--PAGE_BREAK--1.2
Причини виникнення інфляції
Економісти давно намагаються з’ясувати причини інфляції, щоб запропонувати ефективні методи боротьби з нею та її негативними соціально-економічними наслідками. У світовій економічній науці існує низка напрямів і шкіл, які неоднаково пояснюють причини інфляції. Складність та багатогранність інфляційних процесів поки що заважають дослідникам дійти до спільного погляду щодо причини інфляції, а звідси й різні підходи до проблеми антиінфляційних заходів.
Економісти 18-19ст. тлумачили інфляцію виключно як грошове явище. Однією з найстаріших концепцій інфляції є кількісна теорія грошей, основним постулатом якої є відоме твердження англійського філософа Д. Г’юма про те, що будь-яка кількість грошей в обігу веде до пропорційної зміни абсолютного рівня цін товарів і послуг. Інакше кажучи, кількісна теорія грошей стверджує, що рівень інфляції в країні залежить від кількості грошей, яка перебуває в обігу. Прихильники цієї теорії нині наголошують, що центральний банк, який визначає пропозицію грошей, повністю контролює темп інфляції.
Взагалі інфляція це багатофакторний процес, тобто причини інфляції різноманітні. Серед головних причин інфляції виділяють такі: зростання грошової маси вищими темпами порівняно зі зростанням національного продукту; дефіцит державного бюджету; мілітаризація економіки; монополії та необґрунтовані привілеї; особливості структури національної економіки та ін.
Однією із функцій центрального банку є постачання національної економіки потрібною кількістю грошей. Крім неї, центральний банк виконує низку інших функцій, що нерідко потребує збільшення обсягу грошової маси. Наприклад, щоб відвернути економічний спад, центральний банк проводить політику «дешевих грошей», що збільшує кількість грошей в обігу і веде до інфляції. Інколи бувають випадки, коли центральний банк, намагаючись прискорити розвиток національної економіки або маючи якусь мету, невиправдано підвищує темпи зростання грошової маси, які перевищують зростання національного продукту. В результаті ціни починають швидко зростати і розвивається інфляція.
До найважливіших інфляційних причин зростання цін можна віднести наступні:
1.Диспропорційність — незбалансованість державних видатків і прибутку — дефіцит державного бюджету. Часто цей дефіцит покривається за рахунок використання «друкарського верстату», що призводить до збільшення грошової маси і як наслідок — інфляція.
2.Iнфляційно небезпечні інвестиції — здебільшого мілітаризація економіки. Військові асигнування ведуть до утворення додаткового платіжездатного попиту, а як наслідок — збільшення грошової маси. Надмірні військові асигнування звичайно є головною причиною хронічного дефіциту державного бюджету, а також збільшення державного боргу для покриття якого випускаються додаткові паперові гроші.
3.Відсутність чистого вільного ринку і досконалої конкуренції як його частини. Сучасний ринок в чималій мірі огополiстичний. Оскільки огополiст зацікавлений в скорочуванні виробництва і пропозиції товарів створюється дефіцит використовуваний їм для підтримки чи підняття ціни на товар.
4.Імпортована інфляція, роль якої зростає зі зростанням відкритості економіки і утягнення її в світогосподарські зв'язки тієї чи іншої країни. Можливості для боротьби у держави досить-такi обмежені. Засіб ревальвації власної валюти, що інколи застосовується в таких випадках, робить імпорт більш вигідним, одночасно ускладнюючи експорт.
5.Iнфляційні очікування — виникнення в інфляції самопідтримуючого характеру. Населення і господарські суб'єкти звикають до постійного підвищення рівня цін. Населення вимагає підвищення заробітної плати і запасається товарами наперед, очікуючи на їх швидке подорожчання. Виробники ж побоюються підвищення цін з боку своїх постачальників, які водночас закладають в ціну своїх товарів прогнозоване ними зростання цін на комплектуючі і розгойдують цим маховик інфляції. Живий приклад таких інфляційних очікувань ми можемо спостерігати у своєму повсякденному житті.
Причину інфляції треба також шукати в трьох видах монополій:
1.Державна монополія на емісію грошей.
2.Профспілкова монополія.
3.Монополія великих фірм на визначення ціни і власних витрат.
Ці три види монополій пов'язані між собою і кожна з них може порушувати баланс попиту і пропозиції. Причини інфляції можуть знаходитись і поза держави, тоді їх треба шукати в світовій торгівлі.
Слід також зазначити, що два найважливіших джерела інфляції, зумовленої зростанням витрат — це збільшення номінальної зарплати і цін на сировину і енергію. А також скорочення надходжень від зовнішньої торгівлі, від’ємне сальдо платіжного балансу країни також спричиняють інфляцію. Отже, в сучасній економіці інфляцію індукує ціла низька чинників.
1.3 Економічні і соціальні наслідки інфляції
Маючи успіхи у боротьбі з інфляцією, повинні пам’ятати, що це не самоціль. Інфляція – це наслідок негативних процесів в економіці, особливо надмірної кількості грошей до їх товарного забезпечення Отже, кількість грошей може бути великою або малою лише відносно кількості товарів. Ця відносність і проявляється у зростанні цін. Тому ліквідувати інфляційні фактори і українській економіці лише методами обмеження попиту споживчого ринку і кредитних ресурсів неможливо. Адже за умов подальшого зниження пропозиції “інфляційний розрив залишиться”.
Інфляція, а особливо галопуюча та гіперінфляція, негативно позначаються на всіх аспектах життя країни. Основними соціально-економічними наслідками інфляції є перерозподіл майна і доходів між різними групами населення, падіння рівня життя народу та зниження ефективності функціонування національної економіки.
