Реферат:
Правові аспекти біологічної безпеки при поводженні згенетично-модифікованими організмами
ПЛАН
Вступ… 3
Правовіаспекти біологічної безпеки при поводженні з генетично-модифікованимиорганізмами. 4
Висновок… 12
Література… 14
Вступ
У сучасних умовах науково-технічного прогресу,поширення новітніх технологій, а також сфер їх застосування невід’ємноюскладовою екологічної безпеки стає біологічна безпека при поводженні згенетично-модифікованими організмами. В аспекті її правової регламентації слідураховувати, що: а) забезпечення біологічної безпеки можливе за умовизастосування системи правових, організаційно-управлінських, технічних та іншихзасобів, що запобігає виникненню небезпечних для здоров’я людини та довкіллянаслідків генно-інженерних маніпуляцій; б) досягнення біобезпеки маєздійснюватись із дотриманням принципу застереження, зумовленого відсутністюнауково обгрунтованих даних щодо міри можливої небезпекигенетично-модифікованих організмів для біорізноманіття і здоров’я людини, тапринципу запобігання заподіянню екологічної шкоди; в) біобезпека допускаєнаявність прийнятного рівня ризику при здійсненні генетично-інженерноїдіяльності; г) забезпечення біобезпеки зумовлює необхідність вироблення,прийняття та дотримання спеціальних правил і нормативів оцінки та управлінняризиком тощо.
Біологічну безпеку у сфері здійсненнягенетично-інженерної діяльності можна розглядати як стан, за якого здійснюєтьсязапобігання виникненню небезпечних для здоров’я людини та навколишньогоприродного середовища наслідків використання генетично-модифікованихорганізмів, що зумовлено відсутністю недопустимого ризику. Досягнення такогостану можливе за умови чіткого нормативного визначення правил проведеннядосліджень генетично-модифікованих організмів, порядку їх використання узакритих та відкритих системах, а також запровадження контролю за їхвиконанням, визначення оптимальних рівнів допустимих ризиків, пов’язаних зіздійсненням генетично-інженерної діяльності.
Правові аспекти біологічної безпекипри поводженні з генетично-модифікованими організмами
Аналіз поняття біобезпеки тісно пов’язаний ізпроблемою її забезпечення. Досягнення певної мети (в даному випадку — запобіганняможливому негативному впливу генетично-модифікованих організмів на довкілля талюдський організм) можливе шляхом застосування певної сукупності засобіврізнопланового характеру, що реалізуються здійсненням відповідних заходів. Вибірконкретних засобів та процедури їх втілення в життя залежить від того, щопотрібно отримати, яка кінцева мета такої діяльності, а також від особливостейоб’єктів (суб’єктів), щодо яких ці засоби застосовуються. Мета правовогорегулювання генетично-інженерної галузі в частині забезпечення її біобезпеки єзрозумілою — захист довкілля та людини від можливих небезпечних наслідків такоїдіяльності шляхом її належного впорядкування. При цьому необхідно виділити таврахувати особливості розвитку і функціонування цієї галузі, які підлягаютьправовому регулюванню, а отже, мають бути закріплені та впорядковані задопомогою правових норм.
Генетично-модифіковані організми та продукціяз їх вмістом є результатом застосування методів генної інженерії — одного ізнапрямів новітніх біотехнологій, який, починаючи з 70-х років минулого століттяі до сьогодні, інтенсивно розвивається. Сам термін «генна інженерія»було запроваджено Нобелівським лауреатом Е. Тейтумом ще у 1963 р. Фактичне ж їївиникнення умовно відносять до 1972 p., коли в результаті роботи групимікробіологів на чолі з Бергом була створена перша рекомбінантна молекула ДНК.
Досягнення в галузі біотехнології відкриваютьширокі перспективи і знаходять своє застосування сьогодні у медицині,виробництві фармацевтичних препаратів, сільському господарстві, харчовійпромисловості, зберіганні продуктів, запобіганні захворюваності тварин,переробці сміття, біологічному відновленні або очищенні довкілля тощо. Алепереміщення продуктів генної інженерії за межі лабораторій і поширення їх унайрізноманітніших сферах людського життя сприймається досить неоднозначно яквченими, так і широкою громадськістю. Зумовлено це різними причинами, передусімвідсутністю науково доведеного факту безпечності застосуваннягенетично-модифікованих організмів для людини та довкілля. Тобто використаннядосягнень генної інженерії, з одного боку, надає людині значні можливості як унауково-дослідній, так і у прикладній сферах, з іншого — пов’язане із певнимризиком.
