ЕКОЛОГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ ЯК МЕХАНІЗМ ГАРМОНІЗАЦІЇ СИСТЕМИ„ПРИРОДА – СУСПІЛЬСТВО”
План
1. Збалансований розвиток як шлях вирішення проблеми гармонізації системи„природа – суспільство”
2. Класифікація систем і механізмів екологічного управління
3. Процес і технологія управління
4. Наукові основиуправління
5. Принципи і функції управління
6. Інноваційнадіяльність
1. ЗБАЛАНСОВАНИЙРОЗВИТОК ЯК ШЛЯХ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ ГАРМОНІЗАЦІЇ СИСТЕМИ „ПРИРОДА–СУСПІЛЬСТВО”.
Збалансованийрозвиток є процесом гармонізації життєдіяльності, забезпечення задоволеннянеобхідних потреб усіх членів суспільства за умови збереження й поетапноговідновлення цілісності природного середовища, створення можливостей длярівноваги між його потенціалом і вимогами людей усіх поколінь.
Основоюзбалансованого розвитку є паритетність відносин у тріаділюдина—господарство—природа, що забезпечує перехід до такого способу взаємодіїсуспільства і природи, який характеризується як епоха ноосфери.
Збалансованийрозвиток узагальнює в собі процес виживання й відновлення генофонду нації,активізацію ролі кожної окремої людини в суспільстві, забезпечення її прав ісвобод, збереження природного середовища, формування умов для відновленнябіосфери та її локальних екосистем, орієнтацію на зниження рівня антропогенноговпливу на довкілля й гармонізацію розвитку людини і природи.
Разом із тимнеузгодженість темпів економічного розвитку і вимог екологічної безпеки,домінування природоємних галузей, висока питома вага ресурсо- й енергоємнихзастарілих технологій, сировинна орієнтація експорту, мілітаризація виробництва,відсутність гуманістичних цінностей серед пріоритетів розвитку, а такожкультури праці і споживання призводять до поглиблення кризового стану векономіці, погіршення стану довкілля. Це створює реальну загрозу життю ідіяльності сучасних і майбутніх поколінь.
Забезпеченнязбалансованого розвитку має відбуватися виключно шляхом заощадливоговикористання всіх ресурсів, структурно-технологічної реструктуризаціївиробництва, використання творчого потенціалу всіх членів суспільства длярозбудови і процвітання держави.
Ідеязбалансованого розвитку стосується не тільки сучасності: вона адресованаводночас як тим поколінням, що живуть нині, так і прийдешнім. Це ідеярівноправ'я всіх поколінь і всіх людей, ідея справедливості в просторі й учасі, ефективного використання потенційних можливостей, збалансованостісуспільного розвитку і збереження природи.
Стосовнозагальної стратегії практичних дій щодо гармонізації системи«природа—суспільство» і впровадження принципів збалансованого розвиткусформульовані такі загальні рекомендації:
Визначеннявалового національного продукту має бути змінене таким чином, щоб у ньомувраховувались екологічні збитки і вигоди.
Визначенняпродуктивності праці має бути змінене з урахуванням позитивного або негативноговпливу на навколишнє середовище.
Уряди повиннідомовитися про призупинення використання невиправданого заниження обліковихставок і вжити заходів для більш точного врахування впливу поточних рішень нажиття прийдешніх поколінь.
Уряди повинніприпинити субсидування із суспільних фондів і заохочення діяльності, яказагрожує навколишньому середовищу.
Уряди повинніполіпшити кількість та якість інформації щодо впливурізних товарів нанавколишнє середовище і зробити цю інформацію доступною для користувачів.
Уряди повиннівжити заходів, що зроблять діяльність компаній прозорою для спільноти з позиціїзавдання шкоди навколишньому середовищу.
Уряди повинніприйняти програми допомоги компаніям у сфері вивчення витрат і прибутків, щопов'язані з більш ефективними природоохоронними заходами.
Країнизобов'язані переглянути свої антитрестівські законодавства з тим, щоб вонимістили поняття екологічної шкоди.
Уряди повиннівимагати внесення екологічних стандартів у договори міжнародні угоди, у томучислі торговельні.