Перерозподільні впливи інфляції залежать передовсім від того якою вона є – передбаченою чи непередбаченою, збалансованою чи незбалансованою – та який ії рівень – помірний, галопуючий або ж це гіперінфляція. За передбаченої інфляції отримувачі доходів можуть ужити заходів, щоб перешкодити або зменшити негативні наслідки інфляції, які неминуче відіб’ються на їхніх реальних доходах.
Однак у реальній дійсності переважають різні види непередбаченої незбалансованої інфляції. Непередбачена інфляція перерозподілу. Доходи від тих, хто отримує фіксовані номінальні доходи (пенсії, допомогу з безробіття, службові оклади тощо ), до інших груп населення. Уряд може згладжувати несприятливі впливи інфляції на фіксовані доходи, запроваджуючи індексацію таких доходів. Під індексацією розуміють підвищення рівня номінальної заробітної плати та інших виплат населенню відповідно до рівня інфляції.
Інфляція, викликана підвищенням зарплати, є різновидом інфляції, зумовленої зростанням витрат. За певних обставин джерелом інфляції можуть стати профспілки. Це пояснюється тим, що вони якоюсь мірою здійснюють контроль над номінальною зарплатою шляхом колективних договорів. Припустимо, що великі профспілки вимагають і домагаються великого підвищення зарплати, тоді цим підвищенням вони встановлять новий стандарт зарплати робітників, що не є членами профспілки. Якщо підвищення зарплати в масштабі всієї країни не урівноважується якимись протидіючими чинниками, такими, як збільшення обсягу продукції, що випускається за одну годину, то збільшаться витрати на одиницю продукції. Виробники дадуть відповідь на це скорочуванням виробництва товарів і послуг, що викидаються на ринок. При незмінному попиті це зменшення пропозиції приведе до підвищення рівня цін. Цей тип інфляції називається інфляцією, викликаною підвищенням заробітної плати.
Інфляція, викликана порушенням механізму пропозиції. Вона є наслідком збільшення витрат виробництва, а отже і цін, що пов'язане з раптовим, непередбаченим збільшенням вартості сировини чи витрат на енергію.
Інфляція — це грошове явище, але вона не обмежується знецінюванням грошей. Вона проникає у всі сфери економічного життя і починає руйнувати ці сфери. Від неї страждає держава, виробництво, фінансовий ринок, але більше за все страждають люди. Під час інфляції має місце:
1. Знецінювання грошей по відношенню до золота.
2. Знецінювання грошей по відношенню до товару.
3. Знецінювання грошей по відношенню до іноземної валюти.
Сам факт інфляції — це зниження покупної спроможності грошової одиниці, тобто зменшення кількості товарів і послуг, що можна придбати за цю грошову одиницю, — не обов’язково призводить до зниження особового реального прибутку чи рівня життя. Інфляція знижує покупну спроможності грошової одиниці, проте ваш реальний прибуток чи рівень життя знизиться тільки в отому випадку, якщо номiнальний прибуток буде відставати від інфляції.
Інфляція також погіршить положення землевласників, що отримують фіксовану ренту, тому що з плином часу вони одержуватимуть грошові одиниці, які матимуть меншу вартість. Меншою мірою жертвами інфляції опиняться деякі «білі комірці», частина службовців державного сектору, прибуток яких визначаються фіксованою тарифною сіткою, а також ті що живуть на фіксований прибуток по соціальному забезпеченню та інші трансфертні прибутки сім'ї.
З іншого боку, від інфляції страждають і деякі наймані робітники. Ті, хто працює в нерентабельних галузях промисловості і позбавлені підтримки сильних, бойових профспілок, спромагаються опинитися в такій ситуації, коли зростання рівня цін випередить зростання їх грошового прибутку.
Інфляція може також розчарувати власників заощаджень. Зі зростанням цін реальна вартість чи покупна спроможність заощаджень, відкладених на чорний день, зменшується. Під час інфляції зменшується реальна вартість термінових вкладів в банці страхових полiсів, щорічної ренти і інших паперових активів з фіксованою вартістю, яких колись вистачало, щоб упоратись з важкими непередбаченими обставинами чи забезпечити спокійний вихід на пенсію. Найменших збитків від інфляції зазнають ті, хто вкладає заощадження у нерухоме майно, а також у золото, дорогоцінності тощо.
Виграш від інфляції можуть одержати керуючі фірм, інші одержувачі прибутку. Якщо ціни на готову продукцію фірм зростатимуть вищим темпом, ніж витрати, тобто їхні прибутки збільшуватимуться. Інфляція перерозподіляє доходи між боржниками та кредиторами. Зокрема непередбачена інфляція приносить вигоду позичальникам коштом кредиторів. Річ у тім, що позичальники повертають борги знеціненими грішми. Уряд, який нагромадив значний державний борг, також виграє від інфляції. Інфляція дає йому можливість оплачувати державні борги грошима, які мають меншу купівельну спроможність, ніж узяті в позику. Водночас зі зростанням у періоди інфляції номінального національного доходу зростають і податкові надходження, що дає змогу уряду усувати дефіцити державного бюджету. Отже, інфляція, яка є своєрідним неявним податком, полегшує урядові реальний тягар державного боргу.
