Зміст
Вступ 3
I. Підприємство в умовах ринку
1. Види, типи, форми, мета і функціїпідприємства 4
2. Економічні показники результатівдіяльності підприємства 8
II. Кадри підприємства
1. Підбір, структура кадрів 9
2. Керування кадрами підприємства 10
ІІІ. Сутність і види підприємництва
1. Визначення підприємництва 12
2. Суб’єкти підприємницької діяльності 13
3. Види підприємницької діяльності 15
ІV. Проблеми іперспективи розвитку підприємництва в Україні 19
Висновок 24
Література 26
Вступ.
Будь-яка нація пишається плодами діяльності своїхпідприємців. Але будь-яка нація і кожен її окремий представник пишаються ісвоєю причетністю до втілення якої-небудь конкретної підприємницької ідеї.Підприємництво як одна з конкретних форм прояву суспільних відносин сприяє нетільки підвищенню матеріального і духовного потенціалу суспільства, не тількистворює сприятливий ґрунт для практичної реалізації здібностей і талантівкожного індивіда, але і веде до єднання нації, збереженню її національного духуі національної гордості.
Зараз ми усі є свідками кризовогостану нашої економіки, знецінення національної валюти і падіння життєвого рівнянаселення. За роки незалежності уряд не зміг активізувати діяльність приватнихпідприємців, створити сприятливі умови для їхнього росту. Недавно один відомийполітик сказав, що ця криза відкинула Україну і Росію на 3 роки тому, щоприблизно стільки знадобиться, для того щоб досягти рівня 17 серпня 1998 року. Цеозначає, що ми практично заново стаємо перед проблемою розвитку підприємництва.Значить усі перераховані вище риси підприємництва не знайшли відображення вконкретних діях ні з боку держави, ні з боку населення, що і привело до даноїкризи. Традиційна комуністична модель суспільного розвитку завжди базувалася нанеобхідності придушення підприємницького духу в суспільстві і підприємця якносія такого духу. Досвід перебудови (особливо її початкового періоду) показав,що, відмовляючись на словах від традиційної комуністичної моделі суспільногорозвитку, фактично ми багато в чому продовжуємо саме цю лінію. Загальненеприйняття підприємництва поступово переходить в усвідомлення необхідностістворення умов для його найшвидшого й ефективного розвитку.
Запідприємництвом в Україні майбутнє, процес нагромадження критичної масинеминуче приведе до «підприємницького бума». Тому на даному етапіважливо вивчити поводження підприємця, щоб у наслідку не допускати помилок,зроблених раніше. У своїй роботі я постараюся розкрити сутність підприємництва,дати йому чітке визначення, розглянути такі важливі елементи, як підприємницькесередовище, партнерські зв'язки і відносини. В другій частині я зупинюся насуб'єктах і видах підприємництва, особливо докладно розглянувши один із самихрозповсюджених на Україні видів діяльності — посередницького підприємництва. Утретій частині буде проведений аналіз проблем, перспектив підприємництва вУкраїні, а також заходів для виходу з положення, що створилося.
I.Підприємство в умовах ринку
1.Види, типи, форми, мета і функції підприємства
Навсіх етапах розвитку економіки основною ланкою є підприємство. Саме напідприємстві здійснюється виробництво продукції, відбувається безпосереднійзв'язок працівника з засобами виробництва. Підприємство самостійне здійснюєсвою діяльність, розпоряджається продукцією, що випускається, отриманимприбутком, що залишився в його розпорядженні після сплати податків і іншихобов'язкових платежів.
Вумовах ринкових відносин ключовою фігурою виступає підприємець. Статуспідприємця здобувається за допомогою державної реєстрації підприємства. Прицьому суб'єктом підприємницької діяльності може бути як окремий громадянин, такі об'єднання громадян. Таким чином, підприємство — це самостійний суб'єкт, щохазяює, створеним чи підприємцем об'єднанням підприємців для виробництвапродукції, виконання робіт і надання послуг з метою задоволення суспільнихпотреб і одержання прибутку.
Частов економіці використовується термін “фірма”, під яким розуміється економічнийсуб'єкт, що займається різними видами діяльності і володіє господарськоюсамостійністю. Інакше, фірма — це організація, що володіє і веде господарськудіяльність на підприємстві.
Поформах власності підприємства підрозділяються на:
— часті, котрі можуть існувати або як цілком самостійні, незалежні фірми, або увиді об'єднань і їхніх складових частин. До часток можна віднести і ті фірми,на яких у держави є частка капіталу ( але не переважна );
— державні, під якими розуміють як чисто державні ( у тому числі муніципальні ),де капітал і керування цілком належать державі, так і змішані, де держава маєбільшу частину чи капіталу відіграє вирішальну роль у керуванні.
Порозмірах підприємства підрозділяються на малі, середні і великі, виходячи здвох параметрів — чисельності зайнятих і обсягу виробництва.
Класифікаціяпідприємств по характері діяльності (виробнича і невиробнича) припускає їхнійрозподіл на виробляючі матеріальні блага і послуги.
Класифікаціяпідприємств по ознаці домінуючого фактора виробництва передбачає трудомісткі,капіталомісткі, матеріалоємні, наукомісткі підприємства.
Поправовому статусі розрізняють, насамперед, господарські товариства ісуспільства; виробничі кооперативи; державні і муніципальні унітарніпідприємства; індивідуальних підприємців.
Господарськітовариства. Об'єднання учасників підприємницької діяльності, партнерів дляспільного бізнесу називають товариством. Участь партнерів у товаристві прийнятоскріплювати письмовою угодою, чи договором. З метою більш тісного і міцногосоюзу товариство оформляється як підприємство. Товариство дозволяє з'єднати нетільки зусилля, але і капітали його учасників. Обличчя, що створюютьгосподарське товариство, іменуються його засновниками. Кожний з них вноситьвизначений вклад у товариство і стає його учасником. Первісний внесок називаютьстатутним чи складовим капіталом.
Учасникигосподарських товариств вправі брати участь у керуванні справами, одержуватиінформацію про діяльність товариства, знайомитися з його документацією, братиучасть у розподілі прибутку, одержувати при ліквідації товариства частинамайна, що залишилося після розрахунків із кредиторами, чи грошовий еквівалентвартості. У той же час учасники господарських товариств несуть ряд зобов'язаньперед організаціями, членами яких вони є.
Узалежності від виду майнової відповідальності учасники товариства поділяютьсяна два основних типи: повне товариство і товариство на вірі. Однієї зхарактерних рис повного товариства є високий ступінь і міра майновоївідповідальності його учасників за виконання прийнятих зобов'язань.
Проміжнаформа між повним товариством, учасники якого несуть повну майновувідповідальність, і товариством з обмеженою відповідальністю одержала назвутовариства на вірі. Такі товариства називаються також командитними. Командитнетовариство, подібно повному товариству, являє собою об'єднання декількох чигромадян юридичних осіб на підставі договору між ними з метою ведення спільноїгосподарської діяльності. Але принципова відмінність командитного товариствавід повного полягає в тому, що тільки частина його членів, іменованих повнимитоваришами, несе повну відповідальність по зобов'язаннях товариства усім своїммайном. Інша ж частина у виді членів-вкладників несе обмежену відповідальністьі відповідає по зобов'язаннях тільки своїм пайовим внеском у суспільство.
Товаристваз обмеженою відповідальністю. Головна ознака, що визначила назва і складаєодне з найважливіших переваг товариства з обмеженою відповідальністю, полягає втому, що учасники товариства з обмеженою відповідальністю несутьвідповідальність по зобов'язаннях, прийнятим на себе таким суспільством, тількив межах своїх внесків у капітал суспільства. Саме в цьому змістівідповідальність суспільства обмежена. Як установчі документи такого суспільствавиступає статут і установчий договір.
Товариствоз обмеженою відповідальністю являє собою юридична особа, діє відповідно доприйнятих його учасників статутом і установчим договором, має власненайменування з обов'язковою вказівкою в ньому організаційно-правової форми.
Дочисла переваг товариств з обмеженою відповідальністю відноситься відносноневисокий мінімально припустимий розмір статутного капіталу. Це дає можливістьпочати власну справу навіть при малому стартовому капіталі. Товариства зобмеженою відповідальністю створюються як об'єднання партнерів у справі, обличі організацій, між якими існує постійний діловий контакт і має місце взаємназацікавленість у загальному успіху. У цьому зв'язку товариства з обмеженоювідповідальністю дуже підходять для організації сімейних підприємств, фірм, щопоєднують постійно співробітничають підприємців.
Акціонернітовариства. Акціонерним називається господарче товариство, статутнийкапітал якого поділяється на визначене число акцій. Учасники відкритого акціонерноготовариства можуть чи продавати передавати свої акції без згоди інших акціонерівцього суспільства. У закритому акціонерному товаристві акції розподіляютьсятільки серед чи засновників іншого заздалегідь визначеного кола обличчя.Головна особливість відкритого акціонерного товариства полягає в тому, що йогомайновий і грошовий капітал формується шляхом відкритого, вільного продажусвоїх акцій. Акціонерні товариства відкритого типу представляють одну знайбільш розповсюджених і цивілізованих форм організації колективного бізнесу.
Уформі акціонерних товариств можуть існувати і великі, і середні, і маліпідприємства. Створення акціонерних товариств звичайно припускає залученнязначного числа учасників. Акціонерне товариство є єдиним повновладним власникомприналежного йому майнового комплексу, тобто матеріально-речовинних,інформаційних і інтелектуальних цінностей. Акціонери є власниками тільки ціннихпаперів, що дають їм право одержання визначеної частки доходу суспільства увигляді відсотків, іменованих дивідендами.
Такимчином, об'єкти права власності акціонерів і акціонерного товариства незбігаються. Акціонер розпоряджається сам своєю акцією як цінним папером. Майномже розпоряджається лише суспільство в особі його представницьких органівкерування.
