Еволюціянеокласичних ідей. Неолібералізм
1. Еволюція неокласичної теорії на початку XXст. Теоріїмонополії та конкуренції
Ідеї державного регулювання економіки Дж.М. Кейнса булипревалюючими в західній економічній науці до кінця 70-х рр. Але поява цілоїнизки економічних проблем, зокрема, зростання темпів інфляції та безробіття,наростання дефіциту державного бюджету, збільшення армії державних чиновників,зростання бюрократичних тенденцій у державному управлінні знову зробилипопулярними ідеї класичної школи.
Неокласична теорія пройшла декілька етапів свого розвитку і булапредставлена такими школами, як:
– теорії монополії та конкуренції;
– неолібералізм та теорія «соціального ринкового господарства»;
– неокласичний синтез і неокласичні теорії економічногоросту; монетаризм;
– теорія раціональних очікувань та економіка пропозиції.
Теорії монополії та конкуренції були розроблені в роботах Е.Чемберліна та Дж. Робінсон. Вони показали, що в 40-х-50-х роках XX століття ринківдосконалої конкуренції вже майже не існує. Найбільш розповсюдженими типамиринкових структур виступають:
– ринок монополістичної конкуренції;
– олігопольний ринок;
– ринок чистої монополії.
Аналізуючи ринок монополістичної конкуренції, Е. Чемберлін(1899-1967 рр.) у своїй роботі «Теорія монополістичної конкуренції» (1933 р.)розкрив його основні риси:
– це ринок, де діє 10–15 великих фірм;
– вхід і вихід на такий ринок досить вільний;
– кожнафірма на цьому ринку виробляє особливий, фірмовий диференційований продукт;
– попит на продукцію носить нееластичний характер, оскількипокупці «віддані» своїй фірмі.
Е. Чемберлін аналізує також олігопольний ринок і показує, що нацьому ринку діють 3–4 дуже великих фірми, які взаємно залежать одна від одної,особливо в процесах ціноутворення.
Дж. Робінсон (1903–1983 рр.) займалась вивченням ринку чистоїмонополії. В своїй роботі «Економічна теорія недосконалої конкуренції» (1933 р.)вона показує, що існують два типи монополії: природна та технологічна. Природнамонополія пов'язана з економічною необхідністю дії саме великих підприємству певній галузі (метрополітен, гідроелектростанція, залізниця, пошта). Технологічнамонополія пов'язана з придбанням патентів та ліцензій, які дають виключнеправо одній великій фірмі виробляти певний товар чи послугу.
Дж. Робінсон підкреслює такі негативні наслідки монополізаціїекономіки, як необґрунтоване завищення цін, зниження обсягів виробництва,недовикористання виробничих потужностей, заниження заробітної плати робітникам,відсутність конкуренції. Дж. Робінсон також проводить глибокий аналізолігополії, яку пов'язує з розвитком великого машинного виробництва.
У своїх роботах Е. Чемберлін і Дж. Робінсон показали, що досконалаконкуренція та чистий ринок – це лише ідеальна модель. Чиста монополія такожзустрічається дуже рідко. Е. Чемберлін першим увів поняття «монополістичнаконкуренція» і показав, що в реальному житті конкуренція та монополіяспівіснують. Головне для монополістичної конкуренції – це диференціаціяпродукту, нецінова конкуренція.
Дж. Робінсон показала, що при олігополії існує «лідерство в цінах»,цінова дискримінація, зростає значення реклами.
2.Виникнення і загальна характеристика неолібералізму. Неолібералізм у Німеччині
Неолібералізм – це напрям економічної думки, який поєднує в собітеорії вільного ринкового господарства з теоріями державного регулюванняекономіки.
Теоріянеолібералізму обґрунтовує принципи функціонування змішаної економічноїсистеми. З одного боку, теоретики неолібералізму вважають, що в країні маютьбути створені всі умови для розвитку свободи підприємницької діяльності. З іншогобоку, вони вважають, що держава має регулювати процес економічного розвитку,але при цьому не втручатися в його хід прямими методами.
На відміну від неокейнсіанської школи, неоліберали вважають, щодержава повинна виконувати не функцію «граючого тренера», а функцію «судді нафутбольному полі», тобто, задавати правила економічної гри і, не втручаючись усаму гру, слідкувати за дотриманням цих правил.
Ідеї неолібералізму були реалізовані в економічній практиці такихкраїн, як Німеччина, Швеція, Австралія, Франція. Найбільшого успіху теоретикицієї школи досягли в Німеччині, де їх ідеї були реалізовані в концепції «соціальногоринкового господарства».
