Зміст
1. Економічна теорія фізіократів
2. Розвиток української економічної думки в радянський період
Література
1.Економічна теорія фізіократів
Франсуа Кене — визнаний лідер іосновоположник школи фізіократів (до неї входили А. Тюрго, В. Мірабо, В.Дюпонде Немур, Г. Летронташ,), яка проіснувала всього 20 років, але специфічнатечія в рамках класичної політичної економії поширилася майже по всьомуконтиненту, особливо в країнах з переважним аграрним розвитком. Слово«фізіократія» має грецьке походження і в перекладі означає«влада природи». В цьому розумінні представники фізіократизмувиходили з визначної ролі в економіці землі, сільськогосподарськоговиробництва.
У творах Ф. Кенерішуче засуджуються погляди меркантилістів на економічні проблеми, що, по суті,було відображенням незадовільного становища сільського господарства, до якогопризвів так званий кольбертизм часів короля Людовіка XIV. В них відбита йогопереконаність у необхідності переходу до фермерського господарства як основивільного механізму господарювання на принципах повної свободи ціноутворення вкраїні та вивезення за кордон сільськогосподарської продукції.
Методологічноюплатформою економічного дослідження Ф. Кене стала розробка ним концепції проприродний порядок, юридичною основою якого, на його думку, є фізичні таморальні закони держави, що охороняють особисту власність, особисті інтереси тазабезпечують відтворення та правильний розподіл благ. Він вважав, що дотримання«природного порядку обов'язкове для всіх людей уже тому, що подане його»природне право" визнається світом розуму". За його словами,«сутність порядку є такою, що особистий інтерес одного ніколи не може бутивідділеним від загального інтересу всіх, а це буває при пануванні волі. Світтоді розвивається сам по собі. Бажання насолоджуватися надає суспільству рух,який стає постійною тенденцією до якомога кращого становища». Водночас Ф.Кене попереджає, що «верховна влада не повинна бути аристократичною абопредставленою крупними земельними власниками; останні, об'єднавшись разом,могли б створити владу більш могутню, ніж власне закони, закріпачити націю,спричинити своїми честолюбними та жорстокими суперечками розорення, безладдя,несправедливість, жорстоке насилля та створити неприборкану анархію». Вінвважає розумним зосередити найвищу державну владу в одній освіченій особі, щоволодіє знанням законів природного порядку, необхідних для здійсненнядержавного керівництва.
Проте слідвідзначити, що фізіократи не проводили методологічної грані між суто теоретичнимита практичними (економіко-політичними) судженнями. Проголошена фізіократамиекономічна наука вивчає фізичні та моральні закони найбільш досконалого ладу,який викликає у них натхнення та ентузіазм до дещо сектанського характеру цієїтеорії та месіонізм у поглядах на свою роль.
У теоретичномунадбанні Ф. Кене важливу роль відіграє вчення про чистий продукт, який ниніназивають національним доходом. Це надлишок над тією частиною, яка покривалазаробітну плату. На його думку, джерелом чистого продукту є земля— це"єдине джерело багатства" — та прикладена до неї праця людей,зайнятих у сільськогосподарському виробництві. Єдиною формою чистого продуктувважалась рента. У промисловості та інших галузях економіки чиста добавка додоходу не виробляється, там відбувається нібито тільки зміна першопочатковоїформи цього продукту. Думаючи так, Ф. Кене не вважав промисловість некорисною.Він виходив з висунутої ним же тези про виробничу суть різних соціальних групсуспільства— класів. При цьому Ф. Кене твердив, що «нація складається зтрьох класів громадян: класу виробників, класу власників і класунекорисного». До класу виробників він відносив усіх людей, зайнятих усільському господарстві, включаючи селян і фермерів (до яких зараховував ікапіталістів) та найманих робітників; до класу власників —землевласників,включаючи короля та духовенство; до некорисного класу — всіх громадян, зайнятихпоза землеробством, тобто у промисловості, торгівлі та інших галузях сферипослуг.
