Зміст
1. Характеристика економічних поглядівмоїстів
2. Розкрити сутність аналізу товару ігрошей в «капіталі» К. Маркса
3. Назвати особливості українськоїекономічної думки 60-х років ХХ ст.
4. Теорія суперіндустріалізації О.Тофлера
Використана література
1. Характеристика економічних поглядів моїстів
З критикою конфуціанства виступилиМо Цзи і його прихильники(моїсти). Вони проповідували природну рівність людей, заперечували становість іпривілеї знаті.Моїсти обґрунтували необхідність підтримки розвиткувиробництва для задоволення потреб усього населення, всезагальну участь людей уфізичній праці, розвиток вільної ініціативи дрібних виробників. Розглянемопогляди Конфуція, проти яких виступали моїсти. Центральною постаттюстарокитайської економічної суспільної і філософської думки єКонфуцій.У його господарських поглядах привертає увагу обґрунтування необхідностідержавного захисту благополуччя родової знаті всіх «вищестоящих».Важливо також відзначити, що, на думку цього мислителя, праця примножуєбагатство народу і того, хто ним володіє. Конфуцій вважає природно виправданиміснування різних форм власності: великої спільноти (колективної власностіселянських общин), особистого володіння родової аристократії і неродовитихрабовласників. Пов'язуючи всі існуючі протиріччя в імперії з особистоювласністю, він все ж таки надає їй перевагу.
Держава, на думку Конфуція, повністю копіює сім'ю: керівник — це«батько народу», підлеглі — «його діти». Він виховує їх,піклується про те, щоб у них були одяг і їжа. В «сім'ї» в результатівільних «дій» керівника більш рівномірний розподіл багатства, збалансованістьдоходів і витрат завдяки «власній» поміркованості.
Конфуцій твердить, що багатство правителя залежить від багатства народу.
За Конфуцієм, суспільство розподілено на стани Богом і природою, але прицьому він закликає до морального удосконалення, до осягнення природних правилпро повагу до старших і про синівську шанобливість і дружбу між братами.
Таким чином, відповідно до вчення Конфуція, «у народу будедостаток», якщо уміло господарювати при регламентованих патріархальнихвідносинах. Порядок, достаток залежать від багатьох факторів, але особливуувагу серед них Конфуцій приділяє «мистецтву керувати народом».«Керувати — це діяти правильно. Якщо зумієш правильно керувати, то хто жпосміє вчинити неправильно?» Вчення Конфуція націлене на забезпеченнястабільності нового рабовласницького ладу, зміцнення авторитету держави, широкевикористання з цією метою традиційних форм і обрядів. Він закликав до зміцненнявлади верховного керівника Китаю.
Конфуціанство знайшло свій розвиток у поглядах МенЦзи,який пов'язав соціальну нерівність з «небесною волею», виправдовувавпротилежність між розумовою і фізичною працею. Разом з тим, Мен Цзи був протипосилення рабовласницького гніту, закликав до відновлення общинногоземлекористування, виступав на захист общини, економічних інтересів селян. Протиріччя,характерні для соціально-економічної концепції конфуціанства, значноускладнилися у поглядах Мен Цзи.2. Розкрити сутність аналізутовару і грошей в «капіталі» К. Маркса
Марксизмвиник у 40-х рр. XIX ст. як напрям класичної політекономії, що претендував навдосконалення методу теоретичних і, досліджень і створення нової соціальноїкартини світу.
Засновники марксизму Карл Маркс та Фрідріх Енгельс були сучасниками ісвідками утвердження капіталістичних відносин, отже формування марксистськогоекономічного вчення відбувалося тоді, коли поступальний розвиток капіталізмузазнав перших глибоких криз. Цей процес супроводжувався загостренням суспільнихсуперечностей, проявом яких були заворушення, повстання, соціальні потрясіння.
Так, 1825 р. у Англії став початком пори криз, банкрутств та збільшеннямбезробіття на тлі бурхливого росту промисловості. Робітничий клас, що повністюзалежав від успішного розвитку капіталістичного виробництва, бо не мав іншихзасобів до існування, крім праці, чутливо реагував на погіршання свогостановища. Почалось формування профспілок, які розгортають широкомасштабнуборотьбу за економічні інтереси робітничого класу.
