ЗМІСТ
ВСТУП
1 Забезпеченняфінансової рівноваги на підприємстві
2 Правила фінансування
2.1 „Золоте" правило фінансування
2.2 „Золоте" правило балансу
2.3 Правило вертикальної структури капіталу
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Заходи щодо оздоровлення фінансової системи України можуть датипозитивні результати тільки за умови санаціїфінансів базової ланки економіки — підприємств.
Банкрутство підприємства і його ліквідація — не тільки збитки дляйого акціонерів, кредиторів, виробничих партнерів, споживачів продукції, а іізменшення розмірів податкових надходжень до бюджету, а також зростаннябезробіття, що, у свою чергу, може служити одним з факторів макроекономічноїнестабільності. Суттєвим є те, що серед підприємств, справи про банкрутствояких знаходяться на розгляді, значна питома вага таких, які тимчасово опинилисяв скрутному становищі і за умови проведення їх фінансової санації можутьрозрахуватися з боргами і продовжити свою фінансово-господарську діяльність.Проте, унаслідок відсутності необхідного техніко-методичного забезпеченняпроцесів санації, дефіциту кваліфікованих спеціалістів у питаннях фінансовогоменеджменту та інших суб'єктивних і об'єктивних причин, багато хто з потенційножиттєздатних підприємств, у тому числі тих, які відносяться до пріоритетнихгалузей народного господарства України, стають потенційними банкрутами.
Світова практика банкрутства показує, що цей процес хворобливий, як ібудь-яке руйнування, але підтверджує, що непродуктивність перетвореннявиробника в банкрута не завжди очевидна. Наприклад, ліквідація неефективних підприємств,що випускають продукцію, яка не користується попитом, абсолютно виправдана.Використання процедури банкрутства як прихована форма переходу підприємства зрук одного господаря до іншого, який і ініціює цю процедуру, не є українськимноу-хау тіньової приватизації, а це один із легітимних інструментів «вільногоринку». Правда, на Заході подібні схеми застосовувати стає все складніше, азаконодавство Євросоюзу взагалі розцінює подібну процедуру як практичнонеможливу, сприяючи фінансовому оздоровленню підприємств-банкрутів і створюючи умовидля «прозорого» переходу їх в руки інвестора — санатора. Україна теж має законодавствопро банкрутство, але воно не тільки допускає «тіньову приватизацію», а й ставитьправа кредитора вище за права трудового колективу, інвестора, держави і підприємства-боржника.
Цікаво, що в 90-і роки, на які припадає значна кількістьбанкрутств вітчизняних підприємств, процедура санації практично незастосовувалася, і це було головною відмінністю української практики відсвітової.
За рубежем санація має не тільки історію, а й популярність.Пам'ятна світова фінансова криза 1998 p., коли англійський банк з двовіковою історією Вarings (один з найстаріших і найбільших в світі) був, по суті, розорений.Але голландська фінансова група ING провела процедуру санації Barings. В результаті банк невтратив жодного клієнта і утворився новий конгломерат ING Barings, який успішно працює увсьому світі. Це стало можливим завдяки проведеній санації, яка активнозастосовується в світовій практиці і призначена для виведення суб'єктів господарюванняз фінансової кризи.
Державна підтримка банкрутів проводилася в 90-і роки державамиСхідної Європи (Польша, Угорщина, Румунія, Словаччина), при переході на новуструктуру економіки, і в кінці 80-х — на початку 90-х у Скандинавії (Швеція,Фінляндія), де економіка має яскраво виражену соціальну спрямованість. Причомунабір засобів був найширшим — від фінансових дотації до санації суб'єктівгосподарювання державою.
Кожний менеджер знає: гірше, що може трапитися з підприємством, — це банкрутство. Тому,ухвалюючи будь-яке рішення, керівник перш за все намагається його уникнути, апотім тільки вже вимірює можливі прибутки і збитки.
Проте, рано чи пізно, чи з вини поганої кон'юнктури рийку, чикризи ресурсів, чи неефективного управління, банкрутство може гранитися збудь-яким суб'єктом господарювання. Більш глибокі причини слід шукати внеможливості передбачати стан ринку в перспективі. Ринок вимагає від підприємцягнучкості і пристосування. Слабкість механізму адаптації суб'єктагосподарювання до умов внутрішнього і зовнішнього середовища, що змінюються,лежить в основі можливості банкрутства. Ринкова економіка і банкрутство тіснопов'язані між собою. Без процедури банкрутства економіка стає нееластичною.оскільки перетікання фінансових, трудових і матеріальних ресурсів віднеефективно до успішно працюючих підприємств стає неможливим.
Невід'ємною частиною ринкового господарства є інститутбанкрутства. Він служить могутнім стимулом ефективної роботи підприємницьких структур, що гарантує одночасноекономічні інтереси кредиторів, а також держави як загального регулятора ринку.
Механізм реалізації економічної неспроможності і банкрутства єоднією з форм здійснення процесу передачі права власності і всієї повнотиекономічної відповідальності від одного суб'єкта господарювання до іншого.Першим переділом власності на пострадянському просторі стала приватизація.Другим — процеси банкрутства. Заукраїнською статистикою в 90% випадків у банкрутстві підприємстввинні некомпетентні менеджери.
Усвітовій практиці законодавство про банкрутство спочатку розвивалося по двохпринципово різних напрямах. Один з них ґрунтувався на принципах британськоїмоделі, яка розглядала банкрутство як спосіб повернення боргів кредиторам, щосупроводжувалося ліквідацією боржника-банкрута. Інший напрям було закладено в американськіймоделі. Основна мета законодавства тут полягає втому, щоб реабілітувати суб'єктгосподарювання, відновити його платоспроможність. Проте в сучасних умовах узаконодавстві розвинутих ринкових країн простежується лінія на зближення,постання приведених напрямів.
У будь-якій цивілізованій країні з розвинутою економічною системою одним з основних елементівмеханізму правового регулювання ринкових відносин є законодавство пронеспроможність (банкрутство).
Існуюча до 1999 р. українська нормативно-правова база (що спирається в основному на великийзарубіжний досвід), яка регламентувала процес банкрутства, виявиласянепрацездатною в сучасних економічних умовах і призвела до того, що крупніпідприємства мали можливість не боятись банкрутства, продовжувати поглиблювати кризу неплатежів. Але,не дивлячись на це, з кожним роком кількість справ про неспроможність,розглянутих господарськими судами, зростає, що, поза сумнівом, свідчить проте,що інститут банкрутства в Україні займає одне з провідних місць у розвитку нормальнихекономічних відносин серед учасників господарського обороту.
