ЗМІСТ
ВСТУП…………………………….………………………………………………3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ІНВЕСТИЦІЙНОЇДІЯЛЬНОСТІ………5
1.1. Інвестиційна діяльність як складова розвитку
економікиУкраїни……………….…………………………………5
1.2.Джерела формування інвестицій…………………………………..10
1.3 Класифікація інвестицій……………………………………………...15
РОЗДІЛ 2.ЕКОНОМІЧНИЙ ЗМІСТ, МЕТА ТА ЗАВДАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇДІЯЛЬНОСТІ………………………………….……………18
2.1. Об’єкти та суб’єктиінвестиційної діяльності……………………..18
2.2. Держава як суб'єкт інвестування……………………………………21
2.3. Індивідуальні та інституційніінвестори ………………………......25
2.4. Функціональні учасникиінвестиційного процесу …………………27
РОЗДІЛ 3. УПРАВЛІННЯ ІНВЕСТИЦІЯМИ У СУЧАСНИХ УМОВАХ…..31
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...40
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………..42
ВСТУП
Сьогодніу складній та заплутаній системі економічних зв’язків усе частіше необхідноприймати зважені рішення щодо накопичення та інвестування. Для збереження іпримноження заощаджень потрібно відмовитись від старих засобів накопичення таперейти до засобів, притаманних ринковим відносинам, що об’єднуються підзагальною назвою інвестування.
У державі з командно-адміністративною економікою категорія «інвестиції»не мала місця ні в економічній теорії, ні у практиці. В останні роки це поняттяпочало зустрічатися в економічній літературі країн Східної Європи та СНД, щопояснюється зміною системи господарювання і переходом до ринкових відносин.
Інвестиції є основою розвитку підприємств, окремих галузей та економікикраїни в цілому. Від уміння інвестувати залежить розквіт чи занепад власноговиробництва, можливості вирішення соціальних й екологічних проблем, сучаснийрівень і потенційний динамізм фізичного, фінансового та людського капіталів.
Інвестиційна діяльність — це широкий комплексцілеспрямованих проектних, організаційних, фінансових, управлінських робіт, щовиконуються в інтересах ефективної реалізації інвестицій. Основною метоюсучасної інвестиційної діяльності є переведення економіки на інтенсивний шляхрозвитку в умовах переходу до ринкових відносин з послідовним скороченнямвитрат на екстенсивне зростання виробничого потенціалу та збільшення вкладень вінтенсифікацію використання вже створених основних виробничих фондів.
На сучасному етапі розвитку економікиефективність інвестиційної діяльності залежить від відродження фінансового,фінансово-кредитного та інвестиційного ринків у економіці нашої країни. Економічневіднесення та активність інвестиційної діяльності можуть бути досягнуті тількишляхом створення діючого ринку капіталів та інвестицій.
В Україні триває економична реформа. Томусьогодні як ніколи необхідні зусілля для пожвавлення господарчого життя з метоюзабезпечення стабілізації економіки й економичного зростання. Такого результатуможно досягти на основі фінансової стабілізації, заохочення заощаджень таінвестицій, структурної перебудови, приватизації, створення ринку капіталів.
Дослідження проблемиінвестування економіки завжди знаходилось у центрі уваги економічної думки. Цеобумовлено тим, що інвестиції торкаються найглибших основ господарськоїдіяльності, визначають процес економічного зростання в цілому. У сучаснихумовах вони виступають найважливішим засобом забезпечення умов виходу зекономічної кризи, структурних зрушень у народному господарстві, зростаннятехнічного прогресу, підвищення якісних показників господарської діяльності намікро — і макрорівнях. Активізація інвестиційного процесу є одним із надійнішихмеханізмів соціально-економічних перетворень.
Мета дослідження – аналіз праві обов’язків суб’єктів інвестиційної діяльності.
Методи аналізу –описовий, статистичний.
Вивченням даноїтеми займалися такі вчені, як професор Бланк І.О. «Інвестиційний менеджмент», П.Самуельсон, В. Розанов, Кейнс — «Загальна теорія зайнятості, процента тагрошей», Фішер.
Актуальністьроботи полягає в тому, що перебудова управління економікою в нашій країнівимагає розробки та здійснення нової інвестиційної політики, переходу на новіметоди управління інвестиціями. В Україні триває економічна реформа. Томусьогодні як ніколи необхідні зусилля для пожвавлення господарчого життя з метоюзабезпечення стабілізації економіки й економічного зростання. Такого результатуможна досягти на основі фінансової стабілізації, заохочення заощаджень таінвестицій, структурної перебудови, приватизації, створення ринку капіталів.
РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
1.1.Інвестиційна діяльність як складова розвитку економіки України
Ринкові відносини вінвестиційній діяльності насамперед торкаються її джерел. Якщо розглядатинаціональну економіку загалом, то джерелами інвестиційних вкладень є фондвідшкодування у вигляді амортизаційних відрахувань і фонд накопичення якчастина національного доходу. На рівні ж підприємств і об'єднань, іншихсуб'єктів господарювання інвестиційна діяльність здійснюється за рахуноквласних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, амортизація, грошовінакопичення, заощадження населення, фінансові кошти юридичних осіб і т. ін.),позичених фінансових коштів інвесторів (облігаційні позики, банківські ібюджетні кредити), запозичених фінансових коштів інвесторів (кошти, одержанівід продажу акцій і облігацій, пайових та інших внесків громадян і юридичнихосіб), а також бюджетних інвестиційних асигнувань. У структурі цих бюджетнихкредитів постійно зростає частка кредитів приватного сектору. Якщо в січні 1999р. ця частка складала 23,5 %, то в листопаді у приватний сектор держава вклалабільше, ніж у державний — 51,4 % усіх кредитів, а з урахуванням рефінансуванняця частка перевищує 4/5 усіх кредитних коштів [32]. Зазначимо, що за стабільноїекономіки це явище носить нормальний характер. Але в умовах величезногодефіциту бюджету, надмірної інфляції — це вкрай негативне явище.
Фінансова інфраструктура ринкузабезпечує акумуляцію накопичень, що повертається вже у вигляді ефективнихінвестицій. Це особливо актуально для України в сучасний період розвитку істановлення її ринкових структур, пошуку адекватних ринковим формамгосподарювання форм здійснення інвестиційного процесу. У ролі інституціональнихінвесторів виступають, як правило, інвестиційні та комерційні банки,інвестиційні та пенсійні фонди, холдингові компанії, страхові компанії,компанії з торгівлі цінними паперами та ін. Саме за допомогою цієї системизаощадження населення трансформуються в інвестиції. Кредитно-фінансова сфера(фінансово-кредитний ринок) надає кошти (у вигляді певних фінансових коштів)для інвестицій у розпорядження підприємств та інших суб'єктів господарювання.Саме на цьому ринку відбувається переміщення коштів з тих секторів економіки,де є їх надлишок, у сектори, яким бракує цих коштів, а також з галузей з меншоюприбутковістю на вкладення у галузі з більшою прибутковістю.
Як відомо, ринкове відшкодуванняпервісних, авансованих ресурсів на створення основних фондів лише забезпечуєоснову для накопичення. Кількісно зростання накопичень не залежить точно відавансованої суми. Спричинено це наступним.
По-перше, це пояснюєтьсярозбіжністю між капітало- і фондоємністю продукції. Відомо, що перевищеннякапіталоємності порівняно з фондоємністю є результатом уповільненого приростуосновних фондів. Навіть з огляду на нормальне запізнювання (лаг) ефекту відкапітальних вкладень кожного окремого року необхідно виходити з багаторічноговипередження вкладень в основні фонди порівняно з їх приростом. Коженкарбованець капітальних вкладень в Україні у 80-90-х роках обертався додатковимзростанням фондів на 44 коп. Це було зумовлене як абсолютним зростанням обсягівнезавершеного будівництва, так і підвищенням частки незавершеного будівництвадо річного обсягу капітальних вкладень. Так, в Україні частка незавершеногобудівництва у 2000 р. складала 73,7 %, а його зростання за 1996-2000 pp.становило 32 % [15, с 408].
Значна частина основних фондівнародного господарства України вибувала щорічно через моральне старіння іфізичне зношення, причому спостерігались факти списання недоамортизованихосновних фондів у міру прискореної заміни застарілих виробництв, що вело напрактиці до заміщення зносу прибутком підприємств. Однак залучення прибутку напокриття недоамортизованих основних фондів в умовах технічного прогресу можнавважати економічно обґрунтованим, якщо питома вага прибутку в капітальнихвкладеннях підвищується, тобто коли ефективне використання реноваційноїамортизації спричиняє одночасне зростання накопичень. Прискорення оборотуавансованих на виробництво коштів спричиняє можливість зниження їх абсолютногорозміру, а будь-яке скорочення часу обороту підвищує норму прибутку. Часткаамортизаційних відрахувань у загальному обсязі капітальних вкладень маєтенденцію до зниження.
