--PAGE_BREAK--Конкурентні позиції окремого регіону не завжди забезпечують найбільш сприятливі умови для реалізації власних економічних і соціальних інтересів. Це зумовлює необхідність вступати в партнерський союз з суміжними регіональними системами.
До найважливіших конкурентних позицій можна віднести:
1. Зручне географічне положення і високу транспортну освоєність території регіону, які набувають особливого значення в таких ситуаціях;
близькість розвинених у господарському відношенні регіонів, здатних формувати ринковий простір і товарні ресурси при мінімальних витратах виробництва та обігу;
наявність зручних транспортно-економічних зв'язків з зарубіжними Країнами;
високий рівень розвитку взаємопов'язаної системи залізничного, автомобільного, водного та авіаційного транспорту.
2. Наявність високо економічних природних ресурсів, що становлять міжрегіональний і міжнародний інтерес і можуть бути об'єктами активної інвестиційної діяльності. Важливе значення має рівень геологорозвідувальної та науково-проектної обґрунтованості й підготовки проектів, що пов'язані з формуванням господарських полігонів, спрямованих на промислове і сільськогосподарське використання природних ресурсів.
3. Наявність у регіоні розвиненого науково-технічного потенціалу і науково-інформаційного середовища.
У результаті впливу науково-технічного прогресу на всі елементи продуктивних сил відбуваються зміни в структурі регіональної економіки:
послаблюється вплив ряду екстремальних чинників;
посилюється техніко-економічна доцільність комплексного використання природних ресурсів;
зростає значимість таких чинників, як захист природного середовища;
підвищується надійність господарських зв'язків тощо.
Збалансована бюджетно-фінансова система як запорука економічної самостійності та кредитоспроможності регіону. Економічна самостійність є дійовою конкурентною позицією, коли стає можливо приймати рішення з важливих питань соціально-економічного розвитку без складної процедури узгодження з вищими органами управління — згідно з визначеним для цієї території пріоритетним напрямом розвитку. Соціально-економічна привабливість регіону зростає за наявності надійного джерела формування місцевого бюджету і чіткого економічно-правового механізму регулювання фінансових взаємовідносин між суб'єктами ринкових відносин.
5. Наявність в регіоні стабільної податкової системи, чітких правил ліцензування і надійних гарантій для підприємницької та інвестиційної діяльності.
Кожний інвестор і підприємець повинен знати, в якому соціально-економічному середовищі йому доведеться вести діяльність та якою мірою важелі державного регулювання на місцях спрямовані на стимулювання і заохочення активної інвестиційної та виробничої діяльності.
Привабливість регіону багато в чому залежить від існуючої пільгової системи податків, а також від наявності гарантій, що зводять до мінімуму негативні наслідки економічного ризику.
Ця конкурентна позиція регіону має важливе значення для залучення як вітчизняного, так і зарубіжного капіталу в інтересах розвитку та територіальної організації продуктивних сил.
6. Наявність сучасної ринкової інфраструктури і кадрів, що володіють знаннями, достатніми для організації ефективності маркетингової, фінансово-кредитної та біржової діяльності. Ринкова інфраструктура має включати розгалужену мережу різних структур, що обслуговують потреби суб'єктів ринкової економіки, зокрема посередницькі, торгові й збутові організації, фінансово-кредитні організації, об'єкти матеріально-технічної бази, об'єкти, що забезпечують інформаційне забезпечення і правове обслуговування.
Без надійної ринкової інфраструктури неможна ефективно вести справу. Успіх залежить від узгоджених виробничо-комерційних зв'язків та їхнього фінансово-кредитного і маркетингового супроводження. Щодо ефективності функціонування ринкової інфраструктури, то вона залежить від кваліфікації та компетентності кадрів.
7. Сприятлива екологічна ситуація, що робить регіон привабливим як для розміщення нових робочих місць, так і для проживання населення. Слід враховувати, що більша частина території України характеризується критичною екологічною ситуацією. Це потребує особливого підходу до відбору найбільш екологічно чистих технологічних систем, а також використання спеціальної техніки. Будь-яка економія на природоохоронних заходах призводить до втрат і знижує надійність конкурентних позицій регіону.
