--PAGE_BREAK--
2.2 Шляхи подолання інфляції та їх ефективність
В Україні ще немає значного досвіду боротьби з інфляцією і тому в розробці своєї антиінфляційної політики в нашій державі було використано теоретичні й практичні розробки західної економічної науки в цій сфері. Це дозволило нашій країні, хоч і з багатьма серйозними помилками, приборкати, врешті — решт, інфляцію і подолати ти найбільш негативні її соціально — економічні наслідки.
Увесь комплекс заходів щодо боротьби з інфляцією і її наслідками, який і складає, власне, антиінфляційну політику держави, у незалежній Україні можна поділити на декілька етапів.
Перший етап — антиінфляційної політики почався на початку 1990 років. Він продовжувався з 1991 по кінець 1993 року. Його суть зводилась до спроб в умовах реформування економіки підняти виробництво і наповнити ринок товарами. Але за обмеженості ресурсів і зростання цін через різке подорожчання енергоресурсів, що надходили, головним чином, з Росії, і дії інших факторів, ці спроби здійснити економічне зростання виявились марними. У той же час урядом була здійснена масова лібералізація цін і знято обмеження на підвищення заробітної плати. Усе це призвело до зростання дефіциту державного бюджету, який покривався за рахунок використання потужностей друкарського верстата. Інфляція переросла в гіперінфляцію і стала найбільш загрозливим явищем в економіці нашої держави. За суттю антиінфляційну політику держави на цьому етапі можна назвати антиінфляційною тільки умовно. Насправді вона була про інфляційною.
Другий етап — формування й реалізації антиінфляційної політики починається з кінця 1993 і продовжується до вересня 1996 року. На цьому етапі антиінфляційна політика в Україна набуває певних конкретних ознак. І хоч вона інколи мала суперечливий характер, проте її спрямованість на зменшення інфляції на цьому етапі очевидна. У цей період упорядковано ціноутворення при формуванні оптових цін промисловості. З метою зменшення спекулятивних операцій було обмежено відсотки по кредитах комерційних банків. Для торговельно-посередницьких фірм уведено обмеження націнок, що не повинні бути більше 50% від відпускної ціни промисловості. Наведені й інші заходи призвели до суттєвого зменшення динаміки зростання цін і дали можливість 2 вересня 1996 року почати грошову реформу в Україні.
Третій етап — антиінфляційної політики починається з кінця 1996 і по кінець 1999 року. Він характеризується тим, що інфляція в її розмірах у ці роки не була ворогом номер один і основний акцент в антиінфляційній політиці було зроблено на створення умов для виходу з економічної кризи. Антиінфляційна політика базувалась на жорстких монетарних принципах і це призвело до придушення інфляції, яка в 1997 році склала 110%.
Проте обмеження приросту грошової маси мало й негативні наслідки. Вони виявились у кризі неплатежів, у зростанні взаємної та бюджетної заборгованості, у підвищенні частки бартерних розрахунків.
З початку 2000 року в економіці України почалось зростання виробництва. У цих умовах антиінфляційна політика була спрямована на забезпечення підйому економіки. Того часу почали застосовуватись різні, переважно непрямі антиінфляційні заходи.
У сучасних умовах в Україні для здійснення виваженої антиінфляційної політики слід, передусім, навчитись точно прогнозувати інфляцію. Для цього необхідно на основі чіткого статистичного відображення основних макроекономічних показників у сфері товарного і грошового обігу розробляти моделі можливих інфляційних змін у грошовій сфері. Але розробка моделі розвитку інфляційних процесів з огляду на заплановані основні макроекономічні показники розвитку нашої економіки являє собою тільки теоретичне обґрунтування здійснення антиінфляційних заходів. Їх реалізація вимагає постійного пошуку з боку НБУ шляхів найефективнішого застосування цього інструментарію. Останнє передбачає максимальне врахування особливостей і реального стану нашої економіки. Досвід показує, що в наших умовах традиційні антиінфляційні заходи не завжди дають відповідні результати.
