Проблема діагностики і оцінки стану організму і здоров'ялюдини
У процесі вивчення чинників гігієна встановлюєприроду і суть їх дії на організм людини, визначає межі їх позитивного інегативного впливу, тобто гігієнічні норми, розробляє пропозиції з усунення абоослаблення дії шкідливих і використовування корисних чинників. У зв'язку з циму гігієні величезна увага надається проблемі їх нормування.
Гігієнічне нормування є складною і значноюсоціально-біологічною проблемою, що забезпечує здоров'я, працездатність імайбутнє існування людей. Нормування встановлює порядок у відносинах людини (популяції)з навколишнім природним і соціальним середовищем шляхом переходу від безмежноїваріабельності цих відносин до їх доцільного обмеження. У своїй практичнійреалізації воно показує, які можливості дозволені і які заборонені.
Нормуванням різних чинників людство займаєтьсяз моменту своєї усвідомленої діяльності. Завдяки дослідженням, спрямованим нанормування, створилася можливість прогнозування наслідків відносин людини знавколишньою дійсністю, вибір оптимальних варіантів цих відносин, закріпленняїх в досвіді і передача подальшим поколінням. Гігієнічне нормування, на відмінувід нормування взагалі, має на меті створення умов, що забезпечують збереження,зміцнення і примноження здоров'я людей, без якого немислиме їх благополуччя,тобто воно безпосередньо виходить на кінцеву, цільову соціально-біологічнуцінність — здоров'я людини, популяції, нації.
Гігієнічне нормування виникло тоді, коли людиусвідомили зв'язки між станом навколишнього природного і соціального середовищаз одного боку і своїм здоров'ям — з іншого. Гігієнічні нормативи спочатку немали кількісного виразу, а існували у вигляді порад, правив, вимог, заборон і т.п.Починаючи з 60-80 рр. минулого сторіччя, гігієнічне нормування вступило укваліметричну стадію, його нормативи набули кількісних характеристик. Це сталоможливим завдяки впровадженню у гігієнічні дослідження експерименту (М. Леві уФранції, Е. Паркс в Англії, М. Петенкофер у Німеччині і А.П. Доброславін уРосії). Гігієна стала наукою експериментальною. Цілком природно, що надаліосновна увага звертається на вивчення і нормування так званих абіотичнихчинників середовища, що безпосередньо загрожують здоров'ю людей. Проте, як цевидно із структурної моделі навколишнього середовища (рис.3), на людей чинять впливне тільки ці елементи і чинники, але і біотичні (повітря, вода, їжа, тепло,холод, радіація, чинники трудового процесу, побуту, інформаційний чинник і т.д.).Вони також потребують нормування у зв'язку з тим, що їх корисність має межі,нижче або вище за які їх бракуватиме або вони виявляться надмірними, від чого ів тому і в іншому випадку постраждає організм людини. Слід відзначити, щонормування біотичних чинників почалося раніше, ніж чинників абіотичних. Проте,коли говорять або пишуть про гігієнічне нормування, то мають на увазі самеостанні, а серед них в основному чинники хімічні. Відносно цих чинниківдосягнуті великі успіхи, особливо в нашій країні, де на сьогодні розробленобільше 500 нормативів шкідливих речовин, що містяться у атмосферному повітрі,більше 1000 — у воді, більше 60 — у грунті, більше 1500 — в повітрі робочоїзони. Були запропоновані і певні теоретичні і методологічні передумови, напідставі яких проводилися перелічені розробки. До них слід віднести перш за всеконцепцію пороговості дії шкідливих чинників на організм; концепцію прийнятногоризику; обгрунтування коефіцієнтів запасу; міжвидову і внутрішньовидовуваріабельність чутливості до дії шкідливого чинника; закономірностіекстраполяції експериментальних даних, одержаних на тваринах, на людину іпопуляцію в цілому; синергізм, антагонізм і адитивність дії чинників при їхпоєднаній дії і ряд інших. У цій сфері багато і дуже плідно працювали такідослідники, як Н.З. Правдін, В.О. Рязанов, О.М. Марзєєв, З.П. Соловьов, Р.І. Сидоренко,Е.Г. Гончарук, С.Н. Черкінський, І.В. Саноцкий, Г.І. Румянцев та ін. Розробленіними та іншими авторами теоретичні положення зіграли значну роль у визначенніприкладних питань гігієнічного нормування, проте вони, як правило, торкалисяйого методичної сторони, нерідко в межах одного елемента середовища (вода,повітря, грунт), і меншою мірою описували принципові, істотні зв'язки цьогоскладного соціально-біологічного феномена стосовно всіх елементів і чинниківнавколишнього середовища.
