Кредитні відносини

ЗМІСТ
1. Суть і ролькредитних відносин. Принципи та функції кредиту
2. Операціїкомерційних банків з цінними паперами
3. Дати визначення
4. Завдання
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХДЖЕРЕЛ

1. Суть і роль кредитних відносин. Принципита функції кредиту
 
Кредитні відносини функціонують у системі економічнихвідносин. В основі їх лежить рух особливого виду капіталу — позичковогокапіталу. Кредитні відносини — це відособлена частина економічних відносин,пов'язана з наданням вартості (коштів) у позику і поверненням її разом ізпевним відсотком.
У сучасному господарстві значно розширюються межі кредитнихвідносин. Кредит обслуговує все більшу частку товарних потоків, замінюючитрадиційні товарно-грошові зв'язки обміну. Кредит необхідний як важливий засібзабезпечення фінансово-господарської діяльності економічних суб'єктів.
Кредитні відносини поєднують у собі дві підсистеми:
1) кредитно-грошові відносини;
2) кредитно-товарні відносини.
У позичку може надаватися вартість як у грошовій, так і втоварній формі.
Роль імісце кредитних відносин у національній економіці залежить від стану самоїекономіки. Сучасний кредит і кредитні відносини в Україні носять перехіднийхарактер, вони відображають кризовий стан вітчизняної економічної системи.
Слід розрізняти грошові відносини, фінансові відносини ікредитні відносини. Грошові відносини є найбільш широким утворенням; вонипов'язані, насамперед, із виміром вартості (ціни) різноманітних товарів іпослуг, а також із здійсненням оплати за товари і послуги в безготівковій іготівковій формах. У ринковому господарстві гроші опосередковують рух всієїсистеми економічних відносин, оборот всіх видів капіталу, процес відтвореннянаціонального продукту.
Фінансові відносини — це частина грошових відносин, якапов'язана із формуванням, розподілом і використанням грошових коштів з метоюзабезпечення потреб держави, підприємств (фірм) і громадян (домогосподарств). Увідтворювальному процесі фінансові відносини виражають насамперед відносинирозподілу. Характер і зміст фінансових відносин в основних рисах завждивизначається характером грошових відносин.
Кредитні відносини мають поворотний і відплатний характер.Розподільчі й перерозподільчі процеси в економіці відбуваються не тільки черезфінанси, а й шляхом використання кредиту. Кредитні відносини пов'язані звідтворенням позичкового капіталу.
Кредитні відносини виникають і діють між двома суб'єктами:кредитором, який надає позику, і позичальником, який отримує позику. Рушійниммотивом надання позики у тимчасове користування є одержання доходу у форміпозичкового відсотка. Метою кредитора є одержання прибутку (відсотка); метоюпозичальника — задоволення тимчасової потреби у додаткових грошових ресурсах. Збоку кредитора позика є актом комерційного продажу на певний термін грошовихкоштів.
До групи кредиторів відносять, насамперед, кредитніустанови, серед яких головне місце посідають банки. Але крім банків у кредитнівідносини вступають і небанківські кредитні установи — кредитні кооперативи іспілки, ломбарди, каси взаємодопомоги, пункти прокату тощо.
Кредит — це форма прояву кредитних відносин, форма рухупозичкового капіталу. Кредит виражає економічні відносини між кредитором і позичальником,які виникають під час одержання позики, користування нею та її повернення.Кредитори надають, а позичальники одержують вартість (капітал) у позику,повертаючи її потім з відсотком. Кредит як форма руху позичкового капіталуоб'єднує в собі два процеси: 1) акумуляцію тимчасово вільних грошових коштів;2) вкладення, або розміщення, цих коштів. В умовах розвинутого ринковогогосподарства кредит є обов'язковим атрибутом механізму господарювання для всіхекономічних суб'єктів.
Найкраще суть кредиту проявляється у принципахкредитування, яких є п'ять:
I. Поворотність кредиту витікає з самої суті позичковогокапіталу;
II. Платність. За отримання грошей у позику необхідноплатити позичковий відсоток;
III. Цільовий характер кредиту. Банк ніколи не видає кредит,якщо не знає на що будуть витрачені гроші;
IV. Строковість. Кредити видаються на конкретні строки,після закінчення яких вони мають бути повернені;
V. Матеріальна забезпеченість кредиту. Сума кредиту не можеперевищувати вартість майна позичальника.
Кредитні відносини є дуже різноманітні. Тому вонипроявляються в різних конкретних формах. Розрізняють такі форми кредиту:
I. Комерційний кредит надається одними фірмами іншим утоварній формі з відстрочкою платежу;
II. Банківський кредит надається банками й іншимикредитними установами підприємцям у вигляді грошових позик;
III. Державний кредит надається населенням країни своємууряду (державі) шляхом купівлі державних облігацій внутрішньої позики;
IV. Споживчий кредит надається фізичним особам на придбаннятоварів тривалого використання (меблі, автомашини, побутова техніка);
V. Міжнародний кредит надається країнами одна одній вгрошовій, товарній, валютній формах на умовах поворотності, строковості і платностіта цільового характеру;
VI. Іпотечний кредит надається у вигляді довгостроковихпозик банками під заставу нерухомості для купівлі або будівництва житла,купівлі землі, потреб господарювання тощо;
VII. Міжгосподарський кредит надається одним суб'єктомгосподарювання іншому і включає комерційний кредит, дебіторсько-кредиторськузаборгованість та ін.
Необхідність кредитних відносин пов'язана з об'єктивноюрозбіжністю у часі руху матеріальних і грошових потоків, що виникає в процесівідтворення суспільного продукту: в одних сферах господарства здійснюєтьсявивільнення коштів, в інших — виникає потреба в них. Зняти таку розбіжність(суперечність) і дозволяє кредит.
Потреба в кредиті виникає через різницю у величині ітермінах повернення капіталу, авансованого у виробництво, а також у зв'язку ізнеобхідністю одночасної інвестиції великих грошових коштів для розширеннявиробничого процесу. Традиційно виникнення потреби в кредиті пов'язують ізсезонністю виробництва. У цьому плані, наприклад, сільське господарство не можене спиратися на використання кредитів.
Поряд з необхідністю кредитних відносин, внаслідокутворення тимчасово вільних капіталів та їх руху формується й можливістькредиту. Розвинуті кредитні відносини пов'язані зі створенням відповідногоінституціонального середовища — мережі спеціальних кредитних інституцій, якіспеціалізуються на здійсненні кредитних операцій. Кредитні установиорганізовують й обслуговують рух позичкового капіталу, забезпечують йогозалучення, акумуляцію та перерозподіл у ті сфери народного господарства, девиникає дефіцит коштів.
Кредитування — це кредитний процес, що включає сукупністьмеханізмів реалізації кредитних відносин. Юридичною основою системикредитування є кредитний договір. Усі питання щодо кредитування вирішуютьсябезпосередньо між двома сторонами: кредитором і позичальником. Кредитнийдоговір передбачає виникнення певних обов'язків кожної із сторін. Одночасносуб'єкти кредитних відносин володіють й певними правами та відповідають задотримання і виконання договірних умов.
Об'єктом кредитних відносин є вартість, яка надається впозику з метою отримання прибутку. Ще з часів командної економіки виділяютьсядва об'єкти і відповідно методи кредитування: 1) за оборотом; 2) за залишком. Упроцесі кредитування за оборотом позичка надається для оплати матеріальнихцінностей, які надходять до покупця, і витрат, які ним проводяться. Прикредитуванні за залишком позички надаються на покриття тимчасових залишківматеріальних цінностей і невідшкодованих витрат. У першому випадку об'єктомкредитних відносин є обіг вартості (матеріальних цінностей і витрат, якікредитуються), у другому -залишок вартості на певну дату.
В економічній науці розглядаються дві основні теоріїкредиту. Натуралістична теорія трактує кредит як спосіб перерозподілу наявнихкапіталів. Об'єктом кредитування при цьому вважалися засоби виробництва ізасоби існування робітників. Капіталотвор-ча теорія виходить з того, що кредитстворює капітал і є двигуном розширеного відтворення капіталу. Основоположникомцієї теорії вважається англійський економіст Дж. Ло (1671—1729). Ідея йогофінансової системи полягала в тому, щоб за допомогою кредиту підтримуватипостійне процвітання в економіці. Розширюючи обсяги кредитування і випускаючигроші, банки створюють капітал і тим самим збільшують багатство і зайнятість.Обсяги кредитування визначаються при цьому капіталотворчими можливостямибанків.
Сутність кредиту як економічної категорії виявляється вйого функціях, розкриття яких дозволяє встановити зв'язок даної категорії зсистемою економічних відносин. Втрата кредитом своїх функцій фактичноозначатиме зникнення самої цієї економічної категорії.
У розвинутому ринковому господарстві кредит виконує такіосновні функції: 1) перерозподільчу; 2) заміщення грошей в обігу; 3)стимулювальну; 4) контрольну. Ці функції кредиту тісно зв'язані між собою,визначаючи в своїй сукупності певну економічну роль кредитних відносин.