Звичайно,акціонер здатний впливати на використання майнового комплексу і його діяльностів цілому, беручи участь у керуванні. Таке право реалізується насамперед завдякитому, що звичайна акція ( на відміну від привілейованої, що дає право натвердий відсоток дивідендів ) надає можливість голосувати на зборах акціонерів,обирати правління. При цьому реалізується принцип “ одна акція — один голос”.Уплинути на хід подій можливо, тільки маючи солідний пакет акцій, найкраще — контрольний.
Кооперативиі малі підприємства. Майно кооперативів формується на частковій основі зарахунок внесків його членів, вироблених у грошовій і матеріальній формах.Джерелами утворення майна служать також продукція кооперативу і доходи,одержувані від її реалізації. Вищим органом керування кооперативу є загальнізбори. Виконавчі органи представлені правлінням, очолюваним головою.
Зпочатку проведення економічної реформи в Росії значне поширення одержав такийтип господарської структури, як мале підприємство. Малі підприємства здатні довисокого динамізму розвитку, самостійні у виборі стратегії розвитку і їїреалізації, мають спрощену організаційну структуру, обслуговуються відносноневеликим числом працівників. Малі підприємства можуть створюватися в різнихорганізаційно-правових формах. Вибір найбільш прийнятної організаційно-правовоїформи малого підприємства звичайно здійснюється його засновниками — фізичними іюридичними особами.
Об'єднанняпідприємців. Великомасштабному бізнесу властиві форми організації, в основіяких лежить об'єднання підприємств, фірм у сукупні структури. Це збірніасоціативні форми. Розглянемо окремі типи асоціативних організаційних структур,найбільш розповсюджених в економіці розвитих країн.
Корпорація- це акціонерне товариство, що поєднує діяльність декількох фірм для досягненняїхніх загальних цілей чи захисту привілеїв. Як юридична особа, корпорація несевідповідальність по боргах і податкам за усі вхідні в неї підприємства івиступає як самостійного суб'єкта підприємницької діяльності.
Господарськіасоціації — договірні об'єднання підприємств і організацій, створювані дляспільного виконання однорідних функцій і координації загальної діяльності.Асоціації відносяться до однієї із самих м'яких форм об'єднань, мінімальнообмежуючі дії вхідних у них членів асоціації. Учасники асоціації мають правовходити в будь-які інші асоціації.
Концерни- форма договірних великих об'єднань звичайно монопольного типу, що дозволяєвикористовувати можливості великомасштабного виробництва, комбінування,кооперування, завдяки наявності виробничо-технологічних зв'язків. Виникненняконцернів у країнах з розвитий ринковою економікою історично було обумовленонасамперед концентрацією капіталу, його перенагромадженням в окремихтоваровиробників. Таким чином, учасники концернів взаємозалежні не задоговором, а власне кажучи економічних відносин.
Холдинговікомпанії характеризуються тим, що вони мають контроль над іншими компаніями абоза рахунок володіння їх акціями і грошовим капіталом, або в зв'язку з правомпризначити директорів підконтрольних компаній. Механізм прийняття рішень вакціонерних товариствах дозволяє холдингу впливати на господарські, комерційнірішення підприємств, що входять у холдингове об'єднання. Хоча ці підприємствазалишаються в правовому відношенні самостійними, холдинг здатний направляти їху русло інтересів великої компанії як великої цілісної структури.
Консорціум- тимчасове добровільне об'єднання підприємств, організацій, утворене длярішення конкретних задач і проблем, здійснення великих інвестиційних,науково-технічних, соціальних, екологічних проектів. У консорціум можутьвходити і великі, і дрібні підприємства, що бажають взяти участь у здійсненніпроектного чи іншого підприємницького задуму, але не володіють самостійнимиможливостями його здійснення. Консорціум представляє потенційно ефективнийорганізаційно-структурний спосіб тимчасової інтеграції кадрів, потужностей,матеріальних і фінансових ресурсів.
Вумовах ринку підприємство вирішує двох задач — зробити продукцію і реалізуватиїї. У залежності від рішення цих задач підприємство буде чи процвітати станенеспроможним. Для того щоб знати, що необхідно робити — який асортимент, у якійкількості — підприємство предприятиу повинне вивчити ринок, тобто зайнятисямаркетингом. Причому маркетингом необхідно займатися постійно — як до запускупродукції у виробництво, так і після, у процесі реалізації продукції.
Дляприйняття рішень необхідно зібрати і проаналізувати достовірну інформацію, щовключає:
— характеристику товарів: є вони товарами кінцевого чи споживання проміжними,готовими чи виробами напівфабрикатами, необхідна служба чи сервісу ні, чиприйнятна ціна споживачу, які ціни в конкурентів;
— загальну характеристику ринку: велике чи мале число споживачів, способи покупкитоварів, відношення покупців до товарів, до умов і термінів постачання, умовипродажу в конкурентів;
— канали поширення товарів: наявність посередників між виробниками і споживачами,їхня кількість;
— конкретний стан ринку: сутність і ступінь конкуренції, чи існує конкуренція міжвиробниками товарів і який її рівень;
— законодавчі обмеження: чи існують законодавчі обмеження, що можуть перешкоджатимаркетингової діяльності;
— рівні управлінської діяльності в області маркетингу: довгострокові цілі фірми,що враховують ситуацію на внутрішньому і зовнішньому ринках і тенденції їїрозвитку; фінансові, матеріальні й інші ресурси, необхідні для досягнення цихцілей.
Увиробництві продукту і здійсненні маркетингової політики необхідно враховуватижиттєвий цикл продукту на ринку, що включає ряд стадій:
— упровадження, що вимагає великих витрат, тому торгівля товаром на цій стадії,як правило збиткове;
— ріст як результат визнання покупцем товару і швидкого збільшення попиту нанього. При росту обсягу продажів і відповідно прибутку стабілізуються витратина рекламу;
— зрілість, характерна тим, що більшість покупців товар уже придбали, тому темпиросту продажів, досягши максимуму, починають падати, прибуток також починаєзнижуватися в зв'язку зі збільшенням витрат на рекламу й інші маркетинговізаходи;
— насичення, у цьому періоді, незважаючи на вжиті заходи, ріст продажів більше неспостерігається. Прибуток від торгівлі продовжує збільшуватися через зниженнявитрат на виробництво;
— спад, являє собою період різкого зниження продажів, а потім і прибутку;
Підприємствона вході споживає ресурси визначеного виду, щоб потім у результаті виробничогопроцесу на виході одержати трансформовані ресурси, ресурси іншої споживчоївартості. Співвідношення ресурсів на виході складає зміст такого предмета, якекономіка підприємства. Її цікавить співвідношення у використанні ресурсів, щоприпускає перевищення дохідної частини над видатковою.
Підекономічними ресурсами розуміють усі природні, людські і зроблені людиноюресурси, що використовуються для виробництва товарів і послуг. Уся розмаїтістьресурсів можна класифікувати відповідно до різних підходів: матеріальні ресурси- земля, чи сировинні матеріали, і капітал; людські ресурси — праця іпідприємницька діяльність.
Одержанняприбутку — це безпосередня мета підприємства. Але дістати прибуток підприємствоможе тільки в тому випадку, якщо воно робить чи продукцію послуги, щореалізуються, тобто задовольняють суспільні потреби. Співпідпорядкованість цихдвох цілей — задоволення потреби й одержання прибутку — наступна. Не можнадістати прибуток, не вивчивши потреби і не почавши робити той продукт, щозадовольняє потреби. Необхідно зробити продукт, що задовольнить потреби іпритім за такою ціною, що задовольнила б платоспроможні потреби. А прийнятнаціна можлива тільки в тому випадку, коли підприємство витримує визначенийрівень витрат, коли споживані ресурси, витрати їхній менше, ніж отриманийвиторг, тобто коли воно працює з прибутком. У цьому випадку і говориться, щоприбуток — безпосередня мета функціонування підприємства й одночасно церезультат його діяльності. Якщо підприємство не укладається в рамки такогоповодження і не одержує прибутку від своєї виробничої діяльності, він змушенепіти з економічної сфери, визнати себе банкрутом.
Відповіднодо закону України “ Про неспроможність (банкрутстві) підприємств “ піднеспроможністю підприємства розуміється нездатність задовольнити вимогикредиторів по оплаті товарів, чи робіт послуг, включаючи нездатністьзабезпечити обов'язкові платежі в бюджет і позабюджетні фонди в зв'язку зперевищенням зобов'язань боржника над його чи майном у зв'язку з незадовільноюструктурою балансу боржника.
Зовнішньоюознакою неспроможності підприємства є призупинення його поточних платежів, якщопідприємство не здатне забезпечити виконання вимог кредиторів протягом трьохмісяців із дня настання термінів їхнього виконання. Це зовнішня ознаканеспроможності. Формально ж підприємство вважається неспроможним за рішеннямарбітражного чи суду при добровільній ліквідації з дня офіційного повідомлення.
2.Економічні показники результатів діяльності підприємства
Фінанси підприємств — це економічні, грошові відносини, щовиникають у результаті руху грошей: на їхній основі на підприємствахфункціонують різні грошові фонди. Фінансові відносини підприємств складаються зчотирьох груп: — з іншими підприємствами й організаціями; — усерединіпідприємства; — усередині об'єднань, підприємств, що включають відносини звищестоящою організацією; усередині фінансово-промислових груп, а такожхолдингу; — з фінансово-кредитною системою — бюджетами і позабюджетнимифондами, банками, страхуванням, біржами, різними фондами.
Найважливішоюстороною фінансової діяльності підприємств є формування і використання різнихгрошових фондів. Через них здійснюється забезпечення господарської діяльностінеобхідними коштами, а також розширеного відтворення; фінансуваннянауково-технічного прогресу; освоєння і впровадження нової техніки; економічнестимулювання; розрахунки з бюджетом, банками. До таких фондів відносятьсянаступні. При організації підприємство повинне мати статутний фонд, чистатутний капітал, за рахунок якого формуються основні фонди й оборотні кошти.Статутний капітал — основне джерело власних засобів підприємства. Сумастатутного капіталу акціонерного товариства відбиває суму випущених їм акцій, адержавного і муніципального підприємства — величину статутного фонду.
