Економічна функція держави в умовах сучасних ринкових перетворень
Серед внутрішніх функційукраїнської держави насамперед визначимо її економічну функцію. Цей напрям діяльностідержави спрямований на створення ринкової, соціально-орієнтованої економіки на основірізних, але однаково захищених законом форм власності (державної, приватної, комунальної).
Зважаючи на розмаїття аспектів систематизації і аналізу функцій держави, вартозазначити, що саме сучасна економічна функція держави – “одна із функцій державиє найбільш стабільною ( з погляду її існування) і одночасно мінливою, що проявляєтьсяв широкому діапазоні свого сучасного змісту” [3, с. 73]. Сьогодні фактично впершев історії незалежної України “сформовано модель соціально-орієнтованої економікиі забезпечено її практичне функціонування” [2].
Зміст економічноїфункції соціальної, правової держави охоплює такі елементи:
– економічне регулювання,підтримка і стимулювання суб’єктів ринкових відносин;
– сприяння розвиткуекономіки, розбудові ринкових відносин тощо;
– подолання монополії,легітимізація власності та очищення її від криміналу;
– захист права власності(державної) поряд з іншими учасниками економічних відносин;
– видання нормативнихактів, що визначають поведінку суб’єктів економічної, господарської, діяльності,які стосуються всіх учасників економічних відносин;
– проведення антимонопольноїполітики;
– підтримка підприємництва, особливомалого бізнесу;
– залучення іноземнихінвестицій тощо.
Названі елементи змістуохоплюються діяльністю всіх державних органів, які організаційно функціонують запринципом поділу влад на три гілки – законодавчу, виконавчу й судову. Законодавчавлада створює систему економічного законодавства, виконавча – спрямована на виконанняекономічного законодавства, а судова – виступає арбітром у різних колізіях, суперечках,які випливають із економічних відносин. Вони спрямовані на певну відповідну організаційно-політичнуоснову, що полягає у стратегії, доктрині економічного розвитку країни.
Держава в особі відповіднихорганів влади здійснює від імені народу права власника на природні ресурси, забезпечуєзахист прав усіх суб’єктів права власності та господарювання, охороняє основне національнебагатство – землю, забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності, розробляє,затверджує і здійснює загальнодержавні програми економічного розвитку держави, встановлюєпорядок утворення та функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають особливийрежим функціонування.
Одним із проявів економічноїфункції української держави є гарантування особі державою певної сукупності економічнихправ: права на приватну власність, права на підприємницьку діяльність, якане заборонена законом; права на користування природними та іншими об’єктами суспільноївласності. Лише збалансоване поєднання різнихформ власності, коли жодна з них не заперечує існування інших, здатне виступитиміцною основою незалежного існування економіки.
Найбільш актуальніпроблеми сьогодення в українській державі, що їх вирішує держава за допомогою економічноїфункції:
– повернення в державнувласність незаконно приватизованого майна (реприватизація);
– прийняття зваженого,науково обґрунтованого соціально спрямованого бюджету та досягнення взаємоузгодженоїполітики у міжбюджетних відносинах;
– правове і організаційнезабезпечення різних форм власності;
– контроль за дотриманняміснуючих законів, правових актів та захист учасників економічних відносин від будь-якихпротиправних дій;
– упорядкування системипільг, привілеїв;
– упорядкування системиоподаткування тощо.
Формування ринковоїекономіки не може відбуватись стихійно, тому що такий курс має значні руйнівні наслідки.Ринкова економіка не має обмежувати роль людського фактора тільки межами “соціальногозахисту”, тому що економіка розрахована на активну діяльність громадян, їх високумотивацію до праці і на досягнення більш високого рівня добробуту.
У зв’язку з цим гостро постає питання про стратегічну політику держави, якуможна кваліфікувати як патерналізм, чи лібералізм. Звичайно, не можна виправдатиполітику патерналізму, що була властива тоталітарній радянській державі, але і беззастережноне можна прийняти й політику лібералізму. І те й інше у чистому вигляді може нашкодитидержаві. Є потреба у конкретному підході до напрямів діяльності держави в економічнійсфері. Держава, яка має статус держави з ринковою економікою, покликана забезпечитиінституціонально-правову структуру економіки і виправляти помилки та прорахункине тільки залишків соціалістичної економіки та командно-адміністративних методівгосподарювання, а й прорахунки ринкової політики та практики набутих нашою країноюза роки незалежності.