Критеріїміжнародних фінансових організацій під час розгляду замовлень на субсидуванняпроектів розвитку мають містити екологічні положення. екологічнийуправління інноваційний
Уряди зобов'язанів прискореному порядку використовувати погашення заборгованості в обмін наприродоохоронні заходи, тим самим стимулюючи більш бережливе ставлення доприроди в обмін на погашення боргових зобов'язань.
Уряди повиннівиконувати міжнародні угоди, які обмежують викиди в атмосферу вуглекислого газукожною країною, і угоди, призначені для купівлі-продажу прав на викидизабруднень, створити ринок між країнами, які перевищують свій ліміт, ікраїнами, які цей ліміт використовують.
Уряди країнреалізують керівні принципи через свої національні стратегії сталого розвитку.
2. КЛАСИФІКАЦІЯСИСТЕМ І МЕХАНІЗМІВ ЕКОЛОГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ
Екологічнеуправління, як і сама екологія, є досить розгалуженою і багатофункціональноюсферою діяльності різних суспільних, державних, корпоративних та іншихінституцій, у тому числі міжнародних. Воно може функціонувати як ціліснасистема (наприклад, державна), як окрема цільова функція (наприклад, управлінняекологічною безпекою), як функція, орієнтована на окремий об'єкт (наприклад,управління відходами).
Розглянемокласифікацію управлінь за системними ознаками. Найвідчутніше впливають напроцес гармонізації життєдіяльності суспільства і збалансованого розвитку такі,зокрема, системи:
державногоекологічного управління;
корпоративногоекологічного управління;
місцевогоекологічного управління чи самоврядування;
громадськогоекологічного управління;
басейновогоуправління;
управлінняекологічними мережами (природно-заповідним фондом);
управлінняекологічною безпекою.
Кожна зперелічених систем екологічного управління має свою законодавчу й нормативну, утому числі міжнародну, базу; власну екологічну політику, а отже, і стратегію;свої організаційні структури і механізми здійснення функцій. У цілому вонискладають національну систему екологічного управління.
Всім системамуправління характерна наявність таких невід'ємних системних складових частин іелементів, як суб'єкт і об'єкт управління, управляючий вплив і зворотнийзв'язок, які утворюють єдиний і водночас загальний контур управління.Кібернетика як наука, що вивчає загальні закономірності управління всуспільстві і природі, виходить із положення про існування єдиної принциповоїсхеми управління, найбільш спрощену модель якої можна подати у вигляді типовогоконтуру управління. За цією системною моделлю суб'єкт управління (органиуправління в галузі екології) здійснює управляючий вплив (на підставі законів,указів, підзаконних нормативних актів, стандартів, постанов, наказів, програмекологічного спрямування) на об'єкт управління (соціальні об'єкти,підприємства, природні об'єкти), який відповідно до отриманого управляючоговпливу змінює свій стан, діяльність, кількісні та якісні параметри стану абовпливу на навколишнє середовище.
Об'єкт управлінняможе впливати на довкілля у двох напрямах: «від природи до людини» (вилученняприродних ресурсів) і «від людини до природи» (забруднення навколишньогосередовища). Вплив на навколишнє середовище є кінцевим результатом діяльностіоб'єкта управління і являє собою його вихід — вплив життєдіяльностісуспільства. Власне саме характеристика дії об'єкта управління на довкілляслугує критерієм ефективності функціонування систем екологічного управління,позитивом дієвості механізмів управління й гармонізації.
Стабілізація ігармонізація, динамічна рівновага суспільства в природному середовищідосягається спеціальними засобами та методами, які дістали назву механізмівекологічного управління (механізмів природоохоронної діяльності іприродокористування). З офіційних джерел найвідомішими стали такі механізмиекологічного управління:
біотичнерегулювання навколишнього середовища;
еколого-господарськийбаланс територій;
кадастровий;
моніторинговий;
законодавчий інормативно-правовий;
економічний;
адміністративний;
інформаційно-контрольний;
науково-освітній;
громадський.
У різноманітнихсистемах екологічного управління ці управлінські механізми діють по-різному,але фундаментальним для всіх систем є механізм біотичного регулювання, черезякий реалізуються екологічні закономірності співіснування суспільства іприроди.
3. ПРОЦЕС ІТЕХНОЛОГІЯ УПРАВЛІННЯ.