Перехід України від командно-адміністративної до ринково: моделігосподарювання супроводжувався зміною умов і принципів функціонування суб'єктівгосподарювання. Макроекономічна нестабільність та відсутність досвіду роботи уконкурентному середовищі призвели до виникнення й поглиблення кризових явищ на вітчизнянихпідприємствах. Саме тому гостро постала проблема банкрутства суб'єктівгосподарювання, виникла необхідність його регулювання на державному рівні,потреба у розробленні системи діагностики й запобігання банкрутству, а такожстратегій виходу з кризових ситуацій на підприємствах. Таким чином, дослідженняфункціонування механізму банкрутства у ринковій економіці та пошук шляхів моговдосконалення надзвичайно актуальні.
Україна, що стала на шлях ринкових реформ, не мала розробленоїзаконодавчої бази з питань банкрутства, а наявні традиції практично цілкомвтратила. Розпад колишнього Радянського Союзу, розрив економічних зв'язків,повільні темпи конверсії військово-промисловою комплексу, інфляційні процеси,безгосподарність — усе це призвело до зростання кількості неплатоспроможнихпідприємств. У деяких галузях і регіонах їхня кількість сягала 80%. На такихпідприємствах, як правило, були відсутні середньо- і довгострокове планування;продуктивність праці перебувала на низькому рівні; не вистачало молодихініціативних кадрів. На багатьох українських підприємствах не впроваджуватисянові види товарів, не здійснювалася їхня модифікація, що знижувалоконкурентоспроможність.
Банкрутствопідприємств покликане виконувати найважливішу роль у системі функціонуванняекономіки як на макро-, так і на мікрорівнях.
На макрорівні банкрутство виконує роль, свого роду, хірургічногоінструмента, що відсікає малоефективні н збиткові підприємства, залишаючинайбільш конкурентоспроможних суб'єктів господарювання і проводячи таким чиномселективний відбір і оздоровлення економіки в цілому.
На мікрорівні загроза банкрутства (і як наслідок — втратавкладених засобів, репутації, а деколи і кримінальна відповідальність) примушуєшукати і застосовувати на підприємстві новітні та найефективніші методипланування, організації і управління процесами (від технологічних до фінансових).
Нажаль. Україна більш ніж на 70 років була виключена з світових ринкових відносин, і багато вчому поняття, визначення процедури банкрутства були втрачені. Лише до кінця1990-х років у психології власників і керівників суб'єктів господарюванняпочато зароджуватися розуміння регулюючої ролі банкрутства і, як наслідок,прагнення зробити свій бізнес максимально ефективним, щоб уникнутинеспроможності.
1 Забезпечення фінансової рівноваги на підприємстві
Необхідною умовою життєдіяльності підприємства є, як відомо, забезпеченняйого постійної платоспроможності. Основним завданням керівництва підприємства єтака координація вхідних та вихідних грошових потоків, щоб у будь-який часпідприємство було спроможним виконати свої поточні платіжні зобов'язання. Цьогоможна досягти, додержуючи фінансової рівноваги в довгостроковому періоді. Фінансоварівновага передбачає, що грошові надходження підприємства дорівнюють абоперевищують потребу в капіталі для виконання поточних платіжних зобов'язань.
Рівняння фінансової рівноваги можна подати в такому вигляді:
(початковий стан резервів ліквідності + виручка від реалізаціїпродукції + надходження від інвестиційної діяльності + надходження відфінансової діяльності) = (поточні виплати в рамках операційної діяльності + інвестиції+ погашення заборгованості (основна сума, відсотки) + виплата дивідендів +кінцевий обсяг резервів) — базова модель.
Нерідко у процесі фінансового аналізу використовується не базовамодель рівняння фінансової рівноваги, а її модифікація, в якій на боці вхіднихпотоків замість виручки від реалізації враховується чистий прибуток таамортизація (CASH-FLOW), тоді як на боці вихідних потоків не враховуються поточні виплатив межах операційної діяльності:
(початковий стан резервів ліквідності + CASH-FLOW+надходження від фінансової діяльності) = (Інвестиції + погашення заборгованості(основна сума) + виплати дивідендів + формування резервів) – модифікація 1.
Амортизаціюта прибуток (CASH-FLOW) можна розглядати як джерело самофінансування підприємства.Надходження від фінансової діяльності (кредити банків, акціонерний, пайовийкапітал) формують зовнішні фінансові джерела. Якщо витрати на здійсненняпоточної операційної діяльності перевищують виручку від реалізації, то упідприємства виникне дефіцит оборотних коштів, який слід покрити за рахунокінших джерел. Враховуючи викладені аспекти, можна сформувати ще однумодифікацію рівняння фінансової рівноваги:
Мобілізація фінансового капіталу (резерви ліквідності +самофінансування + акціонерний (пайовий) капітал + позичковий капітал) =використання фінансового капіталу ( інвестиції (фінансові, реальні) + погашеннязаборгованості (основна сума) + виплати дивідендів + формування резервів +поповнення оборотних коштів) – модифікація 2.
Якщо фінансовий менеджер підприємства неправильно розрахувавстроки залучення та використання капіталу або якщо вони порушені в результатіпогіршення умов діяльності підприємства (зменшення обсягів реалізації, неврахуванняінфляції під час формування відпускних цін, високий рівень невиправданоїдебіторської заборгованості, непередбачені штрафи за порушення податковогозаконодавства тощо), то фінансова рівновага порушується, і підприємство не взмозі виконати свої платіжні зобов'язання. Якщо неплатоспроможність стійка, тоце є підставою для порушення справи про банкрутство підприємства.
Використання моделей фінансової рівноваги з метою забезпеченняплатоспроможності та ліквідності підприємства, що перебуває у кризі, спрямованена збільшення вхідних грошових потоків та зменшення вихідних. Збільшеннявхідних грошових потоків досягається за рахунок таких основних заходів:
1) мобілізація внутрішніх резервів самофінансування;
2) рефінансування дебіторської заборгованості;
3) стимулювання збуту основноїпродукції;
4) залучення додатковогоакціонерного (пайового) капіталу;
5) одержання нових позик.
