ЗМІСТ
ВСТУП
ІНСТИТУЩЙНА ФІНАНСОВАІНФРАСТРУКТУРА УКРАЇНИ:
СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПРОБЛЕМИРОЗВИТКУ
ВИСНОВОК ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ
ВИКОРИСТАННІ ДЖЕРЕЛА
ВСТУП
Тема контрольної роботи «Інстутиційна фінансоваінфраструктура України».
У роботі досліджено проблематику формування й розвитку вУкраїні інституційної фінансової інфраструктури в умовах світової фінансовоїкризи. Дано оцінку нинішньої ситуації і загроз розвитку окремих її сегментів —кредитного, страхового й фондового ринків.
Світова фінансова криза, що не оминула й Україну, вкотрепоставила перед наукою і практикою надзвичайно складні й багатогранні питання:як керувати економічним циклом? Як не допускати, з одного боку,«перегріву» економіки, з другого — вберегтися від її спаду, що значною мірою обумовлюєтьсяпопередніми надмірними темпами зростання? Якщо спад все-таки настав, як вийти знього з мінімальними втратами? Чи є кризи виключно об'єктивним явищем, щообумовлюється циклічним характером економічного розвитку, чи в їх основі лежатьпрорахунки економічних агентів — держави, домогосподарств і суб'єктівпідприємництва, чи це є поєднанням дії об'єктивних і суб'єктивних чинників?Крім того, в умовах глобалізації економіки та інтернаціоналізації фінансівпостає ще одне питання: чи можна сховатися від кризи за національними«парканами»? Зазначені питання містять багато аспектів філософськогой морального, економічного й екологічного, політичного й геополітичногохарактеру. Кожен із них потребує ґрунтовного дослідження і навряд чиколи-небудь людство зможе віднайти однозначну відповідь на поставленізапитання.
Скажімо, хіба не є філософською, моральною, економічною йекологічною проблемами бажання людства жити все краще, споживати все більше різноманітнихтоварів і послуг? Адже саме це бажання у процесі економічної діяльностіпризводить до неконтрольованого знищення природи й виснаження природних ресурсів.Скільки потрібно людині тих чи інших благ для забезпечення її потреб і якимисаме мають бути ці потреби? Світовій спільноті давно вже пора від розмов прообмеженість запасів природних ресурсів перейти до контролю за їх використанням.І це лише один аспект проблеми. Інший полягає в тому, що людство постійнорозвивається і зупинити прогрес не можна. Відтак суперечності економічногорозвитку, які, по суті, й розв'язуються у період криз, є невід'ємним атрибутомпрогресу.
Проблематиці макроекономічного регулювання на основівикористання інструментарію фіскальної та монетарної політики присвячено працівидатних учених сучасності, зокрема, Дж.М. Кейнса, Дж. Сакса, П. Самуельсона, С. Фішера, М.Фрідмена, Г. Хаберлера, Й.Шумпетера та багатьох інших. Належну увагу цим питанням приділяють і вітчизнянідослідники, серед яких слід назвати праці А. Гальчинського, В. Лагутіна, І.Луніної, І. Лютого, Ю. Пахомова, А. Чухна та інших.
Водночас зазначимо, що універсальних рецептів протидіїкризовим явищам ні економічна наука, ні фінансова практика не виробили. Це й недивно, оскільки кожна нова криза має свої причини, форми прояву й характеррозвитку. Кризи постійно еволюціонують, що можна порівняти, скажімо, з мутацієювірусів грипу. Відповідно вчорашні, цілком ефективні «ліки» — заходий засоби економічної і фінансової політики — можуть виявитися малоефективнимиабо взагалі непридатними в нових умовах. Нині уряди вдаються до заходів, якіпевною мірою можна розглядати як повернення до кейнсіанських рецептів, хочапоки що їх ніхто так не ідентифікує. Водночас інструментарій впливу суттєвооновлений і наразі не має ні достатнього теоретичного обґрунтування, ні досвідупрактичного використання.
ІНСТИТУЩЙНА ФІНАНСОВА ІНФРАСТРУКТУРА УКРАЇНИ:СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ
Надумку фахівців витоки нинішньої фінансової кризи слід шукати в заходах урядів,спрямованих на протидію на основі здійснення політики «дешевих»грошей уповільненню темпів економічного зростання, яке відбувалося на початкунинішнього століття у провідних економіках світу. Так, наприклад, Федеральнарезервна система США у 2003 році знизила облікову ставку до 1 % порівняно з 6,5 % у 2000 році. Надмірнапропозиція грошей, по-перше, цілком закономірно призвела до зростання рівняінфляції, по-друге — до утворення надлишку кредитних ресурсів, що, у свою чергу,спонукало комерційні банки до розширення обсягів кредитування, у тому числііпотечного. Це позитивно вплинуло на розвиток будівельної й суміжних галузей, аотже, й на економічну динаміку. Одночасно кредитний бум супроводжувавсязростанням обсягів і частки надмірно ризикових угод з клієнтами, які не малидостатньої платоспроможності. Реально оцінюючи ситуацію, банки вдавалися дострахування своїх ризиків, внаслідок чого відбувалася дивна метаморфоза: кредити,проблемні за суттю, перетворювалися на високоякісні за формою — рейтинговіагентства класифікували їх як найнадійніші. Ринок заполонили відповіднііпотечні цінні папери, які завдяки високим рейтингам набули популярності вінвесторів і спекулянтів.
Цілком очевидно, що було штучно створено і пропозицію, іпопит, отже рано чи пізно на такому ринку мав статися обвал. На початку 2005 року в США, Великобританії,Японії почалося зниження цін на нерухомість, а в середині 2006-го вони впалинастільки, що ринкова вартість житла стала меншою від суми заборгованостібанкам за кредитами на його придбання чи будівництво. Оскільки значна частинапозичальників фактично були інвесторами, які вкладали гроші в нерухомість зметою вигідного її перепродажу, то їм і іншим позичальникам було вигіднішевідмовитися від погашення кредитів, віддавши банкам заставне майно. Проте вумовах падіння цін на ринку нерухомості банки були не в змозі його продати тазмушені були списувати такі проблемні борги за рахунок своїх резервів, які швидковичерпалися. Першими постраждали інвестиційні банки, в яких подібні безнадійніактиви значно перевищували власний капітал. Причому йдеться про найпотужнішібанківські установи, які були основними учасниками на світових фінансових ринках:так, компанія "LehmanBrothers"проголосила себе банкрутом, а банк "MerrillLynch" з метоюуникнення банкрутства готується до продажу"BankofAmerica".