8. Наявність у регіоні надійного зовнішньоекономічного потенціалу, під яким розуміють можливість активної участі в світо господарських зв'язках. Для цього потрібні три умови:
а) якість продукції, що відповідає вимогам НТП;
б) конкурентоспроможність товарів і ресурсів, що отримали визнання суб'єктів світового ринку;
в) наявність господарських умов для залучення іноземного капіталу і створення спільних підприємств та фірм.
9. Розвиненість економічної інфраструктури і намічені напрями її реформування. Ця стрижнева конкурентна позиція впливає на становище регіону в міжрегіональних і міжнародних торговельно-економічних відносинах.
Економічна структура регіону визначає місткість внутрішнього ринку й основні напрями ввезення та вивезення товарів і послуг.
10. Державна регіональна політика щодо областей і Автономної Республіки Крим.
Через систему гарантій і стимулюючих чинників можна посилити позиції регіонів, підвищити їхнє значення для країни в цілому.
На стійкість регіональної економіки впливають й інші дуже важливі конкурентні позиції. Поєднання їх в кожному регіоні різне, що пов'язано з характером реальної участі території в торговельно-економічних зв'язках. Це зумовлено тими ресурсами і виробництвами, які визначають його спеціалізацію та місце в територіальному поділі праці.
За таких умов кожний регіон вступає в партнерський союз лише з регіонами, що характеризуються найбільш надійними спільними позиціями. У цьому разі експертні оцінки виражатимуть сукупність найсильніших і найнадійніших конкурентних позицій, що мають загальнодержавне значення.
Найважливішим критерієм для рангування територіальних пріоритетів є наявність в тому чи іншому регіоні конкретних переваг, що мають значення для економічного розвитку України в цілому і забезпечують нарощування її зовнішньоекономічного потенціалу.
До основних конкурентних переваг окремих регіонів можна віднести:
наявні запаси економічно вигідних окремих мінеральних і паливних ресурсів;
значні масштаби нагромадження основних виробничих фондів у промисловості;
використання передових технологій в окремих виробництвах і промисловості, що ґрунтуються на досягненнях фундаментальних та прикладних наук;
відповідні геополітичні умови для розвитку міжнародних торговельно-економічних зв'язків;
наявність висококваліфікованої робочої сили і навчальних закладів для її підготовки;
агроекономічні можливості для нарощування тут у перспективі виробництва продуктів сільського господарства і товарів народного споживання;
великий академічний науковий потенціал з розгалуженою мережею науково-дослідних організацій.
Основою міжрегіональної інтеграції адміністративно-територіальних утворень України може стати вирішення тільки тих проблем, які мають актуальне значення як на стадії виходу з кризового стану, так і в період стабілізації господарських і соціальних процесів.
При оцінюванні конкурентних позицій регіонів надзвичайно важливо враховувати досягнутий рівень економічного розвитку суб'єктів регіональної економіки.
Експертна оцінка може засновуватися на 10-бальній системі. При цьому припускають, що чинники, які знижують надійність і стійкість конкурентних позицій регіонів, нейтралізовано, створені сприятливі умови утвердження ринкових відносин. Таке припущення дає змогу вияснити можливості відхилення від максимальної оцінки в результаті дії чинників, що породжують негативні явища і тенденції.
Досягти 10-бальної оцінки практично нереально, але розрив може бути зменшений за рахунок удосконалення конкурентних позицій завдяки докорінній структурній переорієнтації економіки регіонів, поліпшенню транспортної системи, зниженню екологічної, енергетичної та соціальної напруженості, фінансовому оздоровленню між виробничих зв'язків, а також формуванню ринкової та виробничої інфраструктури, створенню відповідного науково-інформаційного середовища.