Так, одним з них, В. Ойкеном (1891–1950 рр.) у роботах «Основинаціональної економіки», «Основні принципи економічної політики» було викладеновчення про два «ідеальних типи господарства». В ідеалі можуть існувати вільнеринкове господарство та централізовано кероване тоталітарне господарство.
У реальному житті існує поєднання цих двох типів. При цьомуголовне – якій з типів господарства є превалюючим.
Завдання економічної політики полягає в тому, щоб створити умовидля ефективного функціонування господарства країни. Можуть бути два типиекономічної політики:
– політика «порядку», коли держава жорстко втручається векономіку; політика регулювання, яка полягає в тому, щоб дослідити прогресивнітенденції в економічному розвитку, створити умови для розвитку цих тенденцій,вміти бачити майбутні перспективи.
Саме останньому виду політики і надають перевагу теоретикинеолібералізму. І саме ця політика, яку проводив в післявоєнній Німеччині Л. Ерхард(1897–1977 рр.), привела до так званого «економічного дива» Німеччини.
Після другої світової війни економіка країни була повністюрозвалена і характеризувалась глибокими диспропорціями та дефіцитністю. Взявшикурс на відновлення системи ринкового господарства, свободи підприємництва ісвободи ціноутворення, провівши ефективну грошову реформу, стимулюючу податковуполітику, бюджетну політику та відновивши діяльність банківської системи, Л. Ерхардсприяв перетворенню Німеччини в одну з країн, що динамічно розвиваютьсясьогодні.
Поряд з відновленням дії ринкового механізму держава створиласхему соціального захисту населення. Була введена ціла низка соціальнихдопомог, державне регулювання заробітної плати та інших трудових відносин, буластворена система участі робітників у прибутках, система, яка через податки тадержавний бюджет перерозподіляє значну частину національного доходу країни накористь бідної частини населення. Антимонопольна політика держави буласпрямована на підтримання та розвиток конкуренції. Ось чому ця система отрималаназву системи «соціального ринкового господарства».
3. Неокласичний синтез: П. Самуельсон, Дж. Хікс, В.Леонтьєв. Неокласичні теорії економічного зростання
Неокласичний синтез– це напрям економічної думки,представники якого намагаються поєднати найголовніші ідеї різних напрямківекономічної думки в єдину економічну теорію.
Найбільш відомими представниками цього напряму є П. Самуельсон(народився в 1915 р.), Дж. Хікс (1904–1989 рр.) та американський економістросійського походження В. Леонтьєв (народився 1916 р.).
П. Самуельсон – автор одного з найвідоміших та популярнішихпідручників «Економікс», у якому він досить вдало поєднує сучасний економічнийаналіз з принципами класичної економіки, школи маржиналізму, теорії досконалоїта недосконалої конкуренції, ідеями кейнсіанства та монетаризму. Самуельсоннамагається конкретизувати економічний аналіз, наблизити його до практики. СамеП. Самуельсон привів сучасну економічну теорію в струнку систему і вибудував їїчітку послідовність.
В. Леонтьєвувійшов в історію економічної науки як авторметоду, що отримав назву «витрати – випуск». Леонтьєв мав на метіпроаналізувати систему взаємозалежностей в економіці як єдине ціле. Вінрозробив таблицю, в якій показав залежність між витратами на виробництво таобсягом випуску продукції. Теоретична модель «витрати – випуск» стала базою дляпобудови багатогалузевої моделі економіки США. Розробка динамічних моделейміжгалузевого балансу використовувалась для аналізу наслідків різних варіантівекономічної політики.
В центрі уваги Дж. Хікса була проблема економічної рівноваги. Уроботі «Вартість та капітал» (1939 р.) Хікс аналізує умови рівноваги натоварному та грошовому ринках. Як інструменти для аналізу була запропонованамодель, на основі якої Хікс показав, що зміни на ринку товарів викликають певнізрушення на ринку грошей і навпаки. Рівновага на обох ринках визначаєтьсяодночасно нормою процента і рівнем доходів. При побудові графіка точка, декриві перехрещуються, ілюструє «роботу» кейнсіанської моделі.
Розглядаючи реакцію споживачів на зміну ринкових параметрів, Хіксвідмовляється від теорії граничної корисності. Замість поняття спадної граничноїкорисності він пропонує ввести принцип спадної граничної норми заміщення.
Дж. Хікс – автор понад двадцяти робіт з економіки, які маютьскладний теоретичний характер. Вивчення цих робіт примушувало плакати не однепокоління студентів. Дуже добрий математик, Хікс ввів в економічний аналізматематичний апарат, що дозволило йому з математичною точністю викладати своюточку зору з дуже багатьох дискусійних економічних проблем.