Вихідні грошові потоки зменшуються в результаті таких основнихзаходів:
1) зменшення поточних виплат урамках операційної діяльності (зниження собівартості продукції);
2) реструктуризація кредиторськоїзаборгованості;
3) перегляд дивідендноїполітики;
4) заморожування інвестицій.
Системасанаційних заходів, що ґрунтується на використанні моделей фінансової рівновагив довгостроковому періоді, формує тактичний механізм фінансової стабілізації.
2Правила фінансування
Кредитори та інвестори, маючи на меті гарантувати свої вкладеннята не припуститися порушення фінансової рівноваги, вимагають додержання певнихправил під час формування структури капіталу. Щоправда, не завжди додержання чинедодержання цих правил є вирішальним критерієм під час прийняття інвестиційнихрішень, але на практиці зазначені правила широко застосовуються для аналізуфінансового стану підприємств, оцінювання їх кредитоспроможності таінвестиційної привабливості. Додержання правил формування активів і пасивів єнеобхідною умовою забезпечення фінансової рівноваги та оптимізації структурикапіталу.
Правила фінансування формують принципи, згідно з якимипідприємство мобілізує фінансовий капітал для покриття потреби у фінансових ресурсах.На них слід зважати при виробленні стратегії залучення фінансових джерелсанації підприємств. Розрізняють такі основні правила фінансування підприємств:
♦ „золоте" правилофінансування:
♦ „золоте" правилобалансу:
♦ правило вертикальноїструктури капіталу.
Перші два правила характеризують горизонтальну структуру капіталута майна підприємства. Останнє стосується лише пасиву балансу. Усі три правилабазуються на розрахунку низки показників, що характеризують співвідношенняпевних статей балансу.
2.1„Золоте" правилофінансування
«Золоте» правило фінансування називають також«золотим» банківським правилом, або правилом узгодженості строків. Цеправило вимагає, щоб строки, на які мобілізуються фінансові ресурси, збігалисязі строками, на які вони вкладаються в реальні чи фінансові інвестиції. Цеозначає, що фінансовий капітал має бути мобілізований на строк, не менший відтого, на який відповідний капітал заморожується в активах підприємства, тобтооб’єктах основних та оборотних засобів.
Підприємство при додержанні вимог «золотого» правила фінансуваннязабезпечує собі стабільну ліквідність та платоспроможність. Але під часзастосування цього правила постає проблема порівняння окремих статей активу тапасиву балансу (окремих об’єктів інвестування та джерел інвестування). Це можнаробити лише на стадії планування фінансово-господарської діяльності.
Загалом вважають, що має діяти принцип «загального фінансування»,згідно з яким всі активи фінансуються за рахунок усіх пасивів. На практицізастосовуючи «золоте» правило фінансування, користуються двома умовами, щовиражають його зміст:
1) відношення довгостроковихактивів та довгострокових пасивів менше або дорівнює одиниці;
2) відношення короткостроковихактивів та короткострокового капіталу більше або дорівнює одиниці.
У разі додержання «золотого» правила фінансуванняфінансова рівновага забезпечується за таких умов:
1) інвестований капіталсвоєчасно (у передбаченні строки) вивільняється в результаті господарської діяльності;
2) існує можливість субституції або пролонгації строків поверненнякапіталу;
3) платежі, строк оплати якихнастав, можна здійснити за рахунок надходжень від операційної та інвестиційноїдіяльності.
Отже, виникає парадокс. „Золоте" правило фінансуваннясправджується, якщо існує можливість пролонгації чи залучення новогофінансового капіталу в разі настання строків погашення попередньоїзаборгованості. Проте, якщо можлива субституція чи пролонгація, тоді зовсім необов'язкова паралельність строків, на які залучається капітал, та строків інвестування.
2.2„Золоте" правилобалансу
„Золоте" правило балансу вимагає не лише паралельностістроків фінансування та інвестування, а й додержання певних співвідношень міжокремими статтями активів та пасивів. Загалом це правило вимагає виконання двохумов:
1) основні засоби маютьфінансуватися за рахунок власного капіталу та довгострокових позик;
2) довгострокові капіталовкладення мають фінансуватися за рахуноккоштів, мобілізованих на довгостроковий період, тобто довгострокові пасивимають використовуватися не лише для фінансування основних фондів, а іі длядовгострокових оборотних активів (наприклад, оборотні засоби, авансовані устратегічні запаси сировини, ліквідні товари тощо).
Докладніше досліджуючи «золоте» правило балансу, можнавиявити таку саму суперечність, як і в «золотому» правиліфінансування. Використання «золотого» правила балансу дає змогууникнути проблем з ліквідністю, якщо списання активів у результатігосподарської діяльності за обсягами і термінами збігається з погашеннямзалученого капіталу і якщо грошових надходжень достатньо для забезпеченнярозрахунків у процесі поточної операційної діяльності. У довгостроковомукапіталі має також існувати можливість пролонгувати строки погашення існуючихкредитів і залучити новий капітал. Якщо ж такі можливості існують, тодотримання «золотого» правила балансу є необов'язковим.
2.3Правило вертикальної структури капіталу
Правило вертикальної структури капіталу пов'язане з аналізом складу та структури джерелформування капіталу. Прив'язування до активів, тобто до напрямків використанняфінансових ресурсів підприємства, у такому разі не здійснюється. Правиловертикальної структури вимагає додержання певного співвідношення між власним тапозичковим капіталом підприємства.
Аналізуючи вертикальну структуру балансу, обчислюють два основніпоказники: коефіцієнт фінансової незалежності та коефіцієнт фінансового левериджу(коефіцієнт заборгованості).
Коефіцієнт фінансової незалежності, «автономії» Кавт визначаєтьсяяк відношення загальної суми власних коштів до підсумку балансу. Чим більшезначення коефіцієнта, тим благополучніший фінансовий стан підприємства (меншазалежність від зовнішніх фінансових джерел). Якщо частка власних засобів уструктурі джерел фінансування збільшується, то Кавт 1; якщо існує тенденція дофінансування за рахунок позик, то Кавт 0.
