Гроші та інфляція

Гроші та інфляція
“Інфляція є завжди і всюди
монетарним феноменом”.
Мільтон Фрідмен (1968р.)
1. Теоретичні концепції інфляції
Інфляція як наслідок негативних процесів в економіці відома вже декілька століть. Однак, попри це, в економічній теорії не існує єдиного погляду на суть цього надзвичайно складного економічного явища. В економічній науці сформувалося дві основні концепції інфляції:
1) інфляція знецінення нерозмінних на золото паперових грошей внаслідок переповнення каналів обігу грошовою масою;
2) інфляція загальне зростання цін на товари та послуги.
Представники першого напряму стараються довести, що інфляція можлива лише за умов функціонування нерозмінних на золото паперових грошей. Вони вважають, що в умовах золотого стандарту інфляція неможлива. У даному випадку ми зустрічаємося з варіантом так званої металістичної теорії грошей, відомої в Європі ще у часи раннього капіталізму.
Хід думок неометалістів наступний: золото має високу внутрішню вартість і тому незнецінюється подібно до його паперових дублікатів, символів. Переповнення каналів грошового обігу золотими грошима малоймовірно, оскільки золото втілення багатства і за таких умов воно перетікає у сферу тезаврації. А при умовах економічного буму, зростанні потреб у компонентах суспільного виробництва заощаджене золото знову повертається у сферу обігу.
Таким чином, при золотому стандарті підтримується товарно-грошова рівновага. При такому підході звужуються історичні межі та характер інфляції, за ними залишаються періоди функціонування товарних грошей.
Представники другого напряму вирішального значення у трактуванні інфляції надають зростанню цін незалежно від його причин та умов, за яких воно відбувається. Стабільність цін є для нього головною ознакою відсутності інфляції. Тому вони нерідко допускають можливість інфляції приобігу дійсних грошей і говорять про металеву інфляцію, оскільки і за таких умов можливе підвищення цін. Так А.Пезенті називає інфляцією зростання цін внаслідок псування монет (золотих, срібних) або здешевлення благородного металу. Таких поглядів дотримується більшість економістів Заходу.
Інфляція і при золотому стандарті можлива. Так вважають П. Самуельсон, К. Макконнел, Е. Дж. Долан та інші. Інфляція, на їх думку, відбувається при напливі американського золота і срібла в Європу в XVI ст. Товарні ціни підвищились у 4-5 разів, тоді як у подальшому вони були відносно стабільні. Якщо технологія видобування та виробництва золота піднімається на якісний щабель, інфляція, і при збереженні розміну паперових грошей на золото, цілком можлива. А тому більш розумно використовувати паперові гроші, проте необхідно вміло управляти їх пропозицією.
Ця істина пробиває собі шлях методом проб і помилок. Після першої світової війни в країнах Заходу розмін банкнот на золото було припинено, лютувала гіперінфляція. Проте рефлекси золотого гегемону залишались сильними, і не лише у народу. Фінансові іституції робили спроби вплинути на інфляцію шляхом збільшення своїх золотих запасів. Золото скуповували на вільному ринку за щойно віддруковані паперові гроші. Результат виявився, однак, протележний очікуваному. Оскільки в міру зменшення кількості золотих монет в обігу зявляється “лаж” на золото як перша ознака інфляції. Інфляційний тиск надлишку паперових грошей зосереджувався переважно на золоті, навіть якщо ціни на товари залишалися стабільними. Справа пішла на лад після зміни пріоритетів у грошовій політиці: переходу до розпродажу золота за ринковими цінами, тобто викачування зайвих банкнот з обігу та їх знищення.
Зараз золото справляє побічний вплив на грошовий обіг. Продаж дердавою золота за цінами світового ринку дозволяє закупити товари і підвищити їх пропозицію в середині країни, тобто ослабити частково товарний дефіцит. Але у цій операції роль золота принципово не відрізняється від ролі інших товарів, хоч золото і є більш ліквідним товаром.
Видається, що можливості використання золотого потоку для оздоровлення грошового обігу невеликі, носять палліативний характер і самі по собі не вирішують проблеми інфляції.
Значні розбіжності в економічній теорії існують відносно причин інфляції. За цим критерієм виділяються такі теорії інфляції: надмірного попиту, грошових витрат виробництва та теорія інфляції, як багатофакторного явища.
Теорія “інфляції попиту”. Започаткував цю теорію Дж. Кейнс. Він розглядав інфляційні процеси як невідємну складову елементів макроекономічної системи. В кейсіанських теоріях наголошується, що причиною інфляційних процесів є надмірний попит відносно товарної пропозиції. Перевищення попиту над пропозицією Дж. Кейнс назвав “інфляційним розривом”. При цьому чинники інфляції можуть бути як на стороні пропозиції, так і попиту. Дж. Кейнс відмічав: “… якщо пропозиція грошей в порівнянні з пропозицією товарів для купівлі збільшується, має місце інфляція”. Він доказував, що пропозиція грошей не може безпосередньо впливати на сукупний попит, оскільки зростання грошової пропозиції підвищує ліквідність в економіці, і рівень процентної ставки (ціни за ліквідні кошти) падає. Сукупний попит буде збільшуватись помірковано, оскільки зниження процентної ставки приведе до збільшення інвестиційних затрат.
Теорія “інфляції витрат”. Ця теорія виникла внаслідок подальшого розвитку кейсіанської ідеї “негрошового” механізму інфляційного процесу. У 60-ті роки в США інфляція розвивалася при відсутності надмірного попиту і повної зайнятості, тобто всупереч теорії “інфляційного розриву”. Це дало підстави стверджувати, що в умовах високої монополізації виробництва і ролі профспілок на ринку праці підприємці можуть підвищувати ціни, а профспілки заробітну плату за своєю ініціативою, навіть при незмінності попиту. Подібна ініціатива виступає імпульсом інфляційного процесу. Вся відповідальність за інфляцію покладається на підприємців, котрі не хочуть поступатися своїми прибутками і підвищують ціни в міру зростання виробничих витрат. Прихильники цієї теорії з усіх виробничих витрат виділили заробітну плату, оскільки вона найбільш тісно повязана з інфляцією, обслуговує особисте споживання і не сприяє розширенню виробництва.
По-іншому пояснюють причини інфляції представники монетаристської теорії. Монетаризм вже не просто включає проблеми інфляції до макроекономічної теорії, а вони стають її найважливішою складовою частиною. М. Фрідмен, засновник теорії монетаризму, розуміє під інфляцією стійке і безперервне зростання цін, викликане надмірною масою грошей по відношенню до валового внутрішнього продукту. Монетаристи стверджують, шо саме зміни в грошовій масі є основним чинником формування економічного циклу та інфляції. Їх погляди на природу інфляції викладені у хрестоматичному вислові М. Фрідмена: “Інфляція завжди і всюди є грошовим феноменом”. Дане положення трактує про прямму залежність зростання цін від збільшення грошової маси, і що причини інфляцій знаходяться у сфері обігу.
Проте, досвід країн де відбувався інфляційний процес свідчить, що позиція монетаристів в певній мірі є правильною відносно довгострокової перспективи, а також у тих випадках, коли зростання грошової маси сягає крупних масштабів. Однак в короткостроковій перспективі звязок між грошима та інфляцією залишається невизначеним. Грошова маса хоч і є головним чинником інфляції, але далеко не єдиним.
З середини 60-х років 20 ст. у економічній теорії формується новий напрям у дослідженні інфляції як багатофакторного процесу, що відбувається в сфері грошового обігу та безпосередньо в суспільному виробництві. Предмставники сучасного монетаризму виходять з необхідності комплексного аналізу інфляції. Вони вважають, що найважливішою ознакою інфляційних процесів є тісне переплетення монетарних та загальноекономічних чинників зростання цін. З цього випливає: незалежно від того, які причини є початковими імпульсами, будь-яке підвищення цін викликає необхідність підищення обсягів грошової маси і навпаки. Інакше кажучи, збільшення грошової маси часто виступає вже не як причина зростання цін, а як його похідна. Але не залежно від характеру дії тих, чи інших чинників інфляційне зростання цін завжди супроводжується збільшенням грошової маси. Спочатку воно відбувається в активному обігу за рахунок зменшення нагромаджень чи збережень, а потім зростає загальна маса грошей в обігу за рахунок надмірної емісії. Переповнюються канали обігу грошовою масою і знецінюється грошова одиниця, що характеризує інфляцію в її класичному вигляді.
Антиінфляційні рекомендації представників цієї теорії мають, як правило, комплексний характер і спрямовані на всі сфери економічних відносин, в яких діють чинники, що спричиняють інфляцію.
Все це підтверджує, що витоки інфляції, особливо в її найвищих формах, можуть бути не тільки суто в грошовій сфері, а й у сфері виробництва, а отже, й заходи щодо її подоланя повинні бути комплексними, охоплювати всі складові елементи економічної системи.
