Фінансова діяльність субєктів господарювання

1. ЗМІСТ ТА ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВГОСПОДАРЮВАННЯ
Інвестиційна діяльність. Згідно з П(С)БО, інвестиційнадіяльність — це придбання та реалізація тих необоротних активів, а також тихфінансових інвестицій, які не є складовою еквівалентів грошових коштів.
Отже, ця діяльність пов’язана з ефективним вкладенням залученогокапіталу.
Рух грошових коштіву результаті інвестиційної діяльності визначається на основі аналізу змін устаттях таких розділів балансу:
· «Необоротні активи»;
· «Поточні фінансові інвестиції»(фінансові інвестиції на строк, що не перевищує один рік, які можуть бутивільно реалізовані в будь-який момент).
До типових прикладів руху коштів у результаті інвестиційної діяльностіможна віднести такі:
· придбанняфінансових інвестицій, необоротних активів,май­нових комплексів;
· отримання відсотків,дивідендів;
· дезінвестиції.
Під інвестиційними можна розумітивсі вкладення підприємства (як довгострокового, так і поточного характеру), щоздійснюються з метою забезпечення приросту вартості його майна.
Операційна діяльність.Цеосновна діяльність підприємства, пов’язана з виробництвом та реалізацієюпродукції (товарів, робіт, послуг), що є головною метою створення підприємстваі забезпечує основну частку його доходу, а також інші види діяльності, які непідпадають під категорію інвестиційної чи фінансової діяльності. До типовихприкладів руху коштів у рамках операційної діяльності належать такі:
· грошові надходження відпродажу товарів, робіт, послуг;
· грошові виплатипостачальникам за товари і послуги;
· грошові виплати з оплатипраці;
· сплата податків.
Фінансовадіяльність.Успішнаінвестиційна та операційна підприємницька діяльність можлива лише за наявностінадійного фінансового фундаменту, тобто достатнього обсягу капіталу. Мобілізаціяпідприємством необхідних для виконання поставлених перед ним планових завданьфінансових ресурсів називається фінансуванням. З іншого боку, система використання різних форм іметодів для фінансового забезпечення функціонування підприємств та досягненняними поставлених цілей називається фінансовою діяльністю. Згідно з П(С)БО фінансова діяльність— діяльність, яка ведедо змін розміру і складу власного та позич­кового капіталу підприємства (якийне є результатом операційної діяльності). Отже, основний зміст фінансовоїдіяльності (у вузькому розумінні) полягає у фінансуванні підприємства. Рухгрошових коштів у результаті фінансової діяльності визначається на основі зміну статтях балансу за розділами:
· «Власний капітал»;
· «Довгостроковізобов’язання»;
· «Поточні зобов’язання».
До типових прикладів руху коштів урезультаті фінансової діяльності слід віднести:
· надходження власногокапіталу;
· отримання позичок;
· погашення позичок;
· сплата дивідендів.
Фінансова діяльність (у широкому розумінні) включає весь комплекс функ­ціональнихзавдань, здійснюваних фінансовими службами підприємства і пов’язаних зфінансуванням, інвестиційною діяльністю та фінансовим забезпеченням(обслуговуванням) операційної діяльності суб’єкта господарювання.
 
2 ОРГАНІЗАЦІЯ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ
Суттєвою причиноюкризового стану багатьох вітчизняних підприємств є неналежне виконанняфінансовими службами покладених на них функцій і завдань, зокрема відсутністьфінансового планування (бюджетування) та аналізу, управління ризиками, роботищодо оптимізації структури активів та пасивів тощо.
Для підприємств малого бізнесу, як правило, характерною єцентралізація всіх управлінських функцій, у т. ч. і функції управлінняфінансами на рівні керівника підприємства, який досить часто є і його власником(або співвласником). Якщо необхідно він звертається до послуг зовнішніхконсультантів, аудиторів. Бухгалтерську роботу на таких підприємствах доситьчасто виконує бухгалтер-сумісник.
На середніх за величиною підприємствах відповідальність зауправління фінансами, як правило, покладається на головного бухгалтера, якийпідбирається таким чином, щоб його рівень кваліфікації дозволяв виконуватифункції фінансового менеджера. Принципові рішення щодо управління фінансами натаких підприємствах приймаються за узгодженістю між головним бухгалтером ідиректором.
На великих підприємствах прийняттярішень у галузі управління фінансами є компетенцією фінансового директора.Розрізняють функціональну, дивізіональну таматричну організаційніструктури.
Характерною для функціональної структури є концентрація на рівніокремих відділів однотипних чи споріднених функціональних завдань з метоюзабезпечення ефективності їх виконання за рахунок переваг спеціалізації
Як недолік такої структури можнавідзначити низький рівень координації роботи різних функціональних підрозділів.
Для великих підприємств чи концернів типовою є дивізіональнаорганізаційна структура. Переваги такої форми організації полягаютьу можливості поєднання стратегічної лінії центрального керівництва та перевагспеціалізації на місцях.
Серед недоліків дивізіональної структуриорганізації підприємства здебільшого виділяють зростанняадміністративно-управлінських витрат, певний рівень дублювання окремих функційтощо.
Матричну організаційну структуру.В основі такої структури лежить виокремленнясегментів діяльності залежно від обраних критеріїв без утворення окремихфункціональних одиниць. Сегментація здійснюється в розрізі окремих проектів,продуктів, цілей тощо за горизонтальним принципом.
 
3. ФОРМИ ФІНАНСУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВ
Основнезавдання фінансової діяльності підприємств полягає в мобілізації капіталу дляфінансування їх операційної та інвестиційної діяльності. Термін «фінансування»характеризує всі заходи, спрямовані на покриття потреби підприємства вкапіталі, які включають мобілізацію фінансових ресурсів (грошових коштів, їхеквівалентів та майнових активів), їх повернення, а також відносини міжпідприємством та капіталодавцями, які з цього випливають (платіжні відносини,контроль та забезпечення).
Форми фінансування здебільшого класифікують затакими кри­теріями:
а) залежно від цілей фінансування;
б) за джерелами надходження капіталу;
в) за правовим статусом капіталодавців щодо підприємства.
Залежно від цілей фінансування виокремлюють такі його форми:
· фінансування при заснуванніпідприємства;
· на розширення діяльності;
· рефінансування;
· санаційне фінансування.
За джереламимобілізації фінансових ресурсів розрізняють зовнішнє та внутрішнєфінансування; за правовим статусом інвесторів — власний капітал іпозичковий капітал. Власний капітал може бути сформований за рахунок внесківвласників підприємства або шляхом реінвестування прибутку.
Позичковий капітал, як і власний, може бути мобілізований із зовнішніх тавнутрішніх джерел. До зовнішніх джерел формування позичкового капіталуналежать:
· кредити банків (довго- ікороткострокові);
· кредиторськазаборгованість за матеріальні цінності, виконані роботи, послуги;
· заборгованість зарозрахунками (з одержаних авансів, з бюджетом, з оплати праці тощо).
До внутрішніх джерел формуванняпозичкового капіталу можна віднести:
· нараховані у звітномуперіоді майбутні витрати та платежі (у т. ч. так звані стійкіпасиви);
· доходи майбутніх періодів.
Як джерела фінансування можна розглядати фінансові ресурси підприємств,що формуються в результаті реструктуризації активів, під чим розуміють заходи,пов’язані зі зміною складу та структури окремих позицій активів. У рамкахреструктуризації активів розглядають також амортизаційні відрахування і кошти,які одержує підприємство в результаті дезінвестицій. Щоправда, дискусійним єпитання віднесення дезінвестицій до зовнішніх джерел фінансування.
 
4. КРИТЕРІЇ ПРИЙНЯТТЯ ФІНАНСОВИХ РІШЕНЬ
Одним з головних завдань фінансового менеджера є обґрунтування рішеньщодо вибору оптимальних для конкретних фінансово-економічних умов формфінансування підприємства. У цьому зв’язку фінансисти досить часто постаютьперед необхідністю прийняття рішень щодо вибору найкращої з існуючихальтернатив:
· емісія облігацій чи акцій?
· залучення банківськихпозичок чи капіталу власників?
· емісія простих чипривілейованих акцій?
· реінвестування прибутку чивиплата дивідендів?
Для прийняття правильних фінансових рішень слід зважати на критерії, задопомогою яких можна оцінити переваги та недоліки залучення позичкового і власногокапіталу, зовнішніх і внутрішніх джерел фінансування тощо. До типових критеріївможна віднести такі:
· Прибуток/рентабельність.
· Ліквідність.
· Структура капіталу(незалежність).
· Накладні витрати,пов’язані із залученням коштів.
· Мінімізація оподаткування.
· Об’єктивні обмеження:відсутність кредитного забезпечення, необхідного для залучення позичок, низькийрівень кредитоспроможності, законодавчі обмеження щодо використання тієї чиіншої форми фінансування, договірні обмеження тощо.
· Особливості законодавствапро банкрутство: черговість задоволення претензій кредиторів; переважаннямеханізмів санації неспроможного боржника чи захисту інтересів кредиторів тощо.
· Максимізаціядоходіввласників (дивідендна політика).
 
5. КРИТЕРІЇ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕННЯ ПРО ВИБІР ПРАВОВОЇ ФОРМИОРГАНІЗАЦІЇ БІЗНЕСУ
Приймаючи рішення щодо створення нового суб’єкта господарювання чиреорганізації існуючого перед власниками і менеджментом постає питання щодовибору найприйнятнішої з погляду оптимізації фінансової та інвестиційноїдіяльності органі­заційно-правової форми ведення бізнесу. Класифікація суб’єктів господарювання за правом власностіта організаційно-правовою формою ведення бізнесу в Україні наведена в табл.2.1.
За правом власності в Україні можуть діяти суб’єкти господарювання, щоналежать до державної та комунальної, колективної та приватної форм власності.В Україні можуть діяти підприємства таких видів:
· приватні, засновані навласності фізичної особи;
· колективні, у т. ч.господарські товариства, кооперативи;
· комунальні, засновані навласності відповідної територіальної громади;
· державні, засновані надержавній власності, в т. ч. казенні;
· суб’єкти господарювання зіноземними інвестиціями.
Найбільшою групою суб’єк­тівгосподарювання в Україні є підприємства колективної форми власності. Правотакої власності виникає на підставі:
а) добровільного об’єднання майна громадян та (або) юридичних осіб длястворення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств іоб’єднань;
б) передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами трудящихдержавного майна; безоплатної передачі майна державного підприємства увласність трудового колективу;
в) перетворення державних підприємств на акціонерні та інші товариства;державних субсидій; пожертвувань організацій і громадян; іншихцивільно-правових угод.
Основні критерії та чинники, які слід проаналізувати, приймаючи рішеннящодо вибору форми організації бізнесу.
1. Рівень відповідальності власників та їх кількість.
2. Можливості участі в управлінні справами суб’єкта господарювання таконтролю за ним.
3. Можливості фінансування. Форма організації бізнесу визначає також можливості та умови залученнявласного і позичкового капіталу. Можливостівикористання різних інструментів фінансування залежать також від правових обмеженьі рівня доступу суб’єкта господарювання до ринку капіталів, зокрема:
· відкриті АТ можутьзалучати кошти шляхом емісії акцій та облігацій;
· ТОВ можуть залучати лишевклади учасників та шляхом емісії облігацій.
· Партнерства не можутьзалучати кошти шляхом емісії облігацій чи акцій.
4. Умови передачі права власності та правонаступництво.
5. Умови оподаткування суб’єктів господарювання різних форм організаціїбізнесу.
6. Накладні витрати, зумовлені окремимиформами організації бізнесу.
7. Законодавчі вимоги щодо відповідності виду діяльності певним формаморганізації бізнесу.
Суб’єкти господарювання можуть утворювати різного роду об’єднання.До основних видів об’єднань належать асоціації, корпорації, консорціуми,концерни.
Асоціації(відлат. assotiatio — сполучення, з’єднання) — договірні об’єднання,створені з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація немає права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з їїучасників.
Корпорації(від.лат. corporatio — спілка) — договірні об’єд­нання, створені на основіпоєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів, з делегуванням окремихповноважень цент­ралізованого регулювання діяльності від кожного з учасників.
Консорціуми(від. лат. consortium— спільність) — тимчасові статутні об’єднання промислового і банківськогокапіталу для досягнення спільної мети, як правило, при здійсненні крупнихфінансових операцій чи реалізації спільного інвестиційного проекту.
Концерни(відангл. concern — об’єднання) — статутні об’єд­нання підприємствпромисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо наоснові повної фінансової залежності від одного або групи підприємств, якіперебувають під єдиним контролем.
 
6. ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ БЕЗСТВОРЕННЯ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ
Згідно з положеннями Закону України «Про підприємництво» суб’єктамипідприємницької діяльності можуть бути не тільки юридичні, а й фізичні особи —громадяни України, а також громадяни інших держав, не обмежені законом управоздатності або дієздатності.
Фізична особа, подає до органу державної реєстраціїреєстраційну картку за встановленим зразком, яка є одночасно заявою продержавну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності, та ряд іншихдокументів, передбачених нормативними актами України.
Суб’єкт підприємницької діяльності без створення юридичноїособи має право відкрити рахунок у будь-якому банку. Підставою для відкриттярахунка є свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльностіта копія документа, що підтверджує взяття його на облік у державному податковомуоргані.
Фінансування. Власний капітал приватного підприємця формується виключно зарахунок його приватного майна.
Відповідальність і банкрутство. Приватний підприємецьвідповідає за боргамисуб’єкта господарювання, власником якого він є, всім своїм майном, окрім майна,на яке згідно з цивільним процесуальним законодавством не може бути зверненостягнення.
Оподаткування. Законодавствомпередбачено кілька альтернативних способів оподаткування доходів приватнихпідприємців:
1) традиційнеоподаткування;
2) фіксований податок;
3) єдинийподаток.
 
7. ОСОБЛИВОСТІ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПРИВАТНИХПІДПРИЄМСТВ
Утворення приватного підприємства та його діяльність регламентуютьсяЗаконами України «Про власність», «Про підприємництво» та «Про підприємства вУкраїні».
Приватне підприємство —це юридична особа, заснована на власностіокремого громадянина (в т. ч. нерезидента) з правом найму робочої сили.Фізична особа — засновник приватного підприємстває власником 100 % капіталу такого підприємства, вклю­чаючи право науправління та отримання відповідної частки прибутку у вигляді дивідендів.
Приватне підприємство повинно мати статут, власну печатку, складаєсамостійний баланс, відкриває розрахунковий рахунок у банку, тобто має всіатрибути юридичної особи.
Переваги форми організації бізнесу у вигляді приватного підприємствазводяться до такого:
· максимально повневикористання власником права на участь в управлінні підприємством;
· спрощений порядокреалізації права на правонаступництво;
· власник несе обмеженувідповідальність за зобов’язаннями підприємства;
· оплата внесків можездійснюватися як у грошовій, так і майновій формі;
· практично повністювідсутні так звані агентські ризики та витрати.
До основних недоліків, які перешкоджають ефективній фінансовій діяльностіприватного підприємства, можна віднести такі:
· низький рівень мобільностіправ власності на приватне підприємство;
· фактична неможливістьзалучення власного капіталу від інших, крім власника, інвесторів;
· відсутність детальногонормативного регулювання діяльності приватного підприємства, що створює умовидля свавілля бюрократії.
Фінансування приватного підприємства здійснюється на основі внесків йоговласника, тезаврації прибутку, одержання комерційних чи банківських позичок.
Оподаткування. Приватніпідприємства сплачують усі податки, передбачені законодавством для суб’єктівгосподарювання — юридичних осіб на загальних підставах. Разом з тим ці підприємстваздебільшого належать до сфери малого бізнесу, а отже, можуть обирати спрощенусистему звітності та оподаткування, що зменшує їх накладні витрати та податковіплатежі.
Юридична особа, яка перейшла на спрощенусистему оподаткування, обліку та звітності, самостійно обирає одну з таких ставокєдиного податку: 6 % суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт,послуг) без урахування акцизного збору в разі сплати ПДВ або 10 % сумивиручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), за виняткомакцизного збору, в разі включення ПДВ до складу єдиного податку.
 
8. ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬ КОЛЕКТИВНИХПІДПРИЄМСТВ(ГОСП.ТОВ, КООПЕРАТИВІВ, СП)
 
9. ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬДЕРЖАВНИХ І КАЗЕННИХПІДПРИЄМСТВ
Згідно із законодавством України управління майном, що є узагальнодержавній власності, покладено на міністерства та інші підвідомчіКабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади. Міністерства таінші відповідні органи виконують такі функції, що прямо чи опосередкованостосуються організації фінансової діяльності державних підприємств (ДП):
· приймають рішення простворення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій,заснованих на загальнодержавній власності;
· затверджують статути(положення) підприємств, контролюють їх дотримання та приймають рішення узв’язку з порушенням статутів (положень);
· укладають і розриваютьконтракти з керівниками підприємств;
· здійснюють контроль заефективністю використання і збереженням закріпленого за підприємствомдержавного майна;
· дають згоду Фондудержавного майна України на створення спільних підприємств будь-якихорганізаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що єзагальнодержавною власністю;
·  готують разом з відповіднимимісцевими Радами народних депутатів висновки та пропозиції Кабінету МіністрівУкраїни щодо розмежування державного майна між загальнодержавною і комунальноювласністю.
Пряме втручання в господарську діяльність підприємств, щоперебувають у загальнодержавній власності, міністерствам та іншим підвідомчимКабінету Міністрів України органам державної виконавчої влади забороняється.
Наймання керівникапідприємства, що перебуває у загальнодержавній власності, здійснюється шляхомукладання з ним контракту.
Керівникам, заступникам керівниківдержавних підприємств, установ і організацій, їх структурних підрозділів, атакож посадовим особам державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування забороняється безпосередньо займатисяпід­приємницькою діяльністю. Це не виключає їхнього права отримувати дивідендивід акцій, а також доходи від інших корпоративних справ.
Підприємствам загальнодержавної власності забороняєтьсяпередавати безоплатно закріплене за ними майно іншим підприємствам,організаціям і установам, а також громадянам.
Державні підприємства не можуть бути учасниками комерційнихбанків. Правонаступниками державних підприємств стосовно комерційних банків,створених за їх участю, є Міністерство фінансів України (щодо підприємств, якіперебувають у загальнодержавній власності) та відповідні органи, уповноваженіуправляти державним майном (щодо інших державних підприємств). Окрім цього,державні підприємства, за винятком будівельних організацій, підприємствбудівельної індустрії та будівельних матеріалів,які є засновниками господарських товариств, що здійс­нюватимутьпроектування та перспективне будівництво за кордоном,не можуть бутизасновниками підприємств будь-яких організаційних форм і видів, господарськихтовариств, кооперативів (суб’єктів підприємницької діяльності).
Правонаступникамидержавних підприємств стосовно су­б’єктів підприємницької діяльності, створенихза їх участю, є органи, уповноважені управляти державним майном та державніоргани приватизації (щодо суб’єктів зі змішаною формою власності).
Казенні підприємства. На казеннепідприємство, за рішенням Кабінету Міністрів України, може бути перетворенедержавне підприємство, яке відповідно до законодавства України не підлягаєприватизації. Рішення про перетворення державного підприємства на казеннеприймається за наявності однієї з таких умов:
· підприємство провадитьвиробничу або іншу діяльність, яка відповідно до законодавства можездійснюватись тільки державним підприємством;
· головним споживачемпродукції підприємства (більше ніж 50 %) є держава;
· підприємство є суб’єктом природних монополій.
Управління казенним підприємствомздійснюють органи, уповноважені управляти відповідним державним майном.Органами управління казенними підприємствами є міністерства та інші центральніоргани виконавчої влади.
Міністерство або інший центральний органвиконавчої влади:
· призначає на посаду тазвільняє з посади керівника казенного підприємства за погодженням з КабінетомМіністрів України;
· затверджує статутказенного підприємства та зміни до нього, здійснює контроль за додержаннямстатуту та приймає рішення у зв’язку з його порушенням;
· здійснює контроль заефективністю використання майна, що є у державній власності і закріплене заказенним підприємством;
· здійснює планування іфінансовий контроль за господарською діяльністю казенного підприємства, затверджуєфінансовий план і план розвитку казенного підприємства та обов’язково укладає зним державні контракти на поставку продукції (виконання робіт, надання послуг)для державних потреб;
· визначає порядоквикористання чистого прибутку казенного підприємства шляхом встановленняобов’язкових нормативів розподілу такого прибутку;
· затверджує умови та фондоплати праці казенного підприємства з урахуванням умов, передбачених галузевоюугодою.
Казенне підприємство відповідає за своїми зобов’язаннямикоштами та іншим майном, що є в його розпорядженні, крім основних засобів. У разі недостатності у казенногопідприємства таких коштів та майна відповідальність за його зобов’язаннями несеорган управління.
Казенні підприємства мають право вступати до асоціацій, консорціумів,концернів та інших об’єднань підприємств лише за погодженням з КабінетомМіністрів України.
Положення законодавства про банкрутство не застосовуються доюридичних осіб — казенних підприємств.До підприємств, що є об’єктамиправа державної власності, які не підлягають приватизації, зазначенезаконодавство застосовується в частині санації чи ліквідації лише післявиключення їх у встановленому порядку з переліку таких об’єктів.
 
10. ВЛАСНИЙ КАПІТАЛ, ЙОГО ФУНКЦІЇ ТА СКЛАДОВІ
Власний капітал показує частку майна підприємства, яка фінансується зарахунок коштів власників і власних засобів підприємства.
Власний капіталпідприємства — це підсумок першого розділу пасиву балансу, тобто перевищеннябалансової вартості активів підприємства над його зобов’язаннями. Основнимискладовими власного капіталу є статутний капітал, додатковий і резерв­нийкапітал, нерозподілений прибуток. Відомості про розміри статутного і резервногокапіталу містяться у статуті підприємства. Показник власного капіталу є одним зголовних індикаторів кредитоспроможності підприємства. Він — основа для визначенняфінансової незалежності підприємства, його фінансової стійкості тастабільності.
Основним елементом власного капіталу є статутний (номінальний)капітал — сума вкладів власників підприємства в його активи заномінальною вартістю згідно із засновницькими документами. Пайовий капітал — це сукупність коштів фізичних iюридичних осіб, добровільно розміщених у товаристві відповідно до установчихдокументів для здійснення його господарсько-фінансової діяльності. Нерозподілений прибуток (непокритий збиток) - або сума прибутку, яка реінвестована у підприємство, абосума непокритого збитку.
Функції:
1. Функція заснування тавведення в дію підприємства.
2. Функціявідповідальності та гарантії.
3. Захисна функція.
4. Функція фінансування тазабезпечення ліквідності.
5. Базадля нарахування дивідендів і розподілу майна.
6. Функція управління таконтролю.
7. Рекламна(репрезентативна) функція.
Абсолютна та відноснавеличини власного капіталу підприємства залежать від фінансових можливостейпідприємства та обраної ним політики щодо структури капіталу. Фінансуваннядіяльності підприємства за рахунок власного капіталу є альтернативою до залученняпозичкових коштів. Основні переваги і недоліки фінансування за рахунок власногокапіталу пояснюються, виходячи з його функцій, цілей зменшення та збільшення.
11. СТАТУТНИЙ КАПІТАЛ І КОРПОРАТИВНІ ПРАВА ПІДПРИЄМСТВА
Статут.капітал – це частина майна та сума коштів, яка надана власникамдля забезпечення діяльності підп-ва. Зміст категорії статут. капіталу залежитьвід орган. правов. форми господарювання. Для держ.підприємства – це загальнавартість майна закріпленого деож.за підпр.на праві повногогосподар.розпорядження. Для ТОВ це загальна сума внесків засновників, АТ –сукупна номінальна вартість акцій, для орендного підприємства – сума внесківпрацівників, тощо.
Цілі збільшення СК: 1)розширення діяльності підпр-ва, 2)реалізаціяінвестиційного проекту, 3)забезпечення вимог щодо мінімізації розміру СК,4)придбання контрольного пакету акцій інших підприємств, 5)зменшення ринковоїціни акцій.
Методи збільшення СК у ТОВ:1)залучення додаткових коштів,2)реінвестування прибутку.
У акціонерного товариства СК можна збільшувати шляхом:1)збільшеннякількості акцій існуючої номінальної вартості, це можна робити за рахунокрезервів, додаткових внесків, за рахунок дивідендів, 2)збільшення номінальноївартості акцій, 3)обмін облігації на акції.
Акція— цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує частковуучасть у статутному капіталі акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві таправо на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержаннячастини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна приліквідації акціонерного товариства.
Цілі зменшення СК:1)згортання діяльності підпр-ва,2)концентрація капіталув руках окремих власників, 3)вихід окремих власників із складу товариства,4)санація балансу, 5)приведення у відповідність обсягу власного капіталу, майнапідпр-ва.
Чисті активи – частина активів профінансована за рахунок власногокапіталу.
1250 мін зарплат для АТ, якщо на звітній період ЧА менші, то постаєпитання про недоцільність АТ.
Способи:1)вихід одного або кількох учасників з підпр, 2)На основізменшення частки всіх або окремих підприємців.
Зменшення в АТ:1)зменшення номінальної вартості, 2)зменшення кількостіакцій існуючої номінальної вартості – це зменшення здійсн.на основі конверсії,на основі без кошт.передачі акцій на анулювання, на основі їх викупу з метоюанулювання.
12. РЕЗЕРВНИЙ КАПІТАЛ ПІДПРИЄМСТВА, ЙОГО ВИДИ ТАДЖЕРЕЛА ФОРМУВАННЯ
¨ У широкому розумінні до резервного капіталу належать усі складовікапіталу, призначені для покриття можливих у майбутньому непередбачених збитківі втрат. У вузькому розумінні з резервним капіталом ідентифікуєтьсякапітал, який формується за рахунок відрахувань з чистого прибутку івідображений за статтею балансу «Резервний капітал».
За джерелами формування резерви поділяють на:
· капітальні резерви —формуються за рахунок коштів власників та інших осіб (відображаються застаттями «додатковий вкладений капітал» та «інший додатковий капітал»);
· резервний капітал,сформований за рахунок чистого прибутку підприємства (резервний капітал увузькому розумінні);
· резерви, які створюютьсяза рахунок збільшення витрат підприємства.
За способом відображення у звітності резерви поділяють навідкриті та приховані. Відкриті резерви можуть бути засвідчені в балансі застаттями «Додатковий капітал» та «Резервний капітал», а приховані резервижодним чином не фігурують у балансі (див. розд. 4).
За обов’язковістю створення виокремлюють обов’язкові танеобов’язкові резерви. Створення перших регламентується чинними нормативнимиактами. Останні ж формуються з ініціативи менеджменту підприємства та йоговласників. До обов’язкових резервів належать резерв сумнівних боргів ірезервний капітал. Усі інші резерви, наприклад резерв дивідендів, резерввиконання гарантійних зобов’язань, є необов’язковими.
Згідно із законодавством України на кожному підприємстві, заснованому уформі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю тощо,повинен бути сформований резервний (страховий) капітал. Розмір цього капіталурегламентується засновницькими документами, але він не може бути меншим за 25 %статутного капіталу підприємства. Для акціонерних товариств мінімальна величинарезервного капіталу повин­на становити 15 % акціонерного капіталу. Розмірщорічних відрахувань у резервний капітал також передбачається засновниць­кимидокументами, але не може бути меншим за 5 % суми чистого прибутку підприємств.
Отже, резервний капітал (у вузькому розумінні) — це сумарезервів, сформованих за рахунок чистого прибутку в розмірах, установлених засновницькими документами підприємствата нор­мативними актами.
Резервний капітал використовується на покриття збитків СГ, на виплатуборгів у разі ліквідації підприємства, на виплату  дивідендів,  якщо розмірцього резерву більше від мінімально встановленого.
Додатковий капітал — це сума приросту майна підприємства, якавиникла в результаті переоцінки (індексації), безоплатно одержаних необоротнихактивів та від емісійного доходу.
Капітальні резерви формуються у вигляді додаткового капіталу, якийпредставляє собою суму приросту майна, яка виникло в результаті переоцінкинеоборотніх активів, безоплатно одержаних цінностей, а також емісійного доходу.
Додатково включений капітал відображає суму емісійної різниці одержаноїтовариством в разі перевищення ринкової ціни акцій над їх номіналом.
Інший додатковий капітал включає інші вкладений капітал – сума внесківзасновників, яка переважає розмір статутного капіталу, раніше внесенихзасновниками, без прийняття рішення про зміну статутного капіталу, сумубезоплатно одержаних необоротніх активів, а також індексацію вартості активів.
Цілі використання капітальних резервів: на покриття балансових збитків,якщо на ці цілі вже використовувались інші джерела; на збільшення статуту абопайового капіталу.
Резерви (резерв сумнівних боргів) – обов’язків резерв, який формується зметою покриття можливих збитків підприємства у результаті непогашення боржникомсумнівної, чи безнадійної заборгованості. Нарахування суми резервувідображається в складі інших операційних витрат і поскільки в результатіформування резерву зменшується чистий прибуток, то це опосередковано впливає наформування власного капіталу.
 
13. ЗВІТПРО ВЛАСНИЙ КАПІТАЛ
Звіт складається у формі шахової таблиці в розрізістатей, які включаються до складу першого розділу пасиву балансу та причин їхзміни. Шаховий принцип побудови звіту передбачає розміщення по горизонталіелементів (статей) власного капіталу, а по вертикалі — основних операцій, якіможуть призвести до зміни окремих статей і власного капіталу в цілому.
Звіт про власний капітал складається на підставібалансу, звіту про фінансові результати, а також аналітичних даних довідповідних облікових регістрів.
Показники залишку за окремими статтями власного капіталу на початокперіоду переносяться з відповідної графи балансу підприємства. Далі повертикалі відображаються операції, які можуть призвести до змін у власномукапіталі. На перетині відповідних вертикальних рядків і горизонтальних графвідображаються дані, що характеризують вплив тих чи інших операцій на станпозицій власного капіталу.
Якщо на підприємстві мали місце зміни в обліковій політиці, виправленняпомилок, допущених при складанні звітів у попередніх періодах чи інші зміни, тона відповідну величину здійснюється, як правило, коригування сальдонерозподіленого прибутку на початок звітного року.
Власний капітал підприємства може змінитися врезультатіпереоцінки необоротних активів, зокрема уцінки чи дооцінкинематеріальних активів, основних засобів, незавершеного будівництва. Сумадооцінки збільшує інший додатковий капітал, якщо така дооцінка є першоюпереоцінкою необоротних активів, тобто до дооцінки не провадилася уцінканеоборотних активів, суму якої було списано на інші витрати. Сума уцінки необоротнихактивів зменшує інший додатковий капітал у разі, якщо до уцінки вже було проведенодооцінку таких необоротних активів (сума якої збільшила додатковий капітал).Суми переоцінок необоротних активів, що проводяться протягом звітного року,відображаються у Звіті про власний капітал розгорнуто.
Важливим чинником, який впливає на величину власного капіталупідприємства, є обсяг чистого прибутку (збитку) та порядок йоговикористання (чи покриття) у звітному періоді.
У разі прийняття рішення щодо використання чистогоприбутку звітного року, нерозподіленого прибутку чи частини резервного капіталуна виплату дивідендів величина дивідендів відображається за відповіднимипозиціями власного капіталу у дужках і зменшує власний капітал підприємства.
Вилучення капіталу може здійснюватися з допомогоютаких операцій:
· вилучення частки в капіталі;
· викуп акцій;
· анулювання викупленихакцій;
· перепродаж ранішевикуплених акцій;
· зменшення номінальноївартості акції.
До інших змін у капіталі можна віднести:
· зменшення статутного,пайового, додаткового капіталу, нерозподіленого прибутку у зв’язку зі списаннямневідшкодованих збитків;
· збільшеннядодаткового капіталу внаслідок безоплатного отримання необоротних активів(відображається з урахуванням змен­шення додаткового капіталу на суму амортизаціїтаких активів).
 