Резервнийкапітал — це грошовий фонд підприємства, утворений за рахунок відрахувань відприбутку. Призначений для покриття збитків, а в акціонерних товариствах такождля погашення облігацій суспільства і викупу його акцій.
Фонднагромадження — це засобу, що відчисляються з чистого прибутку підприємства і,що направляються на розвиток виробництва. Природно, одного чистого прибутку незавжди вистачає для фінансування програми розвитку виробництва. У цьому випадкупідприємство утворить інвестиційний фонд, що концентрує всі засоби, щонаправляються на розвиток виробництва, у тому числі чистий прибуток, іамортизаційний фонд, призначений для простого відтворення основних фондів, атакож притягнуті і позикові джерела.
Фондспоживання створюється за рахунок відрахувань від чистого прибутку інаправляється на виплату дивідендів, одноразових заохочень, матеріальноїдопомоги, на оплату додаткових відпусток, харчування, проїзду на транспорті йінші мети.
Валютнийфонд формується на підприємствах, що одержують валютний виторг від експортнихчи операцій імпортних операцій купують, що валюту для. У цих ціляхпідприємствам у комерційному банку, що має ліцензію Центрального банку РФ, дляпроведення валютних операцій відкривається валютний рахунок.
Крімрозглянутих вище постійних грошових фондів, підприємство періодично створюютьоперативні грошові фонди. Чи двічі один раз на місяць на підприємствіформується фонд для виплати заробітної плати. Періодично підприємство організуєфонд для платежів у бюджет різних податків.
Зметою керування фінансами підприємств застосовується фінансовий механізм.Фінансовий механізм підприємств — це система керування фінансами підприємства,призначена для організації взаємодії фінансових відносин і фондів коштів зметою ефективної їхньої взаємодії на кінцеві результати виробництва. Фінансовиймеханізм підприємств є центральним у всьому фінансовому механізмі, що порозуміваєтьсяведучою роллю фінансової сфери матеріального виробництва. Звідси і високівимоги, що до нього пред'являються. Фінансовий механізм підприємств зв'язаний зкеруванням фінансовими відносинами, що виникають на підприємстві, і їхнімигрошовими фондами.
Вумовах ринкової економіки значення ціни величезне. Ціна визначає структуру йобсяг виробництва, рух матеріальних потоків, розподіл товарної маси і, нарешті,рівень життя суспільства. Ціна і цінова політика для підприємства — другийпісля товару істотний елемент маркетингової діяльності. Саме тому розробціцінової стратегії і цін повинне приділятися пильна увага. Ухвалення рішення вобласті цін сполучено з необхідністю враховувати численні фактори: — собівартість товару; — ціна конкурентів і можливість її зміни; — очікуванареакція покупців на можливі зміни ціни; — вплив держави на політику цінпідприємства.
ІІ.Кадри підприємства
1.Підбір, структура кадрів
Трудові ресурси на підприємстві — це об'єкт постійної турботи збоку керівництва підприємством. Роль трудових ресурсів значно зростає в періодринкових відносин. Добре підібраний трудовий колектив — одна з основних задачпідприємця. Це повиннао бути команда однодумців і партнерів, здатнихусвідомлювати, розуміти і реалізовувати задуми керівництва підприємства.
Трудовівідносини — навряд чи не самий складний аспект роботи підприємства. Набагатолегше справитися з технічними і технологічними неполадками, чим дозволитиконфліктні ситуації, що виникають у колективі, де потрібно враховувати індивідуальнісхильності, особистісні установки, психологічні переваги. Людський капітал єнаріжним каменем конкурентноздатності, економічного росту й ефективності.Основні аспекти впливу людського фактора на підвищення ефективності роботипідприємства: добір і просування кадрів, підготовка кадрів і їхнє безупинненавчання, стабільність і гнучкість складу працівників, удосконалюванняматеріальної і моральної оцінки праці працівників.
Існуєдва головних критерії добору і просування працівників: висока професійнакваліфікація і здатність до навчання; досвід спілкування і готовність доспівробітництва.
Системаоплати праці повинна бути гнучкої, стимулювати підвищення продуктивності праці,володіти достатнім мотиваційним ефектом. Гнучкість системи оплати праці — утім, що визначена частина заробітку ставитися в залежність від загальноїефективності роботи підприємства.
Організаціяпраці і керування колективом підприємства включає: наймання співробітників вумовах неповної зайнятості; розміщення працівників у відповідності зісформованою системою виробництва; розподіл серед них обов'язків; підготовку іперепідготовку кадрів; стимулювання праці; удосконалювання організації праці.
Найманняспівробітників в умовах ринкової економіки припускає підтримка постійних зв'язківз навчальними закладами, використання при прийомі на роботу системи заявок ірекомендацій, проведення іспитів і співбесід, оцінку рекомендацій і відкликаньі встановлення іспитового терміну. Розміщення робітників і розподіл серед нихобов'язків засновані на сформованій системі поділу праці. Форми поділу праці:технологічна — по видах робіт, професіям і спеціальностям; поопераційна — поокремих видах операцій технологічного процесу; по функціях виконуваних робіт — основних, допоміжних, підсобних; по кваліфікації.
Припідборі кадрів важливе значення має трудовий чи договір контракт. Цебезпосередня угода між підприємцем і людиною, що надходить на роботу, конкретнасистема наймання, що широко поширена за рубежем і знаходить усе більшезастосування у вітчизняній практиці. У трудовому договорі обмовляються: трудовафункція, місце роботи, посадові обов'язки, кваліфікація, спеціальність, розмірзаробітної плати і час початку роботи. По термінах трудові договорирозрізняються — не більш трьох років, на час виконання визначеної чи роботи наневизначений термін.
Навідміну від трудового договору договір підряду припускає виконання роботи ззавдання підприємства за обумовлену в договорі ціну. Оплата виробляється закінцевим результатом незалежно від кількості і якості витраченої праці.
Усіпрацюючі на підприємстві поділяються на дві категорії: промислово-виробничийперсонал, зайнятий виробництвом і його обслуговуванням; персонал непромисловихорганізацій — в основному працівники житлово-комунального господарства, дитячихі лікарсько-санітарних установ, що належать підприємству.
Доробітників відносять працівників підприємства, безпосередньо зайнятихстворенням матеріальних чи цінностей наданням виробничих і транспортних послуг.Робітники підрозділяються на основних і допоміжним.
Фахівціі керівники здійснюють організацію виробничого процесу і керують ним.
Дослужбовців відносяться працівники, що здійснюють фінансово-розрахункові,постачальницько-збутові й інші функції.
Кваліфікаціяробіт визначається рівнем спеціальних знань і практичних навичок і характеризуєступінь складності виконуваного їм конкретного виду роботи. Відповідність йогоздібностей, фізичних і психічних якостей тієї чи іншої професії означаєпрофесійну придатність працівника.
2.Керування кадрами підприємства
Тривалий час у питаннях керування кадрами існувало багатосуперечок, різночитань. Усі вони були сполучені з централізацією кадровоїполітики в єдиному народно-господарському комплексі. Зміна економічного курсуубік розвитку ринку викликала необхідність по-новому визначитися в розуміннікадрового складу підприємств і методів керування їм.
Вданий час робоча сила перетворюється в товар і її рух підпорядковується законамринку. У цьому зв'язку важливо розрізняти ринок робочих місць, ринок робочоїсили і ринок праці.
Первиннимє ринок робочих місць, що виражає собою попит на робочу силу. Тут якхарактеристику робочого місця виступають вимоги до людини як виконавцю робіт.Ринок робочої сили — це вираження її пропозиції. На основі сполучення ринкуробочих місць і ринку робочої сили формується ринок праці як базис усієїсистеми товарно-ринкових відносин.
Керуваннякадрами на підприємствах покликано вирішувати три основні задачі: формуватисклад і кадрову структуру підприємств; підтримувати стабільність кадрів усполученні з кон'юнктурою ринку; максимально можливо використовувати в процесівиробництва функціонуючу робочу силу.
Підприємстваза старою традицією орієнтовані на особистість директора. Рішення в більшостівипадків приймаються тільки ним і доводяться до працівників у виді вказівок ірозпоряджень.
Нажаль, у нас не здійснюється участь трудового колективу в керуванні в тій формі,що поширена в західних країнах у виді рад представників робітників таслужбовців, що наділені правами в рішеннях усіх життєво важливих питаньпідприємства. Нинішній процес реформ веде до поступового скасування ієрархії ірозвитку демократизації трудових колективів. Утворення акціонерних товариств іпередача акцій колективам перетворює безвладних виконавців у співвласників.Відомі багато випадків, коли не здатні до керівництва директора на зборахакціонерів відсторонялися від посади і заміщалися новими. На основі колективноївласності розвивається механізм, що спонукує зжити ієрархічну структурукерування.
Найважливішоюумовою ефективного керування кадрами є нормування праці. З погляду керуваннякадрами нормування праці — це науковий інструмент для об'єктивного визначеннячисельності і складу кадрів. Процес нормування праці складається з двохпослідовних етапів. Перший етап. Комплексний аналіз виробничих умов виконанняданої роботи. На цій основі з урахуванням наукових досягнень і узагальненняпередового досвіду проектується регламент найбільш продуктивного виконанняроботи, що складає з нововведень. Другий етап. Практичне впровадженнянововведень, що сполучаються з навчанням працівників і розрахунком нормативноїтривалості виконання роботи.
Кадроваполітика за останні роки перетерпіла серйозні зміни. Кадровою політикоюпочинають займатися всі рівні керування підприємства: вище керівництво,начальники підрозділів, кадрова служба.