2. Суть та форми інфляції
Інфляція процес знецінення грошей внаслідок надмірної емісії та пероповнення каналів обігу грошовою масою. Зовні вона проявляється у зростанні загального рівня цін та зниженні купівельної спроможності грошей. Інфляційний процес можна схематично проілюструвати на малюнку 1.
Інфляція призводить до стихійного перерозподілу доходів та багатства між соціальними групами населення, падіння матеріальних стимулів до праці, спаду виробництва, скорочення інвестицій, загальмовує науково-технічний прогрес, послаблює зовнішньоеконосмічні позиції країни, зменшує конкурентні можливості на світовому ринку.
Сучасна інфляція не виникає раптово, а розвивається поступово кяк троивалий процес, який можна розділити на три етапи:
на першому етапі темпи зростання цін (інфляції) відстають від темпів збільшення в обігу грошової маси;
на другому етапі темпи зростання цін значно випереджають темпи зростання в обігу грошової маси;
на третьому етапі зростання цін набуває нерівномірного стрибкоподібного характеру, коли темпи зростання цін то випереджають темпи зростання грошогвої маси, то відстають від них.
У міжнародній практиці, відповідно до темпів інфляційного процесу, виділяється три різновиди інфляції: повзуча, галопуюча, гіперінфляція. Звичайно, що межі і форми інфляційного процесу досить мінливі, і їм дається різноманітна інтерпритація в залежності від характеру інфляції у тій чи іншій країні.
Повзуча інфляціянастає тоді, коли темпи зростання цін не перевищують 10% на рік. Вона характеризується надмірногю емісією та прискореним накопиченням грошової маси в каналах обігу без помітного підвищення чи незначним зростанням цін.
Тобто на початку інфляційного процесу ще не існує тісного звязку між зростанням грошової маси та інфляцією. Субєкти ринку певний час не відчуваютьь надмірного випуску грошей в обіг і використровують їх для нагромадження чи збереження. Це тимчасово відволікає надмірно емітовані гроші з каналів обігу, послаблює інфляційний тиск на ціни. Однгочасно сповільнюється швидкість обігу грошей, що теж має певний антиінфляційний ефект.
Зазначені процеси стимулюють підприємницьку активність, збільшують попит на інвестиції, що призводить до розширення виробництва, товарообороту і зростання, у звязку з цим, пропозиції товарів і послуг. Отже, в умовах неповної зайнятості (наявності незавантажених виробничих потужностей і безробіття) відставання тпемпів зростання цін від темпів зростання грошової маси може зберігатися протягом тривалого періоду, що й надає інфляції повзучого хапрактеру. Така інфляція не має явних негативних наслідків, мало відчутна для економічних агентів. Тому для більшості розвинутих країн у сучасний період характерна повзуча інфляція, яка нерідко використовується як засіб стимулювання та регулювання економічного розвитку.--PAGE_BREAK--
Разом з тим, в умовах повзучої інфляції відбувається приховане нарощуванрня інфляційного потенціалу у вигляді незадоволеного додаткового попиту, який постійно тисне на товарні ціни і загрожує їх “вибухом”. За умов повної зайнятості додатковий попит стає суто інфляційним. Створюється особлива економічна ситуація, коли зростає (за рахунок емісії грошей) попит на “інфляційне фінансування” при обмеженій пропозиції, що порушує симетрію товарного обміну MV=PY. Виникає ситуація, за якої подальше зростання платоспроможного попиту не сприяє зростанню виробництва й ефективному використанню його ресурсів, а веде до безпосереднього зростання цін, внаслідок чого інфляція піднімається на вищий щабель і перетворюється у гальмо економічного розвитку.
Галопуюча інфляціянастає тоді, коли темпи зростання цін досягають 10-100% на рік. На цій стадії відбувається стрімке зростання цін, тобто прискорена (інфляція у темпі рисі, або галопуюча) інфляція. Вона викликає випереджувальні темпи зростання споживчого попиту порівняно з товарною пропозицією, що призводить до зростання цін. За цих умов формується інфляційний мультиплікатор, який прискорює деструктивні процеси в економіці.
На стадії галопуючої інфляції відбувається спад виробництва та скорочення товарообороту, втрачається стиммул до інвестицій, стримується процес суспільного нагромадження. Інфляція викликає відток капіталу з виробничої сфери до сфери обігук. Тобто відбувається розбалансування економічної рівноваги.
Галопуюча інфляція посилює руйнівний вплив на грошовий обіг. За таких темпів інфляції економічним агентам не вигідно тримати свої активи в грошовій формі. Гроші із сфери нагрогмадження чи збереження переходять у сферу обігу. Виникають так звані “гарячі гроші” гроші, що втрачають свою вартість і не затримуються надовго на руках. Кожен прагне найшвидше позбутися грошей, довіра до яких втрачається. Прагнення економічних агентів швидше позбавитися “гарячих грошей” прискорює їх обіг, що зменшує необхідну для його обслуговування грошову масу. Прискорення обігу грошей стає додатковим стимулятором інфляцій ного процесу. Агенти ринку втрачають бажання реалізувати свої товари за гроші, які постійно втрачають купівельну спроможність, і вони переходять на бартерні операції або продають їх за іноземну валюту. Як бачимо, гроші втрачають на тільки функцію нагрогмадження, а також частково втрачають свою робочу функцію засобу обігу.
В умовах галопуючої інфляції особливо на фінальній стадії настає платіжна криза “грошовий голод”, що імпульсивно втамовується емісією. Держава намагається припинити емісію грошей, однак поглиблення економічної та фінансової кризи ставить її перед необхідністю вдаватись до нових вимушених емісій, настають “емісійні шоки”. Держава втрачає головні важелі управління емісійним процесом, інфляція стає неконтрольованою. Це й призводить до виникнення інфляційної спіралі, перетворення повзучої інфляції в галопуючу, а галопуючої в гіперінфляцію.
Гіперінфляція.Особливо виразно деформація економічних та соціальних процесів проявляється в умовах гіперінфляції. За даними МВФ вважається, що інфляція переходить у гіперстадію коли темпи приросту цін складають 50% за місяць. У рамках гіперінфляції виділяють вужче поняття суперінфляція, за якої темпи зростання цін складають 1000 відсотків і більше за рік.
Гіперінфляція часто повязана з політичним хаосом, війнами та їх наслідками, а також із соціальними революціями. Подібні ситуації виникали в перші десятиріччя XX століття, після другої світової війни та в період нашої доби. На початку 90-х років не було жодної постсоціалістичної країни, яка б не потрапила в “інфляційний полон” і не відчула його руйнівного впливу.
На стадії гіперінфляції домінує нестабільність цін, яка полонила всі сектори економіки, спричиняючи хаотичність ринку та несправедливий (нееквівалентний) перерозподіл доходів і багатства у суспільстві.
В умовах гіперінфляції гроші продовжують втрачати свої функції, падає їх роль в економіці, поширюються бартерні операції, порушується фінансово-кредитний смеханізм, розвиваються неорганізовані стихійні процеси в еконогміці, що призводить до зростання загальної економічної, соціальної та політичної нестабільності.
В період гіперінфляції реальний попит неа гроші різко падає, що значно знижує їх куупівельну спрооможність. Одночасно збільшується попит неа товари, а це призводить до подальшого зростання цін, оскільки великій кількості грошей протистоїть надто обмежений обсяг товарів. Агентьи ринку стараються якомога ск4оріше отоварити гроші, які на очах втрачають свою вартість. Відбувається “втеча” від грошей. Разом з тим виникає “голод” на гроші, оскільки емісія грошей не встигає за їх знеціненням. Особливо відчувається “голод” на банкноти крупних номіналів, оскільки дрнібні купюри зовсім втрачають свою вартість і покидають канали обігу. Внаслідок чого держава вдається до друкарського верстата і випускає в обіг нові купюри високих номіналів, а це ще більше розкручує спіраль цін і грошей. Створюється парадоксальна ситуація, коли за наявності в обігу великої маси “зайвих” грошей економічні агенти відчувають нестачу платіжних засобів (грошовий голод).
Інфляція негативно впливає на якість активів. Вона докорінним чином змінює розподіл доходів і майна. Ті, що мають тверді заробітки, відчувають зменшення їх купівельної спроможності. Ті, що мають заощадження, також відчувають вплив інфляції їх заощадження знецінюються. Особи, що змогли вкласти свої гроші в реальні цінності (нерухомість, коштовності) бачать, що вартість їх зростьає швидше ніж інфляція. Це повязане з тим, що високий темп зростання цін робить грошові заощадженрня настільки незахищеними, що ті, хто може це собі дозволити, переключаються на “безпечні” обєкти вкладання грошей.