Процес управлінняобов'язково супроводжується утворенням великої кількості документів, щозабезпечують добре виконання роботи і досягнення поставленої мети. Оскількиголовний продукт праці апарату управління — це інформація, її необхідноперетворити у форму документа. Існує декілька засобів перетворення інформації,а в свою чергу, і декілька видів документів, що втілюють в життя ціперетворення.
Управлінськаінформація —це сукупність відомостей про стан об'єкта і суб'єкта. Обсяг і зміст інформації,що переробляється в процесі управління залежить від основних характеристиксистеми: цілей, функцій і методів, структури органу.
Перетворенняінформації буває: творчім, логічним і технічним.
Творчіперетворення завершуютьсястворенням нової інформації.
Логічніінформаційні перетворення — це різного роду розрахунки, вибірка даних, їхнє складання іт.п.
Технічніінформаційні перетворення не змінюють якісної чи кількісної характеристики інформації,вони пов'язані лише з перетворенням форми її носія.
Інформація,використовувана в процесі, класифікується за різними ознаками: за змістовноюознакою, за джерелом виникнення, стосовно процесу, за тимчасовою ознакою, заформою представлення, за способом фіксації.
1. За змістом інформаціяподіляється на соціально-політичну, економічну, організаційнунауково-технічну та ін.
2. За джерелом — навнутрішню (джерелом є об'єкт і його ланки) і зовнішню (виходить відвиших органів, постачальників, замовників тощо).
3. Стосовнопроцесу — на директивну й описову. Директивна — це інформаціявпливу, обов'язкова до виконання. Вона міститься в законах, постановах, наказахй інших
документах.Описова може бути використана в процесі, наприклад, для обліку вимог, щозмінюються, до тих чи інших параметрів.
4. Зачасом — на минулу, поточну і майбутню чи постійну і перемінну.
5.За формою —на цифрову, текстову і кодовану. Остання використовується або длязбереження зведень, або для їхньої проміжної обробки і передачі.
6. За способомфіксації — на усну і документальну.
У процесіуправління використовуються такі основні види документів:
Постанова— первинний акт, прийнятий вищими,функціональними, регіональними і галузевими органами, що визначає найбільшважливі, принципові рішення. Мають тривалий термін дії і стосуються широкогокола організацій різного підпорядкування.
Положення - правовий акт, що встановлює правиладіяльності чи організації їхніх структурних підрозділів.
Рішення— це документ, що видається декількоманеоднорідними органами спільно (наприклад, адміністрацією чи профспілкою).
Розпорядження — документ, у якому міститьсярозпорядження керівника підлеглим працівникам із приводу виконання окремих дій,є як правило правовим актом обмеженого терміну дії з вирішенняоперативних питань. Видається особисто керівником.
Наказ — це основний вид розпорядницькогодокумента, що виданий як з ініціативи керівника його підлеглим, так і в зв'язкуз директивою вищестоящої організації.
Протокол — документ, що фіксує склад ікількість учасників, хід обговорення яких-небудь питань колегіальним органом чиколективом даної організації і прийняті ними рішення.
Акт — документ колегіального характеру, уякому групою посадових осіб підтверджується визначений факт чи подія.
Лист — найбільш розповсюджений виддокументації, що використовується для обміну інформацією між установами на всіхрівнях. Різновидом листа є висновок і повідомлення.
Довідка— опис, підтвердження або констатаціяяких-небудь фактів.
Зведення— різновид довідки. Форми зведень:таблиці, графіки.
Огляд— коротке повідомлення, що міститьінформацію для підвідомчих і сторонніх організацій про роботу в тій чи іншійобласті.
План — документ, у якомуфіксуються намічені до виконання роботи, їхній обсяг, послідовність, термінивиконання, джерела фінансування та ін.
Звіт— документ, що включає зведення провиконання чого-небудь, а також про проведення визначених заходів.
У практицівикористовуються й інші види документів, характеристика яких не наведена вище.