Важливе значення у процесі аналізу структури капіталу має показникфінансового левериджу Фл = ПК/ВК, що характеризує залежність підприємства від позичковогокапіталу і визначається як відношення позичкового капіталу (ПК) до джерел власнихкоштів (ВК). Коефіцієнт фінансового левериджу називають також коефіцієнтомзаборгованості. Вважають, що зростання показника фінансового левериджу свідчитьпро зростання фінансового ризику, тобто про можливість втрати платоспроможності,і навпаки: за вибраних напрямків інвестування ризик кредиторів тим менший, чимменша частина позичкового капіталу в загальній сумі пасивів.
Щодо структури капіталу існують різні погляди. Одні економістивважають, що співвідношення власного та позичкового капіталу підприємства маєстановити 1:1. У такому разі загальна сума заборгованості не повиннаперевищувати суму власних джерел фінансування, тобто критичне значення Кавт = 0,5. Згідно з іншимитлумаченнями правило вертикальної структури капіталу має становити не менш як 60%; для торгівлі 50%. Існують також думки, що відношення власного та позичковогокапіталу має становити 2:1.
Автори вертикальної структури (1:1) свою позицію обґрунтовують тим, що власники підприємства маютьбрати участь у його фінансуванні внесками чи рефінансуванням прибуткущонайменше в такому самому обсязі, як і кредитори.
На практиці структура капіталу підприємств значною мірою залежитьвід галузі виробництва, до якої вони належать, форми організації бізнесу, атакож від низки інших специфічних факторів. Порівняти частку власних засобів узагальній структурі капіталу та коефіцієнт заборгованості за окремими галузямивиробництва у країнах ЄС та в Україні можна за табл..1
Як бачимо, розмах варіації значень показників, які характеризуютьструктуру капіталу підприємств, досить великий: у тих галузях виробництва, деоборотність засобів висока, коефіцієнт заборгованості вищий, і навпаки – там,де оборотність менша, менший і коефіцієнт заборгованості. На вітчизнянихпідприємствах можна спостерігати дещо викривлену картину.
Аналізуючи структуру капіталу підприємств за окремими формамиорганізації бізнесу, можна виявити таку закономірність: в акціонернихтовариствах, а особливо в тих, акції яких котируються на біржі, частка власногокапіталу майже в двічі більша, ніж у підприємств інших форм організаціїбізнесу. Це можна пояснити тим, що звітність акціонерних товариств публікуєтьсяв пресі, а для інвесторів, які оцінюють ризиковість своїх вкладень, рівеньзаборгованості підприємства відіграє вирішальну роль. Саме тому акціонернітовариства прагнуть підвищити показник своєї фінансової незалежності.
Таблиця 1
Структура капіталу підприємств у країнах ЄС та в Україні
Коефіцієнт
автономії (власні кошти/валюта балансу) Коефіцієнт заборгованості (позичковий капітал/власний капітал) ЄС Україна ЄС Україна Промисловість 0,24 0,31 3.2 2,27 Хімічна промисловість 0.40 0.80 1,5 0,25 Транспорт 0.15 0,51 2,7 0,97 Будівництво 0.06 0.70 15,6 0,44 Торгівля та громадське харчування 0.03 0.17 32.3 4.96 Постачання та 'збут 0.15 0.25 5.6 3,04 Сільське господарство 0.35 0.75 0.95 0.33 Всього по народному господарств} 0.18 0.48 4.50 0.78
Коли йдеться про визначення оптимальної структури капіталу, слідвраховувати, що головною метою будь-якого підприємства є максимізація прибуткув довгостроковому періоді. Якщо рентабельність сукупного капіталу(рентабельність активів) перевищує проценти за користування кредитом, топідприємству вигідно буде залучати позики. Проте якщо проценти за користуванняпозиками перевищують рентабельність активів, фінансування за рахунок залученнякредитів слід мінімізувати.
Отже, розрахувати оптимальну структуру капіталу для всієїсукупносіі підприємств неможливо. Навіть для підприємств однієї галузі церобити недоцільно, оскільки оптимальне співвідношення власного та позичковогокапіталу залежить від специфічних умов діяльності кожного конкретногопідприємства (галузь, форма організації, місцезнаходження, прибутковістьактивів, процентні ставки за користування позиками, тощо). Існує думка, щооптимальної структури капіталу на практиці не існує взагалі. Обсяг можливої заборгованості підприємстваобмежується готовністю кредиторів надавати позики. Ця готовність залежить відрівня ризику неповернення кредитів. Ризики, пов’язані з погіршенням структурикапіталу підприємств та коливанням рентабельності власного капіталу, оцінюютьсяз огляду на ефект фінансового левериджу.
Щоб визначити оптимальну структуру капіталу, тобто виявитиграничну межу використання позичкового капіталу для конкретного підприємства,розраховують ефект фінансового левериджу. Цей показник доцільно обчислювати упроцесі санаційного аудиту підприємства, що перебуває у фінансовій кризі, маючина меті визначити відхилення від оптимальної структури капіталу та оцінити ризики, що при цьому виникають, а також під час розробки такоїстратегії фінансування санації, яка дасть змогу оптимізувати джерела залученняфінансових ресурсів.
Підвищення рентабельності власного капіталу за рахунок залученняпозичкового капіталу, якщо рентабельність активів перевищує проценти за кредит,називається ефектом фінансового левериджу. або ефектом фінансового важеля.
Ефект фінансового левериджу характеризує залежність рентабельностівласного капіталу підприємства від рентабельності всіх активів, процентів закредит та коефіцієнта заборгованості. Він вимірює ефект фінансування діяльностіта підвищення рентабельності власного капіталу за рахунок збільшення часткипозичкового капіталу.
Наявністьознак незадовільного балансу в багатьох країнах, наприклад в Німеччині,Франції, Польщі, є підставою для порушення справи про банкрутство підприємств,які організовані у формі акціонерних товариств чи товариств з обмеженоювідповідальністю. Неплатоспроможність таких підприємств настає разом знастанням строків виконання зобов'язань.
Висновки
Ринкова економіка, тобто економіка, коли товари виробляються ірозподіляються не в плановому порядку, а завдяки приватній ініціативінезалежних підприємців, орієнтованих на попит споживачів, довела своюжиттєздатність уподовж довгого часу, оскільки вона:
=> орієнтована на платоспроможний попит споживачів:
=> заснована на приватній ініціативі підприємців, вимушених вцілях максимізації своїх доходів орієнтуватися на споживачів (ринок) і назниження власних витрат.