14.КЛАСИФІКАЦІЯ ВНУТРІШНІХ ДЖЕРЕЛ ФІНАНСУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВА
До внутрішніх джерел фінансування підприємств здебільшого відносять такі:
· чистий прибуток;
· амортизаційнівідрахування;
· забезпечення наступних витрат іплатежів.
Дискусійним є питання віднесення до внутрішніх джерел фінансуваннягрошових надходжень від інвестиційної діяльності, зокрема, процентів,дивідендів, виручки від реалізації необоротних активів, фінансових інвестиційтощо. Прихильники віднесення зазначених надходжень до зовнішніх фінансовихджерел обґрунтовують свою позицію тим, що дезінвестиції та фінансові доходи неє результатом операційної діяльності, а отже, не можуть розглядатися яквнутрішнє фінансування.
       На нашу думку, віднесення згаданих надходженьдо внутрішніх є виправданим, оскільки за їх рахунок можна покрити потребупідприємства в капіталі, не вдаючись до зовнішніх фінансових джерел, якімобілізуються на ринку капіталів. Принциповим є те, що при внутрішньомуфінансуванні капітал, який був вкладений в необоротні та оборотні активи (завинятком грошових еквівалентів), вивільняється і трансформується в ліквіднізасоби, у вигляді частини виручки від реалізації та інших доходів, якізалишаються на підприємстві після сплати всіх податків. Інакше кажучи, це тачастина фінансових ресурсів підприємства, джерелом формування якої є операційната інвестиційна діяльність і яка не пов’язана із залученням ресурсів на ринкукапіталів.
       Внутрішню природу мають також фінансові ресурси, які формуютьсязавдяки впровадженню раціоналізаторських заходів. Метою цих заходів є зменшеннягрошових видатків підприємства в результаті поліпшення організації оборотнихактивів, зокрема шляхом скорочення операційного циклу та економії на витратах.
        Для підприємств, які не мають можливості залучити кошти із зовнішніхфінансових джерел (через низьку кредитоспроможність чи інвестиційнупривабливість, недостатнє кредитне забезпечення), внутрішнє фінансування єєдиним способом забезпечення фінансовими ресурсами. Однак суттєвою проблемою,яка при цьому виникає, є проблема контролю власниками за ефективним використаннямфінансових ресурсів.
15. ПОНЯТТЯ САМОФІНАНСУВАННЯПІДПРИЄМСТВ ТА ЙОГО ВИДИ
Основним внутрішнім джерелом фінансування єсамофінансування, пов’язане з реінвестуванням (тезаврацією) прибутку у відкритійчи прихованій формі. Амортизаційні відрахування не належать досамофінансування. Ефект самофінансування проявляється з моменту одержаннячистого прибутку до моменту його визначення, розподілу та виплати дивідендів,оскільки отриманий протягом року прибуток вкладається в операційну таінвестиційну діяльність. Виокремлюють:
а) прихованесамофінансування;
б) відкрите самофінансування (тезаврація прибутку).
Приховане самофінансування
Ця форма фінансування підприємства пов’язана з використанням прихованогоприбутку. Приховування прибутку здійснюється (у розумінні західних фахівців) урезультаті формування прихованих резервів. Оскільки приховані резервипроявляються лише при їх ліквідації, приховане самофінансування здійснюється зарахунок прибутку до оподаткування. Отже, відбувається відстрочка сплатиподатків і виплати дивідендів.
Приховані резерви — цечастина власного капіталу підприємства, яка жодним чином не відображена в йогобалансі, отже, обсяг власного капіталу в результаті формування прихованих резервівбуде меншим, ніж це є насправді.
Є два способи формування прихованих резервів у балансі:
1) недооцінка активів (передчасне списання окремих активів,застосування прискореної амортизації, незастосування індексації, використанняметоду ЛІФО при оцінці запасів тощо);
2) переоцінка зобов’язань (наприклад, за статтями «Забезпеченнянаступних витрат і платежів», «Поточні зобов’язання із внутрішніх розрахунків»тощо).
Мобілізація прихованих резервів здійснюється:
· шляхом реалізації окремих об’єктівосновних та оборотних засобів;
· у результатііндексації балансової вартості майнових об’єктів, які неможливо реалізувати безпорушення нормального виробничого циклу (даний метод реструктуризації активівне пов’язаний з реальним поліпшенням платоспроможності, однак безпосередньовпливає на підвищення кредитоспроможності підприємства).
До суттєвого недоліку прихованого самофінансування слід віднестипорушення принципу достовірності при складанні звітності та підвищення рівняасиметрії в інформаційному забезпеченні її зовнішніх користувачів.
Тезаврація прибутку— це спрямування його на формування власного капіталупідприємства з метою фінансування інвестиційної та операційної діяльності.
Збільшення власного капіталу в результаті тезаврації прибуткупідприємства позначається також як відкрите самофінансування.
Для визначення рівня самофінансування розраховують коефіцієнт самофінансування:
/>.
Тезаврований прибуток відображається в балансі за такими позиціями:
· у пасивіза статтями: нерозподілений прибуток; резервний капітал; статутний капітал. Притезаврації прибутку, як правило, підвищується курс корпоративних правпідприємства;
· в активі він може бути спрямований на фінансуваннябудь-яких майнових об’єктів: оборотних і необоротних; короткострокових ідовгострокових.
До основних переваг самофінансування слід віднести такітезаврації:
· залучені кошти не потрібно повертати тасплачувати винагороду за користування ними;
· відсутність затрат примобілізації коштів;
· не потрібно надаватикредитне забезпечення;
· підвищується фінансованезалежність та кредитоспроможність підприємства.
Недоліки самофінансування (тезаврації) у тезовому вигляді можна охарактеризувати таким чином:
· оскільки на реінвестування спрямовуєтьсячистий прибуток, попередньо він підлягає оподаткуванню, в результаті чоговартість цього джерела фінансування збільшується;
· обмежені можливостіконтролю за внутрішнім фінансуванням знижують вимоги до ефективноговикористання коштів;
· помилковість інвестицій (оскількирентабельність реінвестицій може бути нижча за середньоринкову процентнуставку, можливе зниження ефективності ринку капіталів у цілому).
 
16. ЗБІЛЬШЕННЯ СТАТУТНОГО КАПІТАЛУ БЕЗ ЗАЛУЧЕННЯДОДАТКОВИХ ВНЕСКІВ
Збільшення статутного капіталу підприємства без залучення додатковихвнесків власників здійснюється шляхом підвищення номінальної вартості акцій абона основі безплатного розміщення серед держателів додаткових корпоративних прав(акцій) пропорційно до належної кожному власнику частки статутного капіталу.При цьому використовуються такі основні джерела:
1. Чистий прибуток звітного періоду (одночасно із тезаврацієюзбільшується власний капітал).
2. Додатковий вкладений капітал або інший додатковий капітал у межахсуми дооцінки необоротних активів.
3. Прибуток, тезаврований у попередніх періодах (резервний капіталчи нерозподілений прибуток минулих років).
Порядок збільшення розміру статутного капіталу акціонерного товариства зарахунок раніше сформованих резервів чи реінвестицій включає таку послідовністьдій:
а) прийняттярішення про збільшення розміру статутного капіталу акціонерного товариства таоформлення відповідного протоколу;
б) публікація у друкованих органах Верховної Ради України абоКабінету Міністрів України, або офіційному виданні фондової біржі повідомленняпро збільшення розміру статутного капіталу товариства;
в) надання протоколу рішення щодозбільшення розміру статутного капіталу та копії надрукованого повідомлення доДержавної комісії з цінних паперів та фондового ринку не пізніше 10 днів післяйого опублікування;
г) внесення та реєстрація змін до статуту товариства, пов’яза­них зізбільшенням розміру статутного капіталу;
д) реєстрація випуску акцій;
е) оформлення та депонування нового глобального сертифіката випускуакцій (у разі бездокументарної форми випуску акцій);
є) внесення інформації до системи реєстру власників іменних ціннихпаперів (у разі документарної форми випуску акцій);
ж) виготовлення бланків та видача акціонерам сертифікатів акцій (уразі документарної форми випуску акцій).
У разі збільшення статутного капіталу акціонерного товариства за рахунокреінвестиції чи резервів інформація про випуск акцій реєстрації не підлягає,відкрита підписка на акції не здійснюється.
      Повідомлення про збільшення розміру статутного капіталу товариствамає містити такі відомості: реквізити підприємства; спосіб та розмір збільшеннястатутного капіталу; дату і номер рішення (протоколу) про емісію акцій;загальну суму випуску акцій із зазначенням номінальної вартості, кількості,типу та категорії акцій; термін початку та закінчення приймання заяв відакціонерів у разі їх згоди на спрямування нарахованої кожному з них суми дивідендівна збільшення розміру статутного капіталу (виплату дивідендів акціями); обсягправ, що надаються у разі випуску привілейованих акцій, порядок і місцеотримання акціонерами додаткової кількості акцій (акцій нової номінальної вартості).
17.ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАСТУПНИХ ВИТРАТ І ПЛАТЕЖІВ
Забезпечення  наступних витрат і платежів формується шляхом нарахувань узвітному періоді майбутніх витрат і платежів, величина яких може бути визначеналише на основі прогнозних оцінок.
Ефект фінансування проявляється завдяки існуванню розриву в часі міжмоментом нарахування платежів і моментом їх фактичного використання.Нарахування цих коштів можна здійснити за рахунок витрат і за рахунок прибутку.За своєю суттю ці забезпечення можна розглядати як позичковий капітал зневизначеними сроками та сумами повернення.
Види забезпечення: забезпечення виплат персоналу; забезпеченнягарантійних зобов’язань; додаткове пенсійне забезпечення; реструктуризація;забезпечення виконання ризикових контрактів.
 
18.ЧИСТИЙ ГРОШОВИЙ ПОТІК
Грошовий потік – це сукупність розподілених вчасі поступлень і виплатгрошових коштів.
Грошові потоки поділяються на такі види:
1) за видами діяльності: відопераційної діяльності; від фін. діяльності; від інвестиційної діяльності.
2) За напрямками Рузу: вхідніі вихідні;
3) За методом визначенняобсягу: валовий грошовий потік; чистий грошовий потік = різниці міжнадходженнями і витратами грошових коштів.
На практиці поширення набули два основні методи розрахунку Cash-flowвід операційної діяльності:
1. Прямий метод, при використанні якого чистий грошовий потік(Cash-flow) від операційної діяльності розраховується як різниця міжвхідними та вихідними грошовими потоками, що мають безпосереднє відношення доопераційної діяльності підприємства. До вхідних грошових потоків належать:грошові надхо-
дження від продажу товарів у звітному періоді; погашення дебіторськоїзаборгованості; інші грошові надходження від операційної діяльності (відреалізації оборотних активів, операційної оренди активів тощо). До вихіднихгрошових потоків належать грошові видатки на покриття витрат, які включаються усобівартість продукції, адміністративних витрат, витрат на збут, інших витрат урамках операційної діяльності, а також податки на прибуток та проценти закористування позичками.
2. Непрямий метод. Вихідною величиною привикористанні цього методу є фінансові результати від операційної діяльності.Здійснюється зворотний до прямого методу розрахунок: операційні прибутки(збитки) коригуються на статті до­ходів (зменшуються) і витрат (збільшуються),які не впливають на обсяг грошових засобів (амортизація, забезпечення наступнихвитрат і платежів), а також на суму змін в оборотних активах та поточнихзобов’язань, що пов’язані з рухом коштів у рамках операційної діяльності тасплатою процентів за користування позичками.
Ефективне управління грошовими потоками дозволяє:
- забезпечити ліквідність іплатоспроможність підприємства;
- зменшити потребу впозичковому капіталі;
- забезпечити ритмічністьопераційного процесу;
- забезпеченняфівн.стійкості підприємства;
19. ЗМІСТ, ЗНАЧЕННЯ ТА ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ ДИВІДЕНДНОЇПОЛІТИКИ
Дивіденди— частина чистого прибутку, розподілена міжучасниками (власниками) відповідно до частки їх участі у статутному капіталіпідприємства.
Дивідендна політика — це набір цілей і завдань,які ставить перед собою керівництво підприємства у галузі виплати дивідендів, атакож сукупність методів і засобів їх досягнення. Оптимізація дивідендноїполітики — це оптимізація співвідношення між прибутком, що виплачується увигляді дивідендів, і тим, який реінвестується з метою максимізації доходів власників.
Основною метою ДП є встановлення оптимальних попорцій між прибутком, якийнаправляється на споживання і на розвиток.
Рішення в галузіДП впливає на такі параметри діяльності підприємства: величину самофінансування, структуру капіталу, ціну залученняфінансових ресурсів, ринковий курс корпоративних прав, ліквідність та рядінших.
      Зв’язок між дивідендною політикою і ринковим курсом корпоративних правописується класичним алгоритмом: курс акцій прямо пропорційний дивіденду таобернено пропорційний процентній ставці за альтернативними вкладеннями капіталуна ринку.
До основних завдань, які слід вирішити в ході формування тареалізації дивідендної політики, слід віднести:
· виявлення основнихфакторів, які впливають на прийняття рішення щодо виплати дивідендів чиреінвестування прибутку;
· визначення оптимальногоспіввідношення між розподіленим і тезаврованим прибутком;
· оцінку впливу рішення щодопорядку розподілу чистого прибутку на ринкову вартість корпоративних правпідприємства та його інвестиційну привабливість;
· визначення оптимальної дляпідприємства величини статутного і власного капіталу;
· узгодження стратегіївиплати дивідендів із податковим законодавством;
· вибір найприйнятнішогометоду та форми нарахування і виплати дивідендів;
· оцінку впливу дивідендноїполітики на вирішення конфлікту інтересів між власниками, кредиторами такерівництвом підприємства.
20. ТЕОРІЇ В ГАЛУЗІ ДИВІДЕНДНОЇ ПОЛІТИКИ
Теза щодо «іррелевантності (нейтральності)дивідендної політики». Ф. Модільяні, М. Міллер, Ф. Блеквважають, що між сумою сплачуваних дивідендів і ринковим курсом акцій не існуєзв’язку, оскільки курс акцій визначається нинішніми та майбутніми доходамипідприємства, а також потенціалом його зростання. Найраціональнішою з їхпогляду є фінансова політика, в рамках якої відбувається відмова від виплатидивідендів і весь прибуток спрямовується на реінвестиції. Правило використанняприбутку відповідно до цієї концепції формулюється таким чином: спрямовуватина виплату дивідендів слід лише ту частину прибутку, яку неможливо ефективнореінвестувати.
Теза про пріоритетність дивідендів. Факт виплати дивідендівусе ж таки впливає на вартість корпоративних прав. Це зумовлено тим, що рядінвесторів, зокрема дрібні акціонери, віддають перевагу реальним дивідендампорівняно з майбутніми доходами від зміни курсу, зумовленими тезаврацієюприбутку. На цьому припущенні ґрунтується американська модель оптимізаціїдивідендної політики -синиці в руках (Дж. Лінтнерта М. Гордон). Згідно з цим підходом, актуальний курс акційвизначається теперішньою вартістю очікуваних доходів на ці акції, які включаютьусі майбутні дивіденди, а також очікувану виручку від реалізації акцій.
Концепція мінімізації податкових платежів. Є група інвесторів, якіпри прийнятті своїх рішень виходять насамперед з критерію мінімізаціїподаткових платежів.
Теорія сигнальних дивідендів. За цією теорією привизначенні ринкової ціни акцій основним показником вистуває розмір виплачуванихдивіденді, якщо компанія виплачує високі дивіденди, то це сигналізує про те, щовона очікує зростання доходів в майбутньому, а це відразу відображається назростанні ринкової ціни акцій;
Теорія клієнтури. Передбачає що ДП повиннавідповідати очікуванню більшості акціонерів. Якщо на загальних зборах більшістьголосів за поточні дивіденди, то прибуток направляється на споживання, а якщовіддають перевагу розвитку компанії, то прибуток направляється на капіталізацію.
21. ФАКТОРИ ДИВІДЕНДНОЇ ПОЛІТИКИ
До основних факторів належать:
1. Стадія життєвого циклупідприємства (для нещодавностворених підприємств доцільним є максимальне реінвестування прибутку).
2.  Наявністьу підприємства прибуткових інвестиційних проектів. Якщо в підприємствавідсутні обґрунтовані плани щодо прибуткового реінвестування прибутку, тонайраціональнішим буде максимальний розподіл прибутку (виплата дивідендів).
3. Альтернативні джерелакапіталу. Цей чинникпов’язаний з доступністю і вартістю залучення коштів із зовнішніх джерел, якіможна використати для покриття потреби в капіталі, що залежить від:
· кредитоспроможностіпідприємства та наявності в нього кредитного забезпечення;
· вартості залученняпозичкового капіталу;
· інвестиційноїпривабливості та можливостей залучення додаткового акціонерного чи пайовогокапіталу (шанси розміщення нової емісії);
· накладних витрат,пов’язаних із залученням власного капіталу із зовнішніх джерел.
4. Обмеження. Обмеження можуть застосовуватися, як правило,в таких випадках:
· у разі заборгованостівласників (учасників) за внесками до статутного капіталу;
· за наявності на моментвиплати дивідендів підстав щодо порушення справи про банкрутство підприємствачи виникнення таких підстав у результаті виплати дивідендів;
· власний капіталпідприємства є меншим за обсяг його статутного та резервного капіталу;
· повністю не сплаченіпоточні та накопичені дивіденди за привілейованими акціями;
· відсутність відповіднихфінансових джерел виплати дивідендів;
· наявність договірнихобмежень, наприклад з банком-креди­тором.
5. Преференціїнайважливіших груп власників:більшість з них орієнтовані на споживання (дивіденди) чи заощадження (тезавраціята збільшення вартості підприємства).
6. Податкові наслідки застосування того чи іншого типу дивідендноїполітики: для власників та для самого підприємства.
7. Рівень процентнихставок на ринку капіталів, атакож ставки дивідендів у конкурентів та в інших підприємств, які належать дотієї самої чи суміжних галузей виробництва.
 