На сьогодні неокласичний синтез відіграє дуже важливу роль увикладанні економічної теорії і, насамперед, курсів мікро – та макроекономіки.
Неокласичні теорії економічного зростання. Теоріїекономічного зростання пов'язані з пошуком шляхів і факторів, які впливають наприскорення темпів економічного розвитку, на отримання максимальних результатіввиробництва при найменших витратах. Найбільшу увагу цим проблемам приділилитакі економісти, як Б. Дуглас, Р. Солоу, Дж. Мід, Е. Домарт, Р. Харрод,Е. Денісон, математик Х. Кобб.
Так, Б. Дуглас і Х. Кобб показали, що факторамивиробництва виступають капітальні та трудові ресурси. Звідси результативиробницва (Q) виступають як функція відзатрат капіталу (К) та праці (L)
Q=f (К, L) або Q = f/(АКа, L1-a).
Ця функція має назву функції Кобба-Дугласа. При цьому обсягивиробництва будуть тим більші, чим буде більшим:
– рівень технічного розвитку капіталу;
– рівень фондоозброєності праці;
– рівень кваліфікації та професіоналізму робітників.
Автори моделі Кобба-Дугласа взяли період у 24 роки в історії США(1899–1922 рр.) і показали, що за цей час обсяг виробництва в США збільшився на140%, при цьому 25% зростання відбулось за рахунок капіталу, а 75% зростання –за рахунок праці.
Досліджуючи долю кожного фактора в збільшенні економічнихпоказників у сучасних умовах, слід зазначити, що якщо всі фактори взяти за 100%,то доля трудового ресурсу забезпечує 15% приросту виробництва, долякапітального ресурсу – 85% приросту.
Звичайно, найважливішим фактором розвитку капітального ресурсувиступає науково-технічна революція.
4. Монетаризм. «Економіка пропозиції» та теорія «раціональнихочікувань»
неокласичнийсинтез монетаризм
Монетаризм– це напрям економічної думки, який всебічноаналізує гроші, кредитно-грошові інститути та їх роль у процесі відтворення.
Основні ідеї монетаризму:
1. Монетаристи вивчають суть грошей, кредитно-грошовий механізм таїх вплив на розвиток виробництва. При цьому вони відводять грошам визначальнуроль в циклічному розвитку економіки.
2. Різко виступають проти державного втручання в хід економічногорозвитку і вважають, що потрібно повністю відновити механізм ринковогосаморегулювання. Ринкова економіка – це стійка, саморегульована система, якасама здатна відновлювати свою рівновагу.
3. Державне втручання в економіку не дає бажаних результатів, борішення уряду запізнюються, приймаються і діють тоді, коли економічна ситуаціявже набуває іншого характеру. Тому рішення уряду скоріше погіршують ситуацію,ніж поліпшують її.
4. Державне регулювання допустиме лише відносно грошового ринку,де держава може регулювати пропозицію грошей, впливаючи тим самим на позичковийпроцент та дію банківської системи. При цьому грошова політика держави маєносити довгостроковий характер.
5. Усі гроші мають бути зароблені, а не просто отримані. Томунеобхідно зменшити розмір соціальних виплат, а також перелік людей, які маютьправо їх отримувати.
6. Треба ліквідувати державну власність, приватизувати державніпідприємства, передавши їх у приватну власність. Монетаристи різко критикуютьдержавну освіту, державний житловий фонд, державне медичне обслуговування.
Головним представником монетаризму є американський економістМілтон Фрідмен(народився в 1912 р.). Його головні роботи «Історіягрошової системи США 1867–1960 рр.» (написана в співавторстві з Анною Швартц); «Нарисиз позитивної економіки», «Капіталізм та свобода», «Теорія цін».
У регулюванні грошового ринку монетаристи виходять з рівнянняФішера
М = Q·P/V або М·V = Q·P,
/>де М – кількістьгрошей, необхідних для обігу;
Q – фізична кількість виробленої продукції;
Р – рівень цін на продукцію;
V– кількість обігів даноїгрошової одиниці.
У рівнянні обігу МV = QР.М. Фрідмен розглядаєVяк величинупостійну в довгостроковому періоді. Звідси М=QP, тобто величинагрошової маси країни М прямо впливає на обсяги виробництва, рівень цін вкраїні, на розвиток ділової активності та циклічних коливань. «Тільки гроші –це річ» – такий лозунг М. Фрідмена. Тобто регулюючи грошову масу, держава маєможливість впливати на розвиток національного виробництва через розмір видатківспоживачів та фірм.