В умовах розбудовигромадянського суспільства держава зацікавлена у саморегуляції громадян, якщо законгарантує і стимулює їх активну діяльність, що ґрунтується на використанні прав іусвідомленні високої самовідповідальності. Розвиток ринкової економіки не повиненвести до посилення способів її регулювання: “саморегулювання економічною діяльністюповинно відбуватися сумісно з новими методами державного регулювання, і правовасаморегуляція особистості виступає юридичним виразом нової моделі економіки” [3,с. 12]. Вона передбачає отримання повної інформації, вільному виборі варіантів діяльності,договірне регулювання діяльності.
Поширені погляди нате, що в умовах ринкової економіки роль держави має мінімальний вплив, також неправильні,як і перебільшення ролі держави, планового державного управління. Так, намаганняусунути державу із ринкового процесу неприйнятне тому, що, “по-перше, держава іїї органи безпосередньо управляють державною власністю, яка має значне місце в сучасномуукраїнському суспільстві; по-друге, держава регулює економічні процеси, спираючисьна закони ринкової економіки, встановлює межі свободи економічної діяльності; по-третє,держава виконує важливі соціальні, економічні функції, які безпосередньо пов’язанііз господарською діяльністю” [2, с. 14].
Актуальним стає питанняпро межі втручання держави в економічну сферу, особливо у зв’язку із наданням українськійдержаві статусу держави з ринковою економікою. Цей статус не передбачає втручаннядержави у сферу економіки та перехід на “ручне управління”, на адміністративні,а не правові механізми господарювання.
Не можна заперечуватитой факт, що держава відмовившись від адміністративно-командних методів управління,одночасно ослабила керованість підприємствами, які становлять державну власність.Але диференціація об’єктів державної власності потребує диференційованого підходудо керування ними. Так, щодо власності держави, вона має поводитись як господару повному розумінні цього слова. Звідси неминучість використання, а при певних умовах– “відродження щодо цих об’єктів державної власності централізованих методів планування,організації, регулювання, контролю, властивих лише плановій економіці” [2, с. 77).
Але, як показує досвід,економічна реформа, яка сьогодні відбувається у нашій країні, не може бути результативноюбез активного впливу держави на розвиток економічних процесів. І водночас непомірнаактивність держави у сфері економіки в ринкових умовах може призвести до поверненняадміністративно-командних методів господарювання, до створення величезної кількостіштучних пільг для тих, хто фактично цього не потребує.
Сучаснаукраїнська держава функціонує на принципах: децентралізації влади, розвитку економічноїініціативи на місцях, зміні податкової бюджетної політики на користь місцевих громад[7, с. 38]. У цьому полягає стрижень до сучасної політичної реформи держави.
Головнимполітичним інструментом розв’язання завдань стратегічного розвитку суспільства ідержави є і залишатиметься державний бюджет. У бюджеті 2006 р. зроблено низку новітніхкроків, які вказують на кардинальні зміни у бюджетному процесі. Це зниження кількостіподатків, зменшення розміру ставок, розширення податкової бази, обмеження кількостіподаткових пільг. Тому, насамперед у бюджеті наступногороку, має бути заплановане зниження податкового тиску. Для цього потрібно об’єднатиусі соціальні збори в єдиний податок. На черзі – впорядкування податку на доданувартість і податку на прибуток підприємств [8].
Наше суспільствоперебуває у перехідному періоді, що характеризується певною розбалансованість економічногой соціального процесів, які проявляється в загостреннісуперечностей між соціальною справедливістю й економічною доцільністю. Досягненнябалансу можливе передусім через прийняття соціально орієнтованого бюджету, що єекономічним фундаментом держави з соціально спрямованою ринковою економікою,інструментом її соціальної розподільчої політики. Державний бюджет України – цеосновний фінансовий та юридичний документ, загальнодержавний фонд, з якого органидержавної влади отримують кошти для матеріального опосередкування свого функціонування[4, с. 9]. Науковий аналіз, законодавче забезпеченнята економічне обґрунтування державного бюджету є необхідною умовою цивілізованогофункціонування демократичної, соціальної, правової держави.