Інфляція “розїдає” реальну вартість активів. Втрачають вартість не тільки гроші, але інші грошові активи: цінні папери, страхові поліси, депозити тощо. За інфляції відбувається перерозподіл доходів між кредиторами й дебеторами. Боржники, котрі отримали на певний період позику, розплачуються за неї грішми, які в перебігу інфляції помітно втратили свою вартість (купівельну спроможність). Відбувається перерозподіл багатства від кредиторів чи власників грошгових активів до боржників, серед яких основним боржником є держава чиї пасиви (гроші, державні облігації, скарбницькі векселі) втратили вартість. Отже, програють кредитори і одночасно знаходяться у виграші позичальники (дебітори) у тогму числі й держава, зокрема, коли мова йде про компенсацію державного боргу. Інфляція зменшує його реальну величину. Все це дестабілізує суспільство, знижуючи реальні доходи широких верств населення інфляція звужує межі внітрішнього ринку, спотворює структьуру попиту, посилює спекуляцію, “тіньовий бізнес”.
Інфляція неодмінно веде до кризи державних фінансів, що розвивається внаслідок швидкого знецінення податків та інших надходжень до державної скарбниці та одночасного зростання видаткової частини бюджету. Внаслідок інфляції реальна вартість доходів бюджету постійно зменшується. Тому держава змушена весь час вдаватись до друкарського верстату, щоб компенсувати фінансові втрати від інфляції. Оскільки зробити це практично неможливо, то їй доводиться так чи інакше зменшувати свої витрати і передусім на соціальні потреби, що ще більше загострює соціально-політичну нестабільність у суспільстві. На фінішній стадії інфляції подальше зростання емісії стає ффінансово невигідним і соціально небезпечним.
Нерідко хвилі інфляції приносили з собою такі драматичні зміни, які інколи приводили до соціальної напруженості та політичних конвульсій. Найбільш яскравим прикладом є гіперінфляція в Німеччині на початку 20-х років, коли розмір інфляції вимірювався цифрою з трьома і більше нулями. В результаті реальна івартьість заощаджень середніх верств населення перетворилась у ніщо. І це, на думку деяких істориків, стало в майбутньому важливим фактором сходження Гітлера до влади. У 80-их роках навіть такі країни як Ізраїль, Югославія та більшість латиноамериканських країн попали в полон глибокої інфляції. На жаль, на початку 90-х років це негативне явище охопило Україну.
Інфляція послаблює зовнішньоекономічні позиції держави, зменшує її конкурентні можливості на світовому ринку, веде до падіння валютного курсу (купівельної спроможності) національної валюти, загострюється дефіцит платіжного балансу, збільшується зовнішні борги, що призводить до порушень зовнішньоекономічних відносин.
3. Причини інфляції
В кейсіанській макроекономічній моделі формою прояву інфляції є динаміка цін, імпульс до зростання яких може виходити як з боку попиту, так і з боку пропозиції. Зупинимося на цих висновках більш детально.
На мал. 1 показано спочатку лінію сукупного попиту АД і лінію сукупної пропозиції AS. Лінія сукупного попиту АД показує рівень випуску продукції і доходів, при яких видатки дорівнюють доходам, а грошовий ринок знаходиться в стані рівноваги. Лінія сукупної пропозиції AS показує, який обсяг продукції господарські агенти готові запропонувати на ринку при кожному рівні цін. Отож, стан рівноваги на ринку буде знаходитись на перехресті ліній АД і AS, у точці Е. При рівноважному рівні цін Po попит відповідає обсягу продукції Yo, який господарські агенти готові реалізувати на ринку.
Припустимо, що центральний банк збільшив грошову масу в два рази, купляючи на відкритому ринку державні цінні папери. На малюнку 1 показано, що приріст номінальної грошової маси переміщує точку рівноваги із ЕуЕ1, збільшуючи як обсяг виробництва, так і рівень цін. Відстань між Е і Евідповідає приросту номінальної грошової маси; якщо ціни збільшуються в тій же пропорції, що й номінальна грошова маса, то реальні залишки М/P, як і попит, не змінюються. Лінія сукупного попиту АД зрушується вправо-догори в положення АДв тій же пропорції, в якій збільшується пропозиція грошей. Попит для кожного рівня цін буде збільшуватися. Якщо лінія сукупного попиту АД стрімко піднімається догори, то в сновному пристосовуються ціни, а випуск продукції збільшується помірковано, незамітно. Такий варіант називається “інфляцією попиту”, оскільки зростаючий попит підштовхує догори рівень цін. Причиною зростання цін є надмірний сукупний попит на гроші по відношенню до загальної пропозиції товарів в умовах повної зайнятості економіки.
Тепер розглянемо зміни чи порушення, що мають місце у сфері пропозиції (малюнок 2). Припустимо, що ціни на компоненти виробництва (на енергоносії) зростають. Господарські агенти, щоб покрити свої зростаючі витрати, будуть старатись продати свою продукцію по більш високій ціні. Лінія сукупної пропозиції під впливом зростаючих затрат переміщується вліво і догори із положення AS в положення AS.
Зростання витрат виробництва веде до появлення нової точки короткострокової рівноваги Е. Рівень цін зростає з Po до P1, а реальний випуск продукції зменшуєься з Yo до Y1. Як бачимо, негативні зміни у сфері пропозиції викликають спад виробництва і зростання цін. Такий варіант називається “інфляцією витрат”, оскільки ціни зростають за рахунок очікуваного збільшення затрат виробництва.
Отже, економічною теорією доведено, що основні причини інфляції це: зростання надмірного попиту над пропозицією “інфляція попиту” та зростання грошових витрат виробництва “інфляція витрат”. Ці дві класичні причини безперечно можуть бути викликані низкою монетарних та загальноеконмічних чинників, сила впливу яких на економічний процес неоднакова. До таких чинників можна віднести: інфляцію, викликану надлишком в обігу грошової маси внаслідок кредитної емісії; фіскальну інфляцію, що повязана із дефіцитом бюджету; інфляцію, викликану зростанням виробничих витрат і доходів, імпортовану інфляцію тощо.
Інфляція попиту.
Інфляція попиту генерується надмірним зростанням попиту порівняно з пропозицією. Якщо у відповідь не відбудеться підвищення пропозиції, зростання попиту компенсується підвищенням цін і рівень інфляції зросте. Інфляція попиту безпосередньо повязана з дією монетарних чинників.Мова йде про невиважену грошову емісію, що призводить до перевищення попиту на гроші порівняно з наявною пропозицією товарів і послуг. У цьому випадку безпосереднім чинником інфляції є зростання грошової маси, що порушує закон грошового обігу Ms = Md.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Процес генерації інфляції можна наочно розкрити за допомогою “рівняння обміну”:
M*V = P*Y (1)
де, M номінальна грошова маса (кількість грошей в обігу);
V швидкість, або норма обігу грошової маси;
Y реальні доходи, або товарне забезпечення грошей.
Спочатку нагадаємо значення окремих економічних показників. Номінальний доход (PY) номінальна сума отриманої зарплати, виплати по відсотках, прибутку, дивідентів, рентних платежів тощо. Реальний доход (Y) кількість товарів і послуг, що їх можна придбати на суму номінального доходу. Динаміка реального доходу визначається як різниця між номінальним доходом та рівнем цін (інфляцією). Якщо за рік середній показник номінального доходу виріс на 15%, а ціни протягом цього ж часу на 10%, то можна вважати, що реальні доходи населення за вказаний період збільшилися на 5%.
З формули (1) випливає, що збалансованість між грошовою масою та її товарним забезпеченням досягається шляхом зміни рівня цін.
Рівень цін можна визначити за допомогою перетворення рівняння (1) за формулою:
P = MV/Y (2)
Із формули випливає, що рівень цін (норма інфляції) постійно зростає, коли номінальна грошова маса збільшується відносно попиту на реальні залишки. Ціни тим вищі, чим більше в обігу грошей та менша пропозиція товарів і послуг. Кількісна теорія грошей припускає, якщо (V) і (Y) величини постійні (constant), або змінюються незначно, тоді рівняння (2) витікає, що між показниками (M) і (P) існує пряма залежність: якщо грошова маса (M) подвоюється, теж саме відбувається з цінами (P).
Розглянемо механізм дії інфляції на конкретному прикладі. Припустимо, в обігу знаходиться грошова маса в сумі 500 млн. доларів, якій протистоїть відповідне товарне забезпечення теж на суму 500 млн. доларів. Потім держава випустила в обіг ще 250 млн. доларів, скажімо, для покриття бюджетного дефіциту. При цьому номінальний обсяг виробництва товарів не змінився. Тоді номінальний попит перевищуватиме пропозицію в базових цінах на 250 млн. доларів, або в 1,5 рази. Такий стан в економічній теорії отримав назву “інфляційний розрив”. Цей розрив ліквідується зміною рівня цін. Якщо ціни збільшаться в 1,5 рази, то пропозиція товарів відповідатиме грошовому попиту.
Отже, підвищення попиту при обмеженній пропозиції призводить до підвищення цін. Пояснюється це тим, що еластичність пропозиції по ціні залишається низькою. Це зумовить подальше зростання “інфляційного розриву” між сукупним попитом та сукупною пропозицією.
