ГРОШІ ТА КРЕДИТ
Тема: «Фінансові посередники грошового ринку»
Ключові поняття: фінансові посередники, фінансового-кредитна система, банківська система, парабанківська система, небанківські фінансово-кредитні інститути, універсальні та спеціалізовані комерційні банки, лізингові компанії, факторингові компанії, брокерські і дилерські компанії, ломбарди, кредитні спілки.
Фінансовий посередник як суб’єкт грошового ринку.Грошовий ринок за характером зв’язку між кредиторами та починальниками поділяється на два сектори: сектор прямого фінансування та сектор непрямого (опосередкованого) фінансування. У секторі непрямого фінансування поряд з кредиторами і позичальниками, які умовно можна називати базовими суб'єктами ринку, з’являється третій – економічний посередник, який є самостійним і рівноправним суб’єктом грошового ринку.
Фінансовий посередник – сукупність фінансових установ (банки, страхові компанії, кредитні спілки, пенсійні фонди тощо), чиї функції полягають в акумулюванні коштів громадян та юридичних осіб і подальшому їх наданні на комерційних засадах у розпорядження позичальників.
Проаналізуємо різні підходи щодо класифікації фінансового посередництва. В американській економічній літературі прийнято класифікувати фінансових посередників на три основні групи: депозитні інститути, договірні ощадні інститути, інвестиційні посередники табл. 1.1.
У вітчизняній літературі найпоширенішим є поділ фінансових посередників на дві групи:
банки;
небанківські фінансово-кредитні установи, які інколи називають парабанками.
Таблиця 1.1 Класифікація фінансових посередників за американським підходом
Категорія фінансових посередників
Види установ за категоріями
Депозитні інститути
Комерційні та ощадні банки, інші ощадні та кредитні установи – залучають кошти на депозити та надають кредити клієнтам і учасникам
Договірні ощадні інститути
Пенсійні фонди, недержавні пенсійні фонди, страхові компаніїіз страхування життя здійснюють довготермінове накопичення коштів
Інвестиційні посередники
Різноманітні інституційні фонди(інвестиційні компанії) – об’єднують кошти індивідуальних інвесторів (клієнтів) та розміщують ці кошти у різноманітних фінансових активах з метою отримання прибутку.
Більш правомірним є розгляд фінансового посередництва, як фінансово-кредитної системи, яка залучає фінансові ресурси з метою їх подальшого розміщення у фінансові активи.
За цим критерієм фінансових посередників доцільно класифікувати так табл.1.2.
Таблиця 1.2 Класифікація фінансових посередників – вітчизняний підхід
Категорія фінансових посередників
Види установ за категоріями
Банки
Універсальні комерційні банки, спеціалізовані комерційні банки (інвестиційні, інноваційні, облікові, ощадні, іпотечні)
Небанківські фінансово — кредитні установи
Лізингові компанії, факторингові компанії, брокерські і дилерські компанії, страхові компанії, пенсійні фонди, фінансові компанії, ломбарди, кредитні спілки.
Функції фінансового посередництва, як зовнішній прояв його властивостей у системі економічних відносин, випливають з унікальної ролі, яку покликано виконувати фінансове посередництво в економічному розвитку. Суть та роль фінансового посередництва в економіці держави найбільш повно розкривається в його функціях
Аналіз ряду економічних досліджень надав змогу розглядати функції фінансового посередництва за такою схемою (рис.1.1.).
/>/>/>/>/>/>/>/>/>/>/>
/>
Рис. 1.1. Основні функції фінансового посередництва.
Фінансово-кредитна система – це сукупність фінансових, інвестиційних та кредитних інститутів держави
Побудова фінансово-кредитної системи України подана на рис. 2.1.
/>/>/>/>
/>/>/>/>
/>/>/>/>
/>/>
/>/>/>/>
/>
/>
/>
Рис. 2.1. Побудова фінансово-кредитної системи України
Банківська система – сукупність різних банків та інших кредитних установ, котрі функціонують у межах єдиного фінансового механізму.
Банківська система різних країн відрізняється, але можна виділити два типи їх побудови:
однорівневу;
дворівневу.