Певне значення має такожструктура капітальних вкладень: збереження стабільно високої частки вкладень, щоспрямовуються на будівельно-монтажні роботи, підвищує капіталомісткістьспоруджуваних об'єктів переважно за рахунок «пасивної» частинифондів.
По-друге, причиноюневідповідності між зростанням накопичень і авансованих ресурсів на створенняосновних фондів є розбіжність між номінальним і реальним накопиченням. За1980-1990 pp. був досягнутий рівень зростання запровадження в дію основнихфондів на 57 % [10, с 244]. При реальному виробничому накопиченні, у процесіякого створюються і реалізуються додатковий продукт і чистий дохід, показникзростання ефекту значно нижчий. Про це можна судити по зниженню рівняфондовіддачі. Хоча рентабельність у цей період має тенденцію до зростання, ценесправжнє підвищення ефективності, тому що воно зумовлене зростанням рівняцін, а не реальними зрушеннями у виробництві. Прибуток зростав значною мірою врезультаті збільшення оптових цін промисловості. Отже, реальний процеснакопичення, що розуміється нами як ефективна фондовіддача, відставав відномінального. Інакше кажучи, зростання прибутку не було зумовлене інтенсивнимвикористанням виробничих ресурсів.
Зблизити показники номінальногоі реального накопичення досить складно. Адже саме по собі зниження фондовіддачіаж ніяк не є просто результатом поганої організації управління виробництвом.Підвищення фондовіддачі вимагає дотримання деяких найважливіших зовнішніх умов,насамперед установлення ринкових цін на засоби виробництва. Ідеться провідшкодування в ціні витрат виробництва і забезпечення необхідного рівнярентабельності.
Зростання витрат не є негативнимявищем, якщо збільшення виробничих витрат компенсується відносно великимскороченням витрат чи зростанням прибутку у сфері споживання цієї продукції.Проте на практиці часто не враховують ефект у сфері споживання продукції виробничогопризначення. Ціни на нову техніку призначаються вищими, ніж на стару, хочапоказники потужності, швидкості та інші характеристики роботи машин змінюютьсяне пропорційно, не адекватно ціні на неї. От і виходить, що в окремих випадкахціни не стимулюють упровадження нової техніки у виробництво і водночас штучносповільнюють процес відшкодування витрат, який є складовою процесу розширеноговідтворення.
Отже, наближеннясередньогалузевих витрат на виробництво до ринково обґрунтованих можливе лишена основі все більшого відбиття споживчих властивостей засобів виробництва воптовій ціні.
Інвестиційний клімат формуєтьсяпід впливом політичних, правових, економічних і соціальних чинників. Значимістькожного чинника в окремо взятій країні різна, оскільки це залежить від рівняекономічного розвитку, історичних та національних тенденцій.
Для оцінки можна використатинаступні узагальнюючі синтетичні показники:
– політична і фінансовастабільність;
– рівень загальноекономічногорозвитку країни;
– рівень розвитку ринкової таінвестиційної інфраструктури;
– ємність внутрішнього ринку;
– вартість робочої сили;
– купівельна спроможністьнаселення;
– рівень криміногенних,екологічних та інших ризиків.
П. Самуельсон звернув увагу натісний взаємозв’язок та взаємозалежність заощадження і нагромадження(інвестування). Розглядаючи історичні особливості слаборозвинених країн, вінзазначав «збереження старих феодальних традицій» щодо торгівлі, промисловостіта ощадливості, в яких «якісна структура інвестицій часто хибна з точки зорунаціонального розвитку». Багато обмежених заощаджень йде на створення скарбівіз золота та коштовностей, розкішні житлові будинки, спостерігаються«…тенденції багатих прошарків накопичувати свої заощадження за кордоном –легальними і нелегальними шляхами», що робить недоступними їх використаннянаціональною економікою для внутрішнього розвитку.
Увесь комплекс чинників, щовизначають інвестиційний клімат, можна поділити на три групи.
1) Інституціональні: внутрішня ізовнішня політична стабільність, національне законодавство в цілому і політикадержави щодо іноземних інвестицій, господарське і фінансове право, міцністьдержавних інститутів, український менталітет, ступінь державного втручання векономіку, культура.
Поведінка суб’єктівгосподарювання формується не тільки в умовах правового економічного поля, а йпід впливом рівня усвідомленості, доступу до інформації і знань, культури таменталітету. Однією з особливих рис поведінки людини у нашому суспільстві, щопротягом багатьох століть успадковується, є розкрадання. Ще Василь Розановписав, що в Росії власність складається з таких понять, як «випросив»,«подарував» або «обібрав»; власної праці тут дуже мало, і тому вона не має вагиі не шанується.
Економічну основу розповсюдженнярозкрадання як традиційного відтворювального елементу господарювання становитьвідсутність масової дрібної приватної власності. Історична практикацивілізованих країн Заходу засвідчує, що тільки поступовий, еволюційнийвідтворювальний процес формування приватної власності має майбутнє. Формуваннядійсно трудової приватної власності потребує часу. Пояснюється це тим, щонагромадження капіталу на базі трудової приватної власності досягається зарахунок заощаджень трудових доходів та їх розширеного відтворення протягомкількох поколінь. На базі трудової приватної власності формується філософіясереднього класу, про яку так багато писали Макс Вебер, Тоуні і Зомбарт [14].
2) Економічні: загальнахарактеристика економіки, ємність фондового ринку, характеристика банківськоїсфери, стабільність національної валюти, ринкова та інвестиційнаінфраструктура, інформаційна відкритість і традиційність, податки і тарифи,вартість робочої сили, доступ до факторів виробництва.
3) Соціально-психологічні:соціальний рівень розвитку суспільства, рівень кваліфікаційної підготовкиробочої сили, доступ до факторів виробництва [15].
1.2.Джерела формуванняінвестицій
Як відомо, першим джерелом дляформування інвестицій слугують амортизаційні відрахування на реновацію. їхпитома вага у структурі ресурсів капітальних вкладень складала 32-45 % у 1980—2005 pp. [10, с. 5, 455], а в останні роки істотно зменшилась.
Тривала практика екстенсивногорозвитку народного господарства, за якою велика частка інвестиційспрямовувалась на створення і розширення діючих, а не на заміну застарілихфондів, призвела до щорічного приросту їх зношення в середньому на 1-2 %.Загалом по промисловості рівень зношення основних фондів зріс з 28 % у 1975 р.до 49 % у 2005 р. Зниження рівня зношення в 2004 р. порівняно з 2003 р. майжена 3 % зумовлено не зростанням обсягів відновлення фондів, а простою зміноюметодології нарахування амортизаційних відрахувань. Наприклад, загалом попромисловості сума зношення машин і устаткування перевищила 50 % їх балансовоївартості й у різних галузях коливається від 23 до 77 % (табл. 1.1).
Таблиця 1.1.
Рівень зношення машин і устаткування напідприємствах окремих галузей промисловості України у 2005 р.
/>
Як свідчать дані Міністерствастатистики України, найбільш зношений парк машин і устаткування у підприємств,що виробляють хімічні барвники (65 %), медичні вироби зі скла, порцеляни йпластмас (67 %), хіміко-фотографічну продукцію (70 %), труби з чорних металів(70 %), акумулятори (75 %), мило і миючі засоби (76 %), азбестотехнічні вироби(77 %) [15].
Технічне переозброєння цихпідприємств в умовах наростання кризових явищ в економіці і нескінченногопідвищення цін стає все більш проблематичним. Так, оптові ціни на продукціюмашинобудування за чотири останніх роки зросли більш ніж у 54 тис. разів,зокрема у металургійному машинобудуванні в 197 тис. разів, в електротехнічнійпромисловості — у 112 тис, автомобільній — у 120 тис, у машинобудуванні длялегкої і харчової промисловості — у 81 тис. разів. При цьому із зростанням цінне спостерігається якісне поліпшення продукції. Так, 25 % продукціїмашинобудівних підприємств не оновлювалося понад 10 років, тобто є морально застарілою.Нині тільки 10% усіх підприємств машинобудування створюють зразки новоїтехніки. Постійно скорочується кількість зразків, створених на рівні кращихсвітових стандартів, експортна продукція становить менше третини загальногообсягу виробництва.
