармонійністьсуспільства, збереження і відтворення природного, національно-історичного такультурного середовища існування людей (народів).
Сучасний етапформування державної економічної політики в розвинутих країнах світухарактеризується посиленням ролі держави в забезпеченні зовнішньоекономічнихінтересів національної економіки, її економічної і політичної безпеки в умовахнаростання міжнародної конкуренції, інтеграції і відкритості системгосподарювання. У сучасних умовах розвитку світового господарства економічнароль держави залежить не від ступеня втручання в ринкові механізми, а відучасті у забезпеченні внутрішніх і зовнішніх умов ефективного функціонуваннянаціональної економіки у світовому економічному просторі.
Питання про те,які зміни відбуваються у функціях держави в умовах глобалізації світовоїекономіки привертає сьогодні значну увагу політологів та економістів. Деякіфахівці вважають, що роль інституту держави в межах країни зменшується. Зокрема,відомий політичний діяч сучасності Дж. Сорос вважає, що вільна конкуренціястворює більше багатства, ніж урядовий контроль; глобалізація утримує державивід зловживання владою і пропонує такий рівень свободи, якого жодна державанадати не може. Але поширена і інша думка щодо ролі держави в епохуглобалізації [7], якої дотримуємось і ми. Роль держави зростає, але в умовах,коли капітал стає інтернаціональним, а трудове населення залишаєтьсянаціональним, ця роль трансформується, держава намагається контролюватиглобальні мережі, по яких відбувається потужне і швидке переміщення капіталу, іза можливістю впливати на процес економічної глобалізації у своїх інтересах,трансформуючи для цього власну соціально — економічну стратегію.
Однак визнаннятого, що основою високоефективного сучасного виробництва може бути лишерегульована ринкова економіка, не гарантує досягнення ефективності. В світііснує багато країн, які додержуються цієї тези, але мають низькоефективнуекономіку й багато невирішених соціальних проблем.
Проблема полягаєу надзвичайній складності механізму регулювання економічних процесів. Основнимивимогами до побудови такого механізму є: оптимальне співвідношення міжринковими та позаринковими регуляторами та чітке визначення важелів та чинниківпозаринкового регулювання.
Ці характеристикивизначаються як шляхом розвитку суспільства в цілому, так і конкретними умовамитієї чи іншої країни. До основних факторів, що визначають рівень державногорегулювання економічних процесів відносяться фактори, які характеризуютьменталітет населення, його культурні надбання, рівень відкритості економіки татехнологічного розвитку, рівень зайнятості та добробуту населення, якістьдержавного апарату управління, конкурентоспроможність країни на міжнароднихринках. Пошук оптимальних співвідношень між державними та ринковими механізмамирегулювання економічними процесами є системоутворюючими елементами у формуваннісучасних механізмів управління економікою. На теперішній час ці питаннязаймають центральне місце у дискусіях учених-економістів, політологів,соціологів, юристів.
Роль держави таспіввідношення її регулювання з ринковим саморегулюванням у підприємницькійсфері є не менш актуальною проблемою сучасної економічної дійсності. З початкомперехідного етапу в Україні, як і в багатьох інших постсоціалістичних країнах,державу проголосили антиподом ринку. Але хаос, який запанував в економіцікраїни через істотні прорахунки в ході спроб докорінного реформування системирегулювання і управління, привів до різкого зниження ефективності більшостіпідприємств та господарського комплексу в цілому. Необхідно зазначити, що управління господарською (підприємницькою) діяльністю,особливо державне управління на рівні національної економічної системи, тісно пов’язане з її державним регулюванням.
Державаі підприємництво вступають у відносини, в яких кожна зі сторін має значнийвплив. Держава має потребу в підприємництві, оскільки ринкова системазабезпечує її (без особливих додаткових витрат) матеріальними ресурсами,послугами і товарами, фінансовою підтримкою державних програм і т.п. В своючергу, підприємництво має потребу в державі, оскільки йому необхіднезаконодавство, що регламентує правила економічної діяльності, її безпеки,захисту і стабільності, а також функціонування монетарної системи, стабільноїекономічної і соціальної інфраструктури. Підприємництво покладається наконституційний захист і державну підтримку підприємництва як основногоінституту суспільства, що забезпечує одержання прибутку, зайнятість населення іпідвищення його життєвого рівня. Результатом таких взаємин є «змішана»економіка, у якій взаємодіють її суспільний та приватний сектори.
Державніоргани на різних рівнях впливають на підприємницьку діяльність, тому результатиїї здійснення залежать від держави. Держава встановлює «правила гри» на ринку.Відносини між державою і підприємництвом можуть виявлятися у конфліктах читертях, однак ці відносини не є настільки ворожими, як це іноді намагаютьсяпредставити. Адже саме державне регулювання створює те середовище, у якомудіють підприємці, забезпечуючи захист права власності, виконання договірнихзобов'язань і т.п., що є істотним для діяльності підприємців. Така ворожістьбільше стосується посадових і службових осіб державних органів, котрізловживають своїми повноваженнями, порушують права і законні інтересипідприємців.
Державагарантує дотримання законних прав та інтересів кожного підприємства. При здійсненнігосподарської і іншої діяльності підприємство має право з власної ініціативиприймати будь-які рішення в межах чинного законодавства України. Окрімпередбачених законодавством випадків, втручання державних і громадськихорганів, політичних партій і рухів у діяльність підприємства не дозволяється.Збитки (включаючи очікуваний, але не одержаний прибуток), заподіяніпідприємству з вини державних органів або їх службових осіб, мають бутивідшкодовані за рахунок останніх.
Державазабезпечує будь-якому підприємству рівні економічні і правові умовигосподарювання. З цією метою вона: сприяє розвитку ринку, здійснюючи йогорегулювання за допомогою економічних методів та антимонопольні заходи;забезпечує пільгові умови тим підприємствам, які впроваджують прогресивнітехнології і створюють нові робочі місця; стимулює розвиток малих підприємствшляхом надання пільг при оподаткуванні та одержанні державного кредиту,створення фондів сприяння розвитку малих підприємств тощо [4, с.26].
Взагалі, насьогодні необхідність втручання держави в економіку та її сфери все ж такивизнали вітчизняні вчені-економісти. Переважна більшість із них притримуєтьсяпозиції активного державного регулювання економіки саме в періодтрансформаційних змін. Як цілком слушно, на наш погляд зазначаєА.С. Гальчинський, «держава може залишити економіку лише там і тоді, де іколи будуть сформовані та ефективно діятимуть повноцінні ринкові механізми…»[1]
Подальшийрозвиток зазначена точка зору отримала у підході А. Ластовецького, який необмежує активної ролі держави періодом системних змін і підкреслює, що «чимскладніший ринковий механізм, тим складніший і витонченіший інструментарій йогорегулювання, а звідси втручання держави має бути значно кваліфікованішим тапрофесійнішим, але ніяким чином не менш потрібним». Такий підхід, і з цим неможна не погодитись, більш відповідає сучасним реаліям господарюваннярозвинутих країн світу [50, 51]. Постає питання про знаходження формиоптимальної участі держави у всіх процесах ринкової трансформації. При чомуучасті не задля участі як такої, а з метою регулювання з позицій достроковоїекономічної перспективи.
Найбільшприйнятним і оптимальним варіантом відносин між державою і підприємництвомварто вважати, на думку дослідників підприємництва, відносини співробітництва.Необхідність у відносинах співробітництва між державою і підприємництвом,зокрема, підтверджується досвідом і успіхами Японії, Кореї, Тайваню й іншихдержав, чиї національні стратегії характеризуються тісною співпрацею міждержавою і підприємництвом в ім’я досягнення визначених позицій в обранихгалузях світового ринку. Ті ж країни, чиї стратегії характеризувалися твердимичи навіть антагоністичними відносинами держави і підприємництва, були,відповідно, менш успішними на світовому ринку.
Крімтого, сучасний період розвитку суспільства характеризується глобалізацієюпідприємництва, створенням міжнародних об'єднань підприємців, а такожпідсилюється можливостями використання передових технологій для економічногорозвитку держав, внаслідок чого багато держав допомагають, направляють,регулюють і контролюють підприємництво для досягнення технологічної переваги.Таким чином, зростання конкуренції на світовому ринку, глобалізація бізнесу іпідвищення значимості інновації підсилюють, у свою чергу, необхідність розвиткувідносин співробітництва між державою і підприємництвом [32, с. 23].
Отже,державне регулювання підприємницької діяльності є діяльністю держави в особійого органів, спрямованою на забезпечення публічних інтересів шляхомвикористання засобів взаємодії у регулюванні підприємницьких відносин;підставою для державного регулювання підприємництва є необхідність забезпеченняреалізації й охорони публічних (державних і суспільних) інтересів, а такождержавного контролю над процесом підготовки регуляторних актів і відстеженнядіючих державних регулювань як в органах виконавчої влади, так і в іншихорганах державної влади [24].
Досвід країн зрозвинутою економікою показує, що розробка та реалізація державної політикирозвитку підприємництва здійснюється на принципах довгостроковості,стабільності, юридичної захищеності інтересів як підприємців-товаровиробників,посередників, так і споживачів їх продукції та послуг. На основі цього міждержавою, яка виступає акумулятором суспільних інтересів, та підприємницькимиструктурами формуються певні економічні взаємовідносини. Ці взаємовідносинирегламентуються діючим законодавством, основними положеннями якого встановлено:мінімум прямого втручання держави у господарську діяльність підприємств,розширення сфери і методів непрямого регулювання (втручання), спрямованих настворення сприятливих умов для розвитку підприємництва та сприяння конкуренціїміж товаровиробниками.
На теперішній часв українській економічній літературі сформульовано основні принципи державногорегулювання розвитку підприємництва [24]. Розходження у позиціях різнихдослідників з цього питання незначні, що дає підстави для їх узагальнення.
Основними принципами побудови системи державногорегулювання розвитку підприємництва є: системність, ефективність,справедливість, відповідальність, послідовність, узгодженість такомпромісність, оптимального співвідношення важелів державного регулювання.
Принципсистемностіпередбачає інтеграцію в цілісну систему елементів, якіформують довгострокові цілі й поточні завдання соціально-економічного розвитку,а також елементів, що утворюють підсистему регуляторів. Щодо, підсистемирегуляторів то в ній виділяються наступні регулятивні блоки: грошово-кредитний(монетарний); бюджетно-податковий; зовнішньоекономічний; соціальний. Кожен зцих блоків містить інструменти, використовуючи які, можна впливати наекономічні процеси, та досягати поставлені цілі.
Принципефективності зумовлює необхідність оцінки кожного заходу спрямованого нарегулювання державою підприємницької діяльності за критеріями його доцільності,ефективності й можливих наслідків дії на розвиток підприємництва і національноїекономіки в цілому. Заходи регулювання повинні бути спрямовані на досягненнястратегічної мети розвитку підприємництва, сприяючи одночасно зростаннюдобробуту населення, його зайнятості, вирішенню соціальних проблем суспільства.
Принципсправедливості повинен забезпечувати рівність прав усіх без винятку суб’єктівпідприємницької діяльності щодо можливості заснування власної справи, доступностідо фінансових, матеріальних та інших ресурсів.
Принципвідповідальності передбачає забезпечення адресності в прийнятті рішень стосовнозмін у системі управління підприємницькою діяльністю з боку урядових структур іперсональної відповідальності за доцільність їх використання. Принципвідповідальності спрямований на підвищення вимог до управлінського персоналувищих урядових ланок національної економіки, які приймають рішення щодо змінполітики регулювання розвитком підприємництва.
Принцип послідовностізумовлює необхідність узгодження заходів регулювання з досягненням стратегічноїмети розвитку підприємництва, та суспільства в цілому.
Принципузгодженості та компромісності державних, колективних та особистих інтересів.Заходи з регулювання розвитку підприємництва повинні враховувати економічніінтереси всіх суб’єктів господарських відносин: держави, підприємницькихструктур, власників і найманих працівників. Як відомо, характер виробничихвідносин визначається відносинами власності на засоби виробництва тавиготовлену продукцію; ці відносини проявляються, перш за все як інтересисуб’єктів господарювання. Оскільки в ринковій економіці кінцевою метоюпідприємницької діяльності є одержання прибутку від реалізації виготовленоготовару (надання послуги), кожний суб’єкт ринкових відносин повинен бутизацікавлений у результатах виробництва та отриманні своєї частини доходу. Імеханізми державного регулювання повинні забезпечувати реалізацію цихінтересів. Але суть і особливості підприємницької діяльності, яка здійснюєтьсяв умовах ринкової економіки та зовнішнього середовища, що постійно змінюється,передбачає не тільки додержання прав підприємців та захист їх інтересів з бокудержави, але і певні зобов’язання підприємців, невиконання яких призводить їхдо відповідальності, що виникає внаслідок порушень законодавства країни абоукладених господарських договорів.
Принципоптимального співвідношенняважелів державного регулювання та ринковогосаморегулювання розвитку підприємництва. Оскільки ринкове саморегулюваннярозвитку підприємництва здійснюється через конкуренцію, то отриманнямаксимального прибутку можливе за рахунок або поліпшення якості продукції, абозниження витрат на виробництво. У зв’язку з цим виживає лише той виробник, якийзабезпечує високу ефективність виробництва і постійно дбає про пошук іреалізацію внутрішніх резервів. У кінцевому рахунку це дає змогу сформуватиконкурентоспроможний сектор економіки в найбільш пріоритетних галузях, щопевною мірою сприятиме оптимізації галузевої структури народногосподарськогокомплексу.
