--PAGE_BREAK--Розділ 1. Характеристика заказників в структурі природно-заповідних територій
1.1 Сутність, види біологічної різноманітності та необхідність її збереження
У кожної держави є три основних надбання: матеріальне, культурне й біологічне. Що означають перші два — всім цілком зрозуміло, адже люди стикаються з ними в повсякденному житті. А ось надбання біологічне деколи викликає непорозуміння.
У 1992 р. у Ріо-де-Жанейро (Бразилія) відбулася Конференція ООН з питань довкілля й розвитку, в якій брали участь глави 179 держав світу. Це була найширша за числом учасників зустріч світових лідерів. До них приєдналися сотні інших офіційних осіб із громадських, урядових, наукових, ділових та інших організацій — усього понад 18 тис. представників і понад 400 тис. відвідувачів. Роботу Конференції висвітлювали 8 тис. журналістів [18, 126].
Конференція ухвалила п'ять основних документів: Декларацію про довкілля й розвиток, Порядок денний XXI століття, Заяву про принципи управління, захисту й постійного розвитку всіх видів лісів, Рамкову конвенцію про зміну клімату та Конвенцію про біорізноманітність.
Конференція вперше оголосила збереження біорізноманітності пріоритетним напрямом діяльності людства. В преамбулі Конвенції про біорізноманітність говориться:
Людство усвідомлює істинну цінність біологічної різноманітності, а також екологічне, генетичне, соціальне, економічне, наукове, виховне, культурне, рекреаційне й естетичне значення біорізноманітності та її компонентів. Людство усвідомлює величезне значення біорізноманітності для еволюції й збереження систем біосфери, які підтримують життя. Збереження біорізноманітності — спільна справа всього людства. Людство занепокоєне тим, що біорізноманітність істотно зменшується в результаті деяких видів людської діяльності. Необхідно передбачити можливість істотного скорочення чи втрати біорізноманітності, відвернути небезпеку й усунути причини цього.
Конвенцією про біорізноманітність було створено постійний орган, що визначає стратегію й системи конкретних правових, наукових, фінансових, технічних, технологічних та інших заходів зі збереження біорізноманітності, — Конференцію Сторін.
Конвенція засвідчила, що біорізноманітність — це поняття багатопланове, і виділила три його основних аспекти: генетична різноманітність, видова й екосистемна [18, 129].
Конвенція зазначила також, що збереження біорізноманітності пов'язане як із комплексними заходами для забезпечення виживання людства (ці питання розглядаються в розділі «Стратегія й тактика виживання людства»), так і з конкретними діями заради збереження біорізноманітності певного рівня — генетичної, видової, екосистемної.
Генетична біорізноманітність— це сукупність генофондів різних популяцій одного виду. Наприклад, популяції берегової ластівки на Поліссі, в Лісостепу й у Карпатах належать до одного виду. Проте кожна з цих популяцій дещо відрізняється від інших. Це видно, якщо порівняти середню довжину крила в кожній популяції, особливості живлення, навіть поведінки. Втрата якої-небудь із популяцій неминуче зменшить генетичну різноманітність виду берегової ластівки в цілому.
Генетична різноманітність багато в чому пов'язана з тим, що різні популяції характеризуються неоднаковими співвідношеннями домінантних і рецесивних алелей одного гена. До проявів генетичної різноманітності належить також існування в межах одного виду підвидів, рас, сортів, штамів, клонів, різновидів, форм тощо. Наявність генетичної різноманітності доводить помилковість уявлень, нібито за збереження виду, наприклад у заповіднику, його винищення на решті територій не завдає шкоди біорізноманітності. Насправді ж зберігається (причому умовно) тільки видова різноманітність, але генетична різноманітність зменшується.
Видова біорізноманітність— це сукупність усіх видів, що населяють нашу планету, тобто загальний генофонд Землі. Зникнення будь-якого виду — непоправна втрата видової біорізноманітності.
Протягом усієї історії розвитку біосфери нашої планети простежується тенденція збільшення кількості видів на Землі. Це збільшення не було стабільним, а характеризувалося періодами швидкого видоутворення, які чергувалися з періодами мінімальних змін видового багатства й періодами масового вимирання видів. Найбільше вимирання сталося наприкінці пермського періоду (близько 250 млн. років тому), коли, як гадають учені, зникло 77—96 % видів морської флори й фауни тієї епохи.
Проте в цілому вимирання видів — такий самий природний процес, як і утворення їх. Проблема полягає у співвідношенні цих двох процесів. Видоутворення — повільний процес, який триває десятки тисяч, а іноді й мільйони років. Тоді, коли темпи видоутворення відповідали темпам вимирання видів або перевищували їх, видова різноманітність перебувала на постійному рівні або зростала. Вчені вважають, що саме цей процес переважав протягом минулих геологічних епох.
Сьогодні вченими описано близько 1.7 млн. сучасних видів, із них порівняно добре вивчено приблизно 3 %. Відносно вивченими вважаються 400—700 тис. видів, більш як половина залишаються практично невивченими — вони представлені тільки одиничними гербарними екземплярами, одиничними тушками черепами, іншими рештками чи навіть одиничними описами. За оцінками спеціалістів, іще від 15 до 80 млн. видів, які існують нині на планеті, людству поки що взагалі не відомі [3, 33-35].
Стрімкий розвиток цивілізації не прискорив процесів видоутворення, але інтенсифікував процеси вимирання видів. Це відбувається через руйнування місць проживання видів, надмірну економічну експлуатацію окремих видів (масовий відстріл тварин, хижацьке рибальство, вирубування комерційно цінних видів дерев тощо), конкуренцію з екзотичними видами «чужих» фаун і флор, екстенсивне нарощування масштабів сільськогосподарської діяльності (передусім вирубування лісів і розорювання під сільськогосподарські угіддя цілинних земель), глобальне техногенне забруднення біосфери.
За сучасними оцінками, сьогодні темпи вимирання видів під антропогенним пресом перевищують темпи природного вимирання в 100—1000 разів, і навіть якщо ці темпи залишаться на нинішньому рівні (а поки що вони наростають), через 50—100 років планета втратить від 25 до 50 % сучасної видової різноманітності! Мільйони (а можливо, десятки мільйонів) видів можуть зникнути швидше, ніж людство дізнається про їхнє існування.