Саме цей період можна вважати початком повномасштабноїфінансової кризи. Нормальне функціонування фінансової системи забезпечуєтьсястабільним кругообігом фінансових ресурсів, і будь-які порушення в цьомупроцесі негативно позначаються на економіці. У даному разі можна говорити про утворення«тромбу», який становив смертельну загрозу. Якщо до цього часу насвітових фінансових ринках мав місце певний надлишок ресурсів і проблемою булознайти, куди їх інвестувати (до речі, завдяки цьому інвестиції спрямовувалисяна нові ринки, у тому числі й в Україну), то внаслідок іпотечної кризи в СШАситуація практично миттєво змінилася на протилежну — фінансових ресурсів ужекатастрофічно не вистачало. Безмежна, нічим не підкріплена довіра банків добудь-якого позичальника змінилася недовірою до всіх. Ситуацію погіршила йпаніка на фондових ринках, оскільки інвестори намагалися позбутися ціннихпаперів, причому не лише сумнівних, а й надійних. Відповідно почалискорочуватися обсяги кредитування як унаслідок обмеженості в ресурсах, так ізагальної недовіри, що, у свою чергу, негативно позначилося на діяльностіпідприємств і платоспроможності громадян. Ця ланцюгова реакція, що докотилася йдо України і нині набирає обертів, може призвести до глибокоїфінансово-економічної кризи, якщо терміново не вжити відповідних антикризовихзаходів.
Поточнаситуація у світових економіці й фінансовій системі має всі ознаки глобальноїкризи на відміну від фінансової кризи 1998 року, яка мала регіональнийхарактер. Кризу 1998 року, що почалася з азійського регіону і поширилася накраїни пострадянського простору, у тому числі Україну, було локалізовано в доситьстислі терміни. Безумовно, будь-яка криза має декілька причин, але завжди можнавиділити ключовий чинник її продукування. Так, у нашій країні головною причиноюкризи була необґрунтована боргова політика держави, зумовлена дефіцитомдержавного бюджету, рівень якого у 1992 році становив 13,8 %, у 1994-му — 8,9 % до ВВП. При цьому до1996 року переважало його емісійне фінансування, що стало одним із чинниківгіперінфляції. З метою стабілізації національної грошової одиниці, починаючи з1996 року, було здійснено перехід до боргового фінансування бюджетного дефіцитуза рахунок як зовнішніх, так і внутрішніх державних позик. Хоча у структурідержавного боргу України протягом усієї історії його формування зовнішняскладова становить дві третини, у 1997 році внутрішні державні позики, щодорівнювали 4,95 млрд. грн.., більше ніж утричі перевищили зовнішні — 1,5 млрд.грн.
Запозичення на внутрішньому ринку мали явні ознаки так званоїфінансової піраміди, а на зовнішніх ринках — певною мірою авральний характер. Позичаючигроші, по суті, у всіх, хто їх давав, українська держава вочевидь нерозрахувала свої фінансові можливості й у 1998 році опинилася на грані дефолту. Проблему вдалосярозв'язати лише шляхом реструктуризації зовнішнього боргу перед Лондонським іПаризьким клубами кредиторів і перед позичальниками на внутрішньому фінансовомуринку. Внаслідок цього багато українських банків, які були основнимикредиторами держави на внутрішньому ринку (при цьому держава їх усілякозаохочувала засобами податкової й регуляторної політики), опинилися у скрутномустановищі, а деякі навіть збанкрутували.
Сьогодні є всі підстави стверджувати, що уроки згаданоїфінансової кризи певною мірою пішли на користь державі, яка наразі здійснюєдосить зважену політику дефіцитного фінансування: починаючи з 1998 року й дотепер,бюджетний дефіцит перебуває у припустимих межах, не перевищуючи 2—3 % ВВП.Значно зменшилася частка вкладень у державні цінні папери у структурі активівкомерційних банків. Якщо на кінець 1998 року співвідношення вкладень у державні цінніпапери і кредитів, наданих в економіку, становило 14,5 %, то на кінець 2000-го — лише 3,0 %. Причому основнимкредитором уряду став, як це й має бути, Ощадний банк України. Саме активнекредитування економіки в кінці 90-х років минулого століття стало одним із чинниківмакроекономічної й макрофінансової стабілізації та виходу на траєкторіюекономічного зростання. Це, у свою чергу, сприяло оздоровленню ситуації у сферідержавних фінансів.
Водночас,як засвідчує нинішня економічна й фінансова ситуація в Україні, не всі урокикризи 1998 року вітчизняні політики й фінансисти добре засвоїли. Так, у сферідержавних фінансів продовжувалася непродумана й необґрунтована політика, якуварто було переглянути. Повернення громадянам їх знецінених вкладів в установахОщадбанку, проте лише за умови забезпеченості цього процесу достатнімиресурсами. Однак політична нестабільність, що супроводжувалася частими змінамиуряду, призвела до того, що практично всі гілки влади і представники всіхполітичних сил у тій чи іншій формі віддавали перевагу популізму, заграючи звиборцями. Подібна політика спричинила те, що й мала спричинити, —розкручування інфляції і, врешті-решт, падіння курсу національної валюти. Цічинники обумовлюють нестабільність в економіці й фінансах, підривають довіру дофінансових установ, вкрай ускладнюючи ситуацію. Саме тому наразі знову гостропостали питання макроекономічної й макрофінансової стабілізації, визначеннямісця й ролі фінансів у забезпеченні потреб соціально-економічного розвитку.