При відборі для оцінювання та аналізу важливих конкурентних позицій регіонів як суб'єктів країни доцільно виходити з таких критеріїв:
1) кожна конкурентна позиція має сприяти підвищенню привабливості регіону для формування системи регіональних ринків;
2) усі конкурентні позиції пов'язані між собою і взаємодіють. Це створює економічну зацікавленість суб'єктів ринку в розвитку конку рентного середовища на території тих регіонів, у яких найбільш надійні та стійкі конкурентні позиції;
3) конкурентні позиції регіону динамічні та змінюються під впливом активної структурної політики; посиленого оновлення виробничого, науково-технічного і ресурсного потенціалу; розвитку виробничої та ринкової інфраструктури; здійснення активної інвестиційної та зовнішньоекономічної діяльності;
4) конкурентні позиції в кожному регіоні розвивалися неоднаково під впливом багаторічної політики регіонального розвитку відповідно до централізовано-розподільчої системи ведення господарства. У результаті вони не адекватні вимогам розвиненої ринкової економіки, і кожній позиції притаманний свій рівень зрілості та активності.
Експертну оцінку конкурентних позицій регіонів можна здійснити виходячи з зазначених положень, що дають змогу вияснити рівень їхньої зрілості з точки зору сучасних вимог переходу до ринкової економіки.
Відібрані для оцінки найважливіші конкурентні позиції, безумовно, будуть нерівноцінні за їхнім значенням у формуванні можливостей для зайняття достойного місця у ринковому просторі. Одна конкретна позиція в різних регіонах може мати різну оцінку. Оцінки відображають стан конкурентних позицій на певний момент.
З регіональним розвитком продуктивних сил і структурної переорієнтації економіки відбуваються як кількісні, так і якісні зміни у вихідному рівні економічного розвитку регіонів. Змінюються вага кожної конкурентної позиції та її вплив на формування умов для розвитку конкурентного середовища кожного окремого регіону і країни в цілому.
Регіональні відмінності конкурентних позицій слід розглядати в динаміці, з урахуванням просторових зрушень у розміщенні та регіональному розвитку продуктивних сил. Це дає можливість враховувати спеціалізацію кожного регіону і його місце в формуванні конкурентного середовища в країні.
Відповідні відмінності спостерігаються у формуванні елементів ринкової інфраструктури. При цьому темпи становлення ринкових відносин, створення необхідних умов і передумов для переходу до них відрізняються залежно від надійності конкурентних позицій.
У реальній дійсності великий вплив на конкурентоспроможність регіону мають кон'юнктурні ринкові ситуації й стійке становище галузі та її продукції на міжрегіональному та міжнародному ринках. У зв'язку з цим методично виправданим є рангування конкретних позицій регіонів з урахуванням експертної ефективності та участі в міжрегіональних і міжнародних зв'язках.
Узагальненим чинником, що визначає певні позиції регіонів, є процес поділу праці між регіонами та ефективність міжрайонної інтеграції. У регіональній економіці існують об'єктивні суперечності між ринком і виробництвом, а також між попитом і пропозицією, які в умовах гнучкого економічного механізму постійно вирішуються, що є запорукою надійності конкурентних позицій.
Послідовність і результативність розпочатих в Україні економічних реформ залежать від того, наскільки кваліфіковано нові підприємці всіх рангів заповнюють й організовують ринковий простір на різних рівнях, а керівні територіальні органи (обласна й місцеві адміністрації) координують і стимулюють їхню діяльність. Сьогодні до системи ринкових відносин залучено всі без винятку прошарки населення (наймання на роботу, утримання сім'ї) та всі господарські утворення, державні й комерційні.
Кожен регіон має у своєму розпорядженні певні природні, матеріально-технічні, трудові й фінансові ресурси, на основі яких раніше забезпечували повну зайнятість населення і певний життєвий рівень. Ці ресурси залишилися загалом незмінними, але продуктивність їхнього використання внаслідок економічної кризи впала до дуже низького рівня.
Завдання підвищити ступінь використання наявних ресурсів і виробничих потужностей зводиться до пошуку форм і методів підвищення ринкової активності місцевих підприємців і державних структур.
Показниками ринкової активності є обсяг товарообігу, розміри товарної пропозиції й проплатного попиту, індекси цін на товари й послуги. В обсязі товарообігу знаходять своє відображення обсяг збуту й обсяг купівель, а їхня динаміка дає уявлення про пожвавлення або згасання ринкової активності.