Економічна роль кредиту полягає у перерозподілі вартості назасадах платності, строковості, забезпечення і повернення. Особливістюкредитного перерозподілу є його тимчасовий характер. Перерозподіл вартостіздійснюється тут у межах розриву часу між віддаванням товарів (грошей) упозичку і зворотнім їх надходженням до кредитора. За рахунок тимчасово вільнихкоштів одних господарських суб'єктів задовольняються тимчасові потреби в коштахінших суб'єктів.
Функції кредиту розвиваються у зв'язку із розширенняммасштабів ринкової економіки і посиленням кредитної природи грошей.
Перерозподільча функція кредиту випливає із самої сутностіі ролі кредитних відносин. Внаслідок кредитного перерозподілу прискорюєтьсязалучення нових грошових коштів у сферу господарювання. При реалізації цієїфункції кредиту перерозподіляються як грошові кошти, так і товарні ресурси.
Швидкість та інтенсивність перерозподілу вартості задопомогою кредиту багато в чому визначаються його доступністю і, насамперед,рівнем позичкового відсотка. Високі відсоткові ставки за кредитами гальмуютьперерозподільчі процеси. В цілому, масштаби розширення кредиту і відповіднопроцесів кредитного перерозподілу обмежені загрозою посилення інфляційнихпроцесів.
Функція заміщення грошей кредитними інструментами пов'язаназ антиципаційною властивістю кредиту, тобто його здатністю випереджати в часіпроцес нагромадження в товарній і грошовій формах. Кредитні ресурси формуютьсядо настання терміну їх фактичного використання у відтворювальному процесі. Посуті, кредит створює гроші для безготівкового грошового обігу. Інструментикредиту — переказні векселі, чеки, кредитні картки тощо — починають замінятироильні гроші в сфері обігу.
Кредит сприяє економії витрат обігу шляхом заміщеннячастини грошового обороту кредитними засобами обігу. Змінюючи обсяги кредитнихоперацій, банки (банківська система) можуть впливати на динаміку загальної масигрошей в обігу. При цьому використовуються два можливих методи: кредитнаекспансія (розширення кредиту) і кредитна рестрикція (звуження кредиту).
Антиципаційну властивість кредиту не слід розглядати якавтоматично діючий інфляційний чинник. Якщо на основі кредитування досягаєтьсяреальний внесок у розвиток виробництва, ефективно здійснюються інвестиції,раціонально використовуються створені виробничі потужності, рівень інфляції незбільшується.
Важливе значення в умовах ринкової економіки маєстимулювальна функція кредиту. За своєю економічною сутністю процескредитування не може не стимулювати ефективне використання позики з бокупозичальника. Сам зміст кредитування, що виражається у формулі: «Купуйзараз (товар, гроші), плати потім» спонукає до ефективного використанняодержаної позики, щоб на зароблені кошти не просто повернути кредит, але йодержати прибуток.
Позичальники використовують кредит настільки повно,наскільки це їм дійсно необхідно для реалізації власних економічних інтересів.
Кредитні відносини — це насамперед майнові відносини; завикористання і повернення кредиту позичальник відповідає майном і цінностями,що є у нього. Безсумнівно, що майнові відносини створюють достатньо потужністимули до раціонального використання позичених коштів.
З боку кредитора стимулювальним чинником є позичковийвідсоток. Кожний кредитор намагається постійно забезпечувати зростання своїхкредитних ресурсів.
Контрольна функція кредиту полягає в тому, що в процесікредитування здійснюється взаємний контроль (як кредитора, так і позичальника)за використанням і поверненням позики. В економічній літературі контрольнафункція кредиту часто розглядається лише як контрольна діяльність кредитора(банку), що, на наш погляд, не зовсім правильно.
Контроль є складовою загального механізму управлінняпроцесом кредитування. Сьогодні будь-який господарський суб'єкт не можедозволити собі нехтувати контролем за кредитом. Успішне управління кредитомвимагає поєднання зусиль кредитного контролю із спрямованістю суб'єктівгосподарювання на отримання прибутку від надання (одержання) позики.
Існує суттєва відмінність у виконанні контрольної функціїкредиту з боку кредитора і з боку позичальника. Кредитор має можливістьздійснювати контроль як за об'єктом кредиту (позиченою вартістю), так і задіяльністю позичальника. Позичальник не має можливості контролювати діяльністькредитора, він здійснює контроль лише за рухом позиченої вартості (тобтоконтролює лише об'єкт кредитних відносин).