Нинішню кризу у світі визначають як фінансову за походженнямі змістом, хоча безперечно її підґрунтям є глибинні внутрішні процеси векономіці, пов'язані з циклічністю її розвитку. Найближчими роками вона значноюмірою зумовлюватиме характер, напрями і специфіку розвитку всіх країн світу.Зазначимо, що фінансовий чинник продукування криз поступово стає одним іздомінуючих. Якщо Велика депресія 30-х років XX століття була започаткованакризою перевиробництва, то нинішня фінансова криза розпочалася з іпотечноїкризи у США. І хоча методи боротьби з нею схожі за змістом, проте є різними заспрямованістю. Нині, як і тоді, уряди вдаються до своєрідних грошових ін'єкцій,спрямованих на відновлення кругообігу фінансових ресурсів, що призвів донеплатоспроможності окремих суб'єктів. Та якщо з метою подолання наслідківВеликої депресії влада на основі кейнсіанських рецептів стимулювання сукупногопопиту й теорії мультиплікатора вдавалася до державного фінансування так званихгромадських робіт, то нині спрямувала зусилля на підтримку інституційфінансової інфраструктури — комерційних і інвестиційних банків, страхових іінших фінансових компаній. По суті, кризу намагаються приборкати там, де вонасфокусувалася. Така ситуація потребує глибокого дослідження засад функціонуванняфінансової інфраструктури та її впливу як на процеси зародження і загостренняфінансових криз, так і їх подолання. Актуальним у теоретичному і практичномуаспектах стає питання: чим є нинішня фінансова інфраструктура в умовах глобалізованоїекономіки — чинником генерування кризи чи макроекономічної стабілізації?
На жаль, фінансовій інфраструктурі ринкової економіки насьогодні не приділено належної уваги в науковій літературі.
Вважаємо, що фінансова інфраструктура може розглядатися удвох вимірах: по-перше, враховуючи забезпечувальну роль фінансів відносно економіки,у їх розумінні як однієї з вихідних, основоположних і домінуючих складовихекономічної інфраструктури, по-друге — як сукупність різних елементів, щозабезпечують функціонування фінансів як суспільного інституту, ворганізаційному й інструментальному наповненні.
Організаційна фінансова інфраструктура являє собою сукупністьвідповідних структур, що забезпечують функціонування фінансів й управлінняними, та включає три складові: управлінську, інституційну й обслуговуючу.Управлінська фінансова інфраструктура представлена сукупністю фінансовихорганів, на які покладено функції оперативного управління у сфері державнихфінансів і регуляторної діяльності щодо інституцій фінансового й страховогоринків і ринку фінансових послуг, а також фінансовими службами галузевихміністерств, відомств, підприємств, організацій і установ. Інституційнафінансова інфраструктура — це сукупність фінансових інституцій, якіфункціонують на фінансовому й ринку фінансових послуг, виконуючи функції змобілізації, переміщення й інвестування грошових ресурсів. Обслуговуючафінансова інфраструктура включає суб'єкти, одні з яких виконують функціїорганізаційних посередників на фінансовому ринку (біржі, брокерські й дилерськіконтори тощо), інші — допоміжні функції на ринку цінних паперів (реєстратори,депозитарії, клірингові центри та ін.). До неї належать також юридичні особи,які, не будучи фінансовими за змістом своєї діяльності, надають послуги різнимсуб'єктам у сфері фінансової діяльності (аудиторські й консалтингові фірми,інформаційні, рейтингові й аналітичні агенції, ріелтерські контори, бюрокредитних історій тощо).
Суб'єкти організаційної фінансової інфраструктури виконуютьсвої функції, використовуючи сукупність різноманітних фінансових інструментів(інструментальне наповнення фінансової інфраструктури). Результативність іефективність їх діяльності багато в чому залежать від дієвості, надійності,передбачуваності й керованості використання цих інструментів. Фінансовийінструментарій постійно розвивається у частині як удосконалення діючих інструментів,так і запровадження нових їх видів. Фінансовий інжиніринг — розробка івпровадження нових фінансових інструментів — наразі є одним із головнихнапрямів розвитку фінансів, тому державні органи й фінансові інституціїприділяють йому велику увагу.
З огляду на проблематику фінансової кризи у контексті подійна світових фінансових ринках основний інтерес становить інституційна фінансоваінфраструктура як з боку внутрішніх засад її функціонування, так і взаємодії зсуб'єктами управлінської інфраструктури. На наш погляд, до інституційноїінфраструктури належать суб'єкти підприємництва, що формують фінансовий секторекономіки: комерційні банки й небанківські кредитні установи, страхові компаніїй недержавні пенсійні фонди, факторингові й лізингові компанії, інститутиспільного інвестування й компанії з управління активами. В Україні управлінськафінансова інфраструктура представлена державними фінансовими органами (Міністерствофінансів, Державна податкова адміністрація, Державне казначейство, Державнаконтрольно-ревізійна служба, Рахункова палата, Державний департамент зфінансового моніторингу), органами управління Пенсійним фондом і фондамисоціального страхування та органами, що здійснюють регуляторну діяльність(Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Державна комісія зрегулювання ринків фінансових послуг). Особливе місце в організаційнійфінансовій інфраструктурі належить центральному банку. З одного боку, цедержавний регулятор у банківській системі, і за цими функціями він має бутивіднесений до управлінської фінансової інфраструктури. Але, з другого боку,банк є фінансовою інституцією. І хоча він функціонує на відмінних відкомерційних банків засадах, усе ж більше належить до інституційноїінфраструктури, хоча й не є складовою фінансового сектору економіки.
У складі інституційної фінансової інфраструктури можнавиділити три сегменти — страховий, кредитний ринки й ринок цінних паперів (фондовий). Усівони об'єднані спільним полем діяльності (фінансовий сектор економіки), прицьому по-різному пов'язані з нинішньою кризою як у світовому, так інаціональному масштабах. Це зумовлюється специфікою і спрямуванням діяльностікожного з них, а також різним характером послуг, які вони надають. Якщоінституції кредитного й фондового ринків безпосередньо забезпечують рухфінансових потоків в економіці, то страхування — насамперед надання фінансовогозахисту від певних подій. До нинішньої фінансової кризи всі сегменти розвивалисядосить активно і стабільно, про що свідчать дані таблиці. Це стосуєтьсянасамперед показників, що характеризують обсяги й рівень їх профільноїдіяльності.