2
.Аналіз причин інфляції в Україні
2.1 Особливості інфляційних процесів в Україні
Оскільки Україна вибрала шлях ринкових відносин, то мимоволі значення грошей суттєво змінилося у порівнянні з минулими роками. Проблеми грошового господарства стають основними і в практичних заходах по реконструкції народного господарства, і в теоретичних дослідженнях. Тому, незважаючи на жваве обговорення зазначених питань на сторінках економічної преси, актуальність їх не зменшується. Висока вартість аналізу інфляційних процесів, велике число діючих чинників ускладнюють виробіток правильної грошової політики. Як показує досвід нашої, а також інших країн, перехід на ринкові відносини супроводжується швидким зростанням цін, підсиленням дії інфляційних чинників. Дуже важливо правильно оцінити, чи є самий перехід на ринкові відносини причиною заглиблення інфляції чи при цих відносинах накопичений раніше інфляційний потенціал одержує свій реальний вислів.
В умовах ринкових відносин можливості штучного стримування інфляції різко скорочуються. Разом з тим непослідовність в прийнятті рішень по переходу до ринку, непродуманість деяких кроків усугубляють існуючі труднощі, підсилюють інфляційні процеси.
Світовий досвід показав, що тривале функціонування централізованого планування, як правило, призводить до порушення збалансованості матеріальних і грошових струмів.
Раніше інфляція виникала, як правило, в надзвичайних обставинах. Так, під час війн держави часто випускали велику кількість незабезпечених паперових грошей для покриття військових видатків. В останні двадцять — тридцять років інфляція стала хронічним захворюванням економік багатьох країн світу.
За останні чотири роки інфляція була такою.
Ціни та тарифи в Україні за 2004-2005р.р.
Індекс споживчих цін (індекс інфляції) у 2003-108,1%, 2004-112,3%
При цьому темп приросту цін на продовольчі товари 15,3% випереджали приріст цін на послуги 17,9% та непродовольчі товари 5,4%
На продовольчому ринку подорожчали тваринні жири, м’ясо, птиця, морепродукти 48,9-23,4%. На 21,6-16,6% зросли ціни на молоко і молочну продукцію, яйця, сири, бринзу, рибні консерви. Водночас зафіксовано значне здешевлення картоплі та овочем (на 45,8-26,0%) на 14,3-0,5% знизилися ціни на борошно, хлібобулочні та макаронні засоби.
Серед непродовольчих зросли ціни на паливно-мастильні матеріали (на 61,6%). На 9,5-5% стали дорожчими друковані видання, парфумерно-косметичні та електротовари, меблі.
За 2005 рік індекс споживчих цін склав 110,3% .
Темпи росту цін на послуги 15,8% випереджали приріст цін на продовольчі 10,7%, та непродовольчі товари 4,0%
На продовольчому ринку подорожчали фрукти, цукор, риба, морепродукти, молоко, ковбасні вироби, копченості, м'ясо, консерви м’ясні. Водночас подешевшали яйця, картопля, соняшникова олія, борошно, мед, макаронні вироби (11,0-0,7%).
Серед непродовольчих товарів зросли ціни на автомобілі, авто товари, мийні засоби, будівельні матеріали, металевий посуд, товари побутової хімії, медикаменти. У той же час подешевшала техніка, радіотовари, фотокінотовари, вироби з натурального хутра 4,7-0,1%
Індекс цін виробника промислової продукції 2005р.-109,5%, 204р.-124,1%
Індекс цін на будівельно-монтажні роботи 2005р.-124,1%, 2004р.-125,1%
Ціни та тарифи в Україні за 2006-2008р.р
Індекс інфляції у 2006-111,6%.
На споживчому ринку за рік в цілому темпи приросту цін (тарифів) на послуги 49,4% випереджали приріст цін на продовольчі 3,5% та непродовольчі товари 2,5%.
Подорожчали на продовольчому ринку найбільше фрукти 39,9%. Крупи, борошно, хліб, алкогольні напої, на кондитерські вироби 17,2-6,2%. Водночас подешевшали овочі, тваринні жири, м'ясо, картопля, цукор, яйця на 0,6%
Індекс інфляції у 2007р. становив 116,6%
Продовольчі харчування подорожчало на 24,7%, найбільше фрукти на 30%, у тому числі яблука на 52,6%, цитрусові-50,4%. Також відчутно зросли в ціні олія та жири (на 43,9%). На 42,1%- подорожчали молоко, сир, яйця, у тому числі молоко-44,7%, сири-39,8%, яйця-54,4%. Овочі зросли в ціні на 35,4%, капуста-1,8 раза, морква-45,6%, буряк-44,0%, в той час картопля подешевшала 4,6%.Підвищилися ціни на хліб, рибу, рибопродукти-19,5-9,3%.
Індекс цін виробника промислової продукції у 2007р. становив 123,3% а у 2006р. 114,1%.
Індекс цін на будівельно-монтажну роботу 2007р.-122,0%, 2006р.-121,5%
Індекс споживчих цін (індекс інфляції) у січні-лютому 2008р. становив 105,7%
Індекс споживчих цін виробників промислової продукції у січні-лютому 2008року-105,4%. Індекс цін на будівельно-монтажні роботи у січні 2008р. становив 102,2%.
У березні 2008 року споживчі ціни підвищилися на 3,8%. Про це йдеться в повідомленні Державного комітету статистики. В тому числі ціни на продукти харчування та безалкогольні напої у березні виросли на 5,6% на житлово-комунальні послуги –на 0,9%, на транспорт — 3,9%. У січні-березні інфляція становила — 9,7%. Порівняно з березнем 2007року у березні 2008року інфляція виросла на 26,2%.