Завдяки реалізації своїх функцій, кредитні відносиниактивно впливають на процеси відтворення і нагромадження капіталу як на макро-,так і на мікроекономічному рівнях.
Проблема функцій кредиту є однією з найскладніших у теоріїкредитних відносин. Дискусії точаться, насамперед, з питань щодо кількості тазмісту функцій, що випливає з різних підходів до сутності кредиту.
Усі функції кредиту взаємопов'язані; їх взаємодіязабезпечує якісну стійкість кредитних відносин. Звичайно, при бажанні можнавиділити й більш широкий набір функцій кредиту: акумуляції тимчасово вільнихкоштів; регулювання грошового обороту; економії витрат обігу; опосередкуваннякругообороту капіталу тощо. Але саме чотири виділені вище функції є головними;вони утворюють конститутивні ознаки кредиту.
2. Операції комерційних банків на ринкуцінних паперів
Роль комерційних банків на ринку цінних паперів у різнихдержавах неоднакова. Найбільш активно комерційні банки беруть участь нафондовому ринку в Німеччині. У США, Канаді, Японії їх роль законодавчеобмежена. Банки цих країн знаходять опосередковані шляхи участі в інвестиційнійдіяльності через трастові операції, кредитування інвестиційних фондів і банків,співпрацю з брокерськими фірмами тощо.
У зв'язку з інтернаціоналізацією ринку цінних паперівкомерційні банки зарубіжних країн розширюють обсяги своїх операцій з іноземнимицінними паперами, які приносять їм значні прибутки за рахунок змін курсовихрізниць, Отже, вони виходять на міжнародний фондовий ринок, створюючи мережузакордонних інвестиційно-банківськихфілій, дочірніх компаній, а у США — банківських холдингів.
В Україні діяльність комерційних банків на фондовому ринкурегламентується низкою законів, дозволів, положень, зокрема: Закону «Про банкиі банківську діяльність», Статуту банку, дозволів Міністерства фінансівУкраїни, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, ліцензії Фондудержавного майна.
У даний час комерційні банки на фондовому ринку працюють затакими напрямами:
• операції з державними цінними паперами;
• купівля-продаж цінних паперів;
• депозитарно-реєстраторські функції;
• операції на ринку приватизації;
• випуск власних цінних паперів,
На ринку державних цінних паперів комерційні банкивиконують функції: інвестора, торговельного та платіжного агента, дилера такомісіонера, депозитарію державних цінних паперів.
Як торговцю пінними паперами комерційному банковіпритаманні такі функції:
• комісійна діяльність з цінними паперами інших емітентів;
• комерційна діяльність з власними цінними паперами тапаперами інших емітентів;
• управління фондовими портфелями на довірчих засадах.
Розвиток фондового ринку в Україні призвів до необхідностіроботи на ньому депозитаріїв та незалежних реєстраторів. При здійсненні банкамицих операцій можна виділити такі напрями, як: виконаннядепозитарно-реєстраторського обслуговування власних цінних паперів, депозитарнеобслуговування клієнтів банку, виконання функцій депозитарію інвестиційногофонду або інвестиційної компанії та виконання функції незалежного реєстратора.
Функції банку як емітента з обслуговування власних ціннихпаперів полягають у:
• випуску цінних паперів;
• організації їх розміщення;
• забезпечення ліквідності;
• виплаті дивідендів акціонерам і доходів за власнимиборговими зобов'язаннями;
• веденні реєстру за іменними цінними паперами.
Операції комерційних банків з цінними паперами ще можнаподілити на балансові та позабалансові.
Порядок обліку цінних паперів у комерційних банкахрегламентується інструкціями та іншими нормативними документами Національногобанку України. Окремо потрібно розглядати облік пасивних операцій банків зцінними паперами, що включають випуск цінних паперів (акцій, облігацій,векселів, ощадних сертифікатів) для залучення грошових коштів, та облікактивних операцій — придбання банком зазначених цінних паперів для їхперепродажу або участі в управлінні іншими підприємствами та одержання від цихоперацій спекулятивного доходу чи дивідендів.
В Україні більшість банків організовано як акціонернітовариства. Власний акціонерний капітал вони формують за рахунок грошовихвнесків засновників і учасників банків, що забезпечуються випуском акцій. Акціяакціонерного банку — це цінний папір без установленого строку обігу, щозасвідчує пайову участь у статутному капіталі акціонерного банку та право научасть в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частиниприбутку — дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації банку.
Банки випускають прості та привілейовані акції, іменніакції та акції на пред'явника.