Ф. Кене — нетенденційний, коли розподіляє суспільство на класи, оскільки, за його словами,«працелюбні представники нижчих класів» справедливо можутьрозраховувати на роботу з вигодою. Розвиваючи цю думку, вчений писав:«Заможність збуджує працелюбність, тому що люди користуються добробутом,який вона дає, звикають до вигод життя, до доброго харчування, доброї одежі табояться бідності; виховують у своїх дітей таку саму звичку до праці тадобробуту, а удача несе задоволення їхнім батьківським почуттям тасамолюбству».
Ф. Кене перший втеорії економічної думки досить глибоко обґрунтував положення про капітал. Якщомеркантилісти ототожнювали капітал, як правило, а грішми, то Ф. Кене вважав, щогроші е самі по собі безплідне багатство, яке нічого не виробляє. За його термінологією,сільськогосподарські знаряддя, будови, тварини і все те, що використовується уземлеробстві протягом декількох виробничих циклів, є «початкові аванси».Витрати на насіння, корми, оплату робітників та інше, які здійснюються протягомодного виробничого циклу, він відносив до «щорічних авансів». Алезаслуга Ф. Кене не лише в розподілі капіталу на основний та оборотний за його виробничоюознакою. Він зміг переконливо довести, що разом з оборотним у русі перебуваєосновний капітал.
Ф. Кене висловивнизку цікавих неординарних думок щодо торгівлі. Так, визнаючи, що торгівля є«безплідним заняттям», він водночас застерігав від помилковоговраження, нібито завдяки загальній конкуренції вона стала шкідливою —«адже іноземні купці вивозять та отримують на своїй батьківщині тувинагороду, яку ми сплачуємо їм за надані нам послуги; таким чином, цієювинагородою ми збагачуємо інші нації». Не погоджуючись з таким судженням,Ф. Кене твердив, що необхідна тільки «абсолютна свобода торгівлі» якумова її розширення, усунення монополії та скорочення торговельних витрат.
Щодославнозвісної «Економічної таблиці» господарського життя Ф. Кене, тов ній зроблено перший науковий аналіз кругообігу господарського життя, тобтосуспільного відтворного процесу. Ідея цієї праці полягає у необхідностідотримання та обґрунтованого прогнозування певних народногосподарськихпропорцій у структурі економіки. Ним виявлений взаємозв'язок, який він характеризуєтак: «Відтворення постійно відновлює витрати» витрати відновлюютьсявідтворенням».
Розглядаючипроцес відтворення, Ф. Кене аналізував походження доходів, обмін між капіталомі доходом, відношення між виробничим і кінцевим споживанням. Як момент процесувідтворення, він намагався показати «Обіг між двома великими підрозділамивиробництва — між виробництвом сировини і промисловістю». Все цевтілювалось в економічних схемах.
Розглядаючи«Економічну таблицю» Ф. Кене як першу спробу макроекономічногодослідження, неважко помітити в ній формальні недоліки, такі як простаілюстрація взаємозалежності галузей; визначення так званого невиробничогосектору, що володіє основним капіталом; визнання економічної діяльності наземлі джерелом чистого прибутку, не з'ясовуючи при цьому механізму перетворенняземлі у джерело цінностей, та ін.
Разом з тим«Економічна таблиця» втілила в собі всі основні положення вченняфізіократів: суспільство поділяється натри класи (земельних власників, фермеріві «некорисних»); чистий продукт (додаткова вартість) виробляєтьсятільки у сільському господарстві; для промисловості характерно лише додаваннявартостей; обмін еквівалентів у торгівлі є результатом вільної конкуренції;капітал фермерів поділяється на первісні і щорічні аванси. Кене показав різницювартісної і натуральної форми сукупного суспільного продукту, розмежувавкатегорії капіталу і доходу.
«Економічнатаблиця» Ф. Кене включає, по суті, дві таблиці: велику, яка відбиває рух«чистого продукту», і малу, що містить відображення всього процесувідтворення і обігу суспільного капіталу. Реалізація суспільного продуктуприлучена до завершення збору врожаю.