Так, в останні роки для посилення стимулів до економічного зростання, а відтак, і впливу на інфляційні процеси, НБУ чітко проводить політику зниження облікової ставки. Якщо в 1996 році вона склала 40%, то в 2000 році — 27%, у 2002 році — 8%, у 2003 році — 7%,у 2004 — біля 9%, у 2005 – 9,5%, у 2006 – 8,5%, у 2007 – 8%, у 2008- 12%, у 2009 – 10,25%, і за останніи даними 2010 року – 7,75%. Незважаючи на дуже помітну тенденцію щодо здешевлення кредитних ресурсів для комерційних банків, вони не поспішають знижувати вартість кредитів, що надаються суб’єктам господарювання. Це підтверджує той факт, що середньозважена ставка за кредитами комерційних банків у 2001 році склала 30 — 35%, а в 2010 році – 12,5%. Розрив між базовою ставкою НБУ і середньозваженими ставками комерційних банків ще великий.
Важливим напрямком здійснення антиінфляційної політики мають стати операції центрального банку на ринку цінних паперів. Активний продаж цінних паперів і реанімація цього ринку в Україні — необхідна передумова зменшення інфляційних наслідків від збільшення заробітної плати, пенсій, стипендій тощо. Нині цей ринок в Україні малоефективний і слабкий. Посилення його роботи стає неодмінною умовою як розвитку економіки в цілому, так і вдосконалення системи антиінфляційних заходів держави.
Суттєве місце в Україні щодо стримування інфляційних процесів має зайняти і організація державного управління. Як відомо, на сьогодні маємо великий і обтяжливий для країни управлінський апарат. І якщо його скорочення в більш — менш помітних масштабах на даному етапі малореальне, то треба хоч би підвищити ефективність використання коштів, які виділяються на цей апарат з державного бюджету. Великий резерв ще є і в царині функціонування всієї бюджетної сфери, де проблема не тільки в оптимізації витрат бюджетних коштів, але й в удосконаленні її організаційної структури.
У країнах з перехідною економікою, а саме такою є економіка нашої держави, важливий антиінфляційний захід — це контроль за рухом іноземної валюти. Справа в тому, що перехідна економіка характеризується, як правило, високим рівнем доларизації. А це робить грошовий обіг дуже чутливим до всіляких зовнішніх і внутрішніх змін в економіці, і за певних умов може стати чинником посилення інфляції. Принаймні вітчизняні фахівці доводять, що, наприклад, між курсом гривні до долара і рівнем інфляції є досить тісний зв’язок.
З огляду на це слід дуже ретельно розробляти і реалізовувати валютну політику в усьому різноманітті її напрямів. Політика в галузі курсоутворення, організації руху іноземної валюти, її залучення до інвестиційного процесу, способи та організація її конвертації у вітчизняну грошову одиницю і т. ін. — усе це має велике значення як для всього процесу відтворення, так і для стану динаміки інфляційних процесів.
Наша молода незалежна держава робить ще тільки перші кроки в напрямку розробки антиінфляційних програм. Але вже перші заходи в цій площині показують, що при концентрації зусиль науковців у поєднанні з дією владних структур можна, дійсно, досить швидко набути гарного досвіду в боротьбі з таким грізним явищем, як інфляція.
2.2 Аналіз інфляційних процесів України 2009 року
Протягом всього 2009 року спостерігалася стійка тенденція до зниження інфляції (з 22.3% до 12.3%).
Основними факторами виступали зниження світових цін на товарних ринках, стиснення зовнішнього і внутрішнього попиту, що сформувало значний негативний розрив ВВП вже на початку року.
Додатковими чинниками, стримуючими інфляцію, виступали високий врожай 2009 року, а також адміністративне регулювання окремих цін та тарифів на послуги, яке вступало у протиріччя з економічною доцільністю та взятими Урядом зобов’язаннями що до їх встановлення на відповідному рівні. Внаслідок утримання адміністративних цін накопичились структурні дисбаланси, що сформувало відкладену інфляцію в економіці.
