Етнокультурні особливості підприємництва
Длясучасного стану підприємництва в пострадянських республіках характерним єпосилення інтересу до зарубіжного (перш за все західного) досвіду з метоюзапозичення найкращих його зразків. Не заперечуючи вагомості зусиль у даномунапрямку, хочеться звернути увагу на неможливість механічного перенесенняпідприємницького досвіду. Як основний фактор, що перешкоджає цьому, виступаютьособливості культури, у першу чергу основні культурні цінності та ідеали,типові для того чи іншого суспільства.
Якщонавіть припустити, що раціональне підприємництво є універсальною технікою,нейтральною щодо історикокультуриих та моральних аспектів, то психологічномувмотивуванню до нього така нейтральність не притаманна: воно істотновизначається особливостями культури та моральних традицій. Умовно кажучи, якщотехніки сучасного підприємництва можна навчити кожного, то формуваннявнутрішнього вмотивування – процес складніший і глибинніший. Він вимагаєособливих передумов, що ґрунтуються в культурі даного суспільства, йогоморальних традиціях.
Економічнатеорія базується на наборі досить жорстких засад, які обмежують сферу ЇЇ використання.Одне з найважливіших положень – це концепція універсальної економічної науки,незалежної від будь-яких соціальних та культурних впливів. Економічна теорія,яка є суспільною наукою, прагне бути такою ж точною, як і науки природознавчі.Економісти вважають, що якраз ця точність, досягнута завдяки використаннюідеальних «чистих» конструктів, дає їхній науці перевагу перед іншимисуспільними дисциплінами: соціологією, політологією, історією. Не будеперебільшенням сказати, що економісти будують свої моделі в надзвичайно жорсткихмежах. Так соціальні, культурні та екологічні проблеми зараховуються ними дозовнішніх ефектів.
Алеекономічні відносини реалізуються завдяки реальним людям із певними культурнимиособливостями, звичаями й традиціями. Конкретизацією антропологічного аспектувиступає поняття і явище «культурне (етнокультурне) середовище». Воно також єіндивідуалізуючою характеристикою місця реалізації цих відносин. Ставлення допраці, до підприємництва, до окремих складових ринку, його якостей і недоліківє емпіричною характеристикою специфіки господарського етносу, певного культурногосередовища.
Ринковіструктури в різних країнах спираються на різний господарський етнос.Індивідуалізм та підприємницький дух американців ґрунтуються на історії цієїкраїни, у її складній етнічній та географічній структурі. Відсутністьвисокоіндивідуалізованого інноваційного потенціалу в Японії пояснюється самеприв'язкою соціальної структури цієї країни до групових цінностей і повагою дотрадицій. В інновації важливою є не лише смілива думка, а й готовністьсоціального оточення сприйняти її, наявність можливостей без затримок втілитиідею в дослідні зразки, налагодити серійне виробництво. У Японії перебігінноваційного процесу відбувається інакше, ніж в Америці; у Західній Європі – інакше,ніж у Східній.
Щодогосподарських форм, шляхом яких народи входять до сучасної економіки, то вонитакож можуть бути різними, як різні культурні засади їх підприємницької татрудової мотивації. Кожний народ утворює адекватні йому форми ринковогогосподарювання (як і адекватні йому форми політичної демократії), і те, щочудово «працює» в одному культурному середовищі, «ламається» в іншомукультурному середовищі або ж відштовхується ним. Вільна ринкова економіка неможе принести успіх «автоматично». Тривалий успіх можуть забезпечити лишеадекватні ринкові, його правилам і водночас відповідні культурі народу (етносу)трудові, підприємницькі мотивації; адекватні ринковим відносинам і відповіднінародній культурі форми господарського життя.
Господарськийетнос, який відрізняється меркантилізмом і головним критерієм оцінок досягнень,пріоритетним зразком поведінки вважає успіх економічної діяльності, виник уЄвропі, точніше, у її центрі й на заході та деяких інших регіонах. Але данийтип господарської культури є нетиповим навіть для Європи, де скандинавські,південноєвропейські чи східноєвропейські країни надають перевагу іншимпріоритетам – гармонії родинних та соціальних зв'язків, сусідству, якостіжиття, спадкоємності традицій тощо. Відтак в основі підприємливості може бутине лише бажання досягти економічного успіху, а й служіння ідеї, суспільству.Тому підприємливість може досягти високої інтенсивності в різних географічнихрегіонах, у суспільствах з різною господарською культурою.