Однорівнева система передбачає горизонтальні зв’язки між банками, здійснення уніфікованих операцій, тут усі банки перебувають на одній ієрархічній лінії (характерна для тоталітарного режиму, існувала до 1987 р. в колишньому СРСР).
Дворівнева система характерна для країн ринкової економіки, складається з двох рівнів: верхній рівень – центральний банк; нижній рівень інші банки.
Структуру банківської системи України визначає Закон “Про банки і банківську діяльність”. Банківська система складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території України. Банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку. Державний банк – це банк, сто відсотків статутного капіталу якого належать державі.
Банк центральний– емісійний, кредитний, розрахунковий і касовий центр держави. Володіє монопольним правом випуску в обіг банківських та скарбннчних білетів, а також фінансово-контрольними функціями. Головними завданнями центрального банку є забезпечення стійкості національної грошової одиниці, регулювання та координація діяльності грошово-кредитної системи. В Україні центральним є Національний банк України.
Неемісійні (комерційні банки).
Банки мають право створювати обєднання і банківські холдингові групи, банківські корпорації. Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). Банк самостійно визначає напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій. НБУ регулює діяльність спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснених ними операцій. Законом України “Про банки і банківську діяльність” визначено, що банк набуває статусу спеціалізованого банку в разі, якщо більше ніж 50 % його активів є активами одного типу.
Банк комерційний – універсальна фінансово-кредитна установа, що створюється для залучення коштів і розміщення їх від свого імені на умовах повернення та платності. А також здійснює розрахункові операції за дорученням клієнтів, їх касове обслуговування, операції з валютою, коштовними металами, цінними паперами та інші операції, дозволені законом.
/>/>/>
/>
/>
/>
/>
--PAGE_BREAK--
/>
/>
Рис. 2.2 Класифікація комерційних банків
Комерційний банк проводить свою діяльність згідно зі статутом, що визначає перелік виконуваних банком операцій, розміри його фондів, органи управління, порядок використання прибутку. В Україні на всі види здійснюваних операцій, комерційний банк повинен мати ліцензію Національного банку. Він повинен дотримуватись встановлених Національним банком нормативів та інструкцій.
Банк універсальний – фінансово-кредитна установа, що здійснює всі основні види банківських операцій (депозитні, кредитні, фондові, інвестиційні, довірчі, розрахункові) та надає банківські послуги.
Банк інвестиційний – спеціалізована кредитна установа, що залучає довготерміновий позичковий капітал і надає його в розпорядження позичальникам (підприємцям і державі) через випуск облігацій та інших видів боргових зобов’язань. Основними функціями інвестиційних банків є з'ясування характеру і розміру фінансових потреб позичальників, узгодження умов позички, вибір виду цінних паперів, визначення термінів їх емісії і розміщення серед інвесторів. Інвестиційні банки є не просто посередником між інвестором і позичальником, але й гарантом емісії та організатором ринку.
Банк інноваційний – різновид комерційного банку; спеціалізується на фінансуванні та кредитуванні інноваційних проектів, тобто різних науково-технічних розробок, починаючи від проектування чи створення дослідного зразка до масового впровадження. Кредитування забезпечується придбанням відповідних акцій, а також шляхом розміщення облігаційних позик.
Банк ощадний – фінансова установа, що спеціалізується на обслуговувані населення, залучаючи грошові заощадження громадян і надаючи кредитні, розрахункові та інші банківські послуги.
Банк іпотечний – банк, що спеціалізується в наданні довготермінових кредитів під заставу нерухомості (будівель, землі, тощо) та випуску заставних листів, забезпечених нерухомістю.
Небанківська фінансово-кредитна система (парабанківська система) сукупність небанківських фінансово-кредитних установ (парабанків), яка охоплює спеціалізовані кредитно-фінансові інститути та поштово-ощадні установи. Діяльність спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів полягає в обслуговуванні певних типів клієнтів (нерідко на пільгових умовах) або поширюються на ті сфери кредитування, котрі є ризиковими для приватних банків (сільське господарство, будівництво, дрібне підприємництво). Поштово-ощадні установи – це особливий різновид спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, які акумулюють дрібні заощадження широких верст населення через поштові відділення і використовують ці кошти для кредитування інших кредитно-фінансових установ та держави.