Таблиця. Динаміка розвитку основних складовихінститудійної фінансової інфраструктури в УкраїніСегменти інфраструктури 2004 2005 2006 2007 1 півріччя 2008 Кредитний ринок Кількість: — комерційних банків 181 186 193 198 196 — кредитних спілок 622 723 764 840 849 Статутний капітал, млрд. грн..: — комерційних банків 11,6 16,1 26,4 43,1 55,1 — кредитних спілок 0,2 0,7 1,1 1,5 1,7 Залучені ресурси, млрд грн: — комерційних банків 83,0 132,7 184,2 279,7 321,1 — кредитних спілок 0,6 1,2 1,9 3,5 4,0 Заборгованість за кредитами, млрд. грн..: — комерційних банків (в економіку) 88,6 143,4 245,2 426,9 518,1 — кредитних спілок 0,7 1,4 2,6 4,5 5,4 Страховий ринок Кількість страховиків 387 398 411 446 469 Статутні фонди, млрд. грн.. 5,5 6,6 8,4 10,6 12,0 Чисті страхові премії, млрд грн 9,7 7,5 8,8 12,4 7,6 Чисті страхові виплати, млрд грн 1,4 1,5 2,3 3,9 3,2 Фондовий ринок Кількість: — інститутів спільного інвестування 105 284 519 577 716 — компаній з управління активами 88 159 228 334 394 — фондових бірж 8 8 8 9 9 Обсяги емісії цінних паперів, млрд грн, у тому числі: 34,8 62,0 84,1 133,3 - — акції 28,3 24,8 43,5 50,0 27,8 — корпоративні облігації 4,1 12,8 22,1 44,5 20,0 — інвестиційні сертифікати 2,2 23,9 18,4 36,6 41,9 Обсяги торгів цінними паперами, млрд грн, у тому числі: 321,3 403,8 492,8 754,3 - — неорганізований ринок 311,9 387,4 463,7 719,1 - — організований ринок, 9,4 16,4 29,1 35,2 17,9 у тому числі ПФТС 8,3 14,5 28,0 30,8 15,7
Джерело: складено за даними Національного банку України,Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку і Державної комісії зрегулювання ринків фінансових послуг.
Загаломможна стверджувати, що сформована мережа установ інституційної фінансовоїінфраструктури поступово наближається до потреб розвитку економіки України,хоча досі, як видно з наведених даних, мають місце відчутні диспропорції врозвитку її окремих сегментів. Деякі складові, не наведені в таблиці (ломбарди,факторингові й лізингові компанії, недержавні пенсійні фонди та інші), ще невідіграють відчутної ролі.
Ниніосновним сегментом інституційної фінансової інфраструктури є кредитний ринок.Основні показники його розвитку в банківському секторі — обсяги залученихресурсів і кредитування економіки — у докризовий період мали просто вражаючі темпизростання. Так, упродовж 2005—2007 років статутний капітал комерційних банків щороку зростав усередньому на55 %,обсяги залучених ресурсів — на 50 %, кредитний портфель — на 69 %. Разом із тим саме цей сектор виявився найбільшуражений кризою. Хоча у першому півріччі 2008 року проявилися перші ознаки сповільненнярозвитку (обсяги залучених ресурсів зросли лише на 15 %, кредитнийпортфель — на 29 %), явних ознаккризи не відчувалося. Однак протягом жовтня — листопада 2008 року ситуація у банківській системі кардинальнозмінилася. І навряд чи можна стверджувати, що для цього не було об'єктивнихпередумов. Вони були і полягали, насамперед, у агресивній політиці нарощуванняобсягів кредитування, яка не відповідала ресурсному потенціалу українських банківі спричинила стрімке зростання ресурсного дисбалансу в їхній діяльності (рис.1).
Зрисунка видно, що до 2006 року комерційні банки вели досить обережну й зваженуполітику, здійснюючи кредитування в межах свого ресурсного потенціалу (сумастатутного капіталу й залучених від юридичних і фізичних осіб коштів).
У подальшому вони значно активізували діяльність, допустившизначний розрив між кредитними вкладеннями в економіку і ресурсним потенціалом:якщо у 2006 році він становив 34,9 млрд. грн.., то у 2007-му — вже 104,1 млрд.,а в першому півріччі 2008-го — 141,9 млрд. грн.., тобто обсяги кредитування в1,4 раза перевищували наївні можливості. Нестачу власних і залучених ресурсівбанки компенсували заповненнями на міжбанківському й зовнішніх фінансовихринках, а також емітуючи корпоративні облігації й розміщуючи їх на внутрішньомуфондовому ринку.
Обсягиміжбанківського кредитування стрімко зросли: у 2007 році — 48,5 млрд. грн…порівняно з 19,8 млрд. у 2006-му і 10,9 млрд. грн… у 2005 році. Зростаннятривало й упродовж 2008 року, сягнувши за дев'ять місяців 54,5 млрд. грн…Наразі вони компенсують майже третину дисбалансу між ресурсним потенціаломкомерційних банків та їх кредитними вкладеннями в економіку. Даючи оцінку цьогоринку, зазначимо, що вона є досить неоднозначною. З одного боку, він відображаєінституційні можливості банківської системи у внутрішньому продукуванніресурсів, забезпечуючи їх перелив між банками. Це сприяє максимальноефективному використанню фінансових ресурсів, зводячи до мінімуму їх«простої»: свої тимчасово вільні кошти один банк позичає іншому. Здругого боку, загальний ресурсний потенціал банків від такого переливу незбільшується. Ринок міжбанківських позичок криє в собі відчутні ризики,оскільки за будь-яких ускладнень кожний банк піклуватиметься насамперед провласні інтереси, а відтак обсяги цього ринку можуть досить швидко й істотноскоротитися.
Останніми роками також значно зросла активність комерційнихбанків на ринку корпоративних облігацій України. Якщо у 2004 році їхвипустили на суму всього 0,2 млрд. грн.., то у 2005-му — 2,6 млрд., у 2006-му — 5,0 млрд., а у 2007-му — 18,9 млрд грн. При цьому на даномуринку банки займають 42 % від загальної емісії зазначених фінансових інструментів. Корпоративнізапозичення останнім часом забезпечують покриття 18 % дисбалансу між обсягамикредитування й ресурсним потенціалом банків. Разом внутрішні джерела(міжбанківський кредит і облігаційні позички) забезпечують цей дисбаланснаполовину, відповідно інша половина фінансується із зовнішніх джерел, які істановлять основну загрозу. За даними Національного банку України зовнішнязаборгованість комерційних банків останніми роками, особливо у 2007—2008-му, стрімкозростала (рис.2).Залученняукраїнськими банками зовнішніх джерел фінансування зумовлено кількомапричинами. По-перше, економіка країни була на підйомі й потребувала значнихвкладень. По-друге, внутрішні ресурси, як би їх не оцінювати, дотеперзалишаються й обмеженими, й дорогими. Так, середньозважена процентна ставка застроковими депозитами суб'єктів господарювання у 2007 році становила 6,9 %, за депозитамифізичних осіб— 11 %. У зв'язку зі світовою фінансовою кризою наразі спостерігаєтьсяподорожчання депозитів: за дев'ять місяців 2008 року процентні ставкидорівнювали відповідно 8,1 % і 13,6 %. На зовнішніх ринках до 2007 рокуспостерігався, як уже зазначалося, певний надлишок досить дешевих ресурсів ітому, по-третє, не скористатися з цієї ситуації було б просто безглуздо.По-четверте, виходячи на міжнародні ринки капіталів, українські банки поступовоінтегрувалися у світову фінансову систему.