Хоча в ринковійекономіці держава не може прямо управляти конкурентоспроможністю навіть унаціоналізованих галузях його роль залишається досить значною. На державупокладається завдання створення найбільш сприятливих відповідних умов векономіці в цілому та на кожному окремо взятому підприємстві. Як зазначавакадемік Лукінов І.І., в держави стратегічна мета в кінцевому результатізводиться до створення потужної соціально-орієнтованої та конкурентоспроможноїекономіки, яка характеризувалась би ринковим динамізмом, високим технологічнимрівнем, структурною збалансованістю, товарно-грошовою бездефіцитністю тависоким рівнем життя [53].
Державнерегулювання в ринкових умовах повинне бути спрямоване на підтримку конкуренції.Причому механізм державного регулювання повинен узгоджуватись зі станом їїрозвитку. Так, коли обсяги виробництва падають і економіка монополізована, для розвиткуконкуренції державні регулятори повинні бути зосереджені на збільшенні обсягувиробництва і його демонополізації. В свою чергу, демонополізація можездійснюватись шляхом зменшення чи роздрібнення, розукрупнення великихпідприємств і прискореного розвитку малих підприємств. В умовах насиченогоринку і розвиненої конкуренції державне регулювання повинне сприяти експортунадлишкових товарів і імпорту дефіцитних товарів, насамперед, сировини.
Зазначимо, щооптимальне поєднання державного регулювання розвитку підприємництва таринкового саморегулювання цього процесу виявляється також у поступовомупереході від обмежень в розвитку підприємництва шляхом прямого регулювання додомінування стимулювання його розвитку через опосередковане регулювання економічнихпроцесів.
Реалізація цьогопринципу тісно пов’язана зі становленням основних інститутів ринку, досягненняпевної «критичної маси» ринкових регуляторів економічних відносин, коли прямевтручання держави в регулювання економічних процесів, зокрема створення «альтернативної»економіки на основі підприємництва, органічно поєднується з ринковоюсаморегуляцією. На практиці воно полягає у пошуку найбільш прийнятного як длядержави, так і для суб’єктів господарювання співвідношення державногорегулювання розвитку підприємництва і ринкового саморегулювання цього процесуна рівні первинної ланки.
Отже, сутьрегулювання підприємництва з позиції забезпечення найвищої ефективностігосподарювання полягає у створенні таких економічних умов, при яких виробникубуло б вигідніше здійснювати довгострокову програму з підвищення ефективностігосподарювання на основі інвестицій в освоєння нових технологічних систем, яказабезпечила б найбільш раціональне використання капіталу протягом тривалогочасового проміжку, орієнтуючись на отримання коротко часових високих кінцевихрезультатів господарювання. Особливо важливо забезпечити дієвість цього аспектупроблеми в сучасних умовах, оскільки значна частина підприємств, непередбачають довгострокових інвестицій у виробничу сферу і отримання стабільнихприбутків протягом тривалого часу.
Важливимпринципом формування ефективної систем державного регулювання розвиткупідприємництва є принцип довгостроковості, стабільності та передбачуваностідержавної політики щодо підприємництва, що дозволяє підтримувати стабільніумови ефективного господарювання, надає можливість підприємцям планувати своюдіяльність та бути впевненими, що завтра все не зміниться на гірше.
Враховуючистратегічний курс України на європейську інтеграцію, важливим принципом державногорегулювання розвитку підприємництва повинен стати принцип гармонізації(уніфікації) законодавчої бази України у сфері підприємництва із законодавствомЄС.
Враховуючи, щовступ України до Світової організації торгівлі (СОТ) є одним з головних пріоритетівекономічної політики та найважливішим завданням Уряду України, слід зазначити,що головною перевагою, яку отримають українські підприємці внаслідок цієїінтеграції стане створення прозорого та передбаченого ділового середовища вУкраїні, а також вихід на світові ринки товарів українських товаровиробників.Це означає, що адміністративні процедури не будуть часто змінюватись, не будутьзапроваджуватися заходи на користь окремих підприємств, а національнийтоваровиробник збільшить експорт своїх товарів. Але головний позитивний ефектвід європейської інтеграції і вступу України слід пов’язувати з дією додатковихстимулів до провадження необхідних внутрішніх реформ. Впровадженняцивілізованих умов конкуренції і прозорого правового поля стимулюватиме загальнеприскорення структурних реформ і створить стимули для підвищенняконкурентоспроможності, активізації ефективної інноваційної діяльності.
Цьому сприятимеприведення національного законодавства (зокрема, у сфері оподаткування, митногорегулювання, стандартизації та сертифікації, регулювання сфери послуг,конкурентної політики, охорони інтелектуальної власності) у відповідність донорм і правил СОТ.
Підвищенняпрозорості державної політики, усунення значної кількості персональнихпреференцій сприятиме звільненню торгівлі від адміністративного тиску таводночас усуне потребу лобіювання корпоративних інтересів у парламенті тауряді. І це стане важливою передумовою для ефективнішої боротьби з корупцією.
Комплексневикористання зазначених принципів дасть можливість впорядкувати системурегулювання підприємницької діяльності, знизити непродуктивні витрати державина виправлення помилок, допущених у результаті безсистемного застосування формі методів регулювання у відриві від стратегічних завдань політики сприяннярозвиткові підприємництва, стратегії розвитку національної економіки тареальної економічної ситуації, що сформувалася в країні на певний період часу.
Отже, державнерегулювання розвитку підприємництва слід розглядати як свідоме формуванняпріоритетних заходів держави щодо правового, економічного та організаційногозабезпечення умов розвитку підприємництва, виходячи із інтересів держави,суспільства та суб’єктів господарювання.
підприємництвотрадиціоналістський інноваційний комерційний
3.2 Методидержавного регулювання підприємництва у перехідній економіці в Україні
Між державою яквиразником суспільних інтересів і підприємницькими структурами повиннібудуватись певні економічні відносини, які мають задовольняти не тільки їхспільні інтереси, а й гнучко реагувати на зміни у зовнішньоекономічномусередовищі.
Держава має бутизацікавлена у тому, щоб підприємницькі структури ефективно функціонували,раціонально використовуючи всі види ресурсів. Не втручаючись у роботупідприємств, держава повинна здійснювати контроль за неухильним виконаннямчинного законодавства, а також прийнятих рішень регіональними і місцевимиорганами влади щодо цільового використання наданих пільг, встановлених вимог дозбереження навколишнього середовища тощо.
Формуваннязаконодавчої бази розвитку підприємництва передбачає, перш за все, встановленняправових гарантій для забезпечення захисту приватної власності; розробку іреальне застосування законодавчих і нормативних актів, спрямованих настимулювання малого бізнесу, усунення правових суперечностей і скасуванняположень, що стримують розвиток приватної ініціативи.
Механізмдержавного регулювання розвитку підприємництва як складова механізмурегулювання ринкової економіки в країні включає певні правові норми, якірегламентують діяльність суб’єктів ринку, і виступає як спосіб реалізаціїрегулюючої ролі держави. Це сукупність важелів та інструментів, за допомогоюяких держава забезпечує організацію та ефективне функціонування підприємництвавідповідно до вимог економічних законів, посередництвом яких реалізуютьсяекономічні інтереси суб’єктів господарювання, потреби суспільства та цілі йогорозвитку.
З позиційсистемного підходу регулювання розвитку підприємництва слід розглядати якскладну систему, що виконує певні функції з метою створення рівних умов длявсіх суб’єктів підприємництва, особливо малого, допомоги на етапі становленняабо у випадку, коли мале підприємство або індивідуальний підприємець відчуваєпевні труднощі. До числа таких функцій системи регулювання розвитку підприємництвафахівці відносять забезпечуючу, управлінську та регулюючу. Ці функціївиконуються шляхом розробки та реалізації комплексних заходів у рамках єдиноїдержавної політики, спрямованої на підвищення ефективності підприємництва.
Забезпечуючафункція полягає в обслуговуванні суб’єктів підприємницької діяльності у відповідностііз Законом України «Про підприємництво» (забезпечення їх матеріально-технічнимиресурсами, сприяння організації інформаційного та кадрового обслуговування).
Управлінськафункція пов’язана із вирішенням організаційно-адміністративних питань,плануванням, контролем. Вона реалізується організаційно-ресурсним блоком, якийоб’єднує спеціалізовані органи державного управління та органи громадськоїпідтримки малого підприємництва, а також об’єкти інфраструктури, що маютьвідповідні ресурси та кадри.
Регулююча функціяреалізується у вигляді концептуально-програмного блоку, який містить концепцію,цілі, принципи, методи і програми регулювання та підприємництва а такожфункціонального блоку, який обіймає головний напрямок діяльності системи,зокрема законодавчої. Існування таких блоків досить широко висвітлено векономічній літературі. Щодо МСП самі ці функції повинні стати провідними,оскільки дозволяють підприємницьким структурам знаходитись в умовах відносноїекономічної свободи, здійснювати свою діяльність більш ефективно.
Сукупністьрегулюючих заходів, базуючись на яких, держава може законодавчо впливати нарозвиток підприємництва, виходячи із мети розвитку та потреб суспільства, можебути класифікована у відповідності з обраними класифікаційними ознаками. Вякості класифікаційних ознак впливу держави на розвиток підприємництва намивизначено: вид взаємодії між державою та підприємницькими структурами, напрямдії, сфера діяльності, що регулюється, вид нормативно законодавчих актів, методвпливу на підприємницьку діяльність, рівень дії регулюючих заходів.Класифікація видів державного регулювання, зміст та напрями його впливу на розвитокпідприємництва наведені в таблиці 3.1.
Таблиця 3.1 Класифікація заходів державногорегулюваннярозвиткупідприємництва
Класифікаційні ознаки
Зміст та напрями державного впливу 1. За видом взаємодії між державою та підприємницькими структурами 1.1. Директивне підпорядкування: заходи забороняючі, регламентуючі. 1.2. Економічне заохочення: заходи захищаючі, підтримуючі, стимулюючі. 2. За напрямом дій 2.1. В сфері правових відносин та регулювання діяльності підприємства. 2.2. В сфері інституціоналізації державної політики. 2.3. В сфері забезпечення конкурентоспроможності економіки в цілому і окремих суб’єктів господарювання, зокрема. 2.4. У сфері інформаційних та консалтингових послуг для підприємницьких структур. 2.5. У сфері фінансового забезпечення та підтримки. 2.6. У сфері кадрового забезпечення. 3. За сферою діяльності, що регулюється 3.1. Податкове законодавство. 3.2. Законодавство, що регулює дозвільно-реєстраційні дії щодо підприємницької діяльності. 3.3. Антимонопольне законодавство. 3.4. Законодавство в сфері зовнішньоекономічної діяльності. 3.5. Законодавство про цінні папери і фондовий ринок. 3.6. Законодавство щодо відновлення платоспроможності та вдосконалення процедури банкрутства. 3.7. Трудове законодавство. 4. За видом нормативно-законодавчих актів 4.1. Норми Конституції про власність, про підприємництво, про компетенцію вищих органів влади. 4.2. Господарські закони (в тому числі кодифіковані – Кодекс законів про працю, Податковий Кодекс тощо). 4.3. Законодавчі акти (постанови Верховної Ради України; Декрети Кабміну України). 4.4. Підзаконні нормативні акти. 5. За методом впливу на підприємницьку діяльність 5.1. Прямі – спрямовані безпосередньо на підприємницькі структури (позики, дотації, пільги). 5.2. Опосередковані – базуються на захисті інтересів підприємницьких структур, зокрема, МСП (консультаційна та інформаційна підтримка, навчання, тренінг тощо). 6. За рівнем дії регулюючих заходів 6.1.Макроекономічний – це загальнодержавна економічна політика. 6.2. Мікроекономічний – це політика безпосередньо у сфері підприємництва.
За видомвзаємодії між державою підприємницькими структурами заходи державногорегулювання класифіковані нами наступним чином: директивне підпорядкування таекономічне заохочення
Забороняючі (або обмежуючі) заходи, які вводяться вдію для заборони всіх видів незаконного підприємництва (виробництво та торгівлязброєю, наркотиками, псевдопідприємництво, тобто створення підприємницькихструктур з метою відмивання «брудних» грошей; незаконна банківська діяльність).
Регламентуючі –це заходи щодо нормативного регулювання процедури реєстрації суб’єктівпідприємництва та ліцензування предмету їх діяльності; регламентації процедурибанкрутства та припинення існування підприємницьких структур. Крім того,регламентується порядок оподаткування та кредитування суб’єктів підприємництва.Встановлюються механізми нарахування та сплати основних видів податків; права іобов’язки суб’єктів підприємництва, їх відповідальність за скоєння податковихта інших господарських правопорушень. Важливим аспектом державного регулюваннярозвитку підприємницького сектору економіки є регулювання трудових відносин усфері малого бізнесу. Зокрема, додержання норм оплати та охорони праці найманихпрацівників.
Захищаючі – цезаконодавчі заходи щодо захисту прав і законних інтересів суб’єктівпідприємництва від негативного впливу зовнішнього середовища, зокрема, віддемпінгового та субсидованого імпорту; монопольних дій конкурентів танедобросовісної конкуренції; незаконних дій органів влади різного рівня.Передбачається забезпечення рівності суб’єктів господарювання незалежно відвиду та мети діяльності, організаційно-правові форми та форми власностісуб’єктів підприємництва.
Існуютьпідтримуючі заходи, які своєю дією реалізують основний напрямок економічноїреформи, що сприяє розвитку конкуренції, наповненню споживчого ринку товарамита послугами, створенню нових робочих місць, формуванню нового класу власниківта підприємців. Державну підтримку отримують визначені пріоритетні напрямкидіяльності підприємницьких структур.