Зівсього розмаїття показників, що використовуються для характеристикиособливостей ділової культури, на розвиток підприємництва найбільше впливають:
ü дистанція (зона) влади підприємця як керівника або ступінь делегуванняповноважень;
ü ставлення до невизначеності (ризику);
ü індивідуалістичний чи колективістський тип менталітету;
ü «маскулінність» чи «фемінінність» культури.
Ціпоказники і ступінь їх вираженості для різних країн були описані Г. Гофстеду 1980 р. Наприкінці 80-х – початку 90-х років Д. Болайнджер доповниводержані результати, коли провів пілотажне дослідження в Росії. Це даломожливість зіставити результати двох досліджень і визначити місце, яке посідаєРосія в ряді інших країн з точки зору основних культурних цінностей та ідеалів.Оскільки в обох дослідженнях характеристики культури дістали своє кількісневираження, з'являється можливість визначення країн найближчих до найбільшої з пострадянськихреспублік – Росії згідно із зазначеними вище показниками.
Результатидосліджень показують, що Росія за своїми культурними цінностями є найближчою доФранції. Між Росією і Францією спостерігається відносна близькість показників утрьох з чотирьох вказаних характеристик культури (значна дистанція влади,уникнення невизначеності, «фемінінний» тип культури). Водночас між Росією таСША розбіжності у культурних цінностях превалюють над їх близькістю.
Якпохідні від чотирьох вказаних характеристик культури виступають такі важливідля успішного підприємництва показники як стиль управління, мотиваційна сферапідприємця, організаційна структура. Результати дослідження засвідчили, щобільшість типових для Заходу підходів до управління і мотивації виявляютьсямалопридатними для пострадянського суспільства. При цьому знову виявиласябільша схожість у розглянутих характеристиках між Росією і Францією, аніж міжРосією і США. Так, якщо для американського підприємця більш типовим єделегування повноважень (що означає зменшення дистанції між тим, хто має владу,і тими, хто її не має), то французький підприємець вбачає свою головну турботув тому, щоб зберегти особистий контроль над ситуацією при мінімальномуделегуванні повноважень своїм співробітникам.
Причинисвоєрідності рис ділової культури французьких підприємців слід шукати всоціально-політичній історії і традиціях господарювання Франції. Великафранцузька революція не тільки дала прошарку підприємців певну свободу й певнестановище в суспільстві, вона також надала йому яскравий урок могутнього«заколоту» народних мас. Французький підприємець завжди інтуїтивно відчувавпотенційну загрозу заколоту проти нього самого. Тому він прагнув не тільки досвободи діяльності, а й до забезпечення «порядку», і таким чином мимоволіставив за допомогою держави деякі обмеження на власному шляху.
Енергіяфранцузького бізнесу десятиріччями стримувалася державною бюрократією, що здійснювалажорсткий контроль за економікою. Після Другої світової війни «ліві» провелиприватизацію «стратегічних підприємств» – уряд став власником майже всіхнайбільших концернів і банків (25% робочої сили досі зайнято в держсекторі), щодає змогу впливати на розвиток основних галузей. Роз'єднані дрібні та середнікомпанії, що становили ядро реального сектору Франції, не створювали загрозидля економічної могутності бюрократів від різних партій, які наживалися назрощуванні держапарату та економіки.
Керівництвовсіх великих концернів, як правило, змінювалося залежно від підсумків черговихвиборів. Щоб досягти успіхів у бізнесі, доводилося не один рік попрацюватиурядовим функціонером. Така модель влаштовувала і «правих», насамперед генераладе Голля, що виступав за сильну, майже монархічну центральну владу, і «лівих»,які вважали націоналізацію панацеєю від усіх бід. Одночасно «ліві» створювали«державу соціального добробуту», обплутуючи бізнес мережею податків таобмежень.