Суттєвими причинами розгортання інфляції в Україні стали насамперед глибинні макроекономічні диспропорції та системні чинники, а саме:
— нераціональне використання коштів, що виділяються на соціальні потреби в умовах затягування виборчої фази політичного циклу і політичної нестабільності, що доповнювалося значними неконтрольованими вливаннями коштів через неофіційні канали;
— послаблення спроможності економіки до задоволення внутрішнього попиту через незадовільну структуру економічного зростання, за якої значна частина приросту ВВП забезпечується за рахунок компонентів, які фактично не збільшують внутрішньої пропозиції (зокрема, оптові ціни в харчовій промисловості зросли за рік на 24,8%, в т.ч. виробництві м’ясних продуктів на 19,0%, молочних на 46,7%);
— постійне зростання виробничих витрат, у т.ч. через підвищення частки заробітної плати, що обумовило випереджаюче зростання цін виробників і посилення компоненту інфляції витрат (зокрема, оптові ціни в харчовій промисловості зросли за рік на 24,8%, в т.ч. виробництві м’ясних продуктів- на 19,0%, молочних-на 46,7%);
— незавершеність ринкових реформ і недосконалість ринкових механізмів в низці сегментів економіки (зокрема — АПК, ЖКГ, енергетиці), що веде як до виникнення періодичних дисбалансів на окремих сегментах товарного ринку, такі і обмежує можливості НБУ впливати на грошову масу через операції на відкритому ринку;
— падіння обсягів виробництва у сільському господарстві, що зумовило стрибок цін на основні види рослинницької продукції (в тому числі зернових, соняшника, цукрового буряку тощо);
— Значна відкритість та імпортозалежність української економіки, що посилило чутливість до висхідних цінових тенденцій на світових ринках, зокрема – подорожчання продовольства восени 2007р.;
— значний рівень ризиків економічного та політичного характеру в очікуваннях суб’єктів господарювання, що закладається у більш високу норму прибутку;
— зниження дієздатності виконавчої влади в умовах політичної крихи, що послабило дію неекономічних важелів обмеження цін, які досі стримували дію об’єктивних чинників подорожчання соціально важливих товарів.
Реалізація заходів спрямованих на зниження темпів інфляції, дозволить зменшити макроекономічні ризики, які виникають внаслідок випереджаючих темпів зростання доходів населення порівняно з темпами зростання ВВП (за 2004-2007 р.р. номінальні доходи населення зросли в 2,9разу, реальний — в 1,9разу, а реальний ВВП – лише в 1,3 разу). Проте одним з головних напрямів української економічної стратегії має стати підвищення продуктивності праці, яке дозволить усунути згадану диспропорцію.
Суттєвим негативним наслідком посилення інфляції стало збереження тенденції попередніх років до поступового зниження реального соціального ефекту номінального зростання доходів населення України. Громадяни гостро усвідомлюють цю суперечливість. Зокрема, в реальному вимірі приріст доходів склав за січень-листопад 2007р. лише 12,5%, що є найнижчим показником з 2003 року (за аналогічний період 2006р. приріст становив 13,8%). Синхронно із загальним приростом реальних доходів сповільнився також темп зростання реальної заробітної плати. За 11 місяців 2007 року у порівнянні з аналогічним періодом попереднього року вона збільшилась на 12,7%. Тим самим продовжилася стійка тенденція сповільнення цього показника: у 2004році реальна середня зарплата зросла на 23,8%, у 2005році – на 20,3%, у 2006році – лише на 18,3%.Щодо стабільності курсу гривні, з початку року гривня подешевшала відносно євро на 9,4%, відносно російського рубля – на 6,5%. Реальний ефективний обміний курс гривні за 10 міс. 2007р. знизився на 5,5%.Суттєвими антиінфляційними заходами системного характеру мають стати розширення використання коштів населенням шляхом прискорення розвитку фондового ринку землі; зниження питомої ваги посередницького сегменту у ланцюзі «виробник-споживач», протидія проявам монополізму, усунення регуляторних перешкод розвиткові малого та середнього бізнесу у сферах виробництва товарів і послуг.
Таблиця 1 — Індекси споживчих цін за регіонами у 2008р. таб.2.1.1
Січень
Лютий
Україна
102,9
102,7
АР Крим
103,4
102,5
Вінницька
103,1
102,4
Волинська
102,1
102,8
Дніпропетровська
103,4
103,0
Донецька
102,9
103,2
Житомирська
102,9
102,9
Закарпатська
102,2
102,5
Запорізька
103,7
102,6
Івано-Франківська
103,1
102,5
Київська
102,5
102,5
Кіровоградська
102,9
102,9
Луганська
102,8
102,9
Львівська
103,6
102,8
Миколаївська
103,7
102,6
Одеська
103,2
103,0
Полтавська
102,4
103,2
Рівненська
102,2
102,9
Сумська
102,0
102,7
Тернопільська
102,9
102,9
Харківська
103,4
102,5
Херсонська
103,5
103,4
Хмельницька
102,3
102,5
Черкаська
102,9
102,3
Чернівецька
102,2
103,5
Чернігівська
102,1
102,6
м. Київ
102,6
102,0
м. Севастополь
103,1
102,8
Індекс споживчих цін (індекс інфляції) таб.2.1.2
продолжение
--PAGE_BREAK--2.2 Прогнози економістів щодо інфляції та найближчі перспективи в Україні
Доктор економічних наук Володимир Черняк інфляцію порівнює з хворобою і вважає, що успішно боротися з нею можна лише тоді, коли буде правильно поставлений діагноз. Науковець переконаний, що природа вітчизняної інфляції( з 1993 року і донині) пов’язана не з попитом, як це прийнято вважати, а з витратами. Тож, мовляв, саме ця помилка й призвела до того, що було обрано неефективні «ліки».