Стимулюючі та сприяючі– це заходи, що формують сприятливе середовище для розвитку підприємництва,особливо малого, та стимулюють його ефективну діяльність. Такі заходиздійснюються за такими основними напрямками:
- формування інфраструктурипідтримки і розвитку підприємництва, особливо малого (бізнес-центри, інкубаторитощо);
- створення пільгових умоввикористання суб’єктами МСП державних матеріально-технічних та інформаційнихресурсів, а також науково-технічних розробок та технологій;
- встановлення спрощеногопорядку реєстрації об’єктів МБ, ліцензування їх діяльності, надання державноїстатистичної та бухгалтерської звітності;
- підтримказовнішньоекономічної діяльності суб’єктів малого підприємництва, включаючисприяння розвитку їх торгових, науково-технічних, виробничих, інформаційнихзв’язків з зарубіжними партнерами;
- організація підготовки,перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для малих підприємств [24].
Складність системи державного регулюванняпідприємницької діяльності в Україні полягає в тому, що ця система єбагаторівневою. В ній розрізняються та взаємодіють три рівні:загальнодержавний, регіональний, місцевий. Найбільш широкі можливості щодорегулювання підприємництва існують на державному рівні, оскільки саме на цьомурівні визначаються напрямки, цілі державної політики щодо підприємництва тадієвість системи сприяння підприємництву в країні. Однак і на регіональному тамісцевому рівнях підприємницькі структури можуть отримати значну допомогу відорганів влади.
3.3 Основні напрямки удосконаленнянормативної базирегулюванняпідприємницької діяльності в Україні
Проблеминормативно-правового регулювання підприємницької діяльності в Україні являютьяк теоретичний, так і практичний інтерес. В Україні ці проблеми стосуютьсянадзвичайно широкого кола економічних питань, передусім забезпечення надійногозаконодавчого підґрунтя для проведення економічних реформ. Йдеться пророзуміння самої логіки законодавчого процесу, важливості окремих йогоскладових, послідовності проходження окремих питань (законопроектів) у ходізаконодавчого процесу.
Прийняттята набрання чинності Законом України «Про засади державної регуляторної політикиу сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 р. № 1160 далипідстави сподіватися на зміну законодавства у сфері підприємницької діяльності.Однак Закон поставив також чимало запитань не тільки перед органами виконавчоївлади, а й перед самими суб’єктами господарювання, які отримали змогуперетворитись із сторонніх спостерігачів на безпосередніх учасниківзаконотворчого процесу. Так, Указ Президента України «Про усунення обмежень, щостримують розвиток підприємницької діяльності» від 3 лютого 1998 р. № 79/98, вякому вперше було визначено поняття дерегулювання як сукупність заходів,спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницькудіяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційнихперешкод у розвитку підприємництва. Починаючи з цього моменту, регуляторнаполітика в Україні стала безвідривно пов’язуватися з ДержкомпідприємництваУкраїни, тому що цим же Указом Президента України на Державний комітет Україниз питань розвитку підприємництва було покладено забезпечення реалізації заходівщодо дерегулювання і координації діяльності органів виконавчої влади в ційсфері [76, с. 37].
УказПрезидента України, який також мав величезне значення – «Про деякі заходи здерегулювання підприємницької діяльності», чітко окреслив поняття планової тапозапланової перевірок і дав вичерпний перелік контролюючих органів.
Щебільше ситуація змінилася завдяки Указу Президента України «Питання Державногокомітету України з питань регуляторної політики та підприємництва» від 25травня 2000 р. № 721/2000, яким було запроваджено поняття регуляторної політикияк різновиду державної політики, пов’язаної з регуляторними актами – проектаминормативно-правових актів і директивних листів, підготовлених органамивиконавчої влади, з питань регулювання підприємницької діяльності.
Разомз цим Указ Президента України від 25 травня 2000 р. № 721/2000 передав «підкрило» Держкомпідприємництва України Ліцензійну палату України, а до їїповноважень відніс координацію діяльності органів виконавчої влади, які,відповідно до законодавства видають ліцензії і здійснюють державну реєстраціюпідприємництва; здійснення ліцензування окремих видів підприємницькоїдіяльності; організацію контролю за додержанням установленого порядкуліцензування підприємницької діяльності й державної реєстрації підприємництва.Це дозволило суттєво впорядкувати ліцензування господарської діяльності.
Однакне обійшлося й без недоліків. Неодноразово міністерства та відомства, якінаправляли проекти регуляторних актів на погодження, отримували спочатку однізауваження і пропозиції, а після повторного подання – зовсім інші. Суб’єктипідприємницької діяльності також висловлювали свої претензії, які найчастішестосувались недостатньої, з точки зору підприємців, підтримки їхньої позиції зтого чи іншого проекту регуляторного акту. Але Держкомпідприємництва України –це все ж таки державний орган виконавчої влади, і нехтувати інтересами державине може.
Улютому 2004 року набрав чинності Закон України «Про засади державноїрегуляторної політики у сфері господарської діяльності». Слід відзначити, щовін у першій же статті наводить поняттєвий апарат, якого так не вистачало українськійзаконотворчості. Закон, з одного боку, більш широко тлумачить такі суттєвіпоняття, як «регуляторний акт», «регуляторна політика», «аналіз регуляторноговпливу», «звіт про відстеження результативності регуляторного акта», а з іншого– подає вичерпний перелік суб’єктів, яких вони стосуються.
Змоменту набрання чинності Законом України «Про засади державної регуляторноїполітики у сфері господарської діяльності» підприємці, їх об’єднання таасоціації стають учасниками законотворчого процесу зі своїми правами йповноваженнями. Але чи були готові до цього самі суб’єкти підприємницької ігосподарської діяльності? З моменту чинності цього закону і до сьогоднішньогодня стало зрозумілим, що він не зміг вирішити всіх проблем реалізаціїрегуляторної політики в державі, що викликало неабияке обурення. Причин цьомудекілька.
По-перше,в Україні ще досі дуже слабка методологічна база регуляторної політики. Наприклад,візьмемо таке поняття, як «відстеження результативності регуляторного акта». ВЗаконі України йому присвячено ст. 10, але з її змісту все однонезрозуміло, що і як при цьому потрібно рахувати. При цьому слід такожвідзначити, що у самих підприємців часто відсутня єдина позиція стосовно одногой того самого регуляторного акта. Ні для кого не є таємницею той факт, щонавіть в одній сфері господарювання можливості, припустимо, малих і великихпідприємств або товариств зовсім різні. І ті вимоги, що висуваються, наприклад,для отримання ліцензії на право здійснення певного виду господарськоїдіяльності, можуть повністю влаштовувати великих або середніх підприємців і,водночас, бути абсолютно неможливими для виконання малими. То чию ж думку слідвраховувати? В такій ситуації Держкомпідприємництва України доводитьсяврегульовувати питання не з іншими органами центральної влади, а приводити доєдиного «знаменника» інтереси всередині галузі.
Щеоднією болючою проблемою є терміни погодження проектів регуляторних актів. В ч.4 ст. 21 Закону України зазначено, що тривалість погодження проектурегуляторного акта не може перевищувати одного місяця з дня одержання проектуспеціально вповноваженим органом або його територіальним органом. Термін нетакий вже й малий, але міністерства та відомства віднайшли спосіб його трішечкискоротити – інколи навіть до 2–3 днів. Робиться це так: проект регуляторногоакта надсилається для погодження не прямо до Держкомпідприємництва України, а увигляді термінового доручення – до Кабінету Міністрів України. В цьому випадку,часу на ґрунтовне і всебічне опрацювання проекту не вистачає фізично, неговорячи вже про неможливість чекати пропозицій від суб’єктів господарювання [77].Однак, Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сферігосподарської діяльності» є свідченням розвитку, а не кінцевим результатом усфері української нормотворчості. Він відкрив великі перспективи передсуб’єктами підприємницької діяльності, але скористатись ними вони мають самі.
Зупинимосядетальніше на одній з проблем державної регуляторної політики в галузіпідприємництва – проведенні ліцензування підприємницької діяльності в Україні.Головними рисами легітимізації підприємницької діяльності слід визнатиреєстрацію й ліцензування підприємницької діяльності.
Ліцензуванняпідприємництва ґрунтується на підставі Закону України «Про ліцензування певнихвидів господарської діяльності», від 1 червня 2000 р., відповідно до якогооб’єктом ліцензування визнано господарську діяльність, а ліцензіатом – суб’єктагосподарювання. Застосувавши таку законодавчу конструкцію, парламентарівирішили першу серйозну проблему – визначення об’єкта ліцензування. Тому зотриманням ліцензій виникали проблеми в організацій, які не були зареєстрованіяк суб’єкти підприємницької діяльності, але бажали здійснювати діяльність, якапідлягала ліцензуванню як суто підприємницька. Нагадаємо, що в Україні,відповідно до різних нормативно-правових актів, діє понад 15 типівреєстраторів, які забезпечують реєстрацію різноманітних організацій, в томучислі й непідприємницьких. Тобто перераховані юридичні особи, якщо не малиспеціальних законодавчих обмежень про заборону здійснення ними підприємницькоїдіяльності, повинні були для отримання ліцензії реєструватися у виконавчих органахмісцевого самоврядування або місцевих державних адміністраціях як суб’єктипідприємницької діяльності.
ДанийЗакон України має певні недоліки. Одним з них є перелік величезної кількостіліцензованих видів діяльності – їх у законі понад шістдесят. У самій наявностівеликої кількості ліцензованих видів діяльності, власне, немає нічогонебезпечного, якщо тільки не бюрократична та прозора процедура отриманняліцензій та контроль з боку держави за дотриманням умов і правил веденнягосподарської діяльності. В Законі залишилися невизначеними критерії,відповідно до яких ту чи іншу діяльність може ліцензувати держава. Відсутністьв Законі критеріїв щодо видів діяльності, які потребують ліцензування, можепризвести до масового поповнення переліку видів діяльності, які ліцензуватимутьсявідповідно до ст. 9 Закону «Про ліцензування певних видів господарськоїдіяльності». Той факт, що за нетривалий час дії Закону до нього п’ять разіввносилися зміни, в тому числі доповнювалася ст. 9, дозволяє стверджувати, що затакого підходу наше законодавство може спіткати доля Російської Федерації, дезгідно із законами про ліцензування, обмеженню підлягають понад двістірізноманітних видів господарської діяльності. Тому необхідно внести зміни дост. 8 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», дейдеться про ліцензійні умови, й визначити, що вони мають визначати конкретніпрояви небезпек, в зв’язку з якими цей вид діяльності має ліцензуватися. Такерегулювання можна розглядати як створення певного механізму реалізаціїпринципу, закріпленого в абзаці 2 ч. 1 ст. 3 Закону про захист прав, законнихінтересів, життя та здоров’я громадян, захист навколишнього природногосередовища та забезпечення безпеки держави. При відсутності таких норм уліцензійних умовах можна ставити питання про виключення цього виду діяльності зпереліку ліцензованих видів діяльності, оскільки він не відповідає принципам,закріпленим у Законі.
Отже,утворення механізму визначення доцільності чи необхідності ліцензування того чиіншого виду господарської діяльності стало б ще однією основою концепції новогозаконодавства про ліцензування.
Зрозуміло,що нині сам законодавчий процес викликає багато нарікань, чимало обґрунтованоїкритики з’являється як у пресі, так і в солідних наукових та науково-практичнихматеріалах. Далеко не всі проблеми тут можна розв’язати відразу, якщо мати наувазі вкрай нетривалий з погляду історичної ретроспективи період самостійноїзаконодавчої діяльності в Україні, нестачу відповідного досвіду, браккваліфікованих кадрів.
Забезпечитиреалізацію пріоритетів законодавства щодо регулювання підприємницькоїдіяльності можна такими шляхами:
· зміцнивши контроль зареалізацією прийнятих актів, що, насамперед, має включати: збір, вивчення,дослідження інформації з питань, що належать до компетенції комітетів;
· вивчення доцільності таефективності дій Уряду України, інших органів державної виконавчої влади, їхпосадових осіб у питаннях, віднесених до компетенції комітетів; підготовка таподання відповідних висновків на розгляд Верховної Ради України (пункти 2-4 ст.5 Закону України «Про комітети Верховної Ради України»);
· широко залучаючивчених-юристів та відомих юристів-практиків до роботи в комітетах якпозаштатних консультантів, в наданні комітетам кваліфікованої правової допомогипри підготовці найважливіших законопроектів;
· визначення пріоритетнихнапрямів законодавчої діяльності комітетами Верховної Ради України на основізібраної та проаналізованої інформації; врахування невідкладних законопроектівПрезидента України, їх першочерговий розгляд;
· забезпечивши розглядпропозицій Президента України, висловлених ним до прийнятих законів України зметою поліпшення їх змісту; використання всенародних обговорень найважливішихзаконопроектів, присвячених актуальним питанням, публікації такихзаконопроектів у пресі з тим, щоб громадськість мала змогу впливати наполіпшення змісту цих документів ще на етапі їх прийняття.
Важливо,що реалізації цих завдань має передувати повна правова інвентаризація –перегляд усього корпусу чинного в Україні законодавства, відокремлення в ньомупрогалин, суперечностей, які потребують усунення.
Важливимнапрямом реалізації визначених законодавчих пріоритетів є розробка Державноїпрограми розвитку законодавства з регулювання підприємницької діяльності нанайближчі роки та її послідовне і неухильне виконання. Прийняттю такоговажливого стратегічного документа, природно, має передувати широка суспільнадискусія, принаймні дискусія в середовищі юридичної громадськості./>Відзначимо правові аспекти розвиткупідприємництва в Україні.
Виходячи з того, що в економіці Україністворюються та функціонують суб’єкти підприємництва різнихорганізаційно-правових форм, законодавство визначає загальні та спеціальні умовиїх створення. Загальні умови відносяться до всіх форм підприємств. Вонивизначені Господарським та Цивільним кодексом, який регулює загальні умовистворення юридичної особи. Спеціальні умови створення підприємств визначаютьсязаконами про їх окремі види.