В той же час, інфляція не знизилась до однознакових рівнів, на які можна було б розраховувати при такому падінні випуску. Це відбулось внаслідок проведення стимулюючої фіскальної політики у І половині 2009 року та ефекту переносу від девальвації гривні на ціни, що мав місце як в кінці 2008 року, так і протягом перших трьох кварталів 2009 року. Підтвердженням цього є базова інфляція, яка протягом року перевищувала річні темпи росту ІСЦ хоча і знизилась у річному вимірі з 21.3% до 14.9%.[Таблиця 2].
Таблиця 2 — Динаміка змін рівня ІСЦ та ІЦВ в грудні 2009 року
Додатковим чинником, який не давав знижуватись інфляції у повній мірі були високі інфляційні очікування, що генерувались високим ступенем невизначеностей в політиці та економіці, в першу чергу пов’язані із значним дефіцитом бюджету та відсутністю джерел його покриття, а також низькими темпами відновлення довіри до банківської системи.
З іншого боку, динаміка монетарних агрегатів протягом року (грошова маса за рік знизилась на 5.5%) та видатки державного бюджету у ІІ півріччі мали стримуючий вплив на інфляцію як в ІV кварталі, так, відповідно, і в грудні. ІСЦ за місяць зріс на 0.9% ( Таблиця 2.2.1) в основному за рахунок зростання цін на продукти харчування. При цьому, нехарактерно для грудня знизились ціни на фрукти (-2.9%).
У 2009 році спостерігалася стійка тенденція до уповільнення темпів росту ІСЦ як в річному (з 22.3% до 12.3%), так і квартальному обчисленні ( Мал.2.2.1).
При цьому інфляція за результатами року виявилася значно нижче за очікування економічних агентів та аналітиків різних експертних інститутів. Основними причинами виступали як завищення ефектів переносу девальвації та інфляційних очікувань на ІСЦ, так і припущення щодо значного підвищення тарифів, які регулюються адміністративно.Припинення відтоку депозитів з банківської системи дозволило більш ефективно управляти ліквідністю, що сприяло стабілізації ситуації на валютному ринку. Укріплення обмінного курсу гривні у ІV кварталі 2009 року стало головним фактором зниження річних темпів росту вузької базової інфляції до 12.8% (0.3% — у грудні). Так як вузька базова інфляція відображає світовий інфляційний розвиток та нашу конкурентоспроможність, то можна очікувати зниження інфляційного тиску.
Рисунок 2 — Динаміка індексів споживчих цін
Стабілізація ситуації на валютному ринку у ІV кварталі 2009 року виступала головним фактором покращення інфляційних очікувань економічних агентів з максимального їх значення 20.6% (І кв. 2009 року) до 15.1%. Проте, їх рівень все ще вище за фактичну інфляцію, що свідчить про значимий вплив інших факторів (зокрема, нестабільність політичної ситуації, відсутність прийнятого бюджету на 2010 рік тощо).
Розрив ВВП був негативним протягом 2009 року. Незважаючи на його поступове скорочення протягом року (з -12.6% до -4.6%), він виступав ключовим фактором стримування інфляції попиту. Саме завдяки значному розриву ВВП у І кварталі 2009 року (-12.6%) місячна базова інфляція в умовах девальвації гривні в ІV кварталі 2008 року – І кварталі 2009 року на рівні64% залишалася на низькому рівні (1.8% – 2.8%).
Зважаючи на різке погіршення ситуації в реальному секторі, НБУ був вимушений пом’якшити реальні монетарні умови в ІV кварталі 2009 року з метою стимулювання економіки. Це допомогло суттєво скоротити, з лагом близько одного кварталу, негативний розрив ВВП, який все ще стримуючим чином продовжував впливати на інфляцію.
Фіскальна політика на початку 2009-го року мала стимулюючий характер, через наявність позитивного розриву між видатками зведеного бюджету у реальному вимірі та ВВП. Проте, поступове зменшення цієї різниці протягом року за рахунок пожвавлення економічної активності послабило негативний вплив фіскальної політики на інфляцію.