Водночастака політика, сприяючи розвитку національної економіки й покращанню добробутугромадян, містила й відчутні загрози. Слід зауважити, що період значногорозширення обсягів кредитування й активізації виходу комерційних банків Українина міжнародні ринки капіталів характеризується істотними змінами й у структурікредитного портфеля за позичальниками (рис. 3).
Як видно з наведених даних, за досить короткий термін — три з половиною роки — частка кредитів, виданихфізичним особам, збільшилася у 2,2 раза. Водночас структура кредитування за видами валютістотних змін не зазнала, хоча збільшилася частка кредитів у іноземній валюті.Так, якщо на кінець 2004 року заборгованість фізичних осіб за кредитами,наданими в іноземній валюті, становила 55,1 % від їх загальної заборгованості,то на кінець першого півріччя 2008-гo — 62,1 %. У частині кредитуванняюридичних осіб ці показники станови-відповідно 39,6 % і 42 %.
Уподібному підході до розвитку кредитування фізичних осіб навряд чи все кожнаоцінити позитивно. Дійсно, значна частина цих кредитів мала споживчий характері спрямовувалася на придбання імпортних товарів (автомобілів, побутової технікитощо), тобто, по суті, українські банки кредитували іноземних виробників. Але жце кредитування значною мірою і здійснювалося за рахунок зовнішніх запозиченьбанків. Тому стверджувати, що саме Україна кредитувала розвиток економік іншихкраїн навряд чи буде коректно. Подібні переміщення ресурсів в умовахглобалізованої світової економіки є цілком природним явищем. Можливо українськаекономіка й не мала прямої вигоди від цього, але таке кредитування справилопомітний позитивний вплив на зростання рівня життя населення, адже кредитистали доступними не лише заможнім громадянам, а й тим, хто за вітчизнянимимірками мав середній рівень доходів, а у певних випадках — нижчий за середній.
Взагалі слід відзначити, що українські банки нарештіповернулися обличчям до клієнтів, змінивши стратегічне бачення своєї місії тадіяльності. Якщо на початку нинішнього століття не всі банки сприймали громадяняк надійних і важливих партнерів, а в середині 90-х років минулого століттявзагалі приділяли їм мало уваги, то нині роздрібний банківський бізнес стає всевагомішим напрямом розвитку. Подібні тенденції у кредитній діяльності комерційнихбанків є характерною ознакою ринкової економіки та заслуговують на позитивнуоцінку.
Проблеми зовнішнього покриття нестачі ресурсів навнутрішньому фінансовому ринку, як і з будь-яких інших запозичень, визначаютьсязабезпеченням платоспроможності банків за своїми борговими зобов'язаннями. Самев цій площині проявилися перші ознаки кризових явищ у окремих банків, які свогочасу активно виходили на ринки зовнішніх запозичень. Доки на світовихфінансових ринках було достатньо ресурсів, і відносно дешевих, проблем ізрефінансуванням боргів за рахунок нових запозичень (саме на це орієнтувалисяукраїнські банки-позичальники) не було. Однак світова фінансова кризакардинально змінила ситуацію, і на початку осені 2008 року окремі вітчизнянібанки опинилися у скрутному становищі, не маючи власних ресурсів для вчасногопогашення зовнішніх боргів. Водночас це були проблеми лише окремих банків, хочай досить відчутні, але навряд чи критичні для банківської системи загалом.Певною мірою ситуацію підправило проведене НБУ рефінансування проблемнихбанків.
Цяситуація спричинила найбільшу загрозу для банківської системи — панічні настроїу вкладників банків: побоюючись за свої заощадження, вони почали їх масовознімати, причому не лише з депозитних рахунків у проблемних, а й в іншихбанках. У таких умовах завжди потрібні вчасні й рішучі дії, щоб приборкатинегативні тенденції на початку їх зародження. Цікаво, що саме Україна маєпозитивний досвід урегулювання подібних ситуацій. У набагато складніший періодполітичного протистояння — під час «помаранчевих» подій 2004 року —НБУ прийняв рішення про тимчасову заборону на зняття коштів з депозитнихрахунків до закінчення їх терміну, що досить швидко стабілізувало ситуацію.
Восени 2008-го замість того, щоб діяти, керівництво центральногобанку почало обговорення ситуації, у тому числі в засобах масової інформації,отримавши цілком закономірно зворотний ефект: чим більше вкладників переконувалиу відсутності загрози, тим менше вони вірили в це. В остаточному підсумкутимчасову заборону на зняття коштів із депозитних рахунків було запроваджено,але невчасність цього рішення призвела до відчутного вимивання коштів ізбанківської системи і зменшення її ресурсного потенціалу, а отже й потенціалуукраїнської економіки. Безумовно, подібне рішення створює певні незручності длявкладників і порушує їхні права, визначені у кредитній угоді (хоча достроковезняття коштів із депозитних рахунків теж можна розглядати як порушення прав ужебанків, адже кошти перебувають в обороті). Однак подібні незручності не можна йпорівняти з наслідками для економіки, а також вкладників і суспільства, відпотенційно можливої кризи в банківській сфері.
Фактично подібні дії спровокували подальше загостренняситуації, і не лише в банківській системі, а й загалом в економіці — стався, посуті, обвал національної валюти. До того ж, падіння курсу гривні зумовлюєтьсяне тільки, а можливо, й не стільки світовою фінансовою і кризою в банківськійсистемі України. Справжні, глибинні причини походять від внутрішніх проблем, аджекурс національної валюти є відображенням стану економіки й політичноїстабільності. При цьому головною проблемою була й залишається відсутністьреалістичної й обґрунтованої стратегії розвитку економіки й фінансової системи7,внаслідок чого він має непослідовний і хаотичний характер. Загрози й ризикирозвитку не визначаються, отже, і не формується система упереджувальнихзаходів.