-В основному застосовувалися методи обмежувально-стримувальної політики, — каже він. – Гальмували зростання заробітної плати, пенсій, стипендій, загалом усіх доходів. Придушували платоспроможний попит, що призвело до поширення бідноті. Нині настав час рішуче перейти до політики стимулювання доходів, яка має спиратися на такі стандарти, як прожитковий мінімум та мінімальна заробітна плата (місячна і погодинна)
З огляду на те, що на сьогодні в Україні до домінуючої інфляції витрат певною мірою приєдналася інфляція попиту, вчений радить ні в якому разі не зводити суть інфляції до емісії, і зважати не так на зовнішні причини зростання цін, як на внутрішні. Не відкидаючи загальносвітової тенденції їхнього підвищення (зростання населення, зменшення ріллі, перехід на біопаливо), він застерігає від перебільшення цього впливу.
— Нам передусім треба розв’язати проблеми низької ефективності сільськогосподарського виробництва, потенціал якого реалізується лише на третину, і великої енергозатратності всього господарського комплексу. –Окрім того потрібно боротися зі штучним накручуванням собівартості, змінити механізм розподілу прибутку, який дістається не так виробникам, як посередникам, а також обмежити надмірне зростання рентабельності.
Досягти цього самими лише економічними методами, на думку вченого, неможливо. Тож він підтримує намагання Кабінету Міністрів впливати на ситуацію ще й за допомогою адміністративних заходів. Мовляв, так роблять в усьому світі. Навіть потужна американська економіка зазнає державного і адміністративного впливу. Головне, аби на вітчизняних теренах не сплутали такий вплив з ручним управлінням.
Багато в чому з колегою погоджується керівник групи радників голови Нацбанку Валерії Литвицький. Він підтвердив, що інфляція витрат домінує вже чи не десятиліття. Її питома вага сягає за 60 відсотків. Однак 2008 року сподівалися на баланс інфляції попиту і пропозиції. Насправді ж січнева статистика цього не підтвердила.
Щодо найближчих перспектив, то, на переконання радника голови НБУ, до середини квітня робити якісь прогнози не варто. Треба спочатку подивитися, який буде бюджет, баланс, чи буде між макрокорективами, які нині підвищені, і антиінфляційними заходами, кореляція. Варто врахувати й ситуацію на світових ринках нафти, газу, металу, зерна. Адже від того, як розвивається економіка США і Китаю, наскільки тиснутиме на вітчизняних товаровиробників дорожчання енергоносіїв, чи буде попит на український метал, а отже й приплив валюти в країну, багато що залежить. Саме з огляду на це й не слід стверджувати, що цьогорічна січнева інфляція у 2,9 відсотка в грудні сягне 30 відсотків. Було ж уже так, що на старті 1997-го вона трималася на позначці 2,2, а на фініші ледве перевищила 10 відсотків.
— Стосовно адміністративних чинників, зазначив Валерій Литвицький, — то я б уточнив, яких саме, і не переоцінював їхню роль. Якщо йдеться про квотування, ліцензування, то це реально. Якщо ж про контроль за собівартістю (особливо в приватному секторі), не уявляю, в який спосіб це можна зробити. Єдине, про що можу сказати напевне, то це про необхідність доопрацювання антиінфляційних заходів. В них має бути баланс адміністративних і ринкових впливів, а також міститися відповідь на питання, що буде зроблено для подолання інфляції пропозиції.
Щоправда, за певних умов (нормального врожаю і виваженої цінової політики в аграрному секторі, уповільнене зростання цін на енергоресурси, помірковане тарифне регулювання, зниження непродовольчих цін, пов’язане зі вступом у СОТ, контрольований імпорт при одночасній допомозі вітчизняному товаровиробнику та приплив зовнішніх запозичень, які не перевищуватимуть минулорічного рівня), з інфляцією можна буде впоратися.
До певної міри цьому може посприяти зміна способу ії обчислення. На переконання ректора Національної академії управління Сергія Єрохіна, українська методологія дискретного розрахунку інфляції з початку року вигідна для держави і обслуговування потокових бюджетних зобов’язань. Але вона не віддзеркалює економічних реалій. У світовій практиці використовують неперервний річний розрахунок. Якщо ним скористатися, то рівень інфляції виходить зовсім інший-20,04%.
— Це і є реальні цифри, — стверджує вчений. — Вони відображають справжній стан економічних процесів. Тож мій прогноз такий: якщо економіка працюватиме ефективно і в наступні одинадцять місяців інфляція не перевищуватиме 0,5 відсотка, на кінець року матимемо 9.Якщо ж щомісяця вона сягатиме хоча б одного відсотка, грудневий показник підніметься до 15.
Та навіть при значно нижчому рівні (при так званій помірній інфляції, яка нібито є «мастилом» структурної перебудови економіки), очікувати чогось доброго не варто. Сергій Єрохін уже 5% інфляцію вважає критичною, з якої починаються економічні негаразди.