Недивно, що однією з головних проблем Франції став «відтік умів» – найбільшпідприємливі люди полишають країну, прагнучи розпочати справу або шукати роботуу Великобританії та США. Тільки в Лондоні нині постійно працюють 185 тис. французів.Проблема не лише в соціальних поборах – корпоративний податок у Франції на 10%вищий, ніж у Великобританії.
Французькийробітник захищений від свого роботодавця як ніхто інший у світі. Щедрі соціальнівиплати та п'ять тижнів оплачуваної відпустки привчили багатьох французів житине працюючи. Рівень безробіття у Франції, один з найбільших у розвинутихкраїнах, в останні роки XX ст. стабільно становив 12%. Більшість безробітнихсхильні отримувати допомогу, а не погоджуватися на мінімальну заробітну плату6660 франків. Як наслідок, у країні працює 38% населення (49% – у Німеччині,США, Японії), у свою чергу це призвело до того, що рівень життя у Франціїнабагато нижчий, ніж у сусідів-німців.
Слідтакож враховувати, що у французькій економіці, на відміну від інших країн,довше домінували традиції сімейних підприємств і в такий спосіб до ділових взаєминпривносилися традиціоналістські установки. Середні та дрібні фірми – спадокорієнтованої на сільське господарство економіки – виживали за рахунок того, що займалиспеціалізовані ніші на ринку. Французи вважаються визнаними лідерами увиробництві порцеляни, модної біжутерії, меблів, дорогої нижньої білизни тощо.Однак усе це вкрай вузькі сектори з досить невеликими потенціалами. Умашинобудуванні (окрім ВПК та авіації) французи повністю програють німцям.
У СШАцей показник сягає 60. Окремо слід сказати про вектор еволюції господарськихкультур. Він визначається зовсім не тим, що економічні успіхи однозначнопов'язані з розвитком підприємництва на ґрунті індивідуальних свобод, а радшетим, що забезпечує гармонізацію індивідуально-творчих та колективістськихначал. У зв'язку з цим характерним є інтерес у новітніх програмах розвиткуяпонських корпорацій до цінностей «дрібного індивідуалізму», і, навпаки, у США– до цінностей колективних, узгоджувальних, де ідея про партнерство,колективістське підприємство набуває все більшого визнання.
Ізпроблемами підприємництва тісно пов'язана проблема рівня професіоналізму тапрофесійної спрямованості особи, а одним з найважливіших аспектів професійногорозвитку і самореалізації є свідомо запланована кар'єра. У міру розвиткукар'єри відбувається розвиток професійної «Я-концепції», а важливими спрямовуючимиелементами її постають так звані «якорі кар'єри». Вони відображають наявністьусвідомлюваних пріоритетних професійних потреб у структурі особистості.
Дослідникамиіз Санкт-Петербурга протягом 1993–1995 років було проведено крос-культурне дослідження,спрямоване на вивчення кар'єрних орієнтацій підприємців за методикою Едгара X.Шейна. Вивчалися такі кар'єрні орієнтації: професійна компетентність,менеджмент, автономія, стабільність (роботи і місця проживання), служіння,виклик, інтеграція стилів життя та підприємництво. Перш за все вражають даніпро відмінність у спрямованості на професійну компетентність і менеджмент (вамериканській вибірці це 30,2 та 27 балів; у російській відповідно – 11,3 та10,9 бала), тобто ті кар'єрні орієнтації, що становлять базу професійних рішеньта можливостей управлінської діяльності, у російській вибірці виражені вкрайнизько. З іншого боку, яскравіше виражено прагнення до служіння (5,5 та 12,9бала), виклику (2 та 10,8 бала), інтеграції стилів життя (1,9 та 13,5 бала) іпідприємництва (4,6 та 10,3 бала), що свідчить про наявність особистісної активностіу професійній діяльності.