Якщо рівняння обміну розглядати з позиції динаміки цін, гроей, випуску продукції (ВВП) і швидкості обігу грошей, то рівняння (2) можна переписати в термінах темпів приросту:
P = M Y + V (3) абоM/P = Y V (4)
Отже, норма інфляції (P) дорівнює різниці між темпами приросту номінальної грошової маси і реального попиту на гроші (3).
Із рівняння (4) витікає, що темп приросту реального попиту (M/P) на гроші дорівнює темпам приросту реальних доходів (Y) за мінусом приросту швидкості обігу грошей (V).
Розглядаючи рівняння (3) і (4) ми можемо прийти до висновку: якщо зростають номінальна грошова маса і реальні доходи, то обидва ці чинники впливають на рівень цін у протележних напрямках: зростання номінальної грошової маси сприяє інфляції, тобто зростання цін, тоді як збільшення реальних доходів а, значить, збільшення реального попиту на гроші в тенденції призводять до падіння рівня цін. Чистий ефект залежить від співвідношення цих двох показників. Інтенсивне зростання номінальної грошової маси, яке не супроводжується збільшенням попиту на реальні залишки, що призводить до винекнення різновиду “гарячих грошей” грошей, що втрачають функцію нагромадження і не затримуються надовго на руках у населення, що призводить до ще більшої інфляції. Навпаки, якщо інтенсивно зростає реальний попит на гроші (реальні доходи), то при любому рівні зростання грошової маси відбувається певне скорочення інфляції. Наприклад, якщо швидкість обігу грошей величина постійна, а реальні доходи зростають, скажімо, на 3% на рік, то в цьому випадку реальний попит на гроші зросте теж на 3%.
Якщо номінальна грошова маса зросте на 10% за рік, то норма інфляції становитиме 7% (10% 3%). При зростанні грошової маси на 15% норма інфляції сягатиме вже 12% (15% 3%); підвищення темпів приросту реальних доходів, скажімо, до 5% замість 3% буде означати зниження інфляції.
Прискорення швидкості обігу грошей слугує додатковим стимулятором інфляційного процесу. Цей показник визначається як відношення номінального доходу (ВВП) до номінальної грошової маси, або у вигляді формули:
PY
V = ————, (5)
M
Звідси V = Y/(M/P), (6)
що означає швидкість обігу грошей дорівнює відношенню реальних доходів до реальних залишків. При заданому рівні доходів швидкість обігу зростає, коли попит на реальні залишки падає. Цей показник високий на стадії галопуючої, особливо, гіперінфляції і низький на стадії повзучої інфляції.
Таким чином, на темпи інфляції впливає три агреговані складники: темпи приросту грошової маси, темпи зміни швидкості обігу грошової маси і темпи зміни обсягів виробництва (ВВВП). Залежно від конкретної економічної ситуації вплив цих показників на інфляційний процес неоднаковий. Так, в Україні середньомісячна інфляція у 1993 р. Складала 47%, при цьому: 35,7% за причини зростання грошової маси, 8,5% зміни швидкості обігу грошей, і 2,8% за причини спаду виробництва.
Фіскальна інфляція. Причиною ланцюгу, який зєднує, з одного боку, приріст грошової маси, а з другого зростання рівня цін стає хронічний та колосальний за розміром дефіцит державного бюджету, який покривається переважно за рахунок кредитної емісії грошей. За такої ситуації жоден уряд, як підкреслював Дж. Кейнс, не погодиться проголосити себе банкрутом, не вдаючись до послуг емісійного механізму, що знаходиться в його розпорядженні. Держава вдається до такої крайньої міри як емісія грошей у тому випадку, коли вона не в змозі розвязати проблему бюджетного дефіциту шляхом податкової політики або випуску цінних паперів.
Кредитна емісія означає, що центральний банк агент уряду покриває державний борг чи фінансує державну амбіціозну програму видатків емісійними кредитами, які не мають реального забезпечення. Пряме кредитування уряду практично виглядає як зростання чистих активів, джерела яких знаходяться у пасиві балансу центрального банку внаслідок чого збільшується грошова база та сукупний попит. А це може викликати надмірне зростання грошового попиту порівняно з наявною пропозицією товарів і як наслідок черговий спрут інфляції. Отже, чим більший дефіцит бюджету, тим більший рівень інфляції, причому із сказаного це явище є нелінійне і динаміка його має тенденцію до зростання.
Насправді, фінансування бюджетного дефіциту шляхом грошової емісії є своєрідною формою оподаткування “інфляційним податком”. Розмір вигоди, яку отримує держава, можна визначити як добуток рівня інфляції і реальних грошових залишків, що втрачають свою вартість. Припустимо, що ви маєте на руках 200 доларів при річній нормі інфляції 50%. За рік інфляція зменшить вартісь ваших реальних грошових залишків на 100 доларів, котрі і складають “інфляційний податок”. Власно він поїдає заощадження населення, знецінює пенсії, заробітну платню і викликає перерозподіл багатства. Дж. Кейнс так описав цю ситуацію: це така форма оподаткування уникнути якої майже неможливо. Навіть найслабкіший уряд в змозі запровадити його у тій ситуації, коли він не здатний на щось інше.
Отже, основна причина фіскальної інфляції дефіцит бюджету та його покриття за рахунок емісійних кредитів центрального банку. Адже вони основний каталізатор інфляції. Досвід багатьох країн показує, що лише ті країни, в яких були створені інституційні та економічні умови для відмови від фінансування державного бюджету за рахунок кредитів центрального банку, спромоглися приборкати інфляцію.
Проте, повністю позбутися інфляції лише методами обмеження попиту тобто чисто монетарними методами неможливо. Таке обмеження грошової маси хоча гальмує зростання цін, але водночас гнітить виробництво, не дозволяє розірвати ланцюг боргових зобовязань.
Інфляція витрат
Інфляційний процес може відбуватись під впливом цілої низки немонетарних чинників, що зумовлюють зростання цін через подорожчання компонентів виробництва і зростання собівартості продукції. Йдеться про інфляцію витрат, що формується на принципово іншій основі ніж інфляція попиту.
Інфляція витрат відбувається внаслідок порушення рівноваги товарного обміну MV = PY, тобто перевищення пропозиції над попитом, що генерує процес зростання витрат виробництва і в результаті через підвищення цін на товари викликає збільшення грошової маси. Масштаби накручування цін залежать від “грошового покриття”, яке визначає межі того середовища, в рамках якого економічні агенти можуть здійснювати свої витрати. Відбувається нагнітання попиту на гроші з боку витрат виробництва. У даному випадку збільшення грошової маси виступає вже не як причина зростання цін, а як похідна від цін.
В основі інфляції витрат лежить взаємозвязок витрат і цін, рівень яких підвищується під впливом зростання витрат або надприбутків. Найхарактернішою ознакою інфляції витрат у її класичному вигляді є спіраль “зарплата ціни”. Наприклад, якщо в економічному середовищі відбувається загальне підвищення цін, стає неминучим зниження реальних доходів населення. Щоб зберегти їх рівень, необхідно збільшувати грошові доходи (заробітну плату), а це призводить до зростання витрат виробництва або бюджетних видатків. Як наслідок зростає собівартість продукції фірм, що веде до підвищення цін на товари. Подорожчання товарів та послуг знову робить необхідним підвищення заробітної плати. Розкручується інфляційна спіраль “зарплата ціни”. Цей процес відомий в економічній теорії під назвою “кривої Філіпса”.
Наведений приклад інфляційної спіралі “зарплата ціни” демонструє взаємозвязок чинників інфляції попиту та витрат. З одного боку, підвищення заробітної плати сприяє зростанню доходів населення, а тому є чинником платоспроможного попиту, з другого боку, підвищення заробітної плати збільшує витрати виробництва, оскільки вона є статтею собівартості продукції. А підвищення собівартості продукції у свою чергу сприяє зростанню товарних цін.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Важливим чинником інфляції витрат виробництва є значне подорожчання матеріальних ресурсів. Наприклад, фірма, що випускає деякий товар і діє в умовах ринку (вільного ціноутворення) при зростанні ринкових цін на матеріальні компоненти виробництва (сировину, проміжні продукти, енергоносії) прагнутиме утриматись на плаву, а тому в ціну свого продукту включить як витрати на виробництво, так і визначиться з доданою вартістю на одиницю продукції, виходячи з інфляційних очікувань, щоб забезпечити собі прибуток та зарплату своїм працівникам.
Через взаємоповязаність виробничих процесів в економічному середовищі зростання ціни на сировину по ланцюжку спричиняє зростання цін на всі інші товари.
Чинником інфляції витрат є також підвищення цін на продукцію еекономічних агентів у відповідь на збільшення ставок податків плати за кредит, що рівнозначне збільшенню витрат виробництва. При високих ставках податків включаються механізми, які обмежують зростання виробництва. В економічних субєктів зявляються все більші проблеми з фінансуванням інвестицій та погашенням боргових зобовязань. Більше того, послаблюється сама схильність до інвестицій, оскільки виробництво продукції стає економічно невигідним.