Порядок випуску цінних паперів акціонерними комерційнимибанками України грунтується на міжнародній банківській практиці і на основнихзаконодавчих актах держави, а саме: на підставі Законів «Про банки і банківськудіяльність», «Про цінні папери і фондову біржу», Положення Національного банкуі Міністерства фінансів України «Про умови здійснення комерційними банкамидіяльності з випуску та обігу цінних паперів».
Для одержання дозволу на випуск акцій правлінняакціонерного банку подає до Державної комісії з цінних паперів та фондовогоринку такі документи:
• заяву;
• копію рішення про реєстрацію банку в НБУ;
• нотаріально завірену копію статуту;
• список засновників;
• перелік усіх відділень, філій, представництв банку, щоздійснюватимуть операції з акціями;
• копію платіжного доручення про сплату податку зареєстрацію проспекту емісії.
Розміщення акцій за рішенням правління банку здійснюєтьсяшляхом прямої підписки або через фондову біржу, учасниками підписки на акціїможуть бути фізичні та юридичні особи.
Акції продаються за курсовою вартістю, яка визначається яксума номінальної вартості плюс сума курсової надбавки. Рішення про мінімальнийрозмір курсової надбавки приймає правління банку.
Банки можуть здійснювати викуп акцій власної емісії вакціонерів, а потім, виходячи з необхідності, їх перепродавати, розповсюджуватисеред своїх акціонерів або анулювати.
Для залучення ресурсів на тривалий термін банки вдаються доемісії облігацій, які є дуже ліквідними і дохідними цінними паперами дляінвесторів, а в деяких випадках надають їм можливість конвертувати облігації вакції банку-емітента.
Деякі комерційні банки України почали випускати такі цінніпапери, як векселі. Випуск може здійснюватись або для використання власнихвекселів як інструментів відтермінування боргів або для залучення коштів. Вобох випадках вважається, що банки оперують власними банківськими векселями.
Якісне проведення комерційними банками активних операційнеможливе без здійснення ними інвестиційної діяльності. Надаючи кредити, банки,безперечно, отримують високий дохід, але наражаються на суттєвий кредитнийризик. Отже, вкладаючи вільні кредитні ресурси, вони повинні потурбуватися продиверсифікацію ризиків та достатню ліквідність активів. Цим вимогам цілкомвідповідають інвестиційні операції банків.
Інвестиційні операції комерційних банків — це вкладеннякоштів у інвестиційні цінні папери, їх ще називають портфельними інвестиціями.
Портфельні інвестиції лише частково спрямовуються назбільшення реального капіталу, вкладення коштів у цінні папери передбачає:
• досягнення ліквідності;
• одержання доходу;
• зростання вкладень;
• збереження коштів.
Максимальний дохід від інвестицій у цінні папери одержитьінвестор тоді, коли вкладе кошти в акції фірм, які щойно створилися. Ці фірмивиплачують високі дивіденди як плату за ризик.
Банківські портфелі цінних паперів класифікують залежно відмети вкладень:
• портфель цінних паперів на продаж;
• портфель цінних паперів на інвестиції;
• портфель пайової участі (вкладень в асоційованікомпанії);
• портфель вкладень у дочірні компанії;
У той час, коли цінні папери є в портфелі на продаж, вониможуть принести додатково дивідендний або процентний дохід.
Портфель цінних паперів банку на інвестиції складається ізцінних паперів, що були придбані банком для їх утримання до настання строкупогашення (для безстрокових цінних паперів — довічно) і отримання дивідендногодоходу, а також для використання Інших прав, що випливають із володіння ціннимипаперами.
Переміщення цінних паперів з одного портфеля банку доіншого допускається тільки один раз за весь час, коли цінні папери є власністюбанку.
Переміщення інвестиційних цінних паперів у цінні папери напродаж здійснюється за ринковою вартістю на день переміщення і в подальшомуобліковуються як цінні папери на продаж. При зменшенні їх ціни на різницю міжбалансовою і ринковою вартістю цінних паперів створюється резерв у деньпроведення. При підвищенні ціни облік різниці між балансовою і ринковоювартістю не здійснюється, оскільки цінні папери не обліковувалися на рахункуцінних паперів на продаж під час їх придбання .
Визначення ринкової вартості цінних паперів залежить відвизначення наявності або відсутності активного ринку, на якому обертаються ціпапери.
Слід зазначити, що ринкова вартість цінних паперів у разінаявності ринку здебільшого розраховується як середня вартість за певнийперіод. Визначення ринкової вартості цінних паперів на продаж і на інвестиціївідрізняється, але не суттєво.