У 1948 р. при ООН було створено спеціальну Комісію з охорони видів рослин і тварин, що зникають, а з часом — Міжнародну Червону книгу, куди заносяться дані про всі види рослин і тварин, які опинилися на межі вимирання. Ідея створення Червоної книги належить англійському зоологові П. Скотту. Міжнародна Червона книга складається з кількох солідних томів. До неї внесено близько 300 видів і підвидів ссавців, близько 300 видів птахів, понад 100 видів плазунів, близько 40 видів земноводних, понад 250 видів вищих рослин. У Червоній книзі є також і «чорний список», куди заносять тварин і рослини, які зникли на планеті після 1600 р. Види, внесені до Червоної книги, підлягають обов'язковій міжнародній і державній охороні, вони є об'єктами численних міждержавних угод, договорів, наукових проектів. З 1970 по 1999 р. кількість видів, яким загрожує повне вимирання, зросла з 92 до 550[3, 41].
На відміну від нас, тварини — не володарі свого майбутнього… Вони не можуть домагатися автономії, в них немає членів парламенту, котрих вони могли б закидати скаргами, вони не можуть навіть змусити свої профспілки оголосити страйк і вимагати ліпших умов. їхнє майбутнє, саме їхнє існування — в наших руках. (Дж. Даррелл) [].
Сьогодні, крім Міжнародної Червоної книги, всі розвинені країни створюють національні Червоні книги. В Україні першу Червону книгу випущено в 1980 р., а через два роки ухвалено Закон про Червону книгу України, який закріпив її в статусі державного документа. В 1994 й 1996 р. Червону книгу України було перевидано вже у двох томах. Кількість видів, які в нашій країні опинилися перед загрозою зникнення, стрімко зростає. Наприклад, якщо в перше видання Червоної книги України було внесено 151 вид вищих рослин і 29 — ссавців, то в друге — вже 467 і 41 відповідно[7, 104].
Екосистемна біорізноманітність— це сукупність екосистем планети на всіх рівнях, починаючи з біогеоценотичного. Різноманітність елементарних екосистем планети — біогеоценозів — величезна. Найбільша цінність екосистемної різноманітності полягає в сукупності зв'язків між елементами екосистем — видами — та абіотичними факторами середовища. Вважають, що чим більше видове багатство екосистеми, тим вища її інформативність, тим краще збалансовані потоки речовини та енергії, тим злагодженіше працюють механізми її саморегуляції.
Екосистеми планети — найуразливіший компонент біологічної різноманітності. Навіть випадіння з екосистеми одного, другорядного стосовно продукції, виду порушує систему зв'язків, що складалася віками. А вилучення з екосистеми виду-домінанта дощенту руйнує її. Вирубуючи ліс, людина використовує для своїх потреб лише деякі органи одного, рідше — кількох видів (зазвичай стовбури однієї — п'яти деревних порід), але винищує при цьому сотні, а іноді й тисячі видів, супутніх домінантові.
Наприклад, навіть порівняно бідний на види біогеоценоз ялинника налічує в середньому кілька десятків видів вищих рослин, по кілька сотень видів бактерій, грибів, водоростей і безхребетних тварин, мінімум кілька видів хребетних. Заготівля стовбурів однієї тільки ялини на території експлуатованого біогеоценозу супроводжується загибеллю близько 1000 видів інших організмів.
Спробуйте уявити собі втрати, завдані біорізноманітності вирубуванням вологого тропічного лісу, де лише на одному дереві можна знайти аж 43 види мурашок, де на одному гектарі росте понад 700 видів деревних порід. Сьогодні територія, зайнята такими лісами, скоротилася більш як удвоє й продовжує скорочуватися на 1 % щороку. І це при тому, що у вологих тропічних лісах, за найобережнішими оцінками, неописаними (тобто невідомими науці) залишаються 80 % тварин і 30 % вищих рослин. Ці невідомі види не можна зберегти жодним іншим способом, окрім як зберігаючи екосистеми в цілому.
На відміну від видів, котрі часом можуть пристосуватися до антропогенного фактора, переселитися в штучні біогеоценози — агроценози, лісосмуги й лісопосадки, водосховища й ставки, природні екосистеми до людини не пристосовуються. Вони або остаточно деградують, або перетворюються на квазіприродні екосистеми.
Подібно до Червоної книги, сьогодні складаються списки рідкісних екосистем і тих, що зникають, а отже, потребують особливої охорони. Такі списки називають Зеленою книгою. Не викликає сумніву, що Зелена книга найближчим часом набуде статусу державного документа, як і Червона книга[7, 106-107].
Збереження біорізноманітності — це складна, комплексна проблема. Вона пов'язана з цілою системою юридичних, наукових, організаційних, фінансових, етичних, виховних заходів, охоплює біорізноманітність на всіх її рівнях. Завдання щодо збереження біорізноманітності входять до глобальної концепції стратегії й тактики виживання людства. Це:
– планування й збалансоване використання земельних ресурсів;
– боротьба зі зменшенням площі лісів;
– невиснажливе використання природних екосистем;
– невиснажливе ведення сільського господарства;
– зниження рівня техногенних забруднень води, ґрунту й повітря;
– раціональне використання ресурсів моря та ін.[12, 371].
Проте є й система специфічних заходів захисту. Це, передусім, заповідна справа та біоконсервація.
Заповідна справа — це теорія й практика організації та збереження заповідних територій різних рангів. На заповідних територіях охороняються як окремі носії біорізноманітності — популяції, види, екосистеми, так і середовище проживання в цілому. Ранг заповідної території визначається науковою значущістю об'єктів, що охороняються, та її площею. Серед заповідних територій найвищий ранг мають заповідники й національні природні парки, потім — заказники й заповідно-мисливські господарства, а також пам'ятки природи.
Сучасні ретельні еколого-економічні розрахунки й моделі показують: збереження генофонду будь-якого регіону можливе лише за умови, що не менше ніж 10—15 % його площі зайнято заповідними територіями рангу заповідника чи заказника. Наявність розвиненої мережі заповідних територій — необхідна (хоч і не достатня) умова збереження біорізноманітності. Тому кожна держава, яка приєдналася до Конвенції про біорізноманітність, зобов'язана підтримувати й розвивати мережу заповідних територій.
Проте навіть розвинена мережа заповідних територій не зможе забезпечити збереження біорізноманітності. Біоконсервація належить до галузі новітніх напрямів біоекології. Це система заходів, спрямованих на збереження генетичної й видової різноманітності шляхом збереження популяційних і видових генотипів окремих особин поза природними місцями проживання — в зоопарках, ботанічних садах, у колекціях культур тощо.