Наприклад, хіба загрози розвитку вітчизняної чорноїметалургії, яка забезпечувала основну частину валютних надходжень, були абсолютноне передбачуваними? Ні, про них було відомо давно, але мало що робилося длямодернізації галузі. Фактично, користуючись сприятливою ситуацією на світовихринках, власники підприємств галузі збирали «вершки», що не моглотривати безкінечно. Після різного падіння попиту на метал передусім унаслідокскорочення обсягів будівництва, зумовленого іпотечною кризою, підприємствагалузі виявилися неконкурентоспроможними, їхні власники й керівники звертаютьсядо влади по допомогу. Та чому вони раніше (криза, яка безпосередню їхстосувалася, розпочалася ще у 2006 році) практично нічого не робили дія модернізаціївиробництва? Аналогічне стоиться й інших експортно-орієнтованих галузей економіки, а такожбудівництва згадаємо лише «роздуті» ціни на житло в Києві).
Звернення про допомогу до держави є проявом рецидивівмислення часів адміністративної економіки, хоча з моменту переходу до ринковихвідносин минуло багато часу. До того ж, наразі взагалі чітко не визначені концептуальніпідходи до надання фінансової допомоги окремим підприємствам і галузям, а їхзвернення до влади побудовані, як правило, на залякуванні наслідками кризи.Справді, криза досить глибока і державна підтримка, очевидно, потрібна.Виникають лише запитання: за рахунок кого, з якою метою і в якій формі вона маєнадаватися? Що отримаємо сьогодні та у перспективі і, врешті-решт, де взятистільки коштів (які нині просять підприємства майже всіх галузей) у поки щодосить бідній країні?
Не заглиблюючись в аналіз ситуації, що склалася в економіціУкраїни та на валютному ринку (що є предметом окремого дослідження), зупинимосяна окремих діях центрального банку, які зумовили, і не лише з нашої точки зору,загострення ситуації в банківській системі. Якби НБУ не мав позитивного досвідустабілізації національної валюти у другій половині 90-х років минулогостоліття, його окремі дії можна було б розцінити як непрофесіоналізм, аджедеякі з них навіть не піддаються логічному поясненню. Насамперед це стосуєтьсяпроведеної влітку 2008 року ревальвації гривні (офіційний курс НБУ опустився допозначки4,84грн. за долар США, на готівковому ринку — до 4,60 грн.). Враховуючи високий рівень інфляції(станом на кінець липня — 114,9 % у річному обчисленні), нестійкий станекономіки, від'ємне сальдо торговельного балансу, визнати ці дії як обґрунтованінавряд чи можна. Більше того, керівництво НБУ заявляло, що у перспективі курсгривні має дорівнювати приблизно 4 грн. за долар, і саме це відображатимереальну вартість гривні в контексті рівня розвитку економіки України. Досі реальногопояснення подібній політиці НБУ так і не надав.
Ще більш незрозумілу позицію (по суті, сторонньогоспостерігача) зайняв центральний банк у період загострення ситуації навалютному ринку. Адже ніхто інший, як він згідно з чинним законодавством має забезпечуватистабільність національної валюти. Своєю ж бездіяльністю, як би її не інтерпретували,НБУ спровокував стрімку девальвацію гривні. Пояснення щодо переходу доринкового курсоутворення ще можна було б якось прийняти, якби не попередняревальвація гривні. А загалом подібні маніпуляції на валютному ринку наводятьна думку про чиюсь зацікавленість у подібних спекулятивних коливаннях курсу,адже в таких діях жодного натяку немає на врахування інтересів національноїекономіки, фінансової системи в цілому й банківської зокрема, не кажучи вже пропересічних громадян.
Пояснювати,чим загрожує валютна нестабільність, немає потреби. З огляду на проблематикуданої статті зауважимо, що для інституційної фінансової інфраструктури цязагроза є досить відчутною. Безумовно, комерційні банки в умовах нестабільностіможуть заробляти на валютних спекуляціях, що завжди й роблять, їх можназвинувачувати у корпоративному егоїзмі (хоча ринкова економіка фактично наньому й засновується), але тоді у цьому ж треба звинувачувати й центральнийбанк. Однак треба враховувати незаперечний факт — доходи від валютних спекуляцій, що єодномоментними, ніколи не зможуть компенсувати наступних втрат, яких можутьзазнати банки.
Загалом стосовно банківського сегмента інституційної фінансовоїінфраструктури в Україні зазначимо, що наразі існують істотні загрози йогостабільності подальшому розвитку. Їхня внутрішня складова поки що не доситьвідчутна. Так, якщо на кінець 2007 року частка прострочених кредитів, наданих суб'єктам господарювання,становила0,8 %,сумнівних —0,9 %,то станом на кінець вересня 2008-го — відповідно 1,1 % і 0,8 %. Стосовно кредитів, наданих фізичнимособам, показники становили відповідно 1,1 %, 0,5 % та 1,5 % і 0,9 %. Щоправда ситуаціяможе значно погіршитися внаслідок дії ключової зовнішньої загрози — поглибленнякризи в реальному секторі економіки — і зумовлюватиметься глибиною й тривалістюрецесії. Для мінімізації наслідків цього чинника банки ні в кому разі неповинні без належних підстав обмежувати чи припиняти кредитування економіки.Намагання окремих комерційних банків мінімізувати кредитну діяльність як звласної ініціативи, так і з боку НБУ в остаточному підсумку можуть зашкодитисамим банкам (крім того, поки що реальних альтернатив кредитним операціям, якідають левову частку прибутків, немає). Водночас зазначимо, що нинішня ситуаціяв економіці й фінансовій системі, хоча і є досить загрозливою, протезалишається керованою, а відтак усе залежить від виваженості економічної йфінансової політики держави, дій НБУ й комерційних банків.