— Хто в цьому винен? Споживач тут ні до чого, адже попит завжди був і є джерелом розвитку. Усьому виною – бездарно проведена аграрна реформа, внаслідок якої галузь не може забезпечити платоспроможний попит належною пропозицією. Інші складові- енергозатратність виробництва(75млрд. кубів газу проти 15мільярдів, які споживає втричі потужніша економіка Польщі), та бюджетне дотування Пенсійного фонду. Вихід із ситуації Сергій Єрохін бачить у бездефіцитному бюджеті та економії державних витрат
За даними прес-служби Міністерства економіки, міністерство за участю зацікавлених центральних органів виконавчої влади розробило і подало до Кабінету Міністрів проект плану антиінфляційних заходів, які спрямовані на :
— посилення ефективності грошово-кредитного тиску, сформованного надлишковим попитом;
— змпеншеннятимчасових дисбалансів на продовольчих ринках, недопущення необґрунтованого підвищення цін на окремі соціально важливі товари;
— підвищення ефективності адміністрування цін (тарифів) на продукцію (послуги) суб’єктів природних монополій та послуги житлово-комунального господарства;
— розвиток фінансового та фондового ринків, підвищення ефективності процесів енергозбереження, дія яких сприятиме зменшенню інфляційного тиску у середньостроковій перспективі;
— а також з оптимізації державного регулювання цін.
3 .
Анти
i
нфляц
i
йна пол
i
тика держави, методи боротьби з інфляцією
в Україні
3.1 Антиінфляційна політика уряду
інфляція сеньйораж гроші
Звичайно, повністю перемогти інфляцію не можна. Породжувана стимулюючою політикою держави, що підігрівається інфляційними очікуваннями населення інфляція — неминуча платня за підвищення темпів зростання економіки, зниження рівня безробіття. Антиінфляційна політика припускає контроль за рівнем цін, а в найгостріших випадках, особливо в ситуації гіперінфляції, — здійснення заходів, направлених на скорочення грошової маси в обігу.
При виборі варіанту антиінфляційної політики необхідно в першу чергу правильно виявити її джерела. Якщо ми маємо справу переважно з інфляцією попиту, основними напрямами антиінфляційної політики будуть:
1. Скорочення темпів зростання грошової маси за рахунок здійснення обмежувальної кредитно-грошової політики: підвищення ціни кредиту, скорочення випуску грошей і т.п..
2.Ні в якому разі не приймати емісійний спосіб покриття бюджетного дефіциту.
Якщо йдеться про інфляцію пропозиції, уряд здійснюватиме:
1. Пониження податкових ставок в цілях створення стимулів для розвитку виробництва;
2. Зниження ступеня монополізації економіки — здійснення активного антимонопольного регулювання;
3. Підвищення продуктивності чинників виробництва.
При здійсненні антиінфляційної політики важливо також брати до уваги ступінь інфляційних процесів і їх тривалість.
Якщо інфляція носить помірний характер, можливо, що держава не буде схильна вживати сильних антиінфляційних заходів. Швидше за все, антиінфляційна політика в такій ситуації носитиме адаптаційний характер: уряд поступово індексує економіку, прив'язуючи зростання цін до зростання заробітної платні.
Якщо уряд має справу з галопуючою інфляцією, а тим більше з гіперінфляцією, заходи антиінфляційної політики повинні бути більш радикальними. Як вдалий приклад здійснення таких радикальних заходів, коли була різко скорочена грошова маса в обігу, можна привести Польщу на початку 1990-х рр., коли завдяки жорсткій політиці уряду вдалося подолати інфляцію, що досягала, за різними оцінками, рівня 500— 550% в рік.
В Росії спроби швидко скоротити грошову масу в обігу привели до зростання неплатежів, падінню платоспроможного попиту, спаду у виробничій сфері. В 1998 р. уряд розробив нову стабілізаційну програму, направлену як на обмеження інфляційних тенденцій, так і на активізацію інвестиційного процесу у вітчизняній економіці.
При виборі антиінфляційної політики важливо брати до уваги конкретні економіко-політичні умови, особливості і традиції даної країни, пануючі психологічні установки, ступінь реалізованих соціальних перетворень.
У будь-якому випадку, яка б антиінфляційна політика не здійснювалася, необхідно пам'ятати, що боротьба з інфляцією вимагає пожертвувати регулюванням безробіття і в короткостроковому плані викликає спад у виробництві.
Якщо розглянуті процеси придбають затяжний характер, крім економічних проблем, виникає ще і небезпека соціальної напруженості. Щоб переламати інфляційні очікування, потрібне достатньо сильне підвищення безробіття, що може викликати активний протест населення.
Уряду кожної країни, що знаходиться в кризі, слід проводити антиінфляційну політику. Засоби боротьби з інфляцією можуть бути як прямі так і непрямі.
Частіше всього проявляється наступна закономірність — чим більш кризовою стає ситуація, тим більш актуальні прямі засоби впливу уряду і центрального банку на економіку і грошову масу, як її складову частину.
Непрямі засоби включають:
1. Регулювання загальної маси грошей шляхом управління ними центральним банком.
2. Регулювання позикового і облікового процесу комерційних банків через управління ними центральним банком.
3.Обов'язкові резерви комерційних банків, операції центрального банка на відкритому ринку цінних паперів.
4.Операції центрального банка на відкритому ринку цінних паперів.
5.Регулювання процентних ставок комерційних банків через управління ними центральним банком.
Непрямі засоби не можуть працювати в нашій економіці на повну потужність по причині її недостатньої «ринковості». Повноцінний ринок цінних паперів, в тому числі ринок державних зобов'язань у нас відсутній, а відповідно центральний банк не може впливати на грошову масу крізь куплю-продаж цінних паперів.
Прямі засоби:
Прямі засоби регулювання покупної спроможності грошової одиниці, тобто боротьби з інфляцією, включають в собі:
1.Пряме і безпосереднє регулювання державою кредитів і тим самим — грошової маси.
2.Державне регулювання цін.
3Державне (по угоді з профспілками) регулювання заробітної плати.