Звідси стимули технічного прогресу, ефективності виробництва;конкурентна боротьба підприємців і відсів або банкрутство тих, хто відстає відзапитів ринку, що зростають, за якістю і асортиментом товаропропозиції, а такожза рівнем власних витрат.
Соціалістична адміністративно-планова економіка також завждипретендувала на високу ефективність. І вона дійсно виявлялася високоефективною,коли концентрувалася на крупних політико-економічних задачах (вихід в космос,будівництво крупного підприємства, створення найефективніших видів озброєнь,тощо). В той же час у сфері виробництва товарів для населення, для масовихспоживачів планова економіка завжди пропонувала ринку обмежений асортимент, якправило, невисокоякісних товарів, що виготовлялися за застарілими технологіями.
Фактично планова економіка не стільки орієнтувалася на ринок,скільки нав'язувала йому продукти виробництв і технологій, що поволіобновляються, не залишаючи споживачам іншого вибору.
Сучасна економіка напередодні її реформування іменуваласяекономікою розвиненого соціалізму. Вона формувалася багато десятків років імала низку специфічних характеристик, невідомих ринковій економіці.
1. На відміну від ринкової економіки, де підприємства створюютьсяі знаходять своє місце на ринку країни як продукт ініціативи підприємців, щозацікавлені в доходах від діяльності, радянська економіка в основному булазбудована після 30-х років на основі централізованих планів з розрахунку єдинихі досить низьких енергетичних і транспортних тарифів.
Підприємства будувалися дуже крупними і через це негнучкими. Кожнепідприємство зазвичай спеціалізувалося на своїх виробничих функціях. Дублювання(і потенційної конкуренції) допускалося дуже мало.
У результаті створилася мережа дуже великих, малогнучкихпідприємств з високим ступенем монополізму, з високою енергоємністю і значноюзалежністю від транспортної мережі. Багато хто з них виявився абсолютнонеконкурентоспроможними, коли на український ринок стати надходити імпортнітовари.
2. Якщо в одні підприємствавкладалося надмірно багато засобів, інші через дефіцит капітальних вкладеньледве розвивалися. В результаті нагромадилася достатньо висока частказастарілих підприємств, малопродуктивних шахт, сталеливарних заводів, які, нажаль, в умовах ринку виявилися зайвими.
3. Дуже багато заводівбудувалися як універсальні виробництва для випуску одиничних і малосерійнихвиробів. На таких заводах були відсутні конвеєри або виробничі потоки. Подібнізаводи, які можна назвати заводами-конгломератами, — це по суті велика добре оснащена майстерня, не здатна, проте,приносити прибуток. В умовах ринку такі підприємства також виявилисянеконкурентоспроможними.
4. Соціалістична економіка винайшла особливі форми підприємств,які ніде в світі не існувати, наприклад, колгоспи і радгоспи, які зайняли цілігосподарські ніші. Очевидно, що колгоспи і радгоспи в своїй масі, за виняткомгосподарств, що особливо досягли и успіху, неконкурентоспроможні в умовах свободи імпорту продуктів.
Проте реальна перебудова сільського господарства на фермерськийспосіб виробництва потребує таких гігантських зусиль і вкладень, які всьогоднішніх умовах держава не готова навіть осмислити.
5. Соціалістична економіка завжди відрізнялася високим рівнеммілітаризації, великою кількістю оборонних і працюючих на оборонні потреби підприємств,де виробництво цивільної продукції, так званих товарів народного споживання,складало дуже невелику питому вагу.
Зниження державного оборонного замовлення поставило такіпідприємства в дуже складне становище.
6. Соціалістична економіка розвивалася на просторі всьогосоціалістичної о табору, незважаючи на його умовні державні і економічні межі.
Більш того, закладалися і реалізовувалися схеми міждержавноїкооперації, коли виріб або вузол машини вироблялися в одній країні, а збирання— в іншій.
Соціалістична адміністративно-планова економіка виробила такеекономічне середовище і менталітет, наслідки яких ще довгі роки проявлятимутьсебе в економічних рішеннях управляючих.
У 1930— 1950 pp. взагалі не існувало поняття прибутку. Доходи підприємств вилучалися в повномуобсязі, ще у момент від вантаження підприємствами продукції. На вищих рівняхуправління народним господарством ці доходи складалися і перерозподілялися.Частково вони поверталися на підприємства, але не як зароблене, а як одержане.
Підприємстваодержували капітальні вкладення, фонд заробітної плати і так аж до суми витрат навідрядження, тобто фактично були поставлені в умови жорсткого кошторису витрат,який ніколи не ув’язувався з реальною прибутковістю підприємства.
Відповіднорозвинувся менталітет, орієнтований:
- виконувати планикошторису, але не навчений навикам управління фінансами;
- при будь-якомувідповідному випадку просити в держави, вважаючи це природним правом;
=> витрачати зароблене і одержане на те, що раніше особливо недопускалося або стримувалося (на інвестиції, елементи зовнішньої розкоші —іномарки, стильні меблі, на закордонні відрядження, тощо). Іншими словами,багаторічні заборона і вимушений прихований аскетизм породили тягу домарнотратства, яке проявляло себе, як тільки представилися відповідні умови.
Вся ця сукупність специфічних характеристик визначила особливусхильність багатьох українських підприємств до кризи і предбанкрутних явищ вумовах реформування економіки.
Безпосередньому початку ринкових реформ передував короткостроковийперіод первинного становлення приватних комерційних структур. Доходи дужебагато кого з них ґрунтувалися на цінових ножицях між встановленими державнимицінами на продукцію і фактичними ринковими.
Ринкові ціни стали орієнтиром для підприємств в умовах відмінидержавного регулювання цін.
По окремих видах продукції ціни перевищили світовий рівень. Цепородило затоварювання або відвантаження товарів без передоплати з високимризиком, що вони не будуть вчасно сплачені.
Широкого поширення набули розрахунки по так званому бартеру, колисторони обмінювалися товарами без грошових розрахунків, хоча при цьому виникалиподаткові зобов'язання і не утворювалися засоби навіть на оплату праці.