Іншийважливий сегмент інституційної фінансової інфраструктури — страховий ринок — ні в національному, ні вміжнародному масштабах не мав відчутного впливу на зародження й розвитокфінансової кризи. Швидше навпаки, досить потужні всесвітньо відомі страховікомпанії опинилися у скрутному становищі внаслідок нинішньої кризи, оскільки незавжди в змозі фінансово забезпечити сплеск страхових подій. Так, заявила прозагрозу банкрутства одна з найпотужніших у світі — американська страхова компанія "AIG", яка була одниміз лідерів з перестраховки фінансових ризиків, у тому числі у сфері іпотечногокредитування. В Україні (де "AIG" теж працювала) поки що подібної ситуації неспостерігається з простої причини — страхування охоплює трохи більше 10 % страхового поля,а розвиток цієї сфери в останні роки забезпечувався переважно за рахунок йогономінально добровільних, а фактично обов'язкових форм, насамперед страхуванняавтотранспортних засобів при їх придбанні в кредит, а також страхування майнапри іпотечному кредитуванні і страхування у сфері туризму. Так, якщо загаломчисті страхові премії у 2006 році порівняно з 2005-м зросли на 17,3 %, у 2007 році порівняно з2006-м — на 40,9 %, то зістрахування наземного транспорту (крім залізничного) — відповідно на 82,8 % і 173,7 %. При цьому значнозросла частка цього виду страхування в загальній сумі чистих страхових премій:у 2005 році — 13,9 %, у 2006-му — 21,7 %, у 2007-му — 27,6 %. Поступово цейвид страхування витіснив страхування фінансових ризиків, частка якого мала такудинаміку:2005рік — 19,7%,2006-й — 17,0 %, 2007-й — 13,0 %.
Цілком очевидно, що фінансова криза негативно позначиться надіяльності українських страхових компаній. Насамперед можуть відчутно скоротитисясуми страхових премій у зв'язку зі зменшенням доходів громадян (як за рахунокнаслідків згортання виробництва, так і в результаті падіння курсу національноївалюти), а також згортання банківського кредитування фізичних осіб. Стосовнострахових виплат зазначимо, що основною загрозою може бути страхуванняфінансових ризиків, оскільки в умовах кризи їх імовірність істотнозбільшується. Тому зниження частки цього виду страхування в останні рокивідчутно зменшує загрози для страхового сегмента. Щодо вищезгаданихнапівобов'язкових видів страхування зазначимо, що, безумовно, вони містятьпевні ризики, але через їх специфіку не є надто загрозливими. Безперечно, кризапозначиться і вже позначається на туристичному бізнесі, а відтак і на обсягахстрахування. Проте загалом це скорочення практично пропорційно відіб'ється наобсягах і страхових премій, і страхових виплат унаслідок зменшення кількостізастрахованих туристів. Отже, це можна розглядати як загрозу розвиткустрахового ринку, а не банкрутства страхових компаній.
Складнішою є ситуація у страхуванні, пов'язаному з кредитнимсегментом фінансового сектору. Розвиток страхування автотранспортних засобів вУкраїні наразі прямо залежить від активності банків. Хоча поки що обсягипродажів автомобілів не скорочуються (а до певного періоду можуть і зростати — громадянипереорієнтовують свої заощадження з фінансових активів у дорогі товаритривалого користування), кредитування їх купівель банки практично призупинили.Відповідно зменшується і кількість страхових угод зі страхування автотранспортнихзасобів, оскільки загалом воно є добровільним. Однак у частині зростаннястрахових виплат, які можуть бути зумовлені кризою, прямої загрози українськимстраховим компаніям наразі не існує, адже вони страхують ризики, пов'язані зпошкодженням, повною загибеллю чи втратою автотранспортного засобу, що єпредметом застави. За фінансові ризики, які обумовлюються неплатоспроможністюпозичальника, страхова компанія перед кредитною установою відповідальності ненесе. Цей ризик комерційного банку чи кредитної спілки забезпечується власнезаставою. Подібна ж ситуація має місце й у сфері страхування при іпотечномукредитуванні. Припиняється будівництво, згорнуто кредитування придбання чи будівництважитла — отже, зменшаться й обсяги страхових премій. Але фінансові ризики, якіможуть виникнути при неплатоспроможності позичальників, нині страхові компаніїберуть на себе неохоче.
Такимчином, можна стверджувати, що страхові компанії поки що не відчули такоговпливу фінансової кризи, як комерційні банки, які до певної міри і провокуваликризу, і водночас відчутно постраждали від неї. Неістотним і опосередкованимвпливом на зародження фінансової кризи в Україні можна вважати те, що своєюстраховою підтримкою вони сприяли банкам у розвитку кредитуванняавтотранспортних засобів, будівництва і придбання житла. Більше того, вониналагодили співпрацю на основі укладання угод, а окремі банки створили власністрахові компанії. Без такої підтримки кредитні установи не змогли б такуспішно й прискорено розвивати згадані досить ризикові напрями кредитування. Зпозицій розвитку інституційної фінансової інфраструктури цю співпрацю можнаоднозначно вважати позитивною тенденцією. Нинішні проблеми у фінансовій сфері,що можуть поглибитися в майбутньому, з цією співпрацею не пов'язані, а зумовлюютьсяіншими чинниками, що сформувалися у кредитній системі і про які йшлося вище.
Досить складною є ситуація на українському фондовому ринку.На значних проблемах у його функціонуванні, насамперед структурних диспропорціях,наголошують багато дослідників. Зауважимо, що, хоча за кількісними параметрами(див. табл.) він розвиваєтьсядосить динамічно, його головна проблема — закритість і непрозорість — залишаєтьсянерозв'язаною тривалий час (у 2003 році на ринку цінних паперів неорганізований ринок займав 97 %, у 2006-му — 94,1 %, у 2007-му — 95,3 %). Якщо раніше цеможна було пояснити його формуванням заново у зв'язку з переходом до ринковихвідносин, а на початковій стадії функціонування — націленістю на розв'язання завданьприватизації, то наразі відсутність прогресу в посиленні його транспарентностіє неприйнятною для економіки й суспільства. Скажімо, чи може індекс ПФТС, назразок фондових індексів провідних торговельних майданчиків світу, відображатиреальні процеси в економіці України, якщо обсяги угод, укладених на цій біржі,не охоплюють і 5 % ринку цінних паперів? Відповідно ні біржа ПФТС, ні іншівісім українських бірж не відіграють тієї ролі, яку мають відігравати якорганізатори торгівлі і провідні суб'єкти обслуговуючої фінансової інфраструктури.