Великезначення в реалізації кадрової політики мають ринкові умови, загальна положеннятрудового законодавства. Вони включають конституційні положення про волюрозвитку особистості, гарантії власності, волю коаліцій. Заборонено довільнідії підприємця стосовно робітника, у тому числі й у частині звільнення. Прийомна роботу співробітників є компетенцією фірм і підприємств.
Аналізуючитенденції роботи з персоналом у найближчому майбутньому, можна побачити, що увиконанні функцій керівництва кадрами усе більшого значення набуваютьстратегічні аспекти, однак зберігаються і класичні традиційні інструментироботи з кадрами, такі, як планування в області кадрів, залучення робочої сили,підвищення кваліфікації кадрів.
ІІІ Сутність і види підприємництва.
1. Визначення підприємництва.
На сьогоднішній день у світі не існує загальноприйнятоговизначення підприємництва. Американський учений, професор Роберт Хизричвизначає «підприємництво як процес створення чогось нового, що маєвартість, а підприємця — як людини, що затрачає на цей весь необхідний час ісили, бере на себе весь фінансовий, психологічний і соціальний ризик, одержуючив нагороду гроші і задоволення досягнутим». В американській навчальній інауковій літературі дається безліч інших визначень, що характеризуютьпідприємництво і підприємця з економічної, політекономічної, психологічної,управлінської й інших точок зору.
Кэмпбелл Макконнелл і Стэнли Брю у своїй книзі розкриваютьзначення терміна підприємництво через чотири функції підприємця:
1. Підприємець бере на себеініціативу з'єднання ресурсів землі, капіталу і праці в єдиний процесвиробництва чи товару послуги. Виконуючи роль свічі запалювання і каталізатора,підприємець одночасно є рушійною силою виробництва і посередником, що зводитьразом інші ресурси для здійснення процесу, що обіцяє бути прибутковою справою.
2. Підприємець бере на себе важкузадачу прийняття основних рішень у процесі ведення бізнесу, тобто ті нерутиннірішення, що і визначають курс діяльності підприємства.
3. Підприємець — це новатор,особа, що прагне вводити в побут на комерційній основі нові продукти, новівиробничі технології і навіть нові форми організації бізнесу.
4. Підприємець — це людин, що йдена ризик. Це випливає з ретельного вивчення інших трьох його функцій. Укапіталістичній системі підприємцю прибуток не гарантований. Винагородою завитрачений час, зусилля і здібності можуть виявитися привабливі прибутки абозбитки і зрештою банкрутство. Коротше кажучи, підприємець ризикує не тількисвоїм часом, працею і діловою репутацією, але і вкладеними коштами — своїмивласними, а також коштами компаньйонів чи акціонерів.
Ні за рубежем, ні в нас поки ще не створеназагальноприйнята економічна теорія підприємництва, хоча потреба в такій теоріїдавно вже стала дуже важливою. «Три хвилі» розвитку теоріїпідприємницької функції — так умовно можна охарактеризувати розвиток процесунаукового осмислення практики підприємництва.
«Перша хвиля», що виникла ще в XVIII в., булазв'язана з концентрацією уваги на несенні підприємцем ризику. «Другахвиля» у науковому осмисленні підприємництва зв'язана з виділеннямінноваційності як його основної відмітної риси. «Третя хвиля»відрізняється зосередженням уваги на особливих особистісних якостях підприємця(здатність реагувати на зміни економічної і суспільної ситуації, самостійністьу виборі і прийнятті рішень, наявність управлінських здібностей) і на роліпідприємництва як регулюючого початку в економічній системі, що врівноважує.
Сучасний етап розвитку теорії підприємницької функції можнавіднести до «четвертої хвилі», поява якої зв'язується з переносомакценту на управлінський аспект в аналізі дій підприємця, а отже — з переходомна міждисциплінарний рівень аналізу проблем підприємництва.
Підприємництво — це особливий вид економічної активності(під який ми розуміємо доцільну діяльність, спрямовану на витяг прибутку), щозаснована на самостійній ініціативі, відповідальності й інноваційнійпідприємницькій ідеї.
Економічна активність являє собою форму участі індивіда всуспільному виробництві і спосіб одержання фінансових засобів для забезпеченняжиттєдіяльності його самого і членів його родини. Такою формою участі індивідав суспільному виробництві є один суспільний функціональний обов'язок чи їхнякомбінація, коли він виступає в якості:
• власникаяких-небудь об'єктів, нерухомості і т.д., що приносять йому постійний ігарантований доход (власник підприємства чи будинку, що здається в оренду, іт.д.);
• найманогоробітника, що продає свою робочу силу (токар на заводі, вчитель у школі іт.д.);
• індивідуальноговиробника («вільний» художник, що живе на доходи від реалізації своїхдобутків, або водій, що використовує автомобіль у якості таксі і живучий надоходи від такої діяльності, і т.д.);
• державного чимуніципального службовця;
• менеджера(керуючий чужим підприємством);
• пенсіонера(пасивна форма участі в суспільному виробництві як наслідок минулоїактивності);
• чи учнястудента (як підготовчий етап до участі в майбутнім суспільному виробництві вякій-небудь конкретній формі);
• безробітного (яквимушена форма неучасті чи припинення участі в суспільному виробництві);
Підприємництво характеризується обов'язковою наявністюінноваційного моменту, — будь те виробництво нового товару, зміна профілю чидіяльності підстава нового підприємства. Нова система керування виробництвом,якістю, упровадження нових методів організації або виробництва нових технологій— це теж інноваційні моменти.
2. Суб'єкти підприємницької діяльності.
Основним суб'єктом підприємницької активності виступаєпідприємець. Однак підприємець — не єдиний суб'єкт, у будь-якому випадку вінзмушений взаємодіяти зі споживачем як основним його контрагентом, а також здержавою, що у різних ситуаціях може виступати як помічник або супротивник. Іспоживач і держава також відносяться до категорії суб'єктів підприємницькоїактивності, як і найманий робітник (якщо, звичайно, підприємець працює непоодинці), і партнери по бізнесі (якщо виробництво не носить ізольованого відсуспільних зв'язків характеру) (мал. 1)./> />
Малюнок 1. Суб'єкти підприємницької діяльності
/>
В взаєминах підприємця і споживача підприємець відноситьсядо категорії активного суб'єкта, а споживачу властива, насамперед пасивна роль.При аналізі сторони цих взаємин споживач виконує роль індикаторапідприємницького процесу. Це зрозуміло, тому все те, що складає предметдіяльності підприємця, має право на реалізацію тільки у випадку позитивноїекспертної оцінки споживача. Така оцінка здійснюється споживачем і виступає як готовністьостаннього придбати той чи інший товар. Підприємець, при плануванні йорганізації своєї діяльності ніяким чином не може ігнорувати настрій, бажання,інтереси, чекання, оцінки споживача.
У підприємця в умовах ринкової системи відносин немає іншогошляху впливу на споживача, крім як діяти в унісон з його інтересами. Однак такаситуація зовсім не означає, що підприємець зобов'язаний діяти тільки в строгійвідповідності з уже виявленими інтересами споживача. Сам підприємець можеформувати попит споживача, створювати нові купівельні потреби (ну хто зіспоживачів припускав придбати відеомагнітофон, коли він ще не вироблявся, атільки готувався до виробництва?). До цього саме і зводиться положення про дваспособи організації підприємницької активності: на основі виявленого інтересуспоживача чи на основі «нав'язування» йому нового товару.
Такимчином, метою підприємця виступає необхідність «завоювати' споживача,створити коло власних споживачів.
Основними засобами впливу підприємця на споживача виступаютьнаступні фактори:
• новизна товару ійого відповідність інтересу споживача;
•якість;
• ціна,приступність товару;
• ступіньуніверсальності товару;
•зовнішній вигляд і упакування;
• позитивнівідмітні характеристики товару від товарів інших виробників і можливістьспоживача ознайомитися з такими відмінностями;
• можливістьскористатися послугами післяпродажного сервісу;
• відповідністьзагальноприйнятим чи державним стандартам;
• престижність іпривабливість реклами товару і т.д.
Висновок, який можна було б зробити з розглянутої проблеми,зводиться до наступного: якщо з погляду суспільного виробництва самепідприємець виступає в ролі активного суб'єкта, то з погляду самогопідприємницького процесу, його змісту й ефективності активну роль граєспоживач, і підприємець не може ігнорувати цей факт.
/>Роль держави яксуб'єкта підприємницького процесу може бути різною в залежності від суспільнихумов, ситуації, що складається в сфері ділової активності, і тих цілей, якіставить перед собою держава.
У залежності від конкретної ситуації держава може бути:
• гальмом розвиткупідприємництва, коли воно створює вкрай несприятливу обстановку для розвиткупідприємництва або навіть забороняє його;
• стороннімспостерігачем, коли держава пряма не протидіє розвитку підприємництва, але втой же час і не сприяє цьому розвитку;
• прискорювачемпідприємницького процесу, коли держава веде постійний і активний пошук заходівдля залучення в підприємницький процес нових економічних агентів (нерідко такацілеспрямована діяльність держави викликає „вибух“ підприємницькоїактивності і приводить до „буму“ підприємництва).
Які ж функції держави як прискорювача підприємницькогопроцесу?
По-перше, держава бере на себе освітні функції, тобтофункції по професійній підготовці і вихованню підприємницьких кадрів
По-друге, держава підтримує у фінансовому відношенні тількино вступивших чи вступаючих у сферу ділової активності підприємців.
/>По-третє,держава звичайно бере на себе функції створення для підприємців необхідноїпідприємницької інфраструктури.
Найманий робітник як реалізатор ідей підприємця такожвідноситься до групи суб'єктів підприємницького процесу. Саме від ньогозалежить ефективність і якість реалізації підприємницької ідеї.