Товарна пропозиція завжди більша від показників збуту, тому що останні означають розмір реалізованої пропозиції, а платоспроможний попит завжди більший від обсягу купівель на розмір грошових нагромаджень у населення й у підприємств. Показники товарообігу, попиту й пропозиції можна порахувати, а їхню динаміку й співвідношення вивчити, що дозволяє прогнозувати ринкову активність і стимулювати її. Структуризація цих показників за різними напрямами дозволяє отримати картину впливу найрізноманітніших чинників на стан економіки регіону. Так, їх розгляд, спроектований на розвиток галузей народного господарства, розкриває важливі аспекти інерційності цього розвитку або деградації залежно від фаз економічного циклу: спад — депресія — пожвавлення — піднесення.
Як показує історичний досвід, тенденції в динаміці попиту й пропозиції визначає платоспроможний попит на кінцевий продукт — життєві засоби; ці тенденції знаходять вияв у товарообігові таких галузей, як легка й харчова промисловості, житлове будівництво, комунально-побутові послуги. Короткочасність циклу обігу товарів і послуг у цих галузях дозволяє дуже чуйно реагувати на платоспроможний попит населення й у повній відповідності з ним розширювати або скорочувати попит на товари галузей, безпосередньо поєднаних з ними, і так далі — аж до базових галузей.
Базові галузі, ґрунтовані на досить тривалому циклі відтворення своїх фондів (основного капіталу) і великомасштабного виробництва, працюють з розрахунком на тривалу перспективу, тобто на потреби 5-10-літнього циклу. Наприклад, після видобування руди саме такий період необхідний для виготовлення різних засобів виробництва з цієї руди, поки у формі продукту кінцевого споживання вона не перетвориться на телевізор, холодильник, легковий автомобіль чи іншу споживчу вартість. За різкого скорочення попиту, наприклад, на предмети споживання в металевому виконанні торгівля негайно відмовляється від замовлень на них у відповідних галузях, а останні — послідовно скорочують замовлення, тобто падає попит на продукцію поєднаних з ними інших галузей. Інерція спаду виробництва поступово охоплює одну галузь за іншою. Вихід з економічної кризи пов'язаний з тими ж інерційними процесами, але проходить тривалу й хворобливу стадію депресії та пожвавлення. Рушійними провідниками пожвавлення є виробничі структури, що виробляють предмети споживання з малими витратами й практично не потребують великих інвестицій. До цих структур належать сільськогосподарські підприємства, у тому числі фермерські або підсобні господарства, місцеві промисли, підприємства комунально-побутового обслуговування й виробництва предметів масового попиту. У міру нагромадження капіталу ці структури формують попит на засоби виробництва, й інерція зростання попиту доходить, нарешті, до базових галузей. Особливістю періоду депресії й пожвавлення є зростання платоспроможного попиту населення на предмети споживання й недостатня пропозиція останніх з боку вітчизняних виробників. Виниклий вакуум негайно заповнює пропозиція імпортних товарів, що досить наочно демонструють вітрини державних і муніципальних магазинів і комерційних установ.
Рясноту імпортних товарів не можна вважати позитивним явищем, тому що вітчизняні товари, вироблені за застарілими технологіями, не можуть з ними конкурувати. Вітчизняні товаровиробники не отримують необхідних нагромаджень і тому не спроможні досить швидко модернізувати й розширювати виробництво. Виходить, що грошові нагромадження населення спрямовуються на фінансування (інвестування) іноземних товаровиробників, а не на пожвавлення вітчизняної економіки. Річ у тім, що в ціні імпортних товарів найбільшу частку становлять витрати іноземних товаровиробників, що й компенсують вітчизняні покупці. Посередники під час перепродажу імпортних товарів використовують прибутки на подальше розширення імпорту й частково — на власні потреби. Переведення прибутків населення на придбання імпорту, таким чином, різко скорочує попит на вітчизняні товари, а значить, далі настає скорочення їх виробництва, зниження зайнятості й прибутків населення. Певні обмеження такого імпорту об'єктивно необхідні, при цьому вкрай важливо сприяти розвиткові вітчизняних виробництв.
продолжение
--PAGE_BREAK--