22. ПОРЯДОК НАРАХУВАННЯ ДИВІДЕНДІВ
Рішення про виплату дивідендів та їх розмір за корпоративними правамикожної категорії приймають власники (загальні збори власників) підприємства зарекомендацією наглядової ради чи пропозицією виконавчих органів. Порядокповідомлення власників корпоративних прав про виплату дивідендів регламентуєтьсястатутом товариства. Як правило, підприємства дають відповідне оголошення узаздалегідь визначених друкованих засо­бах масової інформації. В оголошенні провиплату дивідендів має міститися така інформація:
· назва підприємства;
· дата прийняття загальнимизборами власників рішення про виплату дивідендів;
· період, за якийвиплачуються дивіденди;
· величина дивідендів наодну акцію (у відносному чи абсолютному виразі) в розрізі окремих їх категорій;
· строки та місце виплати;
· особливості оподаткуваннядивідендів.
Величина дивідендів залежить від трьох показників:
· величини чистого прибутку,резерву дивідендів (інших джерел виплати);
· встановленогоспіввідношення між розподіленим і нерозподіленим прибутком;
· частки учасника (власника)в статутному капіталі.
Сума коштів, якарішенням зборів власників спрямовується на виплату дивідендів, називається масоюдивіденду. Дивіденди можуть виплачуватися в таких формах:
· грошова;
· негрошова;
· змішана форма;
· приховані дивіденди.
 
23. МЕТОДИ НАРАХУВАННЯ ДИВІДЕНДІВ
Тип дивідендної політики визначає порядок формування фонду дивіденднихвиплат при цьому виділяють різні підходи: консервативний; помірний; агресивний.
Кожному з них відповідають такі типи ДП:
Консервативний:
1) політика залишковихдивідендів;
2) політика мінім.,стабільного розміру дивідендів.
Помірний:
3) політика«екстра-дивіденду»
Агресивний:
4) політика стабільного рівнядивідендних виплат;
5) політика зростання розмірудивідендів.
Методи нарахування та виплати дивідендів:
· залишковийметод і стратегія припинення дивідендних виплат;
· метод стабільнихдивідендів;
· метод гнучкої дивідендноїполітики;
· метод стійкого приростудивідендів;
· метод стабільної табонусної частини.
Загальний огляд методівнарахування дивідендів, їх переваги та недоліки наведено у табл. 5.2.
Залишковий метод. Надивіденди повинна спрямовуватися частина чистого прибутку, що залишилася упідприємства після здійснення всіх необхідних реінвестицій.
Метод стабільних дивідендів. Не прив’язується до фактичних фінансових результатів за звітний період.
Метод гнучкої дивідендної політики. Цей метод ґрунтується напринципі залежності розміру дивідендів від фінансових результатів у періоді, заякий виплачуються дивіденди.
Метод стійкогоприросту дивідендів. Методґрунтується на моделі виплати дивідендів М. Гордона і передбачає стабільнеїх зростання, як правило, в твердо встановленому проценті приросту до розмірудивідендів у попередні роки.
Методстабільної та бонусної частин. Використовуючи цей метод, підприємстворегулярно виплачує стабільні невисокі дивіденди плюс додаткові бонуси занаявності високих прибутків чи у разі святкування знаменних подій, ювілейнихдат тощо.
24.ОПОДАТКУВАННЯ ДИВІДЕНДІВ
Згідно із законодавством України підприємство, нараховує та утримуєподаток на дивіденди в розмірі 30 % нарахованої суми виплат за рахуноктаких виплат, незалежно від того, чи є емітент платником податку на прибуток.
Емітент корпоративних прав зменшує суму нарахованого податку на прибутокна суму внесеного до бюджету податку на дивіденди. Якщо сума сплаченого податкуна дивіденди перевищує суму податкових зобов’язань підприємства-емітента заподатком на прибуток звітного періоду, різниця переноситься на зменшеннязобов’язань за податком на прибуток такого підприємства у майбутніх податковихперіодах.
За прийняття рішення про спрямування чистого прибутку на збільшеннястатутного капіталу та виплату дивідендів у формі корпоративних прав (акцій,часток, паїв), податок на дивіденди не застосовується за умови, що така виплатажодним чином не змінює пропорцій участі власників у статутному капіталіпідприємства-емітента.
Якщо одержувачем дивідендів є юридична особа, то цей вид доходівне включається до складу валового доходу такого підприємства для цілейоподаткування за умови, що з дивідендів утримано податок на рівні емітентакорпоративних прав. Для фізичних осіб: до сукупного оподатковуваногодоходу, одержаного громадянами, не включаються суми дивідендів, що були оподаткованіпід час їх виплати.
Дивіденди, що виплачуються в грошовій формі або у формі цінних паперів(корпоративних прав), не оподатковуються також податком на додану вартість.
На суми виплачених дивідендів не нараховуються збори на: обов’язковепенсійне страхування; обов’язкове соціальне страхування (в т. ч. на випадокбезробіття) тощо, оскільки дивіденди не є платежем у рамках оплати праці.
Ставку податку на доходинерезидентів, отримані у вигляді дивідендів, установлено в розмірі 15 %.
 
25 ОЦІНКА  ЕФЕКТИВНОСТІ ДИВІДЕНДНОЇ ПОЛІТИКИ
Висновки щодо ефективності дивідендної політики можна зробити на основіаналізу показників прибутковості корпоративних прав, від значення яких залежатьобидві складові доходів власників. До таких показників можна віднести:
1. Чистий прибуток, щоприпадає на одну просту акцію: розраховується діленням суми чистого прибутку,який належить власникам простих акцій, на кількість простих акцій.
2. Дивіденди на одну простуакцію: розраховується діленням суми оголошених дивідендів на кількість простихакцій, за якими сплачуються дивіденди.
3. Коефіцієнт цінності акцій:розраховується діленням ринкової ціни однієї акції на дивіденд на одну простуакцію.
4. Рентабельність акції — вираженийу процентах показник, який є обернено пропорційним до коефіцієнта цінностіакцій.
5. Коефіцієнт дивіденднихвиплат: відношення маси дивіденду до суми чистого прибутку.
6. Відношення ринкового курсудо чистого прибутку на одну акцію (price earnings ratio, PER):характеризує взаємозв’язок між чистим прибутком підприємства та курсом йогоакцій і показує, скільки річних прибутків на одну акцію потрібно, щоб окупилисякошти, вкладені в акцію.
7. Відношення ринкового курсуакцій до показника Cash-flow на одну акцію: характеризує взаємозв’язкиміж ринковим курсом і чистим грошовим потоком підприємства.
В інформації про фінансово-господарську діяльність АТ, що публікуєтьсяемітентом у друкованих виданнях, наводяться окремі показники, якіхарактеризують ефективність дивідендної політики, зокрема:
· частка чистого прибутку,спрямована на виплату дивідендів на привілейовані акції (тис. грн);
· чистий прибуток, щоприпадає на одну просту акцію (грн);
· дивіденди, нараховані наодну просту акцію (грн).
За певних обставин ефективною буде така дивіденднаполітика, за якої забезпечується зростання ринкової ціни корпоративних прав. Утрадиційному розумінні рішення власників щодо дивідендів чи реінвестуванняприбутку залежить від очікуваної рентабельності власного капіталу підприємства(Рв) та від ставки зовнішніх доходів (p) за альтернативних вкладеньвідповідного обсягу капіталу на ринку. Якщо на ринку є можливість вкластикапітал з вищою нормою дохідності, ніж у підприємство-емітент (за однаковогорівня ризику), то доцільно приймати рішення щодо виплати дивідендів. Якщо ж навпаки,то найраціональнішою буде тезаврація прибутку. Отже, доти, докиРв > p, з погляду прибутковості власникам доцільнореінвестувати весь чистий прибуток. У такому разі ринковий курс акційзростатиме. Згідно з класичним підходом алгоритм розрахунку ринкового курсукорпоративних прав має такий вигляд:
КА= />,                                                          (5.1)
де КА — ринковий курс корпоративних прав (акцій); П — чистий прибуток наодну акцію; Д — дивіденди на одну акцію.
 
26,   ПОЗИЧКОВИЙ КАПІТАЛ ПІДПРИЄМСТВА, ЙОГООЗНАКИ ТА СКЛАДОВІ
Якщо міжкапіталодавцем і підприємством виникають відносини позички, то це означає, щофінансування відбувається за рахунок позичкового капіталу: капіталодавецьнабуває статусу кредитора.
Кредитор— юридична та (або) фізична особа, яка маєпідтверджені належними документами грошові вимоги до боржника, в тому числівимоги з виплати заробітної плати, зі сплати податків, інших обов’язковихплатежів тощо.
Найважливіші параметри позичкового капіталу підприємства:
* Строковість. Класифікація:
--короткостроковий позичковий капітал (до 12 місяців
--довгостроковий позичковий капітал (понад рік)
* Капіталодавець. Класифікація:
— банки та інші фінансово-кредитні інститути
— постачальники та клієнти
— власники
— персонал
— держава
*Умови одержання.
Класифікація:
— згідно з кредитним чи іншим договором
— за відсутності договору
* Цілі використання. Клас.:
— здійснення інвестицій
— поповнення оборотних активів
* Форми залучення. Клас.:
— грошові кошти
— товарна форма
* Забезпечення. Клас.:
— забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами)
— гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи)
— з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страховоїорганізації)
— незабезпечені
* Плата за користування капіталом. Клас.:
— виплата процентів
— без процентів
* Порядок погашення. Клас.:
— одноразовий платіж
— багаторазові платежі
— з регресією платежів
— у заздалегідь визначений термін чи без такого
Згідно з П(С)БО 2 під довгостроковимизобов’язаннямислід розуміти зобов’язання, що будуть погашені протягом строку, який перевищує12 календарних місяців, або протягом строку, що перевищує операційний цикл,якщо він більший 12 календарних місяців
До складу позичкового капіталу належать також зобов’я­зання,які відображаються за розділом «Доходи майбутніх періодів». У цій статтіпоказуються доходи, отримані протягом поточного або попередніх звітнихперіодів, які належать до наступних звітних періодів
До основних зовнішніх джерел формування позичковогокапіталу підприємств належать:
· банківські (фінансові)кредити;
· кошти, залучені врезультаті емісії облігацій;
· комерційні позички.
27. ПОРЯДОК ЗАЛУЧЕННЯ БАНКІВСЬКИХ КРЕДИТІВ
Етапи  залучення  банківської позички:
1, Попередні переговори з обраним банком 2, Рішення про доцільність подальшихпереговорів з банком 3, Рішення зборів власників щодо залучення банківськогокредиту 4, Підготовка пакета документів відповідно до переліку банку 5,Передача пакета документів до банку 6, Відкриття поточного рахунку в банку(якщо такий рахунок відсутній) 7, Фінансово-економічна експертиза діяльностіпідприємства 8, Узгодження величини процентної ставки та інших параметрів кредиту9, Укладення кредитної угоди 10, Моніторинг та контроль
Типовий список необхідних для отримання кредиту документів містить
а) клопотання (лист, заявка)позичальника на ім’я Голови Правління банку
б) протокол рішення зборів власниківщодо згоди на залучення кредиту у визначеній сумі та про надання майна взаставу
в) документи фінансової та податковоїзвітності
г) інформація щодо розмірівзаборгованості за банківськими кредитами
д) висновки аудитора щодофінансово-майнового стану підприємства та копії актів перевірок державнимиподатковими органами;
е) бізнес-план, необхідними складовимиякого є розрахунок потреби в капіталі, терміни освоєння та окупності залученихкоштів, прогноз Cash-flow на період, на який залучаються кошти, тощо;
ж) копії контрактів, договорів, рахунків-фактур (інвойсів), митнихдекларацій, інших документів, пов’язаних із досягненням цілей, на які беретьсякредит;
з) документи, які засвідчують той чи інший вид кредитногозабезпечення;
и) довідки з банків, де відкриті рахунки позичальника, провідсутність заборгованості за кредитами.
Дата одержання від потенційного позичальника пакета документів у повномуобсязі вважається датою офіційного звернення підприємства за кредитом
Перед тим, як прийняти рішення щодо надання кредиту, банк проводитьретельну фінансово-економічну експертизу діяльності потенційногопозичальника. Аналіз здійснюється за такими основними напрямами:
· оцінка якості менеджменту;
· ситуація підприємства наринку факторів виробництва та збуту продукції;
· фінансовий станпотенційного позичальника;
оцінка кредитного забезпечення
У разі прийняття позитивного рішення щодо видачі кредиту банк оформляєвідповідні документи, що регламентують кредитні взаємовідносини. Дотаких документів належать:
· кредитний договір(укладається між кредитором і позичальником тільки у письмовій формі);
· договори поручительства(гарантії);
договори застави
28. ФІНАНСУВАННЯ ЗА РАХУНОК ВИПУСКУ ОБЛІГАЦІЙ
Облігація — це цінний папір, що засвідчує внесенняйого власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йомуномінальну вартість цього цінного папера в передбачений у ньому строк звиплатою доходу, порядок визначення якого передбачається умовами випуску
Облігації підприємствповинні мати такі реквізити:
· найменування цінногопапера — «облігація»,
· фірмовенайменування і місцезнаходження емітента облігацій;
· фірмовенайменування або ім’я покупця (для іменної облігації);
· номінальну вартістьоблігації;
· строки погашення, розмір істроки виплати процентів (для процентних облігацій);
· місце і дату випуску, атакож серію і номер облігації;
підпис керівника емітента або іншої уповноваженої на це особи, печаткуемітента
До основних перевагфінансування на основі емісії облігацій можна віднести такі:
¨ диверсифікаціякапіталодавців, зокрема кредиторів;
¨ залучення коштівздійснюється на довгостроковий період;
¨ податкові переваги,оскільки проценти за облігаціями відносяться на зменшення оподаткованого доходуемітента;
¨ порівняно з акціями облігаціїє менш ризиковим об’єктом вкладення коштів для інвесторів.
Серед найсуттєвішихнедоліків цього інструменту фінансування найчастіше наводяться такі:
· порівняно високий рівеньнакладних витрат, пов’язаних із випуском облігацій;
· ризик сплати завищенихпроцентів, передбачених умовами випуску облігацій, у разі зменшення ставок наринку капіталів;
· череззначну кількість держателів облігацій і широку географію їх знаходження можутьвиникнути труднощі ведення переговорів з капіталодавцями у разі необхідностіпролонгації строків погашення.
На відміну від акцій, курс емісії облігацій (завинятком конвертованих облігацій) може збігатися з номіналом, бути вищим чи нижчимза нього.
Акціонерні товариства випускають облігації на суму не більше 25 %від розміру статутного капіталу і лише після повної оплати всіх випущенихакцій.
 