В«Таблиці» Ф. Кене гроші — не більш ніж засіб обігу, торгівля по сутізводиться до бартерного обміну, а виробництво сільськогосподарської продукціїавтоматично генерує прибуток, отримання якого дозволяє перейти до наступноговиробничого циклу. В «Економічній таблиці » розглядається лише простевідтворення, відсутня проблема нагромадження. Кене не показав, яким чиномреалізовувалася частина сільськогосподарської продукції, що залишилась уфермерів. Ігнорувалась необхідність відновлення засобів праці«некорисних». Але все ж, головне полягає в іншому — на основі«Таблиці» Ф. Кене фізіократи прямо та безпосередньо взялися завивчення явища, що має велике значення, у них з'явилася чітка ідея кругообігукапіталу, наміри показати його анатомів та фізіологію. Це — перший в історіїекономічної думки досягнення макроекономічного аналізу, в якому центральнемісце займає поняття про сукупний суспільний продукт. «Економічнатаблиця» Ф, Кене — перша в історії політичної економії макроекономічнасітка натуральних (товарних) і грошових потоків матеріальних цінностей.Закладені в ній ідеї — це зародки майбутніх економічних теорій.
Другою завеличиною (після Кене) фігурою серед фізіократів був Анн Роберт Жак Тюрго. Як іінші фізіократи, А. Тюрго твердив: «Землероб є першою рухомою силою в ходівсіх робіт: це він виробляє на своїй землі заробіток усіх ремісників. Працяземлероба — єдина праця, яка дає більше того, що становить оплату праці, томувона— єдине джерело деякого багатства». Критикуючи меркантилістів, А. Тюрговодночас відносить до багатства нації насамперед землі та отриманий з нихчистий прибуток, тому що, на його думку, «хоч гроші безпосередньо істановлять предмет заощадження, але будучи, так би мовити, основним матеріалом. капіталів при їх утворенні, становлять майже непомітну частину сукупНої сумикапіталів», а «розкіш обов'язково веде до їх знищення».
У своємурозумінні визначення суті та величини заробітної плати робітників А. Тюрго нерозходиться ні з У. Петті, ні з Ф. Кене, вважаючи її результатом «відпродажу своєї праці іншим» та думаючи, що вона «обмежена необхідниммінімумом для його існування, тим, що йому безумовно необхідно для підтримкижиття». Але, на відміну від своїх попередників, А. Тюрго відносивзаробітну плату до елементів, що лежать в основі запропонованого ним поняттяпро «загальну економічну рівновагу». Остання, за його словами,встановлюється співвідношенням «між цінністю всіх виробів землі,споживанням різного роду товарів, різними видами виробів, кількістю зайнятих уїх виробництві людей та ціною їх заробітної плати». А. Тюрго, розділяючипогляди Ф. Кене, виділяє у суспільстві три класи: виробників (люди, зайняті у сільськогосподарськомувиробництві); некорисний (оплачуваний; люди, зайняті у промисловості та іншихгалузях матеріального виробництва та у сфері послуг); власників землі. Однакперші два класи він називає працюючими, або зайнятими класами, вважаючи, щокожний з них «розпадається на два розряди» людей, а саме: напідприємців, або капіталістів, що дають аванси, та на простих робітників, щоотримують заробітну плату. А втім, як уточнює вчений, саме «некориснийклас» включає в себе «членів суспільства, що отримують заробітнуплату». Ця модель суспільства, яке складається з п'яти класів, найближчадо дійсності. Вона е нібито містком між фізіократами та англійськими класиками,які чітко виділили три основні класи за їх відношенням до засобів виробництва:землевласників, капіталістів та найманих робітників. Вони позбавились поняттяпринципового поділу промисловості та сільського господарства, на що у свій часне міг зважитись А. Тюрго.