продолжение
--PAGE_BREAK--1.2 Заказники у структурі природно-заповідних територій
Бурхливий розвиток промисловості та сільськогосподарського виробництва, інтенсивне будівництво, розширення мережі шляхів, сполучення, осушення болотних масивів та річкових долин, розорення всіх придатних для сількогосподарського обробітку земель, зменшення лісових площ – все це призводить до значних змін природних комплексів, впливає на екологічну рівновагу, видовий склад фауни та флори довкілля.
Процес видозмін природних комплексів триває, зміна екосистем набуває дедалі більших масштабів. Вже зараз необхідно вжити заходів щодо збереження унікальних ландшафтів, рідкісних та зникаючих видів рослин і тварин, усього генофонду рослинного і тваринного світу.
У природно-заповідний фонд України входять заповідники, заказники, регіональні ландшафтні парки, заповідні урочища, ботанічні сади, зоологічні, дендрологічні парки, пам'ятки садово-паркового мистецтва тощо. Загалом природно-заповідний фонд України в 2008 р. налічував у своєму складі 6939 територій і об'єктів площею 2508,7 тис. га, що становить 4,16 % території країни[14, 106].
Розрізняють заказники загальнодержавного та місцевого значення.
Заказник загальнодержавного значення – територія (акваторія), виділена з метою збереження, відтворення та відновлення окремих або кількох компонентів цінних типових і унікальних природних комплексів на час, необхідний для виконання поставлених перед заказником завдань та для підтримання загального екологічного балансу. Створюються насамперед на території (акваторії), в межах якої зустрічаються види рослин і тварин, занесені до Червоної книги України. Термін існування заказника при його оголошенні не встановлюється.
Заказник місцевого значення оголошується на територіях, цінних для даного регіону, Залежно від характеру, мети організації і необхідного режиму охорони заповідники поділяють на ландшафтні, лісові, ботанічні, загально зоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, палеонтологічні, геологічні. Оголошення певної території заказником не призводить до вилучення у землекористувача або у землевласника земельної ділянки чи водного об’єкта, які він займає.
На території України оголошено 281 заказників загальнодержавного і 2091 місцевого значення.
Природно-заповідні території є основою збереження генофонду рослинного і тваринного світу, типових і рідкісних ландшафтів, підтримання сприятливих екологічних умов. Провадяться дослідження, які дають можливість вирішувати проблеми природокористування, розробки наукових основ охорони природи.
Значення природно-заповідних територій у вирішенні проблем агроекології дуже суттєве. Водоохоронну, ґрунтозахисну, водорегулюючу роль заповідників та заказників важко переоцінити. У зв’язку з відсутністю цін на природні ресурси — землю, воду, повітря — поки що немає правильного уявлення про істинну цінність заповідних територій, які частково або повністю вилучені з господарської діяльності [14, 107].
Однак, у зв’язку з підвищеною увагою до екологічних проблем ми все більше усвідомлюємо важливість і значення природних ресурсів і вважаємо, що вони невичерпні. Намічається перехід до обліку вартості природних ресурсів при плануванні економічної політики держави, при якому природно-заповідні території, які являють собою особливо цінні в екологічному відношенні системи, знаходять особливе і всезростаюче значення. Існуюча в Україні мережа природно-заповідних територій створювалася в основному для охорони рідкісних рослин, тварин і ландшафтів. Однак у світі сучасного бачення проблеми стає зрозумілим, що вона не повністю забезпечує вирішення актуальних завдань охорони і потребує критичного аналізу, перегляду і розширення, в тому числі й з точки зору екологізації аграрного виробництва.
Таким чином, в Україні поняття «заповідні об’єкти», «заповідна справа» трактуються широко, до природно-заповідних віднесені об’єкти з різним режимом охорони, незалежно від їх землекористування.
Одним із основних завдань заказників є проведення багаторічних спостережень за природним розвитком екосистем певних регіонів, а їх кінцева мета — пізнання законів еволюції органічного світу. Ця, мета диктує необхідність невтручання в природу на територіях заказників, забезпечення спадкоємності спостережень.
Природно-заповідні території виконують також роль банку гено- і ценофонду. Стабільне довгострокове використання біосфери в майбутньому залежить від збереження для наступних поколінь всього генетичного різноманіття планети і її окремих регіонів, забезпечення умов можливості еволюційного розвитку видів. Природно-заповідні території у вирішенні цієї проблеми відіграють особливу роль, тому що створюються в першу чергу на територіях, що відрізняються багатством флори і фауни, а також різноманіттям рослинності [12, 362].
Мережа природно-заповідних територій у природних регіонах повинна забезпечувати збереження фітогенофонду і фітоценофонду, а також нормальне протікання еволюційних процесів утворення видів.
У міжнародній практиці основним критерієм для вибору місця природних заповідників є: оптимальне місцепроживання для одного або кількох видів, які знаходяться під загрозою; місця, де різноманіття місцепроживань і видів максимальне; ділянки з максимальною ендемічністю; ділянки з максимальною збереженістю або які забезпечують тривалу безпеку.
Кількість природно-заповідних територій і їх розміри повинні забезпечувати збереження такої кількості особин кожного виду рослин і тварин, яка не призводила б з покоління в покоління до суттєвих змін спадкової мінливості виду.
Кожний вид, будучи унікальним, неповторним явищем природи, має наукову цінність тепер і матиме в майбутньому. Напрямів можливого використання їх людиною, в тому числі і в народному господарстві, нині передбачити неможливо.
Так як кожний природний регіон повинен максимально задовольняти потреби людини для проживання в ньому і створювати необхідну комфортність, мережа територій, що охороняються, повинна служити естетичним, культурним і виховним цілям. Особливе значення при цьому має спілкування людини з природою. Тому практичні завдання сьогодення включають збереження відносно незайманих куточків природи на території зумовлених регіонів і організацію їх відвідування людьми.
Таким чином, роль природно-заповідних територій багатогранна і важлива. Вони знаходяться на обліку і під державним контролем, який покладений в Україні на Міністерство по охороні навколишнього середовища.