Ціни на товари та послуги, які регулюються адміністративно, зросли в 2009 році на 16.2%, в той час як ціни, наприклад, на паливо – на 46%. Постійне перенесення строків підняття адміністративних цін (всупереч Меморандуму про співпрацю з МВФ), в умовах, коли зменшувались реальні доходи населення, призвело до того, що тарифи на ЖКП є суттєво нижчими від їх економічно обґрунтованого рівня, що вказує на необхідність їх підвищення в майбутні періоди. Внесок адміністративних цін у зростання ІСЦ протягом 2009 року становив лише 2.2 в.п.
Інфляційний розвиток у грудні.
Стримуючий характер монетарної та фіскальної політики на інфляцію продовжився і в грудні (внесок базової інфляції в ІСЦ становив 0.4 в.п.).
Основний внесок у зростання споживчої інфляції здійснило сезонне зростання цін на сирі продовольчі товари (0.5 в.п.). Прискорення темпів росту цін на молочні продукти було результатом як характерних для цього періоду факторів (сезонне коливання цін, скорочення поголів’я великої рогатої худоби), так і відміни спеціального режиму повернення ПДВ при продажу молока на переробку з 24 листопада 2009 року, що робило його дешевше на 20%.
Незвичним для грудня було зниження цін на фрукти (-2.9%) у той час як за період з 2001 по 2008 рік вони дорожчали в середньому на 6%. Також нехарактерно менше, ніж зазвичай у грудні, відбулось подорожчання групи «овочів, вирощених з їхнього насіння» (6.2% проти 19.6% — середнє значення для грудня).
В 2009 році ціни на нафту на світових товарних ринках виросли на 40.3%, що стало головним фактором подорожчання палива в Україні на 46% (внесок у річне зростання ІСЦ – 0.6 в.п.). Проте, незначна корекція світових цін на нафту у грудні дала змогу знизити ціни на паливо на 6.8% (внесок у місячний приріст ІСЦ – «-»0.1 в.п.). Значне зростання u1094 цін на паливо протягом року матиме негативний вплив на інфляцію інших компонент в майбутніх періодах.
Протягом грудня ІЦВ зріс на 1.0%. При цьому найбільший внесок мало виробництво та розподілення електроенергії, газу та води (зростання за місяць –3.2%, внесок в ІЦВ – 0.5 в.п.) і харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів (внесок – 0.4 в.п., зміна за місяць – 3.1%). На фоні зниження цін на нафту у грудні ціни у виробництві коксу та продуктів нафтоперероблення знизились на 4.7% ( внесок в ІЦВ – 0.4 в.п.).
Рисунок 3 — Індекс цін виробників
3. Світовий досвід боротьби з інфляцією
Негативні соціальні і економічні наслідки інфляції змушують уряди різних країн проводити певну економічну політику. Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошової маси. Антиінфляційна політика налічує багатий асортимент самих різних грошово-кредитних, бюджетних заходів, податкових заходів, програми стабілізації і дій з регулювання і розподілу доходів.
Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній три загальні підходи. В рамках першого (пропонованого прихильниками сучасного кейнсіанство) передбачається активна бюджетна політика — маневрування державними витратами і податками в цілях дії на платоспроможний попит: держава обмежує свої витрати і підвищує податки. В результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Проте, одночасно може статися спад інвестицій і виробництва, що може привести до застою і навіть до явищ, зворотних спочатку поставленим цілям, розвинутися безробіття.
Бюджетна політика проводиться і для розширення попиту в умовах спаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державних капіталовкладень і інших витрат (навіть в умовах значного бюджетного дефіциту), знижуються податки. Вважається, що таким чином розширюється попит на споживчі товари і послуги. Проте стимулювання попиту бюджетними коштами, як показав досвід багатьох країн в 60-і і 70-і роки, може посилювати інфляцію. До того ж великі бюджетні дефіцити обмежують урядові можливості маневрувати податками і витратами.
Другий підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму в економічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитне регулювання, побічно і що гнучко впливає на економічну ситуацію.