Прийняття недосконалих законів про Державний бюджет України свідчить про недосконалийбюджетний процес, про відсутність належного правового механізму запровадження цивілізованихвідносин між Верховної Радою та Кабінетом Міністрів України, а також між фракціямипарламенту, навіть між окремими депутатами та урядом. Найгостріші дискусії точатьсянавколо питання про те, наскільки урядовий бюджет є соціально орієнтованим. Дляйого ефективного вирішення Міністерство фінансів та Кабінет Міністрів України маютьза обґрунтованою класифікацією підрахувати, скільки коштів держава має намір виділитина соціальний захист і на соціальні програми в наступному році.
Так, наприклад, бюджет 2005 р. був найбільш соціально орієнтований із усіхвідомих бюджетів, і водночас – “найбільш авантюрний”. У ньому майже 80 % пішло наспоживання. Із самого початку цей бюджет мав непомірне соціальне навантаження. Водночас Закон 2005 р. “Про Державний бюджет України на 2005 рік”,внесений новим урядом, порушив положення 90 законодавчих актів, виключив так званіподаткові пільги, а по суті стимулювання вітчизняного виробництва, вдарив по суднобудівнійпромисловості, авіа- і автомобілебудівничі галузі. Унаслідок цього зросла ціна вітчизнянихавтомобілів, кораблів, літаків, робочі місця скорочуються в Харкові, Миколаєві,Одесі, Херсоні, Запоріжжі, Кременчузі, Ужгороді, Луцьку, а проте цим задоволеніімпортери, що перепродають у нас західну продукцію” – зазначив депутат ВерховноїРади України Ю. Кармазін [1, с. 224].
Параметри бюджету 2005 р. загалом висвітлювали соціально-економічну спрямованістьполітики держави, закріплювали розпочату економічну та соціальну стабілізацію держави.Однак бюджет далекий від досконалого. До цього часу бюджетпоки що не став тим головним економічним та юридичним документом, через який маєцивілізованим шляхом реалізовуватись економічна і соціальна політика держави якдемократичної, соціальної, правової держави.
Бюджет 2006 р. уряд намагався сформувати не як бюджет “проїдання”, а як бюджетекономічного зростання держави, але це можливо лише за умови реформування бюджетноїта податкової системи.
Головні вимоги до бюджету2006 р. – не допустити зростання державного боргу й водночас продовжити його соціальнуспрямованість, відтворення економічної і соціальної сфери.
Особливе місце в реалізаціїекономічної функції української держави займає упорядкування міжбюджетних відносин,що регулюють фінансовий розвиток регіонів. Міжбюджетнимивідносинами є сукупністьфінансових відносин, які виникають між місцевими бюджетами, а також між останнімиі Державним бюджетом України. Нинішня система міжбюджетних відносин включає в себетакі головні елементи: власні, закріплені та регульовані доходи, нормативи відрахуваньвід регульованих доходів, дотації, субвенції та субсидії, бюджетні позички, внескидо Державного бюджету України, між бюджетні взаєморозрахунки. Суть цієї діяльностіполягає у тому, що адміністративно-територіальні одиниці в Україні мають різнийфінансовий потенціал та ряд особливостей, що зумовлює необхідність участі державиу формуванні доходної частини місцевих грошових фондів з метою забезпечення збалансованостікожного бюджету та можливості безперебійного фінансування необхідних заходів, передбаченихпланами соціального та економічного розвитку відповідних адміністративно-територіальниходиниць.
Тому коли можливостізбалансування доходів і видатків місцевих бюджетів та забезпечення покриття видатків,необхідних для здійснення органами місцевого самоврядування, наданих їм закономповноважень, вичерпуються, держава забезпечує збалансування місцевих бюджетів шляхомпередачі необхідних коштів з централізованого бюджету до відповідних місцевих бюджетіву вигляді дотацій, субвенцій та субсидій.
Надання місцевим органамвлади прямих бюджетних трансфертів є однією з найважливіших проблем внутрішньодержавноїфінансової діяльності держави, оскільки в сучасних умовах тих доходних джерел, якіформують та поповнюють місцеві бюджети, не завжди достатньо для забезпечення адекватногофінансування діяльності місцевої влади щодо виконання ними функцій, покладених наних законодавством.