Чому втеорії класів К. Маркса мова йде про два класи, які взаємодіють в історичнійдрамі капіталізму? Згідно з Марксом, судячи з останнього розділу третього тому«Капіталу», який називається «Класи», хоч «найманіробітники, капіталісти, землевласники утворюють три великі класи сучасногосуспільства, яке грунтується на капіталістичному способі виробництва», іїхні доходи — заробітна плата, прибуток, рента — є «триєдиною формулою,яка охоплює всі таємниці суспільного процесу виробництва», та все ж такиознакам основних класів відповідають два, а не три класи. Справа в тому, що з розвиткомкапіталізму, вважає автор «Капіталу», значення ренти як джереладоходу через зростаючу індустріалізацію всієї економіки буде зменшуватись, томузалишається два великі джерела доходів — прибуток і заробітна плата і двавеликі класи — пролетарій, що являє собою робочу силу, і капіталіст, якийпривласнює додаткову вартість. До того ж останній у К. Маркса, як і у А. Смітата Д. Рікардо, є одночасно організатором праці, керівником технічного прогресуі власником.засобів виробництва, тобто поєднує у собі і функції капіталіста, іфункції підприємця. Нарешті, з позицій К. Маркса, не кожна суспільна група можехарактеризуватися як клас. Якщо у представників якої-небудь групи людей, як,наприклад, у «парцельних селян», про яких писав він ще у 1852 р. уроботі «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта», " існує лишемісцевий зв'язок, оскільки тотожність їх інтересів не створює між ними ніякоїспільності, ніякого національного зв'язку, ніякої політичної організації,— вонине утворюють класу".
На протиріччях капіталізму, а також і ринкових економічних відносин К.Маркс акцентує увагу і в теорії капіталу. Вже у визначенні категорії«капітал», й сутність характеризує як «засіб експлуатації»робітника і встановлення влади над робочою силою. Не погоджуючись з цим, Й. Шумпетерводночас відмічав, що у К. Маркса «основна ідея про те, що капітал є посуті засобом панування над виробництвом, зовсім не збігається з нашимивисновками».
У К. Маркса, однак, є ще два трактування «капіталу». Одне ізних очевидне, коли він пише, що " приєднуючи до їх (товарів) мертвоїпредметності живу робочу силу, капіталіст перетворює вартість — минулу,здійснену, мертву працю в капітал, в самозростаючу вартість, в живе чудовисько,яке починає «працювати» неначе під впливом захопившої його любовноїпристрасті". Інше трактування очевидне у вказівках автора«Капіталу» про взаємозв'язок походження додаткової вартості ісамозростання капіталу, зокрема тоді, коли він твердить: «Тільки тойробітник продуктивний, який виробляє для капіталіста додаткову вартість абослугує самозростанню капіталу».
Елементом нового в теорії капіталу К. Маркса можна назвати введене увступі до розділу 23 першого тому «Капіталу» поняття «органічнабудова капіталу», яке являє собою вартісне співвідношення між постійним ізмінним капіталом. Саме через це поняття він переходить потім до ще більшважливої, на його думку, характеристики — норми експлуатації, яка визначаєтьсяяк відношення між додатковою вартістю і змінним капіталом. Поділяючи капітал напостійний і змінний (а не як Сміт— Рікардо — на основний і оборотний), К. Марксмає на увазі як специфіку руху виділених ним частин капіталу, так і специфікувпливу кожної з цих частин на масу додаткової вартості у вартості продукту.Зокрема, про рух капіталу докладно говориться у розділі 8 другого тому «Капіталу»,де мова йде про оборот капіталу, відповідно до якого постійний капіталпереносить свою цінність на створюваний продукт частинами, а змінний — цілком,тобто підлягає відшкодуванню після кожного виробничого циклу. Різниця тут утім, що постійний капітал, на відміну від змінного, може перетворюватись або вмашини і обладнання, або в необхідну для виробництва сировину і додатковоївартості не створює.
Безпосередньо з грошовим капіталом пов'язане марксистське розумінняпоняття цієї категорії, виражене схемою руху капіталу: Г — Т — Г + г, де грошівикористовуються для наживи, придбання додаткового капіталу, отриманняприбутку. К. Маркс визначає капітал, як самозростаючу вартість, створенудодатковою працею робітників. Він звертає увагу на те, що капітал — це не річ,а характеристика певних виробничих відносин у рамках буржуазного суспільства.Незважаючи на те, що К. Маркс у ряді місць «Капіталу» говорить пропостійний, грошовий, товарний капітал, але всі ці форми служать лише зовнішнімпроявом і виразом капіталістичних виробничих відносин. Цим зовнішнім виразом,за яким нерідко приховується істинна суть економічних відносин, автор«Капіталу» намагається розкрити справжню причину самозростаннякапіталу, яка полягає у створенні додаткової вартості найманим пролетарем.