За таких умов підприємстванеохоче відмовляються від свого старого устаткування, оскільки не маютьможливості придбати нове, високоефективне, а тому кількість устаткування, щосписується, скорочується щорічно. У багатьох галузях устаткування, щосписується, складає менше 1 % загальної вартості машин і устаткування, отже,виробнича база підприємств усе більше старіє. Частка устаткування, щоексплуатується понад 20 років, складає 13 %, у тому числі понад 10 років працює60 % усіх металорізальних верстатів, більше 50 % — деревообробних і ткацькихверстатів, електрометричного устаткування, хлібопекарських печей і т. ін. [26].
Наявність такої кількостізастарілих фондів змушує підприємства витрачати значні кошти на підтримку їхпрацездатності. Так, на ремонт основних промислово-виробничих фондіввитрачається 50 % обсягу капітальних вкладень у промисловість. Через це значначастина амортизації перерозподіляється з фонду реновації у фонд поточного ікапітального ремонту.
Вивільнення амортизації у міруперенесення вартості фондів на готовий продукт носить тимчасовий характер,зумовлений повним періодом обороту цих фондів. Відтворення зношених фондівпотребує накопичення повної суми амортизації, інакше підприємство вимушенезаміщати відсутню суму амортизації прибутком чи покривати вимогу на інвестиціїза рахунок кредиту. Отже, використовувати на інвестиційні цілі амортизацію упроцесі зношення основних фондів начебто виявляється неможливим або можливелише за рахунок кредиту.
Прагнення використатиамортизаційний фонд для його розширеного відтворення пов'язане з тим, що розмірнакопичених у фондах коштів перевищує суму натурального відшкодування основнихфондів. Це зумовлено, по-перше, нерівномірністю зношення окремих елементів ігруп основних фондів, по-друге, у міру технічного прогресу відбуваютьсяприскорене моральне зношення засобів виробництва (що враховується не в нормахамортизації) і вибуття основних засобів, а також їх заміщення новими звикористанням для цього сукупних джерел розширеного відтворення — прибутку,бюджетних асигнувань, кредиту. При цьому, з погляду розширеного відтворенняфондів, повне накопичення раніше авансованої суми не є абсолютно необхідним,оскільки утворення фондів відшкодування у грошовій формі випереджує темпфактичного зношення фондів.
В умовах технічного прогресукожна гривня амортизації, спрямована в нові вкладення, не адекватна ранішезробленим вкладенням. Споживча вартість знову створених основних фондів, якправило, перевищує (у тому числі за питомими характеристиками) старі. Однак,оскільки амортизаційні відрахування на реновацію нараховуються впродовж усьогофактичного терміну служби основних фондів, а також з огляду на те, що вгосподарстві ці терміни служби перевищують нормативні показники, накопиченаамортизація у деяких випадках значно перевищує вартість фондів, що зношуються.У результаті цього не тільки завищується собівартість продукції, а йскладається неправильне співвідношення між накопиченням і відшкодуванням накористь останнього. Частина прибутку, що мала надходити у фонди розширеноговідтворення, після відшкодування первісної вартості основних фондів виступає увигляді амортизаційних коштів. З погляду ринкових умов відтворення було бдоцільно припиняти нарахування амортизації на реновацію після закінченнянормативних термінів служби основних фондів. Недоамортизація(«переамортизація») також свідчить про відхилення відсередньонормальних умов відтворення.
Крім того, рівномірненарахування амортизації суперечить реальним умовам відтворення основних фондів,за яких розподіл зношення в часі нерівномірний і залежить від «віку»фондів. Потреба прискореного відновлення засобів виробництва зумовленапереважно їх старінням. Через це виникає певне протиріччя з тенденцією зниженнясобівартості продукції виробництва, що зазвичай досягається підвищеннямінтенсивності використання фондів.
Для сучасного стану господарстваУкраїни характерні згортання інвестиційної діяльності і неефективна системаамортизації. Усе це призводить до ще більшої технологічної відсталостіпідприємств. Для багатьох з них стало проблемою не вдосконалення, а підтримкавиробничого потенціалу на прийнятному технічному рівні. Тільки виваженаполітика амортизації забезпечує створення достатнього фонду відшкодування дляпостійного відновлення основних виробничих фондів, а її відсутність веде до їхстаріння і «проїдання», що і відбувається нині в Україні.
Індексація амортизаційнихвідрахувань в Україні ще жодного разу не здійснювалась. Наприклад, у 2003 р.щомісячні темпи інфляції становили 50-60 %, а звідси вартість основних фондівнаприкінці року повинна була в 130-280 разів перевищувати величину, що була напочатку року. Пропорційно мали збільшитися і суми недонарахованої амортизації,необхідної для простого відтворення засобів праці. Але подібного не відбулося.Отже, проведена в 2003 р. індексація лише скоротила, але не усунула розрив міжнарахованими і діючими основними фондами. Для усунення подібних диспропорцій зависоких темпів інфляції необхідно щомісячно індексувати вартість основнихфондів. Такий підхід не приведе до зниження конкурентоспроможності продукціїчерез збільшення витрат виробництва при індексації основних фондів і наявнихнині в Україні цінах. Це пояснюється тим, що за рахунок правильної індексаціїосновних фондів відбувається уточнення справжніх витрат виробництва, а не їхзавищення. Крім цього, збільшення амортизаційних відрахувань і собівартостіпродукції не обов'язково повинно супроводжуватися підвищенням ціни.Відбувається уточнення справжніх витрат виробництва, а звідси відповідно можебути знижений розмір прибутку. Не можна вважати нормальною ситуацію, коли приспаді виробництва на 20 % рентабельність промислової продукції за 2003 р.склала лише 35,7 % [13, с 101].
1.3 Класифікація інвестицій
У праці професора БланкаІ.О. «Інвестиційний менеджмент» знаходимо наступне визначення цього поняття:«Інвестиційний ринок – це сукупність економічних відносин, які виникають міжпродавцями та покупцями інвестиційних товарів і послуг, а також об’єктівінвестування в усіх його формах» [19].
Інвестиції в об'єктипідприємницької діяльності здійснюються в різних формах. З метою обліку,аналізу та планування інвестиції класифікуються за різними ознаками:
1. Заоб'єктами вкладень виділяються реальні та фінансові інвестиції.Під реальними інвестиціямирозумиють вкладення коштів у реальні активи — як матеріальні, так інематеріальні. Іноді вкладення коштів у нематеріаальні активи, пов'язані знауково-технічним прогресом, характеризуються як інноваційні інвестиції. Під фінансовими інвестиціями розуміють вкладення коштів у різніфінансові активи, серед яких найбільш значущу частку посідають кошти у цінніпапери.
2.За характером участі вінвестуванні виділяються прямі та непрямі інвестиції.
Під прямими інвестиціями розуміїтьсябезпосереднє вкладення коштів інвестором в об'єкти інвестування.
Під непрямими інвестиціями розумієтьсяінвестування, опосередковане іншими особами /інвестиційними аба фінансовимипосередниками/.
3. За періодом інвестуваннярозрізняють короткострокові та довгострокові інвестиції. Під короткостроковими інвестиціями розуміютьзвичайно вкладення капіталу на період, не більше одного року.
Під довгостроковими інвестиціями розуміютьвкладення капіталу на період більше одного року.
4. За формами власностіінвесторів розрізняють інвестиції приватні /акціонерні/, державні, іноземні таспільні.
5. За регіональною ознакою виділяютьінвестиції всередині країни та за кордоном.
Під внутрішнімиінвестиціями розуміють вкладення коштів у об'єкти інвестування, розмищені вмежах даної країни.
Під інвестиціями за кордоном/іноземні інвестиції/ розуміють вкладення коштів у об'єкти інвестування,розміщені за межами даної країни.
Під інвестиціями розуміютьсядовгострокові вкладення капіталу в підприємства різних галузей народногогосподарства, в інфраструктуру, в соціальні програми, в охорону навколишньогосередовища. Інвестиції виражають усі види майнових та інтелектуальнихцінностей, які вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності,у результаті якої формується прибуток /доход/ або досягається соціальний ефект.Державні інвестиції можуть здійснуватись і з метою регулювання розвиткуекономіки.
Основними цінностями інвестицій є:
-рухоме танерухоме майно /будівлі, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності;
— кошти, цільові банківські внески, кредити, акції таінші цінні папери;
— майнові права,похідні від авторського права — ліцензії, «ноу-хау», досвід та іншіінтелектуальні цінності;
— право користування землею та іншими природнимиресурсами, а також
інші майнові права.
За обсягом та значущістю основною складовоючастиною інвестицій є капітальні вкладення, у нашій країні на них припадаєблизько 85% усіх інвестицій.