Однією із спроб подати проблему нормування вбільш загальному вигляді є так звана трипараметрична теорія гігієнічного нормуванняВ.І. Медведєва, І.Д. Кудріна, П.Н. Курпіти. Відповідно до цієї теорії пригігієнічному нормуванні повинні враховуватися стан здоров'я людей, їх працездатністьі якісні властивості об'єкта. Тому нормування повинне бути диференційованим,багаторівневим і динамічним. При цьому під диференційованістю розумієтьсянеобхідність нормування залежно від функціонального стану працюючих: чим воногірше, тим нижче повинні бути нормативи. Звідси випливає їх багаторівневість. Вимогадинамічності випливає з необхідності розглядати діючий чинник як функцію часуйого дії, а не як стабільну величину. Проте і цю теорію не можна визнати задостатню для характеристики даного феномена і таку, що відповідає основнимвимогам, що ставляться до такого роду ступеня пізнання суттєвості.
За сучасними уявленнями теорія як вищийступінь названого пізнання повинна забезпечувати цілісне уявлення про специфікудосліджуваної суттєвості, показувати в найзагальнішому вигляді закономірностіукладених в ній зв'язків, подавати їх у формі несуперечливої, логічноїієрархічної системи, володіти максимальною інформаційною ємністю (щодосягається дотриманням принципу мінімальної достатності), нести прогностичнуфункцію і бути відкритою для розвитку і входження в систему теорій, щоскладають дану науку.
У даний час, використовуючи багату практикугігієнічного нормування, можна сформулювати теоретичні посилання і принципиуніверсального характеру, що відповідають вимогам теорії. Як це нерідко буває,окремі положення такої теорії давно існують у науковому світі, і задача полягаєв їх осмисленні, систематизації, встановленні між ними закономірних зв'язків ізалежності. До таких початкових положень або посилань належать перш за всепоняття про норму і нормативи. Ці поняття можна подати у такому вигляді. Існуємаксимально досяжна в даних історичних умовах норма організму і популяції якпевний стан структури, функції і адаптаційних резервів, що забезпечують йомуоптимальну рівновагу з навколишнім середовищем.
Існує норма середовища як якийсь стан їїелементів і чинників, що забезпечують стан «норми» організму. «Норма»організму поки що не має єдиного показника свого стану. Вона описується іпізнається за допомогою численних норм структури, функції і адаптаційнихрезервів. Норма середовища також не має такого показника і характеризуєтьсячисленними нормативами середовища. Останні є кількісними виразами фізичних,хімічних, біологічних, соціальних і інших чинників, кожний з яких і всі разомповинні забезпечити норму середовища, тобто нормативи організму і середовищавиражають ступінь пізнання норми. У зв'язку з тим, що норма і нормативи існуютьі створюються на основі норми організму і повинні забезпечувати і гарантуватиїх певний стан і величину, можна сформулювати перший і основний принципгігієнічного нормування — принцип гарантованості.