Судження К. Маркса про вплив структури капіталу на створення додатковоївартості далеко неоднозначні. Так, у першому томі «Капіталу»зазначається, що частка додаткової вартості на підприємстві або в галузіекономіки тим більша, чим більша частка змінного капіталу і праці, але тимменша, чим більша в органічній будові капіталу частка постійного капіталу,тобто вищий рівень механізації і наповненості підприємства або галузі машинамий обладнанням. У третьому томі «Капіталу» підкреслюється, що це протиріччяможна розв'язати, якщо розрізняти поняття норма додаткової вартості і нормаприбутку. Перше зводиться до показника, який розраховується як відношеннядодаткової вартості до змінного капіталу. Друге (оскільки мова йде про«зовнішню форму» додаткової вартості) розглядається як відношеннядодаткової вартості до сукупного капіталу, тобто до суми постійного і змінногокапіталу, виражене у відсотках.
При цьому, як вважав К. Маркс, суть історичного феномену розв'язкиполягає в тому, що норма прибутку має тенденцію до зниження не у відповідностідо положення Рікардо—Мілля про підвищення цін на продукти першої необхідності,яке виникає через демографічні фактори і спадну (в силу «закону»)родючість землі, а через рух органічної будови капіталу у бік зменшення взагальному капіталі частини змінного капіталу, зумовленого нагромадженнямкапіталу. У свою чергу нагромадження капіталу — це, за Марксом, процесзбільшення в конкурентній боротьбі розмірів фірм і компаній, тобто«концентрації і централізації» капіталу, який одночасносупроводжується зростанням «промислової резервної армії» або, іншимисловами, ростом абсолютної величини безробіття і «офіційногопауперизму». Таку суть нагромадження капіталу К. Маркс назвав«абсолютним загальним законом капіталістичного нагромадження». Утретьому томі «Капіталу» К. Маркс аналізує процес виробництвакапіталу в цілому, перетворення додаткової вартості у прибуток, утворення нормиприбутку. Сукупний суспільний продукт (W), за Марксом, дорівнює сумі витрат виробництваі прибутку: W=C+V+m=k+p, де С — постійний капітал; V — змінний капітал; р —прибуток; т — додаткова вартість; k— витрати виробництва.
Як бачимо,з позицій сучасності висновки Маркса щодо проблеми трансформування суспільствабули неоднозначними, залишали великий простір для вибору форм соціальнихперетворень та значну можливість для різноманітного їх трактування. Однозначнимі категоричним був лише висновок про об'єктивну необхідність цих перетворень.Ортодоксальні послідовники марксизму тільки це і взяли на озброєння і зробиливсе, аби втілити в життя. Проте ідеї Маркса-політика виявилися значно меншжиттєздатними, ніж ідеї Маркса-економіста. Внесок марксистської економічноїтеорії в науку визнано економістами всіх поколінь і всіх наукових напрямків.Багатьма аспектами теоретико-економічної концепції, запропонованої Марксом,науковці користуються й досі, бо ця концепція є логічною, побудованою здопомогою методу, який базувався на принципах діалектичності та історичності,поєднання теорії та практики, зіставлення та порівняння, використаннястатистики та моделювання. У багатьох випадках Маркс був провісником сучаснихекономічних теорій. Тому марксистську економічну теорію можна вважати пліднимнапрямком розвитку економічної думки.3. Назвати особливості українськоїекономічної думки 60-х років ХХ ст.
Спроби побудувати цілісну «теорію радянськогогосподарства», визначити «систему виробничих відносин і законівсоціалізму» робилися і після смерті Сталіна у 60—80-ті роки. У науковихпублікаціях цього періоду було висвітлено багато моделей системи виробничихвідносин соціалізму. Серед них найбільш поширеними були наступні.
Поділ системи виробничих відносин на три рівні: загальні длявсіх соціально-економічних формацій; загальні для деяких формацій; характернідля однієї економічної формації. У структурі виробничих відносин соціалізмувиділялись групи за критеріями структури власності: відносини загальнонародноївласності; відносини колгоспно-кооперативної власності; відносини особистоївласності; відносини власності громадських організацій (Н. Цагалов).