продолжение
--PAGE_BREAK--Розділ 2. Заказники та їх роль у збереження біорозмаїття 2.1 Заказники місцевого та державного рівня у структурі природо-заповідних територій Рівненщини
Природно-заповідний фонд (ПЗФ) Рівненської області станом на 1.01.2002 р. складається з 268 об’єктів загальною площею 155960,7 га, що становить 7,8% території області, в тому числі — 26 об’єктів загальнодержавного значення загальною площею 63974,9 га і 242 об’єкти місцевого значення площею 91985,8 га, рис. 2.1. Як бачимо, основу природно-заповідного фонду Рівненської обл. складають заказники місцевого значення, Рівненський природний заповідник, регіональні ландшафтні парки (“Прип’ять-Стохід” та “Надслучанський”), заказники загальнодержавного значення, державні заповідні урочища і всього 898,7 га разом утворюють пам’ятки природи загальнодержавного та місцевого значення, дендрологічні, зоологічні парки, парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного та місцевого значення.
.
Рис 2. 1.Стуктура природно-заповідного фонду Рівненської обл. на 1.01.2002 р
Рис.2.2.Фукціональна структура заказників загальнодержавного значення
Рис.2.3.Фукціональна структура заказників місцевого значення
Структура ядра природно-заповідного фонду (заказників загальнодержавного та місцевого значення) приведена на рис. 2.2, 2.3 де основою є ботанічні об’єкти.
До репрезентативної мережі області віднесено ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об’єкти, які мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу довкілля.
Рівненська область за рівнем заповідності входить в п’ятірку кращих в Україні. За оцінкою багатьох спеціалістів відсоток заповідності Рівненщини мав би бути ще більшим — не менше 10%.
Зважаючи на унікальність природних комплексів Рівненщини, виявлення в минулі роки місць зростання видів рослин, занесених до Червоної Книги України, можливості розширення природно-заповідного фонду області ще не вичерпані.
Відповідно до Закону України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки” від 21 вересня 2000 р., основною метою якого є збільшення площ земель країни з природними ландшафтами до рівня, достатнього для збереження ними різноманіття, близького до природного стану, та формування єдиної територіальної системи, побудованої для забезпечення міграції та поширення видів рослин і тварин природними шляхами, збереження природних екосистем, видів рослинного і тваринного світу та їх популяцій, Держуправлінням екології та природних ресурсів в Рівненській області внесені пропозиції щодо планів реалізації Загальнодержавної програми формування національної екологічної мережі області на 2001-2005 рр., в які входить розширення мережі регіональних ландшафтних парків області, а саме: закінчення робіт із створення “Дермансько-Мостівського регіонального ландшафтного парку” в Здолбунівському р-ні, регіонального ландшафтного парку “Погориння” в Гощанському р-ні і “Демидівського регіонального ландшафтного парку” в Демидівському р-ні.
Виходячи з існуючих якісних та кількісних показників природно-заповідного фонду, умов сучасного господарювання та з метою забезпечення виконання “Загальнодержавної програми формування національної екологічної мережі України на 2005-2010 рр.”, пріоритетними проблемами в галузі заповідної справи, що потребують розв’язання, є:
- збільшення площ та формування оптимальної репрезентативної мережі природно-заповідного фонду;
- інвентаризація сучасного стану та організація систематичних спостережень за станом заповідних природних комплексів та об’єктів;
- створення та ведення кадастру природно-заповідного фонду;
- вжиття заходів щодо збереження природно-заповідного фонду;
- забезпечення реалізації заходів щодо формування регіональної екологічної мережі;
- вдосконалення режиму охорони та використання інших природних територій, що особливо охороняються.
З метою вирішення пріоритетних проблем протягом 2005-2010 рр. потрібно вжити комплекс організаційних заходів, а саме:
- забезпечити розробку проектів організацій територій та підтримання регіональних ландшафтних парків;
- продовжувати роботи щодо розширення існуючих та створення нових заповідних об’єктів;
- забезпечити поетапну інвентаризацію та розробку науково обґрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення встановленого режиму охорони заповідних природних комплексів та об’єктів.
Базальтові стовпи (геологічний заказник, Рівненщина)
Цей заказник знаходиться на Івано-Долинському родовище базальтів, що в с.Берестовець Костопільського району Рівненської області.
Базальтові стовпи — різновид базальтів, що має в поперечному перерізі — форму від чотирьохгранних до семигранних. Товщина стовпів коливається в межах від 0,6 до 1,2м. Переважають із товщиною 0,8-1,0м. Висота — від 3-х до 30м. Мають властивість давати прямий рівний розкіл.
Загальна протяжність відслонень базальтів у межах заказнику 180-230м. Також на території заказнику є мінерали: адуляр, хлорит, яніт, кварц, халцедон, кальцит, барит, гематит, пірит, марказит, псиломелан, борніт, азурит, мідь самородна.
«Соколині гори» (ландшафтний заказник місцевого значення, Рівненщина)
Наймальовничіший куточок Рівненщини, заказник «Соколині гори» на березі річки Случ отримав серед мандрівників цікаву назву, що порівнює його зі Швейцарією. Адже скелястий каньйон Случа не поступається відомим європейським місцинам.
Ця територія має ранг ландшафтного заказника місцевого значення й охоплює площу 340 га. На цій території немає привабливішого місця. Великими гранітними скелями над долиною Случі підноситься західний борт Українського кристалічного щита. На темному фоні гранітів під сонцем виблискують лусочки слюди, а де-не-де трапляються пегматитові жили з кристалами турмаліну. Особливо гарна скеля Княжа гора висотою 60 70 м, що різко обривається до річки. Біля підніжжя скелі розташований Губківський кар'єр, де видобувають сірі гнейси та кристалічні сланці ранньопротерозойського віку.
Поблизу с. Губків ці породи перерізає потужна (до 100 м) дайка амфіболіту з характерною кулеподібною окремістю, що складається з ортоклазупіриту, біотиту. Тут також проходить невелика дайка (1 2 м) базальтів, що перерізає давнішу жилу пегматитів.
продолжение
--PAGE_BREAK--Природні особливості — соснові із домішками берези. На території заказника зростає 400 видів вищих судинних рослин. З них 77 рідкісних, а 19 занесено до Червоної книги України. Серед них астранція велика, булатка великоквіткова та довголиста, верба чорнична, гніздівка звичайна, ковила пірчаста, коручка темночервона, лілія лісова, любка дволиста та зеленоквіткова.
Тваринний світ дуже різноманітний. Так, в річках водяться такі риби як: плітка, в’язь, лин, пічкур, верховодка, лящ, золотий та срібний карасі, окунь, щука та інші види риб. Серед ссавців тут мешкають білка, їжак, кріт звичайний, тхір та куниця лісові, лисиця, вовк, свиня дика, козуля європейська, лось. Світ пернатих представлений такими птахами, як припутень, горлиця звичайна, одуд, крутиголовка, дятли великий строкатий, середній та малий, вільшанка, журавель сірий, лунь болотний, очеретянки лучна, чагарникова та велика, лелека білий та чорний та інші. Із плазунів тут зустрічаються ящірка прудка, ящірка – живородка, вуж і гадюка звичайні.
