Антиінфляційна державна політика

Контрольна робота
з дисципліни:
“Державне регулювання економіки”
Тема:
«Антиінфляційна державна політика»
Зміст
Вступ. 3
1. Теоретичні основи питання: „Антиінфляційна державнаполітика”. 5
1.1. Основні визначення, фактори виникнення інфляції 5
1.2. Економічна думка про інфляцію… 6
1.3. Механізм функціонування інфляційного процесу, йогорегулювання та наслідки. 8
2. Основні шляхи подолання інфляції 12
2.1. Гасіння інфляційних очікувань. 12
2.2. Ефективна монетарна політика. 13
2.3. Скорочення бюджетного дефіциту. 15
2.4. Раціоналізація зовнішньоекономічної політики. 17
2.5. Тактичні антиінфляційні заходи. 18
3. Досвід Польщі в проведенні антиінфляційної політики. 22
Висновки. 36
Список використаних джерел. 39
Доопрацювання. 41
Вступ
Важливим індикатором здоров'я економіки є інфляція, якахарактеризується загальним підвищенням цін, збільшенням грошей та зниженням їхкупівельної спроможності. Інфляція виникає не стихійно, а внаслідок більшшвидкого зростання випуску грошей проти виробництва товарів.
Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем державногорегулювання, бо на її врахуванні ґрунтується вся соціально-економічна,фінансова і банківська політика. З метою стримання інфляції та зменшення їїнегативних наслідків уряд здійснює антиінфляційну політику.
Антиінфляційна політика – це комплекс відповідних заходів державногорегулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією. Втілення в життятакої політики вимагає від уряду розроблення антиінфляційної програми, якавизначає мету, задачі і шляхи її реалізації, що залежить від стадіїінфляційного процесу, його інтенсивності та інших факторів. Так, задачі боротьбиз інфляцією або обмеження масштабів інфляційних наслідків різні і потребуютьприйняття неоднакових методів регулювання. Важливою частиною розробленняантиінфляційної програми є встановлення кількісних показників, які визначаютьїї кінцеві результати. До таких належать цінові показники (темп інфляції,індекс споживчих цін, індекси оптових цін та ін), динаміка грошової маси вобігу, розмір і динаміка державних видатків тощо.
Вибір конкретних шляхів антиінфляційної політики обумовлюються впливомбагатьох факторів, у тому числі: характером інфляційних процесів; загальногосподарськоюкон'юнктурою; особливостями теоретичної бази економічного розвитку країни; політичнимиаспектами, оскільки треба визначити об'єкт (сектори економіки, верствинаселення), який нестиме головний тягар інфляційних витрат. Незважаючи набагатофакторність інфляції, заведено, що напрями її подолання мають бутиадекватними фактором, що викликали цю інфляцію. Тому антиінфляційна політиказдебільшого охоплює політику управління факторами попиту і пропозиції, а такожфакторами, які регулюють живильне середовище інфляції — сферу грошового обігу.
Високі темпи економічного зростання, а саме темпи приросту валовоговнутрішнього продукту (ВВП), зафіксовані в Україні в останні роки, безумовно,мають вітатись, а зусилля уряду — спрямовуватись на їх (темпів) довгостроковупідтримку. Водночас стрімке економічне зростання викликає певні занепокоєння,зокрема чи зможуть встановлені темпи у 8-10% на рік утримуватись у середньо — тадовгостроковій перспективі, а також чи не станеться «перегрів»економіки з високою інфляцією та розбалансуванням все ще слабкогогосподарського механізму.
Насамперед зазначимо, що високе економічне зростання в Україні останніхп'яти років не є чимось надзвичайним. Взірцем стійкого прискореного розвиткуостанньої декади минулого століття безумовно є Китай та В'єтнам. Високі темпиекономічного зростання, починаючи з другої половини 90-х, демонстрували деякікраїни колишнього СРСР, проте ресурсною базою забезпечення їх розвитку булипереважно енергетичні ресурси, і зростання пов'язувалось безпосередньо звисокими цінами в енергетичному секторі (насамперед на нафту).
З макроекономічної точки зору сьогодні в Україні ми маємо економічнесередовище із зростанням виробництва та доходу, у якому не є обов'язковимпосилення інфляційного тиску (в умовах високих темпів економічного зростання),принаймні у середньостроковій перспективі. [22]
В представленій роботі даються теоретичні основи з питання контрольноїроботи, оцінка антиінфляційної політики, зарубіжний досвід подолання інфляції вдержаві (на прикладі Польщі).
1. Теоретичні основи питання: „Антиінфляційнадержавна політика”1.1. Основні визначення, факторивиникнення інфляції
Інфляція — багатогранний, складний процес, який чітко відображає всіосновні проблеми й суперечності економіки. Найбільш очевидно вона проявляє себев систематичному переповненні каналів грошового обігу масою надлишкових грошей,що веде до їх знецінення та додаткового перерозподілу національного доходу йнаціонального багатства на шкоду більшості населення. Залежно від сили згубноїдії на економіку розрізняють інфляцію: повзучу, галопуючу і гіперінфляцію. [13]
Оскільки у комплексі інфляційного процесу в різні часи й періоди окреміфактори цього складного процесу проявляють себе неоднаково, то в багатьохкраїнах визначення типу інфляції робиться на основі визначення провідного з них.Залежно від цього розрізняють такі типи інфляції: інфляція грошової маси,інфляція зростання доходів, інфляція зростання матеріальних затрат виробництва,структурна інфляція, інфляція прибутків, інфляція податків, бюджетна інфляція,кредитна інфляція.
Якщо друкарському процесу немає меж, то соціальні межі інфляції вкрайтривожні, тому що вони спираються на відому закономірність, згідно з якоюзбільшення кількості грошей в обігу в 4-5 разів порівняно з товарною масоюозначає, що держава вже вичерпала себе і на черзі непередбачені соціальніпотрясіння.
Гіперінфляція неминуче веде до ще більшого скорочення промисловоговиробництва і падіння життєвого рівня населення. Загальні ознаки інфляції Найпершоюознакою переповнення каналів грошового обігу масою надлишкових грошей та їхзнецінення стало зростання цін. Воно може здійснюватися приховано чи стрибкоподібно. При цьому адміністративне підвищення цін так і не усунуло дефіцитутоварів, не врівноважило попит і пропонування, бо для формування цін рівновагиза умов збереження сильних позицій адміністративно-командною системою не булопростору. Таке підвищення цін, скорочуючи споживання товарів, не підвищувало ірівня їх виробництва, тому що переважали потужніші стимули: монополізм,незахищеність споживача і диктат виробників. Друга ознака інфляційного процесу- дефіцитність на товарному ринку, спустошення ринку товарів народногоспоживання. Третьою ознакою посилення інфляційного процесу є знеціненнягрошової одиниці.
Конкретним проявом ознаки посилення інфляційного процесу також сталоформування лажа на золото. Лаж — це підвищення ринкової ціни золота, вираженоїв паперових грошах порівняно з кількістю знаків, які номінально представляютьдану кількість золота. Наприклад, у роки першої світової війни 10-рублевазолота монета продавалася за 16-17 паперових рублів.
Зворотна сторона лажа на золото — дизажіо паперових грошей, тобтопадіння їх курсу в золоті нижче від номіналу. Це найбільше проявляється взапровадженні кількох курсів валюти — офіційного, комерційного, спеціального,тепер ще й курсу аукціонів. Дуже болючою ознакою інфляційного процесу єнеухильне підвищення курсів іноземних валют і падіння курсу національної валюти.[6] 1.2. Економічна думка про інфляцію
Інфляція властива багатьом країнам. Бурхливого розвитку вона набула в20-гі роки. Вже тоді ряд учених (Л. Крінцман, В. Базаров, В. Новожилов та ін) шукализасоби протидії інфляції, їх зусиллями було розроблено модель початкового циклуінфляційного процесу. Як бачимо, зображена схема є замкненою; вона сама себевідтворює в розширених масштабах. Адже нові нестачі товарів підштовхуютьадміністративно-командну систему впроваджувати нові жорсткі методи регулювання,картки, купони, вдаватися до обмежень грошової маси в обігу, здійснюватигрошові реформи та ін. Водночас такі адміністративні дії збільшують розрив міжрегульованими цінами та цінами чорного ринку, породжують гігантськіспекулятивні угоди в тіньовій економіці, остаточно розвалюють ринок товарівнародного споживання і викликають нові адміністративні заходи, від яких дефіцитзасобів життя не ліквідується, а купівельна сила карбованця падає.
Свого часу В. Базаров сформулював закон грошової емісії, згідно з якимтемп інфляції знаходиться в квадратній залежності від емісії паперових грошей.
Звичайно, в ті ж 20-ті роки були й ненаукові концепції інфляції. Зокрема,Є. Преображенський виходив з того, що грошова політика держави визначається їїкласовими інтересами. Тому жодних економічних законів грошового обігу, емісіїгрошей не потрібно дотримуватися. Ще більш вульгарно таку «концепцію»потім використав Сталін для ліквідації досягнень ринкової економіки непу. Величезнінаукові традиції в аналізі закономірностей інфляційного процесу нагромадилизахідні економісти. Основні положення їхніх теорій інфляції такі:
1. Інфляція виникає внаслідок загального підвищення цін на товари,спричиненого будь-якими факторами. «Будь-який період, протягом якогорівень цін підвищився… є період інфляції», — писав американськийекономіст Л. Клейн. Аналогічних підходів дотримувалися Б. Хансен, Е. Там, Е. Денета ін.