Фактично за панування монополій — підприємств-гігантів, що не мали на внутрішньому ринкуконкурентів, був спровокований інтерес до зростання доходів підприємств зарахунок зростання цін на продукцію при знижених обсягах виробництва. Цепризвело до різкого зростання цін і одночасного зниження обсягів виробництва. Починаючиз січня 1992 p., Україна (і не тільки вона, а й багато країн колишньогосоцтабору) фактично підтвердила положення економічної теорії про те, що вумовах монополії за відсутності ринкового регулювання цін коливаннями попиту іпропозиції та державного контролю за цінами неминучі зростання цін і одночаснескорочення обсягів виробництва.
Спад промислового виробництва мав структурний характер. Одночасноз скороченням виробництва окремих видів продукції стала спостерігатисястабілізація випуску продукції інших видів. Така ситуація в промисловості маламісце вперше з початку економічних реформ.
Зростання цін і спад виробництва одночасно супроводжувалисяпрогресивним зростанням всіх видів неплатежіві, перш за все, міжпідприємствами.
До певної міри у формуванні неплатежів брала участь держава, яка,продекларувавши ринкові свободи виробників, в той же час зобов'язало їхздійснювати обов'язкові поставки сільському господарству, армії за відсутностіреальних розрахунків.
Основна причина неплатоспроможності визначалася складом оборотнихкоштів, де абсолютно переважав позиковий капітал. Через це підприємстворегулярно виявлялися перед вибором:
♦ або розплачуватися своєчасно за узятим и зобов'язаннями, але тодінічого не залишалося на діяльність;
♦ або продовжуватидіяльність, але тоді оплата за зобов'язаннями зволікалася на місяці і роки.
Галузь в найменшій мірі користувалася банківським кредитом і своєюззовні благополучною діяльністю пригноблювала діяльність інших підприємств (яківіддавали їй ресурси), а також блокувала витрати бюджету і позабюджетнихфондів.
Можна сказати, що намітився розрив маршрутів товарних і грошовихпотоків, що утрудняло валютно-експортний контроль і збір податків, а такожстворило грунт для численних зловживань.
Також спостерігалися численні і різноманітні зловживання капіталомпідприємств з боку керівників.
Основна суть зловживань — у характерній тенденції не накопичувати капітал, примушуючи йогопрацювати краще, а навпаки, безповоротно його витрачати або переміщувати в іншіструктури.
Було безліч випадків нераціональних витрат на фонінеплатоспроможності, неплатежів бюджету.
Щодо характеру використання оборотних коштів слід зазначити, щооборотні кошти підприємств підрозділяються на:
-вкладення увиробництво, де засобиобслуговують виробництво і його потреби (запаси, інструменти, заділи, вкладенняв незавершене виробництво; в готову, але нереалізовану продукцію, тощо);
— вкладення в розрахунки,де засоби обслуговують іншівиди діяльності.
У доперебудовний період невиробнича частина оборотних фондів(розрахунків) складала 40 — 50% від виробничої. Тобто, якщо прийняти виробничу частину за 100 умовних одиниць, то всіоборотні фонди складали 150 одиниць. В досліджуваний період ситуація різко змінилася.
Очевидне дуже значне зростання оборотних коштів, що ніяк необумовлене виробничою необхідністю, оскільки різко зростають не вкладення увиробництво, а результати від нього.
Слід констатувати, що при дійсній наявності у складі дебіторськоїзаборгованості боргів армії, сільського господарства та інших«об'єктивних» боржників їх вплив на загальну неплатоспроможність взначній мірі перебільшувався.
Поширеним використанням оборотних фондів стало утримання засобівна валютному рахунку з подальшим «витягуванням» курсової різниці. Уряді випадків доходи від валютної курсової різниці наближалися за величиною додоходів від основної діяльності.
Виявилася практика повного ігнорування позикового походженнязасобів в обороті, коли чужі ресурси, що потрапляли в розпорядженняпідприємств, широко використовувалися в егоїстичних цілях поточного споживання.
Спостерігалися численні випадки, коли ексклюзивні підприємствазбільшували власний капітал за рахунок використання і обслуговування оборотнихфондів підприємств з явної згоди їх керівників. В цілому, оцінюючи результатиміжвідомчого аналізу проблеми неплатежів, можна зробити висновок, що разом зкомплексом об'єктивних причин зростання неплатежів через руйнування єдиногоекономічного простору колишнього СРСР і відповідно РЕВ, неплатежі, а отже інеплатоспроможність багатьох українських підприємств в специфічних умовахпереходу від соціалістичної планово-адміністративної економіки до ринкової булиспровоковані, з одного боку, недостатньою компетентністю фінансовогокерівництва підприємств, а з іншого, — приватними інтересами керівників вивестичастину капіталу підприємств в сферу торгового обороту та інші невиробничісфери.
З моменту виникнення приватної власності закони ніколи не булимилосердними до неспроможних боржників. Вид покарання неспроможного боржникатепер значною мірою залежить від того, з яких причин боржник став банкрутом.Якщо банкрутство настало в наслідок дії об'єктивних обставин, то покарання ємінімальним, а якщо воно є результатом шахрайства, недбалості чи халатності, товинні в цьому особи підлягають адміністративним та кримінальним покаранням. Урезультаті еволюції законодавства про банкрутство підприємств до нього дедалібільше вносилося норм, спрямованих не стільки на ліквідацію боржника, скількина його фінансове оздоровлення.
Загалом законодавство про банкрутство спрямоване на:
1) запобігання непродуктивномувикористанню активів підприємства;
2) реабілітацію підприємств, які опинилися на межі банкрутства,маючи значні резерви для успішної фінансово-господарської діяльності вмайбутньому. Як правило, така реабілітація передбачає фінансову санацію(реорганізацію);
3) сприяння якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів.
Головне у провадженні справи про банкрутство підприємства — якомога повніше задовольнити вимоги кредиторів, які пред'явлені до боржника.Цього можна досягти так:
- у процесі ліквідаційноїпроцедури продати майно боржника й розподілити виручені кошти між кредиторами;
— втілити в життя план санації (реорганізації) боржника, щопередбачає його збереження.
Господарський суд може застосувати до боржника такі типи процедур:ліквідаційні, реорганізаційні, санаційні.