Гроші Тюргорозглядає по суті як специфічний товар у товарному світі, маючи на увазі, що«особливо золото та срібло більш ніж будь-який інший метал, придатніслужити монетою», тому що вони «за самою природою речей стали монетоюта, до того ж, загальною монетою, незалежно ані від якої угоди, ані від якогозакону.» На його переконання, гроші/тобто «золото та срібло, змінюютьсяв ціні не тільки порівняно з усіма іншими товарами, але й стосовно одне до одногозалежно від більшої чи меншої їх наявності».
Серйозну увагу А.Тюрго приділяє дослідженню природи походження позикового (грошового) процента,засуджуючи пересуди моралістів, які розглядали «віддачу в ріст якзлочин», цитуючи при цьому Євангеліє: «У позику давайте, не чекаючинічого». Він твердить, що згодом той, хто позичає, втрачає прибуток, якийміг би отримати, тому що ризикує своїм капіталом, а той, хто взяв позику, можевикористати гроші на вигідне придбання, яке може принести йому великий прибуток.Тому, робить висновок А. Тюрго, той, хто позичає «не завдає ніякого збиткутому, хто бере позику, оскільки цей останній пристає на умови і не має ніякихправ на позичену суму. Прибуток, який можна отримати, маючи гроші, єбезперечно, одним із найбільш впливових чинників, що схиляють тих, хто берепозику під проценти; це одне з джерел, яке дає змогу виплачувати цейпроцент». Щодо поточного процента, то він, на думку А. Тюрго, єтермометром на ринку, за яким можна судити про надлишок або нестачу капіталів, уточнюючизокрема, що низький грошовий процент — це і наслідок, і показник надлишкукапіталів.
У зв'язку звивченням механізму формування цін на ринку А. Тюрго виділяє ціни поточні таосновні. Перші установлюються співвідношенням попиту та пропозиції, другі —«у застосуванні до товару це є те, чого дана річ коштує робітнику.., цетой мінімум, нижче якого вона (ціна) не може опуститися». При цьому, надумку А. Тюрго, рідкість товару є одним з елементів його «оцінки» припридбанні.
На відміну відпопередників, А. Тюрго звернув увагу на зародження економічної нерівності.Причину виникнення найманої праці вів вбачав у відмежуванні виробників відземлі. Тюрго висунув більш зріле тлумачення класової структури суспільства,виділивши серед фермерів, з одного боку — господарів, а з другого — найманихробітників. Він наблизився до розуміння значення власності на засобивиробництва і диференціації суспільства.
А. Тюргонамагався тлумачити проблему нагромадження капіталу. Він уперше вказав нарізницю між грошима і капіталом. У нього намітилось розуміння виділенняприбутку як особливого виду доходу. Розглядаючи питання заробітної плати, А.Тюрго пов'язував її зміну із конкуренцією між робочими на ринку праці. Вінвважав, що це забезпечить зведення заробітної плати до мінімуму засобівіснування.
Таким чином,школа фізіократів виступила з різкою критикою меркантилізму. Вона відкинулапомилкове тлумачення його концепції про те, що єдиною формою багатства езолото, а його джерелом — зовнішня торгівля. Фізіократи вважали, що багатствоскладається із споживних вартостей. Грошам відводилась роль посередника вобігу. Джерело багатства вони вбачали у виробництві, а не у торгівлі, для якоїхарактерний, на їх думку, тільки обмін рівних вартостей (еквівалентний обмін).Заслуга фізіократів полягає у тому, що вони перенесли дослідження пропоходження додаткового продукту у сферу безпосереднього виробництва і тим самимзаклали основи для аналізу капіталістичного виробництва.2.Розвиток української економічної думки в радянський період
Формуванняекономічної думки в Україні відбувалось тернистими шляхами і розцінювалосьрізними дослідниками у різні роки неоднозначно.
Після 1917 рокуекономічна теорія в Україні розвивалась складно і суперечливо.
У 20-их роках в Україні,де розвиток економічної науки відображав цивілізаційні особливості національноїекономіки (зокрема це проявлялось в організації селянського господарства, якомуне була притаманна “общинність”, і яке спиралось на приватний інтерес),ленінська програма побудови державного соціалізму не знаходила підтримку.Критикуючи програму більшовиків, М.Туган-Барановський, В.Косинський, К.Воблийта інші виступали проти націоналізації, що на їх погляд призведе до більшоїанархії, ніж капіталізм, оскільки неможливо створити такий апарат, який зможезамінити саморегулюючу силу ринку.