Управлінськерішення
У процесіфункціонування підприємства управлінське рішення займає центральне місце вроботі апарату. Це, з одного боку, — процес вироблення варіанта реалізаціїзадуманого, а з іншого — документ, прийнятий план дій. Якщо розглядати інший,на наш погляд, більш предметний зміст цього поняття, то під управлінськимрішенням розуміється творчий акт суб'єкта, що визначає, на основі знанняоб'єктивних законів функціонування та розвитку керованої і керуючої системпрограму діяльності з дозволу назрілої проблеми.
У силу великоїзначимості управлінського рішення для діяльності організації воно повинневідповідати таким вимогам:
повинно матичітку цільову спрямованість, вирішувати конкретну проблему;
повинно бутиповноважним, тобто повинно прийматися органом чи керівником, що має правоприймати саме це рішення в рамках існуючого закону;
повинно бутисвоєчасним (не можна поспішати з ухваленням рішення, але і не можна йогозатягувати);
- неповинно бути суперечливим, тобто повинно узгоджуватися з іншими рішеннями;
- повиннобути чітким, ясним і лаконічним.Управлінське рішення включає змістовнучастину (відповіді на питання як повинна бути вирішена проблема) і організаційнучастину (послідовність і порядок дії; календарні терміни; відповідальнівиконавці; питання координації і взаємодії між співвиконавцями; порядокзвітності).
Залежно від ступеняохоплення об'єкта розрізняють загальні, приватні і локальні рішення.Загальні рішення охоплюють усю керовану чи керуючу систему іноді обидвівідразу. Приватні стосуються відповідних сторін діяльності організації.Локальні рішення можуть бути прийняті стосовно якогось окремого елементасистеми.
За тривалістюдії рішенняподіляють на стратегічні і тактичні.
Стратегічністосуються генеральних проблем. Вони, як правило, розраховані на тривалийтермін, часто приймаються для рішення перспективних задач, тому їх називаютьперспективними.
Тактичні (чиоперативні) рішення пов'язані зі здійсненням поточних цілей і задач.
За ступенемповноти інформації рішення можуть прийматися в умовах визначеності, ризику і невизначеності.Умови визначеності мають на увазі чіткість і ясність обстановки, у якійприймається рішення. Вибір рішення в умовах ризику означає, що дія можепривести до безлічі можливих наслідків.
За характеромнаявної інформації розрізняють програмовані і непрограмовані рішення.
Програмованимиможна назвати стандартні, повторювані рішення.
Непрограмовані — це нестандартні, разові, творчі рішення. Для прийняття їхньому суб'єктунеобхідно мати багатий досвід, добре розвинуту інтуїцію.
При розглядіуправлінського рішення як процесу, виділяють прийняття і реалізаціюуправлінського рішення.
Прийняттяуправлінських рішень включає виявлення і формулювання проблеми, збір і аналізінформації для рішення, формулювання можливих рішень, вибір остаточноговаріанта.
Реалізаціярішень включає:розробку плану реалізації, доведення завдань до виконавців, оперативнекерівництво реалізацією рішення, облік і контроль, коректування рішення в разіпотреби.
Обґрунтованерішення базується на знанні об'єктивних закономірностей функціонування ірозвитку керованої та керуючої систем і обліку всіх особливостей конкретноїситуації. Тому воно поєднує науковий підхід і елементи творчості, мистецтва.
Процес управління можнаохарактеризувати з точки зору змісту, організації і технології. Зміст визначаєтьсясутністю, цілями, функціями і методами управління. Організація характеризуєтьсянаступними стадіями: планування і прогнозування; організація, координація імотивація; облік, аналіз і контроль.
З точки зору технологіїпроцес управління являє собою насамперед процес управління організаційнимипроцедурами й управлінськими операціями і процесами одержання, збереження тапереробки різноманітної інформації.
Відповідно достадій організації управління, ці процеси обслуговуються, у свою чергу,обліковим, аналітичним і інформаційним процесами, які також можуть бутинеавтоматизованими, напівавтоматизованими і автоматизованими. Належність дотієї чи іншої групи з останніх визначається ступенем використанняобчислювальної техніки і програмного забезпечення.
Процесуправління — це діяльність органів і кадрів з впливу на об'єкт за допомогою обраних методівдля досягнення поставлених цілей. Процес характеризує систему, усі її елементиі динаміку. Він становить реальне життя системи. Як основні елементи процесвключає прийняття і реалізацію управлінського рішення й організаціюдіяльності працівників.