Проте ототожнювати інфляцію з будь-яким підвищенням цін не можна, томущо це означає відрив інфляції від паперо-грошового обігу. Підвищення цінможливе і при золотовалютному обігу, але це не допускає можливості інфляції,більше того, суперечить законам грошового обігу. Зростання цін можливе такожбез інфляції при зниженні вартості благородних металів, підвищенні цінмонополіями, переважанні попиту над пропонуванням в силу зміни кон'юнктуриринку і при циклічних коливаннях виробництва.
2. Провідним у визначенні інфляції стало ототожнення її з надмірнимпопитом. Інфляція, згідно з концепцією Дж. Кейнса, є ланцюгом обставин,процесом, де існує надмірний попит (інфляційний розрив). Подібні твердженнявисловлювали Б. Хан-сен, Г. Фішер та ін. Але слід мати на увазі, що надмірнийпопит не обов'язково пов'язаний з паперогрошовим обігом. Він здатний виникнутинезалежно від грошей, скажімо, від входження циклу в фазу промисловогопіднесення. Водночас інфляція не є обов'язковим атрибутом цієї фази циклу, алевона властива саме паперо-грошовому обігу. Необхідно додати також, що жодногонадлишкового попиту у нас нині немає. Хіба особисте споживання, яке так різкознизилося подальшим розвитком інфляційного процесу, здатне викликати інфляцію?
3. Існували також визначення інфляції як процесу надмірного зростаннябудь-чого: цін, зарплати, доходів, податків, позик, інвестицій та ін. Щодорозширення виробництва взагалі пропонувалося здійснити рядфінансово-економічних заходів, які привели б до новітніх структурних зрушень ізниження темпів економічного зростання. 1.3. Механізм функціонуванняінфляційного процесу, його регулювання та наслідки
Розвиток інфляційного процесу, як правило, проходить два етапи. Напершому з них темпи знецінення паперових грошей відстають від темпів зростанняпаперової маси, дезорганізуючий вплив інфляції на виробництво, торгівлю, кредиті грошовий обіг ще не вповні виявляється. Тимчасово навіть може створюватисяспецифічно висока кон'юнктура, основою якої насправді є інфляція. Цепояснюється, з одного боку, зростанням товарної маси, внаслідок чого частинадодаткових паперових грошей заміщує в каналах обігу необхідну кількістьповноцінних паперів, а з іншого — необхідністю задовольнити потребу вготівкових грошах, тому що вже починає скорочуватися обсяг кредиту йуповільнюється швидкість обертання середньогрошової маси.
Таким чином, на першому етапі розвитку інфляційного процесу його згубнадія ще не повною мірою проявляється. Економіка та фінансова система ще маютьряд резервів, ефективних засобів регулювання, тому є можливість не тількиобмежувати негативні наслідки інфляції, а й приховувати її, коли потрібно — приглушувати,направляти на досягнення певних політичних цілей.
На другому (вищому) етапі свого розвитку інфляційний процес різкоприскорюється, темпи зростання суспільного виробництва починають відставати відзнецінення паперових грошей, а інфляційне переповнення каналів грошового обігустає вже очевидним. Таке випередження темпів збільшення паперогрошової масиспричинюється, по-перше, занепадом виробництва, зростаючим відставанням унауково-технічному прогресі, уповільненням підвищення, а потім і зниженнямсуспільної продуктивності праці; по-друге, зменшенням товарообігу, зумовленогозниженням якості та скороченням асортименту товарів, які тепер виробники почалиподіляти на «вигідні» й «невигідні», скороченням закупокімпортних товарів; по-третє, зростанням дефіцитності товарів; по-четверте,від'ємним платіжним балансом країни, коли збитки від зовнішньоекономічноїдіяльності вже не покривалися потоком доходів. [21]
Світовий досвід країн ринкової економіки знає два основних способирегулювання інфляційного процесу: кейнсіанський і монетаристський. Кейнсіанськийметод передбачає розширення впливу держави на економіку, підвищення їїрегулюючої ролі в кредитно-відсотковій політиці, а монетаристський, проти якоговиступають усі прихильники унітарної держави, — впровадження таких дій, яксамоусунення держави з економічного життя, відмова від дотацій на соціальні таінші потреби. Звичайно, в країнах, де такі дотації не мають істотного значення,монетаристські дії дають значний позитивний ефект. Однак очевидно, щозастосування цього методу у нас нині неможливо, бо неможливо раптово припинитисубсидії на культуру, сільське господарство чи багатодітним сім'ям.
Отже, про пряме запозичення того чи іншого методу нашою економікою нейдеться. Водночас деякі елементи цих напрямів, зокрема встановлення економічнообґрунтованої ставки відсотків за кредит, регулювання зайнятості, валютного та грошовогообігу, необхідно негайно використати.
Кредитна політика держави має бути обов'язково вигідною як дляборжника, так і для кредитора, щоб забезпечити останньому кошти на покриттявитрат і дотацій, прибуток для вдосконалення матеріально-технічної базикредитного закладу. Економічно обґрунтована ставка кредиту негайно дала бпозитивні результати, тому що підвищення плати за кредит на кожен відсоток, яксвідчить світовий досвід, веде до зменшення кількості грошей в обігу відповіднона 4%, а грошей — готівки на руках громадян — на 2%. Ще сильніший ефект уздійсненні контролю над інфляцією дало б встановлення норми відсотка вищогоінфляційного індексу на 2-4%. [22]
В Україні, щоб оволодіти ситуацією в грошовому обігу та кредитуванні,необхідно в найкоротший час вдатися до регулювання обсягу сукупної грошовоїмаси, застосувавши для цього такі спеціальні інструменти та методи: резервнівимоги, тобто норматив депонування частини вкладів комерційних банків набезвідсоткових рахунках Національного банку України (він становить 15%статутного фонду комерційного банку); квоти і форми рефінансування банків; гнучкувідсоткову політику; нормативи ліквідних коштів комерційних банків таобов'язкових інвестицій у державні папери тощо.
Змінюючи нормативи резервів та ставки операцій рефінансування,Національний банк зможе збільшувати (зменшувати) величину ліквідностікомерційних банків і тим активно впливати на інфляційний процес. При цьомуосновою регулювання грошової системи України має стати насамперед ліквідаціяштучного поділу готівкового й безготівкового обігу та перехід до цивілізованогорегулювання сукупного грошового обігу. Гривня мусить мати однакову купівельнусилу в будь-якій формі і в будь-яких операціях. Світова практика свідчить, щодля цього потрібно зняти всі необґрунтовані обмеження з безготівкових платежівта розрахунків і паралельно ввести граничні межі загального зростання грошовоїмаси в обігу.
Виходячи з нинішнього стану грошового обігу в Україні, Національномубанку варто терміново розробити надзвичайну програму розвитку безготівковихплатежів і водночас можливого обмеження питомої ваги готівки, яка найбільшепіддається інфляційному знеціненню. Напевно, доречним були б такожзапровадження «електронних грошей», карток споживача, обмеженнямаксимальних готівкових платежів, формування такої відсоткової політики, колизберігання готівки поза банком стає невигідним. Чіткішим має бути розмежуваннясфері діяльності Національного банку та державного бюджету; без цього грошовасистема будь-якої країни ніколи не стане безінфляційною. Необхідно законодавчезаборонити пряме фінансування державного бюджету з коштів Національного банку,а також купівлю за його кошти державних облігацій Міністерства фінансів, томущо це рівнозначно емісії, порушує нормальне регулювання грошового обігу йнеухильно веде до інфляції. [20]
Виникнувши не за часів незалежності України, інфляція настількидеформувала всі фази відтворення сукупного суспільного продукту, що нині сталанайнебезпечнішою загрозою для збереження державності. Будучи наслідкомбагатофакторного процесу, вона може бути приборкана лише в результатіоперативного застосування взаємоузгодженого комплексу заходів в усіх сферахгосподарського і суспільного життя.
2. Основні шляхи подолання інфляції
Світова практика знає цілий арсенал боротьби з інфляцією. Справа полягаєлише в тому, щоб уміло його використати. Цей арсенал з певною умовністю можнаподілити на дві частини. Відома антиінфляційна стратегія, що об'єднує цілі і методитривалого характеру. Існує антиінфляційна тактика, від якої можна чекати результатіву межах порівняно невеликого відрізку часу. 2.1. Гасіння інфляційних очікувань
Одним із найважливіших завдань антиінфляційної стратегії є гасіння інфляційнихочікувань, насамперед адаптивних цінових. Для подолання психології суб'єктів економічноїсистеми, позбавлення їх страху перед знеціненням заощаджень, відвернення нагнітанняпоточного попиту, який зумовлений безперервним подорожчанням товарів і послуг, необхіднозупинити інфляцію. Однак проблему очікувань бажано розв'язувати якнайшвидше – щедо того, як інфляція поставлена під контроль. Світовий досвід говорить про можливістьце зробити. Він показує, що інфляційні очікування якнайшвидше долалися там, девиконувалися принаймні дві умови.
Перша із них – всебічне зміцнення механізмів ринкової системи. Тільки вониздатні викликати природне, що супроводжується збільшенням кількості і підвищеннямякості товарів, зниження цін або хоча б уповільнення їхнього зростання. Лише затакої умови ймовірна зміна споживчої психології, подолання в ній інфляційних мотивів.Доки споживач не переконається в тому, що коливання цін набули ринковихокреслень, він зберігає пагубну для економіки схильність до інфляційного збільшенняпоточного попиту.