29, ОСОБЛИВОСТІ ЗАЛУЧЕННЯ КОМЕРЦІЙНИХ КРЕДИТІВ
Одним з джерел формування позичкового капіталу підприємства є комерційнікредити. Комерційний кредит— це форма кредиту, якахарактеризує відносини позички між двома суб’єк­тами господарської діяльності,що виникають у результаті одержаних авансів у рахунок наступних поставокпродукції (робіт, послуг) чи одержання товарів з відстрочкою платежів. Цікредити принципово відрізняються від банківських, оскільки кредиторомвиступають комерційні партнери підприємства. До основних різновидів комерційнихкредитів належать:
* товарні кредити; *одержані аванси.
У результаті залучення товарного кредиту у підприємствавиникає кредиторська заборгованість за товари (роботи, послуги). Здебільшоготоварні кредити мають короткостроковий характер і спрямовуються на фінансуванняоборотних активів, як правило, запасів.
Основною метою надання товарних кредитів є стимулювання збуту продукціїта прив’язка окремих перспективних клієнтів до постачальника
Важливим питанням, пов’язаним з комерційним кредитуванням, є вартістькредиту. Ця вартість залежить від таких основних чинників:
*рівня знижки до базової ціни (сконто) товару у разі здійсненнядострокових розрахунків;
* періоду, протягом якого надаються знижки;
* періоду відстрочення платежів.
Ефективна ставка процента для позича­льника (Re) за товарнимкредитом може розраховуватися за такою формулою:
Re = /> · 360,                                     (6.3)
де SK — величина знижки (%); h — період дії знижки (днів); z— тривалість відстрочки платежу (днів).
До основних переваг товарного кредиту належать:
* відносна швидкість і технічна зручність отримання;
 * кредитори здебільшого не вимагають додаткового кредитногозабезпечення, окрім застереження щодо заборони застави майна під інші кредити;
* вимоги до кредитоспроможності позичальника є нижчими, ніж прибанківському кредитуванні (кредитори, як правило, не здійснюють оцінкукредитоспроможності позичальника);
* порівняно легший процес узгодження пролонгації кредиту.
Слід враховувати також типові недоліки залучення товарних кредитів:
* процентна ставка,як правило, перевищує вартість банківського кредиту;
* небезпека високої залежності від постачальників;
* застереження щодо заборони надавати в заставу майно під інші кредити,що є типовим видом забезпечення товарних кредитів, звужує кредитні рамкипозичальника;
* знижується контроль за ефективністю використання позичкового капіталу.
Оцінка вартості залучення короткострокових авансів здійснюється затією ж методологією, що і товарних кредитів. Одним з чинників виникненняпоточної заборгованості за авансами одержаними є уникнення ризику неплатежів запоставлені товари.
Довгострокові аванси якджерело формування позичкового капіталу використовуються при виконанні крупнихзамовлень, зокрема в будівництві, суднобудуванні, великому верстатобудуванні тав деяких інших галузях. Аванси від замовників відіграють такі функції:
* фінансування та підтримання ліквідності позичальника;
* перевірки платоспроможності замовника;
* гарантії, що замовник викупить замовлення у разійого готовності.
З метою зменшення ризику нецільового використання авансів і невиконаннязамовлення в зарубіжній практиці замовники за кредитне забезпечення, якправило, вимагають надання банківських гарантій
Учасники кредитних відносин при комерційному кредиті можуть регулюватисвої господарські відносини та створювати платіжні засоби у вигляді векселів— зобов’язань боржника сплатити кредитору зазначену суму у визначений термін.У разі оформлення комерційного кредиту за допомогою векселя інших угод пронадання кредиту не укладається.
Погашення комерційного кредиту, оформленого з допомогою векселя, можездійснюватися шляхом:
* сплати боржником за векселем;
* передачі (індосаменту) векселя іншій юридичній особі (крім банків таінших кредитних установ);
* врахування векселя — придбання векселя банком до настання строкуплатежу за ним у векселедержателя за грошові кошти з дисконтом (переоформленнякомерційного кредиту на банківський).
 
30. НЕТРАДИЦІЙНІ ФОРМИ ЗАЛУЧЕННЯ ПОЗИЧКОВОГО КАПІТАЛУ
Досить часто підприємства вдаються до використання так званих субститутівкредиту. Одним з таких субститутів є факторинг, який можна трактувати як спосібкороткострокового фінансування діяльності підприємства. За визначенням, факторинг— це продаж дебіторської заборгованості на користь фінансового посередника(факторингової компанії чи банку). Зміст операції факторингу зводиться допереуступки першим кредитором прав вимоги боргу третьої особи другому кредитору(фактору) з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргупершому кредитору. На основі договору про проведення розрахункових операцій черезфакторинг банк, наприклад, може придбати у підприємства-продавця право вимогиза поставлені товари та надані послуги, строки сплати за які минули(прострочена дебіторська заборгованість) або по поточних розрахунках.
До найважливіших функцій факторингу належать:
· функція фінансування такредитування: підприємства уступають право на одержання грошових засобів згідноз платіжними документами на поставлену продукцію в обмін на негайне одержанняосновної суми дебіторської заборгованості (за вирахуванням комісійноївинагороди факторинговій фірмі);
· функція покриття ризику (Delkredere):ризик неповернення кредиторської заборгованості переходить до фактора;
· функціяуправління дебіторською заборгованістю: вся робота зі стягнення заборгованостіпереходить до компетенції фактора.
Розмір винагороди по факторингових операціях залежить від ризиковостіоперації, діючої процентної ставки та строків настання платежу. Передукладанням угоди фактор перевіряє кредитоспроможність боржника. За відсутностіпрямих фінансових відносин між боржником та фактором оцінка кредитоспроможностіздійснюється з використання непрямої інформації, а також інформації, наданоїкредитними інститутами, які обслуговують боржника.
Законодавствозобов’язує кредитора повідомити боржника про поступку вимоги і при цьому невимагає надання останньому угоди між початковим кредитором і фактором пропоступку вимоги. Проте, якщо новий кредитор звертається з претензією і позовомдо боржника, він повинен надати докази того, що саме йому першопочатковий кредиторуступив вимогу. Таким доказом є письмова угода між ним і початковим кредиторомпро поступку вимоги
 
31, РЕОРГАНІЗАЦІЯЯК СПЕЦИФІЧНИЙ НАПРЯМ
ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА
Реорганізація— це повна або часткова заміна власників корпоративнихправ підприємства, зміна організаційно-правової форми організації бізнесу,ліквідація окремих структурних підрозділів або створення на базі одногопідприємства кількох, наслідком чого є передача або прийняття його майна,коштів, прав та обов’язків правонаступником
Серед основних причин реорганізації здебільшого виокремлюють такі:
· суттєверозширення діяльності підприємства, його розмірів;
· згортання діяльності;
· необхідність фінансовоїсанації;
· необхідність зміни повнотивідповідальності власників за зобов’язаннями підприємства;
· диверсифікація діяльності;
· податкові мотиви;
· необхідність збільшеннявласного капіталу (з метою покриття потреби в капіталі та підвищення рівнякредитоспроможності).
За формальнимиознаками розрізняють такі три напрями реорганізації (рис. 7.1):
1) спрямована на укрупнення підприємства (злиття, приєднання,поглинання);
2) спрямована на подрібненняпідприємства (поділ, виділення);
3) без змін розмірівпідприємства (перетворення).
Реорганізація підприємствапроводиться з дотриманням вимог антимонопольного законодавства, за рішеннямвласників, а у деяких випадках — за рішенням власників та за участю трудовогоколективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, чи зарішенням суду або господарського суду.
Ключовим документом, який складається під час реорганізації підприємств,є передатний або роздільний баланс
 
32. Загальніпередумови реорганізації
Необхідною передумовою реорганізації суб’єктів господарювання євідповідне рішення власників (чи інших уповноважених на це органів), якеприймається після детального економіко-правового обґрунтування менеджментомпідприємства доцільності такої операції. Доведення до носіїв рішень перевагреорганізації здійснюється в ході доповіді про реорганізацію. Основнимдокументом, який визначає права та обов’язки сторін у ході реорганізації і маєзабезпечувати оперативне її проведення та безперебійну роботу підприємств, є угодапро умови проведення реорганізації (план реорганізації).
У разі реорганізації підприємства слід враховувати ряд законодавчихпередумов і вимог, а саме:
· порядокдержавної реєстрації (перереєстрації) та ліквідації суб’єктів господарювання;
· вимоги антимонопольногозаконодавства;
· вимоги щодо захистуінтересів кредиторів підприємства, його власників, персоналу тощо;
· порядок емісії акцій (уразі реорганізації АТ);
· можливі екологічні,демографічні та інші наслідки локального масштабу.
Необхідність перереєстрації підприємства виникає, якщо реорганізаціяпідприємства призводить до змін:
· організаційно-правовоїформи;
· форми власності;
· назви юридичної особи.
У разі злиття, приєднання, виділення, поділу чиперетворення слід дотримуватися законодавчих вимог щодо захисту інтересівкредиторів, зокрема стосовно переведення боргу на правонаступників. Ці вимогизводяться до такого:
а) перевід боржником свого боргу на іншу особу допускається лише зазгодою кредитора;
б) новий боржник вправі висувати проти вимоги кредитора всізаперечення, засновані на відносинах між кредитором і первісним боржником;
в) порука і встановлена третьою особою застава припиняються зпереведенням боргу, якщо поручитель або заставодавець не виявив згодивідповідати за нового боржника;
г) уступка вимоги і перевід боргу, основані на угоді, укладеній уписьмовій формі, повинні бути вчинені в простій письмовій формі.
Приймаючи фінансові рішення в процесі реорганізаціїпідприємств, слід враховувати податковий аспект. Зокрема, можливістьвиникнення об’єкта оподаткування в результаті засвідчення в звітностіприхованих резервів.
33, УКРУПНЕННЯ ПІДПРИЄМСТВА
До основних форм реорганізації, результатом яких є укрупненняпідприємств, належить злиття кількох підприємств в одне, приєднання одного абокількох підприємств до одного, вже функціонуючого підприємства, а такожпридбання підприємства.
До основних мотивів, які можуть спонукати суб’єктів господарювання дореорганізації шляхом укрупнення, можна віднести такі:
1. Ефект синергізму.Синергізм — це умова, за якої загальний результат є більшим за суму часток.
2. Прагнення заволодіти ліцензіями, патентами, ноу-хау,які є в розпорядженні іншого підприємства.
3. Отримання надійного постачальника факторів виробництва (наприклад,сировини чи комплектуючих).
4. Зменшення ризику при виході на нові ринки збуту тазбільшення їх кількості.
5. Зменшення кількості конкурентів.
6. Податкові переваги. Прибуткова фірма можепридбати компанію, яка має від’ємний об’єкт оподаткування, і таким чином отриматиекономію на податкових платежах.
7. Придбання активів за ціною, яка нижча за вартістьзаміщення, передачі технологічних і управлінських знань і навичок (технологічнітрансферти) тощо.
8. Диверсифікація активів та діяльності з метоюзменшення ризиків і підвищення потенціалу прибутковості.
9. Попередження захоплення компанії крупними корпоративними«хижаками» та збереження контролю над підприємством.
10. Особисті мотиви вищої ланки менеджерів, авторитеті престиж яких підвищуються зі збільшенням розмірів компанії, якою воникерують.
Злиття означає припинення діяльності двох або кількохпідприємств як юридичних осіб та передачу належних їм активів і пасивів(майнових прав і зобов’язань) до правонаступника, який створюється в результатізлиття. Бухгалтерськібаланси підприємств при цьому консолідуються.
 
Приєднанняозначає припинення діяльності одного підприємства якюридичної особи та передачу належних йому активів та пасивів (майнових прав тазобов’язань) до іншого підприємства (правонаступника). Таким чином, головна різниця між злиттям таприєднанням полягає в тому, що у випадку злиття всі майнові права та обов’язкикількох юридичних осіб концентруються на балансі одного підприємства, яке єнаново створеним, а при приєднанні — на балансі вже функціонуючого на моментприйняття рішення про приєднання підприємства.
Необхідним елементом злиття чи приєднання є складання передатногобалансу. Передатний баланс— це баланс підприємства, щореорганізується, на день припинення його діяльності. Цей баланс складаєтьсяза правилами, передбаченими стандартами бухгалтерського обліку.
Деяких завдань реорганізації підприємств (диверсифікація, вступ на ринок,одержання доступу до ресурсів, створення концернів, холдингів тощо) можнадосягти не лише на основі злиття чи приєднання підприємств, а і в результатіпридбання значного пакета корпоративних прав інших суб’єктів господарювання (поглинання).
Такого роду операції у фінансовій літературі досить часто об’єднують підпоняттям «аквізиція» (acquisition).
Аквізиція(від лат. acquisitio — придбавати, досягати) — цескупка корпоративних прав підприємства, у результаті чого покупець набуває контролюнад чистими активами та діяльністю такого підприємства. Придбання можездійснюватися в обмін на передачу активів, прийняття покупцем на себезобов’язань. Покупцемвважають суб’єкта господарювання, до якого переходить контроль надгосподарською діяльністю іншого підприємства. Підкреслимо, що в результатікласичної операції аквізиції підприємство — об’єкт поглинання зберігає статусюридичної особи, існуючу правову форму організації бізнесу, однак змінюютьсясуб’єкти контролю над ним, тобто власники, які контролюють підприємство
34,РЕОРГАНІЗАЦІЯ ПІДПРИЄМСТВА, СПРЯМОВАНА  НА ЙОГОРОЗУКРУПНЕННЯ
Розукрупнення підприємства (поділ, виділення) здійснюється, як правило, втаких випадках:
1. Якщо у підприємства поряд з прибутковими секторами діяльності єзначна кількість збиткових виробництв. Метою розукрупнення при цьому євиділення підрозділів, які санаційно спроможні для проведення їх фінансовогооздоровлення, в т. ч. шляхом приватизації. Структурні ж підрозділи, які непідлягають санації, залишаються в організаційній структурі підприємства, яке зчасом оголошується банкрутом.
2. Якщо у підприємств високий рівень диверсифікації сфер діяльностіі до них (різних ділянок виробництв) виявляють інтерес кілька інвесторів. Тож,у результаті розукрупнення кожен з інвесторів може вкласти кошти в ту сферу,яка його найбільше приваблює, не обтяжуючи себе при цьому непрофільнимивиробничими структурами.
3. Припроведенні передприватизаційної підготовки державних підприємств з метоюпідвищення їх інвестиційної привабливості.
4. Зарішенням антимонопольних органів, якщо підприємства зловживають монопольнимстановищем на ринку (може бути прий­нято рішення про примусовий поділ данихмонопольних утворень).
5. З метою створення інтегрованих корпоративних структур (концернів,холдингів), наприклад у результаті виділення з материнської компанії дочірніхпідприємств.
Реорганізація підприємства, яке підлягає примусовому розукрупненню,здійснюється монополістом самостійно за умови ліквідації даного монопольногоутворення на ринку. Примусовий поділ не застосовується у випадках:
а) неможливості організаційного або територіального відокремленняпідприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць;
б) наявності щільноготехнологічного зв’язку підприємств, структурних підрозділів чи структурниходиниць (якщо частка внутрішнього обороту в загальному обсязі валової продукціїпідприємства становить менше 30 %).
Розрізняють дві основні форми розукрупнення — поділ та виділення.
Поділ— це спосіб реорганізації, за якого одна юридична особа припиняє своюдіяльність, а на її базі створюється кілька нових підприємств, оформлених у виглядісамостійних юридичних осіб.
У разі поділу підприємства до нових підприємств, які виникли в результатіцього поділу, переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинахмайнові права та обов’язки (активи і пасиви) реорганізованого підприємства
Якщо кількість засновників підприємства, що реорганізується, менша закількість підприємств, що створюються в результаті поділу, то частка кожногозасновника в його статутному капіталі відповідним чином розподіляється міжновоствореними підприємствами.
Згідно із Законом «Про підприємства в Україні» підприємство може бутистворене в результаті виділення зі складу діючого підприємства одного абокількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючихоб’єднань за рішенням їх трудових колективів, за згоди власників абоуповноваженого ними органу. При виділенні з підприємства одного або кількохнових підприємств до кожного з нихпереходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові правата обов’язки реорганізованого підприємства.
Під час реорганізації шляхомвиділення частина активів і пасивівпідприємства, що реорганізується, передається правонаступ­никові абокільком правонаступникам, які створюються внаслідок реорганізації.Підприємство, що реорганізується, продовжує свою фінансово-господарськудіяльність. Воно не втрачає статусу юридичної особи, а лише вносить зміни доустановчих документів згідно з чинним законодавством.
У разі виділення створення нової юридичної особи (осіб) здійснюється звикористанням лише частини належного реорганізованому підприємству майна.Залишкова ж частина слугує базою для продовження господарської діяльності.
 