Сьогодні потрібна чіткасистема зрівноважених нормативів розподілу бюджетів. Але не менш важливою є проблемавироблення єдиної методології збалансованості бюджетів, що ґрунтувались би на принципахсоціальної справедливості.
Розв’язання цієї проблемиможливо за умови вдосконалення та реформування системи міжбюджетних відносин, якасьогодні характеризується по-перше, наявністю тих елементів, що дістались Україніу спадок від Радянського Союзу, і застосування яких в тій формі, в якій вони існуютьсьогодні, не виправдовує себе; і, по-друге, відсутністю спеціального законодавства,що б регулювало правові відносини. Закріплені в законодавстві останніх років правовінорми щодо існування власних доходів місцевих бюджетів, в контексті принципу самостійностімісцевих бюджетів, більше схожі на норми декларативного характеру, які поки що незнаходять необхідного та бажаного нормативно-правового розвитку та деталізації.
Аналізуючи стан економічногозабезпечення областей і міст в Україні потрібно звернути увагу на його незадовільнийхарактер. Так, у 2001 р. розрив між областями з найбільшим і найменшим ВВП на душунаселення становив 2,3 рази [7, с. 38].
Сьогодні, за умовизбереження регульованих доходів, потрібно з врахуванням прийнятного зарубіжногодосвіду організації і побудови міжбюджетних відносин, переглянути політику взаємовідносиніз центром і регіонами [6, с. 148].
Одним із головних недоліків Державного бюджету за попередні роки була концентраціякоштів на центральному рівні на шкоду регіонам, що порушувало основні принципи формуваннябюджетної політики. Слід виробити єдину систему граничного фінансування витрат напотреби міста і, передусім, на управління. В Україні потрібно підвищити роль регіонів,що можна досягти шляхом впорядкування бюджетної сфери на справедливій основі: надатирегіональним владам більших повноважень.
Незважаючи на прийняттяКонституції України, яка лише в загальних рисах, регулює взаємовідносини між різнимирівнями бюджетної системи, потрібна більш детальна регламентація цих правових відносину спеціальному законодавстві, що законодавчо закріпить бажану ефективність функціонуваннявищезазначених інструментів організації міжбюджетних відносин, а, відповідно, іреальну здатність органів місцевого самоврядування самостійно розв’язувати питаннямісцевого значення в межах Конституції та законів України.
Сьогодні розробляється проект Концепції державноїрегіональної політики, прийняття якої дозволить визначити політику регіонів та центру,коло пріоритетів на соціально справедливих принципах. Також готується проект Закону“Про засади стимулювання розвитку регіонів” в якому передбачається створити принциповонові сучасні правові механізми надання державою підтримки територіям; розробитишляхи децентралізації, деконцентрації та розмежування владних повноважень центральнихі місцевих органів. Пропонується внесення змін до законів України “Про місцеві державніадміністрації”, та “Про місцеве самоврядування в Україні”.
Для вдосконаленняміжбюджетних відносин державою передбачена низка заходів:
– потрібно законодавчозабезпечити зниження податкового тиску на основі розширення податкової бази з одночаснимскасуванням податкових пільг, посилити захист платників податків, знизити податковийтиск на регіони, закріпити за регіонами самодостатні джерела податкових надходжень,установити п’ятирічний мораторій на внесення змін до податкового законодавства;максимально спростити процедуру податкового адміністрування;
– всі бюджетні тапозабюджетні кошти бюджетних установ зробити підзвітними громадськості, тобто громадськістьповинна знати, на що витрачаються бюджетні кошти;
– змінити політикубюджетних видатків. Намагання збільшити видатки бюджету призводять тільки до зростанняборгів держави. Тому в процесі реформування бюджетних видатків слід передбачитий законодавчо закріпити істотне зменшення всіх видів бюджетної підтримки збитковихпідприємств і концентрацію бюджетних асигнувань переважно на функціях соціальногозахисту населення та розвитку соціальної сфери – медицини, освіти, незахищених верствнаселення, зміцнення оборони держави, правопорядку тощо [4, с. 92-93].