До прийняття нового законодавства про банкрутство в Українідомінував перший метод. Проте в багатьох розвинутих країнах пріоритетною єсанація, а не ліквідація підприємства-боржника. У вітчизняному законодавствіпро банкрутство, яке діяло до 2000 p.,також передбачалася можливість санації підприємства у процесі провадженнясправи про банкрутство, проте це питання було недостатньо врегульованим. Новийзакон передбачає більше можливостей для відновлення платоспроможності боржникадо і після справи про банкрутство.
Після ухвали про визнання боржника банкрутом припиняєтьсяпідприємницька діяльність банкрута, призначаються ліквідатори та утворюєтьсяліквідаційна комісія, тобто відбувається оцінка та продаж майна банкрута,задоволення претензій кредиторів та складання ліквідаційного балансу.
Згідно з законодавством про банкрутство у разі розподілу виручкивід продажу ліквідаційної маси черговість задоволення претензій така:
1) покриваються витрати, пов'язані з провадженням справи пробанкрутство в господарському суді та з роботою ліквідаційної комісії, а такожзадовольняються вимоги кредиторів, забезпечені заставою;
2) виконуються зобов'язанняперед працівниками підприємства-банкрута (за винятком повернення внесків членівтрудового колективу до статутного фонду підприємства або виплат на акціїтрудового колективу);
3) задовольняються вимоги щодосплати державних та місцевих податків та неподаткових платежів до бюджету,вимоги органів державного страхування та соціального забезпечення;
4) задовольняються вимогикредиторів, не забезпечені заставою;
5) задовольняються вимогичленів трудового колективу щодо повернення їхніх внесків до статутного фондупідприємства та інші вимоги;
6) задовольняється решта вимог,зокрема вимоги власників корпоративних прав.
Коли завершено реалізацію майнових об'єктів, що входять до складуліквідаційної маси й необхідні для повного задоволення всіх вимог кредиторів, авиручені суми розподілені між ними, ліквідаційна комісія має скласти й податидо господарського суду на затвердження звіт про виконану роботу таліквідаційний баланс, до якого додаються:
♦ показники виявленої ліквідаційної маси (дані їїінвентаризації);
♦ відомості про реалізацію об'єктів ліквідаційної маси зпосиланням на укладені договори купівлі-продажу;
♦ копії договорівкупівлі-продажу та акти приймання — передачі майна;
♦ реєстр вимог кредиторівза даними про розміри погашених вимог кредиторів;
♦ документи, якіпідтверджують погашення вимог кредиторів.
Загалом баланс — це звіт про фінансовий стан підприємства, де відбито активи,зобов'язання та власний капітал на певну дату.
Ліквідаційним є такий баланс підприємства, який складається післявиконання ліквідаційних процедур — реалізації майна об'єктів, що входять доскладу ліквідаційної маси і необхідні для повного задоволення претензійкредиторів, та розподілу виручених сум між кредиторами.
Зрозуміло, що ліквідаційна процедура вирішально впливає на станактивів та пасивів підприємства. В ліквідаційному балансі наводяться показникивиявленої ліквідаційної маси і відбивається стан активів та пасивів післярозподілу виручених сум.
Серед безлічі завдань, які належить вирішити Україні в ринковихумовах господарювання, центральне місце займають стабілізація і зростаннявиробництва, нормалізація товарно-грошових відносин. Шляхи стабілізації ізростання ефективності економіки нашої країни полягають в її переході до новогостану — демократизації і ринкових відносин, що підтверджується багаторічнимдосвідом розвинутих країн світу. Але перехід від централізованої системигосподарювання до ринкових відносин виявився набагато складніше, ніж уявлялося.Новосформований і ще незрілий апарат (законодавчий і виконавчий) державноївлади не зумів своє-масно сформувати політичну і економічну моделі новогодемократичного суспільства, механізм переходу до ринкових відносин.
Вироблені на підприємствах України товари йдуть як на внутрішній,так і на зовнішній ринок, а валютна виручка від їх реалізації за кордоном непотрапляє в країну. Так, у 1992 р. українські підприємства поставили Росії товари на суму близько 900 млрд. крб., а на їх рахункив банках України не надійшло жодного рубля. Це суперечить законам ринку і можебути виправлене, якщо зовнішньоекономічна діяльність підприємстврегулюватиметься державою.
Серед цілої низки різноманітних факторів економічного зростанняУкраїни найзначнішим є уміла реалізація підприємницького потенціалу громадянкраїни, ефективне використання в економічному механізмі самостійної господарськоїініціативи людини, визнання підприємництва незамінною силою господарськоїдинаміки, конкурентоспроможності і суспільного процвітання.
Стає очевидним, що провідна роль у формуванні сприятливогосередовища для розвитку підприємництва і малого бізнесу належить державі. Маліпідприємства об'єктивно за своєю природою, особливо на першому етапі розвитку,знаходяться в гірших конкурентних умовах на ринку в порівнянні збільш крупнимиі об'єктивно вимагають відповідної підтримки. Тому створення розгорнутої і усесторонньоїсистеми державної підтримки малого підприємництва є найважливішою умовою йогоуспішного розвитку. Найбільша ефективність такої системи може бути досягнутатільки на основі комплексної державної програми розвитку малого бізнесу, щовраховує всі аспекти і сторони успішного функціонування малих підприємств урізних сферах діяльності.
Банкрутство є кризовим станом і його подолання вимагає спеціальнихметодів фінансового управління. Ринкова економіка виробила велику системуфінансових методів діагностики банкрутства і методику ухвалення управлінськихрішень в умовах загрози банкрутства. Ця методика призначена не тільки дляситуацій, коли криза очевидна і необхідно вживати невідкладних заходів постабілізації, а для всіх підприємств, що працюють в ринкових умовах, оскількиїї специфіка дозволяє виявити на ранній стадії і усунути негативні чинникирозвитку підприємства.
Основою методики є три положення:
— діагностика банкрутства;
— виявлення факторів, щовпливають на кризовий розвиток;
— вироблення антикризовихмеханізмів управління фінансами.
Підприємства стикаються як із зовнішніми загальнодержавнимипроблемами (недосконалість законодавчоїбази, спад виробництва), так і з внутрішніми — неефективний маркетинг,неефективне використання засобів, неефективний виробничий менеджмент,незбалансованість фінансових потоків. Сукупність перерахованих факторіввикликає необхідність постійної діагностики фінансового стану підприємства зметою ранньої діагностики кризового розвитку підприємства і вироблення захиснихмеханізмів антикризового управління фінансами залежно від виявлених факторів ісили їх дії.