Відомо, що кожному економічному суб'єкту властиві свої власніінтереси. Що стосується підприємця і найманого робітника, то частина їхніхпланів збігається (чим вище прибуток, тим вище заробітна плата), а частинаносить полярно протилежний характер (підприємець не зацікавлений у високійоплаті праці, а найманий робітник зацікавлений). У таких випадках сторонизмушені йти на пошук компромісних варіантів, що, узагалі ж, і складає основувзаємин цих двох суб'єктів підприємницького процесу.
У рамках таких взаємин підприємець позначає для себевизначені проблеми у своїй повсякденній діяльності і намагається дозволити їх знайбільшим ефектом. Які ж це проблеми?
Насамперед, підбір кадрів потрібної спеціалізації інеобхідного рівня кваліфікації. Ця проблема вирішується двома можливимишляхами:
• підготовка такихкадрів на власній інформаційній і фінансовій базі (але такий шлях не завждиефективний по зрозумілих причинах);
• залученнякадрів, зайнятих в інших підприємницьких чи виробничих структурах, для чогопотрібно створення для працівників кращих, більш привабливих .
Іншою проблемою виступає необхідність залучення найманогоробітника в інтерес підприємницької структури. При цьому розрізняють дві форми:
• залученнянайманого робітника у виробничий інтерес підприємницької структури;
• залученнянайманого робітника в комерційний інтерес фірми.
Перша форма властива європейській системі організаціїпраці, коли кожен найманий робітник точно знає свої виробничі функції і виконуєїх із властивою йому вмілістю.
Друга форма характерна для японо-американської системиорганізації праці, коли кожен найманий робітник зацікавлений не тільки вналежному виконанні своїх виробничих функцій, але і стурбований загальнимрезультатом діяльності підприємницької структури. Ця форма залучення працівникає, звичайно, більш ефективною в порівнянні з першою і найбільш привабливою як зпогляду підприємця, так і з погляду суспільства.
Форма залучення найманого робітника в інтереспідприємницької структури залежить від використовуваної підприємцем системиоплати праці. На сьогоднішній розрізняють наступні:
* Тверда гарантована заробітнаплата.
* Тверда гарантована заробітнаплата з щомісячною (щоквартальною чи щорічною) премією,
* Відрядна заробітна плата.
* З використанням коефіцієнтаефективності.
* Відрядно-преміальна заробітнаплата.
* Тарифна заробітна плата.
* Погодинна заробітна плата.
Правда, усі ці форми оплати праці сприяють залученнюпрацівника лише у виробничий (але не в комерційний) інтерес фірми. Дляпрацівника в такій ситуації головне — виконати належним чином свої обов'язки аякий буде загальний результат діяльності фірми, підприємства, колективу, длянього не так важливо.
Для залучення працівника в комерційний інтерес фірмиважливо створити таку ситуацію, коли працівник одночасно буде зацікавлений як усвоїх особистих результатах, так і в результатах колективної діяльності. Такийдвоякий інтерес працівника можна стимулювати тільки одним-єдиним засобом —установленням прийнятного рівня заробітної плати.
3. Види підприємницької діяльності.
Підприємництво як особлива форма економічної активностіможе здійснюватися як у державному, так і в приватному секторі економіки.Відповідно до цього розрізняють: а) підприємництво державне; б) підприємництвочастка.
Державне підприємництво є форма здійснення економічної активності від іменіпідприємства, заснованого: а) державними органами керування, що уповноважені(відповідно до чинного законодавства) керувати державним майном (державнепідприємство), або б) органами місцевого самоврядування (муніципальнепідприємство). Власність такого роду підприємств є форма відокремлення частинидержавного чи муніципального майна, частини бюджетних засобів, інших джерел.Важливою характеристикою таких підприємств виступає та обставина, що вонивідповідають за своїми обов'язками тільки майном, що знаходиться в їхнійвласності (ні держава не відповідає по їх зобов'язаннях, ні вони самі невідповідають по зобов'язаннях держави).
Приватне підприємництво є форма здійснення економічної активності від іменіпідприємства (якщо воно зареєстровано в якості такого) чи підприємця (якщо такадіяльність здійснюється без наймання робочої сили, у формі індивідуальноїтрудової діяльності).
Звичайно, кожний з цих видів — державне і приватнепідприємництво — має свої відмітні ознаки, але основні принципи їхньогоздійснення багато в чому збігаються. І в тому і в іншому випадку здійсненнятакої діяльності припускає ініціативність, відповідальність, інноваційнийпідхід, прагнення до максимізації прибутку. Схожою є і типологія обох видівпідприємництва.
У залежності від змісту підприємництва як форми ініціативноїдіяльності, спрямованої на витяг прибутку (підприємницького доходу) і їїзв'язку з основними стадіями відтворювального процесу розрізняють різні видипідприємництва: виробниче, комерційне, фінансове, посередницьке, страхове.
Підприємництво називається виробничим, якщо сампідприємець безпосереднім образом, використовуючи як фактори знаряддя іпредмети праці, робить продукцію, товари, послуги, роботи, інформацію, духовніцінності для наступного продажу споживачам, покупцям, торговим організаціям. Утакий спосіб функція виробництва в цьому виді підприємництва — основна,визначальна.
Підприємницька діяльність, зв'язана з безпосереднімвиробництвом товарів, може носити:
1)традиціоналістичний характер (традиціоналістськепідприємництво),
2) інноваційний характер (інноваційна підприємницькадіяльність, інноваційне підприємництво).
Підприємництво в сфері безпосереднього виробництва товарівможе, таким чином, орієнтуватися на виробництво і постачання на риноктрадиційних чи інноваційних товарів. Практика підприємницької діяльності вбудь-якій її формі містить у собі інноваційний процес. Розподіл типів, щоприводиться вище, підприємницької діяльності ґрунтується на переконанні, щовиробництво і постачання на ринок традиційних товарів здійснюється також з використаннямякихось нових методів чи прийомів, зв'язаних з організацією виробництва,технічними елементами виробництва чи змінами якісних характеристик виробленоготовару.
У комерційному підприємництві підприємець виступає вролі комерсанта, торговця, продаючи готові товари, придбані ним в інших осіб,споживачу, покупцю. У такому підприємництві фактором є сам товар, а прибутокпідприємця утвориться шляхом продажу товару за ціною, що перевищує цінуюпридбання. Відзначимо, що якщо товар здобувається на законних підставах, тоторгово-комерційне підприємництво не слід називати спекуляцією і на ційпідставі засуджувати. Тільки коли спостерігається протизаконна, з порушеннямправил торгівлі перепродажу, можна говорити про заборонну, злочинну спекуляцію.
Посередницьке - підприємництво, у якому підприємець сам не робить і непродає товар, а виступає в ролі посередника, що звязує гнізда в процесітоварного обміну, у товарно-грошових операціях. Головна задача і предметпідприємницької діяльності посередника — з'єднати дві зацікавлені у взаємнійугоді сторони. Так що є підстави затверджувати, що посередництво складається внаданні послуг кожної з цих сторін. За надання подібних послуг підприємецьодержує доход, прибуток.
Фінансове підприємництво є особлива форма комерційного підприємництва, у якому якпредмет купівлі-продажу виступають гроші і цінні папери, продані підприємцемпокупцю чи надані йому в кредит.
Страховепідприємництво полягає в тому, що підприємець гарантує страхувальнику майна,цінності, життя за визначену плату компенсацію можливого збитку в результатінепередбаченого нещастя. Страхування майна, здоров'я, життя є особлива формафінансово-кредитного підприємництва, яка полягає в тому що підприємець одержуєстраховий внесок, виплачуючи страховку тільки при визначених обставинах. Томущо імовірність виникнення таких обставин невелика, та частина внесків, щозалишилася, утворить підприємницький доход.
Суспільне розуміння проблеми підприємництва зводиться дотого, що, з одного боку, пріоритетне значення має перший тип підприємницькоїдіяльності, оскільки суспільне багатство (як узагальнений підсумок рівня іякості життя кожного члена суспільства) залежить від стану справ саме в сферіматеріального виробництва, науково-технічних і сервісних послуг. З іншого боку,такі суспільні відносини до цього типу підприємництва на практиці не носитьдійсно пріоритетного характеру — суспільство сприяє розвитку і другому типупідприємницької діяльності, тобто посередництва. Чому? Насамперед тому, щорівень і якість життя, зручність і комфорт кожного члена суспільства в чималомуступені залежать від рівня розвитку в суспільстві посередницької сфери (зручнадля покупця організація торгівлі, реклама, доставка товарів на будинок,замовлення товару поштою, телефону і т.д.); теж саме відноситься і доспоживачів товарів виробничого призначення.
Але таке суспільне сприйняття посередницької діяльності неє єдиною й основною причиною. Головне полягає в іншому — посередницькапідприємницька діяльність, її наявність і ускладнення до розумних меж веде:
1) до збільшення продуктивності праці безпосередніхвиробників товарів на основі поглиблення спеціалізації;
2) до прискорення темпів оборотності (кругообігу) капіталу;
3) до насичення товарних ринків до об'єктивно необхіднихрозмірів і функціонуванню безпосередніх товаровиробників відповідно доінтересів кінцевих споживачів (оскільки посередник спеціалізується головнимчином на вивченні споживчого попиту і замовленні чи придбанні тільки тієїпродукції, споживчий інтерес до якої він уже виявив; будь-яку продукцію,вироблену безпосереднім товаровиробником, він здобувати не буде). Як показує практика, у нашій країніпосередницькому і комерційному підприємництву належить велика частка, ніж іншимвидам діяльності, тому доцільно зупинитися на посередницькому підприємництвідетальніше.
Ринок, як відомо, являє собою місце зустрічі двох основнихсуб'єктів економічних (господарських) відносин. А раз це так, то на ринкуповинні бути присутнім самі виробник і споживач, чи ж їхні представники.