З метою вдосконаленняміжбюджетних відносин пропонуємо:
– вирішити питаннясправедливого розмежування доходів та видатків між ланками бюджетної системи, розмежуванняфункцій та завдань центральних та місцевих органів влади;
– закріпити у спеціальномузаконодавстві детальний перелік власних доходів місцевих бюджетів, які мають статиосновою їх доходної частини; прийняти закон про місцеві фінанси, розширити сферумісцевого оподаткування;
– збільшити часткузакріплених доходів, перейти до довгострокових і стабільних відрахувань від регульованихдоходів місцевих бюджетів;
– розробити формита методи фінансового вирівнювання регулювання, прийняти спеціальний закон про основинадання та використання трансфертів, де слід визначити їх види, в яких випадкахі які види трансфертів можуть отримувати відповідні територіальні громади, процедуруїх надання, регламентувати відповідальність за порушення умов використання трансфертів,контроль за дотриманням умов їх надання.
Економічна функція демократичної, соціальної,правової держави передусім, реалізується через законодавчу базу, що обслуговує ринковіперетворення, зокрема, законодавчо забезпечує реформування відносин власності, розвитокпідприємництва, вдосконалення принципів бюджетних відносин, зміцнення інститутидержавної влади. Фактично саме реформування відносин власності може забезпечитистворення багатоукладної економіки, в якій кожна з форм власності та відповіднихїй типів господарювання, секторів економіки, посідає своє місце у задоволенні потреб.
Право власності єприродним правом і може суб’єктивно належати будь-якій фізичній, юридичній особі,у будь-яких співвідношеннях і частках. Але для здійснення ефективної підприємницькоїдіяльності пріоритетним правом власності на засоби виробництва є право, яке належитьодній особі чи невеликій кількості осіб. Держава повинна виступати як рівний партнерпідприємництва опосередковано через власні господарюючі суб’єкти, не роблячи перевагв установлених правилах гри для будь-яких форм підприємницької діяльності незалежновід майнової приналежності.
Сьогодні чинне законодавствоУкраїни потребує внесення певних змін з метою впорядкування чинних норм, які регулюютьвідносини власності та підприємництва стосовно принципів їх однакового існування,розвитку і захисту незалежно від форм здійснення і належності. Гарантом відповідногоправового регулювання цих відносин сьогодні є Конституція України і Цивільний кодексУкраїни.
Особлива роль у здійсненніекономічної функції демократичної, соціальної, правової держави надається вирішеннюпроблеми упорядкування та легітимізації форм власності, зокрема приватизації, націоналізації,поверненню у власність державі незаконно привласненого державного майна.
Приватизація – головнаумова здійснення економічної реформи, що прискорює процес розпаду інертної, непродуктивноїсуспільної форми власності й перехід її у приватні руки до реальних власників.
Приватизація – це пошукефективного власника, який може надійно забезпечити надходження до бюджету. Вонаспрямована на перетворення безпосереднього виробника з найманого робітника на власниказасобів виробництва і виготовленого продукту з урахуванням досягнутого рівня розвиткупродуктивних сил.
Поки що процес приватизаціїсупроводжувався численними порушеннями концептуального, нормативно-правового, організаційно-методологічного,економічного, судово-проваджувального, інформаційного характеру. Особливо слід зазначити,що приватизація здійснювалась часто тіньовими, а нерідко і кримінальними методами.На найвищому рівні офіційно визнано, що ці процеси фактично не контролюються державою.Так, вся промисловість України продана за ціною, на 20 % меншою, ніж один об’єкт– Криворіжсталь на повторному аукціоні.
Набулаусталених форм практика використання державної власності в інтересах окремих осібабо груп. Це досягаєтьсяза сприяння держави, прямого чи опосередкованого контролю над фінансовими потоками,що утворюються внаслідок використання державної власності. Внаслідок процесу приватизаціїв Україні не відбулося головне – відокремлення бізнесу від влади. Бізнес, власністьзалишаються переважно залежними від держави, чинної влади, окремих посадових осіб.Тому перехід української економіки на розвиток за європейською ринковою моделлю,розв’язання проблем легалізації власності та капіталів значною мірою знаходятьсяу політичній площині та потребує докорінної зміни політико-економічних відносин,що склалися в Україні.