Тому на даному етапі необхідним є забезпеченнязапобігання потенційним негативним наслідкам (у тому числі віддаленим у часі) здійсненнягенетично-інженерної діяльності. Важлива роль у цьому процесі належить засобамправового регулювання відповідної сфери суспільних відносин. Саме тому протягомостанніх десятиліть в екологічному праві (насамперед міжнародному) в рамкахінституту правового забезпечення збереження біологічного різноманіттярозвивається новий напрям — правове регулювання забезпечення біобезпеки приповодженні з генетично-модифікованими організмами.
Регулювання питань забезпечення біобезпеки угенно-інженерній галузі на міжнародному рівні здійснюється передусім у рамкахприродоохоронної діяльності ООН, а також у межах регіональних міждержавнихутворень (наприклад, Європейський Союз). Відповідно положення міжнароднихдокументів мають враховуватися при формуванні національного законодавства країн.
Аналіз норм міжнародно-правових актів, якірегулюють відносини у сфері поводження з генетично-модифікованими організмами,свідчить, що вони розроблені із урахуванням загальновизнаних положень тапринципів екологічного права. Основні з цих принципів у загальному вигляді булисформовані ще у 1972 р. на Стокгольмській конференції з навколишньогосередовища у відповідних деклараціях і надалі розвинені у Всесвітній стратегіїрозвитку (1980 p), Всесвітній хартії природи (1982 p), документах, розробленихВсесвітньою комісією з навколишнього середовища та розвитку (створена у 1987 p),Конференцією з навколишнього середовища та розвитку (1992 p., Ріо-де-Жанейро) таін. Саме в них були сформульовані зобов’язальні засади збереження живої таіншої природи, які стали свого роду стратегічним дороговказом при формуваннінормативної бази, покликаної врегульовувати розвиток та впровадження у практикудосягнень однієї з новітніх технологій — біотехнології та її складової — генноїінженерії.
Головною думкою цих міжнародних документів єте, що природні ресурси Землі, включаючи повітря, фунти, флору і фауну, таособливо репрезентативні зразки природних екосистем, мають бути збережені наблаго теперішніх та прийдешніх поколінь шляхом детального планування діяльностілюдини і управління нею в міру необхідності; при здійсненні людиною будь-якоїдіяльності не повинні порушуватися важливі екологічні процеси і системипідтримання життя, слід зберігати генетичне різноманіття та забезпечувати сталевикористання видів та екосистем.
Особливе значення для регулювання відносин усфері поводження з генетично-модифікованими організмами мають положення окремихдокументів, прийнятих у 1992 р. на Конференції ООН з навколишнього середовищата розвитку в Ріо-де-Жанейро. Серед них слід виділити Декларацію знавколишнього середовища та розвитку (Декларація Ріо) та Конвенцію пробіологічне різноманіття. Зокрема, в ряді принципів Декларації Ріо говориться,що з метою захисту навколишнього природного середовища держави, відповідно досвоїх можливостей, повинні широко використовувати принцип застосування заходівзастереження. Тобто у разі існування небезпеки заподіяння серйозної абонепоправної шкоди нестача повної наукової інформації не повинна бути причиноюдля відмови або відкладення проведення ефективних заходів щодо запобіганнязабрудненню довкілля, навіть якщо їх реалізація пов’язана зі значнимиматеріальними витратами (фактично на цьому принципі грунтується Протокол збіобезпеки, про який йтиметься далі).
Важливу роль відіграє Конвенція про біологічнерізноманіття, прийнята 5 червня 1992 р. та ратифікована Україною 29 листопада1994 р. її метою є збереження та стале використання біологічного різноманіття,спільне отримання на справедливій та рівній основі вигод, пов’язаних ізвикористанням генетичних ресурсів. Низка положень цієї конвенції стосуєтьсяздійснення діяльності у сфері сучасної біотехнології, у тому числі генноїінженерії. Зокрема, у ній визначається: доступ до генетичних ресурсів; передачабіотехнологій; розподіл вигод, пов’язаних із використанням біотехнології; питаннябіобезпеки. У ст. 19 конвенції звертається увага на необхідність прийняттядодаткового документа, який визначав би порядок безпечної передачі,використання та застосування генетично-модифікованих організмів, що єрезультатом біотехнології та здатні негативно впливати на збереження і сталевикористання біологічного різноманіття; умови міждержавного обміну наявноюінформацією про правила використання таких організмів та порядок дотриманнятехніки безпеки при поводженні з ними, а також про потенційно можливийшкідливий вплив генетично-модифікованих організмів на довкілля тощо.