Заказник «Соколині Гори» має важливе краєзнавче значення. По обох берегах Случі знайдено залишки стоянок первісної людини, численні козацькі й татарські могильники, кургани. На вершині скелі Княжа гора збереглися руїни замку ХV ст. і залишки селища древлян. Є легенда, що в замку жив багатий князь, який десь заховав усі свої скарби. Однак даремно шукали люди скарб у руїнах, найцінніше було в них під ногами у горі та її камені.
Для заказника характерне дивовижне поєднання різних рослин. На скелях поширені рідкісні для Полісся рослини таволга середня, кизильник чорноплодий, молодило руське тощо. У тріщинах скель ростуть цибуля гірська, бурачок польовий, крупка весняна. Тут нерідко, окрім наскельних рослин, можна побачити і представників степової рослинності гвоздику перетинчасту, півника угорського, ластівця лікарського тощо. З лівого берега до Случі підступає старий ліс з кремезними дубами, високими і товстими березами, серед яких тут і там стоять химерні скелі, складені кристалічними породами докембрію.
2.2 Перспективи збереження біологічного розмаїття заказника «Чолгинський»
На сьогоднішній день Чолгинський заказник є унікальним місцем, напівприродні екосистеми якого створені не без допомоги людської господарської діяльності. З одного боку тут простежуються значні зміни в природних екосистемах Яворівщини, але з іншого цей приклад демонструє, що і в наслідок гірничо-видобувних робіт можуть створюватись унікальні комплекси природи, які заслуговують на спеціальну охорону. Актуальність існуючих проблем, у тому числі й природохоронних неодноразово обговорювалась у літературі.
Практично всі його мікростації від самого початку формування нового напівприродного комплексу поступово але досить активно заселялись різними видами тварин, в першу чергу птахами, ссавцями, амфібіями. Без сумніву тут cформувався багатий гідроценоз, де розвиваються бентосні та планктонні зооценози і вони стають багатими і унікальними для подальших трофічних взаємозв'язків від іхтіокомплексів до птахів та ссавців.
Наявність багатого гідроценозу підтверджує формування сталих сезонних міграцій дальніх пролітних видів птахів, зокрема мігруючих як з північної Європи, так і північно-східної Азії.
Чолгинський заказник набув важливого значення для мігруючих куликів, що живляться бентосними та планктонними організмами, хижих птахів, зокрема скопи, що живиться рибою. Частина цих видів належить не тільки до списку зникаючих занесених до Червоної книги України, але і до цілого ряду національних списків інших країн Європи, а також включені до переліку рідкісних та пріоритетних видів тварин, що охороняються міжнародним законодавством на рівні природоохоронних конвенцій, у тому числі ратифікованих урядом України.
А саме той факт, що при появі нових напівприродних ландшафтів або ландшафтних утворів, їх швидко і активно заселяють рідкісні або й зовсім не характерні для даної місцевості види птахів, свідчить про те, що ці екосистеми є дуже бажаними для цілого ряду видів і фактично саме такі «острівки» стають головним пристанищем для більшості дальніх мігрантів. У континентальних умовах, віддалених від морських узбереж або значних водних екосистем, подібні ландшафтні утворення стають головним або й єдиним присталищем для мігруючих птахів, що фактично є важливою умовою для відпочинку, нагромадження необхідної для прольоту енергії і загалом успішності їхніх міграцій.
Але не тільки мігруючі види тварин знаходять сприятливі умови на території Чолгинського заказника. Можливо найбільше значення цей природний комплекс отримав для локальних популяцій різних видів птахів. Зокрема, на території заказника вперше для всієї області утворилась місцева гніздова мікропопуляція сірої гуски — важливого мисливського виду. За останнє десятиліття ця мікропопуляція помітно зросла і стала найбільшим осередком розселення цього виду по водоймах Львівської обл. Цей приклад непоодинокий і ми припускаємо, що і в найближчому майбутньому
Чолгинський заказник з існуючим природоохоронним режимом буде відігравати важливе значення не тільки як розплідник мисливської дичини, але й унікальний резерват для збагачення фауни мисливських та інших цінних видів тварин. Цінні ландшафтні утвори цього заказника сприяють утворенню тут нових фауністичних комплексів, які в свою чергу приваблюють нові пролітні види або відновлюють можливості розмноження тих видів, які в далекому минулому були притаманні цим територіям, але в силу постійних змін оточуючого середовища поступово втратили можливість гніздуватись. Саме такий сценарій розвитку популяцій сірої гуски в нашій області зафіксований на території Львівщини завдяки природоохоронному значенню Чолгинського заказника.
Значення заказника слід розглядати і у відношенні важливого розплідника місцевої мисливської фауни, а насамперед для качиних, сотенні і тисячні зграї яких концентруються на його водоймах у післягніздовий період і згодом розлітаються по інших водоймах Яворівського району та області. Однак в останній рік досліджень спостерігався гострий конфлікт між цими природніми можливостями Чолгинського заказника і самовільною діяльністю рибалок-любителів, які приїжджають на його територію протягом всього літа і рибалять з човнів. Так у липні — серпні 2007 тільки на одній водоймі заказника протягом одного дня зазначалось понад 17-20 човнів з рибалками. Такий режим використання заказника є неправомірним і фактично саме в цьому році дослідники спостерігали значні втрати в потенційних можливостях Чолгинського заказника як розплідника мисливських видів птахів (в першу чергу лиски та крижня — найбільш популярних мисливських видів птахів у нашій області), а також було втрачено реальну важливість резервату для охорони рідкісних червонокнижних видів птахів та більшості дальніх пролітних як мисливських так і рідкісних видів.