35. Перетворенняяк особлива форма
реорганізації підприємства
Перетворення— це спосіб реорганізації, який передбачає змінуформи власності або організаційно-правової форми юридичної особи без припиненнягосподарської діяльності підприємства. При перетворенні одного підприємства в інше до підприємства, яке щойновиникло, переходять усі майнові права та обов’язки колишнього підприємства.Найпоширенішими прикладами перетворення підприємств є:
· товариствоз обмеженою відповідальністю реорганізується в акціонерне товариство;
· приватне підприємствореорганізується в товариство з обмеженою відповідальністю;
· закрите акціонернетовариство перетворюється у відкрите.
Важливим є те, що розмір частки (у процентах) кожного засновника(учасника, акціонера) в статутному капіталі підприємства, що реорганізується,повинен дорівнювати розміру його частки в статутному капіталі товариства,створеного в результаті перетворення.
При перетворенні закритого акціонерного товариства у відкрите, і навпаки,номінальна вартість та кількість акцій акціонерного товариства, створеного врезультаті перетворення, повинна дорівнювати номінальній вартості та кількостіакцій акціонерного товариства на момент прийняття рішення про реорганізацію,якщо рішенням про перетворення не передбачено збільшення статутного капіталупідприємства.
. Реорганізація здійснюється шляхом реєстрації випуску акцій у порядку,передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу, з одночаснимвнесенням відповідних змін до статуту підприємства.
Перший етап.
Вищий орган товариства з обмеженою відповідальністюприймає рішення про перетворення, яке оформлюється протоколом. Протокол вобов’язковому порядку має містити рішення про формування статутного капіталу тавипуск акцій, а також інші відомості про емітента та умови розміщення акцій.Після цього здійснюється реєстрація в ДКЦПФР інформації про відкриту підпискуна акції та публікація даної інформації.
Другий етап.
 Обмін свідоцтв учасників про внесення вкладу достатутного капіталу підприємства—товариства з обмеженою відповідальністю натимчасові свідоцтва (письмові зобов’язання) про видачу відповідної кількостіакцій акціонерного товариства, яке створюється в результаті перетворення. Післяцього в ДКЦПФР по­ається звіт про результати обміну та підписки на акції зметою реєстрації емісії. До дня скликання установчих зборів акціонерноготовариства акціонери мають внести не менше 30 % номінальної вартостіакцій, що відносяться до суми збільшення статутного капіталу (якщо цепередбачається умовами перетворення).
Третій етап.
 Скликання установчих зборів акціонерного товариства, на яких приймаєтьсярішення про створення АТ та затвердження у новій редакції засновницькихдокументів. Установчі збори відкритого акціонерного товариства підбивають під­сумкипроведеної підписки на акції і засвідчують створення відкритого акціонерноготовариства, обирають виконавчий орган і ревізійну комісію. В установчихдокументах новоствореного внаслідок перетворення підприємства в обов’язковомупорядку має бути зазначено, що воно створюється внаслідок перетворення ТОВ у ВАТ,яке бере на себе всі його майнові права та обов’язки і є його правонаступником.
Четвертий етап.
Перереєстрація в державних органах реєстрації підприємства, створеного врезультаті перетворення.
П’ятий етап.
 Обмін письмових зобов’язань і тимчасових свідоцтв на акції АТ,створеного в результаті перетворення.
Фінансовий механізм перетворення підприємств із залученням новихінвесторів розглянемо на умовному прикладі
36,. СУТНІСТЬІ КЛАСИФІКАЦІЯ ФІНАНСОВИХ ІНВЕСТИЦІЙ ПІДПРИЄМСТВА
Загалом інвестиції — це всівиди майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єктипідприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюєтьсяприбуток (дохід) або досягається соціальний ефект.
Доситьчасто під інвестиціями розуміють лише довгострокові вкладення підприємств зметою отримання прибутку. Хоча залучений капітал може бути інвестований як унеоборотні (довгострокові), так і в оборотні (короткострокові) активи
Приймаючирішення щодо вкладання коштів у той чи інший об’єкт інвестицій, потенційні інвесториповинні визначитися з такими основними питаннями:
1) ціліінвестування;
2) сумакоштів, яку вони можуть інвестувати;
3) строки,на які кошти можуть бути заморожені в інвестиційні вкладення;
4) собівартістьокремого об’єкта інвестицій;
5) сумадоходів (процентів, дивідендів), на яку вони можуть розраховувати, вклавшикошти в об’єкт інвестицій;
6) можливівигоди та доходи від альтернативного використання капіталу;
7) ризики,пов’язані з інвестуванням;
8) ліквідністьфінансових інвестицій, тобто швидкість і спроможність їх трансформації угрошові кошти.
Інвестиціїздебільшого класифікуються за такими ознаками:
· об’єктами вкладення (фінансові тареальні);
· строками інвестування(короткострокові, довгострокові);
· характером участі вінвестиційному процесі (прямі, непрямі).
Доосновних цілей здійснення фінансових інвестицій підприємств належать:
· одержання прибутку (як правило,довгострокові фінансові інвестиції);
· поглинання чи здобуття контролюнад підприємством-конкурентом, у т. ч. з метою його ліквідації;
· створення інтегрованихкорпоративних структур (концернів, холдингів);
· поліпшення фінансово-господарськихзв’язків з постачальниками сировини (матеріалів, комплектуючих тощо) та споживачамиготової продукції;
· диверсифікація діяльності таодержання доступу до певного сегмента ринку;
· збереження ліквідних резервів (якправило, поточні фінансові інвестиції).
37, Довгострокові фінансові інвестиції
Під довгостроковими фінансовими інвестиціями розуміються фі­нансовіінвестиції на період понад один рік, а також усі інші інвестиції,котрі не можуть бути вільно реалізовані у будь-який момент.
Отже, довгостроковими інвестиціями можуть бути також і вкладення, якіспочатку планувалося здійснювати на термін менше одного року у разі, якщо,виходячи із ситуації на ринку, підприємство визнає за неможливе їх реалізаціюпротягом короткого періоду. Ідеться пронизьколіквідні або неліквідні активи.
Об’єктами довгострокового фінансового інвестування можуть бути:
¨ цінні папери, які засвідчують право власності(акції);
¨ цінні папери, що засвідчують відносинипозички (облігації, ощадні та інвестиційні сертифікати, векселі);
¨ облігації державних та місцевихпозик;
¨ вкладення в статутний капітал іншихпідприємств, створених на території країни та за кордоном.
Довгостроковіфінансові інвестиції в балансі підприємства-інвестора відображаються за такимипозиціями:
■ довгострокові фінансові інвестиції,котрі обліковуються за методом участі в капіталі,
■ інші фінансові інвестиції.
Доскладу довгострокових фінансових інвестицій, що обліковуються за методом участів капіталі, належать:
· інвестиції в асоційованіпідприємства — підприємства, в яких інвестору належить блокувальний (понад25 %) пакет акцій (голосів) і яке не є дочірнім або спільним підприємствомінвестора;
· вкладення у дочірніпідприємства — підприємства, що перебувають під контролем материнського(холдингового) підприємства (контроль — вирішальний вплив на фінансову, господарськуі комерційну політику підприємства з метою одержання вигод від йогодіяльності). При з’ясуванні питання про віднесення підприємства до категоріїдочірніх вирішальну роль відіграє ступінь впливу інвестора при прийнятті рішеньстосовно ключових питань господарської діяльності об’єкта інвестування;
· вкладення в спільнудіяльність — господарська діяльність зі створенням юридичної особи, яка єоб’єктом спільного контролю двох або більше сторін відповідно до письмовоїугоди між ними.
До інших довгострокових фінансовихінвестицій належать усі інші фінансові вкладення, які можуть бути об’єктамиінвестування: облігації, вкладення в корпоративні права підприємств, які неналежать до вище перелічених, тощо.
Інвестиційнірішення можуть прийматися лише за наявності відповідних фінансових джерел. Упротивному разі інвестор може стати неплатоспроможним з усіма наслідками, які зцього випливають. Довгострокові інвестиційні вкладення доцільно здійснювати зарахунок власного капіталу, довгострокових позичок чи коштів, які вивільняютьсяв результаті дезінвестицій
38, Поточні фінансові інвестиції
Під поточнимифінансовими інвестиціями розуміються фінансові інвестиції на термін, що неперевищує один рік, які можуть бути вільно реалізовані в будь-який момент (крімінвестицій, котрі є еквівалентами грошових коштів).
У балансі поточніфінансові інвестиції відображаються в складі оборотних активів підприємства застаттею «Поточні фінансові інвестиції». До цього виду інвестицій належатьвкладення підприємством тимчасово вільних коштів у банківські депозити, короткостроковіцінні папери та інші дохідні фінансові інструменти з метою формування ліквіднихрезервів та одержання доходів. Поточне фінансове інвестування можездійснюватися також у рамках політики рефінансування дебіторської заборгованості.
Поточними фінансовими інвестиціями, крім того, вважаютьсявекселі, якщо вони використовуються як цінний папір. Зокрема, за позицією«поточні фінансові інвестиції» можуть бути відображені векселі, щопридбаваються нижче за номінальну вартість з метою зарахування кредиторськоїзаборгованості в сумі номіналу векселя.
Окрімцього, поточними можуть бути й інвестиції в асоційовані, дочірні підприємствата спільну діяльність зі створенням юридичної особи, якщо вони придбані таутримуються виключно для продажу протягом 12 місяців з дати придбання, абовідповідні асоційовані чи дочірні підприємства ведуть діяльність в умовах, якіобмежують їх здатність передавати кошти інвестору протягом періоду, щоперевищує 12 місяців.
Рішення щодо обсягів та кількості операцій у рамкахпоточних інвестицій слід приймати, враховуючи такі чинники:
· прогнозовані доходи від поточнихфінансових інвестицій;
· накладні витрати,пов’язані із здійсненням інвестицій і дезінвестицій;
· величину втрачених доходів у разізберігання залишків коштів на рахунку в банку (за відсутності інвестицій).
39, Оцінка доцільності фінансових інвестицій
Серед численних методів і прийомів аналізу доцільності вкладень у ті чиінші об’єкти фінансових інвестицій виокремлюють дві основні групи методів. Перша призначена для оцінки інвестицій в активи зфіксованою ставкою дохідності та визначеним строком їх утримання. До такихоб’єктів інвестування належать вкладення в облігації з фіксованим процентом,привілейовані акції, депозитні сертифікати, векселі тощо. Друга група методівпризначена для оцінки фінансових вкладень з чітко невизначеною нормоюприбутковості та строками інвестування, якими є насамперед інвестиції в акції,інші види корпоративних прав.
При прийнятті інвестиційних рішень інвестори порівнюютьочіку­вані доходивід вкладання коштів у даний об’єкт капіталовкладень, з доходами від інших,альтернативних можливостей інвестування. При цьому розрізняють два основніпідходи до оцінки інвестицій:
· статичний аналіз:усі показники, які характеризують об’єкт інвестування, розглядаються вкороткостроковому періоді; при розрахункахвикористовуються величини, зафіксовані в певний проміжок часу (факт змінивартості грошей у часі не враховується);
· динамічний аналіз: показники аналізуються в динаміці, з урахуваннямзміни вартості грошей у часі за ряд періодів.
Приоцінці фінансових інвестицій здебільшого використовують методи, які даютьможливість дослідити показники, що характеризують об’єкт інвестицій у динаміці.До основних з таких методів належать: метод дисконтування майбутніх доходів таметод внутрішньої норми прибутковості.
 
Методдисконтування Cash-flow
Методефективної ставки процента
Метод визначення внутрішньої норми прибутковості (internalrateofreturn, IRR)
 
40, ВІДОБРАЖЕННЯ ВАРТОСТІ  ФІНАНСОВИХ ІНВЕСТИЦІЙ У ЗВІТНОСТІ
Методологічні засади формування в бухгалтерському обліку інформації профінансові інвестиції та її розкриття у фінансовій звітності визначаються П(С)БО12 «Фінансові інвестиції».
Фінансовіінвестиції є таким самим активом, як і запаси або основні засоби. Тож вонивідображаються в балансі за одночасної відповідності таким умовам:
* їх оцінка може бути достовірновизначена;
* очікується одержання вмайбутньому економічних вигід, пов’язаних з їх використанням.
Придбаніфінансові інвестиції, які не відповідають зазначеним умовам, не можуть бутивідображені в балансі.
Оцінката облік фінансових інвестицій здійснюється в розрізі їх окремих об’єктів, а нев рамках портфеля інвестицій. Стандартами бухгалтерського обліку передбаченотри основні методи оцінки інвестицій для відображення їх у фінансовійзвітності:
1) оцінкафінансових інвестицій за справедливою вартістю;
2) методефективної ставки процента при оцінці фінансових інвестицій;
3) методучасті в капіталі.
Фінансовіінвестиції оцінюються і відображаються в бухгалтерському обліку за собівартістю,яка, в свою чергу, складається з ціни придбання інвестицій, комісійнихвинагород, мита, податків, зборів, обов’язкових платежів та інших витрат,безпосередньо пов’язаних з придбанням фінансової інвестиції. У разі, якщопридбання фінансових інвестицій здійснюється шляхом обміну на цінні паперивласної емісії (чи інші активи підприємства), то собівартість фінансовоїінвестиції визначається за справедливою вартістю переданих цінних паперів (чивідповідних активів).
Справедлива вартість—це сума, за якою може бути здійснено обмін активу або оплата зобов’язання урезультаті операції між поінформованими, заінтересованими і незалежнимисторонами. Інакше кажучи, справедлива вартість — це реальна ринкова вартістьактиву.
Оцінкафінансових інвестицій за справедливою вартістю. Справедливою вартістю цінних паперів є їх поточнаринкова вартість на фондовому ринку, а за її відсутності — експертна оцінка.Підтвердженням справедливої вартості цінних паперів може бути виписка про їхціну за результатами торгів на біржі..
Уразі, якщо справедлива вартість фінансових інвестиції на дату складаннязвітності перевищує їх балансову вартість, то сума збільшення відображається ускладі інших фінансових доходів із відповідною переоцінкою балансової вартостіінвестицій. Якщо ж справедлива вартість є меншою за балансову, то відбуваєтьсяуцінка фінансових інвестицій з відображенням відповідних втрат за статтею «іншівитрати» звіту про фінансові результати.
Однакне за всіма видами фінансових інвестицій можна достовірно визначити їхсправедливу (ринкову) ціну. У такому разі інвестиція відображається на датубалансу за її собівартістю з урахуванням зменшення корисності інвестиції,що, в свою чергу, відбувається в результаті нарахування амортизації собівартостіінвестиції.
Методефективної ставки процента — методнарахування амортизації дисконту або премії, за яким сума амортизаціївизначається як різниця між доходом за фіксованою ставкою процента і добуткомефективної ставки та амортизованої вартості на початок періоду, за який нараховуєтьсяпроцент.
Сумаамортизації дисконту або премії нараховується одночасно з нарахуванням процента(доходу від фінансових інвестицій), що підлягає отриманню, та відображається ускладі інших фінансових доходів або інших фінансових витрат відповідно з одночаснимзбільшенням або зменшенням балансової вартості фінансових інвестицій.
Амортизована собівартістьфінансової інвестиції — це собівартість фінансової інвестиції з урахуваннямчасткового її списання внаслідок зменшення корисності, яка збільшена (зменшена)на суму накопиченої амортизації дисконту (премії). Оцінка фінансових інвестицій за методом участі в капіталі. За цим методом оцінюються фінансовіінвестиції в асоційовані та дочірні підприємства, а також у спільну діяльністьзі створенням юридичної особи. Облік фінансових інвестицій слід вестиза методом участі в капіталі, якщо інвестор володіє часткою статутного капіталупідприємства — об’єкта інвестування, яка перевищує 25 %, та/або маєсуттєвий вплив при прийнятті рішень стосовно ключових питань господарськоїдіяльності об’єкта інвестування.
Метод участі в капіталі— це метод обліку фінансових інвестицій,згідно з яким балансова вартість інвестицій відповідно підвищується абознижується на суму збільшення чи зменшення частки інвестора у власному капіталіоб’єкта інвестування
 
41, СУТНІСТЬ І  ЗАВДАННЯ ФІН. ДІЯЛЬНОСТІ У СФЕРІ ЗЕД
Зовнішньоекономічна діяльність — діяльність господарюючих суб’єктів Українита іноземних суб’єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинахміж ними, що має місце як на території України, так і за її межами. Таким чином, зовнішньоекономічні відносиниохоплюють усі операції, пов’язані з оборотом товарів, робіт, послуг, капіталів.Ця діяльність може бути фінансовою, інвестиційною чи операційною.
До експортних операцій підприємств належать продажтоварів іноземним суб’єктам господарської діяльності з вивезенням або безвивезення цих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів.Реекспорт товарів означає продаж іноземним суб’єктам господарської діяльностіта вивезення за межі України товарів, що були раніше імпортовані на територіюУкраїни.
Імпорт товарів — це купівля(у т. ч. з оплатою в негрошовій формі) українськими суб’єктамизовнішньоекономічної діяльності в іноземних суб’єктів господарської діяльностітоварів із ввезенням або без ввезення цих товарів на територію України,включаючи купівлю товарів, призначених для власного споживання установами таорганізаціями України, розташованими за її межами.
Зовнішньоекономічнадіяльність може бути побудована на формах зустрічної торгівлі між резидентамита нерезидентами: бартерні операції, кліринг, паралельні угоди, попередні тазворотні закупки, промислова кооперація.
Найпоширенішоюформою зустрічної торгівлі є товарообмінні (бартерні) операції.Вони оформлюються бартерним договором або договором зі змішаною формою оплати,яким часткова оплата експортних (імпортних) поставок передбачена в натуральнійформі, між резидентом України та іноземним суб’єктом господарської діяльності,що передбачає збалансований за вартістю обмін товарами, роботами, послугами убудь-якому поєднанні, не опосередкований рухом коштів у готівковій абобезготівковій формі.
Доосновних завдань фінансиста в процесі здійснення підприємством зовнішньоекономічнихоперацій належать:
* вибір найприйнятнішої форми розрахунків та їх органі-
зація;
* здійснення операцій з придбаннята продажу валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та міжбанківськомувалютному ринку;
*оптимізація фінансових відносин зпосередниками (брокерами, агентами, консигнаторами тощо), страховиками та транспортно-експедиційнимиорганізаціями при здійсненні зовнішньоекономічних операцій;
* фінансове забезпечення імпортних та експортних опе-
рацій;
* визначення умов здійснення товарообмінних операцій,іншої діяльності, побудованої на формах зустрічної торгівлі між підприємствомта іноземними суб’єктами господарської діяльності;
* податкове планування приздійсненні зовнішньоекономічних операцій;
* оптимізація фінансових відносин здержавними органами, відповідальними за регулювання та контроль зовнішньоекономічнихоперацій;
* управління ризиками у сфері зовнішньоекономічних відносин.
Особливаувага фінансових служб повинна концентруватися на оцінці та нейтралізаціїзовнішньоекономічних ризиків. Ці ризики можна класифікувати таким чином:
¨ транспортніта складські ризики (ризик втрати чи ушкодження товару під час його транспортування);
¨ ризик зміни курсів валют,в яких здійснюються розрахунки (ризик виникнення збитків у вигляді курсовихрізниць);
¨ платіжні ризики;
¨ політичні ризики (заборонаконвертації та переказу валюти з країни; мораторій чи заборона на виконанняборгових зобов’язань суб’єктами господарювання; ризик ембарго; ризикантидемпінгових розслідувань тощо).
 