Як правове поняття «створення» має всобі визначення засновників, їхньої компетенції, порядку діяльності відносностворення підприємства. Засновником є особа, яка має право створювати увстановленому порядку організацію і зареєструвати її як юридичну особу.
Отже, тут діє загальний принцип, згідноз яким засновниками можуть бути «фізичні та юридичні особи, крім випадків,передбачених законодавчими актами України». Уповноважені органи, які можутьбути засновниками підприємств, визначає власник.
Засновники реалізують своє право шляхом:
— вибрання організаційної формипідприємства;
— визнання цілей та предметуйого діяльності;
— прийняття рішень щодо йогостворення;
— затвердження у встановленомупорядку статуту;
— передачі безкоштовно набаланс підприємства основних фондів та оборотних засобів;
— формування органівуправління, визнання в статуті рамок їх повноважень тощо.
Створення підприємства в юридичномурозумінні — це затвердження та здобуття передбачених законом документів:рішення власника (власників) чи вповноваженого органу про створенняпідприємства, статуту (якщо цього потребує організаційна форма), свідоцтва щододержавної реєстрації. Якщо для тільки що створеного підприємства необхідназемельна ділянка, то сюди додаються також документи на землекористування(землеволодіння), яке визначене земельним законодавством України.
Господарче законодавство регулює такожспособи створення суб’єктів господарювання. Так, підприємство може бутистворено відповідно до рішення одного чи кількох власників, або уповноваженогоними органа.
Юридичні особи мають право створювати натериторії України та за її межами суб’єкти господарчого права (без правюридичної особи) — свої уособлені підрозділи: філії, представництва тощо ізправом відкриття поточних та інших рахунків. Уособлені підприємства діють наоснові затверджених підприємством положень щодо них. Відкриття вказанихпідрозділів не потребує їхньої реєстрації. Підприємство лише повідомляєреєстраційний орган шляхом внесення додаткової інформації в свою реєстраційнукартку.
Установчі документи підприємства маютьмістити обов’язкові дані щодо суб’єкта господарювання, без яких вони вважаютьсятими, що не відповідають вимогам законодавства. Це наступне:
1) найменування і вид;
2) ім’я власника (склад засновників,учасників) та місцезнаходження;
3) предмет і цілі діяльності;
4) юридичне положення (це положенняпро юридичну особу, склад його майна, наявність самостійного балансу,банківського рахунку, фірмового найменування та товарного знака, якщо вінвикористовується. Якщо юридична особа має право випускати цінні папери, то такеправо також відноситься до юридичного статусу);
5) перелік фондів (основні, оборотні,інше майно, статутний фонд, резервний фонд, страховий фонд, інші фонди);
6) про порядок створення майна;
7) про порядок розподілу прибутку тапокриття витрат;
8) про порядок випуску акцій (дляакціонерного товариства);
9) перелік органів управління, порядокїх формування, компетенція;
10) про контрольні органи;
11) про порядок припинення діяльності;орган, який приймає рішення щодо припинення; про порядок створення та роботиліквідаційної комісії; про умови розрахунків з бюджетом та кредиторами;розподіл майна, яке залишилося).
Крімобов’язкових, в установчі документи можуть додаватися звичайні та випадковіположення, які не повинні суперечити законодавству України. Ці положення,пов’язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові відносини, прораду, про інші органі, які реалізують повноваження трудового колективу.
Державнареєстрація юридичної особи є обов’язковою стадією при його створенні. Вонавизначена ст. 58 Господарського Кодексу України. Ця стаття визначає державніоргани, на які покладається обов’язок реєстрації суб’єктів підприємництва(органи державної реєстрації), а також загальні умови і порядок реєстрації.
Законодавствовизначає органи державної реєстрації підприємств. Згідно загальному правилу, цедержавні органи по місцезнаходженню підприємства, а саме:
а) виконкомиміських, районних в містах рад;
б) районні,районні міст Києва і Севастополя державні адміністрації.
Законодавствомвизначені також органи, які здійснюють державну реєстрацію окремих видівсуб’єктів господарського права. Так, господарські товариства, які займаютьсябанківською діяльністю, реєструє Національний банк України в порядку, якийпередбачений Законом України «Про банки та банківську діяльність». Фондовабіржа підлягає державній реєстрації Державною комісією по цінних паперах тафондовій біржі.
Відмова віддержавної реєстрації підприємства вважається законною лише в двох випадках:
· внаслідокпорушення встановленого законом порядку створення підприємства;
· в разіневідповідності установчих документів вимогам законодавства.
Відміна державноїреєстрації підприємства може бути добровільною (по заяві підприємства) або примусовою( на основі рішення суду, господарчого суду) в випадках:
— визнання недійсними абосуперечливими діючому законодавству установчих документів;
— здійснення діяльності, якасуперечить установчим документам та діючому законодавству України;
— несвоєчасного повідомленняпідприємством про зміни свого місцезнаходження;
— визнання підприємствабанкрутом ( в умовах, які передбачені законодавством);
— якщо підприємство непред’являє на протязі року органам державної податкової служби декларацій,документів бухгалтерського звіту у відповідності до законодавства.
Відміна державноїреєстрації суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи — здійснюєтьсяорганом державної реєстрації по заяві власника (власників) або уповноваженихним (ними) органів, а також на підставі рішення господарського суду в разі:
— визнання недійсними аботакими, що суперечать законодавству установчих документів;
— здійснення діяльності, якасуперечить установчим документам та законодавству;
— несвоєчасного повідомленнясуб’єктом підприємницької діяльності щодо зміни його найменування,організаційної форми, форми власності та місцезнаходження;
— визнання суб’єктапідприємницької діяльності банкрутом (в випадках, які передбаченізаконодавством);
— якщо підприємство непред’являє протягом року органам державної податкової служби декларацій,документів бухгалтерського звіту у відповідності до законодавства.
Відміна державноїреєстрації позбавляє суб’єкта підприємницької діяльності статусу юридичноїособи та є основою для вилучення його з Єдиного реєстру підприємств іорганізацій України.
Відміна державноїреєстрації суб’єкта підприємницької діяльності фізичної особи здійснюєтьсяшляхом вилучення його з реєстру суб’єктів підприємницької діяльності.
Зрозуміло, щопроцедура відміни державної реєстрації є складною, якщо навіть це здійснюєтьсяза власним рішенням.
Таким чином мирозглянули основні напрями удосконалення нормативної бази регулюванняпідприємницької діяльності в Україні. Після цього ми дійшли до таких висновків:в Україні проблеми нормативно-правового регулювання підприємницької діяльностістосуються надзвичайно широкого кола економічних питань, передусім забезпеченнянадійного законодавчого підґрунтя для проведення економічних реформ; головнимирисами легітимізації підприємницької діяльності є реєстрація та ліцензуванняпідприємницької діяльності; для виконання завдань по забезпеченню реалізаціїпріоритетів законодавства щодо регулювання підприємницької діяльності, потрібнаповна правова інвентаризація – перегляд усього корпусу законодавства чинного вУкраїні. В цьому параграфі були також відзначені правові аспекти розвиткупідприємництва в Україні.
3.4 Шляхивдосконалення державного регулюванняпідприємництва в Україні
Проблемивдосконалення державного регулювання підприємницької діяльності в Україніпредставляють як теоретичний, так і практичний інтерес. В Україні ці проблемистосуються надзвичайно широкого кола економічних питань.
Наближення державного регулювання підприємництва довимог і потреб населення слід визнати фактором підвищення ефективностіфункціонування підприємницького сектора економіки і як напрям удосконаленнядержавної політики регулювання цієї сфери діяльності.
Шляхивдосконалення державного регулювання розвитку підприємництва в Україні можнакласифікувати за певними напрямами. Ними можуть бути:
1. В сфері правових відносин тарегулювання діяльності підприємництва:
- гармонізаціязаконів, які регулюють правила та інституціональні структури з метоюстимулювання підприємництва, спрощення бюрократичних процедур, скороченнякількості державних органів, що беруть участь у регулюванні підприємництва, атакож у скасуванні норм, що надають чиновникам зайві права діяти за своїмрозсудом;
- застосуваннязаходів по удосконаленню і спрощенню реєстраційних, ліцензійних і адміністративнихпроцедур стосовно малого, середнього та великого бізнесу;
- змінаставлення державного апарату до підприємництва (в тому числі МСП) аж донавчання чиновників щодо способів роботи з даним сектором;
- залученняпредставників підприємництва до процесу розробки законів і правил регулюванняцього сектора економіки.
2. В сфері інституціоналізаціїдержавної політики підтримки підприємництва:
- створеннябільш широкого середовища для стимулювання і підтримки підприємництва (створеннямереж, альянсів, кластерів);
- забезпеченняпрозорості і послідовності в інституціональній сфері при чіткому розмежуванніфункцій усіх гілок влади на національному, регіональному та місцевому рівнях;
- чіткевизначення цілей суб’єктів підприємництва у планах національного розвитку, атакож уточнення функцій захисту його інтересів на урядовому, регіональному тамісцевому рівнях;
- посиленняролі місцевої та регіональної влади у допомозі в розвитку МСП відповідно допотреб і можливостей регіонів;
- належнийі регулярний аналіз прогресу в розвитку підприємництва і використання висновківдля коригування відповідної політики і програм.
3. В сфері оподаткуваннясуб’єктів підприємництва:
- розробкаподаткової політики як основи партнерських відносин бізнесу з урядом,враховуючи більше надходження фінансових ресурсів у бюджет при динамічномурозвитку сектора;
- створеннябюджетно-податкового клімату, що сприяє розвитку підприємництва і передбачаєспрощення правил, “прозорість” і стабільність режиму оподаткування;
- залученнясуб’єктів підприємництва до регулярної участі в консультативному процесі зподаткового законодавства;
- переглядподаткових пільг у бік скорочення і застосування лише таких, що ефективними,справедливими і адресними;
- застосування“презумптивного” оподаткування для мікропідприємств (база виводиться на основіпростих показників);
- координаціяподаткової політики для суб’єктів підприємництва з іншими її напрямами з метоюзабезпечення внутрішньої несперечливості та зменшення податкового пресу на підприємницькийсектор.
4. В сфері фінансовихінструментів підтримки суб’єктів підприємництва:
- створеннясектора фінансових послуг для підприємницького сектору;
- залученнясуб’єктів підприємництва до реалізації проектів, що фінансуються з державнихджерел;
- створенняі розвиток ключових компонентів інфраструктури сектора фінансових послуг (у т.ч. кредитних ліній, венчурного капіталу, лізингу та ін.)
- навчанняі консалтинг для підприємців з питань підготовки бізнес-планів та економічноїоцінки;
- створенняфінансових інструментів для суб’єктів підприємництва на місцевому інаціональному рівнях;
- фінансуваннякапіталомістких та інноваційних проектів;
- створенняорганізацій, що надають мікро кредити, та розробка програм фінансування.
5. У сфері консалтингових послугдля підприємництва:
- визначеннязавдань і розробка плану консалтингових послуг;
- переведенняна комерційну основу менеджменту і виконання консалтингових послуг, адаптованихдо мінливих потреб бізнесу;
- повнепередання консалтингу для суб’єктів підприємництва приватному сектору;
- врахуваннявеликої кількості джерел фінансування і місцевих ресурсів при наданніконсалтингових послуг для суб’єктів підприємництва.
6. У сфері діяльностібізнес-інкубаторів:
- визначенняролі бізнес-інкубаторів в розвитку суб’єктів підприємництва;
- створеннясистеми управління бізнес-інкубаторів;
- вибірмісця і розміщення бізнес-інкубаторів з урахуванням існуючої інфраструктури йустаткування;
- вивченняміжнародного досвіду діяльності бізнес-інкубаторів і розвиток через нихсучасної культури підприємництва та взаємодії підприємницьких структур.
Вирішенняозначених питань передусім залежить від забезпечення надійного законодавчогопідґрунтя для проведення економічних перетворень та вдосконалень. Йдеться пророзуміння самої логіки законодавчого процесу, важливості окремих йогоскладових, послідовності проходження окремих питань (законопроектів) у ходізаконодавчого процесу.
Прийняттята набрання чинності Законом України «Про засади державної регуляторноїполітики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 р. дали підстависподіватися на зміну законодавства у сфері підприємницької діяльності. ОднакЗакон поставив також чимало запитань не тільки перед органами виконавчої влади,а й перед самими суб’єктами господарювання, які отримали змогу перетворитись ізсторонніх спостерігачів на безпосередніх учасників законотворчого процесу. Так,Указ Президента України «Про усунення обмежень, що стримують розвитокпідприємницької діяльності» від 3 лютого 1998 р. № 79/98, в якому вперше буловизначено поняття дерегулювання як сукупність заходів, спрямованих на зменшеннявтручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових,адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвиткупідприємництва. Починаючи з цього моменту, регуляторна політика в Україні сталабезвідривно пов’язуватися з Держкомпідприємництва України, тому що цим жеУказом Президента України на Державний комітет України з питань розвиткупідприємництва було покладено забезпечення реалізації заходів щододерегулювання і координації діяльності органів виконавчої влади в цій сфері [76].Указ Президента України, який також мав величезне значення – «Про деякі заходиз дерегулювання підприємницької діяльності», чітко окреслив поняття планової тапозапланової перевірок і дав вичерпний перелік контролюючих органів.
Щебільше ситуація змінилася завдяки Указу Президента України «Питання Державногокомітету України з питань регуляторної політики та підприємництва» від 25травня 2000 р., яким було запроваджено поняття регуляторної політики якрізновиду державної політики, пов’язаної з регуляторними актами – проектаминормативно-правових актів і директивних листів, підготовлених органамивиконавчої влади, з питань регулювання підприємницької діяльності.