В економічній науці добре відомі співвідношення між ставками оподаткування та величиною їх надходжень до бюджету крива Лаффера.
/>Рівень
/>виробництва
/>/>

1 2
/>

податки
Малюнок 6.3. Крива Лаффера.
При підвищенні ставок оподаткування сума податкових надходжень до бюджету зростає тільки до певної величини, а потім знижується за рахунок спаду виробництва і ухилення від сплати податків. Значний рівень спаду виробництва свідчить про те, що економіка знаходиться у становищі, яке відповідає відтинку 2 кривої, а отже, зниження ставок оподаткування призведе не тільки до підвищення ділової активності, а й до збільшення суми надходжень від податків до бюджету.
Отже, основне завдання податкової політики оживити економіку і виробництво, адже збиткове виробництво бюджет не поповнить, не дасть товарного забезпечення грошам.
Зростання цін може відбуватись також за умов передбачення субєктами господарської діяльності погіршення економічної ситуації: труднощів з поставками сировини, подорожчання банківського кредиту платіжної кризи тощо. Результатом є включення заздалегідь до виробничих витрат так звваної “плати за ризик”.
Імпортна інфляція.
Інфляція, що імпортується зумовлена для даної країни чинниками: надмірний наплив іноземної валюти, підвищення імпортних цін тощо. Вона призводить до вільного притоку на внутрішній ринок надмірного попиту та вільного відпливу за кордон товарів.
Рівень валютного курсу національної валюти до іноземних може бути, як інфляційним, так і антиінфляційним чинником. Низький курс національної валюти здорожчує імпорт і здешевлює за межами країни експорт товарів. Це призводить до зростання цін на імпортовані товари. Тому існує пряма залежність між інфляційними процесами та обсягом чистого експорту (різниця між експортом та імпортом). Саме на обсяг чистого експорту впливає курс національної валюти порівняно з іноземноми валютами. При зниженні валютного курсу національної валюти обсяг чистого експорту зростає. Отже, зниження курсу національної валюти підвищує вартість імпортованих товарів та сировини на внутрішньому ринку. А це збільшує загальну собівартість виробництва, у тому числі й виробництва продукції на експорт.
Існує відповідна залежність (еластичність) рівня цін на продукцію вітчизняного виробництва від рівня цін на імпортовану продукцію (сировину, енергоресурси тощо). Підвищення цін на світовому ринку істотно впливає на загальний рівень цін на внутрішньому ринку. Так, динаміка інфляційного процесу, що розпочався в Україні в звязку з лібералізацією цін у 1992 році та вимушеного переходу до світових цін на енергоносії, які закупляються за кордоном викликала загальне підвищення цін на внутрішньому ринку. У цей характер інфляція носила яскраво виражений витратний характер. Хоча на початку 1992 року була помітною і складова інфляція попиту через наявність зайвої грошової маси в обігу. З підвищенням світових цін на енергоносії українські товари стають дорожчими і неконкурентними. У даному випадку говорять про імпортовану інфляцію витрат, оскільки разом із товарами імпортуються високі ціни.
Як відзначалося, розмежування чинників інфляції теоретично є можливим, а насправді відбувається настільки глибоке взаємне переплетення різних причин інфляційного процесу, що їх структурне розмежування стає практично не можливим. Це особливо рельєфно видно на прикладі інфляційного процесу в Україні, де в один клубок переплелися структурна, фіскальна, імпортна інфляція, інфляція витрат та її різновиди. Спостерігаємо цілу низку чинників, які впливають або виключають один одного, надаючи інфляційному процесові особливої складності та непередбаченості. Тут до речі сказати: “проблеми, викликані інфляцією, виникають не тому, що цінність грошей падає, а тому що майбутня їх цінність непередбачена”.
Показники вимірювання інфляції
Інфляція не лише відображає у своєму розвитку динаміку цін, а й вімірюється останньою. Розміри інфляції можна визначити за допомогою таких показників: індексу вартості життя, індексу купівельної спроможності та індексів інфляції.
Розрахунок динаміки цін (вартості життя) у звітному році визначається за формулою Ласпейреса:
p1q
Ip= 100, (1)
pq
де pціни в базісному році;
qвага у базісному році;
p1ціни у звітному році;
Індекс вартості життя враховує основні втрати населення від підвищення цін, більш широко характеризує динаміку цін, а значить купівельну спроможність грошей. Справді, якщо Ip= 2, то це означає, що в цілому ціни зросли за певний період у два рази, а значить у два рази знизилась купівельна спроможність грошової одиниці. Показник купівельної спроможності величина обернена до індекса вартості життя і розраховується за формулою:
1
Купівельна спроможність = (2) рівень цін
 рівень цін підвищується купівельна спроможність падає;
 рівень цін падає купівельна спроможність збільшується
Наприклад. Індекс вартості життя за пять років збільшився на 120,7%. Отже, динаміка купівельної спроможності складає:
120,7
К = 1 = 100 120,7 = 0,8285.
100
Це означає, що 100 доларів базисного року через пять років у звітному році їх вартість становитиме лише 82,85 долара, тобто купівельна спроможність долара внаслідок зростання цін знизилась за 5 років на 17,15%.
Для вимірювання інфляції обчислюють темп інфляції приріст цін у відсотках. Динаміку індексу цін можна обчислити за формулою:
Ip1    продолжение
--PAGE_BREAK--
Ip= , (3)
Ip
де Ipрівень індексу цін у базисному році;
Ip1рівень індексу цін у звітному році.
Наприклад. індекс цін збільшився від 120 до 132.
Динаміка індексу цін:
132
Ip= 100 100 = 10%,
120
120
а динаміка купівельної спроможності = 100 100 = 9,1%
132
Збільшення індексу цін (вартості життя) на 10%чи на 12 пунктів означає, що купівельна спроможність грошей зменшилась на 9,1%.
Щоб не втратити своїх клієнтів, залучити інвестора навіть у період інфляції до співпраці банк повинен враховувати річний темп інфляції при нарахуванні процентів, визначені річної процентної ставки.
5. Особливості інфляційного процесу в Україні.
Вперше на Україні заговорили про появу інфляції у 1991 році хоч коріння її розрослися ще в колишньому СРСР. Це зумовлювалося, з одного боку, повним домінуванням державного монополізму та відсутністю ринкової конкуренції, а з іншого спотвореною структурою виробництва, надзвичайно високою часткою військово-промислового комплексу, надмірним “старінням” основних фондів, неефективним використанням капітальних вкладень, ресурсів тощо.
В умовах глобального державного регулювання економіки та жорсткого адміністративного контролю за рівнем цін і доходів грубо порушувався автоматично діючий звязок між зростанням грошової маси, платоспроможного попиту і рівня цін. Останні, як правило, “заморожувались”, неєважаючи на зростання попиту при надто обмеженій пропозиції, що виключало відкриту форму інфляції. Внаслідок цього нагромаджувався потужений інфляційний потенціал у вигляді товарно-грошової розбалансованості сфери обігу, тобто незадоволеного платоспроможного попиту, який постійно тиснув на товарні ціни. В таких умовах інфляція набувала прихованої (подавленої) форми і виявлялася в хронічному дефіциті товарів, підвищенні цін на “чорному” ринку та зниженні ринкового курсу національної валюти.
Попри це, розвиток інфляційних процесів в Україні (1991-1994рр.) мав і специфічні особливості. Вони повязані, насамперед, з непослідовністю економічних перетворень, допущеними прорахунками в економічній політиці, деформаціями процесу роздержавлення і приватизації, надмірністю бюджетних видатків.
Особливо швидкому зростанню інфляції (від прихованої до гіперінфляції) протягом 19981-1993рр. сприяли, з одного боку, вкрай незадовільна структура виробництва, його низька ефективність, падіння темпів зростання, а потім і абсолютних обсягів виробництва, а з другого, нарощування дефіциту державного бюджету із зменшенням надходження доходів та непомірному зростанні державних витрат. Якщо у 1991р. дефіцит бюджету України складав 14% ВВП, то у 1992р. він виріс до 29%. Бюджетні видатки виросли до 72% ВВП. Економіка втратила спроможність задовільняти та обслуговувати такий рівень державних витрат. Окрім того, внаслідок інфляції реальна вартість загальних державних доходів постійно зменшувалася. Тому держава змушена була весь час “посилювати тиск” на емісійний верстат, щоб компенсувати фінансові втрати від інфляції.