«Грошове правило» М. Фрідмена полягає в тому, що темпи приростугрошової маси в країні не повинні перевищувати темпів зростання валовогонаціонального продукту (ВНП), тобто 4–5% на рік. Якщо темпи приросту грошовоїмаси будуть більшими, це призведе до інфляції попиту.
М. Фрідмен вважає, що регулюючи грошову пропозицію, держававпливає таким чином на позичковий процент, який в свою чергу впливає на рівеньінвестицій і розвиток виробництва.
Але грошовим інструментом треба користуватися досить обережно.Монетаристи розрізняють два види інфляції: очікувана (нормальна) танепередбачена. Якщо темпи інфляції зростають вище нормального рівня, то требазменшити грошову масу через зменшення дефіциту державного бюджету і скороченнядержавних видатків.
Фрідменне погоджується з Д.М. Кейнсом відносно характеру кривої сукупноїпропозиції. Він вважає, що вона носить не горизонтальний характер (по Кейнсу),а вертикальний, оскільки відображає ситуацію в довгостроковій перспективі, колиекономіка країни працює на повну виробничу потужність. Тому збільшеннясукупного попиту на вертикальній прямій сукупної пропозиції може привести доінфляції попиту.
Теорія монетаризму на сьогодні вже не є провідною в розвинутихкраїнах. Це пов'язано з тим, що в 90-ті роки головною для розвинутих країнстала проблема не інфляції, а темпів зростання, доходів і зайнятості. Томумонетаристські рецепти використовуються не в «чистому» вигляді, а в комплексі зіншими теоріями, і насамперед з «економікою пропозиції».
Економіка пропозиції – це напрям сучасної економічної думки, який,на противагу Дж. Кейнсу, віддає перевагу факторам стимулювання несукупного попиту, а сукупного пропонування.
Школа«економіки пропозиції» дає цілий набір практичних рекомендацій уряду, як вірнопроводити економічну політику, спрямовану на розвиток виробництва. Одним з їїнайвидатніших представників був А. Лаффер, який вивчав податкову політикудержави і вважав податки основним інструментом державного регулювання. Вінзазначав, що зростання ставки оподаткування не приведе до постійного збільшеннядоходів державного бюджету, оскільки починають діяти протилежні процеси, якіотримали назву «ефект Лаффера». Збільшення ставок оподаткування вдовгостроковій перспективі приведе до зменшення чистого прибутку, а отже,зменшення інвестицій, падіння виробництва, доходів і податків. І навпаки: чимменша ставка оподаткування, тим більші інвестиції в економіку, що веде дозростання темпів економічного розвитку, збільшення прибутків і податковихнадходжень (рис. 1).
/>
Рисунок1 – Зв’язок доходів бюджету від податкової ставки
/>Сучасніпредставники школи «економіки пропозиції» виступають за регресивну системуоподаткування, при якій у разі зростання доходів ставки оподаткуваннязменшуються. Вони також виступають за приватизацію державних підприємств, зазменшення бюджетного дефіциту на основі скорочення соціальних програм.
Теорія «раціональних очікувань» виходить з того, що господарюючісуб'єкти не є пасивними спостерігачами рішень уряду. Вони активно аналізуютьодержану інформацію, переробляють, оцінюють її та приймають на цій основі своївласні рішення. Автором теорії «раціональних очікувань» є
Р. Лукас, який зазначав, що на основі аналізу попередніх і майбутніх подійз боку населення економічна політика уряду дуже часто дає протилежнірезультати, ніж ті, які очікував уряд. Фірми і населення приймають власнірішення і своєчасно піднімають ціни, збільшують ставки за кредит, а населеннячерез профспілки вимагає збільшення заробітної плати, зростання розмірівсоціальної допомоги, що вносить значні корективи в хід економічного розвитку.
Це треба обов'язково враховувати при прийнятті урядових рішень,зменшувати втручання держави, більше використовувати механізм ринковоїсаморегуляції.
Економічні рекомендації неокласичної теорії були практичнореалізовані в економічній політиці урядів цілого ряду країн в 80-ті роки. В СШАтака політика отримала назву «рейганоміка», в Англії – «тетчеризм», у Франції –«французький тетчеризм» тощо. Ця політика привела до вирішення цілого рядуекономічних проблем (зменшення темпів інфляції, скорочення дефіцитудержбюджету, прискорення темпів економічного розвитку). Водночас скороченнясоціальних програм, зростання рівня безробіття свідчать про те, що механізмринкової саморегуляції на сьогодні не спрацьовує, необхідні нові форми і методидержавного регулювання.