Крім безпосередньої вказівки на необхідністьприйняття спеціального документа, який регламентував би порядок поводження згенетично-модифікованими організмами, потреба у прийнятті такого родунормативного акта пояснювалася цілою низкою причин. Серед них можна виділититакі взаємозумовлені обставини, як: швидкий розвиток та поширення сучасноїбіотехнології; надходження продуктів генної інженерії на світовий ринок товарів;ймовірність неконтрольованого вивільнення генетично-модифікованих організмів удовкілля; наявність потенційного ризику для здоров’я людини та навколишньогоприродного середовища при поводженні з генетично-модифікованими організмами тапродукцією із вмістом генетично-модифікованих компонентів. Оскільки зупинитирозвиток біотехнології сьогодні неможливо і не потрібно, то важливим факторомстає розробка заходів її безпеки щодо довкілля та здоров’я людини, а такожмеханізму їх ефективної реалізації. Це було ще одним чинником, який зумовлювавпотребу прийняття спеціального документа. Оскільки на час обговорення питанняпро доцільність чи недоцільність прийняття відповідного спеціальногоміжнародного документа щодо генетично-модифікованих організмів факт розміщенняна ринку продуктів біотехнології вже відбувся, то, безумовно, виникла потреба увиробленні таких міжнародно-правових норм, які б, не перешкоджаючи розвитковіторговельних відносин на світовому ринку продукції, забезпечували при цьомуналежний захист довкілля та здоров’я людей.
У результаті тривалої роботи, якасупроводжувалася бурхливими дебатами, 29 січня 2000 р. у Монреалі (Канада) булопідписано Протокол з біобезпеки до Конвенції про біологічне різноманіття, якийнабув чинності 11 вересня 2003 р. Основною метою Протоколу є забезпеченняналежного рівня захисту людини та навколишнього природного середовища у сферіпередачі, обробки та використання генетично-модифікованих організмів, які єрезультатом сучасної біотехнології, при цьому основна увага приділяєтьсятранскордонному переміщенню.
Цей документ розроблений з урахуваннямпринципу застереження, який має застосовуватись у разі «прийняття рішень вумовах наукової невизначеності щодо шкідливих наслідків запропонованої діяльностідля навколишнього середовища та здоров’я людей» і є одним з найважливішиху процесі запобігання заподіянню шкоди довкіллю ще до того, як вона виникне. Зокрема,у ст.11 цього Протоколу зазначається, що «відсутність науковоїдостовірності у зв’язку із нестачею відповідних наукових інформаційних даних тазнань, які стосуються масштабів можливого несприятливого впливу живогозміненого організму на збереження та стале використання біологічногорізноманіття в Стороні імпорту, з урахуванням також ризиків для здоров’ялюдини, не є перепоною для Сторони імпорту у прийнятті відповідного рішеннястосовно імпорту такого живого зміненого організму, призначеного длябезпосереднього використання як продовольства або корму чи для обробки, з метоюзапобігання або максимального обмеження такого можливого несприятливого впливу».Це положення Протоколу є суттєвою новелою в сучасному міжнародному екологічномуправі, адже вперше в міжнародно-правовому документі знайшли закріпленняюридичні наслідки поведінки, які базуються на застосуванні принципузастереження.
Щодо сфери дії Протоколу з біобезпеки, то вінзастосовується до транскордонного переміщення, транзиту, обробки тавикористання усіх генетично-модифікованих організмів, які можуть несприятливовплинути на збереження та стале використання біологічного різноманіття, зурахуванням також ризиків для здоров’я населення. Проте є окремі випадки, наякі сфера дії документа не поширюється. Наприклад, згідно зі ст.5 положенняПротоколу не застосовуються до генетично-модифікованих об’єктів, що мають формуфармацевтичних препаратів для людини.
Отже, Протокол з біобезпеки встановлює правилаповодження з генетично-модифікованими організмами. При цьому вони є різнимизалежно від типу діяльності щодо генетично-модифікованих організмів, зокремавиділяються такі її види, як: транзит генетично-модифікованих організмів; використанняїх у закритих системах; транскордонне переміщення для цілеспрямованоговивільнення у довкілля; транскордонне переміщення генетично-модифікованихорганізмів, що призначені для використання як продовольства, кормів або дляпереробки. Ці види діяльності вчиняються із застосуванням відповідних процедур,а саме: процедура попередньої обґрунтованої згоди; процедура щодогенетично-модифікованих організмів, які призначені для використання якпродовольства, корму або для переробки; обробка, транспортування, упаковка таідентифікація; інформування громадськості та її участь.
У 2002 р. Україна приєдналась до Протоколу збіобезпеки. Це лише один із перших кроків на шляху до формування сукупностінормативно-правових актів, призначених врегульовувати відносини у сферіповодження з генетично-модифікованими організмами. В українському законодавствінемає спеціального закону про забезпечення біобезпеки при здійсненнігенетично-інженерної діяльності.