Цей вид регулювання проводиться непідконтрольним уряду Центральним банком, який визначає емісію, змінює кількість грошей в обігу і ставки позикового відсотка. Прихильники цього підходу вважають, що держава повинна проводити антиінфляційні заходи для обмеження платоспроможного попиту, оскільки стимулювання економічного зросту і штучна підтримка зайнятості шляхом зниження природного рівня безробіття веде до втрати контролю над інфляцією.
Намагаючись приборкати інфляцію, що вийшла з-під контролю, уряди багатьох країн, починаючи з 60-х років, проводили так звану політику цін і доходів, головне завдання якої по суті зводиться до обмеження заробітної плати — третій метод. Оскільки ця політика означає адміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, вона не завжди досягає оголошеної мети.
Великий досвід проведення антиінфляційних заходів в західних країнах показує доцільність поєднання довготривалої і короткострокової політики.
Довготривала політика включає, по-перше, завдання погасити інфляційні очікування населення, які нагнітають поточний попит.
По-друге, заходи по скороченню бюджетного дефіциту за рахунок підвищення податків і зниження витрат держави.
По-третє, заходи в області грошового звертання, зокрема встановлення жорстких лімітів на щорічний приріст грошової маси, що дозволяє контролювати рівень інфляції.
По-четверте, ослаблення впливу зовнішніх чинників. Завдання полягає в зменшенні інфляційної дії на економіку переливів іноземного капіталу у вигляді короткострокових кредитів і позик уряду за кордоном для фінансування бюджетного дефіциту.
Короткострокова спрямована на тимчасове зниження темпів інфляції. Вдалий результат можливий у разі розширення сукупної пропозиції без збільшення сукупного попиту. У цих цілях держава надає пільги підприємствам, що випускають додатково до основного виробництва побічні товари і послуги. Воно може приватизувати частину своєї власності і таким чином збільшити надходження до державного бюджету і полегшити вирішення проблеми його дефіциту, а також знизити його інфляційний попит за рахунок продажу великої кількості акцій нових приватних підприємств.
З точки зору інтересів суспільства, боротьба з інфляцією може привести до значних втрат в народному господарстві. По деяких підрахунках, для зниження інфляції на 1% безробіття має бути протягом року на 2% вище за свій природний рівень, при цьому реальний Валовий Національний Продукт (ВНП) зменшується на 4% в порівнянні з потенційним. Для США, наприклад, таке зменшення ВНП в 1985 році оцінювалося в 160 млрд. доларів.
Негативні соціальні і економічні наслідки інфляції вимушуютьуряди різних країн проводити певну економічну політику.Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошовоїмаси. Антиінфляційна політика налічує багатий асортимент самихрізних грошово-кредитних, бюджетних мерів, податкових заходів, програмстабілізації і дій з регулювання і розподілу доходів.
Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній тризагальних підходу. В рамках першого (пропонованого прихильниками сучасного кейнсіанство) передбачається активна бюджетна політика -маневрування державними витратами і податками в цілях дії наплатоспроможний попит: держава обмежує свої витрати і підвищуєподатки. В результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Протеодночасно може відбутися спад інвестицій і виробництва, що можепривести до застою і навіть до явищ, зворотних спочатку поставленимцілям, розвинутися безробіття.
Бюджетна політика проводиться і для розширення попиту в умовахспаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державнихкапіталовкладень і інших витрат (навіть в умовах значногобюджетного дефіциту), знижуються податки. Вважається, що таким чиномрозширюється попит на споживчі товари і послуги. Проте стимулюванняпопиту бюджетними коштами, як показав досвід багатьох країн в 60-х і 70-хроки, може підсилювати інфляцію. До того ж великі бюджетні дефіцитиобмежують урядові можливості маневрувати податками івитратами [1, с. 645].
Другий підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму векономічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитнерегулювання, побічно і що гнучко впливає на економічну ситуацію.
Цей вид регулювання проводиться непідконтрольним урядуЦентральним банком, який визначає емісію, змінює кількість грошей взверненні і ставки позикового відсотка. Прихильники цього підходу вважають, щодержава повинна проводити антиінфляційні заходи для обмеженняплатоспроможного попиту, оскільки стимулювання економічного зростання іштучна підтримка зайнятості шляхом зниження природного рівнябезробіття веде до втрати контролю над інфляцією [10, с. 432].