Другою умовою є існування уряду, який непохитно дотримується курсу на поступовевикорінення некеруючої інфляції і користується довір'ям більшості населення. Заслужитице довір'я, щоправда, можна лише тоді, коли уряд ставить перед собою цілкомвизначені, практично здійснимі і такі, що можна легко перевірити, антиінфляційнізавдання, заздалегідь інформує про це населення і неухильно домагається розв'язанняцих завдань. Маються на увазі, наприклад, регулярні повідомлення про той рівеньінфляції, який уряд збирається утримувати, і необхідний для цього темпзростання грошової маси. [13]
Якщо уряд добросовісно виконує свої обіцянки, то і виробники, і споживачіпоступово переконуються в тому, що керівництво країни не тільки з усією рішучістюстало на шлях боротьби з інфляцією, але й здатне контролювати становище, добиватисяреалізації оголошених цілей. Чим глибше це усвідомлюється, тим більше довіряютьурядові, тим охочіше рішення про ціни, пропозицію, попит, заощадження тощо пристосовуютьсядо заздалегідь установленого ліміту на приріст грошової маси.
Отже даний ліміт стає реальною силою, яка впливає на економічну поведінку,сприяє зниженню інфляційних очікувань. За цих умов учасники економічної системипочинають працювати разом з урядом, допомагають йому подолати інфляцію. Тому в інфляційнійобстановці, тим більше в умовах гіперінфляції, країна не може собі дозволитимати уряд, до якого не має довір'я. І ступінь останнього визначається зовсім нерозмірами протиінфляційних компенсацій. Довіряють не стільки “доброму”, скількисильному уряду, який на ділі довів свою рішучість і здатність протидіяти інфляції.2.2. Ефективна монетарна політика
Другим невід'ємним компонентом антиінфляційної стратегії є тривала грошоваполітика. Її відмінна особливість – введення жорстких лімітів на щорічніприрости грошової маси. Цей показник визначається довгостроковим темпомзростання реального виробництва і таким рівнем інфляції, який уряд вважаєприйнятним і зобов'язується контролювати.
Для того щоб грошова політика була справді антиінфляційною, вказаного лімітутреба дотримуватися протягом тривалого часу і, найважливіше, незалежно відстану бюджету, інтенсивності інвестиційного процесу, рівня безробіття тощо. Межугрошової експансії треба перетворити у стелю, що обмежує будь-яку діяльністьдержави, пов'язану зі змінами грошової маси.
При цьому треба пам'ятати, що немає більш підступного шляху розладнанняекономіки будь-якої країни, як запуск зайвих грошей у сферу обігу. Тільки керуючисьцими імперативами, держава має шанси не допустити або зупинити інфляцію. Очевидно,що здійснення антиінфляційної грошової стратегії під силу лише сучасній банківськійсистемі, очолюваній незалежним від виконавчої влади центральним банком.
Проведення центральними банками стабілізаційної й антиінфляційної політикипередусім здійснюється за допомогою таких економічних важелів, як обліковаставка, норма обов'язкових резервів і операції на відкритому ринку. Перші дваважелі (регулятори) запускають механізми непрямої дії, що з'єднують центральнийбанк з іншими ланками банківської системи. Підвищуючи облікову ставку і нормиобов'язкових резервів, центральний банк задає цій системі неінфляційну лінію поведінки.Використовуючи третій регулятор, центральний банк уже безпосередньо впливає на стангрошового обігу. Саме він володіє найбільшою силою впливу на грошову масу.
Ринкове господарство влаштоване так, що йому не під силу здійснювати повнийконтроль за рахунок грошової маси.
Проте регулюючий потенціал центрального банку навіть за умови, що він дієідеально, в принципі обмежений. Адже, як було показано вище, в обігу постійноперебувають гроші, не тільки випущені центральним банком, але й інші, випущені комерційнимибанками. Насамперед йдеться про банківські чеки. Отже, покладаючись тільки направильну грошову політику, держава не зможе впоратися з інфляцією. Незалежнийцентральний банк, сучасна грошова стратегія, ефективна банківська система, безумовно,необхідні, але не достатні. Потрібні й інші, надійні заходи боротьби зінфляцією. [8] 2.3. Скорочення бюджетного дефіциту
Важливим заходом антиінфляційної політики є скорочення бюджетного дефіцитуз перспективою його повної ліквідації до його здійснення можна йти двомашляхами – через збільшення доходів і зменшення видатків держави.
Перевагу все-таки слід надати другому шляху. Річ у тім, що посилення податковогопресу в кращому випадку може принести лише миттєвий антидефіцитний результат. Утривалому плані така політика звичайно веде до підриву стимулів до праці та інвестування,уповільнення економічного розвитку і, як наслідок, скорочення надходжень до державногобюджету.
Сучасна податкова система еволюціонізує у протилежному напрямі – у бік лібералізації,зниження ставок. Тобто правильна політика уряду, який хоче покінчити збюджетним дефіцитом, полягає не в тому, щоб якнайбільше в економіки забрати, ав тому, щоб менше їй давати із державної скарбниці.
Важливо відзначити, що вдосконалення податкової системи можна з успіхомперетворити в елемент антиінфляційної стратегії. Як було показано вище, зниженняставок податку на прибуток дає додатковий імпульс інвестиційному процесу, а віднього у віддаленій перспективі слід чекати збільшення виробництва і зайнятості,отже, маси доходів, що підлягають оподаткуванню. У кінцевому підсумку ймовірнізростання державних доходів і скорочення дефіциту.
Щодо ставок прибуткових податків, то їх зниження приводить до збільшенняособистих заощаджень, звичайно, у випадку, якщо вдасться переламати інфляційнупсихологію споживачів. Приріст заощаджень йде як на фінансування економічногорозвитку, так і на покриття дефіциту бюджету. З точки зору приборкання інфляціїтакий варіант дещо кращий, ніж урядові позики у центральному банку або грошова емісія,але щоб він став реальністю, оподаткування доходів має будуватися запрогресивною шкалою. А зниження ставок охоплює здебільшого високі доходи: отже,саме власники таких доходів схильні перетворювати їх приріст у заощадження, біднівсе потратять на потреби споживання.
Однак все це може бути ефективним у перспективі. Коли ж взяти поточниймомент, то антидефіцитні і антиінфляційні резерви оподаткування у принципіобмежені, тобто вони швидких ефектів не дають. Тому основне навантаження лягаєвсе-таки на зменшення державних видатків. Однак варто підкреслити, щоскорочення бюджетних асигнувань, а водночас і дефіциту – складний процес, який вимагаєдосить тривалого часу. Ніякі масштабні одномоментні ампутації тих чи інших статейбюджету тут неприпустимі.
Потрібна антидефіцитна стратегія, втілена в перспективний план відновленнярівноваги державного бюджету.
Розумна обережність не повинна заважати організації послідовного, безкомпромісногонаступу на дефіцит. Проблема настільки гостра, що робить доречним застосування найжорсткішихзаходів, характерних скоріше для директивної, ніж для ринкової економіки. Інколинавіть доцільно застосовувати автоматичне пропорційне скорочення всіх видів державнихвидатків на випадок, коли Міністерство фінансів подає парламенту такий проект бюджету,в якому величина дефіциту перевищує заздалегідь запланований показник.
Боротьба з дефіцитом дасть позитивний результат, коли вона ведетьсямежах єдиної антиінфляційної стратегії, підсилюється іншими її елементами.
До них належить державне стимулювання: науково-технологічного прогресу іструктурної перебудови виробництва; орієнтації інвестиційних потоків на сектори,що забезпечують товарами споживчий ринок; демілітаризації і конверсіївійськової економіки. [8]
Держава, організуючи раціональну грошову політику і домагаючись скороченнябюджетного дефіциту, підходить до проблеми інфляції з боку попиту, намагається відрегулюватийого так, щоб зняти інфляційну нерівновагу ринків. Коли ж держава допомагає структурнимперетворенням і налагоджує конверсію військового виробництва, то відкривається другийшлях наступу на інфляцію – той, що проходить через товарну пропозицію.
Вводячи в дію регулюючі механізми (насамперед податкові й кредитні), державадопомагає розширити продаж наукоємних, технічно-досконалих товарів і послуг (побутовоїелектроніки, засобів зв'язку, інформації тощо), сформувати нові динамічні ринки.Приріст пропозиції, компенсуючи надлишковий попит, впливає на зниження ціни,гальмує інфляцію. 2.4. Раціоналізація зовнішньоекономічноїполітики
Ефективна антиінфляційна стратегія має бути побудована так, щоб звестидо мінімуму вплив на національну економіку зовнішніх інфляційних імпульсів, особливотих, що пов'язані з переміщеннями через кордони спекулятивних капіталів. Оскількирух капіталів отримує концентроване вираження в сальдо платіжного балансу, необхіднозняти його інфляційний ефект.
Припустимо, що сальдо платіжного балансу позитивне, тобто в даній країнімає місце чистий приплив капіталів з-за кордону. Останнє, далі, поділяється надва основні потоки. Деякі капітали проникають у банківську систему, частково переводятьсяв національну валюту і, перетворюючись, припустимо, у короткострокові кредити, набуваютьліквідної форми, поповнюють запас грошей в економіці. Інший потік капіталів приймаєуряд, який бере позики за кордоном, даючи свої боргові зобов'язання. І в тому, ів іншому випадку інфляційні ефекти очевидні. І їх можна зняти, коли на виручкуприйде національний центральний банк. У зазначених ситуаціях йому доведетьсясуттєво розширити обсяг продажу державних цінних паперів для того, щоб зменшитизбільшену грошову масу, переправити певну її частину в централізовані резерви.