Оскільки протягом 90-х років минулого століттягенетично-модифіковані організми з’явилися на території України, виникланагальна потреба у виробленні та нормативному затвердженні певних правил, якірегламентували б діяльність щодо них. Серед перших документів, покликанихврегулювати цю сферу суспільних відносин, можна виділити кілька урядових актів.Це зокрема, розпорядження Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 р. простворення Міжвідомчої ради з питань регламентації випробувань, реєстрації івикористання трансгенних рослин в Україні при Державній комісії по випробуваннюта охороні сортів рослин Мінагропрому України. Наступним кроком сталозатвердження урядом 17 серпня 1998 р. Тимчасового порядку ввезення, державноговипробування, реєстрації та використання трансгенних сортів рослин в Україні. Данийдокумент приймався для посилення правового регулювання відносин, що виникали урезультаті розвитку генетично-інженерної галузі.14 грудня 2001 р. КабінетМіністрів України прийняв постанову «Про утворення Міжвідомчої ради зпитань новітніх біотехнологій». Фактично цими кількоманормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України й обмежуєтьсязаконодавство, призначене для регулювання відносин у сфері генетичної інженерії.
Поряд з цим протягом останніх років до рядузаконів були внесені зміни та доповнення, якими частково врегульовано йвідносини у сфері поводження з генетично-модифікованими об’єктами. Йдеться,зокрема, про Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічногоблагополуччя населення», ст.1 якого після внесення змін і доповнень середряду факторів середовища життєдіяльності виділяє й біологічні, до якихвіднесено вірусні, пріонні, бактеріальні, паразитарні тощо.
Висновок
Про можливість виробництва різного родупродуктів за допомогою генної інженерії йдеться також у Законі України «Протваринний світ». Так, згідно з вимогами ст.51 цього закону створення новихштамів мікроорганізмів, біологічно активних речовин, виведення генетичнозмінених організмів, виробництво інших продуктів біотехнології здійснюєтьсялише на підставі позитивних висновків державної екологічної експертизи. Використанняцих організмів та речовин без позитивних висновків екологічної експертизизабороняється. До того ж, як зазначено у ст.53 Закону України «Про охоронунавколишнього природного середовища», їх виробництво і використанняздійснюється тільки після проведення комплексних досліджень їх впливу наздоров’я і навколишнє природне середовище за дозволом Міністерства охорониздоров’я України і Міністерства охорони навколишнього природного середовищаУкраїни. Отже, зазначені організми є об’єктами екологічної експертизи. Такимчином, до них мають застосовуватися положення, закріплені в інших законахУкраїни екологічного спрямування. Зокрема, йдеться про Закон України «Проохорону навколишнього природного середовища» (ст.53, 57) та Закон України «Проекологічну експертизу» (ст.13).
Важливими є норми, що містяться в ЗаконіУкраїни «Про захист прав споживачів». їх належне застосування такожсприятиме досягненню необхідного рівня біобезпеки. Так, ст.18 закону закріплюєправо споживачів на інформацію про товари (роботи, послуги). Згідно зі змінами,внесеними до цього закону 10 січня 2002 р., до такої інформації належить такожобов’язкова позначка на відповідному товарі, яка свідчить про «застосуваннягенної інженерії під час виготовлення товарів». Це положення законуспівзвучне з відповідними вимогами міжнародних документів, наприклад,Картахенського протоколу з біобезпеки (ст.18), де закріплені вимоги щодообов’язкового маркування продукції, яка містить або складається згенетично-модифікованих організмів.
Література
1. Баб’як О. С, Біленчук П.Д., Чирва Ю.О. Екологічнеправо України: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2000. — 216 с.
2. Балюк Г.І. Екологічне право України. Конспект лекції у схемах (Загальнаі Особлива частина): Навч. Посібник. – К.: Хрінком Інтер, 2006. – 192 с.
3. Екологічне право. Особлива частина. Підручник. Длястудентів юридичних вузів і факультетів. За редакцією академіка АПрН України, В.І.Андрейцева. К.: Істина, 2001
4. Екологічне право України За редакцією професорів В.К.Попова і А.П. Гетьмани. Харків, «Право». 2001
5. Екологічне право України. Академічний курс: Підручник /За заг. ред. Ю.С. Шемшученка. — К.: ТОВ«Видавництво „Юридична думка“, 2005. — 848с
6. Закон України “Про охорону навколишньогосередовища”. – К., 1991.
7. Сафранов Т.А. Екологічні основи природокористування:Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. — Львів: “НовийСвіт-2000”, 2003. — 248 с.