Умежах інституціоналізму розвиваються дослідження ролі соціокультурних факторівв економічному розвитку, що допомагають простежити їхній вплив не тільки навеликі соціальні спільноти (наприклад, Західна Європа, Північна Америка,Далекий Схід), а й на окремі країни, регіони. Серед останніх робіт такого родувиділяються праці Е. Тайлкота. Він аналізує кілька парних типологічниххарактеристик європейської ділової культури («аристократична» – «буржуазна»,«індивідуалістична» – «авторитарна»), показуючи, яким чипом соціокультурністереотипи впливають на економічну і, зокрема, підприємницьку діяльність.
Так,«буржуазна» культура Німеччини значною мірою визначає переважання в цій країнічисто виробничих, прикладних сфер діяльності, тоді як вплив «аристократичної»культури у Великобританії проявляється в особливій зацікавленості англійськихпідприємців до менеджменту, права й фінансів. Відмінності між індивідуалістичнимі авторитарним типами поведінки проявляються у схильності і здатності доінновацій, причому країни Північної Європи в цьому відношенні опиняються усприятливішому становищі порівняно з південноєвропейськими країнами.
«Економічнедиво», «ривки» – прискорений господарський розвиток окремих країн, у якомупідприємництво відігравало визначну роль, певною мірою підкреслюють значущістькультурного й мотиваційного факторів. Річ у тім, що вони, наскільки можназробити висновок, пов'язані з «ринковою» переробкою культурних засад, які вжемали місце. Серед країн, що продемонстрували світові «чудеса» економічного росту,найчастіше називають Японію, ФРН, Швецію, деякі країни Півдешю-Східної Азії.Перелік включає країни, чий розвиток був широко визнаний у діловому світі,науці, політиками та світовою громадською думкою як вражаючий, нерідко раптовийабо такий, що повністю важко пояснити.
Передумовоюбудь-якого економічного росту виступає наявність ресурсного потенціалу, склад,структура та обсяг якого відрізняються на різних етапах господарського прогресуі в різних географічних ареалах. Успіх передбачає ситуацію розвитку виробничихструктур, що може полягати або у відносно швидкому та успішному нарощуванніякого-небудь важливого й вигідного на даному історичному етапі виробництва івідповідно необхідних для нього ресурсів, або у відносно швидкому успішномуосвоєнні нових ресурсів та видів виробництв, або в постійному виявленніздатності нації робити перше і друге. Кожний економічний успіх реалізовується вдеякому галузевому прориві, розвитку «локомотивного» і пов'язаного з ним виробництва.
Слідзазначити, що і підприємництво, і економічний успіх пов'язані з ситуаціямипояви «нових комбінацій» виробництва та обігу, які об'єктивно передбачають іорганізаційно-господарські новації. Однак економічна свобода не є обов'язковоюумовою цих новацій, тобто можливі випадки, коли організаційні новації здійснюютьсяв суспільстві примусово, не на основі природного розгортання підприємницькоїініціативи, а завдяки активному втручанню державних структур у системуекономічних відносин. Щоправда, у такому разі держава сама виконуєпідприємницьку місію.
Проте,як показує історичний досвід, великого успіху досягають лише ті країни, деіснує динамічне господарське середовище, яке дає змогу фірмам конкретнихгалузей створювати, укріплювати та розширювати свої конкурентні переваги.Основним фактороутворюючим суб'єктом тут виступає саме діяльність фірм, праця,творчість і підприємливість їх робітників та лідерів.
М. Вебервважав, що раціоналізація господарювання, формування професійногопідприємницького етносу – історична доля не лише Заходу, а й усього світу.Досвід Японії, а також інших розвинутих країн Далекого Сходу (Південна Корея,Тайвань, Гонконг, Сінгапур) показав, що новий тип господарського мислення можеформуватися не лише на основі реформованого християнства, а й на ґрунті іншихсвітових релігій.
Якщов Західній Європі становлення раціонального ринкового господарювання було спонтаннимприродно-історичним процесом, то для країн, що розвиваються навздогін, цепостає справою свідомого вибору. У «некласичному» випадку зародження «духукапіталізму» фактор виклику з боку розвинутого Заходу стає визначальним, ісуспільство має змогу обирати, па яку комбінацію західних і національнихцінностей слід спиратись у своїх реформах. У всякому разі, в суспільстві, якездійснює економічну й політичну модернізацію, відбувається ринкова адаптаціятрадиційних етичних настанов.