42, РЕГУЛЮВАННЯ РОЗПОДІЛУ ВИРУЧКИ ВІД  ЗЕД
У процесі організації зовнішньоекономічноїдіяльності, складання фінансових планів фінансові служби підприємств повиннівраховувати той факт, що на території України запроваджено обов’яз­ковийрозподіл виручки в іноземній валюті від зовнішньоекономічної діяльності міжпідприємством та Державним валютним фондом України і місцевими валютнимифондами. Обов’язковому розподілу підлягає виручка в іноземній валюті відзовнішньоекономічної діяльності всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності,які мають постійне місцезнаходження на території України.
Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності зобов’язаніпродавати на користь держави частину від загальної суми виручки в іноземнійвалюті, одержаної ними в результаті зовнішньоекономічної діяльності, за стабільниминормативами, що встановлюються Верховною Радою України. Обов’язковий розподіл виручки в іноземнійвалюті здійснюється банківськими установами протягом, як правило, кількохнаступних днів з моменту надходження коштів.
Насередину 2002 р. діяв порядок, згідно з яким 50 % надходженьв іноземній валюті першої групи Класифікатора іноземних валют Національногобанку України на користь резидентів —юридичних осіб підлягають обов’язковомупродажу через упов­новажені банки та кредитно-фінансові установи на міжбанківськомувалютному ринку України
Обов’язковомупродажу не підлягають кошти в іноземній валюті першої групиКласифікатора іноземних валют НБУ:
а) щонадходять у вигляді кредитів
б) щоперераховуються на територію України з метою здійснення інвестицій;
в) щопридбані на міжбанківському валютному ринку України через уповноважені банки такредитно-фінансові установи протягом строку, встановленого валютнимзаконодавством України для розрахунків з нерезидентами;
г) щобули перераховані на користь нерезидента і повернулися у зв’язку з тим, щовзаємні зобов’язання повністю або частково не виконані, за умови, що ці коштине були куплені на міжбанківському валютному ринку України;
ґ) щонадійшли на користь резидентів-посередників за договорами комісії, доручення,консигнації або за агентськими угодами і які підлягають перерахуваннюрезидентам і нерезидентам (резиденти-посередники здійснюють обов’язковий продажлише отриманої від нерезидентів комісійної винагороди);
д) щоналежать уповноваженим банкам та кредитно-фінансо­вим установам;
е) депозити,що розміщені резидентами в уповноважених банках та кредитно-фінансовихустановах (включаючи проценти, нараховані за ними), а також інвестиції,здійснені резидентами за межі України, у разі їх повернення власнику;
є) що надходять транспортним організаціям
ж) щонадходять безкоштовно у вигляді добровільних пожерт­вувань;
з) проценти,нараховані на залишки коштів в іноземній валюті на рахунках резидентів —юридичних осіб.
 
43, РОЗРАХУНКИ ПРИ ЗДІЙСНЕННІ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ОПЕРАЦІЙ
ЗаконодавствомУкраїни визначено, що у розрахунках між резидентами i нерезидентами в межахторговельного обороту як засіб платежу використовується іноземна валюта(1 група Класифікатора іноземних валют НБУ), яка перераховується лишечерез уповноважені банки.
Здійсненнярозрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту безучасті уповноваженого банку або у валюті України без одержанняіндивідуальної ліцензії НБУ тягне за собою накладання штрафу на резидента врозмірі, еквівалентному сумі валютних цінностей, що використовувалися прирозрахунках, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на деньздійснення таких операцій (при розрахунках у валюті України — на суму такихрозрахунків).
Резиденти,які купують іноземну валюту через уповноважені банки длязабезпечення виконання зобов’язань перед нерезидентами, повинні здійснюватиперерахування таких сум протягом 5 робочих днів з моменту зарахування цихсум на валютні рахунки резидентів. У разі порушення згаданих термінівперерахування коштів придбана валюта продається уповноваженими банками протягом5 робочих днів на міжбанківському валютному ринку України. При цьому позитивнакурсова різниця, що може виникнути за такою операцією, щоквартальнонаправляється до Державного бюджету України, а негативна курсова різницявідноситься на результати господарської діяльності резидента.
Виручка резидентів в іноземній валюті підлягає зарахуванню на їхвалютні рахунки в уповноважених банках у терміни виплати заборгованостей,зазначені в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів з дати митногооформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) продукції, щоекспортується, а в разі експорту робіт (послуг), прав інтелектуальної власності— з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт,надання послуг, експорт прав інтелектуальної власності. Перевищення зазначеноготерміну потребує індивідуальної ліцензії НБУ.
Імпортні операції резидентів, які здійснюються на умовахвідстрочення поставки, в разі, коли таке відстрочення перевищує
90 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або виставленнявекселя на користь постачальника продукції (робіт, послуг), що імпортується,потребують індивідуальної ліцензії НБУ.
При застосуванні розрахунків в імпортнихопераціях резидентів у формі документарного акредитива терміни щодо надходженнятоварів діють з моменту здійснення уповноваженим банком платежу на користьнерезидента.
Товари,що імпортуються за бартерним договором, підлягають ввезенню на митну територіюУкраїни у строки, зазначені в такому договорі, але не пізніше 90 календарнихднів з дати митного оформлення (дати оформлення вантажної митної декларації наекспорт) товарів, що фактично експортовані за бартерним договором, а в разіекспорту за бартерним договором робіт і послуг — з дати підписання акта абоіншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг.
Порушення згаданих термінів розрахунків тягне за собоюстягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3 % від суминеодержаної виручки (митної вартості недопоставленої продукції) в іноземнійвалюті, перерахованій у грошову одиницю України за валютним курсом НБУ на деньвиникнення заборгованості.
44, МИТНЕ ОФОРМЛЕННЯ ТА ОПОДАТКУВАННЯ
ЗОВНІШНЬОТОРГОВЕЛЬНИХ ОПЕРАЦІЙ
Митне регулювання— це регулювання питань,пов’язаних з установленням мита і митних зборів, процедурами митного контролюзовнішньоекономічної діяльності та організацією діяльності органів митногоконтролю України. Митні правила, які включаютьпорядок декларування товарів, сплати мит і митних зборів, надання митних пільгта інші умови проходження митного контролю, встановлюються законами України промитне регулювання, Єдиним митним тарифом України та міжнародними договорами.
Єдиний митний тариф України— це систематизований звід ставок мита, яким обкладаються товари та іншіпредмети, що ввозяться на митну територію України, вивозяться за межі цієїтериторії або переміщуються транзитом. Ставки Єдиного митного тарифу єоднаковими для всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності незалежно відформ власності, організації господарської діяльності і територіальногорозташування, за винятком випадків, передбачених законами України таміжнародними договорами. Єдиним митним тарифом передбачено застосування такихвидів мита:
*адвалерне, що нараховується у процентах до митної вартості товарів та іншихпредметів, які обкладаються митом;
* специфічне, що нараховується увстановленому грошовому розмірі на одиницю товарів та інших предметів, якіобкладаються митом;
* комбіноване, що поєднує обидва ці види митного обкладення.
Переміщення через митний кордон України товарів та іншихпредметів підлягає митному оформленню. Суб’єкт зовнішньоекономічноїдіяльності у разі необхідності здійснювати митне оформлення будь-яких вантажівдо моменту здійснення такого оформлення повинен звернутись до митного органу(вантажного відділу або митного поста) за місцем своєї державної реєстрації і статина облік. Відсутність облікової картки суб’єкта зовнішньоекономічної діяльностіє підставою для відмови у митному оформленні вантажів.
Порядокмитного оформлення товарів працівниками митних органів такий:
1. Перевіряєтьсянаявність усіх документів, необхідних для митного оформлення товарів.
2. Перевіряєтьсявідповідність заповнення декларації вимогам, передбаченим у чинних нормативнихактах, що регулюють порядок заповнення вантажної митної декларації.
3. Перевіряєтьсяправильність нарахування і сплати митних платежів і податків.
4. При перевірці правильностізаповнення декларації використовуються відомості, що містяться в супровідних,транспортних, комерційних та іншихдокументах, а також результати митного огляду.
5. Позакінченні митного оформлення митний орган реєструє декларацію та додатковіаркуші і присвоює їй відповідний номер, який проставляється в декларації.
6. Зарезультатами митного оформлення працівник митного органу проставляє штамп удекларації і засвідчує її особистою номерною печаткою.
Митнеоформлення відбувається після декларування товарів і майна та їх пред’явленнядекларантом або транспортною організацією до митного оформлення. Декларуваннятоварів підприємствами здійснюється самостійно або на договірній основі черезорганізації, визнані митницями як декларанти.
Основнимдокументом, на підставі якого здійснюється митне оформлення експортно-імпортнихоперацій, є вантажна митна декларація (ВМД). Вантажна митна декларація— це заява, що містить відомості про товари та інші предмети і транспортнізасоби та мету їх переміщення через митний кордон України або про зміну митногорежиму щодо цих товарів, а також інформацію, необхідну для здійснення митногоконтролю, митного оформлення, митної статистики, нарахування митних платежів.
Випусктоварів і майна здійснюється митними органами після сплати сум усіх належнихподатків і митних платежів. До таких податків таплатежів належать:
*плата за проведення митних процедур (митне оформлення товарів, якіпереміщуються через митний кордон України, а також за перебування їх під митнимконтролем);
* мито (відповідно до Єдиногомитного тарифу України);
* акцизний збір (у випадках,передбачених чинним законодавством);
*податок на додану вартість (у випадках, передбачених чинним законодавством).
45,Сутність, необхідність та основні
завдання фінансового контролiнгу
Однією з причин виникнення кризової ситуації на багатьох українських підприємствах є низький рівень менеджменту. Саменекваліфіковані та помилкові дії керівництва привели велику кількість суб’єктівгосподарювання на межу банкрутства. Істотним фактором, який зумовлюєприйняття неправильних управлінських рішень,є відсутність на вітчизняних підприємствах ефек­тивної системиконтролінгу.
Поняття «контролiнг» походитьвід англійського «to control», яке в економічному розумінні означає управління,спостереження, контроль.
У деяких літературних джерелах під поняттям «контролінг» розуміютьвиключно контроль або управлінський облік (mana­gerialaccounting). Таке тлумачення контролінгу єнеповним, оскільки і контроль, іуправлінський облік є лише окремими функ­ціями контролінгу.
, контролінг — це спеціальна саморегулююча системаметодів та інструментів, яка спрямована на функціональну підтримку менеджментупідприємства і включає інформаційне забезпечення, планування, координацію,контроль і внутрішній консалтинг.
Підкреслимо,що служби контролiнгу безпосередньо не приймають рішення, а здійснюють їхпідготовку, функціональну та інформаційну підтримку і контроль за реалізацією.Інформаційне забезпечення менеджменту повинно здійснюватись у зрозумілій длякористувачів формі. З цією метою відповідна інформація спочатку обробляється, узагальнюється,аналізується і подається користувачам у формі рапортів, звітів, доповіднихзаписок, резюме, рекомендацій, прогнозів тощо.
Напрактиці розрізняють різні напрями (сектори) контролінгу: фінансовийконтролінг, контролінг збуту, дивізіональний контролінг, контролінг виробництвата закупівель тощо. В цьому розділі висвітлюються основні питання, пов’язані зорганізацією та функціонуванням фінансового контролінгу, хочабільшість методів та інструментів, які будуть охарактеризовані, єуніверсальними і можуть бути використані в інших секторах контролінгу
Фінансовий контролінг зорієнтований нафункціональну підтримку фінансового менеджменту, що визначає його зміст таосновні завдання. Провідною метою фінансового контролiнгу є орієнтаціяуправлінського процесу на максимізацію прибутку та вартості капіталу власниківпри мінімізації ризику і збереженні ліквідності та платоспроможностіпідприємства. Для досягнення цієї мети фінансовий контролінг(контролер) вирішує цілий ряд функціональних завдань.
Реалізація покладених нафінансовий контролінг завдань досягається в ході виконання службами контролінгусвоїх функцій та використання специфічних методів. Залежно від виконуванихфункцій і методологічної підтримки фінансовий контролінг поділяють настратегічний та оперативний. У наступних параграфах розкривається зміст різнихвидів контролінгу, основних його функцій і методів.
46.  ВИДИ І ФУНКЦІЇ КОНТРОЛІНГУ
1,Стратегічний фінансовий контролінг.
Під стратегічним фінансовим контролінгом розуміють комплекс функціональнихзавдань, інструментів і методів довгострокового(три і більше років) управління фінансами, вартістю та ризиками. Вважається,що часовий горизонт стратегічного контролінгу необмежений.
Урамках стратегічного фінансового контролінгу зусилля фінансових службпідприємств концентруються на виконанні таких основних завдань:
· визначення стратегічних напрямівдіяльності підприємства;
· визначення стратегічних факторівуспіху;
· визначення стратегічних цілей ірозробка фінансової стратегії підприємства;
· впровадження дійової системи ранньогопопередження та реагування (перманентний аналіз шансів і ризиків, сильних таслабких сторін);
· визначення горизонтів планування;
· довгостроковефінансове планування: планування прибутків та збитків, Cash-flow, балансу,основних фінансових показників;
· довгострокове управління вартістюпідприємства та прибутками його власників;
· забезпечення інтеграціїдовгострокових стратегічних цілей та оперативних завдань, які ставляться передокремими працівниками та структурними підрозділами.
Найважливішим завданням стратегічногоконтролінгу є забезпечення життєздатності підприємства в довгостроковомуперіоді на основі управління існуючим потенціалом та створення додатковихфакторів успіху.
Доосновних сфер контролю та аналізу відхилень у контексті стратегічногоконтролінгу належать:
· стратегічні цілі (як монетарні, так інемонетарні);
· зовнішні чинники, покладені воснову довгострокового планування;
· внутрішні вузькі місцястратегічного характеру.
2, Оперативний фінансовий контрорлінг
Головноюметою оперативного фінансового контролінгу є організація системи управліннядосягненням поточних (короткострокових) фінансових цілей підприємства. Такі цілі можуть знаходити свій вираз у показникахвиручки від реалізації, прибутку, постійних і змінних витрат, рентабельностікапіталу тощо. Цільові показники оперативного контролінгу повинні корелювати змонетарними та немонетарними цілями, визначеними в рамках стратегічногоконтролінгу.
Функції:
1, .Координація
Виконуючи функцію координації, контролiнг сприяє побудові «деревацілей», які ставляться перед підприємством. «Дерево цілей» —це графічне зображення підпорядкованості та взаємозв’язку цілей, що демонструєрозподіл (декомпозицію) генеральної мети на підцілі та окремі завдання.Розрізняють вертикаль­ну та горизонтальну координацію цілей: горизонтальнаспрямована на узгодження різних видів діяльності, якими займаєтьсяпідприємство; вертикальна — на координацію діяльності різних підрозділів, якізабезпечують виробництво одного виду продукції (товарів, робіт, послуг).
2, Внутрішній аудит
Досфери функціональних компетенцій контролінгу, як правило, належить внутрішнійаудит (ревізія) — сукупність процедур щодо перевірки відповідності фактичногостану об’єкта аудиту нормативному (тому, що повинен бути). Служба внутрішньогоаудиту є органом оперативного контролю виконавчих органів підприємства.
47, Методи контролінгу
Службиконтролінгу в процесі виконання своїх функцій використовують велику кількістьметодів. Поряд з окремими загальнометодологiчними та загальноекономічнимиметодами використовуються специфічні. До перших методів належать такi, якспостереження, порiвняння, групування, аналiз, трендовий аналіз, синтез,систематизацiя, прогнозування. До основних специфiчних методiв контролiнгуналежать:
· аналіз точки беззбитковості;
· бенчмаркінг;
· вартісний аналіз;
· портфельний аналіз;
· SWОТ-аналіз (аналіз сильних і слабких місць);
· АВС-аналіз;
· XYZ-аналіз;
· методи фінансового прогнозування(експертні, екстраполяції тощо).
 