Відповіднодо рівня структуривиділяються наступні процеси:
а) процес нанародногосподарському рівні, на міжгалузевому рівні;
б) процес нарівні галузей народного господарства і регіонів;
в) процес нарівні підприємств, об'єднань;
г) процес воргані, всередині апарату.
Крім рівнів,необхідно виділити і функціональний розріз процесу: процес планування,процес оперативної діяльності, процес контролю чи іншіфункціональні процеси: процес управління виробництвом, кадрами, фінансами таін. Вихідною ж є перша класифікація, що дає чітку, глибоку картину реальногопроцесу на кожнім рівні економіки.
Плануваннязабезпечує цілеспрямовану діяльністьоргана, єдність у рішенні питань і стабільності в роботі. Воно дає можливістьпідкоряти поточну оперативну діяльність апарату рішенню в першу чергу основних,перспективних задач, що стоять перед органом. Тут використовуються усі видипланування, характерні для управлінської діяльності: прогнозування,перспективне і поточне планування.
Організація оперативноїдіяльності полягає в тому, щоб здійснити чітку регламентацію робочого днявсіх співробітників — від керівників до виконавців, організувати прийомвідвідувачів, проведення нарад, здійснювати контроль за проходженнямдокументів, організувати й оснастити робочі місця з використанням техніки таін.
Контроль — завершальна стадія процесу.Він поділяється на попередній, поточний і наступний. Дляорганізації системи контролю необхідно насамперед знати зміст роботиконтрольованого об'єкта і мати правильно оформлену та своєчасну звітність,тобто бути інформованим про об'єкт, що перевіряється. Основна мета перевірки — дати об'єктивну характеристику діяльності суб'єкта в процесі досягнення нимпоставлених цілей і задач.
Системанаукових знань про управління представлена системою наук, яку можна назватинауковими основами управління.
4. НАУКОВІ ОСНОВИ УПРАВЛІННЯ — це система наукових знань, щоскладає теоретичну базу практики управління. Вся система наукових основуправління складається з трьох частин:
Методичніоснови наукового управління — відповідні розділи суспільних наук і науки, що вивчаютьзагальні організаційно-технічні закони, властиві різним видам управління(кібернетика, теорія систем), а також право, психологія, соціологія та ін. Зазначимо, що методичні основинаукового управління були б неосяжними, якби в їхній склад включалися самі згадані науки чи хоча б їхні розділи, але мова йдетільки про заключні висновки і рекомендації, що безпосередньо стосуютьсяуправління.
Конкретніуправлінські науки про елементи, функції і аспекти управління — це теорія планування,облікові дисципліни, управління науково-технічним прогресом, управліннядослідженнями і розробками, управління зовнішньоекономічними зв'язками,управління містом. Ряд конкретних наук про управління вивчають окремі йогоелементи: наукова організація управлінської праці, автоматизовані системиуправління, діловодство та ін. Система конкретних наук про управління постійно розвивається і доповнюється.
Теоріяуправління. Чимбільше з'являється конкретних управлінських наук, чим більша різноманітністьматеріалу методологічних і теоретичних основ, тим гостріша необхідність підходудо управління як до єдиного цілого. Цим визначається потреба в науці,присвяченій проблемам управління як цілого. Такою наукою є теорія управління. Теоріяуправління покликана дати знання, що дозволяють науково керувати і сформуватинавички вмілої управлінської діяльності.
5. ПРИНЦИПИ ІФУНКЦІЇ УПРАВЛІННЯ
Психологіяуправління твердить, що керівництво колективом будь-якого рангу повинно ґрунтуватисьна певних принципах, згідно з якими можна визначити головні функції управління.Оскільки застосування філософської категорії «принцип» у теорії управління маєсуто прикладний характер, слід виділити декілька класифікаційних группринципів. У той же час функції управління не можуть бути постійними набудь-якому етапі досягнення поставленої мети, а це свідчить про те, шо існуєтакож класифікація і функцій управління.
Категорія «принцип»означає: основне правило, ідея, якою керуються, основна вимога. Принципвизначений об'єктивними закономірностями управління, він відбиває найбільшзагальні, найбільш стійкі риси в прояві цих закономірностей. Принцип визначаєспосіб діяльності. Відповідно до характеру закономірностей, властивихуправлінню, виділяються загальні принципи, дія яких поширюється на усікомпоненти системи управління, і принципи, що належать тільки до окремих частинсистеми управління.