Гігієнічне нормування і гігієнічнінормативи повинні гарантувати заданий рівень норми організму (популяції) вданий час, в майбутньому і в поколіннях. Принцип зрозумілий і не новий, вінвідвіку постулюється в дефініціях гранично допустимих рівнів і концентрацій абіотичних чинниківнавколишнього середовища. Проте при ретельному розгляді і особливо реалізації впрактиці нормування він таїть у собі чимало питань, а саме: чи можна поширитийого дію на біотичні елементи ічинники середовища? Який рівень «норми» організму він повиненгарантувати: мінімальний, оптимальний або максимальний? Чи ідентичні поняття«норма» організму і «норма» здоров'я людини? Якщо ні, то вчому відмінність? Яким повинен бути норматив, якщо дія чинника не має порогу? Чиозначає це, що його величина повинна наближатися до нуля для абіотичного чинника і домаксимально високого рівня для біотичного? Проте ці питання хоча і мають важливе значення, але стосуються швидшеметодики, а точніше технології забезпечення принципу гарантованості, неторкаючись його основи. У зв'язку з цим вони можуть бути предметом окремогообговорення, частина якого буде наведена нижче. Тут зметою деякого спрощення проблеми можна зробити припущення щодо ідентичностіпонять норми організму і норми здоров'я людини, хоча, строго кажучи, це не однеі те саме, оскільки організм людини — поняття біологічне, а людина — явище біосоціальне.
Другий принцип — диференційованості. Гігієнічне нормування і гігієнічні нормативи повинні мати і мають певнесоціальне призначення. Залежно від соціальної ситуації, соціального замовленнядля одного і того самого чинника можуть встановлюватися декілька кількісних значеньабо рівнів, а саме: оптимальний, допустимий, гранично допустимий, граничнопереносимий і рівень виживання.
рівень — оптимальний, який гарантує при діїнегативних чинників збереження здоров'я і працездатності при необмеженому часідії, а при дії позитивних — подальше зміцнення і розвиток здоров'я іпрацездатності.
рівень — допустимий, що характеризуєзбереження здоров'я і працездатності за умови одноразової, багаторазової абобезперервної дії негативних чинників протягом певного періоду часу, наприклад,робочого дня.
рівень — максимальний, або граничнодопустимий, при якому допускається деяке зниження працездатності і тимчасовепогіршення стану здоров'я.
рівень — максимальний, або граничнопереносимий. Це рівень, що допускає зниження працездатності, вихід із ладу іпогіршення здоров'я.
рівень — рівень виживання, розрахований навиживання у виняткових випадках військового часу.
Принцип диференційованості пояснює заданістьрівня норми організму, про який йшлося раніше. Звичайно, якщо абстрагуватисявід конкретних соціальних ситуацій, було б бажано, щоб гігієнічне нормування івідповідно гігієнічні нормативи у всіх випадках гарантували максимальний рівеньнорми організму або максимум здоров'я. Проте соціальна практика показує, щонерідко суспільство не в змозі виконати цю вимогу. З цієї причини у всіх сферахгігієни діють диференційовані нормативи: це різні нормативи водопостачання,розміщення та ін. Помітно, що порушення принципу диференційованості у виглядіспроб у всіх випадках забезпечувати гігієнічними нормативами максимум здоров'яможе призвести до зворотних результатів у зв'язку з тим, що економічні витратисуспільства на таке забезпечення можуть послабити захист від дії іншихшкідливих чинників або знизити економічний добробут настільки, що шкода дляздоров'я виявить більше користі, на яку розраховували при встановленні такихнормативів. Тут починає діяти третій принцип гігієнічного нормування — принципсоціально-біологічної збалансованості, якийможна уявити у такомувигляді: гігієнічне нормування повинне бути таким, щоб користь для здоров'я віддотримання нормативу (А) і користь від продукту виробництва, до якого нормативналежить (В), в своїй сумі максимально перевищували суму збитків здоров'ю, щозавдається виробництвом залишковою денатуралізацією середовища (З) і збиткуздоров'ю, пов'язаного із витратами на дотримання нормативу, що зменшуютьможливість задоволення інших потреб суспільства (Д).