.(наприклад)Портфельний аналіз
Портфельнийаналіз — ефективний інструмент стратегічного контролінгу. Традиційно цейінструмент використовується при оптимізації портфеля цінних паперів інвестора.Фінансист під терміном «портфоліо» розуміє оптимальний з погляду комбінаціїризику та прибутковості набір інвестицій (концепція оптимізації портфеляінвестицій Марковіца, модель оцінки капітальних активів). В основі портфельногоаналізу покладено два оцінні критерії: теперішня вартість очікуваних доходіввід володіння цінними паперами (проценти, дивіденди) і рівень ризиковостівкладень.
Зааналогією з цінними паперами можна проводити аналіз портфеля продукції(послуг), виробництвом яких займається підприємство. Зрозуміло, що портфельнийаналіз доцільно використовувати на тих підприємствах, які займаютьсявиробництвом багатьох видів продукції. В ході аналізу окремі продуктові групивиокремлюються у відповідні стратегічні «бізнес-одиниці», кожна з якихоцінюється з погляду прибутковості та ризиковості виробництва.
У ходіаналізу використовуються дві широко відомі в теорії та практиці портфельніматриці:
· портфель «ріст ринку — часткаринку» (матриця Бостонської консультативної групи);
· портфель «привабливість ринку —конкурентні переваги» (матриця Мак-Кінсі).
Мине зупинятимемося на детальному дослідженні згаданих матриць, оскільки вонидосить вичерпно охарактеризовані у відповідних літературних джерелах. Зазначимолише, що на основі результатів портфельного аналізу приймаються рішення щодододаткових інвестицій в окремі виробничі програми, реінвестицій чидезінвестицій, а також визначається стратегія управління ризиками в розрізікожної із стратегічних бізнес-одиниць.
 
48, МЕТОДИФІНАНСОВОГО ПРОГНОЗУВАННЯ
Виконанняфункцій стратегічного та оперативного контролінгу, система ранньогопопередження та реагування, довгострокове планування та бюджетування значноюмірою ґрунтуються на фінансових прогнозах. У науково-практичній літературівиокремлюють три основні групи методів прогнозування:
* суб’єктивні (експертні) методи визначенняпрогнозних показників;
* каузальне прогнозування;
* методи екстраполяції
Напр.., Експертне(суб’єктивне) прогнозування
Суб’єктивніметоди прогнозування ще називають прагматичними чи експертними методами.Використання математичних і статистичних прийомів за цих методів зведено домінімуму, натомість пріоритет надається методиці евристики (сукупність прийомівоцінки явищ за допомогою навідних питань). Планові показники визначаються наоснові експертних оцінок. Вирішальними при цьому є досвід, інтуїція,суб’єктивні очікування, освіта експертів, відповідальних за складанняпрогнозів. Як експерти до процесу прогнозування залучаються, як правило,керівники структурних підрозділів і провідні фахівці. Доцільним є також залученнядо процесу опитування зовнішніх експертів, наприклад нинішніх і потенційнихклієнтів, дистриб’юторів тощо. Роль модератора (ведучого дискусії) таорганізатора під час експортного прогнозування виконує, як правило, фінансовийконтролер.
До основнихметодологічних прийомів, що використовуються за суб’єктивного методупрогнозування, належать такі:
* індивідуальні опитування;
* мозкова атака (brainstorming);
* метод Дельфі;
* розробка сценаріїв.
Найпростішимприйомом експертного прогнозування є індивідуальнеопитування окремих експертів напредмет сильних і слаб­ких сторін підприємства, можливих резервів,існуючих тенденцій.
Анкетуваннямає такий недолік: діапазон можливих варіантів відповідей може бути дужешироким. Це значно ускладнює виявлення наявної тенденції. Саме тому результати анкетуванняможуть бути лише основою для застосування складніших методів експертногопрогнозування, які ґрунтуються на виробленні єдиної оцінки групою експертів.
Мозкова атака (brainstorming) — це груповий метод вирішенняскладних проблем, в ході якого учасники групи експертів висувають якомогабільше пропозицій щодо вирішення поставленої проблеми. Характерним для цьогометоду є те, що в процесі дискусії виключається будь-яка критика висунутихідей. Недоліком цього виду групової дискусії є те, що в групі може домінуватипозиція найбільш авторитетного експерта, яка може бути хибною, однаквирішальним чином впливає на результати прогнозування.
МетодДельфі — це спосіб експертногопрогнозування, який ґрунтується на зведенні, систематизації та оцінці думокгрупи експертів, на основі їх письмового опитування на предмет оцінки майбутніхкількісних та якісних показників розвитку підприємства. До основниххарактеристик методу Дельфі належать такі:
* використання формально ідентичниханкет для опитування;
* анонімність опитування;
* визначення середньостатистичноївідповіді опитуваної групи експертів;
* інформування учасників про результати опитування та серед­ньостатистичну відповідь;
* повторне опитування.
Згідно з цим підходом опитування групи експертів щодо можливостейвирішення певного комплексу проблем здійснюється в кілька етапів (турів). Різніоцінки ймовірності настання певних подій у майбутньому зіставляються між собою.Середню відповідь по групі можна визначити за допомогою середньоарифметичної чизнаходження медіани. Зведені (середні) результати попередніх етапів доводятьсядо експертів перед початком наступного етапу опитування. Завдяки інформації просередню оцінку по групі окремі учасники опитування коригують свої власніпрогнози. З часом внаслідок дифундування (змішування) окремих точок зорувідбувається конвергенція та звуження діапазону здійснюваних експертами оцінок.У результаті цього визначається найімовірніша тенденція розвитку того чи іншогопроцесу (показника).
Донедоліків цього методу слід віднести те, що загальна тенденція можесформуватись не на основі незалежних інтуїтивних оцінок, а в результатіпристосування думок окремих експертів до середньої оцінки. Окрім цього,звуження та конвергенція окремих оцінок може відбуватися за двома полярними напрямами,результатом чого можуть бути дві протилежні тенденції.
Результати використовують прирозробці прогнозних сценаріїв розвитку економічних процесів напідприємстві за альтернативних зовнішніх і внутрішніх параметрів впливу нафінансово-господарську діяльність. Як правило, планові показники розраховуютьза песимістичного, оптимістичного та базового сценарію розвитку.
49, СУТНІСТЬ БЮДЖЕТУВАННЯ НА ПІДПРИЄМСТВІ
Уконтексті підприємств під бюджетом розуміється короткостроковий план, вякому відображається алокація (розподіл) ресурсів. Вичерпну дефініцію цьогоінструменту фінансового управління дав ще в 1850 р. представникіталійської школи фінансів Ф. Вілла. Під бюджетом він розумівпопередній кошторис, який перед початком планового періоду дає інформацію проочікувані надходження і видатки, рух капіталу та всі результати ділової активностіпідприємства.
Згідноіз сучасними трактуваннями, бюджет— це сума коштів, які є врозпорядженні для виконання визначених функцій та проведення певних заходів урамках загальнофірмового планування. Він може складатися у формі заданихпоказників, яких слід дотримуватися у плановому періоді.
Процесскладання бюджетів і контролю за їх виконанням одержав назву бюджетування. Доосновних характеристик бюджетування можна віднести:
· короткостроковість (до одногороку);
· високий рівень конкретизації;
· внутрішню спрямованість;
· тісну інтеграцію з контролем тааналізом відхилень.
Необхідною передумовою і складовою бюджетування є плануван­ня, яке власне йконкретизується в бюджетах.
Процесбюджетування на майбутній рік починається з вибірки та розрахунку центральноюслужбою контролінгу основних цільових показників монетарногохарактеру, які випливають зі стратегічного плану. Після цього готується такзвана бюджетна резолюція або лист з планування, в якомуокреслюються основні орієнтири діяльності підприємства в бюджетному році в розрізіокремих сфер і параметрів діяльності. В листі акцентується увага на основнихфакторах зовнішнього впливу, доводяться монетарні цілі на бюджетний рік тазагальні рекомендації щодо їх досягнення.Необхідною передумовою успішного бюджетування на підприємстві є ефективно діючасистема обліку, звітності та збору інформації. Для складання бюджетів кожномувідповідальному підрозділу чи працівникові доводяться спеціальні табличніформи, в яких у розрізі окремих періодів і позицій зазначаєтьсяхарактер показників чи іншої інформації, яку слід представити.
 
50, ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ВИДІВ БЮДЖЕТІВ
У науково-практичній літературі, присвяченій плануванню та бюджетуванню,розрізняють два основні види бюджетів: гнучкі та фіксовані.
У гнучкихбюджетах планові розрахунки затрат і фінансових результатівприв’язуються до обсягів виробництва та реалізації продукції. До цієї категоріїбюджетів належать бюджет затрат, які відносяться до умовно змінних (змінюютьсяпропорційно до обсягів виробництва).
Навідміну від цього, показники фіксованих бюджетів здебільшого незмінюються зі зміною обсягів виробництва. За принципом фіксованого бюджетуванняскладають бюджет адміністративних витрат, бюджет на рекламу тощо.
Заспособами бюджетування розрізняють: нуль-базис-бюдже­тування і традиційнебюджетування.
Методологія нуль-базис-бюджетування (ZBB —Zero-Base-Budgeting) використовується у разі заснування нового підприємства,розширення діючих виробничих потужностей (для збільшення обсягів та асортиментупродукції) чи в рамках контролінгу витрат з метою виявлення резервів їхзниження. Базою для нуль-базис-бюджетування є так звана точка-нуль (інформаціяпро результати діяльності попередніх періодів, зокрема витрати до розрахунківне беруться). Бюджетні показники за цим способом розраховуються на основінового обрахунку потреби в капіталі для фінансування необоротних та оборотнихактивів з використанням широкого масиву інформації щодо технологічних процесів,норм і нормативів, калькулювання собівартості продукції, ціноутворення тощо. В основі традиційногобюджетування лежать показники діяльності, зокрема показники потреби в капіталіта рівня витрат поперед­ніх періодів. При цьому застосовується методологіяекстраполяції. Цей спосіб, як правило, використовується за відносно стабільнихтенденцій у сфері виробництва та реалізації продукції (асортимент та обсягивиробництва в плановому періоді суттєво не відрізняються від попередніх періодівабо ж зміни відбуваються згідно з чітко вираженою тенденцією). У даному разінедоцільно наново здійснювати розрахунок усіх позицій затрат. Це можна зробитина основі коригування показників попередніх періодів на відповідні прогнознівеличини.
Такимчином, основна відмінність ZBB від традиційного планування полягає в тому, щоостаннє значною мірою зорієнтоване напоказники діяльності, зокрема показники рівня витрат поперед­ніхперіодів (які можуть бути невиправдано завищеними).Головною метою ZBB євизначення оптимального рівня витрат підприємства та пріоритетних напряміввикористання обмежених фінансових ресурсів. У рамках ZBB аналізуються всістатті затрат і по кожній із них визначаються можливості економії. Враховуючите, що ZBB є більш трудомістким, а отже, витратнішим методом, його слідвикористовувати лише за неможливості застосування традиційного бюджетування(наприклад, заснування нового підприємства) чи у разі, якщо воно є недостатньооб’єк­тивним (наприклад, суттєво завищена потреба в капіталі).
 
51, . Бюджетний контроль та аналіз відхилень
Бюджетний контроль— це порівняння фактичнихпоказників фінансово-господарської діяльності з плановими (бюджетними) напредмет перевірки їх узгодженості за величиною і термінами, а також аналізпричин відхилень з метою вироблення пропозицій щодо коригування бюджетів чифінансово-господарської діяльності підприємства. Бюджетний контроль є дійовимінструментом стимулювання підвищення фінансової відповідальності тапродуктивності як окремих працівників, центрів прибутковості, структурнихпідрозділів, так і підприємства в цілому.
До основних елементів системи контролю належать:
* об’єкти контролю — бюджети структурнихпідрозділів, часткові (функціональні) та зведені бюджети;
* предмети контролю — окремі показники витрат і доходів, надходжень івидатків (дотримання бюджету ліквідності, оплати праці, витрат сировини іматеріалів тощо);
* суб’єкти контролю — служби контролінгу, що здійснюють контроль задотриманням бюджетів та підрозділи чи окремі працівники, що відповідальні завиконання бюджетів;
* інструменти контролю бюджетів —методи, процедури, які використовуються в процесі бюджетного контролю (аналізвідхилень, SWОТ-аналіз тощо).
Діяльністьконтролера в галузі бюджетного контролю передбачає такі заходи:
* ідентифікація фактичних даних;
* розрахунок відхилень;
* визначення причин і факторіввідхилень;
* розробка (підбір) каталогузаходів щодо коригування планів і діяльності в цілому;
* оцінка запропонованих заходів;
* ініціювання рішень щодокоригування планів;
* контроль виконання скоригованихпланів.
Належний бюджетний контроль можливий лише за умови обліку всіх операцій,пов’язаних з грошовими надходженнями і виплатами, доходами та витратами,причому класифікація і способи визначення окремих показників повинні бути стандартизованимияк під час планування, так і під час обліку. Ідентифікація фактичнихпоказників і визначення відхилень здійснюється на основі даних управлінськогообліку, який є своєрідним продовженням і деталізацією фінансового обліку.
Причинивідхилень рекомендується систематизувати в розрізі трьох функціональних рівнів:
· Рівень планування:
· помилкова оцінка розвитку зовнішньогосередовища;
· неправильні прогнози щодопричинно-наслідкових взаємозв’язків між діяльністю підприємства та зовнішнімифакторами впливу;
· дефіцити в інформаційномузабезпеченні чи обробці інформації, які призвели до нереальних прогнозів.
· Рівень прийняття рішень:
· акцептування помилкових плановихальтернатив, побудованих на заздалегідь неправильних пропозиціях;
· затвердження планових альтернатив,відмінних від тих, які згідно із обґрунтуваннями є найреальнішими до виконання.
· Рівень реалізації:
· дефіцити в якісному та кількісномузабезпеченні матеріальними, фінансовими та трудовими ресурсами, які призвели дозриву виконання планових показників;
· дефіцити у виробничому процесі;
· слабкі місця ворганізації виробничо-господарської діяльності;
· недостатня мотивація до виконанняпланових показників.
· Аналіз відхилень фактичногоприбутку від бюджетних показників здійснюється, як правило, за такимифакторами:
· вплив зміни обсягів реалізації;
· вплив зміни цін;
· вплив зміни асортиментуреалізованої продукції;
· вплив зміни величини затрат.
Результатибюджетного контролю доцільно оформляти у вигляді звіту (рапорту) провиконання бюджетів. Аналіз відхилень при цьому візуалізується у формідіаграм, графіків, рисунків.