Особи (юридичні або фізичні), що представляють інтересивиробника чи споживача (а часто і діючі від їхнього імені), але самими не єтакими, називаються посередниками.
Підприємницька активність у сфері посередництва дозволяєсполучити в самі стислі строки економічні інтереси виробника і споживача.Посередництво, з погляду виробника, підвищує ступінь ефективності роботиостаннього, оскільки дає можливість зосередити свою активність тільки на самімвиробництві, передаючи посереднику функції по просуванню товару до споживача.Крім того, включення посередника у відносини між виробником і споживачемістотно скорочує термін оборотності капіталу, а виходить, підвищуєприбутковість виробництва.
Підприємницька діяльність у посередництві здійснюєтьсязавжди в якійсь конкретній формі. Найпоширенішою формою посередництва єагентування, тобто такий тип відносин, у яких агент виступає посередником міжвиробником і споживачем.
Агент — особа, що діє від імені і в інтересах виробникатовару чи споживача. Особа, в інтересах і від імені якої діє агент, називаєтьсяпринципалом. Принципалом може бути як власник товару, що доручає агенту продатийого, так і споживач товару, що доручає агенту купити цей необхідний товар.
Таким чином, посередництво за участю агента, на ринкувключає взаємини вже не двох, а трьох суб'єктів (мал. 2)./> />
Малюнок2 Схема відносин виробника і споживача за участю агента.
Типи агентів
Розрізняють кілька типів агентів:
1) агенти виробників;
2) повноважні агенти по збуту;
3) агенти з закупівлі.
Агенти виробників (представники виробників) — представляютьінтереси двох чи декількох виробників доповнюючих один одного товарів.
Повноважні агенти по збуту одержують право на збут усієїпродукції і являють собою як би відділ збуту, але не входять у структуруфірми-виробника, а взаємодіють з нею на договірних умовах.
Агенти з закупівлі найчастіше займаються підборомпотрібного товарного асортименту (наприклад, для дрібних роздрібних торговців).
Брокерство
Брокер — посередник при заключенні угод, якийспеціалізується по визначеним видам товарів чи послуг, діє з доручення і зарахунок клієнтів, одержуючи від них спеціальну винагорода. Відноситься докатегорії професійних ділових посередників.
Комісія
Іноді агент виступає як оптовика-комісіонера, що самостійнорозпоряджається товаром, приймаючи його на комісію. Комісіонер діє на основідоговору комісії, що укладається між комісіонером (агентом) і принципалом, що утакому випадку виступає у виді комітента.
Комісійні операції — це різновид торгово-посередницькихоперацій, чинених однією стороною (комісіонером) з доручення іншої сторони(комітента) від свого імені, але за рахунок комітента. Відносини сторінрегулюються договором комісії.
Комісіонер — посередник, фізична чи юридична особа, щоробить за визначену винагороду (комісійна винагорода) угоди на користь і зарахунок комітента, але від свого імені.
Комітент — особа (звичайно виробник чи власник товару), щодає доручення іншій особі (комісіонеру) укласти визначену угоду чи ряд угод відімені останнього, але за рахунок комітента.
ІV. Проблеми іперспективи розвитку підприємництва в Україні.
Розглянувши досвід Німеччини і США, можна перейти допитання про те, які ж умови необхідні для розвитку малого підприємництва внашій країні.
Чи може малий бізнес стати основоюекономіки? Чи в наших умовах він може стати лише сполучною ланкою, щозабезпечило б безперебійну роботу великих промислових підприємств? Для початкуварто визначити ті галузі і сфери економіки, у яких підприємства малого бізнесувідіграють вирішальну роль. По-перше, це вся сфера послуг, у тому числітехнічні послуги, включаючи ремонт і технічне обслуговування машин іустаткування; консультаційні послуги; побутове обслуговування населення.По-друге — торгово-закупівельні операції, а також посередницька діяльність.
Тому однією з вирішальних умов поглиблення проведених вУкраїні економічних реформ, здатних вивести країну з кризи, забезпечитиослаблення монополізму, домогтися ефективного функціонування виробництва ісфери послуг, є розвиток малого підприємництва. Цей сектор економіки створюєнеобхідну атмосферу конкуренції, здатний швидко реагувати на будь-які зміниринкової кон'юнктури, заповнювати ніші, що утворяться, у споживчій сфері,створює додаткові робочі місця, є основним джерелом формування середньогокласу, тобто розширює соціальну базу проведених реформ.
Сектор малого бізнесу формується в Україні з 1986-1988 р.після прийняття постанови, а потім і закону про кооперативи. Тоді це була щеквазіформа малої частки бізнесу, але вона поклала початок розвитку недержавногомалого і середнього підприємництва і до 1992 року спостерігався бурхливий рістмалих підприємств, що різко сповільнився. у 1993 році
Втрата адміністративного керування, економічний хаос ізаконодавча плутанина привели до того, що законослухняні підприємці, що організуютьбізнес у виробничій сфері, виявилися в надзвичайно скрутному стані, несучивеликі витрати, виплачуючи високі податки і піддаючи державному і недержавномурекету. Відсутність чіткого механізму реалізації державних заходів дляпідтримки малого бізнесу, труднощі в одержанні кредитів, виробничих приміщень іматеріальних ресурсів поставили малі підприємства в нерівне положення звеликими. Це привело до скорочення їхнього росту і до орієнтації переважно наторгово-закупівельну і посередницьку діяльність.
Середвидів діяльності МП дотепер переважають роздрібна торговля (35 %),промисловість (15 %), будівництво (16 %). Тенденції в галузевому розподілімалих підприємств і кооперативів такі, що скорочується частка підприємств, щозаймаються виробництвом, а росте частка і, відповідно значення для нашоїекономіки, підприємств, що займаються торгівлею, посередницькими послугами,фінансових і страхових компаній, у тому числі бірж і брокерів. Крім того, існуєвелика кількість підприємств, зареєстрованих як виробничі чи багатоцільові(випуск товарів народного споживання, надання різних послуг ), але протезаймаючихся торгово-посередницькою діяльністю як основною.
Досягнутийдо 1997 р. рівень розвитку недержавного приватного підприємництва можна оцінитияк недостатній по наступним розуміннях:
складає10—15 %, тоді як у розвинутих від 50 до 80 %; — по обсягу діяльності(виробництво товарів і послуг) малий бізнес України настільки малий, що не можені задовольнити суспільні потреби, ні відігравати роль повноцінного ринковогофактора, тобто впливати на досягнення ринкового балансу і скласти конкуренціювеликим монопольним державним підприємствам (по кількості МП, що приходяться на10 тис. чол. населення, Україна в кілька разів відстає від країн Балтії іРосії, у 10 від Румунії і Словенії, у 50 разів— від Польщі, Угорщини, Чехії);
—частка працюючих у малому бізнесі України складає близько 8 % від чисельностівсіх працюючих, тоді як у країнах з ринкової экономикой-ні менш 50 %;
—внесок малого бізнесу України в створення ВНП складає 10—15 % у порівнянні з60—80 % у розвитих країнах.
Щостосується внутрішнього механізму життєдіяльності, те малий бізнес не досягпорога «критичної маси», при якому починає діяти ефект саморегулювання ісамовідтворення.
Розглянемопричини сформованої ситуації. У пресі, у колі фахівців, що вивчають малийбізнес, у середовищі підприємців фігурує перелік, у который входить біля двохдесятків причин, що перешкоджають розвитку малого бізнесу в Україні. Серед них— недосконалі закони і часто змінюються правила; надмірні податки; вузькістьджерел фінансування; нерівні можливості в конкуруванні з великим номенклатурнимбізнесом; усеосяжна корупція і рекет; відсутність підтримки чи ж перешкоджанняз боку держави (його органів); нерозвиненість інфраструктури (банки, зв'язок,інформація і т.п.); професійна непідготовленість самих підприємців і т.д. Іззагальних проблем, з якими зіштовхуються бізнесмени всіх регіонів України всвоїй повсякденній діяльності, виділимо наступні.
Труднощіз реєстрацією відкриття власної справи займають у списках проблем останнємісце. Це аж ніяк не означає, що проблеми немає чи що вона незначна. Звичайно,за 5 років масового розвитку малого бізнесу в Україні гострота її помітнозменшилася. Багато бажаючих почати бізнес уже мають необхідну інформацію пропроцедуру реєстрації, можуть одержати в органах реєстрації, уконсультантів-індивідуалів чи в спеціалізованих фірмах зразки документів інеобхідні поради. Проте, по витратах часу, коштів, нервових зусиль діюча вУкраїні процедура реєстрації підприємства усе ще залишається громіздкою і зайвоускладненою, особливо в порівнянні з тією, що діє в розвинутих країнах.
Опитуванняпочатківців і вже діючих підприємців показало, що 75 % їх не перше місце середінших проблем ставлять дефіцит фінансів. Власних капіталів більшість немає, банківські кредити даються на 2—3 місяці і з високою процентною ставкою, аінших масово доступних джерел фінансової підтримки малого бізнесу в Українінемає. Приватні благодійні фонди відсутні, союзи й асоціації підприємців немають у своєму розпорядженні засоби для кредитування малого бізнесу. Відомілише чотири потенційно доступних джерела виділення фінансів: Український фондпідтримки підприємництва; Державний інноваційний фонд; засоби, які виділяютьсямісцевими органами влади безробітним для організації свого бізнесу; засобимісцевих органів влади, що утворяться з відрахувань від вартості приватизованихоб'єктів. Обидва центральні фонди дислокуються в Києві, але мають регіональнівідділення в обласних містах (фонд підтримки в 9, а інноваційний у 19областях). Перший фонд щорічно одержує з державного бюджету встановлену сумудля кредитування дрібних приватних підприємців; засоби другого фонду утворятьсяз фіксованого відсотка відрахувань, вироблених усіма підприємствами від обсягуреалізації продукції (робіт, послуг). Ці фонди виділяють кредити підприємцям якдля початку своєї справи, так і під поточне виробництво, на конкурснихпринципах, шляхом оцінки їхніх бізнес-планів. Однак надходять засоби у фонди внедостатньому обсязі і нерегулярно. Інноваційний фонд надає кредитну підтримкутільки проектам, що реалізують нові технології, але його можливості такожневеликі щодо потреб малих підприємств.