Поки щоми маємо неефективний і логічно не завершений процес приватизації, який не забезпечивформування відповідального господаря, зацікавленого в інвестиційній діяльності,прискореному оновленні виробництва, його реальному оздоровленні. Ще не досягнутооптимальної глибини приватизаційного процесу, і як наслідок, – не вдалося запровадитиповноцінні правові та організаційні механізми реалізації переваг приватної власності,надходження додаткових коштів для розв’язання проблем соціального захисту населення,особливо найменш незахищених прошарків населення.
Таким чином, можна дійти висновку, щоправо власності в Україні є гарантованим і захищеним, але є й винятки:
По-перше, чинне законодавство має рядпрогалин, зокрема, відсутні певні законодавчі акти, які б відповідали сучасномустану розвитку відносин власності. До головних можна віднести такі.
– на рівнігромадянина – відсутність, наприклад, нового Житлового кодексу (пройшов друге читанняу Верховній Раді України), оскільки чинний уже застарів;
– на рівніпідприємця – неузгодженість Цивільного та Господарського кодексів;
– відсутністьзакону, який би регулював державну реєстрацію прав власності;
– відсутністьнової редакції Закону України “Про власність”;
– відсутністьзакону про управління об’єктами права державної власності та закону про націоналізацію.
По-друге, практика правозастосування показує,що чинне законодавство уможливлює відчужувати власність за рішенням суду. Враховуючирівень залежності судів від органів виконавчої влади та рівень корумпованості судовоїсистеми, як ми сьогодні спостерігаємо, відбувається прийняття упереджених судовихрішень в інтересах окремих суб’єктів.
По-третє, як уже зазначалося, значна частинавласності набута (або використовується, контролюється) з порушенням чинного законодавства,на основі неформальних угод між власниками та представниками влади, а отже, крімтого, що прибутки від неї відходять у тінь, така власність не захищається і не можебути захищена правовими засобами.
Такимчином, постає питання про те, що держава, не порушуючи курсу на приватизацію, якбазового принципу економічної політики, має виправлити (наскільки це можливо) суттєвінедоліки приватизаційного процесу та усунути їх негативні наслідки.
При цьомуслід виходити з можливості двох принципово різних процесів:
– процесиринкового перерозподілу власності як механізм нормального ринкового перерозподілуактивів від менш ефективних до більш ефективних власників у процесі ринкової конкуренції– держава в такому перерозподілі відіграє опосередковану роль – як гарант забезпеченняконкурентного середовища;
– перерозподіл власностіяк організовані державою політико-економічні та правові заходи – пряме втручаннядержави у формування власності. При цьому конкретними методами теоретично можутьбути: націоналізація (повний перехід певного об’єкта приватної власності у державнувласність), деприватизація (часткове відновлення чи посилення державного контролюнад приватизованими підприємствами) та реприватизація – повторна приватизація підприємств,попередні власники яких не виконали інвестиційні програми (по суті, це зміна приватноговласника).
Варто привернути увагуна те, що у класичному розумінні слова “реприватизація – це повернення до державноївласності незаконно вилученого майна. Але у нашій державі легітимної приватизаціїфактично не було, була цинічна крадіжка державної власності” [7, с. 53]. Тому постаєпитання про повернення такого майна через суд – це першочергове завдання демократичної,правової держави. Реприватизація може здійснюватись, зокрема, шляхом скасуванняпідсумків раніше проведених інвестиційних конкурсів.
Переглядрезультатів приватизації може відбуватись лише в окремих випадках, передбаченихчинним законодавством у випадку порушення умов набуття власності через приватизаціюта очевидного невиконання новими власниками умов угод купівлі-продажу об’єктів –винятково в судовому порядку. Для цього недоцільно приймати нові законодавчі актипро реприватизацію чи деприватизацію, сам факт прийняття яких міг би істотно підірватидовіру до уряду України з боку українських підприємців, а також довіру до Українизагалом з боку іноземних інвесторів.