Найбільш гостро виявлена проблема порушення чинного законодавства України стосовно збереження та охорони тваринного світу і виконання Положення про Червону книгу України. В умовах браконьєрства або інших порушень мисливцями (такі порушення спостерігались тільки протягом двох перших років існування заказника), доведення самого факту порушення законодавства не складали спеціальних труднощів, але в умовах любительського рибальства такі можливості природоохоронної діяльності обмежуються тільки самим порушенням режиму використання володінь заказника. Але на дійсності це не так, бо приклад 2008 р. показав, що переважна більшість рибалок, що на човнах використовували водоймище заказника, для рибальства здебільшого застосовували сітки, десятками яких рибалки перегородили водоймище і тим самим створили дуже небезпечні умови для цілого ряду рідкісних і втому числі занесених до Червоної книги України птахів. Зокрема найбільшу загрозу ці умови склали для пролітних скоп (Червона книга України), що серед хижих птахів є виключними іхтіофагами і відіграють важливу санітарну роль у водних екосистемах.
Досить інтенсивно скопи пролітали в серпні 2008 р. і фактично під час свого полювання на риб, кидаючись у воду з повітря кожного разу наражались на небезпеку заплутатись у рибальських сітках. При цьому рибоїдні птахи як правило гинуть у воді або й від рук самих же рибалок. Сітки, що перегородили водоймище заказника, створили гостру небезпеку для багатьох водоплавних птахів, в тому числі і рідкісних або мисливських видів качок, норців. Ці птахи як правило пірнаючи під воду під час живлення планктоном чи бентосом також часто потрапляють у рибальські сітки і досить швидко гинуть під водою. Доведення такої шкідливої діяльності рибалок на водоймах заказника є значно складнішим ніж доведення звичайного браконьєрства і тому робота з рибалками вимагає спеціальних заходів і значно більших затрат часу.
З іншого боку рибалки своїми порушеннями можуть приносити значну шкоду саме збереженню рідкісних видів птахів і режим заказника виключає будь-яке спортивне чи любительське рибальство на згаданих водоймах. Тим більше, що в попередні роки були відомі випадки отруєння рибою серед місцевого населення, яке пробувало рибалити на водоймах ВО «Сірка», а ринок збуту виловленої на водоймах заказника риби, залишається невідомим.
Тому необхідно спрямувати природоохоронні зусилля в межах існуючого заказника на попередження порушень законодавства рибалками. Це необхідно не тільки з точки зору охорони самого режиму заказника, але й для вирішення наростаючого конфлікту між використанням природних ресурсів у районі. В сучасних умовах виявилося, що не мисливці порушують природоохоронний режим заказника, а саме рибалки-любителі, при тому вони порушують природоохоронне законодавство, застосовуючи заборонені методи лову риби, і своїми діями створюють несприятливі умови для відтворення мисливської фауни, безпосередньо своєю діяльністю загрожують збереженню рідкісних видів птахів, окремі з яких спеціально охороняються як національним так і міжнародним природоохоронним законодавством, а також можуть створювати напружену медико-санітарну атмосферу на ринку збуту не перевіреної рибальської продукції.
Враховуючи той факт, що природні екосистеми Яворівщини, які на сьогодні знаходяться під державною охороною, здебільшого складають саме лісові природні комплекси і на територіях заповідника «Розточчя», Яворівського природного національного парку серед лісового ландшафту фактично немає унікальних водних екосистем, розглядається можливість збереження Чолгинського водно-болотного комплексу як важливу доповнюючу ланку в цілісній системі охорони природи не тільки Яворівщини, але і всієї Львівської області. Значення збереження таких водно-болотних екосистем вже неодноразово обговорювалось в науковій та природоохоронній літературі.
Пріоритетне значення збереження саме водно-болотних угідь для України і загалом для Європейського континенту підтверджено багатьма урядовими рішеннями і міжнародними конвенціями з питань збереження природного середовища Європи та біологічного різноманіття континенту). При цьому розглядаючи концепцію природоохоронних територій Львівщини потрібно врахувати той факт, що саме в Чолгинському заказнику утворились умови сприятливі для наукових досліджень мігруючих птахів, для масового кільцювання дальніх мігрантів і саме тут утворено єдиний на Львівщині і в цілому регіоні Західної України кільцювальний пункт. Такі території є унікальними не тільки для природного середовища нашої країни, але й для всієї Центральної та Східної Європи.
Досліджуючи екологічні зв'язки між гетеротрофними компонентами заказника та його рослинністю дослідники встановили, що саме умови існуючого заповідного режиму Чолгинського заказника максимально вплинули на формування стійких трофічних ланцюгів цих напівприродних екосистем. Зокрема ці трофічні взаємозв'язки сформувались за рахунок своєрідного симбіозу між популяціями окремих диких тварин і явищем випасання домашньої худоби. Для прикладу, розглядалися взаємозв'язки між сільськими ластівками, жовтими плисками, шпаками та свійськими тваринами і вчені прийшли до висновку, що між згаданими видами тварин існує стійкий симбіотичний зв'язок, де відповідно до режиму випасання всі згадані види птахів протягом світлової доби приймають активну участь у підтримці рівноваги самого процесу випасання. Сільські ластівки та жовті плиски зграями наповнюють пасовища і постійно виловлюють кровососних комах, що в літні місяці переслідують худобу і не дають їй спокійно пастися, а тим самим впливають на кількісні показники надоїв молока. При тому, що саме в створених умовах Чолгинського заказника протягом літа та вересня концентруються на відпочинок багаточисельні тисячні зграї сільських ластівок та жовтих плисок (обидва види належать до місцевих популяцій, але восени мігрують до південної Африки), саме тут дослідники отримали унікальні можливості локалізувати і охороняти найбільш важливі для сільського господарства і зокрема тваринництва види птахів, які в межах одного дня розлітаються по всьому району і щоденно протягом багатьох місяців прилітають в Чолгинський заказник на нічліжки, утворюючи тут десятитисячні зграї, що переховуються в очеретах. Сільські ластівки та жовті плиски максимально сприяють випасанню великої рогатої худоби, а шпаки та жовті плиски також сприяють вільному випасанню коней.
З впевненістю можна стверджувати, що в умовах Чолгинського заказника склались сприятливі умови для регульованого випасання свійських тварин при навантаженні не більше 100 голів корів та 25 голів коней на одне пасовище протягом сезону. В багатьох випадках випасання слід навіть рекомендувати, що пов'язано з управлінням локальними рослинними формаціями необхідними для підтримки успішного гніздування цінних мисливських та рідкісних видів птахів. Тільки випасання з допомогою собак на території заказника виключається повністю, бо такий режим випасання порушує весь заповідний режим заказника, створює надмірні умови хвилювання для птахів, що гніздуються і молодняка багатьох видів.