У1993 р. почало діяти положення про виділення позичок безробітним для того, щобвони могли почати свою справу, але, по-перше, виділювана сума недостатня дляцього, а по-друге, одержати її дуже важко через складну процедуру оформлення.
Останнєз чотирьох названих джерел кредитування-засобу місцевої влади, утворене зарахунок відрахувань від вартості приватизованих об'єктів, — також практично недіє, оскільки не відпрацьований механізм виділення засобів підприємцям.
Щостосується одержання кредитів у комерційних банках, то в якості їхніх клієнтівможуть виступати лише торгові і посередницькі організації, але не виробничі, атим більше не дрібні, тому що в них немає ні великого статутного капіталу, нідорогих основних фондів і майна, ні значного особистого майна, що можутьслужити заставою під кредити. В останні роки розширюють масштаби діяльності вУкраїні закордонні і міжнародні фінансові фонди і програми, але вони охоплюютьлокальні зони і тому не роблять істотного впливу на підтримку малихпідприємств.
Далів порядку убування труднощів назвемо проблеми доступу до приміщень і устаткування(55 % опитаних), дефіциту інформації (50 %) і недостаткукваліфікованого персоналу (46 %). Цей набір проблем типовий для всієїУкраїни.
Проблемаприміщення для малого бізнесу знаходиться в одному ряді з проблемоюфінансування. Рівень їхньої складності варіюється в залежності від ситуації намісцях. Так, ситуація в Києві відрізняється парадоксальністю: з одного боку,тут вище, ніж в інших містах, рівень пропозиції кредитів і приміщень, а зіншого боку — набагато вище і ціновий фактор (розмір прямих і непрямих виплат).Перше зрозуміло саме собою (фактор концентрації діяльності в столиці), а другепояснюється тим, що рівень цін на ринку кредитів і приміщень визначаєтьсяпопитом не всієї маси потенційних клієнтів, а верхівки самих платоспроможних зних. У попиті на приміщення ціна встановлюється в розрахунку на таких клієнтів,як посольства, іноземні торговельні палати і представництва, спільні зіноземними партнерами підприємства, магазини і філії транснаціональних фірм,представництва закордонних і міжнародних фондів і програм, банки, холдингові,інвестиційні, страхові компанії, рекламні і туристичні агентства і т.п.
Діючібізнесмени відзначають також проблеми зреалізацією продукції і здоступом досировини і матеріалів. Останнє не має потребу в поясненні,оскільки в Україні ще не створений механізм вільної ринкової реалізаціїсировини і як і раніше здійснюється його розподіл між державнимипідприємствами, частка яких по галузях коливається від 60 до 90 %. Великі біржіз дрібним бізнесом не працюють, а дрібнооптова торгівля вирішує питанняпостачання підприємців через неформальні канали. Частково цим пояснюється такийфеномен нинішньої України, як розрахунки між недержавними підприємствамипереважно у виді готівки.
Проблемареалізації продукції має два аспекти — внутрішній і зовнішній. Реалізуватипродукцію на внутрішньому ринку України важко не тому, що вона не потрібна:попит є, але в споживачів немає грошей для розрахунків. У багатоланковомуланцюжку підприємств, що поставляють один одному продукцію, ні в кого немаєгрошей для оплати. Ця ситуація триває вже не один рік і відома як «кризавзаємних платежів».
Бізнесмениназивають ще дві проблеми, що, на їхню думку, мають сугубо місцеве походження,але, як показали обстеження по областях, досить типові для України. Цевідносини з податковою адміністрацією (63 % відповідей)і з банками(54 %). Мова йде про непорозуміння між клієнтами, з одного боку, і банками іподатковою адміністрацією — з іншого. Бізнесмени відзначають некомпетентністьслужбовців податкової адміністрації і банків, що породжує необґрунтованіпретензії, а також неправильне розуміння працівниками того, який повинен бутихарактер взаємин із клієнтами, через що до клієнта відносяться як до дратівноїперешкоди або ж з готовим упередженням як до суб'єкта із заздалегідьпередбачуваною презумпцією винності.
Багатопідприємців серед проблем, що утрудняють розвиток справи, виділяють недостатнювласну підготовленість до бізнесу. Це і зрозуміло: адже сфера підготовки допідприємництва знаходиться в Україні в зародковому стані. Бізнесмени скаржатьсянатруднощі одержання інформації (довідок, консультацій), Відсутністьлітератури по бізнесу стосовно до наших реальних умов.
Немаловажнимфактором розвитку малого бізнесу є участь державних органів у створенні сприятливихумов для нього. У даному напрямку держава зробила слідуючі кроки. Наприкінці1991 р. був заснований Державний комітет зі сприяння малим підприємствам іпідприємництву (скасований у 1994 р.). Тоді ж утворений Національний фондпідтримки підприємництва і розвитку конкуренції. У 1993 р. засновуєтьсяДержавний інноваційний фонд і приймається довгострокова програма державноїпідтримки підприємництва. Яка ефективність мір для розвитку малого бізнесу?Нульова чи мізерно мала, — так випливає з опитувань підприємців і оцінокекспертів. У складі місцевих органів влади (обласних, міських, районів міста)існують департаменти, покликані здійснювати державну політику підтримкипідприємництва, але через нечисленність персоналу (1—-4 чіл.), відсутностіустаткування і фінансових засобів вони займаються тільки підготовкою довідок ідопомагають починаючим підприємцям у процедурі реєстрації. У цілому жвідношення місцевої влади до приватного підприємництва усе ще залишаєтьсяіндиферентним, чи приховано негативним. Реальна допомога малому бізнесу намісцях — явище настільки рідке, що про початок позитивних змін у стереотипахповодження маси чиновників говорити не приходиться. Спеціальних консультаційнихпунктів, що могли б внести вагомий вклад у справу підтримки підприємців, примісцевих органах державної влади поки немає.
Програмадержавної підтримки підприємництва за останні роки, по оцінці підприємців, невийшла за межі папера, на якій вона зафіксована. Для багатомільйонної країнимізерно малі кошти, виділені на реалізацію програми,—250 млрд. крб. на 1993 р.,чи 0,02 % ВНП. Але основна причина бездіяльності програми, на нашу думку,полягає у відсутності механізму її реалізації, людей і структур, її виконуючих.
Векономічно розвитих країнах велика увага приділяється сфері бізнес-послуг. Вінфраструктуру бізнесу прийнято включати сервісні служби для починаючих ідіючих підприємців (довідково-інформаційні, консалтингові, навчальні фірми),асоціації і союзи, що допомагають малому бізнесу. В Україні дотепер не створенамережа довідково-інформаційних і консалтингових служб для малих підприємств,хоча процес йде наростаючими темпами. До початку трансформації Україна не маласамостійно діючих сервісних служб. Усі знову створені чи перетвореніорганізації, що намагаються працювати в нинішніх умовах, надають платніпослуги, а тому потенційно доступні малому числу бізнесменів і в принципіорієнтовані на солідних клієнтів в особі комерційних структур (банки, біржі,інвестиційні і холдингові компанії, торгові фірми, рекламні агентства, спільніпідприємства з іноземним капіталом, філії закордонних фірм і т.п.).
Алеможна зробити висновок про те, що при загальній несприятливій обстановці длямалого бізнесу рівень розвитку даного сектора економіки значно варіюється пообластях (див. табл. 1).
Таблиця 1. Показникирозвитку малого бізнесу по областях.
Показник
Київська обл.
Україна
Максимум
Мінімум Населення (млн. чол.) 4.5 50.6 5,3 0,9— Чернівецька обл. Кількість діючих МП і кооперативів 11221 84940 11170— Донецька обл. 1013— Чернівецька обл. Розподіл числа МП і кооперативів (тис. чол.) 159,3 1231 156,5— Донецька обл. 12.1— Чернігівська обл. Частка працездатного населення, зайнятого в МП і кооперативах(тис. чол.)
6.6— Київ,
4,8-область 4,3 6,9— Харківська обл. 1,8— Чернігівська обл. Кількість МП і кооперативів на 10 тис. чол. 32,9-Київ.12,7-область 16,4 26,4-Харківська обл. 7,0-Вінницька обл. Частка в сумарному виторзі МП України (%) 11,8-Київ, 5,5-область 100 13,3— Донецька обл. 0,7— Закарпатська обл. Середній виторг на 1 МП (млн. крб 1996 р.) 252-Київ, 423-область 216 344-Запорізька обл. 95-Закарпатська обл.
Данітаблиці 1 демонструють не найбільшу різницю в показниках розвитку малогобізнесу між областями України. Цей факт дозволяє зробити висновок про те, щопри тих самих законах, правилах оподатковування й інших факторів, віднесенихнами до групи базисних, котрі діють на всій території країни, різниця в рівнірозвитку малого бізнесу в окремих областях може досягати двох-, триразовоїамплітуди. І цю різницю варто віднести на рахунок дії інших факторів —доповнюючих і внутрішніх.
Другерозходження, внутрішньообласної властивості, існує між обласними центрами йіншими населеними пунктами даної області. Це розходження ще більш контрастне,ніж перше, особливо в областях-аутсайдерах. У більшості районних і більшдрібних населених пунктів початківець і діючий бізнесмен позбавленийякого-небудь сервісу: немає ні довідково-інформаційних, ні юридичних, ніаудиторських, ні консалтингових, ні навчальних служб. Через слабкукомунікаційну оснащеність (телефон, факс, електронна пошта, комп'ютерні мережі)і транспортних труднощів периферійні підприємці знаходяться в інформаційномувакуумі.