Систему парабанків становлять: інвестиційні, лізингові, факторингові, страхові компанії, брокерські та дилерські фірми, пенсійні фонди, фінансові компанії, ломбарди, кредитні спілки.
Небанківські фінансові інституції теж є фінансовими посередниками грошового ринку, які здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у дохідні. У своїй діяльності вони мають багато спільного з банками:
функціонують у тому самому секторі грошового ринку, що й банки, — у секторі опосередкованого фінансування;
формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до банків, боргові зобов’язання, які менш ліквідні, ніж зобов'язання банків, проте теж можуть реалізовуватися на ринку як фінансовий інструмент;
розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов’язання, створюючи, подібно до банків, власні вимоги до інших економічних суб’єктів;
діяльність їх щодо створення зобов’язань і вимог ґрунтується на тих самих засадах, що й банків: їх зобов’язання менші за розмірами, більш ліквідні і коротші за термінами, ніж власні вимоги, внаслідок чого їх платежі за зобов’язаннями менші, ніж надходження за вимогами, що створює базу для прибуткової діяльності. Перетворюючи одні зобов’язання в інші, вони, як і банки, забезпечують трансформацію руху грошового капіталу на ринку трансформацію ризикову, строкову, обсягову і просторову.
Формування грошових ресурсів небанківських фінансових інституцій має ту особливість, що воно не є депозитним, тобто переданими їм коштами власники не можуть так вільно скористатися, як банківськими чековими вкладами.
Недепозитне залучення коштів може здійснюватися двома способами: на договірних засадах та шляхом продажу посередником своїх цінних паперів (акцій, облігацій). Звідси всі ці посередники поділяються на договірних фінансових посередників, які залучають кошти на підставі договору з кредитором (інвестором), та на інвестиційних фінансових посередників, які залучають кошти через продаж кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо.
Розглянемо в загальних рисах механізм посередницького функціонування основних небанківських фінансових інституцій.
Страхові компанії – це фінансові посередники, що спеціалізуються на наданні страхових послуг. їх діяльність полягає у формуванні на підставі договорів з юридичними і фізичними особами спеціальних грошових фондів, з яких здійснюються виплати страхувальникам грошових коштів в обумовлених розмірах у разі настання певних подій (страхових випадків).
Страхові компанії умовно поділяються на компанії страхування життя і компанії страхування майна від нещасних випадків. Методи роботи у них однакові: продаючи страхові полюси, вони мобілізують певні суми коштів, які розміщують у доходні активи. З доходів цих активів вони покривають свої операційні витрати, одержують прибутки. З мобілізованих коштів ці компанії створюють резерви для виплати відшкодувань при настанні страхових випадків.
Пенсійні фонди – це спеціалізовані фінансові посередники, котрі на договірній основі акумулюють кошти юридичній і фізичних осіб у цільові фонди, з яких здійснюють пенсійні ним громадянам після досягнення певного віку.
Пенсійні фонди бувають державні та приватні. Державні фонди, як правило, створюються з ініціативи центральних і місцевих органів влади. Вклади до них здійснюються шляхом нарахувань на заробітну плату всіх чи певних категорій працівників, або ж відрахувань з відповідних бюджетів. Тому й розміщення коштів цих фондів здійснюється переважно в державні цінні папери.
Приватні пенсійні фонди створюються, як правило, з ініціативи певних фірм, страхових компаній, банків тощо для виплат пенсій та допомог своїм працівникам. Кошти їх формуються за рахунок відрахувань із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку при його розподілі, з доходів від розміщення коштів в активи.
Ломбарди– фінансові посередники, що спеціалізуються на видачі позичок населенню під заставу рухомого майна. Кошти ломбардів формуються із внесків засновників, прибутку від їхньої діяльності, виручки від реалізації заставленого майна. Вони можуть користуватися також банківським кредитом. Відносини між ломбардами та позичальниками оформляються спеціальними документами (ломбардними квитанціями), які мають статус угоди між сторонами, що дає підстави відносити ломбард до групи договірних фінансових посередників.