Первинна емісія головний чинник інфляції попиту в Україні. Стрімке падіння вартості національних грошей України охоплює період з кінця 1991р. до половини 1994р., коли індекси цін стрімко підвищувались з 240% в 1991р. до 2100% в 1992р. і перейшли в гіперінфляційне зростання в 1993р. 10255% на рік. Ситуація визначалась надзвичайно значними обсягами кредитних емісій, які здійснювались за рішенням державних органів. У 1992 році кредитна емісія склала нечувану за тих часів суму один трлн. крб. (500% від обсягу грошової маси на початок року). Вона була спрямована на забезпечення заліків взаємозаборгованості субєктів господарської діяльності, поповнення їх обігових коштів, на видачу дотацій державним підприємствам тощо. У 1993р. обсяги кредитної емісії уже збільшились в 30 разів і становили біля 30 трлн. крб., 70% з яких через різні канали було спрямовано на фінансування агропромислового комплексу.
Саме ці величезні за обсягами кредитні емісії є головною причиною гіперінфляції 1993 року, поглиблення фінансової кризи, яка набула затяжного характеру. Додатковим чинником зниження вартості національної валюти було те, що емісійні кредити в той час надавались за пільговими процентними ставками, які були значно нижче інфляції.
За такої ситуації емісія була вимушеною. Вона слідувала за адміністративним підвищенням цін, була його результатом. При цьому слід врахувати і те, що в Україні тоді не існувало чіткого розмежування між бюджетною та кредитною системою. У цій ситуацій автономність НБУ була значною мірою формальною. Відносно кредитної емісії, то вона мала фіскальну природу, тобто здійснювалася не на кредитних, а на суто дефіцитних засадах. А тому основним спонукачем інфляційного процесу були державні структури, які за допомогою емісійного верстата намагалися компенсувати надмірні (амбіціозні) бюджетні витрати, значною мірою породжені невиваженістю економічної політики. Звернемося до фактів.
У 1994 році Нацбанк відповідно до рішень Верховної Ради здійснював заходи, спрямовані на забезпечення обсягів платіжних засобів для забезпечення нормального товарно-грошового обігу. За рік їх темпи зростання становили 6668,3% і дещо перевищили темпи зростання оптових (656,5%) та споживчих (501,1%) цін. На 1 січня 1995 року готівка поза банками становила невиправдано велику частку від загального обсягу грошової маси, а саме 25,1%. Внаслідок розбалансованості споживчого ринку тільки протягом січня-липня перевищення грошових доходів населення над витратами та заощадженнями сягнуло 120 трлн. крб., або склало 11,4% від грошових доходів у сумі 1054 трлн. крб., а напередодні серпневого підйому курсу долара, це перевищення досягло майже 52 трлн. крб. Всі ці обсяги залишили сферу офіційного обігу і зникли у “тіньовій” економіці. Отже, швидке зростання грошової пропозиції прискорило інфляцію накопичена в “тіньовій” економіці (внаслідок розбалансованості споживчого ринку) готівка реалізувала свій інфляційний потенціал. Це означає, насамперед, що офіційна економіка (та, котра враховується статистикою і сплачує податки) перманентно не щздатна запропонувати громадянам України необхідні обсяги товарів і послуг. Через те частка грошових доходів населення (від 10 до 20%) постійно зникає в “тіньовій” економіці. Ці гроші звужукють монетарну базу для кредитування виробництва і для покращення взаєморозрахунків.
У субєктів господарювання обсяг грошової маси виріс від 116 на 1 січня і до 204,866 трлн. крб. на 1 жовтня 1994р. (темп 175,9%). Одночасно обсяг кредитних вкладень в економіку сягнув 387 трлн. крб. виріс у 7 разів. Понад 56% кредитів комерційних банків надано державним підприємствам. Це з урахуванням зниження обсягів виробництва, яке обєктивно “вивільняє” гроші з обігу. Отже, швидке зростання грошової пропозиції прискорило інфляцію.
Обєктивна ціна грошей фундамент обєктивного ціноутворення. Ще в 1994 році вдалося забезпечити більш послідовне просування до обєктивної цінигрошей визначення котрої починається з встановлення реальної позитивної облікової ставки. Вже з лютого 1994 року її значення з розрахунку на місяць перевищило темпи інфляції (20 і 16%, відповідно). Кредитні гроші перестали бути засобом накопичення невипраданих обсягів товарно-матеріальних цінностей та валюти.Блокування стимулів до накопичення відкриває шлях до заробляння грошей безпосередньо у виробництві. Позитивна процентна ставка примушує працювати все суспільство.
В міру уповільнення темпів інфляції Нацбанк розпочав зниження рівня облікової ставки: 190% з липня, до 175% з серпня, до 140% з 15 серпня. Тобто, за півтора місяця процентна ставка Нацбанку була знижена на 100 пунктів. Це високий темп. Аджеж внаслідок необєктивності ціноутворення та невідповідності цін визнаним ринкомвиробничим витратам в середині року економіка зіткнулася з вкрай небезпечним явищем: темпи інфляції уповільнилися і становили всього кілька відсотків. В той же самий час дефіцит Державного бюджету сягнув небезпечної межі. В цілому за третій квартал минулого року споживчі ціни зростали з середнім темпом 4%, а дефіцит Державного бюджету склав біля 17% валового внутрішнього продукту. Дефіцит Державного бюджету невідворотно вів до чергового інфляційного сплеку. Що і відбулося у четвертому кварталі. Тобто, не було економічного фундаменту для більш результативної процентної політики.
Не справили суттєвого впливу на зниження ціни грошей і кредити Уряду, які надавалися БЕЗОПЛАТНО, тобто, БЕЗ СПЛАТИ ПРОЦЕНТІВ. Вони на 1 січня склали в загальному обсягу випуску платіжних засобів 85,9% (проти 53,8% торік), або 141,5 трлн. крб.Це в 9 разів більше від обсягів ПЛАТНИХ кредитів рефінансування, які продавалися під певний процент. Ці гроші не виступають у якості капіталу і практично обертаються один раз і перетворюються у бюджетне дотаційне фінансування другий бюджет держави по доходах. Саме ці кредити були одним з найвпливовіших чинників інфляції.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Разом з тим Нацбанк постійно кредитував розвязання найбільш важливих господарських проблем за ставкою, котра була значно нижчою від офіційно встановленої. У грудні 1993 року в умовах зростання цін на 90,3% кредити рефінансування були надані за ставкою У ПЕРЕРАХУНКУ НА МІСЯЦЬ 10,9% тобто, У 9 РАЗІВ МЕНШОЮ! У січні 1994 року інфляція становила 23,8%, а Нацбанк рефінансував економіку за ставкою 10,5%. Цієї політики дотримувалися протягом усього 1994 року фактичні середньозважені облікові ставки регулювалися на рівні, що був у 1,5-2 рази меншим від офіційно встановленого.
З жовтня року розпочато поступове наближення цін та тарифів до рівнів витрат, що обєктивно складаються у нашій економіці. Проте майже відразу намітився новий сплеск інфляції. Аби запобігти перетіканню грошей у лихварські торгово-посередницькі структури Нацбанк був змушений підняти облікову ставку до 25% з розрахунку на місяць, хоч це не зробило її позитивною.
Виходячи з Програми економічної стабілізації передбачено розвязання комплексу наступних задач:
1. Забезпечення позитивних, вищих за інфляцію, рівнів процентів по кредитах та депозитах;
2. Удосконалення кредитування розвязання найболючіших проблем суспільного виробництва (зокрема, структурної перебудови) маючи за мету стримання зростання грошової маси понад узгоджені з Урядом орієнтири;
3. Розвиток фінансового ринку з метою створення сучасних механізмів регулювання обсягу грошей у обігу;
4. Запровадження обєктивного курсоутворення як засобу розвитку експорту та обмеження імпорту;
5. Удосконалення системи платежів та взаєморорозрахунків.
6. Удосконалення банківської діяльності;
7. Підготовка до проведення грошової реформи.
Передбачається поступово запроваджувати загальноприйняті у світовій банківській практиці інструменти регулювання процесів на грошово-кредитному ринку. Про що саме йдеться?
1. Кредити Уряду надаватимуться на платній основі.
2. Нацбанк надаватиме традиційні кредити рефінансування комерційним банкам під заставу цінних паперів (як державних, так і банківських) та векселів, що мають товарну основу.Це стимулюватиме розширення попиту на боргові зобовязання Уряду і банків та активізуватиме використання векселів у розрахунках, що, в свою чергу, сприятиме подоланню платіжної кризи. Забезпеченість отримувачів активами буде необхідною передумовою одержання кредитів.
3. Запроваджуються ефективні механізми регулювання грошово-кредитного ринку. Йдеться про кредитні аукціони, вексельне редисконтування, депозитні сертифікати. Це еквівалентно збільшенню платіжних засобів у обізі та скороченню прямої емісії, яка прискорює інфляцію.
За 1995 рік Нацбанком проведено 20 кредитних аукціонів з продажу кредитів комерційним банкам для подальшого кредитування субєктів господарської діяльності. Обсяг продаж склав 35,1 трлн. крб., в т.ч. через 14 цільових кредитних аукціонів 30,8 трлн. крб. З них:
1. Нацбанк удосконалює механізми підтримки комерційних банків діяльність яких спрямована на залучення коштів у довгострокові депозити та кредитування структурної перебудови і підвищення ефективності підприємств.