Фондовий ринок України, як і інших країн світу, негативнореагує на загострення економічної кризи і насамперед зниженням інвестиційноїактивності. Можна стверджувати, що суб'єкти його інституційної інфраструктури відчутнопостраждали і можуть ще більше постраждати внаслідок зменшення як обсягівоперацій з цінними паперами, так і їхньої дохідності. Це, у свою чергу,негативно позначиться й на суб'єктах підприємництва, для яких ускладнюєтьсядоступ до ресурсів. При цьому зазначимо, що фондовий ринок на відміну відбанківської системи і страхування може набагато сильніше впливати на кризовіпроцеси, провокуючи й загострюючи їх. І чим розвиненішим і потужнішим він є,тим сильнішим може бути цей вплив. І хоча поки що, враховуючи нинішній станйого розвитку, негативний вплив навряд чи можливий, варто зупинитися напитаннях взаємозв'язку функціонування фондового ринку й економіки. Йдеться продуже важливий, на наш погляд, теоретико-методологічний аспект, що визначаєзасади функціонування цього ринку — наукові і практичні засади ціноутворення націнні папери, передусім на акції.
ВИСНОВОК ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ
В умовах розвиненої інфраструктури фондового ринку основоюціноутворення є біржова торгівля. Ціни на окремі фінансові інструменти, що формуютьсяна біржі, можна, з одного боку, визнавати як реальні й обґрунтовані, оскількивони є ринковими й відображають урівноваженість попиту і пропозиції. За такихумов неорганізований ринок теж орієнтується на біржу, маючи чіткі ціновіпараметри. Але, з другого боку, рушійні сили ринку, домінуючими серед яких єспекулятивні мотиви (основа доходів інвесторів і торговців — курсові різниці),спричиняють постійні коливання на ньому, адже за цінової стабільності рівеньдоходів від гри на біржі обмежується дивідендами, процентами чи дисконтом, щоне влаштовує гравців. Тому вони постійно розхитують ринок, граючи або напідвищення, або на пониження. Подібні коливання часто є штучними, а відтак цінина окремі фінансові інструменти відхиляються від економічних реалій.
Помітний тиск на процеси ціноутворення на ринку акцій чинятьтакож їхні емітенти — корпорації. І якщо спекулянти зацікавлені в коливаннях ринку, тодіяльність корпорацій спрямована лише на постійне зростання курсу акцій, щозабезпечує підвищення рівня капіталізації акціонерного товариства. Сьогоднііснує думка, що головною метою корпоративного управління й фінансовогоменеджменту є максимізація ринкової вартості фірми, «оскільки досягненняцієї мети, як правило, свідчить про значний економічний потенціал підприємства,забезпечення добробуту акціонерів, максимальні та стабільні прибутки».Такий підхід поділяє більшість вітчизняних і зарубіжних науковців. Разом із тимщодо сучасного визначення основної мети корпоративного управління виникаютьдекілька важливих питань.
Перше. Що реально змінюється у фінансовому забезпеченнідіяльності акціонерного товариства при зростанні його ринкової вартості? Чиприводить зростання цін на акції до зміцнення його фінансового потенціалу?Практично нічого, адже це доходи інвестора від зростання ринкової вартості абоспекулянта — у виглядірізниці між цінами придбання й продажу. Фінансовий потенціал корпораціїзбільшується на основі додаткової емісії акції чи залучення позиковогокапіталу. Безумовно, рівень капіталізації корпорації відчутно впливає наможливості використання цих джерел, але сам по собі він ресурсів не дає. Томурівень капіталізації варто швидше розглядати як один із важливих оціночнихпоказників діяльності акціонерного товариства, що використовується в загальнійсистемі фінансових коефіцієнтів.
Друге. До якої межі може зростати ринкова вартість і чи можепроцес зростання мати безперервний характер? Знову відповідь є очевидною — ні.Будь-який товар, а акції (ринкові, звичайно) — це не що інше, як фінансовийтовар, має граничну корисність і, відповідно, граничну ціну, яка відображаєрівень можливості продажу. У разі його перевищення товар практично не можнапродати. У зв'язку з цим виникає питання: якою буде мета корпоративногоуправління при досягненні граничного рівня капіталізації? Не може ж воназникати. Саме тому періоди зростання змінюються періодами спаду. Такациклічність може як збігатися з економічним циклом, так і відхилятися віднього, адже без неї практично втрачається сенс як у фінансовому управлінні, такі в діяльності окремих суб'єктів на фондовому ринку.
Третє.Які наслідки має реалізація основної мети фінансового менеджменту вкорпораціях? Потенційно можливими серед них є відхилення на певному етапіринкових цін на акції від фінансових реалій, тобто формування тих самих«мильних бульбашок», які, врешті-решт, лопаються. І якщо вониохоплюють широке коло суб'єктів, то спричиняють зародження фінансової йекономічної криз, оскільки негативні тенденції на фондових біржах також вкрайнегативно позначаються на економіці. Отже, саме в меті управління фінансамикорпорацій, що нині є домінуючою формою організації бізнесу, закладено не щоінше, як продукування криз. Тому, з нашої точки зору, питання корпоративногоуправління фінансова наука має переосмислити в контексті згладжування циклу йзапобігання кризам.
ВИКОРИСТАННІДЖЕРЕЛА
1.Льовочкін С., Опарін В., Федосов В. Реформуванняфінансової моделі як основа макроекономічної стабілізації в Україні //Економіка України. — 2008. — № 10. — С. 23.
2.Льовочкін С.В. Макрофінансова стабілізаціяв Україні у контексті економічного зростання: Моногр. — К.: Наша наука ікультура, 2003. — С. 330.
3.Льовочкін С., Опарін В., Федосов В. Фінансоваінфраструктура ринкової економіки: концептуальні підходи // Економіка України.— 2008. — № 11. — С. 57—71.
4.Федосов В., Опарін В., Льовочкін С. Фінансовареструктуризація в Україні: проблеми і напрями: Моногр. / За наук. ред. В. Федосова. — К.: КНЕУ, 2002. — С. 206—220
5.Опарін В. Фінансова система України(теоретико-методологічні аспекти): Моногр. — К.: КНЕУ, 2009. — С. 162—168.
6.Шелудько В.М.Фінансовий менеджмент:Підруч. — К.: Знання, 2006.