Випасання зокрема в умовах Чолгинського заказника максимально сприяло утворенню значної популяції зеленої ропухи (Bufo viridis), яка як правило в умовах Львівщини вважається малочисельним, а місцями рідкісним видом, але в умовах Чолгинського заказника досягає найвищої щільності не тільки для області, але й для всього регіону Західної України в цілому. Саме територія Чолгинського заказника з одного боку лежить на границі північно-східного поширення цьоговиду, а з іншого боку заказник став найбільшим резерватом для успішного збереження цього виду земноводних в регіоні, що випливає в наслідок огляду існуючої спеціальної літератури. Значення випасання для утворення багаточисельної популяції зелених ропух в Чолгинському заказнику полягає в тому, що свійські тварини сприяють збільшенню природного корму для ропух в тому числі і личинок комах шкідливих для цих же свійських тварин, а крім того переважно корови, втоптуючи грунт, часто сприяють утворенню великої кількості необхідних для цих земноводних укрить.
На території існуючого заказника обмежена господарська діяльність, але розробляючи мененджмент-план його розвитку вчені вважають, що на території заказника доцільне викошування трав та болотної рослинності особливо в післягніздовий період, коли фактично вже вивелись всі види мисливської та іншої фауни. Дуже доцільним на території заказника є викошування рогозів та очеретів на водоймі, де концентруються головні угруповання мігруючих сивкоподібних. Такі умови спиятимуть активному добуванню корму куликами, їхньому захисту від хижаків і можливих бродячих свійських тварин, а також наступному гніздуванню крячків, норців. В свою чергу ці умови викошування запобігатимуть можливому випалюванню очеретів і рогозів, які останнім часом часто практикують на території області як і пастухи, так і окремі жителі навколишніх сіл. А таке випалювання рослинності на території заказника категорично заборонено і воно порушує весь природоохоронний режим та збіднює фауну та населення всього заказника. В цьому нам довелось переконатись у 2000 р., коли на частині території заказника були випалені значні очеретяні зарості.
Сінокосіння ж в пізньо-літній період, навпаки поступово сприятиме збагаченню фауни заказника і при тому можливо запобігатиме поширенню синантропних рослин і частково бур'янів, які звичайно можуть загрожувати зміні рослинності заказника і всього цінного природного комплексу. Доцільним на території заказника є випасання рогатої худоби і коней, яке також сприяє збагаченню природних екосистем особливо різними видами комах, що в свою чергу є важливим кормом для багатьох хребетних тварин. Але на території заказника фактично не допускаються такі сільськогосподарські роботи, як оранка та сівба, бо саме вони докорінно можуть вплинути на зміни екосистеми і її флористичні та фауністичні ресурси. З іншого боку землі заказника фактично зовсім несприятливі для робіт такого характеру.
Проте, корисно для екосистем заказника було б підняти на 0.5-1.0 м рівень води у хвостосховищі, яке через низький відвідний колодязь щорічно втрачає дуже багато води і міліє, зменшуючи площі придатні для використання рідкісними видами птахів.
Для уникнення конфліктних ситуацій між інтересами мисливських та рибальських колективів було б доцільно рекомендувати для розвитку любительського рибальства в районі спеціальне облаштування для рибальських потреб найближчих водойм у районі і зокрема поблизу с.Тарнавиця, де спортивний лов риби традиційно проводився і раніше. Зокрема, доцільно рекомендувати Яворівському національному парку подбати про організацію платних послуг для любительського і спортивного рибальства на окремих спеціально відведених для цих потреб водоймах, які могли б бути розміщені на території парку чи в його буферній зоні.
В умовах існуючого природного комплексу, що склався біля с. Чолгині за останні десятиліття на територіях, що прилеглі до заказника домінує відкритий ландшафт і це є необхідною умовою для збереження сформованого нового фауністичного комплексу. Зокрема відсутність деревних насаджень в межах заказника сприяє успішному гніздуванню більшості водоплавних та болотних видів птахів, які якраз в умовах відкритого ландшафту більше захищені від різних хижаків, у тому числі і хижих птахів. Крім того, умови відкритого простору максимально сприяють успішності гніздування багатьох видів сивкоподібних, інших болотних та цінних мисливських видів птахів, яким постійно може загрожувати локальна популяція сірої гави або крука. Але відсутність близьких деревних насаджень не сприяють цим воронивим птахам і тому втрати при гніздуванні водно-болотних птахів від згаданих видів воронових є мінімальними. В таких умовах є зовсім небажаним висаджування дерев або навіть чагарників не тільки по дамбах навколо існуючого заказника, але і на ближніх від заказника територіях, зокрема вздовж шосейних трас, що знаходяться поблизу с. Чолгині. Кошти які могли б витрачатись на такі міроприємства краще спрямувати на інші природоохоронні заходи, які не принесуть шкоди ні заказнику, ні його фауністичним ресурсам.
На території заказника, з метою збереження природнього спадку, заборонені роботи з видобутку корисних копалин, оскільки вони можуть привести до нових небажаних змін у заказнику (рівня води, рослинності, тощо) чим загрожуватимуть його існуванню і суперечуватимуть ст. 26, Глава 5 Закону України «Про природно-заповідний фонд України».
На території заказника «Чолгинський» проживають або зустрічаються в період міграцій дев'ять видів тварин занесених до списку загрожуваних видів у Європі, це: коромисло зелене (Aeschna viridis), карась сріблястий (Carassius carassius), джерлянка червоночерева (Bombina bombina), квакша (Hyla arborea), тритон гребінчастий (Triturus cristatus), деркач, дерихвіст степовий, орлан-білохвіст, баклан малий (The IUCN Species Survival Commission, «2000 IUCN Red List of Threatened Species», IUCN — The World Conservation Union, Cambridge, 2000). Тут також відмічені види, які віднесені до Видів Загальноєвропейської Природоохоронної Значимості (Species of European Conservation Concern, SPECs) відповідно до чотирьох визначених категорій.
Унікальність рослинних угруповань території заказника, обумовлюють певну специфіку фауни безхребетних, і зокрема комах. Так, тут зустрічаються кілька видів прямокрилих (Locusta migratoria, Oedipoda coerulescens, Tettigonia sp. та ін.) які живляться злаковими та очеретом. Верби, як основна деревна порода є об'єктом харчування для деревоточця пахучого (Cossus cossus). Серед інших привабливих в естетичному плані видів лускокрилих слід відмітити Cerura vinula, Celerio euphorbiae, Pergessa elpenor, Arctia caja. Крім того, в межах заказника відмічена стійка популяція махаона (Papilio machaon), занесеного в червону книгу України, та павука Argiope bruennichi — регіонально рідкісного ксерофільного представника фауни.