Лізингові компанії– фінансові посередники, що спеціалізуються на здаванні в оренду фірмам для використання у виробничі діяльності предметів тривалого користування (транспортних засобів, обладнання машин, тощо).Вартість оренди поступово сплачується протягом визначеного строку (5-10 і більше років). Оформляються лізингові угоди договорами оренди. Ресурси лізингових компаній формуються з власного капіталу та банківських позик. Особливістю лізингового посередництва є те, що в ньому кредитування здійснюється в товарній формі і має довгостроковий характер, що дуже зручно для позичальників.
Факторингові компанії (фактори) – фінансові посередники, що спеціалізуються на купівлі у фірм права на вимогу боргу. Ці права існують, як правило, у вигляді дебіторських рахунків за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Сплату по цих рахунках при настанні строків одержує факторингова компанія. Оформляється така операція спеціальним договором між фактором та його клієнтом, який продає свої вимоги. Факторингові компанії звичайно створюються при банках і широко користуються позичками цих банків для здійснення своїх операцій. Окремі банки самостійно виконують такі операції для своїх клієнтів.
Інвестиційні фонди (банки, компанії) – це фінансові посередники, що спеціалізуються на управлінні довгостроковими вільними грошовими коштами. Вони спочатку акумулюють грошові кошти дрібних приватних інвесторів шляхом випуску власних цінних паперів, а потім розміщують їх в акції інших кормо рацій та в державні цінні папери.
Інвестиційні фонди, акумулюючи великі обсяги капіталів, спроможні забезпечити високий рівень професійного управління ними, надійний захист від кредитних ризиків та високий рівень дохідності за своїми цінними паперами – акціями, інвестиційними сертифікатами тощо.
Фінансові компанії – дочірні компанії чи компанії у складі об’єднання (холдингова компанія) створена з метою залучення фінансових ресурсів ззовні для забезпечення ними фінансових потреб свої підприємств. Це дозволяє фінансувати закупівлю продукції, виготовленої материнською компанією, реалізовувати її інвестиційні проекти.
Кредитна спілка – громадська організація, створена на добровільних засадах з метою фінансового та соціального захисту її членів, які ґрунтуються переважно за родом діяльності. Кредитну спілку створюють як юридичну особу з ініціативи групи людей, об’єднаних за певними (територіальними, професійними, тощо) ознаками. Вона об’єднує тільки фізичних осіб, а її діяльність пов’язана здебільшого з дрібними позичальниками. Філософія діяльності кредитної спілки передбачає мінімізацію кредитного ризику.
Брокери та дилери працюють на вторинному ринку, забезпечуючи купівлю-продаж цінних паперів, що сприяє підтриманню ліквідності фінансового ринку. Брокери зводять покупців і продавців та надають допомогу в оформленні їхніх угод, за що одержують плату у вигляді комісійних. Дилери ж самі купують пакети цінних паперів і продають їх за вищою ціною, що забезпечує їм певний прибуток. Великі фірми часто займаються і брокерськими, і дилерськими операціями.
Біржа – це місце, на якому здійснюється за чітко встановленими правилами торгівля цінними паперами. Біржа працює на засадах аукціону: цінні папери продають за найвищою ціною, а купують за найнижчою із запропонованих. Ціна встановлюється в процесі торгів, що забезпечує об’єктивність її формування. Це сприяє зниженню інформаційних витрат для заощадників. Проте послугами бірж можуть скористатися лише великі і відомі фірми-емітенти цінних паперів. Останнім часом швидко розвивається позабіржова торгівля цінними паперами, в якій угоди укладають за допомогою телефону та комп’ютера. Цією торгівлею може скористатися будь-який заощадник чи інвестор і здійснити фінансову угоду в межах вимог чинного законодавства.