У 1918 р. буластворена Українська Академія Наук, в якій М.Туган-Барановський очоливсоціально-економічний відділ. За його ініціативою в 1918 р. був створенийІнститут економічної кон‘юнктури (він став його директором), який мав на метіпроведення економічних досліджень закономірностей суспільного розвитку тавироблення рекомендацій для його соціально-економічного стимулювання. Післяйого смерті в 1919 р. інститут очолив М.Птуха, згодом — К.Воблий, Р.Орженцький.Розробки цього інституту базувались на дослідженнях світової економічноїтеорії, і були спочатку орієнтовані на обґрунтування хибності економічноїпрограми більшовизму, на розробку плану самостійного розвитку України(формування української кооперації, власної валюти і т. ін.), а коли більшовизмвкорінився — на створення наукової концепції планування, створення новоїсистеми фінансів, єдиної системи української сільськогосподарської кооперації.
В той часукраїнська наукова думка включала різноманітні напрямки дослідження. В 1920 р.було засновано Товариство економістів, до якого входили такі видатні вчені якЄ.Слуцький, К.Воблий, Р.Орженцький, М.Птуха, Ф.Задорожний та інші, що займалисьтеоретично-економічним та прикладним аналізом народного господарства. Втеоретичних концепціях того часу відстоюється думка про регулюючу роль ринку таринкових цін, про неможливість зведення їх в економічних відносинах до системинатурального та трудового (вартісного ) обліку. Вказувалось на те, що незважаючи на декларування цієї системи, держава повинна орієнтуватись на ринокта ринкові показники. В той час українська економічна думка досягла значнихнаукових висот і за рівнем та напрямами досліджень знаходилась в авангардісвітової економічної думки. Праці Є.Слуцького, К.Воблого, Р.Орженцького,М.Птухи, Л.Яснопольського, О.Чаянова, О.Фелінцева та їнших отримали світовевизнання. Проте орієнтація владних структур на тоталітаризм поклала крайрозвитку економічної думки в Україні, перетворила її на складову радянськоїекономічної теорії. Були закриті щойно створені інститути та кафедри, припиненіекономічні дослідження, багато вчених було вислано з країни. З 30-х роківзмістом наукових досліджень стає доведення переваг економічної політики, щобудується за “класовим принципом”, а самі дослідження проникаються ідеямипланування, директивності, централізму. Науковців, що підносили ці ідеї,відносили до складу “офіційних” і лише вони могли розраховувати на визнання,оскільки їхні ідеї не розходились з ідеологічними постулатами Компартії. До нихможна віднести таких, як В.Чубар, О.Шліхтер, В.Введенський, Т.Жигалко та ін.Роботи цих економістів майже нічим не відрізнялись за спрямуванням, але все жмістили наукові положення щодо визначення принципів соціалістичного планування(серед яких балансовий метод), планового ціноутворення, планування товарообігу(особливо в частині побудови економіко-математичних моделей), кредитногопланування та ін.
Неоднозначнеможна оцінити вклад в економічну науку, суспільне життя О. Шліхтера. Народнийкомісар України по продовольству, він підтримував політику колективізації ііндустріалізації України, як теоретик — аналізував суспільну і державнувласність. Його головні ідеї: робоча сила не товар, зарплата — оплата праці, внашому суспільстві немає додаткової вартості, експлуатації, немає і не повиннобути приватної власності на землю, приватновласницькі підприємства — позазаконом.
В Україні булисильні економічні школи — Київська, Харківська. Багато цікавих проблемпіднімали відомі науковці, викладачі вузів з інших районів — однак нашаекономічна теорія була надто заідеологізована, часто відступала від істини,втрачала цінність в суспільстві.