4.Державне регулювання зовнішньої торгівлі, операцій з іноземним капіталом і валютного курсу.
3.2 Методи анти
i
нфляц
i
йного оподаткування
Свiтовий досвiд виробив двiголовнiконцепцiї антиiнфляцiйних заходiв, що спираються на кредитно-грошову iфiскальну полiтику. Це-заходи або безкомпромiсної боротьби з iнфляцiєю, або адаптацiї, пристосування до життя в умовах iнфляцiйної нестабiльностi. Перший метод реалiзується шляхом змiн у системiоподаткування (як правило пiдвищення податкiв) та введенням жорсткого державного контролю цiн та зарплати. Другий метод – це iндексацiя доходiв, застосування механiзму корегування процентних ставок вiдповiдно до темпiв iнфляцiїта iн. До того ж необхiдною є повна адаптацiя усiх економiчних iнституцiй до функцiонування в умовах iнфляцiї. Адаптацiйна полiтика має своiнедолiки: кошти на компенсацiйнiнадбавки населенню треба брати з державного бюджету, тобто врештi-решт через податки, або робити грошову емiсiю, що знову призведе до зростання iнфляцiї.
Як правило, в умовах боротьби з iнфляцiєю цiметоди використовуються комплексно, що дає бiльш виражений ефект, iдозволяє пом’якшити труднощi, припадаючiна долю економiки краiни.
Методи антиiнфляцiйного оподаткування.
В процесiстримуванняiнфляцiїподатки вiдiграють двоїсту роль. Скорочуючи доходи, що виступають як джерела витрат для споживачiв, високiподатки носять антиiнфляцiйний характер. Однак, податки можуть також збiльшувати витрати виробництва, пiдвищуючи через це рiвень цiн на товари.
Розглянемо тiспотворення в оподаткуваннi, якiвикличе неочiкувана iнфляцiя, тобто випадок, коли цей елемент економiчної системи країни до дiй в умовах iнфляцiї не пристосований.
У разi, якщо податкова система країни має труднощiз адаптацiєю до iнфляцiйних процесiв, виникають такiскладнiпроблеми:
По-перше, iз зростанням рiвня цiн частка податкових виплат у загальному обсязiреальних доходiв збiльшується, породжуючи, таким чином, ефект прогресивного зростання податкiв. Якщо б податки знаходилися у постiйнiй пропорцiiдо номiнальних доходiв незалежно вiд розмiру останнiх, у цьому не було б нiякої проблеми, оскiльки в такому разiлюди сплачували б однаковий, не залежний вiд рiвня цiн вiдсоток своїх доходiв у виглядiподаткiв. Але, оскiльки, норма оподаткування при використаннiйого прогресивної форми має тенденцiю зростати разом з рiвнем номiнальних доходiв, то iнфляцiя, призводячи до збiльшення номiнальних доходiв, тим самим збiльшує й частку податкiв у складiреальних доходiв.
Друга проблема пов’язана з оподаткуванням капiталу. Ця проблема дуже складна, оскiльки зростання капiталу, пов’язане з приростом ринковоївартостiактивiв, реагує на iнфляцiю бiльш оперативно, нiж реальнiприбутки на цей капiтал. Жоднiй країнiне вдалося досягти суттєвого успiху у нейтралiзацiї наслiдкiв впливу iнфляцiї на оподаткування капiталу. Деякiфахiвцiу сферiподаткiв навiть вважають, що найбiльша шкода вiд iнфляцiї полягає саме у тому, що вона збiльшує фактичне оподаткування капiталу.
Слiд вiдмiтити, що теоретично можливим є бiльш швидке зростання вiдсоткової ставки до сплати податкiв нiж збiльшення iнфляцiї, що зберiгає реальну вiдсоткову ставку постiйною.
Як бачимо, навiть очiкувана iнфляцiя викликає втрати в економiцi, якщо iнститути влади адаптованiдо неї не повнiстю. Подiбнiвтрати стають особливо iстотними в умовах контролю ставки банкiвського проценту, неадекватного оподаткування доходiв й прогресивного зростання податкових ставок, що збiльшують податковiплатежi. Пiд адекватним оподаткуванням в умовах iнфляцiї мається на увазiтакий метод зтягування податкiв, за якого не оподатковується iнфляцiйний компонент приросту активiв. Розглянутий вище негативний вплив iнфляцiї на податкову систему, змусив багато країн “iндексувати” податковiзакони, щоб запобiгти збiльшенню податкiв, яке спричиняється iнфляцiєю. Так було проiндексовано у 80-х роках частину податкового кодексу США.
Використання “стримуючої” податково-бюджетної полiтики є одним iз шляхiв усунення загрози iнфляцiї.
Полiтика податкового регулювання доходiв (TIP)орiєнтована на використання податкiв iстворення у фiрм та робiтникiв стимулiв не пiднiмати цiни й зарплату.
TIP– це система, при якiй за допомогою податкової системи фiрми й зайнятiна них робiтники заохочуються або наказуються в залежностiвiд зростання рiвня цiн й зарплати.
Розглянемо цiновий рiзновид TIP. Так, фiрмам повiдомлясться, що рiвень сплачуваних ними податкiв залежить вiд зростання цiн на їх продукцiю. Наприклад, пiдвищення цiн до 5% не викликає нiяких штрафних санкцiй, за кожний наступний вiдсотковий пункт уряд збiльшує ставку оподаткування. Податкова ставка може збiльшуватись, скажiмо на 2 пункти (з 25 до 27%) за кожний вiдсоток приросту цiн на продукцiю фiрми.