(А+В) — (С+Д) =мах (2)
Іншими словами, цей принцип вимагає розумногозважування користі і шкоди і ухвалення нормативу лише у тому випадку, якщоперша буде більше другої. Ідея цього принципу була закладена А.П. Доброславіним(1871), який писав: «Жодна гігієнічна міра не приноситиме користі, якщовона встане в суперечність із законами політичної економії». Слідзазначити, що цей принцип не можна ототожнювати з так званою концепцієютехнічної досяжності, або технічної доцільності, яка знайшла своєвіддзеркалення у згаданій вище трипараметричній теорії гігієнічного нормування.В цій концепції йдеться лише про неможливість технічного забезпечення нормативув даній конкретній ситуації, без виходу на баланс із здоров'ям суспільства,тоді як у даному принципі постулюється збалансованість всіх компонентів, що становлять користь і шкоду відвпровадження того або іншого нормативу з виходом на основну цінність всьогосуспільства — його здоров'я.
У зв'язку з тим, що навколишнє природне ісоціальне середовище діють на людину, як правило, в комплексі, є підставапогодитися з наявністю четвертого принципу гігієнічного нормування — принципукомплексності. Гігієнічне нормування і гігієнічні нормативи повиннівстановлюватися з урахуванням можливості одночасної дії декількох чинниківсередовища, як позитивних, так і негативних. Величина нормативу кожного зчинників, що беруть участь у цій дії, повинна встановлюватися залежно відхарактеру їх взаємного впливу один на одного і на організм в цілому.
Гігієнічні нормативи — категорія історична, атому можуть і повинні переглядатися і уточнюватися у міру накопичення знань,вдосконалення методик дослідження середовища і організму і змінисоціально-економічних умов. Це дає підставу для визнання наявності п'ятогопринципу нормування — принципу динамічності. Гігієнічне нормування повиннепередбачати періодичний перегляд нормативів з метою їх уточнення і підвищенняздібності до забезпечення заданого рівня здоров'я.
Якою ж мірою перелічені теоретичні принципиреалізуються в сучасній практиці гігієнічного нормування і які до того єметодичні і методологічні можливості? На жаль, і міра недостатньо повна, іможливості невеликі. Якщо взяти головний принцип — гарантованості, тодля його дотримання, окрім виконання всієї решти принципів, необхідновстановити величину нормативу, який не має шкідливої (для абіотичного чинника) дії абомає позитивний (для біотичного чинника) вплив на задану величину здоров'я людини (популяції). Нажаль, як це не здається дивним, цього не робиться. При розробленні нормативувимірюється не зміна величини здоров'я, а зміна найчутливішої функції (рідшеструктури) під впливом нормованого чинника і, як правило, не у людей, а улабораторних тварин. Мінімальна величина чинника, що викликає первинну змінутакої функції (структури), розглядається як порогова (концепція пороговості у нормуванні). Причому, якщо цей чинник абіотичний, то після введення так званого коефіцієнтазапасу, який встановлюється з чималою часткою не завжди коректних припущень,визначається гранично допустимий рівень нормативу. Що стосується чинників біотичних, то питання пропоширення на них концепції пороговості взагалі необговорюється, хоча, строго кажучи, вона і тут наявна у вигляді границі, замежами якої подальше збільшення нормативу не приводить до поліпшення структури,функції або адаптаційних резервів організму, а, навпаки, може зумовити їхпогіршення. Для деяких чинників, що не мають порога дії на індивідуальномурівні, наприклад, іонізуючих випромінювань, постулюється концепція прийнятногоабо виправданого ризику, тобто припущення скорочення життя у деякої кількостілюдей за рахунок дії даного чинника, якщо це скорочення не перевищує такого віддії інших чинників. Це по суті також поріг, тільки на рівні популяції, тобтовін гарантує заданий рівень здоров'я не кожної людини окремо, а популяції вцілому. Недостатня забезпеченість гарантованості експериментальнимиданими, одержаними в лабораторних умовах, певною мірою компенсується подальшимнаглядом за станом здоров'я, а точніше захворюваністю популяції, для якої цейнорматив запропонований. У разі виявлення якихось негативних ознак дії даногочинника норматив корегується у бік його зменшення або збільшення (наприклад,освітленості, температури повітря, харчових речовин в дієті і т.п.). Це,звичайно, не кращий вихід із ситуації, але іншого поки що немає.