Фінансові інновації– це процес постійного оновлення і вдосконалення діяльності інституцій фінансового ринку і фінансових посередників. Він має об’єктивний характер і є проявом проникнення науково-технічного прогресу у фінансову сферу. Темпи розвитку фінансових інновацій надзвичайно високі і, ймовірно, вищі, ніж інноваційні процеси в багатьох галузях реальної економіки. Наприклад, за рівнем комп’ютеризації та використання найсучасніших систем зв’язку з банками можуть позмагатися хіба що структури оборонного призначення.
Фінансові інновації, надзвичайно позитивне явище, оскільки сприяє підвищенню ефективності фінансових ринків та зростанню ролі фінансових посередників у процесі суспільного відтворення. Завдяки нововведенням прискорюється зведення заощадників і позичальників, зменшуються їхні витрати на фінансові операції, прискорюється оборот капіталу тощо.
Розвиток фінансових інновацій спричинюється багатьма чинниками економічного, техніко-технологічного, правового, наукового характеру.
У фінансовому секторі, як і в реальному, нововведення здійснюються насамперед під впливом гонитви за більшими прибутками. Щоб збільшити прибутки, недостатньо збільшити доходи і зменшити витрати, хоч і для цього потрібні інновації, а й розширити свою присутність на ринку, збільшити клієнтуру, потіснивши своїх конкурентів. А без пропозиції на ринку новітніших продуктів, доступніших і ефективніших послуг досягти цього не вдасться. Тому чинники більшої прибутковості та вищої конкурентності можна вважати переважаючими в стимулюванні фінансових інновацій.
Другим чинником розвитку фінансових інновацій можна вважати зміни економічного середовища, в якому функціонують фінансовий ринок та фінансові посередники. Ідеться, зокрема, про зміни ситуації на грошовому ринку: зростання темпів інфляції, зміни процентних ставок, посилення банківських ризиків, зростання кількості заощадників і позичальників тощо. Щоб вижити у швидкоплинному середовищі, діючим фінансовим інституціям потрібно було також швидко оновлювати всю свою діяльність – від асортименту і якості послуг до методів управління і знань та умінь свого персоналу.
Важливу роль у розвитку фінансових новацій, особливо в банківській діяльності, відіграє технічний прогрес. Завдяки широкому застосуванню комп’ютерної техніки та новітніх телекомунікацій банки (та й інші фінансові посередники) істотно знизили витрати з надання послуг, що дало змогу їм збільшити вкладення в маркетинг та розроблення нових видів продуктів, адекватних новому рівню банківських технологій. Яскравим прикладом таких інновацій є банківські пластикові картки, які за короткий строк набули масового застосування у кількох напрямах банківської діяльності: у розрахунках, у касовому обслуговуванні, у кредитуванні, в депозитних операціях.
Успіхи технічного прогресу відкрили широкі можливості для інноваційного розвитку фінансових відносин у напрямі інтернаціоналізації фінансових ринків, формування міжнародного банківництва, удосконалення міжнародних розрахунків тощо. Новітні телекомунікації забезпечують можливості миттєвого передання інформації в будь-який регіон земної кулі. Запровадження таких технологій у фінансову сферу дає можливість фінансовим брокерам та дилерам здійснювати операції з купівлі-продажу цінних паперів на будь-якій біржі світу, завдяки чому істотно розширилися масштаби трансформації капіталу, підвищилась ефективність фінансових ринків та дієвість фінансового посередництва.
Мотивом до розвитку фінансових інновацій є і такий чинник, як ухилення від регулятивних вимог органів фінансового контролю, від податкових зобов’язань та ін. Досить відчутною для банків, особливо в Україні, є регулятивна вимога обов’язкового резервування депозитів. Оскільки центробанки за обов’язкові резерви, які банки зберігають на своїх коррахунках, не виплачують їм ніякого доходу, формування таких резервів впливає на фінансовий стан банків так само, як і податки. Щоб знизити додатковий податковий тиск, банки активно ведуть пошуки нових джерел мобілізації коштів, які не підлягають обов’язковому резервуванню. Одним із таких джерел є залучення банками позичок від інших банків (вітчизняних та іноземних) та випуск власних боргових зобов’язань (облігацій, банківських векселів та ін.), або відкриття банками іноземних філій у тих країнах, де депозити взагалі не резервуються чи резервуються за значно нижчими ставками тощо.