Була запропонована і модель системи виробничих відносин, якаотримала назву відтворення. У ній виділяли чотири блоки: відносини виробництва;відносини розподілу; відносини обміну; відносини споживання. Разом з тимвиділяли і відносини, які з'єднували систему в єдине ціле: систематизованівідносини; відносини, виражені в основному економічному законі; у законіпланомірного пропорційного розвитку; у законі економії часу та ін. (Я.Кронрод).
Розроблялась класифікація виробничих відносин за рівнеморганізації суспільного виробництва. Ця концепція ґрунтувалася на тому, щосуспільство існує як сукупний виробник і як суб'єкт виробничих відносин. Посуті під суспільством розумілася держава як основний економічний суб'єктекономічної системи. У зв'язку з цим у структурі відносин виділялись: відносинибезпосередньої єдності суспільства як сукупного виробника; відносини міжокремими осередками (підприємствами) і суспільством у цілому; відносини міжвиробничими осередками; відносини всередині виробничих осередків; відносини міжсуспільством та індивідумом; відносини між індивідумами.
Широке розповсюдження отримала також концепція, згідно з якоюяк елементи системи виробничих відносин виділялись: технікоеко-номічні; соціально-економічнівідносини; організаційно-економічні відносини (А.Покритан). Ця концепція широковисвітлювалась у підручниках.
Пропонувалася двохелементна модель, у якій виділялося двавеликі шари виробничих відносин: організаційно-економічні відносини, якібезпосередньо ґрунтуються на розвитку виробничих сил і характеризуютьорганізацію сукупної суспільної праці і соціально-економічні відносини, якінадають соціалістичну якість усім іншим суспільним відносинам (Л. Абалкін).
На роль вихідних категорій системи висувались: соціалістична(загальнонародна) власність; власність на засоби виробництва; поєднаннявиробників із засобами виробництва; планомірність; колективність; усуспільненнявиробництва; усуспільнення праці та ін. Але всі перераховані схеми побудовисистеми виробничих відносин соціалізму були надто абстрактними, майже несправляли впливу на господарську практику.
При класифікації економічних законів соціалізму виходили ізкласифікації виробничих відносин. У різні часи на роль основного економічногозакону висувались: народногосподарський план, усуспільнення радянськогогосподарства, диктатура пролетаріату, закон розподілу за працею, законсоціалістичного нагромадження, закон вартості. Після дискусій щодо сталінськогоформулювання основного закону у 80-ті роки було визнано* таке формулювання, якеувійшло у всі підручники: забезпечення повного добробуту всіх членівсуспільства і вільного всебічного розвитку особистості шляхом безперервногоросту та удосконалення суспільного виробництва. Основному економічному законовіприписувалися основні функції: забезпечення повного добробуту і всебічногорозвитку особистості; регулювання провідних пропорцій народного господарства;роль найвищого критерію соціально-економічної ефективності виробництва.Практично це означало, що ефективним вважалося лише те, що служить ростудобробуту людей.
Така теоретична оцінка ролі основного економічного законуістотно розходилася з дійсністю. Виник парадокс: за теорією соціалістичнаекономіка мала б підпорядковуватися основному законові, який націлював весьрозвиток на «суспільство загального добробуту», а на практиціреалізація кожної нової соціальної програми ставала все більш«недосяжною» для народного господарства. Пошуки «винного» привелидо появи теоретичної схеми, за якою глибинні закони економіки нібитореалізуються через потреби та інтереси людей і враховуються державою задопомогою різних форм і методів управління і планування. Таким чином, зновувиходило, що в невдачах соціалістичної економіки винні не діючі закони, а лишеті форми господарського механізму, включаючи форми планування і управління, якістворені людьми. Проте ці проблеми змусили трохи наблизитись до практики:розпочали вивчати реальні потреби людей, структуру їх інтересів.
Не менш важливим у 60 — 80-ті роки було вияснення того, як використовуютьсяекономічні закони у господарській практиці. Спочатку твердилось, що діяльністьрадянської держави щодо централізованого управління економікою і є механізмвикористання економічних законів. Пізніше було запропоновано виділити вихідніумови використання, оскільки держава може і не рахуватися з вимогамиоб'єктивних економічних законів. І такі умови було сформульовано. Першою із нихбуло визнано вивчення економічних законів, їх системи, без того неможливе їхсвідоме використання. Другою умовою вважалось єдине науково обґрунтованенародногосподарське планування. Потім посилено підкреслювалася рольгосподарського розрахунку у використанні економічних законів, соціалістичногозмагання, яке покликане було у господарських процесах замінити конкуренцію.