Другий принцип — диференційованості, яквже згадувалося вище, загалом дотримується (стихійно), що пояснюється йогосоціальною імперативністю. Він наочний і його просто не можна не дотримуватися,ним забезпечується заданий соціальними умовами рівень здоров'я певних групнаселення, і в ньому закладена необхідність дотримання третього принципу — соціально-біологічноїзбалансованості. Це абсолютно новий принцип у теорії гігієнічногонормування, сформульований останніми роками в НДІ радіаційної гігієни П.В. Рамзаєвимі співавт. На жаль, він поки що, в усякому разі свідомо, не реалізується. Пропонуючитой або інший норматив, ми про таку збалансованість не замислюємося. Причинамицього є, перш за все, відсутність усвідомленості його існування, а звідси — неопрацьованістьметодик такого зважування, причому не на відомчих, а на загальнодержавних вагах.Принципові можливості розроблення такої методики є, але це особлива тема дляобговорення проблеми нормування. Принцип комплексності усвідомленийдавно, і вимоги до його дотримання висувалися неодноразово, проте методика йогореалізації дуже складна і потребує чималих зусиль, внаслідок чого переважнабільшість нормативів насправді справедлива лише для умов ізольованої діїнормованого чинника. Проте це не розв’язує проблему і незменшує значущості принципу комплексності для забезпечення принципу гарантованості.
І нарешті, принцип динамічності. Йогозагалом дотримуються, особливо відносно найважливіших біотичних чинників (нормативихарчування, розташування, водопостачання) і деяких абіотичних, наприклад,іонізуючих випромінювань, шуму, вібрації і ряду хімічних речовин. Протеперегляд нормативів значною мірою відстає від умов і накопичених даних, щозмінюються, про їх дію, головним чином через нестачу сил і засобів не тількидля такого перегляду, але і для нормування нових чинників (речовин), щонадходять у сферу промисловості, споживання і в побут.
Перелічені недоліки у дотриманні принципівтеорії гігієнічного нормування послужили приводом для критики взагалі всієїсистеми гігієнічного нормування. Причому ця критика розгорнулася з самогопочатку опрацювування цієї проблеми у нашій країні. Відомо, що у 1922 р. НаркомпраціРСФСР запропонував гігієністам розширити список гранично допустимихконцентрацій шкідливих речовин у повітрі промислових підприємств за рахунокдодавання до раніше встановлених ГДК сірчаного ангідриду, оксидів азоту ісоляної кислоти. Потім у 1928 р. перед вченими була поставлена задача збільшитицей список до 14 речовин. Першим, хто відмовився брати участь у цій роботі, бувглава гігієністів країни Р.В. Хлопін. Він вважав, що ця робота настількискладна і потребує таких тривалих досліджень та зусиль, що не тільки не можеукластися у запропоновані терміни, але і навряд чи взагалі може бути виконана. Проте,незважаючи на принципову, з погляду чистої науки, правильність його мотивувань,створена без його участі комісія, що складалася в основному з гігієністів НДІгігієни праці ім. Обуха, зуміла тільки на підставі літературних даних провластивості запропонованих до розгляду речовин встановити їх ГДК, величинияких, між іншим, в основному збереглися до цього часу після численних спроб їхревізії. Цей факт може бути одним із прикладів «перемоги» науковоїінтуїції.