Універсалізмпідприємницького етносу полягає не в тому, що він жорстко детермінований для будь-якогосуспільства, яке обрало ринковий шлях. Етнос підприємництва передбачає свободуінтерпретації національної традиції, дає змогу наповнювати універсальніцінності (господарська ініціатива, набуття економічної незалежності,особистісна самореалізація, професіоналізм і відповідальність) власнимкультурним змістом. Східні суспільства, що досягли значних успіхів у процесімодернізації, запозичували не так цінності, як «технології» функціонуванняринкового механізму західного суспільства. Такий варіант дозволяє уникнутинаростання конфліктності в суспільстві й того ціннісно-нормативного вакууму, вякому тепер опинилася Україна.
Японія– один з яскравих прикладів «некласичного» шляху модернізації. Традиційні дляЯпонії цінності гармонії і консенсусу пом'якшують ринкову конкуренцію іперешкоджають розвиткові відчуженості в соціальному середовищі, що єхарактерним для західного суспільства. Свобода, яку так цінує європеєць абоамериканець, для японця існує лише як психологічний стан комфортності, щовиникає внаслідок почуття сталої належності до групи.
Цінностігрупування в господарському етносі впливають і на характер підприємництва. Якщоамериканець прагне до самостійності, незалежної дії, то японець максимальнопроявляє свої здібності в межах групи. Групове підприємництво, суб'єктом якогопостає скоріше фірма, ніж окрема особистість, принципово відрізняє японськесуспільство від західного.
Проособливості японських методів господарювання та управління підприємствомнаписано вже багато праць, проведено чимало аналітичних досліджень із вивченняяпонського досвіду. Наведемо лише деякі дані, що характеризують окремі рисияпонського стилю підприємництва. Багато дослідників підкреслюють динамізмповедінки японських підприємців. Англійські соціологи вважають, що в японськихменеджерів та підприємців яскраво проявляються гнучкість, спритність,нерішучість, відлюдкуватість. На думку американських дослідників, їмпритаманний передусім потяг до авторитарності. Ця риса, як вважають вчені,зумовлена такими факторами, як ієрархічність структури японського суспільства,групова орієнтація, шанування старших тощо.
СхіднаАзія (перш за все маються на увазі Японія та «чотири маленьких дракони» – ПівденнаКорея, Тайвань, Гонконг і Сінгапур) викликала до життя новий тип, нову модельіндустріального капіталізму. Зокрема, для всіх згаданих країн характерним є активнедержавне втручання в економічне життя: всі вони вищою мірою є «керованими» ібули такими з самого початку відповідних процесів модернізації.
Звернемосядо Японії як прикладу моделі розвитку в Східній Азії. На початку перетворень економічніпроцеси суворо контролювались і багато в чому планувались олігархами, щостановили політичну еліту. Уряд досить швидко відійшов від безпосередньогоуправління підприємствами, але адміністрація не залишилася па позиціяхневтручання. Протягом усього періоду Мейдзі існувало тісне співробітництво міжурядовими чиновниками і представниками нового класу підприємців. Ця взаємодіяспочатку скріплювалася тією обставиною, що багато осіб обох груп були самурайськогопоходження. Пізніше загальною основою став високий освітній рівень. Існує цілийряд виключно японських інституцій, який сприяє зміцненню стосунків між урядом ібізнесом.
ПітерБергер звертає увагу на те, що важливий прошарок класу підприємців, якийформувався в Японії на початку XX ст., становили дрібні дворяни або самураї,«роззброєні» в період правління Токугави. «Серед істориків немає спільної думкищодо питомої ваги колишніх самураїв у повій соціальній групі. Суперечностей невикликає, однак, той факт, що новий діловий етнос сягає своїм корінням утрадиційний кодекс самураїв з його відданістю справі й дисципліною, відповіднодо яких відтепер визначалися вже не військово-феодальні, акапіталістично-підприємиицькі правила поведінки».