Існує також таке розуміння інвестування, якехарактеризується витратами матеріальних, трудових та грошових ресурсів на створенняосновних фондів галузей народного господарства шляхом капітальних вкладень. Укапітальному будівництві планування, управління та організація, разом зпроектуванням, ресурсозбереженням будівництва в сукупності складають змістпроцесу інвестування.
Головними етапами інвестування є:
— перетворення ресурсів у капітальні вкладення/витрати/, тобто процес
— спрямування інвестицій у конкретні об'єктиінвестиційної діяльності;
— перетворення вкладених коштів у приріст капітальноївартості, що характеризує кінцеве перетворення інвестицій та отримання новоїспоживчої вартості;
— прирісткапітальних вартостей у формі доходу або соціального ефекту, тобто кінцева метаінвестиційної діяльності.
РОЗДІЛ 2
ЕКОНОМІЧНИЙ ЗМІСТ,МЕТА ТА ЗАВДАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
2.1. Об’єкти та суб’єкти інвестиційноїдіяльності Інвестиційна діяльність являє собою сукупність практичних дійюридичних осіб, держави та громадян щодо реалізації інвестицій. Нинішня правовасистема України складається з більше ніж 100 законів та інших нормативнихактів, що регулюють інвестиційну діяльність.
Серед них слід насампередвідзначити Закон України «Про інвестиційну діяльність», Закон України«Про іноземні інвестиції», Закон України «Про державну програмузаохочення іноземних інвесторів в Україні», Закон України «Про цінніпапери та фондову біржу», які створюють правову основу інвестиційноїдіяльності.
Законодавство визначає, щовсі суб'єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності тагосподарювання мають рівні права в частині здійснення цієї діяльності;самостійно визначають цілі, напрямки, види та обсяги інвестицій; залучають дляїх ревлізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційноїдіяльності, у тому числі шляхом организації конкурсів та торгів.
Об'єктамиінвестиційної діяльності в Україні є:
— новоутворювані та ті, щореконструюються, основні фонди, а також обі-
гові кошти в усіх галузях народногогосподарства;
— цінні папери /акції, облігації таін./;
— цільові грошові внески;
— науково-технічнапродукція та інші об'єкти власності; майнові права тата права на інтелектуальнувласність.
Суб'єктами інвестиційної діяльності в Україніє:
— інвестори /замовники/;
— виконавці робіт /підрядники/;
— користувачи об'єктів інвестиційноїдіяльності;
— постачальникитоварно-матеріальних цінностей, обладнання та проектної продукції;
— юридичні особи/банківські, страхові та посередницькі організації, інвестиційні фонди такомпанії та ін./;
— громадяни України;
— іноземни юридичні та фізичні особи, держави таміжнародні організації.
Суб'єкти інвестиційноїдіяльності діють в інвестиційній сфері, де здійснюється практична реалізаціяінвестицій. До складу інвестиційної сфери включаються:
1) сфера капітальногобудівництва /ця сфера об'єднує діяльність замовників-інвесторів, підрядників,проектувальників, постачальників обладнання, громадян, зайнятих у сферііндивідуального та кооперативного житлового будівництва та інших об'єктівінвестиційної діяльності/;
2) екологічна сфера;
3) інноваційна сфера;
4) сфера обігу финансовогокапіталу /тобто грошового, позикового та фінансовіх зобов'язань у різнихформах/;
5) сфера реалізації майновихправ суб'єктів інвестиційної діяльності.
Суб'єкти інвестиційноїдіяльності можуть об'єднувати кошти для здійснення спільного інвестування.Інвестори мають право виступати в ролі замовників, вкладників, кредиторів,покупців, а також виконувати інші функції учасників інвестиціонного процесу.Якщо замовник не є інвестором, то він наділяється правами володіння,користування й розпорядження інвестиціями на період та на умовах, щовизначаються договором між учасниками інвестиційного процесу. Користувачамиоб'єктів інвестиційної діяльності можуть виступати юридичні та фізичні особи,державні та муніципальні органи, іноземні держави та міжнародні організації,для яких створюються об'єкти інвестиційної діяльності.
Усі інвестори мають рівніправа на здійснення інвестиційної діяльності. Інвестор самостійно визначаєобсяги, напрямки, розміри та ефективність інвестицій.
Інвесторові надане правоволодіти, користуватись та розпоряжатись об'єктами та результатамиінвестиційної діяльності, у тому числі здійснювати торговельні операції тареінвестування. Інвестор може придбати необхідне йому майно за цінами та наумовах, що визначаються за домовленістю, без обмежень щодо обсягу таноменклатури, якщо такі угоди не суперечать законодавству України. Інвесторможе передати за угодою /контрактом/ свої права щодо інвестицій, їх результатівюридичним та фізичним особам, державним та муніципальним органам.
Учасники інвестиційноїдіяльності повинні мати у своєму розпорядженні ліцензію або сертифікат на правоїї діяльності.
Інвестиційна діяльність єнайважливішою складовою частиною підприємницької діяльності компанії /фірми/,підприємства.
Основною метоюінвестиційної діяльності є забезпечення найбільш ефективних шляхів реалізаціїінвестиційної стратегії компанії /фірми/, підприємства на окремих етапах їхрозвитку.
У процесі реалізації цієїосновної мети інвестиційна діяльність спрямована на вирішення найважливішихзавдань розвитку економіки:
1.Визначенняшляхів прискорення реалізації інвестиційних програм та проектів. Вирішальнароль у реалізації інвестицій належить галузям інвестиційного комплексу,передусім будівництву.
2.Забезпеченнявисоких темпів економічного розвитку компанії /фірми/, пілприємства. Стратегіярозвитку на період створення будь-якої структури передбачає постійне економічнезростання за рахунок збільшення обсягів діяльності, а також галузевої,асортиментної та регіональної диверсифікації цієї діяльності.
3. Забезпеченнямаксимізації доходів /прибутку/ від інвестиційної діяльності. Прибуток єосновним показником, що характеризує результати не тільки інвестиційної, але йусієї підприємницької діяльності.
4. Забезпеченнямінімізації інвестиційних ризиків. Сучасне ринкове середовище немислиме безризику. За певних несприятливих умов ці ризики можуть викликати втрату нетільки прибутку та додаткового доходу від інвестицій, але й частиниінвестованого капіталу. Ці обставини зумовлюють необхідність пощуку шляхів таспособів зниження ризику при реалізації інвестиційних проектів.
5. Забезпеченняфінансової стійкості та платоспроможності компанії /фірми/, підприємства упроцесі здійснення інвестиційної діяльності.
Усі перелічені завданняінвестиційної діяльності тісно взаємопов'язані та взаємозумовлені. Так,забезпечення високих темпів розвитку може бути досягнуте, з одного боку, зарахунок добору високоприбуткових інвестиційних проектів, а з іншого — зарахунок прискорення реалізації інвестиційних програм, передбачених на тому чиіншому етапі її розвитку. У свою чергу максимізація доходів /прибутку/ відінвестицій, як правило, супроводжується значним підвищенням рівня інвестиційнихризиків, отже ці показники мають бути оптимізовані між собою. Мінімізаціяінвестиційних ризиків є одночасно найважливішою умовою забезпечення фінансовоїстійкості та платоспроможності компанії /фірми/ у процесі здійсненняінвестиційної діяльності.
Серед розглянутих завданьінвестиційної діяльності пріоритетною є не максимізація доходу /прибутку/ відінвестиційної діяльності, а забезпечення високих темпів економічного розвиткукомпаній /фірм/ та підприємств при достатній їхній фінансовій стійкості.
2.2. Держава як суб'єкт інвестування
Держава виступаєсуб'єктом інвестиційної діяльності через свої інститути, господарськітовариства (компанії) та корпорації. фінансово-кредитні установи, іншихфункціональних учасників. Держава бере участь в інвестиційному процесі якбезпосередньо через державний сектор економіки, так і опосередковано, черезсвої інституції, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування,Національний банк, Фонд держмайна. Державний антимонопольний комітет. В ціломудержавне інвестування охоплює ті галузі і виробництва, продукція яких маєзагальнонаціональний характер та які найближчим часом не підлягаютьприватизації:
-оборонна галузь,окремі об'єкти загальнодержавної інфраструктури (магістралі, термінали тощо).
У перехіднийперіод функції інвестора в соціальній сфері також повинні залишатися задержавою. Деякі виробництва сільського господарства (особливо збиткові) тежповинні інвестуватися з держбюджету. Цей анти ринковий захід може бутискасований лише з розвитком приватизації у сільському господарстві і насиченнямринку його продукцією.