Друга спроба критики гігієнічного нормуванняприпадає на другу половину шестидесятих років, коли кандидат медичних наук П.Н.Матвеєв підняв питання перед урядом СРСР про його недоцільність і шкідливість, мотивуючисвоє твердження тим, що ГДК автоматично санкціонують викид у зовнішнєсередовище отруйних речовин, а «отрута є отрута у будь-яких концентраціях».Крім того, таке санкціонування звільняє працівників господарств та інженеріввід необхідності очищення викидів, сподіваючись на те, що вони будуть розведеніу повітрі або воді до гранично допустимих величин. Сподівання на розведення уводі шкідливих речовин гальмує впровадження грунтового методу знезараження ізнешкодження нечистот. Головна увага повинна бути спрямована не на нормування,а на вдосконалення технології і культури виробництва. Нормування буцім товідриває гігієністів від розв’язання цих задач. З цього приводу було проведенеспеціальне засідання Комітету із гігієни УМС МОЗ СРСР, який складався звидатних вчених-гігієністів того часу (В.А. Рязанов, В.М. Жаботинській, Р.А. Бабаянц,З.Н. Черкінський, А.А. Мальків, А.А. Першин, І.С. Кандрор та ін), які однозначновисловилися проти основних положень П.Н. Матвеєва, а саме: повне виключеннязабруднення зовнішнього середовища нереально, це популістське гасло; твердженняпро те, що «отрута — завжди отрута» науково не обгрунтоване, оскількидія усіх чинників середовища, у тому числі і хімічних, пов'язана не тільки з їхвластивостями, але і їх кількістю, це основний постулат токсикології іфармакології; гігієнічні нормативи — основний орієнтир і опора санітарноїпрактики і оздоровчої діяльності господарських і інженерних організацій іпідприємств. Ця діяльність неможлива без гігієнічних нормативів. Причиназабруднення навколишнього середовища не в наявності гігієнічних нормативів, а вїх ігноруванні господарськими і промисловими органами і підприємствами, а такожв невиконанні ними існуючих постанов уряду і вимог санітарної служби, якізводяться, в першу чергу, до усунення викидів у зовнішнє середовище, і лише принеможливості розв’язання цієї задачі слід вирішувати її на основі ГДК та ГДР. Грунтовийметод очищення відходів слід пропонувати у першу чергу, але, на жаль, він незавжди може бути використаний і у багатьох випадках неефективний особливовідносно промислових викидів.
Здавалося б, що проблему в своємуконцептуальному аспекті, в усякому разі для сьогодення і осяжного майбутнього,можна б було вважати вирішеною. Проте полеміка із цього приводу зновреанімується, мабуть, у зв'язку з різким загостренням екологічної обстановки,експлікацією її на політичні проблеми і залученням в її вирішення не тількиурядових органів і компетентних організацій, але і засобів масової інформації,неформальних структур і усього народу. У цих умовах заклики припинити всякийекспорт у навколишнє середовище техногенних чинників, нехай це хімічні тарадіоактивні речовини, теплова енергія, СВЧ-випромінювання, звукова енергіярізних частот і т.п., знаходять особливо гарячий відгук, формують мітинговийпсихологічний клімат, вимушують уряди приймати дорогі, часом науковонеобгрунтовані рішення і цілі програми, що обтяжують економічний стан окремихкраїн.
Звичайно дуже принадно встати у позу захисниканародного здоров'я, закликати до повної безвідходності усіх видів виробництва,транспортних засобів, побутової сфери і т.п., звинуватити цілу науку у тому, щовона не тим займається, що потрібно народу, а вчені дарма їдять хліб,розробляючи ГДК і ГДР, які гальмують розвиток безвідходних технологій. Протеповажні критики ігнорують один простий, але фундаментальний соціальний ібіологічний закон «за все треба платити». В усякому разі сьогоднітреба платити за блага науково-технічного прогресу. Причому людство, зрештою,якщо простежити весь ланцюжок, яким передається ця плата від початку і докінця, розраховується єдиною валютою — здоров'ям. Все питання не в самому фактіоплати, у нього немає альтернативи, а у ціні. Гігієнічне нормування покликаневирішувати проблему мінімальної ціни, тобто мінімальної шкоди при максимальнійкористі. Крім того, є такі чинники, які в принципі не можуть бутибезвідходними, наприклад електромагнітні випромінювання. Щоб одержати від нихкористь, припустимо, при радіолокації, радіомовленні, люди повинні їх не тількистворювати, але і експортувати у зовнішнє середовище. Це також стосується тепловоїенергії, у яку переходять усі інші види енергії і яка врешті-решт неминуче потрапляєу зовнішнє середовище.