У 60-ті роки булизроблені спроби проведення пропозиції економічних реформ радянського часу.Протягом 1962 — 1965 рр. розроблялися пропозиції щодо удосконалення системиуправління, планування, стимулювання виробництва, обговорювалися пропозиціїщодо розширення самостійності та ініціативи підприємств на принципахгоспрозрахунку.
Ініціаторами цієїрозробки виступили вчені-економісти України на чолі з О. Ліберманом. У статті«План, прибуток і премія» (1962) Ліберман чітко сформулював проблему:необхідна така система планування й оцінка роботи підприємств, яка бстимулювала зацікавленість у найбільш високих планових завданнях, у втіленнінової техніки, поліпшенні якості продукції, у найбільшій ефективностівиробництва. На його думку, досягти цього можна, якщо доводити підприємствамЛише плани обсягів і номенклатури продукції та терміни поставок. При цьомугосподарська система має бути значною мірою переорієнтована на прямі зв’язкиміж підприємствами, між постачальниками і споживачами, тобто частководецентралізована. Решту планових показників пропонувалося доводити лише догалузевих або регіональних органів управління, які тоді виступали у виглядіраднаргоспів, що замінили на той час звичайні міністерства.
Щоб зацікавитипідприємства у виконанні планів, О. Лібермаи пропонував затверджувати по кожнійгалузі тривалі норми рентабельності. Кожне підприємство залежно від ступенядосягнення нормативного рівня рентабельності могло б мати право на матеріальнестимулювання і заохочення колективу. Пропонований порядок мав звільнитицентралізоване планування від дріб'язкової опіки над підприємствами і перейтидо методів економічного (а не адміністративного) впливу на підприємства.
Така схемауправління промисловістю ґрунтувалася на основному принципі, запропонованомуЛіберманом: те, що вигідно суспільству, має бути вигідним і кожномупідприємству. І навпаки, те, що невигідно суспільству, має бути невигідним ідля колективу будь-якого підприємства.
Дискусіярадянських економістів, яка із середини 60-х років набула характеру обговоренняпрактичних пропозицій щодо зміни механізму управління і застосування«економічних» методів господарювання, підготувала грунт дляпроведення господарської реформи 1965 р. Два пленуми ЦКПРС 1965 р. (березневийі вересневий) поклали початок цій реформі. Березневий Пленум розглянув питанняпідвищення матеріальної заінтересованості колгоспників і працівників радгоспіву зростанні виробництва. Знижувався план обов'язкової закупівлі зерна,оголошений на 10 років. Понад планова закупівля мала здійснюватися запідвищеними цінами. Знімались обмеження з особистих підсобних господарств,уведені при Хрущові. Проте, всупереч рішенням Пленуму плани постійно „коригувались”і виправлялись, проявилась обмеженість намічених механізмів стимулювання,зокрема тенденція до заниження обсягів планових поставок сільськогосподарськоїпродукції.
Метою реформи впромисловості було поєднати комплекс заходів, покликаних посилити економічніважелі, розширити самостійність госпрозрахункової ланки (підприємства чиорганізації), удосконалити централізоване планування. Вересневий Пленум (1965)передбачав: 1) скорочення кількості директивних планових показників, заміну валовоїпродукції як основного планового та оціночного показника обсягом реалізації; 2)зміцнення госпрозрахунку підприємств, збереження у їх розпорядженні великоїчастки прибутку; 3) перебудову системи ціноутворення таким чином, щоб політикупідтримки низьких оптових цін замінити політикою встановлення цін на рівні,який би забезпечував роботу підприємства на засадах госпрозрахунку; 4)відновлення галузевого принципу організаційної структури управління промисловістю.
Вихідною ідеєюреформи була неможливість вирішувати всі народногосподарські питання у центрі,що зумовлювало потребу у децентралізації. Залишалося п'ять показників, якідирективне планувалися: обсяг реалізації продукції, основна номенклатура, фонд заробітноїплати, доході рентабельність, взаємозв'язки з бюджетом. Проте адміністративнаобов'язковість завдань при цих економічних показниках мала зберігатися.