Але проблемупотрібно розглядати у більш широкому контексті. Коли діяти справедливо, то кожномугромадянину держави потрібно переглядати своє ставлення не тільки до “олігархів”чи “авторитетів”, які обікрали державу, а й до всіх нас: потрібно карати всіх –урядовців, бізнесменів, чиновників, суддів, лікарів, журналістів, вчителів, робітників,депутатів, банкірів, прокурорів – мільйони тих, хто одержував зарплати не за відомістю,хто мав причетність до хабарів будь-яких розмірів. У такому разі ніхто не захочежити в країні, де все доросле населення має судимість.
Українасьогодні потребує не перерозподілу власності, а нормальних ринкових умов її захистута функціонування. Зокрема – перерозподілу власності від неефективно господарюючихсуб’єктів до ефективних, який би здійснювався не через політичні кампанії чи навітьюридичні процедури, а шляхом забезпечення нормальної ринкової конкуренції. Самепосилення механізмів конкуренції на ринку України є головним напрямом ліквідаціїнегативних наслідків недосконалостей процесу приватизації.
Особлива роль у функціонуваннідемократичної, соціальної, правової держави надається такій складовій економічноїфункції держави, як податки. Податки, збір податків – це важлива складова економічноїфункції демократичної, соціальної, правової держави, але не може бути окремою, самостійноюфункцією, як це пропонує Л.А. Морозова [4, с. 99]. Податки – це не функція держави,а окремий аспект загальноекономічної діяльності держави.
Певні позитивні зрушення в цьому напряміпов’язані з Постановою Верховної Ради України “Про основні положення податковоїполітики України” (2004 р.), що визначила найважливіші принципи податкової політики,які мають упроваджуватись у процесі реформування відповідних механізмів цієї сфери.Згідно з постановою – це означає: забезпечення соціальної підтримки малозабезпеченихсоціальних верств населення шляхом встановлення економічно обґрунтованого неоподаткованогомінімуму доходів громадян та застосування прогресивного оподаткування їх доходів;інфляційна нейтральність – забезпечення нейтралізації фіскальної зацікавленостіта залежності формування доходів бюджету від інфляційних надходжень. Реалізаціябазових принципів податково-розподільчої політики найбільш повно характеризуватимесаме ту державу, яка по-справжньому, а не декларативно, впроваджує соціально орієнтовануринкову економіку. Вони мають повною мірою бути враховані у процесі прийняття абовідхилення відповідних законодавчих актів, що регулюватимуть процес оподаткуваннядоходів громадян України [2].
Зважаючи на чинникив економічному та політичному просторі України, можна стверджувати, що постала об’єктивнанеобхідність у систематизації податкового законодавства, формуванні стабільногой стимулюючого податкового законодавства, а отже, створення правової бази для піднесенняпідприємницької ініціативи громадян, ділової активності суб’єктів господарювання,залучення до економіки вітчизняних та зарубіжних інвесторі. Податкова система, щомає сприяти (за умови його досконалості) соціальній спрямованості реформ в Україні,переорієнтації основної спрямованості податкової системи “з перенесенням акцентівіз суто фіскальної функції на стимулюючу” [9, с. 85].
Податкова системаУкраїни має бути на рівні міжнародних стандартів, має стати “максимально прозороюі зрозумілою”. Світовий досвід переконує, що тільки та держава може називатись соціальною,яка постійно вдосконалює систему оподаткування доходів громадян у напрямі найбільшповної узгодженості інтересів усіх суспільних верств населення; саме та державає економічно сильною і стабільною, законодавча база якої, щодо функціонування системиоподаткування доходів населення, відповідає інтересам переважної більшості громадян.
Сьогодні вітчизнянійподатковій системі властива значна кількість економічних аномалій та соціальнихсуперечностей, що потребують негайного розв’язання. Це стосується насамперед функціонуваннямеханізмів оподаткування, справляння прямих і непрямих податків із доходів громадян,визначення і законодавче обґрунтування системи пільг та привілеїв у сфері податковоїсистеми та ін.
Особливу актуальністьнабувають питання порушення податкового законодавства, феномен пільг у системі оподаткуваннята проблема порушень чинного законодавства в податковій сфері, крім того, діяльністьподаткової міліції з питань охорони законодавства в податковій сфері.