Були спроби замінити гранично допустиміконцентрації (ГДК) і рівні (ГДР.) гранично допустимими викидами (ГДВ). Протеті, що пропонували таку заміну, не врахували тієї обставини, що в основірозрахунків будь-якого ГДВ лежать ГДК і з їх допомогою контролюєтьсяправильність розрахунків ГДВ.
Таким чином, можна сказати, що перелічені вищепринципи — гарантованість, диференційованість, соціально-біологічназбалансованість, комплексність і динамічність — достатньою мірою і разом з тимекономно охоплюють усі аспекти і причинні зв'язки сучасних теоретичних посиланьгігієнічного нормування. Вони у простій формі описують сутнісну специфікуоб'єкта, причому у вигляді загальних зв'язків відповідно до вимог мінімальноїдостатності. Це забезпечує їм належну інформаційну місткість при дотриманнівимоги системності, ієрархічності побудови (системоформувальний принцип — гарантованість),наявності прогностичних функцій і відкритості для вдосконалення і включення утеорію, що зараз розробляється і є основою гігієни як самостійної іуніверсальної теорії гігієнічного нормування. Назване нормування є основоюраціонального взаємовідношення людей з навколишнім соціальним та природнимсередовищем, що дозволяє будувати ці відносини на взаємовигідних умовах, щозабезпечують розумну збалансованість між станом названого середовища інеобхідністю збереження, зміцнення та примноження здоров'я на індивідуальному іпопуляційному рівнях. Проте побудова цих відносин можлива лише на основіповноцінної, науково обгрунтованої інформованості про стан середовища і людини(популяції). Ця інформованість реалізується у системі так званої гігієнічноїдіагностики.
Поняття «діагностика» (розпізнавання)звичайно пов'язують із клінічною, тобто із лікувальною медициною, а в ній — ізрозпізнаванням хвороб. Це поняття може бути поширене не тільки на хворобу, алеі на інші явища природи і суспільства, у тому числі і на чинники зовнішньогосередовища. Це відзначали у своїх працях засновники вітчизняної гігієни А.П. Доброславіні Ф.Ф. Ерісман, які закликали лікарів діагностувати санітарні недугисуспільства, усувати їх, формувати гігієнічне мислення, під яким вони розумілиуміння діагностувати і усувати ці санітарні недуги. Вони вважали, що методикарозпізнавання, вивчення та оцінки умов, які визначають існування людини, посуті справи, ідентична методиці, яка використовується при діагностиці тієї абоіншої хвороби.
З того часу, як у науку і практику буввпроваджений метод гігієнічного обстеження і дослідження стану елементів ічинників зовнішнього середовища, гігієна стала займатися діагностикою цьогостану. Проте в даний час, як про це йшлося вище недостатньо обмежуватигігієнічну діагностику тільки названими недугами, треба знати, уміти оцінюватита кількісно визначати ще й стан здоров'я суспільства, а також знаходитипричинно-наслідкові зв'язки між санітарними недугами і здоров'ям. Є підставивважати, що сучасна гігієнічна діагностика є системою мислення та дій, що маютьна меті дослідження стану природного та соціального середовища, здоров'я людини(популяції) і встановлення залежності між станом середовища і здоров'ям. Зцього виходить, що гігієнічна діагностика має три об'єкти дослідження: середовище,здоров'я та зв'язок між ними. .
Слід зазначити, що дотепер добре опрацьованийлише перший об'єкт дослідження гігієни — навколишнє або зовнішнє середовище,гірше — другий і дуже мало — третій.
Для подальшого вивчення цих об'єктів необхідноприйняти такі методологічні засади.
У сфері досліджень і оцінки зовнішньогосередовища необхідна теорія гігієнічного нормування, її структура і принципи. Окреміположення її наведені вище. Як і багато теорій прикладних наук, вона повиннабути системою взаємопов'язаних принципів, що описують у формі загальнихзв'язків сутнісну специфіку об'єкта дослідження. Вона повинна мати достатньоінформаційну місткість, відвертість для вдосконалення і прогностичність, тобтомати усі властивості, притаманні такому рівню пізнання, якою є теорія.