Загальні аспектищодо державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні викладено вЗаконі України «Про інвестиційну діяльність» (1991 p.). У статті 11 цьогоЗакону зазначається, що державне регулювання інвестиційної діяльностіздійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної та соціальноїполітики. Згідно зі статтею 12 цього Закону:
1) державнерегулювання інвестиційної діяльності включає управління державнимиінвестиціями, а також регулювання умов інвестиційної діяльності і контроль заїї здійсненням усіма інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності;
2) регулюванняумов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом:
— застосуваннясистеми податків з диференціацією суб'єктів та об'єктів оподаткування,податкових ставок і пільг;
— проведення кредитної таамортизаційної політики, в тому числі завдяки прискоренню амортизації основнихфондів;
— наданняфінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій;
— впровадженнядержавних норм і стандартів;
— вжиттяантимонопольних заходів;
— роздержавленнята приватизації власності;
— проведенняполітики ціноутворення;
— інших заходів.
Для порівняння:відповідно до світового досвіду існують такі методи державного стимулюванняінвестиційної діяльності (табл. 2.1).
Головнимкритерієм державних вкладень в економіку мають стати їх пріоритетність,ефективність та швидка окупність.
В Українісьогодні повністю відсутня чітка організаційна система руху та контролю завикористанням централізованих державних інвестиційних коштів. Механізмрозподілу коштів у позабюджетних і галузевих державних фондах (Фонд розвиткупромисловості, Державний інноваційний фонд та ін.) залишається непрозорим,організаційно складним, не забезпечує відбору найефективніших проектів і не маєелементів чіткої економічної відповідальності за прийняті рішення.
Очевидно, щопостала необхідність створення принципово нових організаційних структур дляуспішного функціонування економічного механізму державної інвестиційноїполітики.
Проте лишеінституційного забезпечення недостатньо для ефективної реалізації державнихінвестицій. Викликає занепокоєння недосконалість визначення державнихпріоритетів інвестування, серед яких продовжують залишатися збитковими,низькорентабельними сфери, які насамперед потребують якісних змін у принципахгосподарювання. Держава повинна сконцентрувати обмежені фінансові ресурси вгалузях, що виробляють кінцеву продукцію, мають значний експортний потенціал,забезпечують швидкий обіг капіталу та стабільні бюджетні надходження.
Таблиця 2.1Форми Інструменти Податкове стимулювання
Зниження ставки податку
Інвестиційна податкова знижка
Відміна податків на реінвестування
Податкові угоди з іншими країнами
Податкові кредити Фінансове стимулювання
Прискорена амортизація
Пільгові кредити
Інвестиційні гарантії
Безвідсоткові кредити Інфраструктурне забезпечення
Надання земельних ділянок у безоплатне користування або за пільговими цінами
Надання необхідних приміщень у безоплатне користування або за пільговими цінами
Стимулювання конкретних
інвестиційних проектів
Цільове фінансування ресурсо- і природозберігаючого обладнання
Цільове фінансування проектів, зорієнтованих на підвищення кваліфікації, перепідготовку кадрів, поліпшення умов праці
Сприяння у проведенні техніко-економічного обгрунтування проектів
Актуальним для Українизалишається питання щодо встановлення прав та обов'язків держави як суб'єктаінвестиційної діяльності. Протягом останніх 4—5 років в Україні створенінеобхідні макроекономічні умови для формування сприятливого інвестиційногосередовища, закладені основи інвестиційної інфраструктури, розроблена певнаправова база. Однак слід відзначити, що накопичений в ці роки інвестиційнийпотенціал був використаний не повною мірою.
2.3. Індивідуальніта інституційні інвестори
Згідно іззаконодавством України індивідуальними суб'єктами інвестиційного ринку можутьбути фізичні особи — як резиденти, так і нерезиденти (тобто ті, які проживаютьза межами України).
Середінституційних інвесторів виокремлюють такі три групи:
— Інституційніінвестори, які здійснюють переважно прямі, точніше, спрямовані інвестиції вобмежене коло підприємств — холдинги, фінансові групи та фінансові компанії.
Холдинговакомпанія являє собою головну компанію будь-якої (фінансової імперії, монополії,яка володіє контрольним пакетом акцій дочірніх підприємств і спеціалізується науправлінні тією імперією, яку утворюють ці підприємства разом зі своїмидочірніми фірмами. Природно, що холдинг здійснює інвестування з метою зміцнитиу довгостроковій перспективі становище своєї (фінансової імперії, монополії,можливо, відмовившись при цьому навіть від значних прибутків.
— фінансова група — це об'єднанняпідприємств, пов'язаних в єдине ціле системою взаємної участі. На відміну відхолдингу, фінансова група не має головної фірми, яка спеціалізується на управлінні.
— фінансовакомпанія — це корпорація, що фінансує обране за певним критерієм, визначене,але досить вузьке коло інших корпорацій і не здійснює диверсифікацію вкладень,яка властива інвестиційній компанії та іншим подібним структурам. Як правило,фінансова компанія (на відміну від холдингової") не володіє контрольнимипакетами акцій корпорацій, що нею фінансуються.
Інституційніінвестори першої групи при інвестуванні дуже рідко використовують фондовубіржу, «вуличний» (позабіржовий) ринок та інших фінансових посередників.
— Інституційніінвестори, які здійснюють повсюдні інвестиції, не дотримуючись якогось певного,заздалегідь обраного набору об'єктів інвестування. Водночас їх портфельінвестицій широкий і відносно стабільний. У цю групу входять інвестиційнікомпанії, страхові та пенсійні фонди тощо. Свій капітал вони формують зарахунок внесків остаточних інвесторів (насамперед, дрібних (приватних осіб) ісередніх), вкладаючи його у різноманітні цінні папери, щоб забезпечити певнийрівень доходу на капітал.
У широкомурозумінні всі інституційні інвестори другої групи можна назвати інвестиційнимикомпаніями. Проте у вузькому розумінні інвестиційна компанія — це компанія, щоформує свій капітал за рахунок внесків дрібних інвесторів на загальних підтставахі не займається страховою чи будь-якою іншою діяльністю. Вкладення у цінніпапери для неї — єдиний вид діяльності. інвестиційні компанії можнакласифікувати за такими ознаками :
1)юридичноюформою — традиційно під інвестиційною компанією розуміють інвестиційнеакціонерне товариство (формує випуску та продажу акцій); інвестиційна ж фірма,яка управляє капіталом вкладників за їх довіреністю, називається трастом;
2) спеціалізацієювкладень. Інвестиційна компанія може вкладати капітал у різні види ціннихпаперів (універсальна інвестиційна компанія) чи надавати перевагу вкладенням їхв окремий вид таких паперів. Спеціалізація інвестиційної компанії залежить відмети її акціонерів;
3) ступенемсвободи менеджерів у прийнятті рішень. З цих позицій розрізняють інвестиційнукомпанію, в якій менеджери мають широку свободу дій стосовно інвестицій, ітаку, де менеджери мають обмежену свободу дій стосовно інвестицій.
Якщо інвестиційнакомпанія має лише один портфель інвестицій, то вона являє собою інвестиційнийфонд, який може бути двох типів — відкритий і закритий.
Відкритийінвестиційний фонд постійно випускає та продає нові акції, скуповуючи при цьомувласні акції у всіх бажаючих продати їх за ринковою ціною. Згідно з умовамиорганізації такого фонду всі інвестори можуть продавати його акції тількисамому фонду. Ринкова вартість акцій відкритого фонду приблизно дорівнюєринковій вартості частини його активів, що припадають на одну акцію.
Закритийінвестиційний фонд не вимагає продажу своїх акцій винятково самому собі. Новіакції випускаються ним відносно рідко, а курс акцій під впливом попиту тапропозиції на фондових ринках може коливатися від вартості активів фонду, щоприпадають на одну акцію.
— Інституційніінвестори, які здійснюють повсюдні інвестиції, але не мають стабільногопортфеля цінних паперів, називаються інвестиційними дилерами. Ці інституціїпрагнуть отримати прибуток шляхом спекулятивної гри на біржі. До них належатьторгові компанії, інвестиційні банки, фондові доми, інвестиційні пули і т. д.За своїми функціями вони значно ближчі до посередників на ринку цінних паперів,ніж до інституцій ринку інвестицій.
2.4. Функціональніучасники інвестиційного процесу
Розвиток можливихорганізаційних форм взаємодії партнерів по інвестиційному процесу сприяє залученнюдо спільної інвестиційної діяльності різних фірм, функціями яких є наданняспеціальних послуг та виконання різного роду робіт. З окремими з таких фірмінвестор може укладати угоди консорціуму, залучати їх як акціонерів упідприємстві, що створюється. Функціональними учасниками інвестиційного процесуможуть виступати:
Фірма-девелопер —юридична особа, яка бере на себе функції з повної реалізації капіталу, щоінвестується. Така фірма зазвичай самостійно здійснює пошук найвигіднішогомісця вкладення коштів інвестора, розробку проекту, його фінансування,реалізацію та введення в експлуатацію. Як правило, за свої послуги девелоперотримує від 5 до 10 % загальної суми інвестицій. В угоді з девелоперомпередбачаються умови, згідно з якими інвестор може відмовитися від проекту, афірма-девелопер стає його власником та відшкодовує інвестору збитки і втраченіприбутки.