Особливе місце в антиінфляційній діяльності займає державне регулюваннявалютного курсу. Первісне співвідношення валют різних країн залежить відспіввідношення цін на товари, які надходять в обмін. Курс валюти в принципі маєбути таким, щоб продавцеві товару було байдуже, за яку валюту його продавати. Наприклад,якщо ціна тонни пшениці на ринку однієї держави становить 100 дол., а на ринкуіншої – 100 тис. крб., то курс останнього щодо цього товару становитиме 1000крб. за дол.
В умовах товарного дефіциту і зменшення обсягів виробництва курс національноївалюти кон”юктурно знижується через підвищений попит на імпорт.д.ержава своїми частонеобгрунтованими діями може сприяти “роздуванню” попиту на імпорт, на іноземну валюту.Внутрішня конвертованість національної валюти за значного дефіциту товарів розвиваєпопит на іноземну валюту.
Торговельний посередник скуповує інвалюту, за неї імпортує товар, якийпродає з прибутком, знову купує іноземну валюту і т.д. За невеликого дефіцитуце сприяє наповненню ринку, після чого попит на іноземну валюту зменшується авалютний курс знову підвищується. Але коли дефіцит гострий і наростаючий, авиробництво різко скорочується — ринок не врівноважується, курс іноземноївалюти під тиском шаленого попиту зростає дедалі вище. Він ще підігрівається лихварствомі вивезенням валюти за кордон. Такий спекулятивний вихор стає важливим чинникомінфляції. 2.5. Тактичні антиінфляційні заходи
При виникненні нестерпної інфляційної ситуації, коли одними тривалими механізмамине обійтися, необхідно мобілізувати тактичний механізм, швидкодіючий потенціалантиінфляційного регулювання. Таким першим шляхом антиінфляційної тактикинеобхідно виділити державну підтримку підвищення ступеня товарності народного господарства.Мається на увазі, зокрема, пільгове оподаткування підприємств, що організують вільнийпродаж побічних продуктів виробництва і послуг, або таке ж доброзичливе ставленнядо банків, які зайнялися обробкою наявних у них запасів комерційної інформації іторгівлею товарними банками даних. Здебільшого подібний різновид диверсифікаціїне потребує значних витрат, у тому числі на заробітну плату, а тому сприяєчистому приросту пропозиції і хоча б тимчасовому припиненню інфляційнихпроцесів.
Великий антиінфляційний заряд несе в собі розумно організована приватизаціядержавної власності. Вона повертається збільшенням державних доходів іпослабленням напруженості у видатковій частині бюджету, а отже, сприяєрозв'язанню проблеми дефіциту. Існує ще й ефект прямої дії: поява на ринкуакцій підприємств, що приватизуються, відволікає частину інфляційного попиту. Вказанийефект був зафіксований в усіх країнах, де здійснювалася великомасштабнаприватизація. Він може дати позитивні наслідки і в умовах приватизації вУкраїні.
Дієвими засобами короткострокової антиінфляційної політики можуть статимасований імпорт споживчих товарів і часткова реалізація державних стратегічнихзапасів. У країнах з неринковими економіками, зокрема в українській,залишається ще й такий антиінфляційний резерв, як продаж населенню частини нагромадженихпідприємствами матеріальних ресурсів виробничого призначення. Варто застерегти,що з кожним витком інфляції сила цього резерву стає дедалі меншою. Чимвідчутніші удари інфляції і ближчий параліч грошової системи, тим сильніше діютьчинники, що спонукають підприємства утримуватися від торгівлі надлишковимиматеріальними ресурсами і приберегти їх для прямого продуктообміну.
Основною метою другого шляху антиінфляційної тактики, що передбачає короткочаснерегулювання поточного попиту, є підвищення норми заощаджень зменшення рівня їхліквідності. Якщо уряд має намір впливати на поведінку власників грошових доходів,спонукаючи їх до збільшення заощаджень за рахунок поточного попиту, то йому доведетьсяпотурбуватися про істотне підвищення процента за вкладами. Треба домагатися,щоб він ні в якому разі не був меншим суми поточного темпу зростання цін і рівняадаптивних очікувань. Очевидно, однак, що і в цьому плані можливості аж ніяк небезмежні. Швидке підвищення процента за вкладами може призвести до негайного подорожчаннякредиту, а отже, матиме згубні наслідки для інвестицій і виробництва. [8]
Важливо пам'ятати, що людина може поміщати свої заощадження не тільки вбанки. Її можна і треба заохочувати також достатньо високим процентом за державнимиоблігаціями, поширенням акціонерних форм власності, приватизацією іперспективами вкладень грошей у нерухоме майно.
Антиінфляційний ефект таких засобів значно підвищується, коли уряд не обмежуєтьсяодним збільшенням норми заощаджень. Адже вони бувають різними.
Є, наприклад, депозити до вимоги, які мають дуже високу ліквідність, здатніу будь-який момент перетворитися в готівку, стати додатковим поточним попитом,що посилює інфляційну нерівновагу. Тому в інфляційній економіці потрібні заходи,спрямовані на зниження рівня ліквідності збережень.
Практикуються, зокрема, встановлення підвищених процентів за строковимивкладами і безліч інших заходів, розрахованих на те, щоб якнайдовше утриматидепозити у банківській системі. Іноді навіть вводиться тимчасове заморожуваннявкладів до вимоги.
Зрозуміло, що держава завжди має в запасі такий радикальний варіант, якгрошова реформа конфіскаційного типу. Однак вона по суті не має відношення докоренів і механізмів інфляції, оскільки може лише тимчасово зменшити величинуінфляційного розриву. Конфіскаційні реформи здійснюються нечасто; здебільшого,вони супроводжують завершення війн та інших великих соціально-політичнихпотрясінь. Щодо економіки мирного часу, то уряд, який вдається до цьогоризикованого заходу, може розраховувати на успіх тільки в тому випадку, коливін користується безмежним довір'ям громадян, готових пожертвувати своїмисьогоднішніми доходами задля майбутнього процвітання, або коли повністю вичерпаніінші способи протидіяння інфляції. На превеликий жаль, все це не властивесучасній Україні.
Саме інфляція стала в сучасній українській економіці проблемою номер один.У такій ситуації «добра» влада, що турбується лише про своєчасне наданнягрошових компенсацій, придатна хіба що для тимчасового полегшення становища. Якщож поглянути на ситуацію ширше, із урахуванням перспективи, то виявляється, що, діючитак, влада тільки нарощує обороти механізму інфляції. Нічого доброго не приноситьподібна доброчинність і для популярності властей, якою вони, звичайно,дорожать, а іноді бачать у ній свою найпершу мету. Адже люди більш-менш швидко всеодно усвідомлять, що все це не в їхніх інтересах, оскільки будь-які надбавки догрошових доходів неминуче знищуються зростаючими цінами, а інфляція залишається.
В умовах гіперінфляції настає час сильних урядів, перейнятих рішучістюперемоги її, незважаючи ні на що. Маються на увазі жорсткі обмеження у сфері грошовогообігу, прискорення приватизації, демонополізації, неухильне скороченнядержавних видатків тощо. Формування в Україні уряду, якому б народ повірив, є об'єктивноюнеминучістю. І чим швидше це відбудеться, тим швидше її економіка вийде на шляхздорового неінфляційного високоефективного розвитку.
3. Досвід Польщі в проведенніантиінфляційної політики
Аналізуючи розроблення та реалізацію антиінфляційної політики,застосовуваної в Польщі протягом останнього десятиліття, необхідноусвідомлювати, що в економіці країни відбулися значні зміни, передусім перехідвід центрально-планової її структури до ринково орієнтованої. Польща визнана країноюз відкритою економікою і віднесена до клубу так званих новостворених ринків. Перехіднийпроцес, що триває і досі, розпочався в 1989 р. і передбачав ціновулібералізацію, що вплинула на ринки всіх видів товарів. Він спричинив доситьвисоку інфляцію, яка спочатку досягала навіть трицифрових рівнів. Намагаючисьзнизити темпи інфляції, органи влади Польщі вже на початку реформ стикнулися зіншим викликом, обумовленим поступовим зростанням рівня відкритості економіки ідоступністю товарного ринку для іноземної конкуренції. Лібералізація ринкукапіталу тривала значно довше, і на даний момент він майже повністю відкритийдля основних його потоків.
Протягом усього періоду реформ грошово-кредитна політика Польщі буласпрямована на нейтралізацію таких несприятливих ефектів:
надліквідність у банківському секторі;
низькій рівень монетизації в польській економіці;
досить невизначена і недостатньо прозора бюджетна політика.
Надліквідність, що й досі притаманна польській банківській системі,вважається однією з головних причин зменшення дієвості імпульсівгрошово-кредитної політики. Доходи від цінних паперів, використаних в операціяхна вільному ринку, для комерційних банків визначають, скоріше, граничнийприбуток від інвестицій, ніж гранично високу собівартість придбання грошей. Такимчином, основний ринковий інструмент центрального банку не може ефективновплинути на кредитне постачання та рівень позичкового проценту з бокукомерційних банків. [17]
Низький рівень монетизації і покриття Національним банком Польщідефіциту державного бюджету, яке тривало протягом досить значного періоду (до1998 р), збільшили вплив дефіциту на інфляцію.