Загальнийпринцип — ценайважливіший усіх правил і норм управління. Дотримання загальних принципів єнеобхідною, а не абсолютно достатньою умовою успішного управління, тому щонеобхідно враховувати безліч інших факторів. Найчастіше правильність ухваленнярішення залежить також від локальних і приватних умов у кожній конкретнійситуації. Але ігнорування загальних принципів обов'язково приведе до серйознихпомилок і прорахунків керівника.
Найважливішим іззагальних принципів можна вважати принцип економічного підходу, що вимагаєбезупинного росту ефективності виробництва, орієнтації на науково-технічнийпрогрес, на ріст продуктивності праці, її якісних показників та економіїресурсів.
Функціїуправління — цеособливий вид управлінської діяльності, продукт процесу поділу праці іспеціалізації в сфері. Існує шість стадій виділення (відокремлення) функційуправління (Г.Х. Попов, 1984).
У процесі розвиткуорганізації і, як наслідок, її управління змінюється перелік функцій, щовиконують керівники. Необхідною умовою вивчення функцій управління є їхнякласифікація.
У загальномувигляді виділяють два найбільш важливі типи класифікацій функційуправління: з позицій об'єкта і з позиції суб'єкта 3 позиції об'єкта функціїрозподіляються між різними ступінями ієрархії органів управління: відМіністерства до мінімальної групи. Вони називаються господарськими.
Як суб'єкт виступає управління. Функціїуправління, виділені на основі суб'єкта управління, називають організаційними.Серед них особливе значення має група функцій, що відбиває стадіїуправління. їх називають основними (попереднє управління, оперативнеуправління і заключне управління).
Функціїпопереднього управління. Перша з основних функцій попереднього управління — визначеннямети. Мета — це вихідний пункт процесу управління, це основа реалізаціївсіх інших функцій процесу управління.
Прогнозування — наступна функція, щовідноситься до попереднього управління. У даний час прогнозуванню підлягаютьпрактично всі сторони життєдіяльності будь-якої організації: розробляєтьсясистема прогнозів, що складається із соціальних, економічних, демографічних інауково-технічних прогнозів.
Планування також належитьдо попередньогоуправління, тому що план включає визначення мети, перелік засобів і методівдосягнення мети, узгодження цілей, передбачуваних витрат і результатів. Устислому розумінні функція планування покликана визначити систему заходів, щодозволять забезпечити досягнення цілей.
Функціїоперативного управління підрозділяються на організацію (включає організаціюоб'єкта і суб'єкта управління, впливу суб'єкта на об'єкт): мотивацію (стимулювання),коорди націю дій та усунення конфліктів. Мотивація здійснюєтьсяшляхом матеріального, морального і адміністративного впливу.
Функціїзаключного управління: контроль, облік і аналіз. Контроль забезпечуєперевірку відповідності процесу функціонування (діяльності) об'єкта і суб'єктауправління цілям та іншим критеріям (законам, постановам, наказам, нормам,стандартам, правилам). У процесі контролю перевіряються результати роботи,ступінь відхилення від планованих етапів, виявляються причини і винуватціневиконання робіт.
Функції обліку йаналізу мають місце в процесі всієї роботи, але особливу важливість здобуваютьна етапі закінчення роботи. Облік як функція управління реалізується вспостереженні, реєстрації і збереженні інформації шляхом бухгалтерського,статистичного й оперативного обліків.
Чим складніше імасштабніше управління, тим глибше відбувається в ньому поділ праці, тим більшез'являється нових функцій управління. У той самий час поява нових функційуправління обумовлює посилення ролі інтегруючої функції керівництва.
6. ІННОВАЦІЙНАДІЯЛЬНІСТЬ
На сучасному етапірозвитку теорії управління набуває дедалі більшого значення інноваційнауправлінська діяльність або інноваційний менеджмент, суть якого полягає устворенні і впровадженні науково-технічних новацій з урахуванням екологічнихінтересів суспільства.