При відсутності активного ринку, перш за все, визначаєтьсяекономічна сутність і фінансовий дохід за цінними паперами. Для капітальнихцінних паперів із нефіксованим прибутком ринкова вартість обчислюється якмінімальна з двох можливих:
• одна розраховується за методом дисконтних грошовихпотоків;
• друга — за методом пайової участі.
Крім цього, проводиться коригування ринкової(розрахункової) вартості інвестиційних паперів залежно від класу надійності емітентів.
Слід зазначити, що розрахункова вартість цінних паперів напродаж, які не мають активного ринку, коригуванню на ступінь надійності емітента не підлягає. Це спричиненодосить частою переоцінкою таких паперів, а також щоб уникнути банкам витрат на аналітичнуроботу, які не завжди будуть перекриті економічною вигодою.
Комерційні банки розвинутих країн найбільше доходіводержують від вкладень своїх власних і залучених коштів у державні цінніпапери.
Державні цінні папери є об'єктом операцій центральногобанку на відкритому ринку для регулювання грошово-кредитної політики даноїдержави та покриття дефіциту державного бюджету.
Емітентами державних цінних паперів є уряд чи інші урядовіструктури. Агентами із розповсюдження цих паперів найчастіше виступаютьцентральні банки.
Основні види державних цінних паперів такі:
• Казначейські векселі — короткострокові цінні папери напред'явника., що випускаються Казначейством на термін до одного року дляефективного касового виконання держбюджету;
• Казначейські зобов'язання — вид цінних паперів напред'явника, що розміщуються на добровільних засадах серед населення,засвідчують внесення їх власниками коштів до бюджету і дають право на одержанняфіксованого доходу. Казначейські зобов'язання випускають до одного року — короткострокові, від року до п'яти — середньострокові та більше п'яти років–довгострокові;
• Державні облігації — цінні папери, що засвідчуютьвнесення їх власниками коштів до бюджету і підтверджують зобов'язання емітентавідшкодувати власникові номінальну вартість паперів у передбачений у них термінз виплатою фіксованого доходу, якщо інше не передбачено умовами випуску.
Доходи за державними цінними паперами також можнавиплачувати кількома способами:
• встановленням фіксованого процентного платежу;
• застосуванням плаваючої ставки доходу;
• використанням ступінчастої процентної ставки;
• індексуванням номінальної вартості цінних паперів;
• реалізацією боргових зобов'язань із скидкою (дисконтом)проти їх номінальної вартості;
• проведенням виграшних позик.
Кожний комерційний банк, залежно від формуванняпортфелівцінних паперів різних типів та видів, виробляє свою інвестиційну стратегію іваріанти управління інвестиційними портфелями.
Розрізняють два види інвестиційної стратегії банків:пасивну і агресивну.
Пасивна стратегія має на меті одержання стабільного доходуна рівні, близькому до середньо-ринкового. При пасивній стратегії найчастішевикористовують методи «штанги» або «ступінчастий» для формування інвестиційнихпортфелів і зменшення інвестиційних ризиків, отже, переважно формують портфельцінних паперів на інвестиції.
Агресивна стратегія спрямована на використання можливостейодержання максимального доходу від ринкового коливання курсів і процентів, уцьому разі формується інвестиційний портфель на продаж. При такій стратегіїбанки повинні мати серйозну аналітичну базу, яка об'єктивно може оцінитиактивний ринок і скласти відповідні прогнози. Активний ринок — це ринок, наякому існує можливість у будь-який час продати цінний папір за ціною, що переважаєна ньому під час виставлення цього цінного папера на продаж.
Управління портфелями цінних паперів комерційні банки такожможуть здійснювати двома способами:
• самостійно управляти інвестиційними портфелями;
• усі функції з управління передати іншій особі (трасту).
При самостійному управлінні портфелем банк створюєспеціалізований структурний підрозділ, за яким закріплює відповідні функції:
• визначення типів інвестиційної стратегії та цілей;
• розробка поточної і стратегічної програм управління;
• реалізація операцій, що стосуються управління портфелем;
• ужиття конкретних заходів щодо поліпшення управлінняпортфелями.
Цей підрозділ повинен бути незалежним у своїй діяльностівід інших підрозділів банку, мати право перевіряти діяльність тих підрозділів,що задіяні в операціях з цінними паперами, право самостійно регулювати обсягипортфелів цінних паперів.
Об'єктами управління портфелями цінних паперів на довірчихзасадах мають бути:
• власний портфель банку;
• грошові кошти, які банк бажає вкласти в цінні папери;
• портфель цінних паперів інвестиційного фонду, що є підконтролем даного комерційного банку.