Намагаючись приборкати інфляцію, що вийшла з-під контролю, урядибагатьох країн, починаючи з 60-х років, проводили так звану політику цін ідоходів, головне завдання якої по суті зводиться до обмеженнязаробітної плати — третій метод. Оскільки ця політика означаєадміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, вона не завждидосягає оголошеної мети.
Великий досвід проведення антиінфляційних заходів в західнихкраїнах показує доцільність поєднання довготривалої ікороткострокової політики.
Довготривала політика включає, по-перше, завдання погаситиінфляційні очікування населення, які нагнітають поточний попит.
По-друге, заходи по скороченню бюджетного дефіциту за рахунок підвищенняподатків і зниження витрат держави.
По-третє, заходи в області грошового звернення, зокремавстановлення жорстких лімітів на щорічний приріст грошової маси, щодозволяє контролювати рівень інфляції.
По-четверте, ослаблення впливу зовнішніх чинників. Завдання полягає взменшенні інфляційної дії на економіку переливів іноземногокапіталу у вигляді короткострокових кредитів і позик уряду за кордономдля фінансування бюджетного дефіциту.
Короткострокова направлена на тимчасове зниження темпів інфляції. Тутуспішний результат можливий у разі розширення сукупної пропозиції беззбільшення сукупного попиту. У цих цілях держава надаєпільги підприємствам, що випускають додатково до основного виробництвапобічні товари і послуги. Воно може приватизувати частину своїйвласності і таким чином збільшити надходження в державнийбюджет і полегшити вирішення проблеми його дефіциту, а також знизити йогоінфляційний попит за рахунок продажу великої кількості акцій нових приватнихпідприємств.
З погляду інтересів суспільства, боротьба з інфляцією може привести дозначним втратам в народному господарстві. По деяких підрахунках, длязниження інфляції на 1% безробіття повинне бути протягом року на 2% вищесвого природного рівня, при цьому реальний Валовий Національний Продукт(ВНП) зменшується на 4% в порівнянні з потенційним. Для США, наприкладтаке зменшення ВНП в 1985 році оцінювалося в 160 млрд. доларів [6, с.438].
Післявоєнна інфляція в США, як і в інших капіталістичних країнах викликана новою гонкою озброєнь і мілітаризацією економіки. Зростання грошової маси в США значно випереджало зріст виробництва і товарообігу і мало інфляційний характер. З 1960 по 1967 рр. готівкова грошова маса збільшилася на 44%, а роздрібний товарообіг в реальному виразі – тільки на 26%. У 1969-1970 рр. мав місце кризисний спад промислового виробництва США, але грошова маса продовжувала зростати. Так, в березні 1971 р. спільний індекс промислової продукції США був майже на 5% нижче за рівень 1969 р., та загальна маса грошей в обігу зросла з березня 1969 р. по березень 1971 р. на 11%. З березня 1971 р. по березень 1972 р. грошова маса знову зросла на 11%, а промислова продукція – лише на 4%. Внаслідок інфляції і тиску монополій рівень цін в США систематично зростав, а купівельна сила долара падала. Впродовж післявоєнного періоду, з 1945. по 1972 рр., спільний індекс споживчих цін підвищився більш ніж удвічі, причому тільки за 1963-1972 рр. його зростання склало 37% [17 з 85].
Особливістю післявоєнної інфляції в США в порівнянні з низкою інших капіталістичних країн з'явилося те, що знецінення долара по відношенню до товарів тривалий час не супроводжувалося зниженням його офіційного золотого вмісту, який до кінця 1971 р. залишався на рівні, встановленому ще в 1934 р.
Активні антиінфляційні заходи, прийняті адміністрацією Р. Рейгана в 1981 р., сприяли зниженню її рівня. У їх основу була покладена монетаристска концепція регулювання економіки. У числі цих заходів перш за все назвемо підвищення відсоткових ставок, обмеження грошової емісії, скорочення бюджетного дефіциту за рахунок зменшення державних витрат, зменшення пасиву платіжного балансу, зниження податків з юридичних і фізичних осіб і зменшення військових витрат внаслідок підписання низки угод з СРСР про скорочення ракетно-ядерних озброєнь.