Інноваційнадіяльність (діяльність із питань нововведень підприємства) дійсно задаєдинаміку і темпи розвитку підприємству, сприяє його активній позиції на ринкупопиту і пропозицій, ставить завдання проблемного характеру.
Тенденціїрозвитку світової економіки свідчать, що все сходиться в кінцевому підсумку донеобхідності інтенсивного вдосконалення управління створенням і впровадженнямнауково-технічних інновацій з урахуванням екологічних пріоритетів, розвиткуінноваційного менеджменту. Орієнтир на наукоємні виробництва демонструють усірозвинені країни. Тому функціям інноваційного менеджменту надається пріоритетнезначення в конкретних технологічних, виробничих і організаційних системахпідприємств, фірм, корпорацій.
Є чималовизначень поняття інноваційної діяльності. Згідно з чинним законодавствомУкраїни, інноваційна діяльність — це одна з форм інвестиційної діяльності, щопов'язана з розробкою і впровадженням науково-технічних, організаційних,технологічних і управлінських нововведень.
Більш широкорозкриває суть поняття інноваційної діяльності визначення її як нововведення,що охоплюють науково-технічні, технологічні, економічні та організаційні зміниз позитивними екологічними й соціальними наслідками, які здійснюються увиробничій сфері. Основні характеристики інноваційної діяльності: якіснановітність виробів, способів виробництва й технологій порівняно з попередніми;темп реалізації; динаміка оновлення; екологічна чистота і безпека, економічнаефективність.
Залежно відпредметного змісту впроваджуваних інновацій розрізняють такі їх види:
продукційні —орієнтовані на виробництво й використання нових (поліпшених) видів продукції,виробів;
технологічні —надають нові (модернізовані) екологічно безпечні засоби (технології)виробництва наявних видів продукції, виробів; поліпшують екологічніхарактеристики виробництва;
управлінські —ґрунтуються на нових підходах і методах управлінської діяльності, перш за всесистемних, екологічних.
За рівнем впливуна навколишні природне й соціальне середовища інновації поділяються нарадикальні (наприклад, перехід на безвідходні, ресурсозберігаючі виробництва) імодернізуючі виробництво (наприклад, «зелена» модернізація).
Основниминайважливішими характеристиками інновацій є новітність (науково-технічнийаспект), екологічність (природоохоронний аспект) і комерційний успіх(економічний або ринковий аспект). Новітність може бути управлінською,технологічною, економічною, екологічною.
Усі ціхарактеристики взаємопов'язані. Завдання інноваційного менеджменту — зробититаку взаємопов'язаність і взаємозалежність системною, щоб науково-технічнийаспект став економічно вигідним, коли нововведення перетворюється на новий абополіпшений екологічно чистий продукт, на який є попит, а виробництво його незавдає шкоди навколишньому природному середовищу; цим і підвищується «якістьжиття» людини.
Процесвпровадження управлінських інновацій складається з таких етапів:
оцінкапідготовленості до впровадження;
розробка іздійснення програми впровадження;
контроль зареалізацією програми і модифікацією системи управління.
Прикладомуправлінської екологічної інновації на підприємстві є екологічний менеджмент.Оцінити підготовленість до його впровадження можна за допомогою екологічногоаудиту. На основі висновків і рекомендацій цього аудиту розробляється програмавпровадження екоменеджменту або екологічна програма підприємства з елементамивпровадження екоменеджменту.
Головнимзавданням на стадії оцінки підготовленості до впровадження є виявлення сил, якіздійснюють опір впровадженню інновацій, нейтралізація їх, а також стимулюваннясил, що підтримують впровадження інновації. На прикладі екоменеджменту цеможуть найкраще зробити незалежні професіонали — екоаудитори.
Для впровадженняінших управлінських інновацій також слід запросити незалежні консалтингові фірми,що володіють спеціальними системними методологіями, навичками впровадженняуправлінських інновацій. Такі фірми не лише здійснюють впровадження, але йпроводять навчання персоналу.
ЛІТЕРАТУРА
1. МаксименкоН.В., Задніпровський В.В. Організація управління в екологічній діяльності. –Х., ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2005, — 192 с.
2. ШевчукВ.Я., Саталкін Ю.М., Білявський Г.О. та ін. Екологічне управління. — К.,„Либідь”, 2004, – 430 с.