Разомз цим Указ Президента України від 25 травня 2000 р. передав «під крило»Держкомпідприємництва України Ліцензійну палату України, а до її повноваженьвідніс координацію діяльності органів виконавчої влади, які, відповідно дозаконодавства видають ліцензії і здійснюють державну реєстрацію підприємництва;здійснення ліцензування окремих видів підприємницької діяльності; організаціюконтролю за додержанням установленого порядку ліцензування підприємницькоїдіяльності й державної реєстрації підприємництва. Це дозволило суттєвовпорядкувати ліцензування господарської діяльності.
Однакне обійшлося й без недоліків. Неодноразово міністерства та відомства, якінаправляли проекти регуляторних актів на погодження, отримували спочатку однізауваження і пропозиції, а після повторного подання – зовсім інші. Суб’єктипідприємницької діяльності також висловлювали свої претензії, які найчастішестосувались недостатньої, з точки зору підприємців, підтримки їхньої позиції зтого чи іншого проекту регуляторного акту. Але Держкомпідприємництва України –це все ж таки державний орган виконавчої влади, і нехтувати інтересами державине може.
Улютому 2004 року набрав чинності Закон України «Про засади державноїрегуляторної політики у сфері господарської діяльності». Слід відзначити, щовін у першій же статті наводить поняттєвий апарат, якого так не вистачалоукраїнській законотворчості. Закон, з одного боку, більш широко тлумачить такісуттєві поняття, як «регуляторний акт», «регуляторна політика», «аналізрегуляторного впливу», «звіт про відстеження результативності регуляторногоакту», а з іншого – подає вичерпний перелік суб’єктів, яких вони стосуються.
Змоменту набрання чинності Законом України «Про засади державної регуляторноїполітики у сфері господарської діяльності» підприємці, їх об’єднання таасоціації стають учасниками законотворчого процесу зі своїми правами йповноваженнями. Але чи були готові до цього самі суб’єкти підприємницької ігосподарської діяльності? З моменту чинності цього закону і до сьогоднішньогодня стало зрозумілим, що він не зміг вирішити всіх проблем реалізаціїрегуляторної політики в державі, що викликало неабияке обурення. Причин цьомудекілька.
По-перше,в Україні ще досі дуже слабка методологічна база регуляторної політики.Наприклад, візьмемо таке поняття, як «відстеження результативностірегуляторного акта». В Законі України йому присвячено ст. 10, але з її змістувсе одно незрозуміло, що і як при цьому потрібно рахувати. При цьому слід такожвідзначити, що у самих підприємців часто відсутня єдина позиція стосовно одногой того самого регуляторного акта. Ні для кого не є таємницею той факт, щонавіть в одній сфері господарювання можливості, припустимо, малих і великихпідприємств або товариств зовсім різні. І ті вимоги, що висуваються, наприклад,для отримання ліцензії на право здійснення певного виду господарськоїдіяльності, можуть повністю влаштовувати великих або середніх підприємців і,водночас, бути абсолютно неможливими для виконання малими. То чию ж думку слідвраховувати? В такій ситуації Держкомпідприємництва України доводитьсяврегульовувати питання не з іншими органами центральної влади, а приводити доєдиного „знаменника” інтереси всередині галузі.
Щеоднією болючою проблемою є терміни погодження проектів регуляторних актів. В ч.4 ст. 21 Закону України зазначено, що тривалість погодження проектурегуляторного акта не може перевищувати одного місяця з дня одержання проектуспеціально вповноваженим органом або його територіальним органом. Термін нетакий вже й малий, але міністерства та відомства віднайшли спосіб його трішечкискоротити – інколи навіть до 2–3 днів. Робиться це так: проект регуляторногоакта надсилається для погодження не прямо до Держкомпідприємництва України, а увигляді термінового доручення – до Кабінету Міністрів України. У цьому випадку,часу на ґрунтовне і всебічне опрацювання проекту не вистачає фізично, неговорячи вже про неможливість чекати пропозицій від суб’єктів господарювання [82,с. 21]. Однак, Закон України «Про засади державної регуляторної політики усфері господарської діяльності» є свідченням розвитку, а не кінцевимрезультатом у сфері української нормотворчості. Він відкрив великі перспективиперед суб’єктами підприємницької діяльності, але скористатись ними вони маютьсамі.
Зрозуміло,що нині сам законодавчий процес викликає багато нарікань, чимало обґрунтованоїкритики з’являється як у пресі, так і в солідних наукових та науково-практичнихматеріалах. Далеко не всі проблеми тут можна розв’язати відразу, якщо мати наувазі вкрай нетривалий з погляду історичної ретроспективи період самостійноїзаконодавчої діяльності в Україні, нестачу відповідного досвіду, браккваліфікованих кадрів.
Забезпечитиреалізацію пріоритетів законодавства щодо регулювання підприємницькоїдіяльності можна такими шляхами:
· зміцнивши контроль зареалізацією прийнятих актів, що, насамперед, має включати: збір, вивчення,дослідження інформації з питань, що належать до компетенції комітетів;
· вивчення доцільності таефективності дій Уряду України, інших органів державної виконавчої влади, їхпосадових осіб у питаннях, віднесених до компетенції комітетів; підготовка таподання відповідних висновків на розгляд Верховної Ради України (пункти 2-4 ст.5 Закону України «Про комітети Верховної Ради України»);
· широко залучаючивчених-юристів та відомих юристів-практиків до роботи в комітетах якпозаштатних консультантів, в наданні комітетам кваліфікованої правової допомогипри підготовці найважливіших законопроектів;
· визначення пріоритетнихнапрямів законодавчої діяльності комітетами Верховної Ради України на основізібраної та проаналізованої інформації; врахування невідкладних законопроектівПрезидента України, їх першочерговий розгляд;
· забезпечивши розглядпропозицій Президента України, висловлених ним до прийнятих законів України зметою поліпшення їх змісту; використання всенародних обговорень найважливішихзаконопроектів, присвячених актуальним питанням, публікації такихзаконопроектів у пресі з тим, щоб громадськість мала змогу впливати наполіпшення змісту цих документів ще на етапі їх прийняття.
Важливо,що реалізації цих завдань має передувати повна правова інвентаризація –перегляд усього корпусу законодавства, чинного в Україні, відокремлення в ньомупрогалин, суперечностей, які потребують усунення.
Важливимнапрямом реалізації визначених законодавчих пріоритетів є розробка Державноїпрограми розвитку законодавства з регулювання підприємницької діяльності нанайближчі роки та її послідовне і неухильне виконання. Прийняттю такоговажливого стратегічного документа, природно, має передувати широка суспільна дискусія,принаймні дискусія в середовищі юридичної громадськості.
Отже,процес становлення підприємництва є довготривалим, процес його державногорегулювання – складним, багатогранним та таким, що не має меж.
Із проголошеннямнезалежності України її народ має змогу будувати власну державу, обирати модельсоціально-економічного розвитку, проводити свою внутрішню та зовнішню політику.Найважливішим завданням у встановленні та зміцненні економічного суверенітетуУкраїни є формування у мільйонів її громадян інтересів і стимулів до праці,розкріпачення їх інтелектуальних, організаторських, духовних здібностей.Реалізація цього завдання неможлива без усвідомлення того, що народ України,ставши господарем своєї землі, прилучається до світової економічної спільноти, шукаєсвоє місце на глобальному ринку розподілу праці, починає усвідомлювати, щорівень його життя, життя майбутніх поколінь залежатиме від результатів їхньоїпраці, від умілого управління економікою, від формування та практичноїреалізації нового економічного мислення, яке поєднує універсальні засадисвітової практики із особливостями становлення власного внутрішнього ринку.
Процестрансформації неминуче спричинює зміну різних соціальних структур, наповнює їхфункціонування новим змістом. Зазнає змін і система освіти, яка повинназабезпечити підготовку молоді до праці в умовах нових економічних відносин. Узв’язку з цим переосмислюється і посилюється роль економічного виховання:громадяни України повинні зрозуміти суть економічних перетворень, зокрема молодепокоління, прилучившись до витоків підприємницької освіти, повинно забезпечитинезворотність економічного зростання держави, гарантувати її розвиток умайбутньому на рівні економічно розвинених держав світу.
Одним ізпріоритетних напрямів розвитку освіти в Україні є підвищення якості економічноїосвіти школярів, оновлення форм та методів організації навчально-виховногопроцесу, використання інноваційних та інформаційних технологій з урахуваннямінтеграційних процесів європейського освітнього простору.
Економічна освітау загальноосвітній школі покликана сформувати систему раціонального мислення іповедінки людини в умовах економічних відносин, що склалися у сучасномусуспільстві, розвивати підприємницькі здібності, виховувати майбутніх громадян,які стануть носіями національної та людської гідності, патріотизму, порядності,ділової культури, активними творцями матеріальних і духовних цінностей.
Вивчення економіки у загальноосвітніх навчальних закладахУкраїни здійснюється на основі Державного стандарту базової і повної середньоїосвіти України.
Метою вивчення навчального предмету «Економіка» є:
· з’ясування суті фундаментальних засадекономічного життя суспільств, економічної поведінки людини, законів тазакономірностей функціонування ринкової економіки, сутності трансформаційнихпроцесів в Україні та завдань створення соціально орієнтованої економіки;
· розвиток в учнів економічногомислення як умови для формування відповідних компетентностей, що характеризуютьсучасний тип особистості. Виховання у молодого покоління рис, які забезпечуютьйого раціональну поведінку як майбутніх учасників економічного процесу і якчленів суспільного життя.
Програма предмета «Економіка» охоплює п'ять розділівсистемного курсу, розрахована на 105 год, з них у 10 класі – 70 год (у т.ч. 10год резервних), у 11 класі – 35 год (у т.ч. 5 год резервних).
Що стосуєтьсяпроблеми «Підприємництво в Україні», то вона розглядається при вивченні теми «Підприємствояк суб’єкт ринкової економіки. Підприємництво», яка знаходиться у третьому розділіпрограми «Підприємство та підприємництво» на вивчення якого відводиться 18годин.
Основною формоюнавчальної роботи з основ економіки є урок. Урок – така форма організаціїнавчання, при якій навчальні заняття проводяться вчителем з групою учнів постійногоскладу, одного віку і рівня підготовки протягом певного часу і відповідно дорозкладу занять.
При вивченні теми«Підприємство як суб’єкт ринкової економіки. Підприємництво» та проблеми «Підприємництвов Україні» зокрема, доцільно використати комбінований тип уроку.
Структуракомбінованого уроку: організація учнів; перевірка домашнього завдання;повторення вивченого матеріалу; мотивація навчальної діяльності; оголошеннятеми, мети уроку; вивчення нового матеріалу; самостійна робота учнів; підсумокуроку і повідомлення домашнього завдання.
Прививченні теми «Підприємство як суб’єкт ринкової економіки. Підприємництво» тапроблеми «Підприємництво в Україні» ставиться така мета:
Освітня: сформувати в учнів загальніуявлення про підприємство, функції підприємства, про зміст підприємництва,видів підприємницької діяльності та підприємництво в Україні.
Виховна: виховати в учнів риси,якими має володіти сучасний підприємець; виховати уявленя про ринковуекономіку, в якій особливу роль виконує підприємство як ланка національноїекономіки.
Розвиваюча: розвивати творчу активність,мислення, самостійність, знання про стан розвитку підприємництва в Україні, просфери діяльності в яких мале підприємництво є найбільш доцільним. При цьому:
Учні повиннізнати:
· сутністьпідприємства та його функцій;
· видипідприємств залежно від їх функцій;
· що являєсобою підприємництво;
· видипідприємницької діяльності;
· станрозвитку підприємництва в Україні;
· рисиякими має володіти сучасний підприємець;
· які видипідприємництва властиві сучасній економіці.
Учні повиннівміти:
· свідомозробити вибір на користь підприємницької діяльності, якщо її зміст викликаєзацікавленість;
· характеризуватистан розвитку підприємництва в Україні;
· пояснюватичому в Україні створений альтернативний державному сектор економіки;
· визначатисфери діяльності в яких мале підприємництво є найбільш доцільним;
· порівнюватипереваги і недоліки різних організаційних форм підприємств, великих і малихпідприємств.
Рекомендованалітература:
1. Моя економіка: Підручник дляучнів 8-9 класів загальноосвітніх навчальних закладів з поглибленим вивченнямекономіки та для учнів 10-х класів загальноосвітніх і гуманітарних профілів./Л.М.Кириленко і ін. – К.: А.П.П., 2001. – 320 с.
2. Мочерний С. Основи економічнихзнань: Запитання і відповіді. – К.Феміна, 1996.
3. Загальна економіка: Підручникдля 10 (11) класів середніх загальноосвітніх навчальних закладів / І.Ф.Радіонова, І.С.Кравченко, В.В.Радченко. За ред. І.Ф.Радіонової. – 4-те вид.,доп. і перероб. – Кам’янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2005.– 368 с.
4. І.Ф.Радіонова, І.Л.Петрова,І.С.Кравченко, В.В.Радченко Загальна економіка. Підручник для 10-11 класівсередніх загальноосвітніх закладів. Видавництво «А.П.Н.», м. Київ, 2000.
Триєдинамета уроку досягається вчителем при поєднанні різноманітних методів та прийомівнавчання. При викладанні нового матеріалу використовують такі основні методинавчання: пояснення, розповідь, бесіду.
Ефективністьуроку з основ економіки, як і з будь-якої іншої навчальної дисципліни, залежитьвід усвідомлення учнями цільового компоненту навчання. З цією метою вчитель,спираючись на набуті учнями знання на попередньому уроці, робить логічнийперехід від вивченого до нового навчального матеріалу. При цьому він повідомляєучням тему, мету та завдання уроку, а також підкреслює значення новогонавчального матеріалу для вивчення наступних тем курсу та практичної діяльностішколярів.
Методикавикладання нового матеріалу залежить від його обсягу, змісту, віковихособливостей та рівня підготовленості учнів.