Незважаючи на вищезазначені труднощі, процес зниження темпів інфляції вПольщі здійснювався паралельно з послідовним відходом від режиму фіксованоговалютного курсу на користь розвиненої системи плаваючого курсу. Цей унікальнийдосвід вирізняє процес реформування польської банківської системи віданалогічних процесів, що відбувалися в інших країнах перехідного періоду. Так,управління валютним курсом, що є одним з ключових елементів монетарноїстратегії (Другим ключовим елементом управління обмінним курсом є контроль. Довведення DIT-стратегії з метою реалізації монетарної політики здійснювавсяконтроль над обмінним курсом і монетарний контроль), здійснювалося паралельно зуниканням будь-яких раптових (добровільних або примусових) змін обмінного курсу.
Можна виділити три підходи, які, починаючи з 1990 р., застосовувалипольські монетарні органи задля втримання інфляції. Так, протягом 1990-1991 рр.грошово-кредитна політика грунтувалася на режимі фіксованого валютного курсу. Другийетап охоплював період від 1991 до 1998 рр. і передбачав контроль як обмінногокурсу, так і грошової маси. Згодом цей період дістав назву«еклектична» стратегія. Від 1998 р. новостворена Рада монетарноїполітики, яка набула повноважень щодо здійснення грошової політики в державі,почала впроваджувати DIT-стратегію (Direct Inflation Targeting), або прямийконтроль над інфляцією. Слід зазначити, що стійкий антиінфляційний напрям, щопереважав в польській економіці від початку реформ, об'єднує всі перерахованіетапи.
У січні 1990 р. було проголошене внутрішнє конвертування польськоївалюти (злотого) водночас із встановленням фіксованого обмінного курсу злотогодо американського долара. Останнє було необхідне для забезпечення номінального«якоря» грошово-кредитної політики. Однак застосуванняконтрольованого обмінного курсу не виправдало себе в довгостроковому періоді. Основнимипричинами цього стали реальне зростання злотого і очікування можливогопогіршення торгового балансу країни. Відтак у травні 1991 р. Польща відмовиласявід фіксованого прив'язування курсу злотого до долара на користь прив'язку докошика з п'яти валют її головних торгових партнерів. Крім того, проведенадевальвація мала перекрити негативні наслідки подорожчання валюти.
Проте цього кроку виявилося недостатньо, і тому в жовтні 1991 р. системафіксованого валютного курсу була замінена на режим плаваючого курсу валюти(Злотий залишився прив'язаним до того самого кошика з п'яти валют). Це рішеннябуло продиктоване тривогою за можливе зниження конкурентоспроможностіпольського експорту і відсутністю координації між монетарною та фіскальноюполітикою, остання з яких до того ж не відповідала змінам грошово-кредитноїполітики, що є необхідною умовою здійснення ефективного контролю над обміннимкурсом.
На початку «еклектичного» періоду впровадження паралельногоконтролювання обмінного курсу і грошової маси (1991 р) органи влади прагнулидосягти одночасно двох цілей: дотримати стійкого антиінфляційного напряму іпідтримати міжнародні валютні резерви на рівні, достатньому для укладення угодиз членами Лондонського і Паризького клубів. Остання мета була однаково важливоюяк для зміцнення економіки, так і для зниження темпів інфляції вдовгостроковому періоді. Тому реакція НБП на стрімке зростання міжнароднихрезервів та збільшення пропозиції грошової маси була досить-таки обережною.
У 1994-1995 рр. основним джерелом значного росту міжнародних резервівстало збільшення надлишку поточного балансу. Можна визначити три найважливішіпричини цього явища:
* значне зростання експорту (наприклад, у 1994 р. на 24,8%), зумовленезнеціненням реального обмінного курсу (наслідок 8,0% девальвації в серпні 1993р);
* ріст виробництва;
* надходження завдяки стрімкому зростанню кількості некласифікованихпоточних господарських операцій, спричинених здебільшого значними різницями вцінах.
Акумуляція резервів, незважаючи на окремі рішення, прийняті у вересні ілистопаді 1994 р. та лютому 1995 р., продовжувала знижувати рівень валютногокурсу. Підвищення ліквідності польської банківської системи зумовило зростанняпропозиції грошової маси в 1995 р. До того ж впровадження низхідного тиску наномінальні процентні ставки на міжбанківському грошовому ринку спричинилозанепокоєння НБП щодо можливого зниження ставок депозитів, встановленихкомерційними банками, і послідовного падіння коефіцієнта заощаджень.
Втручання — «чистки» НБП спричинили на першому етапі зміни вздійсненні операцій на відкритому ринку. У другій половині 1994 р. центральнийбанк розпочав відкритий розпродаж векселів, і зокрема власних. Обсяг«чисток» досяг максимуму в квітні 1996 р., однак згодом, на тлістабілізації резервного фонду в іноземній валюті, він різко знизився.
Після успішних переговорів з членами Лондонського клубу в лютому 1995 р.були здійснені конкретні кроки щодо збільшення гнучкості обмінного курсу. Метоюцього процесу було зниження темпів зростання міжнародних резервів і створеннякоридору для очікуваного росту злотого. Інше завдання полягало в запобіганнівалютному ризику, пов'язаному з припливом капіталу, здебільшого спекулятивногохарактеру. Зростання злотого мало відбутися без адміністративного тиску з бокуНБП, шляхом безпосереднього впливу на ціну іноземних валют.
Це вимагало впровадження більш гнучкого механізму обмінного курсу. Уберезні 1995 р. офіційні обсяги купівлі та продажу НБП були розширені, щофактично стало поштовхом для ревальвації (підвищення валютного курсу) злотого. Утравні того самого року механізм утримання курсу валюти на відносно стабільномурівні був замінений на механізм валютного коридору, спочатку встановленого вмежах плюс-мінус 7,0%. За рекомендацією уряду, НБП намагався стримуватизростання злотого в межах коридору, зокрема за допомогою інтервенції навалютних ринках. Таке втручання було необхідним для того, аби дати економічнимагентам якийсь час для коригування своєї поведінки напередодні збільшеннягнучкості обмінного курсу. Іншою метою стало впровадження умов, сприятливих длявстановлення довгострокової рівноваги обмінного курсу. [17]
Різке збільшення пропозиції грошей (понад допустимий рівень) булорезультатом тривалого припливу міжнародних валютних резервів. Однак це несприймалось як потенційне джерело інфляційного тиску, оскільки інтенсивнийпопит на кошти не зменшувався (Однак кількісно визначити грошовий попитвиявилося неможливо). Крім того, зростання пропозиції грошової маси випередилозростання номінального ВВП за умов зниження інфляції. Проте в грудні 1995 р. НБПприйняв рішення переоцінити злотий.
Помірний розвиток інфляції в Польщі став для монетарних органів владиаргументом для послаблення політики процентної ставки, особливо в першійполовині 1996 р. До того ж нижчі номінальні процентні ставки повинні булизменшити доходи (в іноземній валюті) від цінних паперів з фіксованим доходом,деномінованих у злотих, що послабило тиск на злотий, здійснюваний на валютнихринках. Це спричинило зростання іноземних резервів у квітні 1996 р. Однак меншіпроцентні ставки активізували процес надання комерційними банками позик наневизначений термін, збільшили внутрішній попит і призвели до стрімкогозростання дефіциту поточного рахунку.
На тлі непевності, що спостерігалася на міжнародних фінансових ринках усерпні 1996 — грудні 1997 років, подальше погіршення поточного рахункузагрожувало валютною кризою і руйнуванням антиінфляційних механізмів. Внутрішнійпопит був зумовлений трьома головними чинниками:
зростанням реальної заробітної плати;
збільшенням пропозицій щодо кредитування з боку комерційних банків(Причиною цього феномена стало поліпшення інвестиційної активності реальногосектора, підвищення попиту населення на товари народного споживання тазростання конкуренції серед банків, які займалися обслуговуванням дрібноїклієнтури);
зростанням дефіциту бюджету.
Незважаючи на те, що протягом 1996-1997 рр. втручання НБП посилилося,реакція з боку банків, що займалися обслуговуванням дрібної клієнтури, не булавчасною, а згодом взагалі ослабла через згадувану вже проблему надмірноїліквідності. Крім того, конкуренція в банківському секторі, що набула сили вцей період, сприяла тому, що комерційні банки стали утримувати частку на ринкуза рахунок незначної маржі від позичок.
У вересні 1997 р. НБП вдався до заходів, які рідко застосовуютьцентральні банки країн світу. Населенню була надана можливість вкладати власнізаощадження в Національний банк Польщі на основі конкурентоспроможнихпроцентних ставок на термін від шести до дев'яти місяців. Мета цього кроку булатака:
* знівелювати потенційно негативні ефекти одноразової позики, якуцентральний банк надав уряду після катастрофічної повені влітку 1997 р.;
* стримати внутрішній попит і заохотити населення до заощаджень.
Зростання внутрішніх процентних ставок стало штучним стимулом дляприпливу іноземного капіталу. Однак через хвилювання на міжнародних фінансовихринках (травнева криза чеської крони, липнева тайська криза, азіатська кризавосени) та деяка деструкція, що спостерігалася на внутрішній політичній та економічнійаренах (повінь, можливі парламентські вибори тощо), приплив іноземного капіталувиявився обмеженим, порівняно з тим, на який можна було очікувати з огляду нарізницю в процентних ставках.
Із зростаючою відкритістю економіки дедалі очевиднішою ставаланепослідовність «еклектичної» монетарної політики. Застосуванняпаралельного контролю за зростанням пропозиції грошової маси та обмінним курсомне виправдало себе у довгостроковому періоді. Значний розрив у процентнихставках і позитивні економічні перспективи на початку 1998 р. повернулиіноземних інвесторів. Загроза, що виникла для механізму стабільності обмінногокурсу, потребувала зміни монетарної стратегії. Ймовірні альтернативні рішенняобмежувалися двома варіантами: або реалізація єдиної проміжної цілі, щогрунтується на валютному курсі чи пропозиції грошової маси, або відмова відпроміжних цілей як таких на користь прийняття стратегії прямого контролю надінфляцією (DIT).