Консерватизм,інертність мислення, опір бюрократичного апарату став причиною негативнихнаслідків реформи вже в 1966 —1967 рр. Інтереси суспільства і підприємств сталивсе більше і більше розходитись. Поступово це призвело до збою у роботі всьогогосподарського механізму країни, вело до глибокої економічної кризи.
Дослідженняфакторів виробництва і зокрема науково-технічного прогресу (НТП) стало особливоактуальною проблемою для радянської науки у середині 70-х років. Час вимагаввіднайти способи і методи, які б дозволили реально використати досягнення НТПдля модернізації старіючого і неефективного виробничого апарату промисловості,для надання економічній системі, що знаходилася в стані застою (стагнації),імпульсу, який би дозволив вистояти у змаганні з розвиненими країнами Заходу,що успішно подолали кризу модернізації середини 60-х — початку 70-х рр.
Намагаючисьдовести переваги соціалістичного виробництва у використанні НТП, у 70-ті рокирадянські економісти були вимушені констатувати, що «ще не виробленодійового економічного механізму, який би на основі державного плану і у повнійвідповідності до нього впливав на економічну заінтересованість підприємствтаким чином, щоб вони самі прагнули виробляти нову техніку і впроваджуватиїї.
У працях тогоперіоду відмічалось, що мережа господарських зв'язків у економіці ускладниласяі стала набагато чутливішою до порушень ритмів взаємних поставок. Збереженнянезмінними принципів централізованого планування призводило до того, що збої убудь-якій ланці народного господарства серйозно порушували відтворювальнізв'язки у виробництві, розподілі, обміні і споживанні суспільного продукту.
Ареал дослідженьпроблем був розширений. До традиційних досліджень валового суспільного продукту, національногодоходу, виробничих фондів і виробничих відносин додавався аналіз відтворенняробочої сили, матеріальних умов росту життєвого рівня, національного багатстваі природного середовища. Проте результати їх були заздалегідь визначені.
У цілому можнаконстатувати, що хоч у розумінні багатьох проблем господарського механізмурадянська економічна думка внаслідок дискусій просунулася вперед, основнепитання — чи сумісний сам державний соціалізм з вимогами, які випливають ізсучасного етапу НТП, з новими можливостями і потребами суспільства -~ не моглобути нею вирішене і навіть поставлене.
Отже, дляпісляжовтневого розвитку економічної теорії в Україні характерні ті ж риси, щоі для загальнорадянської економічної думки. Політекономія перетворилась наописову науку, яка доводила правильність економічного курсу партії та уряду,господарські форми, суб‘єктивно створювані ними, соціалістичними і єдиноможливими. Вчені у своїх дослідженнях спирались на дезінформовані статистичніджерела, були позбавлені можливості користуватися досягненнями зарубіжноїнаукової думки, що було несумісним з об‘єктивним економічним аналізом. Томуполітична економія соціалізму не тільки все далі відходила від свого предмета,а й поступово перепліталась з політикою. І це повністю відповідало інтересамбюрократичної системи, якій абсолютно не потрібна була правда про об‘єктивнийстан виробничих відносин радянського суспільства. Розквіт економічної думки наУкраїні прийшовся на 20-30-ті роки, а її занепад на 30-60-ті, короткий періодвідродження на 60-ті, а криза на 70-80-ті, і знову період відродження, щорозпочинається в другій половині 80-х років.
Література
1. Єременко В. Історія економічної науки. — К.: ІВЦДержкомстату, 2002.
2. Історіяекономічних вчень: Опорний конспект лекцій / Л.М. Мекшун, Ю.В. Кирилюк. –Чернігів: ЧДІЕУ, 2001.
3. Історія економічних вчень:Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н.О. Титаренко. – К.: КНЕУ, 2001.
4. ЛісовицькийВ.М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник. – К.: ЦУЛ, 2004.
5. Нестеренко О.П. Історія економічних вчень. — К.: МАУП,1998.
6. Титова Н.Е. История экономических учений. — М.: ВЛАДОС,1997.
7. Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень.- К.: „Знання-Пресс“, 2000.