На уроці,присвяченому темі «Підприємство як суб’єкт ринкової економіки. Підприємництво»,вчитель має пояснити сутність підприємства, його функції та організаційніформи, також показати учням зв’язок окремого підприємства з національною економікоюв цілому, розповісти що собою являє підприємництво, яку роль відіграєпідприємець, які види підприємницької діяльності існують. Безумовним є те, щорозглядаючи цю тему, вчитель обов’язково має зупинитися на проблеміпідприємництва в Україні: розглянути етапи становлення підприємництва, звернутиувагу учнів на законодавчі документи, що регулюють підприємницьку діяльність вУкраїні, проаналізувати позитивні та негативні тенденції розвиткупідприємництва, а також визначити роль підприємництва для економіки, розглянутидосвід розвитку підприємництва в інших країнах та зробити об’єктивні висновки.
Після поданнянового матеріалу йде етап контролю. На цьому етапі за допомогою тестів,економічних задач, проблемно-пошукових питань вчитель може проаналізуватисформовані в учнів вміння та навички.
Можназапропонувати учням такі завдання:
Завдання 1. Заповніть таблицю:
Види підприємств
Переваги
Недоліки
І. За організаційно-правовою формою:
1)
2)
3)
ІІ. За формою власності:
1)
2)
3)
ІІІ. За розміром:
1)
2)
3)
Завдання 2. Дайте відповіді назапитання.
Якого розміру має бути підприємство, що виробляєзалізничні вагони, знімає музичні кліпи, надає юридичні послуги, видає книжки ілистівки?
Також доцільно застосовувати інтерактивні засобинавчання – ділові ігри.
Для підведення підсумків уроку вчитель має визначитикілька питань до учнів. Наприклад:
1. Щорозуміють під поняттям «підприємництво»?
2. Як навашу думку, чому так важко і повільно йде процес становлення підприємництва вУкраїні?
3. Якимирисами має володіти сучасний підприємець?
Наприкінці уроку вчитель, проаналізувавши відповіді учнів,проводить оцінювання та повідомляє домашнє завдання.
Повніше цепитання висвітлюється у курсі «Основи економічної теорії» у вищих навчальнихзакладах. Воно є складовим теми «Підприємство в системі ринкових відносин.Підприємництво». На вивчення цієї теми у вищому навчальному закладі виділяється4 години: одне лекційне (2 год.) та одне семінарське заняття (2 год.).
Однією з основнихформ навчального процесу у ВНЗ є лекція.
Лекція впедагогічній літературі визначається як систематичне послідовне викладаннянавчального матеріалу для студентів. Лекція має високий теоретичний рівень танасиченість проблемними елементами. Методика читання лекції передбачаєдоступний, чітко структурований, логічний виклад нового матеріалу відповіднодо наявного плану, що включає визначення основних думок і висловлень,з’ясування нових термінів.
Підготовкавикладача до лекції на тему «Підприємствов системі ринкових відносин. Підприємництво» передбачає такі етапи:
1. Актуалізація теми, правильнапостановка завдань і мети.
2. Підбір та селекція матеріалівта літератури до теми.
3. Визначення питаннь лекції.
4. Структурування змісту питань,тобто складання розгорнутого плану конспекту лекції.
При вивченніпитання «Підприємництво в Україні» ставиться така мета:
Освітня мета: закріпити і поглибити знанняпро підприємництво, економіку підприємницької діяльності, як таку щоорієнтується на підприємницький дохід, з’ясування видів підприємництва, умовйого існування та функцій. Знання про власність як економічне явище, їїзначення в ринковій економіці.
Виховна мета: виховання в студентів риспідприємця, справжньої економічної людини, яка здатна пов’язувати процеспідприємництва і економічне становище людей в ринковій економіці з певним типомі формами власності; дбайливого ставлення до ресурсів, оскільки вони єобмеженими.
Розвиваючамета: розвитоку студентів уявлень про ринкову економіку з ознакою підприємницької діяльностіза принципом комерційного (господарського) розрахунку. При цьому:
Студентиповинні знати:
· що собоюявляє підприємство як ланка національної економіки;
· головніфункції та види підприємств;
· видипідприємств в залежності від різний класифікаційних ознак;
· поняттята зміст підприємницької діяльності;
· видипідприємницької діяльності;
· видифондів підприємств;
· сутністьта класифікація витрат виробництва;
· сутністьта склад підприємницького доходу;
· сутністьта тенденції підприємницької діяльності в Україні.
Студенти повиннівміти:
· визначатипереваги і недоліки малих та великих підприємств.
· класифікуватипідприємства за різними ознаками.
· визначатитенденції розвитку підприємництва в Україні.
· розрізнятиосновні та оборотні фонди підприємства.
· вираховуватипідприємницький дохід підприємства.
· визначативиди підприємств.
· визначативитрати виробництва.
Основні економічні категорії та поняття: підприємство, підприємництво, малий,великий, середній бізнес, підприємницький дохід, фонди підприємства, виробничепідприємництво, комерційне підприємництво, фінансове підприємництво,посередницьке підприємництво, основні фонди, оборотні фонди, витративиробництва, постійні витрати, змінні витрати.
Рекомендованалітература:
1. Господарський кодекс України.– К.: Атіка, 2003. – 208 с.
2. Послання Президента Українидо ВР України Європейський вибір. «Концептуальні засади стратегії економічногота соціального розвитку України на 2002 – 2011 роки» // Урядовий кур’єр, 2002,4 червня, розд. ІІ, ІV – V, VІІ – VІІІ.
3. Економіка підприємства: Навч.посібник./За ред. А.В. Шегди. – К., 2001. Розділи 1 – 3; 7 – 9; 16.
4. Мочерний С.В. Економічнатеорія: Посібник. – К.: «Академія», 2001. Розділи 3.1 – 3.2; 3.5.
5. Насікан Н. Розвиток малогобізнесу в Україні // Географія та основи економіки в школі. – 2000. — № 2. – с.36 – 39.
6. Мочерний С.В. Економічнатеорія: Підручник / С.В. Мочерний, М.В. Довбенко. – К.: «Академія», 2004. – 856с.
Питання лекції:
1. Сутність підприємства, йогофункції. Класифікація підприємств.
2. Підприємництво та його види.
3. Фонди підприємства, їхкругооборот та оборот.
4. Витрати виробництва іпідприємницький дохід.
Під час розглядупершого питання треба розкрити сутність поняття підприємства, зазначивши, що влітературі є декілька його визначень; розкрити функції підприємства, звернутиувагу студентів на його основну функцію – створення товарів і послуг длязадоволення потреб людей і показати, що вона реалізується черезвиробничо-технологічну, економічну, соціальну та екологічну функції. Післяцього вже класифікувати види підприємств.
Розгляд другогопитання вимагає розкриття сутності підприємництва та трактування його різнимивченими. Бажано нагадати історію – хто вперше ввів поняття «підприємництво»,хто досліджував і т.д. Після цього розглядаються функції підприємництва, а далікласифікуються види підприємництва за різними ознаками. Необхідно такожзазначити які види підприємництва поширені в Україні.
При викладанніматеріалу третього питання про фонди підприємств, доцільно, чітко виділитистадії кругообороту, обов’язково наголошуючи якої форми набуває капітал накожній стадії.
Щодо четвертогопитання лекції, то треба сказати що прибуток який отримує підприємець виступаєу формі підприємницького доходу. Треба відзначити, що розуміння його суті тіснопов’язане з категорією «витрати виробництва».
При вивченніпитань теми необхідним є те, щоб знання, уміння і навички формувалися системно,в певному порядку, щоб кожний елемент навчального матеріалу логічнопов’язувався з іншим, а нові знання спиралися на засвоєні раніше і створювалифундамент для засвоєння наступних знань.
Після розглядувсіх питання, викладач в кінці заняття може поставити кілька контрольнихзапитань до аудиторії для визначення рівня розуміння і засвоєння студентаминового матеріалу. Потім наголошується на необхідності вивчення всіх питань іузагальнюється весь матеріал заняття, підводяться підсумки. Якщо в аудиторіїз’ясовуються незрозумілі моменти – дається їх пояснення. Після цього викладачвизначає питання які виносяться на семінар, додаткові джерела літератури, темирефератів та фіксованих виступів.
Що стосуєтьсясемінарського заняття, то тут виділяють такі питання:
1. Підприємство в ринковійекономіці та його функції.
2. Підприємництво: сутність тавиди; малий і великий бізнес. Підприємництво в Україні.
3. Фонди підприємства, їх кругооборотта оборот.
4. Витрати виробництва іпідприємницький дохід.
Семінарськезаняття визначається в методиці як форма навчального процесу, яка являє собоюколективне обговорення студентами теми під керівництвом викладача. Припідготовці до семінарського заняття студенти набувають умінь самостійної роботиз книгою (читання, конспектування, складання тез, плану тощо), підготовкивиступів, висловлювання своїх суджень з приводу відповідей інших студентів. Якправило, семінар – це проведення роботи над темою, яка розглядалась на лекції.
При проведеннісемінару необхідно закцентувати увагу на проблемі підприємництва в Україні.Зазначити, що у перехідній економіці України для формування і розвиткупідприємництва необхідні певні умови. Студенти повинні розказати в чому вониполягають. Необхідно обговорити зі студентами основні тенденції розвиткупідприємництва, основні проблеми, які сьогодні існують, проаналізувати можливішляхи їх вирішення. Детально розглянути що собою являє «цивілізованепідприємництво» і чи існує воно в Україні. Проаналізувати статистичні дані пороботі підприємств в окремих видах економічної діяльності в Україні, зробитивідповідні висновки.
Окремо, на нашудумку, слід зупинитися на державному регулюванні підприємницькою діяльністю, вказатийого особливості, розкрити позитивні і негативні наслідки втручання держави вдіяльність підприємств.
Під часпроведення семінару, для того щоб обговорити вище зазначені проблемипідприємництва в Україні, доцільно, на нашу думку, звернутися до аудиторії зтакими питаннями:
Які основніумови необхідні для формування і розвитку підприємництва в Україні?
Відповідь може бути приблизно такою: Можнавиділитии економічні, політичні, юридичні та психологічн умови.
Економічніумовипідприємництва полягають у тому, щоб у суспільстві функціонувалибагатосуб’єктні (приватні, колективні, державні, кооперативні) власники. Цесприятиме свободі підприємницької діяльності, можливості на свій страх і ризикприймати рішення про використання майна, продукції, прибутків. У зв'язку з цимшляхом створення економічних умов у нашій країні є роздержавлення іприватизація власності, демонополізація господарської діяльності.
Політичніумовивизначаються стабільністю і демократизацією суспільного життя в Україні. Цьогоможна досягти надавши усім господарюючим суб'єктам гарантії збереження їхньоївласності, виключення можливостей націоналізації, експропріації. Владніструктури повинні захищати всі види власності, в тому числі інтелектуальної(винаходи, новаторство, нові методи організації), а також створюватисприятливий підприємницький клімат завдяки відповідній податковій, кредитній,митній та іншій політиці.
Юридичні умовиполягають у створеннінормативної бази підприємництва та його правової захищеності. Сьогодні правовоюосновою розвитку підприємництва в Україні є Конституція, Господарський КодексУкраїни, і низка законодавчих актів, які прямо стосуються сфери підприємницькоїдіяльності та регламентують її.
Психологічніумовипідприємництва полягають у створенні сприятливого психологічного клімату середнаселення.
В цьому планіу нас є ще багато проблем, оскільки життя кількох поколінь відбувалося вумовах, які створювали негативне ставлення до підприємництва. Мисленняконсервативне і змінити його в одну мить неможливо.
Яку рольвідіграє малий бізнес в економіці України?
Відповідь: В Україні підтримкумалим фірмам здійснює Асоціація малих підприємств. Відповідно до законодавстваУкраїни до малих належать підприємства з чисельністю працюючих: в промисловостіі будівництві – до 200 чол., в науці та науковому обслуговувані – до 100, вінших галузях виробничої сфери – до 50, в галузях невиробничої сфери – до 25сфери, в роздрібній торгівлі – до 15 чоловік.
Маліпідприємства створюються на основі різноманітних форм власності у всіх видахгосподарської діяльності. Основна кількість малих підприємств створюється вроздрібній торгівлі, сфері обслуговування.
Досвід роботитаких невеликих підприємств показав, що вони спроможні швидко реагувати назміни попиту споживачів, насичуючи ринок товарами і послугами; кращевикористовують вільні ресурси; оновлюють техніку і технологію, реагуючи надосягнення науково – технічного прогресу; посилюють конкуренцію; самостійностворюють нові робочі місця.
Маліпідприємства відіграють важливу роль в економіці розвинутих країн. На їх часткуу США припадає близько 50% волового внутрішнього продукту країни, в Японії–понад 50%. У нашій промисловості на невеликі підприємства припадає близько 10%загального обсягу виробництва.
На розвитокмалих підприємств в Україні потенційно впливає вигідне економіко – географічнерозташування держави на перетині торгівельних шляхів, наявність потужноговиробничого потенціалу, висококваліфікованих трудових ресурсів, науково –дослідної бази, рекреаційних ресурсів.
Чимхарактеризується «цивілізоване підприємництво»? Чи властиві його рисиукраїнським підприємцям?