Враховуючи необхідність надання кредитної підтримки підприємствам паливно-енергетичного та агропромислового комплексів Нацбанк дозволив (як виняток) Промінвестбанку, Укрсоцбанку та банку “Україна” зарахувати залишки готівки в касах у випадку недорезервування необхідної суми коштів на коррахунках.
Формування ринку цінних паперів.
Сучасний фінансовий ринок має стати основою зваженого грошового регулювання економіки.
1. Національний банк України за дорученням Уряду розпочав продаж державних облігацій внутрішньої позики 1995 року. Ці кошти фінансуватимуть дефіциту Державного бюджету. Починаючи з березня проведено 20 аукціонів з розміщення облігацій внутрішньої державної позики які дозволили залучити до бюджету біля 20 трлн. крб.
Відбувається процес створення вторинного біржевого ринку державних цінних паперів. Це стимулюватиме розвиток біржевого ринку корпоративних цінних паперів. Забезпечуватиметься ліквідність фінансових інструментів, що вже існують. Буде надано імпульсу до запровадження нових фінансових інструментів (опціони, фьючерси, форварди тощо). Функціонування вторинного біржевого ринку державних цінних паперів дозволить значно, на порядок, збільшити залучення коштів на первинному ринку для фінансування державних потреб сучасними засобами. Тим самим реалізуватиметься один з неемісійних шляхів фінансування структурних зрушень.
2. Опрацьовується можливість випуску ощадних сертифікатів Нацбанку, виражених у доларах США, та депозитних сертифікатів у карбованцях.У такий спосіб гроші комерційних банків, а через них підприємств і населення мобілізуватимуться на розвязання найважливіших проблем. Водночас нейтралізуватиметься небажаний вплив вільних грошей на зростання цін.
Є можливість РОЗМІЩЕННЯ ДЕРЖАВНИХ ЦІННИХ ПАПЕРІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ДІАСПОРІ.До подібного кроку свого часу вдався Ізраїль, почавши розміщення за кордоном державних бонів. Сподіваємось, що цей захід не тільки допоможе залучити тверду валюту для піднесення економіки України, а й матиме значний морально-консолідуючий ефект.
3. Передбачено створення розгалуженої мережі регіональних дилінгових центрів, що функціонуватиме у реальному режимі часу.Вільна, регульована державою купівля-продаж державних цінних паперів та кредитних ресурсів забезпечить визначення реальної ціни грошей та взаємовигідне регулювання попиту та пропозиції на гроші.
Нацбанк вважає за необхідне продовжувати курс на створення умов для обєктивного формування курсів, захисту національної валюти та стабілізації національної грошової системи в цілому, на розвиток внутрішнього валютного ринку.Це дасть змогу скоротити дефіцит платіжного балансу, збільшити надходження іноземної валюти, створити умови для економічно обгрунтованого імпорту необхідних товарів.
Підвищення обєктивності курсоутворення йтиме шляхом децентралізації та лібералізації валютного ринку.Належний контроль блокує вплив різних випадковостей та мафіозних структур на визначення курсів, спроби спекуляції на курсових різницях. Створювана мережа регіональних бірж працюватиме у режимі реального часу з метою досягнення єдності курсів.
Комерційні банки є повноправними субєктами валютного ринку, що сприятиме обєктивізації курсоутворення.Поетапно відміняються обмеження на прямі валютні відносини між комерційними банками. З метою недопущення валютних спекуляцій та для зниження ризиків втрат внаслідок зміни курсів комерційним банкам встановлюватимуться ліміти відкритих валютних позицій, які регламентують співвідношення між вимогами та зобовязаннями комерційних банків у національній валюті.
Створюється автоматизована система торгівлі валютою, що прискорить розрахунки; запроваджуються нові для нас форми торгівлі валютою: форвардні, опціонні, фючерсні.
Ці заходи дадуть змогу заборонити відкриття поточних рахунків резидентів в іноземних банках. Розрахунки здійснюватимуться через кореспондентські рахунки уповноважених комерційних банків.Коло уповноважених банків в міру потреби буде розширюватися з одночасним посиленням вимог щодо проведення валютних операцій та підвищення їх ліквідності.
Захист національної валюти вимагає повну заборону обігу іноземної валюти, котре доцільно зробити до грошової реформи.Нацбанком 25 травня закінчено переєстрацію ліцензій на право здійснення торгівлі та надання послуг за іноземну валюту. Документи на переєстрацію приймаються тільки від субєктів господарської діяльності, які отримували у 1994 році середньомісячну виручку не нижче 70 тис. дол. США.
Захист національної валюти вимагаєзапровадження ліцензування валютних кредитів від нерезидентівзовнішній борг може зростати тільки у звязку з вирішенням гостро значущих загальнонаціональних завдань.
Здійснюється комплекс заходів для нарощування у 1995 році золотовалютних резервів Нацбанку до 1,5 млрд.дол. США. Ними підтримуватиметься купівельна спроможність та стабільність національної грошової одиниці під час цілком ймовірних коливань попиту та пропозиції нап внутрішньому валютному ринку.
6. Методи регулювання інфляції
Тривалий час економічна наука і практика оцінювали інфляцію виключно негативно. Починаючи з 60-х років ставлення до інфляції дещо змінилося, стало диференційованим. Як зазначалося вище, більшість економістів (зарубіжних і вітчизняних) визнала, що “повзуча” інфляція має позитивний вплив на соціально-економічний розвиток і тільки на вищих стадіях набуває руйнівного характеру. Тому і проблема боротьби з інфляцією набула характеру її регулювання з боку держави. Основна мета такого регулювання полягає в тому, щоб стримати інфляцію в розумних межах і не допустити розгону її темпів до розмірів, загрозливих для соціально-економічного життя суспільства.
Зміна ставлення до інфляції зумовлена тим, що в умовах глибокого державно-монополістичного втручання в економіку диспропорційність її розвитку стає неминучою, а інфляція внутрішньо властивою. Тому обєктивно мова може йти лише про стримання інфляції на певному рівні, а не про цілковите її переборення.
У розвитку інфляційного процесу має місце “критична точка”, за якою інфляція вступає в якісно іншу стадію, коли подальше зростання грошової маси та грошових доходів окремих економічних субєктів стає недоцільним. Це зумовлюється тим, що темпи знецінення грошей у певний момент починають випереджати темпи збільшення грошової маси і тоді реальна вартість її зменшується, незважаючи на номінальне зростання. Відповідно і реальні доходи економічних субєктів у середньому скорочуються при їх номінальному рості.
Для кожного окремого субєкта “критична точка” інфляції настає не одночасно. Адже інфляційне зростання цін на різні групи товарів істотно відрізняється в часі і темпами, що зумовлює такі ж відмінності в знеціненні доходів різних груп економічних субєктів. Найшвидше інфляція досягає “критичної точки” для субєктів з фінансованими доходами та найвищою питомою вагою витрат на придбання товарів першої необхідності, найпізніше для економічних субєктів, які мають можливість підвищувати свої номінальні доходи швидше, ніж зростають ціни на товари їх попиту. Це насамперед великі монопольні підприємства, які мають можливість активно підвищувати ціни на свою продукцію і протидіяти росту цін на товари, які вони купують, та збільшувати заробітну плату своїм працівникам. Проте і для таких субєктів “критична точка” певного часу настає. Тоді вони стають прихильниками стримування інфляції і вимагають від уряду проведення відповідної політики щодо врегулювання інфляції.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Ідея “контрольованої” інфляції сформувалась як складова частина кейсіанської теорії державного регулювання економіки шляхом втручання в платоспроможний попит. Кейнс і його послідовники вважали, що різними економічними важелями, в тому числі збільшенням грошової маси в обігу, держава може стимулювати розширення попиту, реакцією на що буде зростання пропозиції, а значить, і виробництва товарів без підвищення цін. Особливо ефективним вплив збільшення грошової маси вони вважали за таких умов:
1) відносно вільна конкуренція на ринку, коли нічим не обмежено діє механізм ціни рівноваги. В таких умовах підприємці під впливом додаткового попиту будуть заінтересовані в розширенні виробництва товарів, навіть випереджаючими темпами;
2) наявність на ринку резервів засобів виробництва і робочої сили (неповна зайнятість), які внаслідок збільшення попиту втягуються в сферу виробництва;
3) вільний рух позичкового процента під впливом попиту і пропозиції на грошовому ринку, що дає можливість знижувати його при випуску в обіг додаткової маси грошей. Це призводить у свою чергу до зростання інвестицій і послаблення інфляційного итску надлишку грошей на товарних ринках. Таке переключення додаткової емісії робить інфляцію регульованою й ефективною навіть при повній зайнятості.