Проблема фінансового оздоровлення українських підприємствнадзвичайно актуальна. Законодавство про банкрутство має не тільки стимулюватиефективне використання активів підприємства, а й дати можливість розробитидійовий механізм санації боржника. У сфері банкрутства є два шляхи: ліквідаціяабо фінансова санація. Як свідчить практика, завершення справи про банкрутстволіквідацією боржника не завжди вигідне.
Рівень задоволення вимог державних органів (бюджети усіх рівнів,податкові служби) від ліквідації підприємства дуже низький, атому необхіднопередусім розробляти механізм фінансової санації боржника.
Санація — це комплекс послідовних, взаємопов'язаних заходівфінансово-економічного, виробничо-технічного, організаційного, соціальногохарактеру, спрямованих на виведення суб'єкта господарювання з кризи івідновлення або досягнення його прибутковості та конкурентоспроможності вдовгостроковому періоді.
Оздоровлення здійснюється за проектом санації, який розробляєтьсяна базі санаційної програми. Програма включає техніко-економічне обґрунтуваннясанації; розрахунок обсягів фінансових ресурсів, потрібних для досягненнястратегічних цілей; конкретні графіки та методи мобілізації фінансового капіталу;терміни освоєння інвестицій та їхньої окупності; оцінку ефективності санаційнихзаходів; прогнозовані результати виконання проекту.
Розробка плану фінансового оздоровлення підприємств —головне завдання. Наоснові дослідження фінансового стану підприємства та аналізу причин кризовоїситуації формулюються стратегічні цілі санації і системний прогноз проведенняфінансового оздоровлення (поліпшення) підприємства. Обов'язково формуєтьсябізнес-план фінансового оздоровлення підприємства.
Один з основних шляхів санації — це реструктуризація суб'єктагосподарювання. Є методичні рекомендації щодо проведення санаційноїреструктуризації підприємств, затверджені Міністерством економіки України.
Реструктуризація підприємства — це проведення організаційно-економічних,правових, виробничо-технічних заходів, спрямованих на зміну структурипідприємства, управління ним, форм власності, організаційно-правових форм, якіздатні привести підприємство до фінансового оздоровлення, збільшення обсягіввипуску конкурентоспроможної продукції, підвищення ефективності виробництва.
Централізована державна санаційна підтримка проводиться: а) шляхомпрямого бюджетного фінансування; б) непрямими формами державного впливу. Прямебюджетне фінансування санації підприємств може здійснюватися на поворотних(бюджетні позички) і безповоротних засадах (субсидії, дотації, повний абочастковий викуп державою акцій підприємств, що перебувають на межібанкрутства).
Особливе значення має фіскальна підтримка, пов'язана зі стимулюваннямлізингової форми фінансування виробничо-технічних санацій. Основне значеннялізингу, як санаційного інструменту, полягає в можливості залучення до процесувиробництва найсучасніших технологій при відсутності не тільки необхідних дляздійснення капіталовкладень фінансових ресурсів, а й достатнього для виходу нафінансовий ринок кредитного забезпечення.
Сьогодні загальновизнано, що підприємство — це самостійнийінститут, тобто організація з внутрішньою ієрархічною структурою. Автономнірішення на рівні окремого підприємства є основоположними для забезпеченнязагальноекономічного результату. У поєднанні з рішеннями інших суб'єктівгосподарювання вони визначають ринкову ситуацію, організують та координуютьринок. Саме такі рішення ініціюють ситуацію рівноваги або нерівновагимакроекономічної системи (економіки в цілому), а отже є рушійною силою їїекономічного розвитку. На сучасному етапі ще не всі аспекти цієї багатогранноїй складної проблеми з'ясовано та обґрунтовано. Важливим, на наш погляд, єстворення моделі діагностики банкрутства українських підприємств. З методичноїточки зору перешкод для цього немає. Проблеми виникають з інформаційною базоюдля розробки української моделі, оскільки портрет вітчизняногопідприємства-банкрута у кожному випадку має більше індивідуальних, специфічнихрис, ніж спільних ознак, які лягли б в основу цієї моделі.
Все сказане з особливою актуальністю ставить проблемиантикризового регулювання в ринкових умовах, що змінилися.
Списоквикористаних джерел
1. Закон України «Про відновленняплатоспроможності боржника або його визнання банкрутом» від 30 червня 1999 р.// Голос України. – 1999
2. Закон України «Пропідприємства в Україні» від 27 березня 1991 р.
3. Постановка КабінетуМіністрів України «Про затвердження Положення про порядок санації державнихпідприємств» // Зібрання постанов Уряду України. – 1994. — № 5.
4. Постанова Правління НБУвід 19 березня 1998 р. «Про затвердження Положення про застосуванняНаціональним банком України заходів впливу до комерційних банків за порушеннябанківського законодавства»
5. Антикризисное управление: теория, практика,инфраструктура: Учеб. пособ. / Отв. ред. Г.А. Александров. – М.: БЕК, 2002. –544 с.
6. Баринов В.А. Антикризисноеуправление. – М.: ИД ФБК-ПРЕСС, 2002. – 520 с.
7. Бланк И.А. Финансовыйменеджмент: Учеб. курс. – К.: Ника-Центр, 2001. – 528 с.
8. Василенко В.О. Антикризове управління підприємством. Навч.посіб. – К.: ЦУЛ, 2003. – 504 с.
9. Терещенко О.О. Фінансовасанація та банкрутство підприємств. Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2000. – 412 с.
10. Фінанси підприємств.Підручник. Вид. 4-те, перероб і доп. / За ред. А.М. Поддєрьогіна. – К.: КНЕУ, 2003. – 534 с.
11. Чернявский А.Д. Антикризисноеуправление: Учеб. пособ. – К.: МАУП, 2000. – 208 с.12. Методичні вказівки тазавдання з дисципліни «Управління фінансовою санацією підприємства» / Укл.:Н.В.Акмаєва, О. В. Солохіна. – Алчевськ: ДГМІ, 2004. – 20 с.
13. Аранчій В.І. Фінанси підприємств. Навчальний посібник. – К.,Професіонал, 2004 – 304 с.
14. Стасюк Г.А. Фінанси підприємств. Навчальний посібник – Херсон,Олді-Плюс, 2007 – 480 с.