Окремі функції зреалізації проекту в цілому чи його окремого етапу може брати на себепрожект-менеджер (керівник проекту). У ряді випадків для інвестора економічнота доцільно відмовитися від будівельно-монтажних робіт та придбати готовібудівлі, споруди чи незавершений об'єкт. Ці послуги для інвестора виконуєфірма-ріелтер.
Фірма-ріелтер —це фірма-посередник з торгівлі нерухомістю. Ріелтери працюють за угодами зпродавцями нерухомості. Звичайно плата за послуги фірми коливається від 3 до 10% суми угоди залежно від складності об'єкта та кон'юнктури ринку нерухомості.Законодавством багатьох країн не передбачається обмеження розміру комісійних, томумаксимальний процент у ряді випадків може бути значно вищим. Як правило, удоговорах з власниками нерухомості передбачаються строки реалізації об'єкта.Ріелтери намагаються укласти з клієнтами ексклюзивні угоди на продажнерухомості, оскільки у противному разі вся їх робота на ринку нерухомості можебути виконана даремно, а комісійні отримає конкуруюча фірма. Для посиленоїроботи на ринку інвестиційних товарів ріелтеру необхідно мати якомога ширшеколо стабільних клієнтів (продавців і покупців). За успішну операцію ріелтеротримує комісійні від тих та інших.
В Україністворено Асоціацію ріелтерів, функції якої поки що зводяться до методичноїорганізації сертифікаційних курсів для своїх членів. У майбутньому розвитокцього важливого елемента інфраструктури ринку інвестиційних товарів потребуєстворення комп'ютеризованої інформаційної мережі, участі ріелтерів у процесіприватизації, реалізації не тільки житла, але й промислових,культурно-громадських і комунальних об'єктів.
Широкий спектрпослуг інвестору надають інжиніринго-консалтингові фірми.
Інжиніринго-консалтинговафірма — це фірма, яка займається розробкою на договірних засадах різного родудокументації — інформаційної, науково-технічної, проектно-кошторисної та іншої.Такі фірми накопичують банки даних про умови розміщення тих чи інших об'єктів,галузеві, територіальні і міжрегіональні рівні конкуренції, нормативи, технічніумови виробництва будівельно-монтажних робіт, про регіональні рівні цін наінвестиційні товари. Згодом вони публікують цю інформацію у спеціалізованихперіодичних довідниках. Такі фірми залежно від своєї спеціалізації можуть матиу своєму розпорядженні широкий портфель типових проектів, які відповідаютьрівням світових стандартів.
Інжиніринговафірма за замовленням окремого інвестора виконує техніко-економічнеобгрунтування проекту, розробляє бізнес-план, може здійснювати моніторингпроекту, авторський і технічний нагляд при його виконанні, організовувати тапроводити тендерні торги.
Виробництвобудівельно-монтажних робіт ведуть широко спеціалізовані будівельні фірми.
Будівельна фірмавиконує весь комплекс робіт за інвестиційним проектом (проектно-дослідницькі,будівельні, монтажні, пусконалагоджувальні) та здає інвестору готовий об'єкт«під ключ». На ринку пропонують свої послуги також порівняно невеликі фірми,які спеціалізуються на окремих видах ремонтно-будівельних та монтажних робіт.
Перш ніж вестипереговори щодо укладання договірних відносин з будь-яким учасникомінвестиційного проекту, інвестор зобов'язаний скористатися послугамиаудиторської фірми. Аудиторські фірми виконують в інвестиційному процесіфункції перевірки фінансово-господарської діяльності як самого інвестора, так іінших його партнерів. Аудитори дають оцінку активів і пасивів балансів фірми,розраховують показники ліквідності балансу, здійснюють оцінку інвестиційнихякостей цінних паперів, оцінку капіталу самого інвестора та його акціонерів.
Аудитори маютьліцензії на право здійснення перевірок фінансово-господарської діяльності(аудита) та займаються виключно аудиторським обслуговуванням на території тієїдержави, яка сертифікувала дану юридичну або фізичну особу. В Україні створеноАсоціацію аудиторів, діяльність якої, як і функціонування самих аудиторів,регулюється Законом України «Про аудиторську діяльність». Однак аудиторськихфірм та аудиторів сертифіковано ще недостатньо. У процесі розвитку ринковихвідносин і підвищення інвестиційної активності зростатиме горських послуг.
РОЗДІЛ 3
УПРАВЛІННЯ ІНВЕСТИЦІЯМИ УСУЧАСНИХ УМОВАХ
Залучення інвестицій(іноземних і вітчизняних) в українську економіку є життєво важливим засобомусунення інвестиційного «голоду» у країні. Особливу роль вактивізації інвестиційної діяльності повинно зіграти страхування інвестицій віднекомер-ційних ризиків. Важлива умова, необхідна для приватних капіталовкладень(як вітчизняних, так і іноземних), — це наявність постійного і загальновідомогонабору правил (законів), сформульованих таким чином, щоб потенційні інвесторимогли розуміти і передбачати, що саме ці правила застосовуватимуться до їхньоїдіяльності.
Процесроздержавлення в Україні впродовж 1992-2000 pp. можна умовно поділити на дваперіоди.
У першому періоді(1992-1994 pp.) приватизація об'єктів здебільшого здійснювалася неконкурентнимиспособами: шляхом оренди з викупом чи шляхом викупу трудовим колективом.
У другому періоді(1995-2000 pp.) відбувалася масова приватизація, що здійснювалася переважно заприватизаційні папери і була спрямована на залучення широких верств населеннядо придбання акцій великих і середніх підприємств та об'єктів малоїприватизації, а також започаткувала підготовку до індивідуальних процедурприватизації великих підприємств.
У цей періоднаселення країни отримало майже 46 млн приватизаційних майнових сертифікатів.На 1 млрд грн було отримано компенсаційних сертифікатів — засобів платежу заоб'єкти приватизації, емітованих державою з метою компенсації громадянамзавданої шкоди від інфляції їхніх заощаджень.
Для завершеннясертифікатної приватизації були прийняті певні рішення: припинено видачуприватизаційних паперів і компенсаційних сертифікатів громадянам України;встановлено певний термін вкладення приватизаційних майнових і компенсаційнихсертифікатів і житлових чеків в об'єкти приватизації.
Однак вартістьцих об'єктів набагато перевищує вартість кількох тисяч «торішніх» підприємствразом узятих. Ще в 2002 р. Україна радикально змінила свої підходи доприватизації, визначивши новий пріоритет — продаж майна за гроші, а не заприватизаційні папери. А грошові конкурентні процедури продажу майна потребуютьбільш серйозної та тривалої підготовки.
Аналізуючиосновні підсумки приватизації, зазначимо, що тут здебільшого переважав спосібвикупу товариством покупців, значна частина припадає на оренду з викупом,продаж акцій і аукціон. У 1998 р. спосіб оренди з викупом застосовувався значноменше. Так, для об'єктів загальнодержавної власності найрозповсюдженимиспособами продажу були продаж акцій, аукціон і викуп товариством покупців.
Станом на 1 січня2004 p., починаючи з 1 січня 2005 p., приватизовано з продажем не менше 70 %акцій від статутного капіталу 9515 середніх і великих підприємств, у тому числі6270 підприємств із продажем 100 % акцій, що складає понад 75 % загальноїкількості цих підприємств.
У галузевомурозрізі найбільшу питому вагу серед приватизованих складають підприємстваторгівлі, громадського харчування і побутового обслуговування населення, щоналежать до групи А (45,1 %), а також промисловості (11,0 %) і сільськогогосподарства (4,8 %).
Очікувалося, щона процеси приватизації в 1998 р. позитивно вплине упровадження грошових формвикупу державного майна. Але фактично ці очікування не справдилися.
Отже, можназробити висновки щодо підсумків масової приватизації:
-створено критичну масуприватизованих підприємств, що є гарантією незворотності процесу реформування;
— широкі верстви населення булизалучені до процесу приватизації й одержали перші уроки ринкової економіки;
— незважаючи на розширення праввласності, приватизовані підприємства працюють загалом ефективніше, ніждержавні;
— накопичено значний досвід упроведенні різних видів продажу, 1999 рік став роком закінчення«паперової» приватизації, роком кардинальних змін методології іпрактики проведення приватизації в Україні.