Зісказаного випливає, що зусилля по створенню середовища для розвитку малогобізнесу в Україні бажано направляти диференційовано, із пріоритетами для меншзабезпечених міст і регіонів. Ті міста і регіони, де вже утворилосяпідприємницьке середовище, мають кращі умови для підприємництва і мають усвоєму розпорядженні потенціал (критичну масу) для саморозвитку. Якщо надалібільш активно допомагати саме цим містам і регіонам, то ще більше збільшитьсярозрив між лідерами й аутсайдерами. Можлива, щоправда, і альтернативнастратегія, коли підтримують уже просунуті регіони, а через них розширюєтьсязона охоплення.
Фахівціз перехідної економіки виділяють чотири фази становлення сектора малого ісереднього бізнесу: зародження; бурхливий ріст; насичення; саморегуляція звідповідними структурними перетвореннями. Такі країни, як Польща Чехія,Угорщина, досягли четвертої фази; Словаччина, Словенія, країни Балтіїнаближаються до третьої фази; Румунія, Болгарія, Албанія, Росія знаходяться нарізних ділянках другої фази. За усередненими оцінками, перша фаза займає 1 рік,друга — 2—3 роки, третя — менше року. Звідси випливає, що якби процесиперетворень в Україні йшли оптимальним чином, то вже наприкінці 1999 рокусектор малого бізнесу повинен був би досягти 3-ї фази насичення. У цій фазі,відповідно до масштабів України, чисельності населення, кількісті зайнятих усуспільному господарстві, повинне бути приблизно 2.5 млн. МП, на яких було бзайнято 10 млн. чоловік. Зараз 700 000 суб'єктів, що хазяюють, яких можназарахувати в сектор малого бізнесу, зайнято ж у цьому секторі 2 млн. чоловік.
Такимчином, і по кількості МП і по чисельності зайнятих у них ми в 4-5 разіввідстаємо від орієнтирів фази насичення. Варто підкреслити масштабність задачі,що стоїть перед Україною: у малий бізнес повинні в найближчі роки прийти,щонайменше 6-7 млн. чоловік, а загальне число власників-підприємців досягти 2-3млн.
Але як уже говорилося, головна причина скорочення числамалих підприємств — низький рівень фінансової забезпеченості більшості малихпідприємств унаслідок труднощів з первісним нагромадженням капіталу,неможливість одержання кредитів на прийнятних умовах, неефективність податковоїсистеми. Негативний вплив на розвиток малого бізнесу в сфері матеріальноговиробництва роблять нерозвиненість виробничої інфраструктури, недостачаспеціалізованого устаткування, слабість інформаційної бази.
Ще один дуже важливий фактор негативного впливу на малийбізнес — глибокий спад виробництва.
Усе це приводить до того, що тільки частина зареєстрованихпідприємств малого бізнесу знаходяться в стані, здатному приступити дореального виробництва продукції.
Висновок
Дочисла найбільш характерних для сучасних підприємств проблем, що перешкоджаютьїхньому ефективному функціонуванню в умовах ринку, варто віднести:неефективність системи керування; низький рівень відповідальності керівниківпідприємств перед засновниками, за наслідки прийнятих рішень, збереження іефективне використання майна підприємства; невеликі розміри статутного капіталуакціонерних товариств; відсутність ефективного механізму виконання судовихрішень; незабезпеченість єдності підприємства як майнового комплексу, що знижуєйого інвестиційну привабливість; високі витрати на утримання об'єктівсоціально-культурного призначення і житлово-комунального господарства;відсутність достовірної інформації про фінансово-економічний стан підприємствадля власників, акціонерів, керівників підприємства та ін.
Дляусунення негативних тенденцій необхідно сконцентрувати увагу на забезпеченніефективного розвитку підприємства як основного елемента економічної системиУкраїни.
Перехідпідприємства на загальноприйняті в ринковій економіці принципи функціонуванняскладає зміст реформи підприємств. Метою реформи підприємств є сприяння їхньоїреструктуризації, що сприяє поліпшенню керування на підприємствах, симулюваннюїхньої діяльності по підвищенню ефективності виробництва і конкурентноздатностіпродукції, що випускається, а також продуктивності праці, зниженню витратвиробництва, поліпшенню фінансово-економічних результатів.
Пріоритетнізадачі реформи підприємств:
— забезпечення інвестиційної привабливості підприємств
— захист прав акціонерів (для акціонерних товариств)
— розмежування відповідальності учасників і керуючих, розвитокмеханізмів корпоративного керування, забезпечення вільного перерозподілу правучасті в капіталі акціонерного товариства
— удосконалювання механізмів виконання судових рішень
— забезпечення засновників, акціонерів, учасників, інвесторів ікредиторів достовірною інформацією про фінансово-економічне положенняпідприємств
— створення ефективного механізму керування підприємством.
Якпоказує вивчення закордонного досвіду, неодмінною умовою успіху в розвиткумалого бізнесу є положення про те, що малі підприємства і мале підприємництвомають потребу у всебічній і стабільній державній підтримці. Вона здійснюється врізних формах, у першу чергу шляхом стимулювання виробництва найбільшпріоритетних видів продукції, надання податкових пільг, дотацій пільговобанківського кредитування, створення інформаційно-консультативних інауково-технічних центрів, розвитку системи страхування, організації матеріально-технічногопостачання. Важливу роль грають прийняття і виконання законодавства, розробка іреалізація конкретних комплексних програм.
Дуже гостра проблема формування фінансової бази становленняі розвитку малого бізнесу. Для цього йому повинні бути надані визначені пільги.Це можуть бути пільги по оподатковуванню. Але проведена в нашій країніподаткова політика не тільки не ефективна, але економічно небезпечна. Вона йдеврозріз із встановленою у світі практикою і сучасними світовими тенденціями розвиткуекономіки. Невиправдано високе оподатковування „убиває“ в Українімале підприємництво (численні податки і побори нерідко залишають підприємствулише 5-10% отриманого прибутку). Загальний напрямок удосконалювання податковоїсистеми — посилення стимулюючої ролі податків у розвитку виробництва. Требазвільнити малі підприємства від податків на інвестиції, ввезені технології. І,звичайно, потрібні податкові пільги на період становлення малого підприємства.Зовсім очевидна необхідність диференційованого податкового підходу допідприємств різного профілю діяльності. Більш низькі ставки податків повиннізастосовуватися для найбільш важливих, пріоритетних галузей.
В наш час зроблені тільки найперші кроки в правовому йорганізаційному забезпеченні формування малого підприємництва як особливийсектор економіки України. Діючої системи стимулювання утворенних малихпідприємств не існує, як немає і господарського механізму їхньої підтримки. Нерозроблена державна програма розвитку малих підприємств. Комплекс першочерговихзаходів для розвитку малого підприємництва в Україні, повинний здійснюватися внаступних напрямках:
— нормативно-правове;
— інформаційно-технічне;
— фінансово-кредитне;
— організаційне;
— кадрове і консультаційне забезпечення;
— зовнішньоекономічна діяльність.
Також у державній програмі повинні бути відбиті механізмигрошово-кредитної, податкової, бюджетної, і цінової політики,матеріально-технічного постачання, системи офіційних гарантій, що забезпечувалиб створення рівних стартових умов у розвитку підприємницької діяльності.
У програмі необхідно передбачити формування ефективнихінститутів ринкової інфраструктури, товарного ринку і ринку цінних паперів,інвестиційного підприємництва, інформаційної, консультаційної й аудиторськоїдіяльності, а також створення комплексної державно-суспільної системи підтримкималого підприємництва, включаючи підготовку і перепідготовку підприємницькихкадрів, залучення до цієї сфери соціально активних шарів населення. Варто такожвизначити міри, що забезпечують підтримку зовнішньоекономічної діяльності ізалучення іноземних інвестицій до розвитку підприємництва.
Для реалізації даних програм повинні бути притягнуті нестільки засоби державного бюджету, скільки можливості частки — вітчизняного, апри необхідності й іноземному капіталі. Основним же напрямком використаннядержавних ресурсів повинний стати не виділення прямих інвестицій, а страхуванняі надання гарантій під кредит.
Література:
1. Абаджи А.Р., Черняк В.І,Жуковський А.Г. Підприємництво в Україні. Юридичесий і економічний аспекти.Одеса, 1995р.
2. Агєєв А. И. Підприємництво:проблеми власності і культури. -М., 1991.
3. Бусигін А. Підприємництво:Основний курс — М.,1997
4. Грузинов В., Грибів В.Підприємництво: форми і методи організації підприємницької діяльності — М., 1996
5. Котлер Ф. Основи маркетингу. — М» 1990.
6. Кэмпбелл Р.Макконнелл,Стенлі Л.Брю — Экономикс, М, 1996р.
7. За редакцією Булатова А.С. — Підручник за курсом Економічна теорія, 2-і видання, М., 1997р.
8. За редакцією Осипова Ю.М. — Основи підприємницької діяльності, — М., 1992
9. Грузинов В.П., Грибів В.Д.Економіка підприємства. — М.,1996
10. Зайцев Н.Л. Економіка промислового підприємства. — М.,1996
11. Курс предпринимателства / Під ред. В.Я.Горфинкеля, В.А.Швандара. — М.,1997
12. Малов А., Майн Е. Економічне становище підприємства // Економіст.- 1997. — N 8. -С. 30-41
13. Половцева Ф., Власова А. Кадрова політика — основа маркетингупідприємства // Маркетинг. — 1996. — N 2. — С. 50-52
14. Ремізів К.С. Керування кадрами підприємств в умовах ринку //Вісник МГУ. — 1995. — N 4. — С. 74-79
15. Самыгин С.И., Столяренко Л.Д. Менеджмент персоналу. — Ростов-на-дону, 1997
16. Фінанси / Під ред. А.М.Ковальової. — М.,1997
17. Економіка / Під ред. А.С.Булатова. — М.,1997