Наступною проблемою кінця 50-х років стало введення поняттявласності як предмета вивчення офіційної економічної науки. Соціалістичнавласність трактувалась як категорія володіння, розпорядження тим майном, якеперейшло у руки держави у процесі націоналізації, колективізації таіндустріалізації (М. Колганов).
Після прийняття у 1977 р. брежнєвської конституції, в якійофіційно було записане положення про те, що суспільна власність — основасоціалізму, офіційна наука інтенсивно зайнялася вивченням цієї проблеми.
У результаті склалися три основні концепції власності.
Власність розглядалась як окреме, самостійне виробничевідношення, яке відображає форму привласнення матеріальних благ і передусімзасобів виробництва (Я. Кронрод). На думку опонентів, власність у такійконцепції була заморожена, зупинена. Тут відсутня відповідь на питання, як живесама власність? Як вона відтворюється і примножується? Які відносини зв'язуютьсуспільство в єдине? Пошуки відповіді на ці питання привели до помітногорозвитку теорії власності.
Обговорення всіх нюансів другої концепції (соціалістичнавласність має розглядатися через сукупність виробничих відносин приобов'язковому зв'язку з робочою силою. — Авт.) привело вчених до трьох основнихвисновків. По-перше, відносини власності пронизують всі фази відтворення,оскільки без їх нормального здійснення неможливе відтворення матеріальнихоб'єктів власності і самих виробничих відносин. По-друге, із суспільноївласності виростають усі специфічні виробничі відносини соціалізму. Всясукупність виробничих і соціальних відносин розглядалась як реалізація, прояввідносин власності у масштабі суспільства. При цьому кожна ланка такоїсукупності не втрачала своїх функцій. По-третє, соціалістична власність, як ібудь-яка із її історичних форм, маєреалізуватися, приносити якісь плоди своємусуб'єкту, тобто суспільству. Без цього власність, у тому числі і соціалістична,не має реального значення для власника. Було визнано, що основною формоюреалізації суспільної власності є ріст добробуту трудящих, збільшення доходівтрудових колективів, підвищення освіченості і зміцнення здоров'я народу,вирівнювання економічного і соціального розвитку республік і регіонів країни.Все, що могло бути віднесено до досягнень соціалістичного ладу, оголошувалосяформами реалізації суспільної власності.
Згідно з третьою концепцією, власність не має об'єктивного,самостійного економічного змісту. Вона є лише юридичним виразом виробничихвідносин, сукупністю норм права з присвоєння засобів виробництва та іншихматеріальних об'єктів, прийнятих у будь-якому, в тому числі і у соціалістичномусуспільстві (В. Шкредов). Концепція виникла як прагнення подолати обмеженістьперших двох, коли економічний зміст власності немов би розчиняється (зникає) усистемі виробничих відносин. Коли ж власність розглядається як правовівідносини, тоді все стає на свої місця: існують об'єктивні виробничі відносинита юридичні норми регулювання майнових відносин між людьми, які здавна прийнятоназивати відносинами власності. Ця концепція найбільше піддавалася критиці,тому що тут одна із основних категорій марксистської політекономії виводиласяза рамки економічних відносин.
У 70-ті роки утвердилась думка, що власність — основавиробничих відносин, і з неї виростають всі елементи їх системи. В подальшомурозвитку це теоретичне положення явно відривалося від практичних завданьпланування і розвитку економіки. Загальнонародний характер власності бувперетворений у якийсь примарний витвір, невловимий на практиці. Насправді ж державнавласність все більше перетворювалась у власність правлячої еліти.
Теорія і практика соціалістичного господарювання
Поряд з проблемою власності у радянській економічній науцірозглядались і проблеми, більш тісно пов'язані з реальною практикою соціалістичногогосподарювання, такі як проблеми товарно-грошових відносин, ціноутворення таін. Дискусія із зазначених проблем мала місце ще у середині 50-х років. Частинавчених відстоювала сталінську тезу про існування двох форм власності як причинитоварного виробництва, разом з тим критикували ідею того, що засоби виробництване є товаром, а мають лише чисто зовнішню оболонку товару (К. Островітянов таін.). В. Дяченко пояснював існування товарного виробництва суспільним поділомпраці; Я. Кронрод — неоднорідністю праці у державному секторі, що викликалонеобхідність ринкової форми оцінки затраченої конкретної праці.