Кейсіанська ідея регульваної інфляції широко використовувалася на практиці в 50-60-ті роки в більшості країн ринкової економіки. На її основі виправдовувалося форсування державних витрат, зростання бюджетних дефіцитів, що стало хронічним явищем. Практикувалася політика кредитної експансії, лібералізація доходів і цін тощо.
Економічна думка застерігала практику не стільки від інфляційної загрози, скільки від загрози кризового спаду і депресії, зниження платоспроможного попиту, тобто підтримувала ідеї регульованої інфляції. Особливо відверто інфляційні заходи проводилися за виникнення ознак економічної кризи та в період депресії. У період же “перегрівання” економіки приймались антиінфляційні заходи, розроблялися спеціальні “плани стабілізації”.
Все це відіграло позитивну роль у помякшенні коливань економічного циклу й сприяло успішному розвитку економіки. Було досягнуто довгочасне (50-60-ті роки) стримування інфляції на “повзучому” рівні, що давало підстави говорити про реалізацію на практиці ідеї “контрольованої” інфляції.
Проте вже з початку 70-х років у більшості країн з розвинутою ринковою економікою розпочалося швидке зростання цін, інфляція наблизилася до галопуючого рівня. Якщо в 1956-1965 рр. середньорічні темпи зростання роздрібних цін становили у США 1,7%, в Англії 3,1, у Франції 5,0, в Італії 3,4, то в 1975-1980 рр. відповідно 9,3%, 15,8, 10,5 і 17,9%. Такі зміни були зумовлені рядом обєктивних процесів, які виключили можливість регулювати інфляцію згідно з кейсіанськими ідеями.
Це, по-перше, надзвичайне розбухання державних витрат, внаслідок чого вони перестали реагувати на заходи урядів щодо їх скорочення з метою подолання інфляції. По-друге, сфера обігу у всіх країнах була вщерть наповнена грошовою масою, й інфляція досягла своєї “критичної точки”. По-третє, успішний післявоєнний розвиток економіки призвів до створення великих монополій, високої монополізації виробництва і ринку, що деформувало вільну дію механізму ціни рівноваги. По-четверте, що чи не найголовніше, в цей період загострилась економічна й енергетична криза, що значно погіршило умови виробництва та призвело до зростання виробничих витрат. Перекласти додаткові витрати на трудящих не вдалося завдяки зміцненню економічної могутності та організованості профспілок. Тому підприємці не тільки не змогли заморозити зростання заробітної плати, а й змушені були підвищувати її в міру росту цін. Розпочався могутній розворот спіралі “зарплата ціни”, який зумовив галопуючий характер інфляції.
У нових умовах кейсіанська ідея регульваної інфляції зазнала серйозної критики з боку представників монетаристської школи.Головний неділік її вбачався в тому, що кейсіанці не врахували в своїх оцінках наслідків інфляційних заходів уряду свідомої реакції економічних агентів (підприємців і найманих працівників) на майбутню інфляцію. Так, М. Фрідмен висунув положення про “природній рівень безробіття”, який визначається умовами ринку робочої сили і не може бути порушений ззовні. Якщо ж уряд заходами своєї політики (нагнітання попиту бюджетною і кредитною експансією) зменшить безробіття за його природній рівень, то це тільки прискорить інфляцію до галопуючих темпів. Адже підприємці, прогнозуючи зростання цін, застрахують свої доходи відповідними заходами в ділових контрактах, трудових угодах тощо. Тому очікуваного урядом перерозподілу доходів та посилення стимулювання виробництва не відбувається. Уряд змушений буде ще більше розширювати попит понад розміри, яких очікували підприємці, а це прямий шлях до розкручування інфляційної спіралі. Позитивний ефект від таких дій уряду може бути лише тільки короткостроковим. У довгостроковому ж плані вони містять у собі загрозу гіперінфляції.
Ще далі в цьому відношенні пішли представники монетаристської школи “раціональних очікувань” (Р. Лукас, Н. Уоллес, Т. Сарджент). Вони вважають, що економічні субєкти можуть передбачати будь які регулюючі заходи уряду (“раціональні очікування”) і захистити свої доходжи від їх впливу, тому заперечують навіть короткостроковий ефект регулювання емісії і зайнятості і найбільш відверто підтримують головний висновок монетаристської доктрини. Згідно з ним стабілізаційна політика нібито безплідна і від неї слід відмовитись, а ринкова система сама себе підтримає в постійній рівновазі, як би на неї не намагалися впливати.
На практиці політика регульованої інфляції зазнала краху і з початку 70-х років змінилася відвертою антиінфляційною політикою, до якої змушені були перейти уряди більшості країн. Ті ж з них, які виявили прихильність до кейсіанських ідей, втрачали свої позиції і замінювалися.
Антиінфляційна політика більшості країн з розвинутою ринковою економікою проводиться за кількома напрямами дефляційної політики (врегулювання попиту), політики доходів чи за тим і іншим напрямами одночасно.
Дефляційна політика включає ряд методів обмеження платоспроможного попиту через фінансовмий і кредитно-грошовий механізм. Вона проводиться переважно за умов, коли інфляція викликана причинами, що діють зі сторони грошей.
Для того щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються витрати державного бюджету, передусім на субсидії підприємствам, соціальні потреби, інфраструктуру, на потреби військово-промислового комплексу. Для вилучення з обігу зайвих грошей, які надійшли туди раніше, широко використовується посилення податкового тиску на доходи. Проте мобілізовані в бюджет через податки кошти можуть знову надходити в обіг у вигляді державних витрат. Щоб цього не трапилося, необхідно реально зменшувати бюджетні витрати, насамперед невиробничого призначення. З метою вилучення частини зайвих грошей часто випускаються державні позики.
Важливим інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючи дисконтну ставку центрального банку, регулюючи процентні ставки за пасивними й активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму обовязкових резервів та іншими методами держава скорочує банківське кредитування народного господарства і стримує тим самим зростання грошової маси та платоспроможного попиту. Практикується пряме державне лімітування росту кредитних вкладень та готівкової грошової маси в обігу, попередній контроль центрального банку за обгрунтованістю видач комерційними банками позик на великі суми.
Політика дефляції при послідовному і жорсткому її проведені може дати бажаний антиінфляційний ефект, проте реалізація її повязана з великими труднощами, оскільки посилює соціальне напруження в суспільстві, викликає загрозу економічної кризи, банкрутства підприємств, зменшення зайнятості. Тому урядам нерідко доводиться маневрувати, оперативно змінюючи дефліційні методи інфляційними.
Другий напрям антиінфляційної політики політика доходів передбачає державний контроль за заробітною платою і цінами. Такий контроль може зводитися до фіксації зарплати і цін на певному рівні (“заморожування”), або встаногвлення темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів приросту продуктивності праці або до того й іншого разом. Широко цей метод використовувався в колишньому Радянському Союзі. У країнах Заходу далеко не всі уряди наважувалися застосовувати його, зважаючи на можливі негативні соціальні наслідки. Адже заморожування цін це пряме втручання в приватне підприємництво і в сферу ринку, що призводить до деформації дії його механізму. Першим і негативним наслідком цього є поява товарного дефіциту. Заморожування ж зарплати ставить у складне становище трудящих, викликає їх незадоволення урядовою політикою, посилює соціальне напруження.
Під впливом неомонетаристських ідей більшість країн Заходу відмовилися від прямого втручання в ціни і зарплату і спрямували свої регулюючі дії на подолання причин інфляції зі сторони товарів, створення сприятливих умов для дії законів ринку і всіляке стимулювання приватного підприємництва. Це, зокрема, проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової конкуренції, скорочення державної підтримки молотрентабельних і слабоконкурентних підприємств і галузей, введення гнучкої податкової політики, стимулюючої підприємницьку активність і зростання грошових збережень населення. Всі ці заходи позитивно впливали на розвиток виробництва, підвищення його ефективності та продуктивності праці, що, в свою чергу, сприяло результативності дефляційної політики. Внаслідок цього країни Заходу в другій половині 80-х років змогли перебороти галопуючу інфляцію, ввести її в межі “повзучої”.
У нових умовах знову постала потреба регулювання інфляції у відповідності з кейсіанськими ідеями. Проте й досвід 80-х років, що базувався переважно на концепціях неомонетаризму, має велике значення для теорії і практики.
По-перше, інфляція може легко з регульваної перетворитися в нерегульовану, досягти галопуючих темпів і призвести до тяжких економічних і соціальних наслідків.
По-друге, антиінфляційна політика дає тим більший ефект, чим менше вона вимагає прямого втручання у виробництво, чим кращі умови створюються в країні для розвитку підприємництва і дії ринкового механізму. Тому вона не може обмежуватися дефляційними заходами, а повинна бути комплексною, включати й заходи, спрямовані на всебічне стимулювання розвитку виробництва.
По-третє, загрозливі соціальні наслідки може мати не тільки розкручування інфляції до високих рівнів, а й антиінфляційні заходи держави, якщо вони проводяться не достатньо виважено.