За умов стрімкого розвитку польського фінансового ринку контролюваннямонетарних інструментів ускладнювалося. Ще однією перешкодою стало зростаннямонетизації економіки внаслідок збільшення попиту на гроші. Волатильністьгрошового мультиплікатора зумовлювалася здебільшого зовнішніми чинниками. Якнаслідок — взаємозв'язок між інфляцією та грошовими агрегатами (Традиційновизначається як агрегат М2 або, зважаючи на дивергентну наявність грошовихякостей їх окремих складників, як агрегат Divisia) став нестійким.
З огляду на підтримку зовнішнього балансу економіки в контексті збільшеноїмобільності світового капіталу контролювати валютний курс стало невигідним. Більшетого, контроль над валютним курсом також потребував певної еластичностіфіскальної політики як щодо внутрішнього, так і зовнішнього порушення грошовогообігу.
Зважаючи на глибокі зміни в грошово-кредитній політиці, природно було бвзяти до уваги перешкоди щодо прийняття та реалізації DIT-стратегії, а саме:
недостатній або занадто жорсткий контроль міг негативно позначитися надовірі до монетарних органів влади (втім, цієї небезпеки не можна було уникнутинавіть за проміжного плану);
недостатня координація фінансової та грошово-кредитної політики немогла не розглядатися як перешкода до введення DIT, оскільки вона булапритаманна й іншим режимам;
зростання побоювань, що занадто амбітний шлях контролю над інфляцієюпризведе до значних антиінфляційних витрат порівняно з альтернативнимистратегіями;
наявність надто обмежених знань щодо механізму переходу догрошово-кредитної політики та відсутність точних прогнозів інфляції. В багатьохвипадках це пояснювалося як дефіцитом надійних даних, так і природою польськоїперехідної економіки.
Водночас на користь DIT висувалися такі аргументи:
інфляційні очікування (за досить низького рівня інфляції) впливають назростання цін. Стратегія DIT реалізується таким чином, щоб збільшити можливістьінформування економічного середовища щодо планів грошово-кредитної політики. Цедопомагало сформувати інфляційні очікування;
позитивні досягнення НБП на шляху зниження темпів інфляції заклалифундамент довіри до нього, що в будь-якому випадку є чинником ефективноговтілення DIT;
введення більш гнучкого механізму валютного курсу збільшило автономіюгрошово-кредитної політики, що створило сприятливі умови для реалізаціїDIT-стратегії;
фундаментальні перетворення в інституційній структурі центральногобанку стали підгрунтям для більшої його незалежності.
Нова Конституція, що набрала чинності 17 серпня 1997 р., скасувалапрактику фінансування Національним банком Польщі дефіциту державного бюджету. Наїї основі в структурі НБП був створений новий орган з прийняття рішень — Радамонетарної політики, що в своїй діяльності керувалася, крім Конституції,Статутом Національного банку Польщі.
У квітні 1998 р. Радою були внесені зміни до Положень грошово-кредитноїполітики на 1998 р. У січні того самого року оголошено проміжний контроль надінфляцією, конкретизований у документі під назвою Проміжна стратегіягрошово-кредитної політики, 1999-2003. Рада визначила такі підстави дляприйняття DIT:
завдяки чіткому та зрозумілому контролю над інфляцією буде поліпшенийзв'язок між центральним банком і економічним середовищем;
збільшена прозорість грошово-кредитної політики підсилить довіру до НБП;
стане можливою гнучка реакція на внутрішні і зовнішні шоки, до якихпольська економіка особливо чутлива;
макроекономічні втрати від зниження темпів інфляції будуть зменшенізавдяки підвищенню рівня реальності очікувань економічних агентів;
будуть ліквідовані труднощі, які асоціюються з проміжними планами.
Наслідуючи центральні банки, які прийняли DIT-стратегію, НБП визначивсвою ціль, виходячи з рівня інфляції, а не рівня цін. Крім того, в Польщі данастратегія грунтувалася на індексі споживчих цін (ІСЦ) без винятків (наприкладнестійкі або регульовані елементи). Різні механізми, застосовувані центральнимбанком з метою деривації основних інфляційних заходів, були надто грубими тамеханічними, а відтак не могли повністю охопити складний процес інфляції вперехідній економіці. Взагалі в цьому періоді дуже важко виділити лише тіскладники, які повністю залежать від важелів грошово-кредитної політики. Поведінкащомісячних ІСЦ та певних ключових інфляційних показників свідчить про значнийступінь координації двох груп. Цей феномен міг, як це не парадоксально,виникнути в результаті вилучення певних пунктів з ІСЦ з метою обчисленняголовного індексу інфляції. Чим більше пунктів вилучається, тим більшаймовірність того, що комплектуючі товари, товари-субстітути й елементи витратбудуть вилучені із ІСЦ. [17]
Хочу зауважити також, що базовий індекс інфляції не оприлюднюєтьсяПольським центральним статистичним управлінням. Прийняття його за основу вбудь-яких розрахунках НБП стосовно виконання грошово-кредитної політики могло бпідірвати авторитет монетарних органів влади.
Прогноз щодо рівня інфляції спирався на 12-місячне (від грудня догрудня) ІСЦ. Однак, як вже зазначалося, Рада монетарної політики прийняла такожпроміжні прогнозні оцінки стосовно рівня інфляції, розраховані до 2006 р.
Починаючи з 1998 р., всі щорічні прогнозні оцінки приймалися в межахвалютного коридору, а середньострокові — на максимальному рівні. Отже,зрозуміло, що впровадження дискретних оцінок інфляції допомагає посилити довірудо монетарної політики, бо робить зрозумілими заходи центрального банку щододосягнення та підтримки конкретної траєкторії інфляції. Дискретні і прогнозніоцінки передбачають жорстку відповідальність грошово-кредитної політики заможливу реакцію на шоки. Визначення прогнозних оцінок в межах коридору збільшуєгнучкість монетарної політики. Більше того, це істотно збільшує ймовірністьвиконання плану (у випадку дискретного плану ймовірність дорівнює нулю), щотакож підтримує довіру до центрального банку.
Існуючі обмеження щодо гнучкості обмінного курсу не були відразускасовані із введенням DIT. Лібералізація обмінного курсу була необхідною длязбільшення автономії грошово-кредитної політики і для визначення ймовірностівиникнення валютної кризи.
Лібералізація обмінного курсу розширила межі втручання НБП вгрошово-кредитну політику за одночасного зменшення здійснюваного ним впливу. Впровадженняплаваючого обмінного курсу Рада монетарної політики пропонувала кілька разів,однак він не був реалізований через відсутність дозволу уряду. Лише 12 квітня2000 р. уряд Польщі нарешті ухвалив відповідні рішення щодо цього курсу, і нинів країні діє розвинений режим плаваючого валютного курсу.
Обмеження щодо ефективного впровадження DIT, спричинені зобов'язаннямцентрального банку виходити на міжнародні валютні ринки, були скасовані.
Останніми роками польський валютний ринок значно поглибився, врезультаті чого:
* спостерігається швидкий розвиток похідних інструментів;
* зростає схильність корпоративних економічних агентів до застереженняїх іноземних валютних позицій від ризику зміни обмінного курсу;
* макроекономічні показники спричинили значний вплив на рух обмінногокурсу.
Це стало підґрунтям для остаточного переконання фінансових кіл Польщі,що обмінний курс є важливим елементом у досягненні зовнішнього балансу.
Оптимальне поєднання фіскальної та грошово-кредитної політики — це одназ головних проблем економік різних країн, зокрема перехідних. Воназумовлюється, зазвичай, недостатнім рівнем координації між двома складовимимакроекономічної політики. Поєднання жорсткої бюджетної політики і відносновільної грошово-кредитної допомагає ліквідувати зовнішню нерівновагу заодночасного зниження внутрішнього дефіциту бюджету.
Значний вплив бюджетного дефіциту на інфляційний процес особливо чіткопроявляється завдяки низькій монетизації економіки та досить значній участікомерційних банків у його фінансуванні. Таким чином, надмірне фінансоверозширення стримує здатність центрального банку провадити грошово-кредитнуполітику. В Польщі до здійснення стратегії DIT фіскальна та монетарна політика булинепослідовними. Перша недостатньо стримувала другу. Найбільш значущою причиноювідсутності такої координації були розходження між інфляційними очікуваннями,закладеними в проекті державного бюджету, та планами щодо можливого рівняінфляції, виробленими центральним банком. Нереально низький рівень інфляції,набутий для цілей бюджету, полегшив його виконання, оскільки зібрані податки зобороту завжди були вищими від запланованих.
Стратегія DIT впроваджувалася НБП самостійно, без будь-яких попередніхдомовленостей з урядом. За період її дії спостерігався значний прогрес унапрямі вдосконалення послідовності макроекономічної політики. За законом 1998р. представник Ради Міністрів зобов'язаний був відвідувати засідання Радигрошово-кредитної політики. Очікування інфляції в Проміжній державнійфінансовій стратегії, 2003-2006 збігаються з очікуваннями Ради. Після довгихвагань уряд нарешті ухвалив рішення перетворити частину боргу державногобюджету в державні облігації, що дало змогу НБП зменшити рівень необхіднихрезервів. Частину облігацій було передано комерційним банкам (зокрема, дилерамміжбанківського грошового ринку) з метою їх подальшого продажу. НБП здійснювавреалізацію державних цінних паперів шляхом проведення щотижневих тендерів.