З метоюпідвищення привабливості українських підприємств для потенційних покупців ізалучення вітчизняного та іноземного капіталу варто передбачити застосуваннянових механізмів приватизації:
— пріоритетний продаж великимипакетами акцій об'єктів групи Г і стратегічно важливих для економіки і безпекидержави підприємств окремим порядком;
— продаж об'єктівгрупи А переважно цілісними майновими комплексами;
— продаж акційшляхом розміщення депозитарних розписок;
— продаж пакетівакцій на відкритих торгах з метою залучення світових лідерів у відповіднихобластях економіки, що дасть можливість підвищити рівень менеджментупідприємств, розширити ринки збуту продукції, застосувати передові технології іпровести модернізацію підприємств;
— продаж пакетівакцій підприємств, приватизація яких здійснюється із залученням іноземнихінвестицій за міжнародними договорами України;
— розукрупненняпідприємств, виокремлення з їх складу структурних підрозділів як основноговиробництва, так і підрозділів інженерної інфраструктури, у тому числі об'єктівсоціальної сфери. Для прискорення процесу приватизації в Україні необхідноздійснити низку невідкладних заходів:
— створитисприятливі умови для залучення приватних власників, які мають довгостроковіінвестиційні інтереси в розвитку приватизованих підприємств;
— сприятизалученню інвестиційних ресурсів, у тому числі легалізованих у встановленомупорядку, підвищити зацікавленість інвесторів до українських підприємств навнутрішньому і міжнародних фондових ринках;
— забезпечити упроцесі приватизації мінімальне розпорошення акцій підприємств, що маютьстратегічне значення для економіки і безпеки держави чи займають монопольнеположення на загальнодержавному ринку відповідних товарів (робіт, послуг), ізастосувати продаж акцій таких підприємств промисловим інвесторам єдинимпакетом;
— підвищитиефективність приватизації державного майна через створення механізмів продажуоб'єктів приватизації з урахуванням їх індивідуальних особливостей, посилитипривабливість об'єктів приватизації, у тому числі шляхом здійснення увстановленому порядку реструктуризації прострочених боргових зобов'язань передбюджетами і державними цільовими фондами, за кредитами, наданими під державнігарантії, чи врахування таких боргових зобов'язань в умовах продажу об'єктів.
Перехід досистеми вільного переміщення товарів у процесі проведення економічних реформ непризвів поки що до формування повноцінного споживчого ринку. Адже споживчийринок сьогодні — це ринок деформованої структури попиту черезнеплатоспроможність більшості населення, ринок товарів низької якості. Томуголовною стратегічною метою державного регулювання розвитку ринкових відносинможе бути формування і стабілізація споживчого ринку для задоволення соціальнихпотреб і недопущення соціального напруження суспільства шляхом активізаціїкомерційних відносин між товаровиробниками, продавцями і споживачами на всіхетапах переміщення товарів, підвищення ефективності правового захисту цихвідносин з боку держави і створення більш сприятливого інвестиційного клімату.
Зазначимо, щонині в Україні існує роздроблений і слаборозвинений ринок інвестиційнихресурсів. Організації, що працюють на ньому, діють недостатньо скоординовано інеефективно. Слабкий розвиток інформаційної інфраструктури ринку ставперешкодою для активних дій вітчизняних підприємців і потенційних інвесторів.На початку квітня 1996 р. заснована в Україні інформаційна база містила понад 2тис. підприємств, яким були потрібні іноземні інвестиції на загальну суму понад50 млрд дол. США.
При цьому існує досить великий розривміж попитом на інвестиції та їх пропозиціями. При вкладанні коштів упідприємства інвестори насамперед бажають якнайшвидше дістати прибуток: безцього ніхто не стане інвестувати загальні програми розвитку підприємства, такі,наприклад, як реконструкція підприємства.
Інвестори зКанади і Росії вкладають кошти переважно в сільське господарство і фінансовусферу, а інвестори зі Швейцарії, Австрії, Нідерландів — у торгівлю.
Відповідно дорозрахунків Міністерства економіки України потреба в іноземних інвестиціях дляреформування економіки України становить понад 40 млрд дол., а потреба віноземних кредитах для реалізації інвестиційних проектів сягає близько 8 млрд дол.[29].
Якщо будутьзнайдені і задіяні реальні джерела активізації інвестиційної діяльності, якщобуде усунута платіжна криза, підвищиться платоспроможність споживачів,поліпшиться грошова і банківсько-фінансова політика держави відноснонаціонального товаровиробника, тільки тоді спостерігатимуться процесиекономічного зростання і відновлення. Держава повинна в законодавчому порядкурозблокувати всі можливості внутрішньогосподарських нагромаджень, використанняна інвестиції амортизаційних фондів, внутрішніх кредитних ресурсів іззалученням зовнішніх інвесторів. Інакше кажучи, потрібно створити економічніумови для нормального відтворю-вального процесу на розширеній основі. Для цьогопотрібне і законодавче регулювання фондів споживання, зокрема заробітної платипрацівників промисловості, без чого ніякого підвищення продуктивності праці невідбудеться.
Однак для того,щоб іноземні інвестори виявили бажання вкладати гроші в Україну, необхіднокардинально поліпшити інвестиційний клімат. Велику роль має зіграти такожзаконодавче визначення прав власності на землю.
Для стабілізаціїекономіки і поліпшення інвестиційного клімату потрібно застосувати низкукардинальних заходів, спрямованих на формування у країні як загальних умоврозвитку цивілізованих ринкових відносин, так і специфічних, що безпосередньовпливатимуть на активне залучення іноземних інвестицій.
Середпершочергових заходів загального характеру варто назвати:
— досягненнянаціональної згоди між різними владними структурами, соціальними групами,політичними партіями та іншими громадськими організаціями;
— створення україні цивілізованого ринку, посилення боротьби зі злочинністю;
— гальмуванняінфляції всіма відомими у світовій практиці заходами, за винятком невиплатипрацюючим заробітної плати;
— переглядподаткового законодавства у бік його спрощення і стимулювання виробництва;
— мобілізаціявільних коштів підприємств і населення для інвестицій шляхом підвищеннявідсоткових ставок по депозитах і внесках;
— упровадження вбудівництво системи оплати об'єктів за кінцеву будівельну продукцію;
— застосування напрактиці передбаченого законодавством країни механізму банкрутства;
— застосуванняподаткових пільг банкам, вітчизняним та іноземним інвесторам, які надаютьдовгострокові інвестиції, щоб вони мали можливість компенсувати свої збитки відуповільненого обігу капіталу порівняно з іншими напрямами їхньої діяльності;
— формування спільногоринку республік колишнього СРСР із вільним переміщенням товарів, капіталу іробочої сили.
Питання залученняінвестицій стало останнім часом найактуальнішим для економіки України. Державанині не в змозі забезпечити надходження такого обсягу коштів, який необхіднодля зростання валового внутрішнього продукту. Інвестиційний потенціалвітчизняного приватного сектору ще дуже низький для здійснення великихінвестиційних проектів. Це стосується як українських банків, так і іншихфінансових організацій. На сьогодні більшість з них згодні фінансувати лишекороткострокові проекти, вартість яких відносно невелика. Однак більшістьукраїнських підприємств потребують корінної реконструкції та переоснащення, длячого необхідні десятки і сотні мільйонів доларів.
Більшістькерівників стверджують, що розвиток їхніх підприємств стримує лише нестачаоборотних коштів. Проте така економічна ситуація виникла здебільшого врезультаті погано організованого виробничого процесу і недосконалої системиреалізації. Це не свідчить про нездатність директорського корпусу управлятивласним виробництвом. Мистецтво управління в ринкових умовах не може виникатина основі старих методів управління економікою. Потрібний досить тривалийперіод навчання новій управлінській діяльності. Такі знання можна одержати відтих спеціалістів, які вже мають багатий досвід роботи в ринкових умовах.
Розвитокінвестиційного процесу великою мірою залежить від політичної стабільності україні, від законодавчого врегулювання найважливіших положень, від інвестиційноїполітики держави.
Процес політичної трансформаціїсуспільства знайшов логічний розвиток у прийнятті Конституції України, щозаконодавчо закріпила нові орієнтири розвитку України. Прийнято низку законів,що регламентують основні аспекти громадського життя. Було введено національнувалюту України — гривню. Значні кроки зроблені урядом у напрямі приборкуванняінфляції, лібералізації цін, упровадження режиму вільної торгівлі. ПрийнятоЗакон України «Про режим іноземного інвестування», яким чітковизначилися гарантії держави, порядок здійснення і реєстрації інвестицій.Створено систему незалежних реєстраторів, що забезпечить впевненість інвесторав цивілізованих підходах до реєстрації прав власності. Започатковане формуванняінфраструктури обслуговування інвесторів.