Комерційні банки на вторинний ринок можуть виходити якдилери, тобто купувати-продавати цінні к папериза свій рахунок і виконуватиброкерські функції. Отже, операції з цінними паперами на цьому ринку можнаодночасно віднести до активних та позабалансових операцій.
Комерційна (дилерська) діяльність банків з цінними паперамиінших емітентів на вторинному ринку — це здійснення угод купівлі-продажу ціннихпаперів від свого імені і за свій рахунок із зобов'язанням укладення угод заоголошеними цінами купівлі-продажу.
Кредитні операції з цінними паперами можуть бути якактивними, так і пасивними. Надання ломбардних кредитів, врахування векселів,операції зворотного репо мають суто кредитний характер, але як застава тутвиступають різноманітні види цінних паперів, що й дає підставу відносити їходночасно до активних операцій з цінними паперами. У разі отримання банкамиломбардного кредиту в Національному банку чи в інших банках, переврахуваннявекселів чи здійснення прямого репо можна говорити про пасивні кредитніоперації з цінними паперами.
Ломбардний кредит, що надається комерційним банкамНаціональним банком під забезпечення державними цінними паперами, є одним ізспособів рефінансування центральним банком комерційних банків.
Рефінансування — це залучення банком дешевихкороткострокових міжбанківських кредитів для надання їх своїм клієнтам.
Ломбардний кредит надається на строк до 30 днів заломбардною процентною ставкою, яку встановлює Правління Національного банкуУкраїни залежно від ситуації на грошово-кредитному ринку.
Операція репо — це операція з цінними паперами, якаскладається з двох частин і при якій укладається одна генеральна угода міжучасниками ринку про продаж-купівлю на певний строк із зобов'язанням зворотногопродажу-купівлі у визначений термін на вимогу однієї зі сторін за заздалегідьобумовленою ціною. Перша частина цієї операції — пряме репо передбачає купівлюцінних паперів одним контрагентом в іншого, із зобов'язанням продавця викупитиці ж цінні напери у визначений термін за іншою ціною.
Різниця між цінами продажу і зворотного викупу є процентнимдоходом для того, хто купує цінні папери при прямому репо. Ціна зворотноговикупу складається з початкової ціни цінних паперів і процентів, що встановленідля даної операції.
Національний банк України здійснює два типи операцій репо:пряме репо — купівля в комерційного банку державних цінних паперів, зворотнерепо — обов'язковий продаж державних цінних паперів комерційним банкам.
Залежно від терміну дії операцій репо використовуються щетакі їх види:
• нічне репо (термін дії — один день, процентна ставка єфіксованою на весь термін проведення операцій);
• відкрите репо (термін в угоді не обумовлюється. Кожна зісторін угоди може вимагати виконання операції в будь-який час, але зобов'язковим повідомленням про завершення цієї угоди. Процентна ставка — нефіксована, а перераховується кожного разу);
• строкове репо (термін операції чітко визначений,процентна ставка є постійною протягом усієї операції).
Значення позабалансових операцій банків з цінними паперамивизначається необхідністю надання своїм клієнтам широкого спектра послуг завсіма напрямами банківської діяльності.
Посередницькі, трастові послуги зараз відіграють длякомерційних банків важливу роль, збільшуючи їх комісійні доходи.
Комерційні банки виконують для різноманітних емітентіввипуск їх цінних паперів та первинне розміщення. Ця операція мас назву — стороння емісія. Емітенти (підприємства, фірми) звертаються з відповіднимпроханням у банки тому, що бажають використати їх технічні можливості з випускуі розміщення цінних паперів, ресурси банків, кваліфікацію працівників,інвестори ж більше довіряють банкам, аніж Іншим акціонерним товариствам, отже,швидше купують випущені цінні папери.
Організовуючи роботу щодо комісійної посередницькоїдіяльності з емісії та розміщення цінних паперів, банк бере на себе рольінвестиційної компанії. Для ефективності операцій сторонньої емісії комерційнібанки можуть створювати тимчасові об'єднання (консорціуми). Для цього вониукладають багатосторонній договір між собою, з одного боку, і договір головногобанку (менеджера) консорціуму з емітентом (емісійний договір) — з Іншого, цяемісія здійснюється трьома етапами:
• підготовка емісії;
• прийом і викуп цінних паперів у емітента;
• розміщення цінних паперів серед інвесторів.
Брокерські операції банків з ціннимипаперами характернітим, що тут банки діють не за рахунок своїх коштів, а за кошти клієнтів і в їхінтересах.
Брокерські операції банків можуть здійснюватися на підставікомісійного договору або договору — доручення. У першому разі банк діє відвласного імені, у другому — від імені клієнта.