Слід нагадати, що на початку впровадження DIT-стратегії в НацбанкуПольщі бракувало точного аналізу і прогнозів щодо інфляції. Цим пояснюєтьсядискреційний характер тодішньої монетарної політики. Згодом інформація проінфляційні процеси почала нагромаджуватися, що дало змогу монетарним органампрогнозувати свої завдання. Зокрема, в НБП почали створюватися перші реальнімоделі інфляції та публікуватися результати досліджень. Однак через нестійкіекономічні відносини, типові для перехідної економіки, механізми грошово-кредитноїполітики ще й досі досліджені недостатньо, приміром не вивчений впливмонетарних імпульсів на зростання цін. Тому до результатів як теоретичних, такі практичних досліджень поки що потрібно ставитися виважено.
На прес-конференціях членів Ради монетарної політики, що відбуваютьсяна постійній основі, оголошуються та пояснюються всі прийняті ними рішення. Учервні 1999 р. Радою було започатковано видання Звітів про інфляцію, в першомучислі якого висвітлювалися інфляційні процеси попереднього (1998) року. Внаступні роки періодичність цього видання зросла, і звіти почали виходитищоквартально. [17]
Отже, підсумовуючи все вищесказане можемо зробити наступні висновки.
Протягом перехідного періоду антиінфляційна стратегія грошово-кредитноїполітики Польщі була пристосована до нового, орієнтованого на ринок, характерупольської економіки, підвищився рівень її відкритості, сталися інституційнізміни на фінансовому ринку.
Фіксований валютний курс і кредитне нормування були введені ще в першіроки здійснення в Польщі економічних реформ. Якщо взяти до уваги гіперінфляцію,що супроводжувала цей процес, можна вважати подібні кроки навіть більш ніжрозсудливими. В наступні роки спостерігалося підвищення гнучкості режимуобмінного курсу, впровадженого водночас зі спробами посилити контроль загрошовими агрегатами. Такий «еклектичний» підхід виявився доситьефективним, незважаючи навіть на зростаючу лібералізацію потоків капіталу,спричинену зацікавленістю закордонних інвесторів польським фінансовим ринком.
Непослідовність «еклектичної» політики стала очевидною післямакроекономічної і політичної стабілізації країни та інтеграції її у світовіфінансові ринки. На початку 1998 р., водночас із зниженням інфляції майже доодноцифрового рівня, новостворена незалежна Рада монетарної політики вдалася доDIT, аби лібералізувати режим обмінного курсу. Радою був впроваджений режимплаваючого курсу, оскільки на тлі росту дефіциту поточного рахунку він єнайбільш ефективним захистом від раптового і непередбачуваного стрибку обмінногокурсу. Запобігаючи уповільненню антиінфляційної політики, він сприяє загальномуекономічному зростанню країни.
Впровадження DIT-стратегії, на нашу думку, було досить своєчасним івдалим прийомом, особливо, якщо взяти до уваги, що її мета у перехідний періодполягала, скоріше, в зменшенні інфляції, аніж у стабілізації цін. За таких умовіндекс споживчих цін стає тим параметром, який формує мету і полегшує оцінкувиконання грошово-кредитної політики. Цей індекс виявився непостійним внаслідокйого чутливості до шоків пропозиції, структурних і адміністративних змін.
Серед інших проблем, що постали перед банківською системою Польщі,можна виокремити ті, що пов'язані з короткою історією розвитку орієнтованої наринок економіки та зі складом грошової маси, що постійно розвивається. Серйозніпроблеми виникали також через недостатньо обмежувальну фіскальну політику івластиві перехідній економіці конструктивні похідні (негнучкий ринок праці,низька конкурентоспроможність товарів).
Вищенаведені фактори утруднили процедуру прогнозування інфляційнихпроцесів у країні, що спричинило зниження ефективності DIT і зменшення довіридо монетарних органів. Однак саме DIT-стратегія стала для монетарних політиківта економічних агентів однозначним і ясним критерієм прийняття відповіднихрішень. Це стимулювало реалізацію антиінфляційної політики і спонукалогрошово-кредитну політику до відкритості та прозорості.
Реалізації політики зниження темпів інфляції в країні сприяє економічнаосвіта суспільства (в даному випадку щодо інфляційних процесів).
Таким чином, можна очікувати, що в майбутньому, за умов ринковоїекономіки та зовнішньої пропозиції грошей, знання природи трансмісійнихмеханізмів зросте і посилиться їх стабільність. Це вдосконалить методипрогнозування, посилить дієвість і авторитет грошово-кредитної політики.
Висновки
Інфляція — багатогранний, складний процес, який чітко відображає всіосновні проблеми й суперечності економіки. Найбільш очевидно вона проявляє себев систематичному переповненні каналів грошового обігу масою надлишкових грошей,що веде до їх знецінення та додаткового перерозподілу національного доходу йнаціонального багатства на шкоду більшості населення. Залежно від сили згубноїдії на економіку розрізняють інфляцію: повзучу, галопуючу і гіперінфляцію.
Світовий досвід країн ринкової економіки знає два основних способирегулювання інфляційного процесу: кейнсіанський і монетаристський.
Світова практика знає цілий арсенал боротьби з інфляцією. Справаполягає лише в тому, щоб уміло його використати. Цей арсенал з певною умовністюможна поділити на дві частини. Відома антиінфляційна стратегія, що об'єднує ціліі методи тривалого характеру. Існує антиінфляційна тактика, від якої можначекати результатів у межах порівняно невеликого відрізку часу.
Особливе місце в антиінфляційній діяльності займає державне регулюваннявалютного курсу. Первісне співвідношення валют різних країн залежить відспіввідношення цін на товари, які надходять в обмін. Курс валюти в принципі маєбути таким, щоб продавцеві товару було байдуже, за яку валюту його продавати.
При виникненні нестерпної інфляційної ситуації, коли одними тривалимимеханізмами не обійтися, необхідно мобілізувати тактичний механізм,швидкодіючий потенціал антиінфляційного регулювання.
Отже, антиінфляційна політика – це комплекс відповідних заходівдержавного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією. Втіленняв життя такої політики вимагає від уряду розроблення антиінфляційної програми,яка визначає мету, задачі і шляхи її реалізації, що залежить від стадіїінфляційного процесу, його інтенсивності та інших факторів. Так, задачіборотьби з інфляцією або обмеження масштабів інфляційних наслідків різні іпотребують прийняття неоднакових методів регулювання.
Проведення антиінфляційної політики залежить від співвідношеннябагатьох економічних процесів та ступеня їх активності. Найбільшої ефективностіможна досягти лише за умов комплексного використання всіх можливих способівборотьби з інфляцією та довіри населення країни до уряду.
Аналізуючи розроблення та реалізацію антиінфляційної політики,застосовуваної в Польщі протягом останнього десятиліття, ми усвідомили, що векономіці країни відбулися значні зміни, передусім перехід відцентрально-планової її структури до ринково орієнтованої.
Протягом перехідного періоду антиінфляційна стратегія грошово-кредитноїполітики Польщі була пристосована до нового, орієнтованого на ринок, характерупольської економіки, підвищився рівень її відкритості, сталися інституційнізміни на фінансовому ринку. Можна очікувати, що в майбутньому, за умов ринковоїекономіки та зовнішньої пропозиції грошей, знання природи трансмісійнихмеханізмів зросте і посилиться їх стабільність. Це вдосконалить методипрогнозування, посилить дієвість і авторитет грошово-кредитної політики.
Щоб унеможливити або пом'якшити вплив інфляції, варто задіяти такіфактори. Зокрема, переглянути бюджет-2007 задля зменшення його дефіциту шляхомскорочення певних видатків. Потрібно здійснити, окрім того, додаткові кроки щодолібералізації імпорту антиінфляційного спрямування і запровадити жорсткішумонетарну політику (обмежити зростання грошової бази рівнем 30-40 відсотків), атакож вдатися до подальшої лібералізації валютного регулювання. Щоб протистоятиціновим викликам поточного року, потрібно посилити конкуренцію у банківськійсистемі через полегшення доступу іноземних банків до системи відповіднихпослуг, стимулювати процентною політикою активізацію заощаджень громадян,сприяти додатковому поштовху у розвитку ринку цінних паперів, зокрема длянаселення. Доцільно активізувати антимонопольну політику з метою профілактикинеобгрунтованого завищення цін (передусім споживчих), системно працювати наддемобілізацією інфляційних очікувань.
Список використаних джерел
1.        Агапова Т.А., Серегина С.Ф. Макроэкономика: Учебник/под ред. профес., д.э. н. А.В. Сидоровича. – М.: МГУ им. Ломоносова, Издательство «ДИС», 1997. –416с.
2.        Антонов Н.Г. и др. Денежное обращение, кредит и банки. – М.: “Финстатинформ”,1995. – 272 c.
3.        Банківські ставки продовжують падати, панове… // Галицькі контракти. — 2000. — № 16. -С.5.
4.        Вітлінський В., Наконечний Я., Пернарівський О. Концепція стратегіїкредитного ризику // Банківська справа. — 2000. — № 1. — С.13 — 16.
5.        Государственное регулирование рыночной экономики: Учебн. пособие. – 2-еизд. – М: Дело, 2002. – 280с.
6.        Гриценко О. Гроші та грошово-кредитна політика. – К.: Основи, 1997.– 180 с.
7.        Гроші та кредит: Підручник/ За ред. професора Б.С. Івасіва. — К: КНЕУ,1999. – 404с.