У сфері вивчення і оцінки стану здоров'я,особливо на рівні популяції, в гігієнічній діагностиці опрацьовується концепціясоціально-значущих критеріїв, що дозволяють кількісно визначати його величинуабо у роках продуктивного життя.
На організменому рівні і за необхідностіоперативної оцінки здоров'я індивідуума можна опрацьовувати концепцію йогопотужності, яку слід оцінювати за критеріями, що характеризують стан структури,функції і адаптаційних резервів. Опрацьовування і ухвалення цих концепційдозволить розпочати вирішувати проблему гігієнічного нормування станів людини — не організму, чим займаються фундаментальні науки, такі, як фізіологія,біохімія, біофізика та ін., а саме людини як сукупності усіх біологічних,соціальних та суспільних відносин.
Встановлення норм організму здорової людини єтакож і основою преморбідної або донозологічної гігієнічної діагностики, тобтодіагностики приграничних станів. Не можна нічого діагностувати або оцінювати, не знаючи норми оцінюваного об'єкта (Захарченко,1991).
Слід зазначити, що в методологічному іметодичному відношеннях гігієнічна преморбідна діагностика істотно відрізняєтьсявід діагностики клінічної. Об'єктом гігієнічної діагностики, як вже згадувалосявище, є здорова людина (популяція), середовище і їх взаємозв'язок. Об'єктомклінічної діагностики — хвора людина і вельми фрагментарно, лише вознайомлювальному плані, умови її життя і праці.
Предметом клінічної (нозологічної) діагностикиє хвороба, її тяжкість. Предметом гігієнічної діагностики є здоров'я, йоговеличина. Гігієнічна діагностика проводиться у той час, коли людина перебуває устані так званого «практичного» здоров'я або передхвороби, тобто дозвернення її до лікаря. Вона активна, оскільки шлях її принципово іншій. Клінічнадіагностика проводиться у період хвороби, коли людина вимушена звертатися долікаря, тобто вона по суті своїй пасивна.
Гігієнічна діагностика починається з вивченняоточуючого людину природного і соціального середовища, а потім переходить долюдини (популяції), що забезпечує їй можливість цілеспрямованого пошукуспецифічних і неспецифічних змін у стані здоров'я за відсутності скарг, видимихознак хвороби. Клінічна діагностика починається безпосередньо з хворого, уякого є вже і скарги, і симптоми. Їх потрібно лише зв'язати у логічну схему ізіставити з наведеною у підручниках моделлю хвороби, що склалася внаслідокбагаторічного досвіду лікарів. Знання середовища тут має другорядну роль,безпосередньо для діагностики воно майже не потрібне, оскільки результат діїсередовища є у наявності, причому в маніфестній формі.
Кінцевою метою гігієнічної діагностики є встановленнярівня, величини здоров'я, клінічної — визначення хвороби і її тяжкості. З цьоговипливає, що при здійсненні донозологічної гігієнічної діагностики у першучергу необхідно виявляти стан адаптаційних резервів організму, потім вжепорушення функції і структури, які не завжди можуть бути порушеними, особливоструктура. При клінічній діагностиці, навпаки, найчастіше виявляються порушенняструктури, функції і, рідше, адаптаційних резервів.
Відтак зрозуміло, що визначення стануадаптаційних резервів у методичному відношенні — задача вельми важка і ще неопрацьована. Вона вимагає і складних методик, і високої діагностичноїмайстерності, для того щоб зв'язати малі, часом неспецифічні зміни до кінця щене сталих показників із впливом того або іншого чинника середовища і визначитигігієнічну значущість цього впливу. Мабуть, правильним буде твердження, що донозологічна гігієнічна діагностикане менш, якщо не більше, складна, ніж клінічна. На жаль, доводитьсяконстатувати, що система, алгоритм методик для виявлення і оцінки адаптаційнихрезервів на сьогодні ще не розроблені.