Типова комісійна угода передбачає укладення двох договорів:
• комісійного — між банком (комісіонером) і клієнтом(комітентом);
• договору купівлі/продажу між комісіонером і третьоюособою .
Банк також може здійснювати комісійну брокерську операцію звласної ініціативи, тобто комісіонер може купити в клієнта цінні папери за рахуноквласних коштів чи продати йому цінні папери з власного портфеля на продаж.,причому це повинні бути папери, допущені до офіційної чи регульованої торгівліна фондових біржах.
Брокерські операції на підставі договору-дорученняпередбачають доручення клієнта банкові купити чи продати цінні папери від йогоімені і за його рахунок. За цю операцію довіритель сплачує банкові (довіренійособі) комісійну винагороду, обумовлену в договорі,
Банк може здійснювати цю операцію двома способами:
• здійснити відповідну операцію на біржі;
• купити цінні папери для себе або продати папери клієнтовіз власного портфеля.
Операції з цінними паперами на фондовому ринку обов'язковоповинні закінчуватися здійсненням розрахунків за ними, збереженням і подальшимїх обслуговуванням. Усі ці операції здійснюють у ринкових державах світурозрахункові центри і депозитарії.
В Україні створено Національну депозитарну систему, якаосновується на положеннях Закону «Про національну депозитарну систему таособливості електронного обігу цінник паперів в Україні» і здійснює,відповідно, депозитарну, розрахунково-клірингову і реєстраторську діяльність.
Депозитарна діяльність — це надання послуг щодо зберігання(депонування) цінних паперів незалежно від форми їх випуску, відкриття таведення рахунків у цінних паперах, обслуговування операцій на цих рахунках(включаючи кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів],обслуговування операцій емітента щодо випущених ним цінних паперів.
Кліринг у даному разі — це отримання, звіреннята поточні оновленняінформації, підготовка бухгалтерських та облікових документів., необхідних длявиконання угод щодо цінних паперів, визначення взаємних зобов'язань, щопередбачає взаємозалік, забезпечення та гарантування розрахунків за цимиугодами.
У договорі про обслуговування емісії цінних паперів міжемітентом та депозитарієм визначається порядок прийняття на обслуговування сумиемісії цінних паперів, операцій емітента в депозитарії щодо випущених нимцінних паперів, порядок переведення цінних паперів з документарної форми вбездокументарну.
Депозитарії можуть укласти між собою кореспондентськийдоговір і за допомогою кореспондентських рахунків у цінних паперах здійснюватиоперації з цінними паперами.
Розрахунковим банком, що забезпечує грошові розрахунки заопераціями: з цінними паперами, поки що є Національний банк України.
 
3. Дати визначення
а) Інкасове доручення — документ, що відіграє рольплатіжної вимоги, складається і представляється у банк підприємствами у тихвипадках, коли вони мають підставу для беззаперечного утримання коштів зплатника.
б) Акцепт — (від латин, acceptus — прийнятий) — зобов'язання (згода) платника (трасата) на оплату або гарантування у визначенийтермін оплатити переказний вексель (тратту), виставлений до оплати рахунок,задовольнити інші вимоги про оплату.

4. Завдання
 
Приведіть зразок банківського договору нарозрахунково-касове обслуговування клієнта – фізичної особи (реквізити вказати самостійно)
Зразок банківського договору на розрахунково-касовеобслуговування клієнта – фізичної особи приведено в додатку А.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Гальчинський А. С.Теорія грошей. – К.: Основи, 1998;
2. Гроші та кредит.Підручник — /За ред. Б.С. Івасіва. — К.: КНЕУ, 1999;
3. Гроші, банки такредити: у схемах та коментарях. Навч. пос. /За ред. Луці ваБ.-Т.: Карт-бланш,2000;
4. Драчук Ю.В.формування попиту на гроші в умовах перехідної економіки.//  Фінанси України. –1999. – 9;
5. Караблин С.Банківське регулювання і грошова пропозиція.// Економіка  України. – 1999. – 4;
6. Гроші та кредит:Підручник/ За ред. Савлука М.І.-К.: КНЕУ, 2001;
7. Мельник О.М.Законодавчі основи та найважливіші параметри грошово- кредитної політики. //Фінанси України. – 2000. – 7;
8. Демківський А.В.Гроші та грошовий обіг: Навч. метод, посібник. – К.:  ГРОТ, 1999;
9. Закон України «Пробанки і банківську діяльність» №2121-ІІІ від 07.12.2000р із змінами ідоповненнями.