8.        Грошово-кредитна політика в Україні / За ред.В.С. Стельмаха, А.О. Єпіфанова,Н.Т. Гребеника, В.І. Міщенка – К.: КНЕУ, 2001. – 305 с.
9.        Закон України „Про Державний бюджет України на 2007 рік”.
10.      Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р.
11.      Кодекс України, Закон, Кодекс від 16.01. 2003 № 436-IV Господарськийкодекс України.
12.      Кротюк В.Л. Національний банк – центр банківської системи України. Організаційно-правовийаналіз. – К.: Ін Юре, 2000. – 248 с.
13.      Лаврушин О.И. Деньги и кредит. – М.: Финансы и статистика, 1998. –448 с.
14.      Мережа Internet
15.      Микро-, макроэкономика. Практикум. / Под общ. ред. Ю.А. Огибина. – СПб.:“Литература плюс”, “Санкт-Петербург оркестр”, 1994 – 432с.
16.      Михасюк І., А. Мельник, М. Крупка, З. Залога. Державне регулюванняекономіки. – ЛНУ ім. Франка, Львів: “Українські технології”, 1999. – 640с.
17.      Павел Дур'яш, директор департаменту аналізу і досліджень Національногобанку Польщі. ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК КУРСОВОЇ ТА АНТИІНФЛЯЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ В ПОЛЬЩІ. http:// economix. com. ua
18.      Постанова НБУ від 12.02. 2002 р. № 61 «Положення про депозитарнудіяльність Національного банку».
19.      Прогноз: інфляція в 2007 році складе 11-13%. http:// www. invest-ua. com/news.
20.      Стельмащук А.М. Державне регулювання економіки. Навчальнийпосібник. – Тернопіль: Астон, 2001. –362с.
21.      Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. – К.: МАУП,2000. -176с.
22.      Юрчишин В.В. Перспективи довгострокового безінфляційного зростання. // Статистика України, 2005, №1, с.85-89
Доопрацювання
Економіка України була глибоко інфляційною і в складі колишнього СРСР. Цезумовлювалося, з одного боку, повним домінуванням державного монополізму тавідсутністю конкуренції, а з іншого — спотвореною структурою виробництва (1990р. в загальному обсязі продукції промисловості питома вага виробництва засобіввиробництва становила 69,5%, а виробництва предметів споживання — 30,5%),надзвичайно високою часткою військово-промислового комплексу та базових галузей,надмірною зношеністю основних виробничих фондів (1990 р. — 47,6%), неефективнимвикористанням капітальних витрат, зокрема величезною кількістю об'єктівнезавершеного будівництва, та іншими чинниками.
Не можна не враховувати й надлишкову емісію грошей, що значною міроюперевищувала наявну товарну масу. За допомогою цього засобу, починаючи зсередини 1970-х років, керівництво колишнього СРСР створювало ілюзорне уявленнястосовно «невпинного» зростання життєвого рівня населення. Однак насправді вжена початку 1980-х pp. кожен 4-й рубель, а 1985 — 90 pp. — кожен 3-й не мавтоварного покриття. Відображенням цього було невпинне зростання процесуодержавлення національного доходу. Якщо 1980 р. частка бюджетних видатків унаціональному доході колишнього СРСР становила 63,7%, то 1985 р. цей показниквиріс до 66,8%, а 1990 р. — до 73,5%. Це зростання значною мірою визначалосядодатковою емісією грошей.
Однак, попри це, цінова динаміка лишалась відносно стабільною. Заданими державної статистики України, 1990 р. індекс роздрібних цін напродовольчі товари становив 111 (1985 — 100), непродовольчі — 108. Така ціновадинаміка відображала жорстку систему цінового контролю, що зумовлювала розвитокнайбільш деструктивної за змістом притамованої інфляції. її виявом був дедалібільший товарний голод, надмірні цінові дотації на основні групи товарів,зниження економічних стимулів виробництва та низька якість продукції,розширення спекуляцій у сфері товарообігу, невпинне зростання цін на «чорному»ринку, зниження ринкового курсу грошової одиниці та інші такого ж гатункудеструктивні процеси.
Аналізуючи це питання, важливо враховувати й те, що розвитокпритамованої інфляції був типовим для всіх країн з адміністративною економікою.Україна не становила винятку. Поряд із цим розвиток інфляційних процесів вУкраїні в 1991 — 95 pp. мав і специфічні особливості. Вони пов'язані,насамперед, з непослідовністю економічних перетворень, допущеними помилками векономічній політиці, втратою керованості економікою, деформаціями процесу роздержавленняі приватизації, надмірністю бюджетних видатків. Інфляційні процеси в Україні на сучасному етапі
Враховуючи динаміку, що склалася, інфляція за підсумками 2006 року можестановити 10-11%, навіть у разі підвищення комунальних тарифів і цін на енергоносії.
«Стабільний розвиток сільського господарства і зважена і прогнозованаполітика уряду щодо подолання негативних наслідків газового шоку і бюджетноїполітики, а також сприяння загальному позитивному інвестиційному клімату можедати змогу утримати інфляцію в межах 10-11% за підсумками року, навіть запідвищення комунальних тарифів і цін на енергоносії» — відзначив експерт Центрусоціально-економічних досліджень «CASE Україна» Микита Михайличенко.
Він також додав, що після стрімкого уповільнення інфляції за підсумкамисічня-квітня, в травні зростання споживчих цін на 0,5% можна порівняти зінфляцією за аналогічний період минулого року (0.6%). При цьому, як іпередбачалося, істотний вплив на індекс споживчих цін (ІПЦ) мали тарифиприродних монополій і ціни на енергоресурси.
Експерт відзначив, що в травні, перш за все, зросли ціни на послуги (з14.6% до 17.8% в річному вимірюванні) у зв`язку з подорожчанням комунальнихпослуг (на 8.4%), а також ціни на пальне, що, на думку М. Михайличенка, єрезультатом зростання світових цін. Ці чинники, у свою чергу, спровокувалиприскорення порівняно з попереднім роком темпів зростання цін на непродовольчітовари (з 2.5% до 2.7% (травень 2005 р. до травня 2006 р). На рис.1. наочнопоказані зміни інфляції за рік (травень 2005 — травень 2006)
/>
Рис.1. Iнфляцiя,% (травень 2005 — травень 2006)
М. Михайличенко вважає, що тиск на ІПЦ з боку вищезгаданих чинниківнайближчим часом збережеться.
Він також наголосив, що в травні ціни на продовольчі товари втрималиІПЦ від прискорення. При цьому найбільше подешевшало м`ясо — за рахуноквідновлення пропозиції через зростання внутрішнього виробництва і різкескорочення імпорту до Росії.
Як відзначив експерт Інституту економічних досліджень і політичнихконсультацій Віталій Кравчук, доволі незначне зростання цін за підсумкамиминулого місяця, в основному обумовлене, зниженням цін на продуктитваринництва, а також на цукор і картоплю і помірним зростанням цін на рештус/г продуктів і непродовольчих товарів. «Саме це уповільнення зростання цін напродовольчі товари перекрило вплив підвищення тарифів на газ і електроенергію: цінина електроенергію, воду, газ і тепло збільшилися на 20,6% (травень 2006 року дотравня 2005 року), — відзначив експерт.
Він також вважає, що зростання цін на сільськогосподарські продукти завідсутності «різких» дій з боку уряду, наприклад, з обмеження на ввезення доУкраїни м`яса, залишиться доволі низьким. При цьому інших підвищень тарифів,окрім як на пасажирські перевезення, урядом на червень не заплановано, що даєпідставу припустити, що інфляція в червні буде помірною, відзначив експерт.
Iнфляцiя в Українi у травнi становила 0,5% порiвняно з дефляцiєю 0,3% i0,4% в березнi та квiтнi вiдповiдно, внаслiдок чого iнфляцiя за перiод з сiчняпо березень досягла 2,8%, повiдомив Держкомстат.
Згiдно з його даними, основною причиною прискорення iнфляцiї сталозростання вартостi послуг – на 3,6% у травнi порiвняно з їх зниженням на 0,8% уквiтнi та зростанням на 0,1% у березнi. Подорожчали електроенергiя, газ, теплоi вода, оскiльки Нацiональна комiсiя регулювання електроенергетики України з 1травня на 25% пiдвищила цiни на газ i електроенергiю для населення, а такожзбiльшила вартiсть газу для пiдприємств теплокомуненерго i бюджетних споживачiв.
Продовольчi товари у травнi знову подешевшали – на 0,3% порiвняно з0,4% в квiтнi та 0,5% у березнi, а промисловi товари подорожчали на 0,4%, щотрохи вище за показники квiтня i березня, коли цiни на них зросли на 0,1% i 0%вiдповiдно.
Загалом за сiчень-травень продовольчi товари подорожчали на 3%,промисловi – на 0,7%, а послуги – на 4,4%.
У лютому i сiчнi 2006 року в Українi була зафiксована iнфляцiя на рiвнi1,8% i 1,2% вiдповiдно. Мiнiстерство економiки прогнозує iнфляцiю в 2006 роцiна рiвнi 11,4%.
Iнфляцiя в Українi в 2005 роцi уповiльнилася до 10,3% з 12,3% рокомранiше. При цьому в сiчнi-травнi 2005 iнфляцiя становила – 5,7%, зокремапродовольчi товари подорожчали на 7,7%, непродовольчi – на 1,9%, послуги – на2,6%.
Прогноз: інфляція в 2007 році складе 11-13% (http:// www. invest-ua. com/news. php)