Проте сьогодні щеостаточно не вирішене питання, якою буде податкова політика держави, на щоможуть розраховувати інвестори, які бажають працювати на українському ринку.Вони повинні бути впевнені, що будь-які нові зміни у податковій політиці країнине погіршать економічний стан об'єктів їхніх інвестицій. Тому зараз важливонадати їм щодо цього відповідні гарантії. Тут не обов'язково вводити новізакони вже сьогодні, проте ключові позиції вже повинні бути офіційнозадекларовані. Зазначимо, що інвестиційний процес має розвиватися у певномупільговому режимі. Непоодинокі випадки, коли кошти, перераховані інвесторами нарозвиток підприємств, обкладаються податками по звичайній ставці податку наприбуток. Гроші, що надходять для цільового призначення, треба розглядати не як«дарунок», а як такі, що спрямовані на розвиток українськоїекономіки. Відомо, що кожен долар інвестицій може збільшувати національнийпродукт на кілька доларів. Тому не можна різати курку, що несе державі золотіяйця.
Іноземні інвестори відчувають деякунепевність і через постійні зміни підходу держави до процесу залученняінвестицій. Прийняття Верховною Радою України рішення щодо скасування пільг дляспільних підприємств, що могли користуватися ними ще кілька років, такоївпевненості не додасть. Зрозуміло, що уряд хоче залучити в Державний бюджетУкраїни додаткові кошти від оподатковування таких спільних підприємств, що такіпільги ставлять у нерівні умови господарювання іноземних і вітчизнянихпідприємців. Однак про це треба думати під час створення законодавчих актів, ане після їх введення в дію. Свого часу фірми, що прийняли рішення працювати вУкраїні, базувалися на розрахунках, зроблених на основі діючого законодавства,сподіваючись, що вже ніщо не буде заважати розвитку їх бізнесу. До того ж вониодержали і державні гарантії. Зараз прийняття нових законів, що істотнопогіршують інвестиційний клімат, підтверджує сумну репутацію України як країниз високим рівнем ризику для інвесторів.
На жаль,доведеться докласти ще багато зусиль для кардинальної зміни ситуації на краще,у тому числі постійно удосконалюючи приватизаційні процеси як один знайважливіших напрямів залучення інвестицій.
ВИСНОВКИ
Інвестиції — це довгостроковівкладення капіталу (грошей) у підприємницьку діяльність з метою одержанняпевного доходу (прибутку). Той, хто має капітал (гроші) і вкладає його (їх) уту і іншу комерційну справу, називається інвестором, а процес вкладеннякапіталу — Інвестуванням строковим фінансуванням). У будь-якій підприємницькійдіяльності інвесторами можуть бути як пні, так і фізичні особи, тобтопідприємства і окремі іки капіталу.
Суб'єктами інвестиційної діяльності вУкраїні є:
— інвестори /замовники/;
— виконавці робіт /підрядники/;
— користувачи об'єктів інвестиційноїдіяльності;
— постачальникитоварно-матеріальних цінностей, обладнання та проектної продукції;
— юридичні особи/банківські, страхові та посередницькі організації, інвестиційні фонди такомпанії та ін./;
— громадяни України;
— іноземни юридичні та фізичні особи, держави таміжнародні організації.
Суб'єкти інвестиційноїдіяльності діють в інвестиційній сфері, де здійснюється практична реалізаціяінвестицій. До складу інвестиційної сфери включаються:
1) сфера капітальногобудівництва /ця сфера об'єднує діяльність замовників-інвесторів, підрядників,проектувальників, постачальників обладнання, громадян, зайнятих у сферііндивідуального та кооперативного житлового будівництва та інших об'єктівінвестиційної діяльності/;
2) екологічна сфера;
3) інноваційна сфера;
4) сфера обігу финансовогокапіталу /тобто грошового, позикового та фінансовіх зобов'язань у різнихформах/;
5) сфера реалізації майновихправ суб'єктів інвестиційної діяльності. Інвестиційна діяльність — це сукупність практичних дій юридичнихосіб, держави та громадян щодо реалізації інвестицій. Нинішня правова системаУкраїни складається з більше ніж 100 законів та інших нормативних актів, щорегулюють інвестиційну діяльність.
Серед них слід насампередвідзначити Закон України «Про інвестиційну діяльність», Закон України«Про іноземні інвестиції», Закон України «Про державну програмузаохочення іноземних інвесторів в Україні», Закон України «Про цінніпапери та фондову біржу», які створюють правову основу інвестиційноїдіяльності.
Законодавство визначає, щовсі суб'єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності тагосподарювання мають рівні права в частині здійснення цієї діяльності;самостійно визначають цілі, напрямки, види та обсяги інвестицій; залучають дляїх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційноїдіяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів та торгів.
Сучасна ситуаціяв економіці України потребує вирішення таких кардинальних та взаємопов’язанихпроблем, як вихід із кризи та перехід до ринкових форм і методівгосподарювання.
Успішнепроведення ринкових реформ в Україні неможливе без ефективноїструктурно-інвестиційної політики перебудови економіки з метою створеннясприятливого інвестиційного клімату. Перспективою виходу України з кризи можебути створення потужної виробничої бази за участю інвестованого капіталу. В їїоснові повинні лежати передові технології, новітня техніка, організаційно новіформи праці.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Нормативно-правові акти:
1. Конституція України від 28 червня 1996 року. // ВВРУ. — 1996. — №30. — Ст. 141.
2. Закон України «Про інвестиційну діяльність», м. Київ, 18 вересня 1991 року, № 1560-XII.
3. Закон України «Про інвестиційну діяльність».
4. Закон України «Про іноземні інвестиції».
5. Закон України «Про державну програму заохочення іноземних інвесторів в Україні».
6. Закон України «Про цінні папери та фондову біржу»
7. Арбітражний процесуальний кодекс від 6 листопада 1991 року станом на 30 червня 1999 року.
8. Господарський процесуальний кодекс від 6 листопада 1991 року станом на 1 березня 2002 року.
9. Проект Цивільного кодексу України. – www.liga.kiev.ua
10. Положення «Про порядок скасування реєстрації випуску (випусків) інвестиційних сертифікатів пайового інвестиційного фонду», 29 квітня 2005 р., № 462/10742.
11. Збірник офіційних документів Вищого арбітражного суду України. – С.129.
Основна література
12. Бирман Г., Шмидт С. Экономический анализ инвестиционных процессов. М.: Юнити, 2003.
13. Под ред. Данилочкиной. Контроллинг как инструмент управления финансами. М.: Юнити, 2004.
14. В.В. Ковалев. Финансовый анализ. Управление капиталом. Выбор инвестиций. Анализ отчетности. М.: Финансы и статистика, 2004.
15. Под ред. Терехина В. И. Финансовое управление фирмой. М.: Экономика, 2006.
16. Норткотт Д. Принятие инвестиционных решений. — М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 2003. — 247 с.
17. Богуславский М.М. Правовое положение иностранных инвестиций. - М., Совинтерюр., 1993.
18. Бочаров В.В. Финансово-кредитные методы регулирования рынка инвестиций. — М.: Финансы и статистика, 1993.
19. Газеев М.Х. и др. Показатели эффективности инвестиций в условиях рынка. — М., ВНИИОЭНТ, 2006.
20. Герасимчук Н.С. и др. Инвестиционная сфера экономики. — К., “Наукова думка”, 1992.
21. Инвестиционно-финансовый портфель. Книга инвестиционного менеджера. Под ред. Рубина Ю.Б. — М., СОМИНТЭК, 2003.
22. Комаров И.К. Инвестиции и рынок. Перспектива хозяйствования и управления.-М., Знание, 2001.
23. Основы инвестирования. — М.: Церих, 1992.
24. Пересада А.А. Основы инвестиционной деятельности. К. “Издательство Либра” ООО, 2006 г.
Додаткова література
25. Бізнес-РІО. 2004 рік, 9 місяць.
26. Вісник Національної Академії Наук України. 2003 рік, №7-8, №9-10.
27. Діловий вісник. №9, 2005 рік
28. Економіст. №1, 2006 рік.
29. Економіка України. №9, 2004 рік
30. Квартальні передбачення. №2, грудень 2005 року.
31. Моніторинг івестиційної діяльності України. Випуск №1, 2004 рік.
32. Моніторинг економіки України. №10(29) жовтень 1997 року, №4(33) квітень 2003 року
33. Фінанси України. №5, 2005 рік.