За умов реалiзацiїтакоїполiтики пiдвищення цiн коштуватиме фiрмам надто дорого. Отже, в них з’являється стимул не допускати значного збiльшення цiн. Зростання цiн по всiх фiрмах, таким чином, буде меншим, й темпи iнфляцiїскоротяться. Подiбний механiзм може бути реалiзований й у вiдношеннiзарплати.
Згiдно з вищесказаним, фахiвцями пропонується ввести до схеми розрахунку основного податку антиiнфляцiйний коефiцiєнт. Його призначення – забезпечити зацiкавленiсть товаровиробника у вiдповiдностiтемпiв зростання товарної iгрошової мас, зниженнiіснуючих темпiв iнфляцiї на внутрiшньому ринку.
Отже, можна зробити висновок, що на практицiiснує дуже тiсний взаємозв’язок мiж оподаткуванням та контролем цiн iцим користуються уряди, коли ставлять собiза мету поставити у невигiдне становище тих господарюючих суб’єктiв, якiнадто iнтенсивно пiднiмають цiни на товари та послуги. Такекорегування цiн державою за допомогою податковоїсистеми вiдноситься до непрямих методiв контролю за цiнами.
Інфляція є багатофакторним процесом, тому для боротьби з нею потрібно використовувати широкий арсенал знарядь, який умовно можно поділити на дві групи. Перша група охоплює методи, застосування яких дає змогу знизити рівень інфляції порівняно швидко, упродовж короткого відтинку часу. Друга група заходів, які називають антиінфляційною стратегією, спрямована на недопущення інфляції у тривалій перспективі.
Якщо інфляція уже розвинулась, то для ії подолання нині здебільшого застосовують стримувальну макроекономічну політику, тобто політику дезінфляції. Вона ґрунтується на можливості вибору між інфляцією та безробіттям у короткостроковому періоді. Державні мужі, знижуючи за допомогою монетарної та фіскальної політики сукупний попит, зменшують обсяг національного виробництва, що супроводжується зростанням безробіття. Згідно з кривою Філіпа для короткострокового періоду, зростання рівня безробіття знижує рівень інфляції.
У зв’язку з цим постає питання: яким обсягом річного реального ВВП має пожертвувати суспільство, щоб знизити рівень інфляції? Економісти часто обчислюють коефіцієнт дезінфляційних утрат, який показує відсоток річного реального ВВП, котрий потрібно принести в жертву задля зниження інфляції на 1%. Для визначення цього коефіцієнта величину зменшення ВВП за певний проміжок часу ділять на величину зниження темпу інфляції за той самий проміжок. Існує кілька оцінок цього показника, але типова оцінка становить 5. Тобто для зниження інфляції на 1% необхідно пожертвувати 5% річного ВВП.
Коефіцієнт дезінфляційних утрат можна виразити через безробіття. Згідно з законом Оукена, зміна рівня безробіття на 1% змінює ВВП на 2%. Отже, зниження інфляції на 1% потребує збільшення циклічного безробіття приблизно на 2,5%. Цей коефіцієнт можна використати для того, щоб визначити, на яку величину має зрости безробіття задля зниження інфляції. Наприклад, для ії зниження на 4% потрібно пожертвувати 20% ВВП. Відповідно це потребуватиме збільшення циклічного безробіття на 10%.
Величина коефіцієнта дезінфляційних утрат дає змогу судити про те, доцільне чи недоцільне подальше проведення антиінфляційної політики. Якщо цей коефіцієнт порівняно високий, то урядові, очевидно, слід утриматися від заходів щодо уповільнення темпів інфляції, віддаючи, наприклад, перевагу індексації доходів населення. Низьке значення коефіцієнта дезінфляційних утрат свідчить про ефективність антиінфляційної політики і доцільність ії продовження.
Для недопущення розвитку галопуючої інфляції у майбутньому уряд розробляє антиінфляційну стратегію, основними складовими якої є ефективна монетарна політика, впорядкування державних фінансів, раціоналізація структури національної економіки та зовнішньоекономічної діяльності.
Ефективна монетарна політика передбачає, що щорічні прирости грошової маси в обігу обмежені й не надто перевищують зростання національного продукту. Як відомо, немає легшого способу зруйнувати економіку країни, як наповнити обіг зайвими купюрами. Конструктивну антиінфляційну монетарну політику може проводити лише не залежний від виконавчої влади центральний банк, який спирається на добре розвинуту банківську систему. Центральний банк володіє такими могутніми знаряддями проведення монетарної політики, як операції на відкритому ринку, зміна облікової ставки чи норми резервування, за допомогою яких він може визначати темпи приросту грошей у національній економіці.
Важливою складовою антиінфляційної стратегії є впорядкування державних фінансів, передовсім скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації. Це скорочення має відбуватися за рахунок зменшення видаткової частини державного бюджету.
Особливе місце в антиінфляційній стратегії займає раціоналізація зовнішньоекономічних зв’язків країни. Пасивне сальдо платіжного балансу, як відомо, індукує інфляційні імпульси. Зовнішньоекономічна політика має спрямовуватися на досягнення рівноваги у торгівлі товарами і послугами шляхом підтримання експортних галузей та захисту національного виробника. Водночас уряд і центральний банк повинні проводити конструктивну валютну політику, яка б підтримувала стабільний курс національної валюти і не стримувала зростання імпорту. Всі перелічені заходи антиінфляційної стратегії стримують зростання загального рівня цін в країні у близькій і віддаленій перспективі.
продолжение
--PAGE_BREAK--