Дискусії посилились у ході господарських реформ на початку60-х років. Широкої відомості набула позиція Г. Лисичкіна, викладена у праці«План і ринок» (1966). У ній обґрунтовувалась необхідність зробитикласичний ринковий механізм повноцінно діючим регулятором господарства. Надумку автора, для підвищення ефективності суспільного виробництва і ліквідаціїдиспропорцій у господарстві слід забезпечити вільний перелив капіталу із однієїгалузі в іншу, формування цін на основі співвідношення попиту і пропозиції.Аналогічну точку зору поділяв і Н. Петраков у книзі «Деякі аспектидискусії про економічні методи господарювання» (1966). Як регуляторгосподарства ці вчені пропонували використовувати ціну виробництва, яка ґрунтуєтьсяна середній нормі рентабельності у всіх галузях господарства. Соціалізмрозглядався при цьому як один із видів, різновидність або форма товарноговиробництва.
Причини існування товарного виробництва при соціалізмівисувались різні: розподіл праці (Г. Худокормов); різний технічний рівеньокремих підприємств і відносна самостійність підприємств у рамках єдиноїдержавної власності (І. Кузьмінов); специфічний характер праці при соціалізмі (М.Макарова). Такий різнобій у питанні товарно-грошових відносин при соціалізмі єсвідченням неможливості для економістів-теоретиків відобразити реальнийхарактер тієї економічної системи, яка була створена Сталіним і яка вженаприкінці 80-х років отримала назву «державного соціалізму».
У результаті виступів проти трактування соціалізму якрізновидності товарного, а тим більше ринкового господарства (аргументипротивників: соціалізм не є системою товарного виробництва.— Авт.) векономічній літературі все більше утвердилась характеристика сутностісоціалізму як безпосередньо суспільного, планомірно організованого суспільства,яке розвивається в ім'я забезпечення повного добробуту і всебічного розвиткуособистості. Відповідно саме до цих якостей соціалізму товарне виробництво«знімалось» як більш рання і немов би незріла форма організаціїсуспільного виробництва. Існування ж реальних товарно-грошових відносинпояснювалось суперечністю соціалізму як першої сходинки на шляху до комунізму,його об'єктивною незрілістю. Процес перетворення товарного виробництва убезпосередньо суспільне, на думку ряду економістів, продовжувався і в умовахзрілого соціалізму; тим самим проголошувалася тенденція, прямо протилежна тій,що мала місце у дійсності, де товарно-грошові відносини легально і нелегальнопрокладали собі дорогу.
Термін «товарне виробництво» з початку 70-х роківзник з наукового обігу, його знову стали пов'язувати з ринком. Дозволялосьговорити лише про товарно-грошові відносини. З'явились і концепції, згідно з якимитоварно-грошові відносини є формою виразу безпосередніх суспільних, тобтонетоварних за своєю сутністю відносин.
У 60-ті роки були зроблені спроби проведення економічнихреформ радянського часу. Протягом 1962 — 1965 pp. розроблялися пропозиції щодо удосконаленнясистеми управління, планування, стимулювання виробництва, обговорювалисяпропозиції щодо розширення самостійності та ініціативи підприємств на принципахгоспрозрахунку. Ініціаторами цієї розробки виступили вчені-економісти Українина чолі з О. Ліберманом. У статті «План, прибуток і премія» (1962)Ліберман чітко сформулював проблему: необхідна така система планування й оцінкароботи підприємств, яка б стимулювала зацікавленість у найбільш високихпланових завданнях, у втіленні нової техніки, поліпшенні якості продукції, унайбільшій ефективності виробництва. На його думку, досягти цього можна, якщодоводити підприємствам лише плани обсягів і номенклатури продукції та термінипоставок. При цьому господарська система має бути значною мірою переорієнтованана прямі зв'язки між підприємствами, між постачальниками і споживачами, тобточастково децентралізована. Решту планових показників пропонувалося доводитилише до галузевих або регіональних органів управління, які тоді виступали увигляді раднаргоспів, що замінили на той час звичайні міністерства.
Щоб зацікавити підприємства у виконанні планів, О. Ліберманпропонував затверджувати по кожній галузі тривалі норми рентабельності. Кожнепідприємство залежно від ступеня досягнення нормативного рівня рентабельності(відношення прибутку до виробничих фондів у процентах. — Авт.) могло б матиправо на матеріальне стимулювання і заохочення колективу. Пропонований порядокмав звільнити централізоване планування від дріб'язкової опіки надпідприємствами і перейти до методів економічного (а не адміністративного)впливу на підприємства.