З інших безхребетних, інтерес представляють нематоди, виявлені як в грунті, так і у водоймах. Грунтові нематоди представлені в переважній більшості типовими ксерофільними формами, з яких описано новий для науки рід і вид Acroukrainicus sagittiferus. Це численні види з родин Cephalobidae (Acrobeles ciliatus, Acrobeloides thornei, A. buetschlii, Chiloplacus coarticaudatus, Stegelletina similis, Zeldia sp.), Panagrolaimidae (Panagrolaimus), Aphelenchoididae (три види Aphelenchoides) та Discolaimidae (Discolaimus). Виявлені також Ecumenicus monhystera, Mesodorylaimus Aporcelaimidae. Крім того відмічена присутність неспецифічних ектопаразитичних нематод (Helicotylenchus, Hemicycliophora, Tylenchorhynchus), в тому числі і переносників вірусів (Longidorus, Trichodorus) та типових седентарних ендопаразитів (Heteroderoidea). В прісноводних біотопах виявлено високу чисельність сапробіотичних нематод (Diplogastridae, Diploscapter, Panagrolaimus thienemanni, P. hygrophilus), характерних для порушених або забруднених біотопів.
Проведені попередні дослідження свідчать про своєрідність даної екосистеми і нагальну необхідність подальшого її вивчення спеціалістами в разних галузях зоологічної та біологічної науки.
продолжение
--PAGE_BREAK--Висновки
Однією з форм охорони навколишнього середовища є заповідна справа – комплекс організаційних, правових, наукових, економічних і виховних заходів, спрямованих на збереження унікальних та типових ландшафтів чи окремих природних об’єктів (видів рослинного і тваринного світу, насамперед рідкісних та таких, що перебувають під загрозою зникнення і занесених до Червоної книги, геологічних утворень, водойм тощо) у наукових, природоохоронних цілях
Зникнення видів і деградація довкілля викликають дедалі більше занепокоєння не лише вчених-екологів. Кількісне й якісне зубожіння біоти зазначають усі, хто хоч трохи стикається з дикою природою. Навіть не дуже спостережливі городяни помічають, що дедалі менше стає птахів, метеликів, риби, грибів, ягід, а передмістя, куди вони виїжджають на відпочинок, з кожним роком втрачають свою привабливість.
Стрімкий розвиток цивілізації не прискорив процесів видоутворення, але інтенсифікував процеси вимирання видів. Це відбувається через руйнування місць проживання видів, надмірну економічну експлуатацію окремих видів (масовий відстріл тварин, хижацьке рибальство, вирубування комерційно цінних видів дерев тощо), конкуренцію з екзотичними видами «чужих» фаун і флор, екстенсивне нарощування масштабів сільськогосподарської діяльності (передусім вирубування лісів і розорювання під сільськогосподарські угіддя цілинних земель), глобальне техногенне забруднення біосфери.
Людство занепокоєне тим, що біорізноманітність істотно зменшується в результаті деяких видів людської діяльності. Необхідно передбачити можливість істотного скорочення чи втрати біорізноманітності, відвернути небезпеку й усунути причини цього.
Постає нагальне питання про збереження того біорізноманітті, яке існує на території України. Велику роль у цьому відіграють законсервовані території – заказники місцевого та державного значення.
Заказники — це території й акваторії, на яких охороняються окремі види рослин і тварин або природні комплекси (озера, болота, ділянки лісу чи степу з рідкісними видами рослин або тварин, печери, території з унікальними геологічними утвореннями тощо). На території заказників дозволяється обмежена господарська діяльність, але тільки така, що не завдає шкоди об'єктам, які охороняються (наприклад, обмежена заготівля сіна в лісових заказниках, збирання морської трави зостери в приморських заказниках, регламентоване полювання на окремих видів тварин у заповідно-мисливських господарствах). На території України практично в кожній області є принаймні кілька заказників.
Список використаної літератури:
1. Білявський Г. О., Падун М. М., Фурдуй Р. С. Основи екологічнихзнань. — К.: Либідь, 2000.
2. Білявський Г. О., Падун М. М., Фурдуй Р. С. Основи загальної екології:Підруч. — К.: Либідь, 1993.
3. Бойчук Ю. Д., Солошенко Е. М., Бугай О. В. Екологія і охорона навколишнього середовища: Навч. посіб. — 2-ге вид., стереотип. — Суми:Вид. “Унів. книга”, 2003. — 284 с.
4. Географічна енциклопедія України в трьох томах. — К.: Українська енциклопедія, 1993. – 1-3т.
5. Дерій С. І., Ілюха В. О. Екологія. — К.: Вид-во фітосоціолог. центру,1998.
6. Джигирей В. С. Екологія та охорона навколишнього природного середовища: Навч. посіб. — К.: Знання, 2000.
7. Екологія людини: Підруч. для вищ. навч. закл. / О. М. Микитюк, О. З.
Запольський А.К, Салюк А.І. Основи екології. — К.: Вища освіта. — 2001.
8. Злотін В. М. Бровдій.Екологія.— Х.: Ранок, 1998.
9. Злобін Ю. А. Основи екології. — К.: Лібра, 1998.
10. Исаченко А.Г. Ландшафтоведение и физико — географическое районирование. — М.: Высшая школа, 1991, С 5 — 19, 199 — 200.
11. Колотило Д. М. Екологія і соціологія: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 1999.
12. Крисаченко В. С., Мостяєв О. І. Україна: природа і люди. — К.: НІСД,2002. — 623 с.
13. Основи соціоекології (Ред. Г. О. Бачинський).- К.: Вища школа, 1995. — С. 52-58.
14. Охорона навколишнього середовища та використання природних ресурсів України. — К., 1992. — С. 106 — 107.
15. Проблеми екології рідного краю (навчальні матеріали) (Ред. Л.П. Царик). Тернопіль, 1993. — С. 16 — 20
16. Реймерс Н.Ф. Природопользование: словарь — справочник. – М.: Мысль. – 1990.
17. Справочник по заповедному делу (Ред. А.М. Гродзинский ). — К.: Урожай, 1998. — С. 33 — 36..
18. Сторожук В.М, Яцюк Р.А. Основи екології та навколишнього середовища — Львів: Афішаю — 2000.
19. Шаблій О.І. Соціально-економічна географія України. — Львів: Світ. — 1994.
продолжение
--PAGE_BREAK--