Період після Другої світової війни у Великобританії характеризується вищими темпами інфляції, чим в інших промислово розвинених країнах.
У 1951-1960 рр. роздрібні ціни зростали в середньому на 4,1% в рік; у 1971-1980 рр. – на 13,3%; у 1981-1986 рр. – на 7,5%. Причини інфляції в Великобританії кореняться і у сфері виробництва, і у сфері звертання. Одним з основних був бюджетний дефіцит, який супроводжувався зростанням державного боргу. Заборгованість тільки центрального уряду в 1986 р. складала 47% ВНП.
Для боротьби з інфляцією Банк Англії застосовував різноманітні інструменти.
До кінця 70-х рр. в основному здійснювався неокейнсианский підхід до грошово-кредитного регулювання. Використовувалися три методи грошово-кредитної політики: маневрування відсотковою ставкою Банку Англії; зміна норм «спеціальних депозитів», тобто депонування комерційними банками частки коштів, залучених на депозити, на спец рахунку в Банці Англії; застосування прямих селективних методів контролю за банківськими позиками, що видаються приватному сектору. З 1976 р. спостерігалося посилення впливу на грошово-кредитну політику неокласичних і особливо монетаристических концепцій. У монетарної політики акцент спочатку був зроблений на таргетировании показників грошової маси. Проте на початок 90-х рр. уряд переконався в тому, що контроль під її наглядом здійснювати надзвичайно важко. Інструментом боротьби з інфляцією був вибраний змінний курс фунта, який був прив'язаний до стабільної німецької марки.
Така політика тривала до вересня 1992 р., коли Великобританія вийшла з механізму змінних курсів Європейської валютної системи. Відтоді ключовим елементом антиінфляційної політики стала зміна короткострокових відсоткових ставок.
Рівень інфляції в Англії за 1998-2001 роки тримається на невисокому рівні, а це означає що уряд країни підібрав найбільш оптимальну антиінфляційну політику.
Післявоєнна інфляція у Франції була тісно пов'язана з хронічним бюджетним дефіцитом, який обумовлений крупними військовими витратами, а також витратами, пов'язаними з державним регулюванням економіки і здійсненням «політики зросту». Після Другої світової війни неодноразово здійснювалися девальвації франка; дві останні девальвації були проведені в грудні 1958 р. і в серпні 1969 р. Девальвація 1958 р. Зіграла певну роль в посиленні експорту французьких товарів на світовий ринок. Золотовалютні резерви Франції значно зросли: з 1050 млн. дол. Наприкінці 1958 р. до 6994 млн. дол. наприкінці 1967 р. Проте внутрішній процес інфляції тривав, що знайшло вираження в систематичному підвищенні товарних цін. Так, з 1962 р. по серпень 1971 р. індекс роздрібних цін піднявся на 55%.
У зв'язку з цим уряд Франції у вересні 1963 р. проголосив «план стабілізації», що включав блокування роздрібних цін і заробітної плати, низку заходів кредитної рестрикції (обмеження банківських кредитів підприємствам і споживчого кредиту, підвищення облікової ставки Банку Франції в листопаді 1963 р. з 3,5 до 4%), а також заходи по скороченню бюджетного дефіциту шляхом значного збільшення податків. Але реальної стабілізації франка не сталося: військові витрати і грошова маса продовжували збільшуватися, а купівельна сила франка падати. Тоді у вересні 1969 р. уряд Франції опублікував «план оздоровлення», що передбачає скорочення внутрішнього споживання, зменшення бюджетного дефіциту і зростання експорту. Були знову застосовані заходи кредитної рестрикції (облікова ставка Банку Франції була піднята в 1969 р. з 6 до 8%; обмежений банківський і споживчий кредит), а для скорочення бюджетного дефіциту підвищені податки. продолжение
--PAGE_BREAK--