Така схема управління промисловістю ґрунтувалася на основномупринципі, запропонованому Ліберманом: те, що вигідно суспільству, має бутивигідним і кожному підприємству. І навпаки, те, що невигідно суспільству, маєбути невигідним і для колективу будь-якого підприємства.
Дискусія радянських економістів, яка із середини 60-х роківнабула характеру обговорення практичних пропозицій щодо зміни механізмууправління і застосування «економічних» методів господарювання,підготувала грунт для проведення господарської реформи 1965 р. Два пленуми ЦККПРС 1965 р. (березневий і вересневий) поклали початок цій реформі. БерезневийПленум розглянув питання підвищення матеріальної заінтересованості колгоспниківі працівників радгоспів у зростанні виробництва. Знижувався план обов'язковоїзакупівлі зерна, оголошений на 10 років. Понад планова закупівля малаздійснюватися за підвищеними цінами. Знімались обмеження з особистих підсобнихгосподарств, уведені при Хрущові. Проте, всупереч рішенням Пленуму, планипостійно «коригувались» і виправлялись, проявилась обмеженістьнамічених механізмів стимулювання, зокрема тенденція до заниження обсягівпланових поставок сільськогосподарської продукції.
Метою реформи в промисловості було поєднати комплекс заходів,покликаних посилити економічні важелі, розширити самостійністьгоспрозрахункової ланки (підприємства чи організації), удосконалитицентралізоване планування. Вересневий Пленум (1965) передбачав:
1) скорочення кількості директивних планових показників, заміну валовоїпродукції як основного планового та оціночного показника обсягом реалізації;
2) зміцнення госпрозрахунку підприємств, збереження у їхрозпорядженні великої частки прибутку;
3) перебудову системи ціноутворення таким чином, щоб політикупідтримки низьких оптових цін замінити політикою встановлення цін на рівні,який би забезпечував роботу підприємства на засадах госпрозрахунку (у 1966 —1967 pp. була здійснена реформа оптових цін упромисловості.— Авт.);
4) відновлення галузевого принципу організаційної структуриуправління промисловістю.
Вихідною ідеєю реформи була неможливість вирішувати всінародногосподарські питання у центрі, що зумовлювало потребу у децентралізації.Залишалося п'ять показників, які директивно планувалися: обсяг реалізаціїпродукції, основна номенклатура, фонд заробітної плати, доход і рентабельність,взаємозв'язки з бюджетом. Проте адміністративна обов'язковість завдань при цихекономічних показниках мала зберігатися.
Консерватизм,інертність мислення, опір бюрократичного апарату став причиною негативнихнаслідків реформи вже в 1966 — 1967 pp. Інтересисуспільства і підприємств стали все більше і більше розходитись. Поступово цепризвело до збою у роботі всього господарського механізму країни, вело доглибокої економічної кризи.4.Теорія суперіндустріалізації О. Тофлера
Загальну картину величезних змін і потрясінь показав А.Тоффлер у книгах «Шок майбутнього» (1970) та «Екоспазм» (1975).Він переконливо довів, що потрясіння, які відбуваються — це не просто«друга промислова революція» або перехід до «економікипослуг», а невимірно більше — народження принципово нової, невидимої людямцивілізації, яка змінює основи їх буття.
Лише кілька відсотків людей на Землі — люди майбутнього, якіне знають цього шоку. Ще 25% — люди, які живуть в "індустріальномусвіті", що руйнується нововведеннями. А 70% населення Землі — це люди ще аграрноїепохи. Величезне безробіття супроводжує прихід нового, і люди, які звільняються,не розуміють, що вже ніколи не відкриються ті самі заводи або офіси, а якщовідкриються, то там не буде попередньої роботи. На очах змінюються всіструктури економіки і суспільні інститути, примушуючи людей безперервноперекваліфіковуватися. Цей «ефект акселерації», який прискорює потікнових ситуацій і відносин, проходить через свідомість людей, перебудовуючи її,змінює поведінку людини, що чинить опір.
Результат зазначених праць — це розкриття прихованого змістуважких економічних і соціальних потрясінь перехідного періоду як часу абсолютнонеобхідного, величезного і багатогранного розвитку переважної більшостінаселення. Ціна безконтрольності цього розвитку — втрата багатьма людьми віри усебе, енергії і життєвих сил, розпад сімей, різкий ріст стресів, захворювань ісмертності, алкоголізму, наркоманії, злочинів. «Шок майбутнього» — цеочікуваний масовий катастрофічний прояв перерахованих соціальних бід ідеформацій.