Величезнепочуття обов'язку перед родиною і країною, яким відзначаються японці такитайці, ґрунтується зовсім на іншій основі, ніж веберівський «дух капіталізму»(воно походить із специфічної групової культури рисосіяння). Але, треба думати,саме воно склало основу для відтворення національного аналогу цього «духу». Мабуть,те ж саме сталося з японською феодальною честю та почуттям обов'язку, якіперетворюються в обов'язок робітника перед фірмою, а фірми перед робітником.
М. Вебервважав, що всі культури Азії, хоча й з різних причин (наприклад, Індія, Китай),створили цінності та світогляди, які були чужими духу «модернізації» (вінговорив про «раціоналізацію»). Історія господарств Східної Азії, треба думати,спростувала уявлення Вебера щодо емпіричних наслідків того, що він називав«чарівним садом азіатської релігійності». Який саме вплив здійснюєрелігій-но-етичний фактор на підприємницьку діяльність японців, китайців,корейців – це питання вимагає окремого розгляду.
Нажаль, у вітчизняній науці відсутня будь-яка традиція дослідження українськогогосподарського етносу. Наприкінці XIX – початку XX ст. робилися спробицілісного осмислення української культури та особливостей національноїсамосвідомості (М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький, М. Грушевський, І.Огієнко, Дм. Чижевський), однак специфіка господарського етносу практично нерозглядалася.
Історичніпередумови розвитку підприємництва в Україні були вкрай несприятливі: увідсутності державності духовна енергія нації витрачалася головним чином на збереженнянаціональної самобутності. За свідченням істориків, на початку XX ст. Україназалишалася переважно аграрним регіоном із домінуванням традиціоналізму вгосподарському житті. Буржуазія була малочисельністю й не відігравала помітноїролі в соціальному житті. Внутрішня торгівля (особливо ярмарки) були зосередженів руках купців, а промисловість майже повністю належала іноземцям. Більшістьпо-справжньому багатих людей отримувала свої прибутки не від фабрик ікомерційних підприємств, а від власних маєтків.
Модернізація,що розпочалася в Російській імперії, та промисловий підйом не обійшли йУкраїну, особливо східну її частину. Однак цей процес важко назвати українськоюмодернізацією, адже хоча переважну більшість населення країни становилиукраїнці, вони не виступали активними суб'єктами цих перетворень. Цінності йустановки, що характеризували господарську діяльність, практично не зазнализмін у масштабах нації, тому говорити про український підприємницький етносможна лише умовно.
Стійкийтрадиціоналізм у господарському житті українського народу намагалися пояснити зрізних позицій: як притаманністю йому безініціативності й консерватизму, так іглибоко вкоріненою любов'ю до землі. На наш погляд, тут проявлявся вплив нестільки культурно-релігійних чинників, скільки соціально-економічних обставин,які ускладнювали процес національної модернізації. По-перше, українська націяне мала власної держави, яка могла б сприяти своєю політикою становленнюнаціонального підприємництва.
Іншаважлива причина полягала в тому, що міське населення було переважнонеукраїнським. Ремісництво і торгівля у більшості областей України традиційноперебували в руках представників інших національностей. З певних економічнихпричин українські селяни більшою мірою були прив'язані до аграрної праці, ніжросійські: якщо в Росії поміщики схвально ставилися до «відходництва» селян доміста на заробітки, то в Україні було вигідніше використовувати їхню працю наземлі. Населення промислових центрів України, що розвивалися, поповнювалося зарахунок більш кваліфікованих працівників з Росії.
Якщопроцес модернізації в Росії був неорганічним (тобто проводився згори задопомогою держави), то в Україні він був неорганічним подвійно, бо проводивсяне своєю державою. Особливо це стосується радянської епохи української історії –періоду індустріалізації. Його наслідки позначаються і на теперішній економічнійситуації в країні. На нашу думку, саме політичні та соціально-економічніобставини не дозволяють реалізуватися позитивним рисам українськогогосподарського етносу (наприклад, приватновласницьким установкам), на які звертавувагу академік Ю.М. Пахомов.