Відповідь: Сучасне цивілізоване підприємництвоповинно грунтуватися на міцній моральній основі, на етичних нормах. Особливемісце серед критеріїв цивілізованого підприємництва посідають чесність іпорядність у ділових стосунках. В сучасних умовах (як ніколи раніше) слово“підприємець” має народжувати суспільну повагу. Тільки культура бізнесовоїдіяльності допомагає зберегти постійний інтерес партнерів і клієнтів. Упрактичній діяльності підприємця великого значення набувають неформальніконтакти між бізнесменами, створення особливої атмосфери довіри, чесності,порядності у ділових стосунках, вірність слову, поважання законів і традицій,тобто тих неписаних правил поведінки і дій, котрі становлять суть поняття«етика підприємництва», що є складовим «цивілізованогопідприємництва». Як показали результати соціологічних досліджень, напершому місці серед сукупності особистих якостей наших бізнесменів міцнотримається професійна безкультурність. Багато хто значно більш дбає про власнукишеню, ніж про власну репутацію. Тому нам треба прагнути до того, щоб і внашій країні підприємництво здійснювалося виключно на моральних засадах таетичних нормах.
Начому має базуватися ефективне регулювання підприємницької діяльності: напосиленій ролі держави чи, навпаки, на відмові держави від регулюваннябільшості сфер підприємницької діяльності?
Відповідь: Держава і підприємництво вступають увідносини, в яких кожна зі сторін має значний вплив. Держава має потребу впідприємництві, оскільки ринкова система забезпечує її (без особливихдодаткових витрат) матеріальними ресурсами, послугами і товарами, фінансовоюпідтримкою державних програм і т.п. В свою чергу, підприємництво має потребу вдержаві, оскільки йому необхідне законодавство, що регламентує правилаекономічної діяльності, її безпеки, захисту і стабільності, а такожфункціонування монетарної системи, стабільної економічної і соціальноїінфраструктури. Підприємництво покладається на конституційний захист і державнупідтримку підприємництва як основного інституту суспільства, що забезпечуєодержання прибутку, зайнятість населення і підвищення його життєвого рівня.Результатом таких взаємин є «змішана» економіка, у якій взаємодіють їїсуспільний та приватний сектори.
Державніоргани на різних рівнях впливають на підприємницьку діяльність, тому результатиїї здійснення залежать від держави. Держава встановлює «правила гри» на ринку.Відносини між державою і підприємництвом можуть виявлятися у конфліктах читертях, однак ці відносини не є настільки ворожими, як це іноді намагаютьсяпредставити. Адже саме державне регулювання створює те середовище, у якомудіють підприємці, забезпечуючи захист права власності, виконання договірнихзобов'язань і т.п., що є істотним для діяльності підприємців.
Яквідомо, одні вчені вважають, що для розвитку економіки є необхідною відмовадержави від регулювання більшості сфер підприємницької діяльності. Інші вчені,навпаки, наполягають на значному посиленні ролі держави в регулюванніпідприємництва для забезпечення суспільних (публічних) інтересів. На нашудумку, дійсно ефективне регулювання має бути побудоване на більш тісномуспівробітництві між державою і підприємництвом.
Найбільшприйнятним і оптимальним варіантом відносин між державою і підприємництвомварто вважати відносини співробітництва. Необхідність у відносинахспівробітництва між державою і підприємництвом, зокрема, підтверджуєтьсядосвідом і успіхами Японії, Кореї, Тайваню й інших держав, чиї національністратегії характеризуються тісною співпрацею між державою і підприємництвом вім’я досягнення визначених позицій в обраних галузях світового ринку. Ті жкраїни, чиї стратегії характеризувалися твердими чи навіть антагоністичнимивідносинами держави і підприємництва, були, відповідно, менш успішними насвітовому ринку.
Крім того,сучасний період розвитку нашого суспільства характеризується глобалізацієюпідприємництва, створенням міжнародних об'єднань підприємців, а також підсилюєтьсяможливостями використання передових технологій для економічного розвиткудержав, внаслідок чого багато держав допомагають, направляють, регулюють іконтролюють підприємництво для досягнення технологічної переваги. Таким чином,зростання конкуренції на світовому ринку, глобалізація бізнесу і підвищеннязначимості інновації підсилюють, у свою чергу, необхідність розвитку відносинспівробітництва між державою і підприємництвом.
При розглядіпитаннь на семінарі найдоцільніше використати метод фронтального опитування.
Важливою умовоюпідвищення ефективності навчального процесу є систематичне отримання викладачемоб’єктивної інформації про хід навчально-пізнавальної діяльності тих, хтонавчається. Цю інформацію викладач отримує в процесі контролю навчально-пізнавальноїдіяльності студентів. Тому після того, як всі питання будуть розглянуті іобговорені, доречно провести письмову роботу, в яку включені завдання, що розкриваютьрівень знань з теми «Підприємство в системі ринкових відносин. Підприємництво»і зокрема з питання «Підприємництво в Україні». Для закріплення пройденогоматеріалу доцільно також використати практичний метод.
Задача:
Відомо, щокапітал авансований становить 400 тис. грн., в тому числі капітал оборотний 200тис. грн. Оборотний капітал обертається 5 разів на рік, а термін експлуатаціїосновного капіталу – 4 роки. Розрахуйте річний оборот капіталу, розмір річнихамортизаційних відрахувань та розмір амортизаційного фонду на початок 3 рокуексплуатації основного капіталу.
Розв’язання:
Оборот капіталу =капітал авансований / термін експлуатації + капітал оборотний * кількістьоборотів за рік.
Капіталавансований = капітал основний + капітал оборотний.
Капітал основний= капітал авансований – капітал оборотний = 200 тис. грн.
Оборот капіталу =200 000 / 4 + 200 000*5 = 50 000 + 10 00000 = 1050 000 грн.
Амортизаційнівідрахування річні = капітал основний / термін експлуатації = 200 000 / 4 =50 000 грн.
Амортизаційнийфонд на початок 3 року = амортизаційні відрахування річні * 2 = 50 000 * 2= 100 000 грн.
Для того щобперевірити рівень засвоєння пройденого матеріалу, можна запропонувати студентампопрацювати над такими тестовими завданнями:
1. Державніпідприємства створюються, як правило, в тих галузях економіки, які:
А. займаються виробництвомсуспільних благ;
Б. маютьвисокотехнічне виробництво;
В. забезпечуютьзначні прибутки;
Г. є стратегічно важливими длярозвитку національної економіки.
2. Якепідприємництво пов'язане з формуванням грошових фондів та їх використанням длявідшкодування збитків та допомоги фізичним та юридичним особам?
А. страхове; Б. фінансове; В.виробниче; Г. комерційне.
3. Існуваннямалого бізнесу зумовлене:
А. невеликимкапіталом окремих підприємств;
Б. галузевимиособливостями;
В. географічнимита територіальними потребами;
Г. специфікоювиробничого циклу окремих підприємств.
Д. всі відповіді вірні.
На заключномуетапі семінару, підводяться підсумки у вигляді контрольних запитань, якідозволять перевірити та контролювати знання студентів.
Пошуковіпитання:
1. Обґрунтуйте,чим зумовлене швидке зростання в економіці багатьох країн малих підприємств? Учому полягають їх сильні та слабкі сторони?
2. Розглянувшипереваги і недоліки основних видів підприємства, спробуйте визначити, які з нихмають найбільше значення для учасного стану реформування економіки в Україні.
3. Якіосновні причини зміни поглядів економістів щодо поняття «підприємництво»?
4. Зробітьпсихологічний аналіз особистості підприємця. Чи можливо виховати необхідніякості підприємця?
Контрольнізапитання:
1. Що таке підприємство та якіфункції воно виконує в ринковій економіці?
2. Які є види підприємств?
3. В чому полягає сутністьпідприємництва та які його види?
4. Охарактеризуйте переваги танедоліки організаційно-правових форм підприємництва. Які з них передбаченіукраїнським законодавством?
5. Які риси притаманні сучасномупідприємцеві?
6. Дайте характеристику малогопідприємства. Які особливості малого бізнесу і в чому його переваги і недоліки?
7. Як співвідносяться між собоювеликий і малий бізнес в економіці України? [59]
Після контрольнихзапитань викладач коротко аналізує якість їх з’ясування, визначає питання длясамостійної роботи, аналізує відповіді студентів та виставляє оцінки. Післяцього визначає домашнє завдання на наступний семінар.
При проведеннізанять викладач переважно використовує словесні методи (розповідь, пояснення,бесіда), індуктивні і дедуктивні методи та метод навчальної дискусії (задопомогою проблемно-пошукових питань), а також пояснювально-ілюстративнийметод, при розгляді різноманітних схем та графіків. При цьому викладач повиненспланувати навчальний процес таким чином, щоб студенти не були перевантаженітеоретичним матеріалом.
Таким чином,запропонована тема дасть змогу сформувати ґрунтовні знання у студентів та учнівпро підприємництво, його функції та передумови існування, виробити необхіднінавички та вміння.
Висновки
Проведенедослідження дозволило нам дійти таких висновків та обґрунтувати такіпропозиції:
1. Невід’ємним елементомринкового господарювання, однією з найактивніших форм економічної діяльності єпідприємництво, або особливий тип господарювання. На сьогодні не існує єдиноговизначення терміну підприємницької діяльності. Сутність цього термінурозкривають за допомогою ознак, що властиві підприємницькій діяльності. Отже, підприємництво– це особливий вид діяльності, в основі якого такі ознаки, як: свобода виборутермінів і методів діяльності, самостійність у прийнятті рішень; постійнанаявність фактора ризику; орієнтація на досягнення комерційного успіху;відповідальність, активний пошук, інноваційний характер діяльності [29, с.211].
2. Основними функціямипідприємництва є: ресурсна (формування і продуктивне використання капіталу,трудових, матеріальних та інформаційних ресурсів); організаційна (організаціямаркетингу, виробництва, збуту і реклами та інших господарських прав); творча(новаторські ідеї, генерування та активне використання ініціативи, умінняризикувати).
3. Розрізняють такі видипідприємництва: виробниче, комерційне, фінансове, консультативне;підприємництво з участю юридичної особи, підприємництво без участі юридичноїособи; індивідуальне, сімейне, партнерське (приватне), акціонерне, орендне,колективне (народне), інноваційне, спільне; мале, середнє, велике. Метапідприємництва зводиться, з одного боку, до отримання прибутку або особистогодоходу, а з іншого – до найбільш ефективного використання факторів, прагненняреалізувати творчі потенції людини.
4. Правовою основою розвиткумалого й середнього бізнесу в Україні є Конституція, Господарський КодексУкраїни, Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сферігосподарської діяльності» («регуляторний»), Закон України «Про ліцензуванняпевних видів господарської діяльності» («контрольний»), Закон України «Продержавну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» («реєстраційний»)і Закону «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності»(«дозвільний») та низка інших законодавчих актів.
5. Загальний стан підприємництвав Україні характеризується значною кількістю системних проблем, серед якихвиділяють такі: відсутність цілеспрямованої державної політики розвиткупідприємництва в Україні, обмеження фінансових ресурсів, значний рівеньтіньової діяльності, недостатня інноваційна спрямованість підприємництва,відсутність повноцінно діючих інфраструктурних елементів підтримки розвиткупідприємницького сектора тощо.
6. В Україні вже завершено етап трансформації,метою якого було механічне нарощення суб’єктів підприємництва. Порівняно з 2004роком кількість суб’єктів підприємництва в 2007 році зросла на 17 %. Станом наперше січня 2007 року в Україні функціонувало 2379,4 тисяч суб’єктів підприємництва[21].
Протягом 2007р. збитково працювало 28,9%підприємств. Найбільше таких підприємств у наданні комунальних таіндивідуальних послуг, діяльності у сфері культури та спорту (37,3% відзагальної кількості підприємств відповідного виду діяльності), на транспорті тазв’язку (37,0%), у промисловості (34,0%), по операціях з нерухомим майном,оренді, інжинірингу та наданні послуг підприємцям (31,7%), у будівництві(29,8%).
За видамиекономічної діяльності найбільша частка інноваційно активних підприємств упереробній промисловості, зокрема на підприємствах з виробництва коксу,продуктів нафтоперероблення (33,3%), хімічній і нафтохімічній промисловості(21,6%) та машинобудуванні (23,3%). Питома вага інноваційних підприємств середвідкритих акціонерних товариств становила 22,7 %, закритих акціонернихтовариств — 20,9 %, спільних товариств — 20,8 %, державних підприємств — 19,4 %[22].
7. Основніпричини, що сповільнюють розвиток інноваційного підприємництва в Україні:недосконалість законодавчої й інституційної бази розвитку інноваційногопідприємництва; відсутність ефективної системи стимулювання та моральноїмотивації винахідництва; значна неадекватність між наявними джереламифінансування та потребами інноваційного розвитку; недостатня державна підтримкаінноваційної діяльності, зокрема науки, освіти, наукових фундаментальних іприкладних досліджень та ін. Вирішення цих проблем в основному покладається надержаву.
Системадержавного регулювання підприємництва на практиці реалізується через створеннямеханізму регулювання підприємництва, який являє собою певний спосіборганізації відносин між державою та підприємницьким сектором, і формується задопомогою сукупності засобів державного впливу на економічну активністьгосподарюючих суб’єктів.
Вдосконалюватидержавне регулювання розвитку підприємництва в Україні потрібно у таких сферах:правових відносин та регулювання діяльності підприємництва, інституціоналізаціїдержавної політики підтримки підприємництва, оподаткування суб’єктівпідприємництва, фінансових інструментів підтримки суб’єктів підприємництва,консалтингових послуг для підприємництва, діяльності бізнес-інкубаторів.
В Україні маєрозпочатися новий етап трансформації, який повинен сприяти зростанню експортнихможливостей вітчизняного бізнесу, підвищити його внутрішню та міжнароднуконкурентоспроможність і забезпечити більшу віддачу від підприємництва увнутрішньому валовому продукті.
8. Економічна освіта узагальноосвітній школі покликана сформувати систему раціонального мислення іповедінки людини в умовах економічних відносин, що склалися у сучасномусуспільстві, розвивати підприємницькі здібності, виховувати майбутніх громадян,які стануть носіями національної та людської гідності, патріотизму, порядності,ділової культури, активними творцями матеріальних і духовних цінностей.Вивчення економіки у загальноосвітніх навчальних закладах України здійснюєтьсяна основі Державного стандарту базової і повної середньої освіти України.