Немає необхідностідоводити, що за своєю економічною суттю непрямі податки (ПДВ) відрізняються відпрямих податків більшою прихованістю їх частки у сукупних грошових доходах громадян,їх існування значною мірою є соціально несправедливим явищем, оскільки непрямі податкистягуються з покупців у роздрібній торгівлі в однаковій пропорції, без диференціаціїїх особистих доходів.
Податки, безпосередньовключені до ціни товарів і послуг першої життєвої необхідності, приховують посиленняфіскального тиску саме на бідні верстви населення, на працюючих громадян, які наринку споживчих товарів створюють найбільш масовий попит. Саме тому можна стверджувати,що непрямі податки спрямовано переважно проти бідних: чим біднішою є людина, тимпорівняно більшу частку особистого доходу вона змушена віддавати державі у виглядінепрямих стягнень, які усім своїм тягарем лягають саме на ці верстви населення,створюючи своєрідні приховані привілеї для багатих. Наслідком прямого і непрямогооподаткування є постійне зниження життєвого рівня трудового населення. Саме томуподаткова система потребує: законодавчого забезпечення, формування на справедливихпринципах, систематизації податкового законодавства, анулюванні застарілого законодавства.
Таким чином, соціальна спрямованість діяльностідемократичної соціальної, правової держави із соціально орієнтованою ринковою економікоюпроявляється у захистіекономічних прав людини, політиці держави спрямованій на перерозподіл доходів між різнимирегіонами, відомствами, верствами населення на основі принципів соціальної справедливості,через установлення зваженого соціально спрямованого державного бюджету, створеннясправедливої системи податків, фінансування соціальних програм, законодавчого впорядкуваннясистеми пільг та привілеїв. Це може бути можливим тільки за ефективно функціонуючоїекономічної та соціальної системи, цивілізованого виконання державою економічноїфункції, проведення ринкової та державно-правової реформи, що становлять сутністьдержави із соціально зорієнтованою ринковою економікою.
державаекономічний бюджет податок
Література
1. Будкова М.О.,Кобзева С.И., Кондратьева З.А. Право социального обеспечения. – М.: Юрист, 2001.– 816 с.
2. Бюджетнийкодекс України. – К., 2003. – 24 с.
3. ВарфоломеєваТ.В., Гончаренко С.В. Науково-практичний коментар до Закону України “Про адвокатуру”// Законодавство про адвокатуру та адвокатську діяльність: 36 норм. актів; Коментар.Академія адвокатури України. – К.: Юрінком Інтер, 2003.
4. Варыгин А.Н.Преступность сотрудников органов внутренних дел и воздействие на нее / Под ред.Б.Т. Разгильдиева. – Саратов, 2003. – 384 с.
5. Венгерок А.Б.Теория государства и права: Учебник для юрид. вузов. – М.: Новый юристъ, 1998.
6. Венгеров А.Б.Теория государства и права: Учебник для юрид. вузов. – 3-е. изд. – М., 2000. – 372с.
7. ВенедиктовВ С., Зозуля І.В. Методичні рекомендації щодо механізму виявлення, узагальненнята впровадження позитивного досвіду роботи в ОВС України: Проект редакції // МатеріалиНац. ун-ту внутр. справ від 9 грудня 2003 р., № 260 за оперативним завданням МВСУкраїни від 17 жовтня 2003 р. № 1/4-6343. – X.: Нац. ун-т внутр. справ, 2003. –10 с.
8. ВенедиктовВ.С., Зозуля І.В. Нотатки на шляху до реформування системи Міністерства внутрішніхсправ України: нові технологи і нові пріоритети // Право і безпека. – 2003. – Т.2. – № 3. – С. 8-18.
9. ВенедиктовВ.С., Зозуля І.В. Реформування системи МВС України: час реформ другого покоління// Право і безпека. – 2004. – Т. 3. – № 1. – С. 63-69.
10. ВенедиктовВ.С, Зозуля І.В. Професіоналізм працівника на терезах реформування системи МВС України// Право і безпека. – 2003. – Т. 2. – № 4. – С. 8-17.
11. Виконавчавлада і адміністративне право / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Вид. Дім “ІнЮре”,2002. – 143 с.
12. Вітер В.,Шаповал М, Кір’ян Т. Світовий досвід застосування соціальних стандартів // ПравоУкраїни. – 1999. – № 9. – С. 66-73.