Цей прогноз майже не справдився у високорозвинених країнах уперіод кризи попередніх структур і відносин та становлення нових форм.Індивідуальний транспорт і розвинений житловий фонд полегшували територіальну,соціальну і професійну мобільність населення; наявність заощаджень і можливостікредиту, наявність кадрів організаторів нових виробництв, розвиток неформальноїекономіки, урядові заходи підтримки підприємництва та інші фактори становленнянового допомогли населенню подолати загрозу шоку. В Україні у період переходудо ринкових відносин ця загроза стає реальністю особливо у слаборозвиненихрайонах, у величезній масі міст з одним-трьома, що стали безпомічними,промисловими гігантами. Двигун, який безперервно прискорює темп життя, — цеготові технології; його пальне — знання, які здобуває наука.
Тоффлер захищає необхідність контролю суспільства зарозвитком техніки, критикує технократію корпорацій за некритичне втілення новихтехнологій. У самій корпорації на зміну технократії і бюрократії приходить«адхократія», тимчасові структури спеціалістів, які керують окремимипроектами. Таке відродження підприємництва всередині корпорацій підвищує їхпристосовність до нового, але ще більше загострює проблему адаптації длянаселення.
З іншого боку, Тоффлер сам показує зростаюче панування ризикуі невизначеності, які роблять неможливими великі і довготривалікапіталовкладення у кожне робоче місце. Адже безперервний розвиток нових знань— це загибель для такого «застиглого» у металі«автоматизованого» капіталу. Він бачить, що інновації як руйнівневторгнення майбутнього, що формує елементи цієї нової цивілізації, виникають нелише у високотехнологічній промисловості, але й у всіх сферах життєдіяльностілюдини, що саме вони приводять людину у шоковий, стресовий стан, примушуютьсамостійно вирішувати проблеми, які раніше ніколи не виникали.
Так, то була спільнапроблема для багатьох країн. А. Тоффлер об'єднав у єдину «картину»зроблений багатьма вченими аналіз різних найновіших явищ, які«підривали» основи попереднього виробництва і суспільства. Проте прицьому на перший план виступили негативні наслідки розвитку НТР, а не негативніфактори, які уповільнюють її — відстаючі структури і відносини. Відповідно,виникло загальне стратегічне завдання — гальмування НТР («моніторинг нововведень»), замість їївсебічної підтримки.
/>Використана література
1. 1.Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічнихучень. — К.: «Знання-Пресс», 2000. — 514 с.
2. Історія економічних учень: Навч. посіб. / Л.Я. Корнійчук- К.: КНЕУ, 2001. -564с.
3. Єременко В. Історія економічної науки. — К.: ІВЦДержкомстату, 2002.- 553с.
4. Аникин А.В. Юность науки: жизнь и идеимыслителей-экономистов до Маркса. — М.: Политиздат, 1985. — 367 с.
5. Історія економічної думки України: Навч. посіб. / Р.Х.Васильєва та ін. — К.: Либідь, 1993.-268с.
6. Нестеренко О.П. Історія економічних вчень. — К.: МАУП,1998. — 104 с.
7. Титова Н.Е. История экономических учений. — М.: ВЛАДОС,1997. — 288 с.
8. Сурин А.И. История экономики и экономических учений. — М.: Финансы и статистика, 1998. — 200 с.
9. История экономических учений (современный этап); Учебник/ Под ред. А.Г.Худокормова. — М.: Экономика, 1998. — 452 с.
10. Мешко І. Історія економічних учень. Основні течіїзахідноєвропейської та американської економічної думки: Навч. посіб. — К.:Основи, 1994. — 342 с.
11. История экономических учений /Рея. В.А. Жамина. — М.:Дело ЛТД, 1989--336с.
12. Негиши Т. История экономических теорий: Пер. с англ. — М.: АО «Аспект-Прогрес», 1995-341 с.
13. Нобелевские лауреаты по экономике: Библиографическийсловарь, 1962 -1992, М.: Рос. незав. ин-т соц. ис-й, 1994. — 345 с.
14. Коропецький І.С. Українські економісти XIX ст. тазахідна економічна наука. — К.: Либідь, 1993. — 192 с.
15. Кейнс Дж. М. Трактат про грошову реформу: Реферат-джайдест.- К.: Ас.укр.банків, 1999. — 192 с.