Проблемипідприємництва в Україні є надзвичайно важливою для вивчення у ЗНЗ та ВНЗ, бо,крім того, що підприємство є одним з головних суб’єктів будь-якої економічноїсистеми, воно ще й є способом реалізації підприємницьких здібностей населення.
Досягти успіхупри навчані учнів та студентів, формуванні у них вмінь, понять та навичок можналише через забезпечення пізнавальної активності та зацікавленості. Тому,потрібно намагатися використовувати різноманітні форми організації навчання(уроки-лекції, уроки-семінари, ділові та рольові ігри, екскурсії тощо),притаманні цим формам методи та засоби навчання.
Список використаних джерел
1. АбалкинЛ. Рольгосударства в становлении и регулировании рыночной экономики // Вопросыэкономики. – 1997. – № 6. – С. 4 – 12.
2. Академія«Аналітичний центр». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.academia.org.ua/index.php?p_id=79&id=39– Назва з екрану.
3. Акбашев Б. Управление, собственность игосударственное регулирование экономики // Российский экономический журнал. –2004. – № 4. – С. 56 – 61.
4. Акіліна О.В., Пасічник В.Г. Основи підприємництва(навчально-методичний комплекс). Навчальний посібник. – К.: Центр навчальноїлітератури, 2006. – 176 с.
5. Акімова І., Кузяків О.Промислові підприємства середнього розміру в Україні // Пріорітети: Вістникприватної ініціативи. – 2004. – №8. – c. 22-30.
6. Аксьонова О.В. Методикавикладання економіки: Навч.посіб. – К.: КНЕУ. – 1998. – 280с.
7. АндрійРєпа. Мода на глобалізацію // Дзеркало тижня, №4 – 3 лютого.
8. Антологияэкономической классики. В 2-х томах. Предисловие И.А. Столярова. – М.: МП«ЭКОНОВ», 1991. Т.І. – 475 с.
9. Асаул А.Н. Организация предпренимательской деятельности. – СПб.:Питер, 2005. – 368 с.: ил. – (Серия «Учебник для вузов»).
10. Атаманчук Г.В. Новое государство: поиски, иллюзии,возможности. – М.: Славянский диалог, 2005. – 223 с.
11. Бажал Ю.М. Інноваційний розвиток економіки: моделі, системиуправління. Державна політика. К., «Основа», 2005, с. 62.
12. Бевентер Э. фон, Хампе И. Основные знания по рыночнойэкономике в восьми лекциях: Пер. с нем. – М.: Республика, 1993. – 176 с.
13. Бєленький П.Н., Медведєв С.П. Формування механізму господарюванняпідприємництва. – К., 2003.
14. Варналій З. С. Державна регуляторнаполітика у сфері малого підприємництва (Науково-практичне видання) / З. В.Варналій, І. С. Кузнецова – К.: Ін-т екон. прогнозув., 2002. – 104 с.
15. Варналій З. С. Мале підприємництво:основи теорії і практики. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2001. – 277 с.
16. Виноградська А.М. Основи підприємництва: Навчальний посібник.Друге видання, перероблено і доповнено – К.: Кондор, 2005. – 544 с.
17. Вовк А.С. Соціально-економічний механізм управлінняпідприємницькою діяльністю на промислових підприємствах: Автореф. дис.канд.екон. наук: 08.06.01 / Приазовський держ. технічний ін. – Маріуполь, 2004. – 20с.
18. Геєць В. Ринкова трансформація в 1991–2000 роках: здобутки,труднощі, уроки // Вісн. НАН України, 2001, № 2, c. 22 – 31.
19. Господарське законодавство України: правове регулюваннягосподарських відносин. Збірник нормативних актів/Упорядник Камлик М.І. – К.:Атіка, 2004. – 836 с.
20. Господарський кодекс України. – К.:Атіка, 2003.
21. Державний комітетрегуляторної політики та підприємництва України [Електронний ресурс]. – Режимдоступу: www.dkrp.gov.ua – Назва з екрану.
22. Державний комітет статистикиУкраїни [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www. ukrstat.gov.ua (15.08.09).– Назва з екрану.
23. Державний стандарт базової і повної середньої освіти(затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2004 року №24)// Освіта України. – №5 20 січня. – 2004. – c. 1 – 6.
24. Дєгтяр О.А. Система державногорегулювання розвитку малого підприємництва: теоретико-методологічний аспект //Держава та регіони. Серія: Державне управління. – 2007. – № 4. – С. 65–69.
25. Долан Э.Дж., Линдсей Д. Рынок: Микроэкономическаямодель. – СПб., 1992. – 496 с.
26. Економіка підприємства: Навч. Посібник / 3а ред. А.В.Шегди. –К., 2001. Роздіди 1 – 3; 7 – 9; 16.
27. Економіка підприємства: Підручник (За заг. ред.С.Ф.Покропивного, – Вид. 2 – е, доп. – К.: КНЕУ – 2001. Розд. 1 – 2; 5 – 7.
28. Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1 / Редкол.:С.В.Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр «Академія», 2000. – 840с.
29. Економічна теорія: Навч. Посібник / За ред. В.О. Білика,Саблука П.Т. 4 – те вид., перероб. та доп. – К.: ННЦІАЕ, 2004. – 234 с.
30. Економічний розвиток України: проблеми теорії і практики:Тези доп. підсумк. наук.-практ. конф. кафедри екон. теорії Дніпропетровськогонаціонального ун-ту за 2001 р. – Д., 2002. – 32с.
31. Електронна бібліотекаекономіста. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:www.library.if.ua/book/38/1746.htm – Назва з екрану.
32. Жаворонкова Галина Василівна. Інформаційне підприємництво:інновації, консалтинг, маркетинг / Національний авіаційний ун-т. – К.: НАУ,2003. – 366с. – Бібліогр.
33. Жданов Юрий Николаевич, Болдырев В. Н., Валовой ДмитрикВасильевич, Жданов Юрий Николаевич, Казаков В. В. Зкономика: Учебник дляюристов / Дмитрий Васильевич Валовой (ред.). – М.: Щит-М, 1999. – 360с.
34. ЗаконУкраїни «Про вищу освіту» // ГолосУкраїни. – 2002. – №33. – с.6.
35. ЗаконУкраїни «Про загальну середню освіту» // Урядовий кур’єр. – 1999. – №78.
36. ЗаконУкраїни від 1 червня 2000 року № 1775- III «Про ліцензування певних видівгосподарської діяльності».
37. ЗаконУкраїни від 11 вересня 2003 року № 1160-ІV «Про засади державної регуляторноїполітики у сфері господарської діяльності».
38. ЗаконУкраїни від 15 травня 2003 року № 755-ІV «Про державну реєстрацію юридичнихосіб та фізичних осіб – підприємців».
39. Закон України від 19 вересня1991 року № 1576-ХІІ «Про господарські товариства».
40. Закон України від 19 жовтня2000 року № 2063-III «Про державну підтримку малого підприємництва».
41. Закон України від 21 грудня2000 року № 2157-Ш «Про Національну програму сприяння розвитку малогопідприємництва в Україні».
42. Закон України від 4 травня2007 року «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сферігосподарської діяльності».
43. ЗаконУкраїни від 6 вересня 2005 року № 2806-ІV «Про дозвільну систему у сферігосподарської діяльності».
44. Історія економічних учень:Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. – К.: Знання, 2004. – 1300 с.
45. Ковальчук В.М. Основи ринкової економіки. – Тернопіль, 2000.
46. Ковальчук Г.О. Активізація навчання в економічній освіті. –К.: КНЕУ, 1999.
47. Конференція: «Україна: Бізнес і економічні пріоритети» Київ,14-15 листопада 2005 р.
48. Кремінь В. Створюємо освіту майбутнього // Освіта. –№27 (5103) 9 – 16 червня. – 2004. – c.1-2.
49. Кукурудза І.І. Методика викладання економічної теорії.Матеріали до лекцій і семінарів. – Черкаси: РВВ Черкаського держуніверситету. –2001. – 332c.
50. Ластовецький А. Загальна характеристиказаконодавства у сфері підприємницької діяльності та основні тенденції йогорозвитку // Підприємництво, господарство і право. – 2003, № 7. – С. 3-5.
51. Ластовецький А. Удосконаленнядозвільно-реєстраційних процедур щодо підприємництва в ракурсі адміністративноїформи // Підприємництво, господарство і право. – 2003, № 8. – С. 7-11.
52. Ластовецький А.С. Організаційно – правові засади регулюванняпідприємницької діяльності в Україні: Дис. канд. юрид. наук: 12.00.07 /Київський юридичний ін. – т. – К., 2004. – 220 с.
53. Лукінов, І. До питання проконцепцію і модель сучасного економічного розвитку України [Текст] / І. Лукінов.Економіка України: Політико- екон. журн. / НАНУ. Міністерство економікиУкраїни. Міністерство фінансів України; І.І. Лукінов (гол.ред.). — 2001. – №6.– С. 4-9.— ISSN 0131-775X.
54. Маршавін Ю.М. Підприємництво, як фактор розвитку зайнятостінаселення. – К.: ІПК ДСЗУ, 2004. – 234 с.
55. Мельник Л.Ю., Сафронов С.О. Основи економічної теорії тапідприємництва. – Дн-к: Січ, 2003. – 461 с.
56. МойсеюН.Є. Педагогіка. Навчальний посібник. 3-тє видання, доповнене, 2001 р. –608 с.
57. Мочерний С.В Економічна теорія: Посібник. – К.: «Академія»,2001. Розділи 3.1-3.2; 3.5.
58. Навчальна програма з курсу «Економічна теорія» для ВНЗ і Шк\\розроблена кафедрою економічної теорії НПУ імені М.П.Драгоманова.
59. Навчально-методичний комплекс зкурсу: «Основи економічної теорії» / Уклад.: В.В. Радченко,І.О. Штундер та ін. К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2009. – 86 с.
60. Насікан Н. Розвиток малого бізнесу в Україні // Географія таоснови економіки в школі. – 2000. – №2. – с.36 – 39.
61. Науковий журнал «Економічний часопис»[Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.soskin.info – Назва з екрану.
62. Національнадоктрина розвитку освіти. Указ Президента України №347 / 2002 від 17.04.2002року.
63. Підприємництво – вирішальний фактор розвитку країн зперехідною економікою. – К.: Знання України, 2003. – 327с.
64. Предпринимательство: Ученик для вузов / Под ред. проф. В.Я.Горфинкеля, проф. Г.Б. Поляка, проф. В.А. Шандра, – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ,1999. – с. 20 – 27.
65. Про стан та перспективи розвитку підприємництва в Україні:Національна доповідь / К.О. Ващенко, З.С. Варналій, В.Є. Воротін, В.М. Геєць,Е.М., Кужель О. В., Лібанова та ін. – К., Держкомпідприємництво, 2008. – 226 с.
66. Радченко В.В. В ситуації «нестандарту» (Про методологічніоснови створення державного стандарту і навчальних програм з економічноїтеорії) // Вища освіта України. – №2. – 2002. – С.69-76.
67. Саниахметова Н.А. Регулирование предпринимательскойдеятельности в Украине: организационно – правовые аспекты / Одесская гос. юрид.академия. – О.: 1998.
68. Сітухо Олександр. Деякі проблемні питання правовогорегулювання організації торгівлі цінними паперами // Юридичний журнал. – № 1. –2005. – С. 36 – 43.
69. Сміт Адам. Добробут націй.Дослідження про природу та причини добробуту націй. – К.: Port-Royal, 2001.
70. Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004 –2015рр) «Шляхом Європейської інтеграції» / Авт. кол.: Гальчинський А.С., ГеєцьВ.М. та ін.; Нац. ін-т стратег. дослідж., Інстит. екон. прогнозування НАНУкраїни, М-во економіки з питань європ. інтегр. України – К.: ІВЦ ДержкомстатуУкраїни. – 2004. – 416С.
71. Указ Президента України 12 травня 2005 року № 779/2005 «Пролібералізацію підприємницької діяльності та державну підтримку підприємництва».
72. Указ Президента України 25 травня 2000 року № 721/2000 «ПитанняДержавного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва».
73. Указ Президента України від 1 червня 2005 року № 901 «Продеякі заходи щодо забезпечення здійснення державної регуляторної політики».
74. Указ Президента України від 12 травня 1998 року № 456/98 «Продержавну підтримку малого підприємництва».
75. Указ Президента України від 23 липня 1998 року № 817/98 «Продеякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності».
76. Указ Президента України від 3 липня 1998 року № 727/98 «Проспрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малогопідприємництва».
77. Фонд підтримки підприємництвав Україні. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ufpp.kiev.ua – Назва зекрану.
78. Чернилевский Д.И. Дидактика высшей школы. – М.:Педагогическое общество России, 2002.
79. Шелудько Валерія. Регуляторна політика – невиправданісподівання чи невикористані можливості? // Юридичний журнал. – № 6. – 2004. –С. 28 – 39.
80. Шнипко О. Сутність підприємницької діяльності та основніумови її розвитку в Україні // Економіка, 2001, № 6, С. 3—6.
81. Шумпетер Й. Теория экономического развития исследованияпредпринимательской прибыли, капитала и цикла конъюктуры: Пер. С нем./Под общ.ред. А.Г. Милейковского. – М.: Прогресс, 1982. – 454 с.
82. Як влада приймає рішення і як підприємці можуть на цевпливати – Програма АРД / Чеккі «Регуляторна реформа в Україні». – 2001. – 46с.
83. Якунин В.А. Педагогическая психология. – С – Пб.: Изд-воМихайлова В. А.: Изд-во «Полиус», 1998.