Філософські проблеми сучасної науки

/>Міністерство освіти і наукиУкраїни
Житомирський державний університет імені ІванаФранка
Кафедра філософії
Філософські проблемисучасної науки
Курсова робота
студентки6 курсу
природничогофакультету
НовакНадії Олексіївни
Науковийкерівник:
професоркафедри філософії,
доцентСтародубець В.М.
ЖИТОМИР 2010

ЗМІСТ
Вступ. 3
РозділІ. Становлення сучасної науки і її характерні риси. 5
Становлення сучасної науки. 5
Характерні риси науки. 7
Відмінність науки від інших галузей культури. 9
Дія науки на людину. 10
РозділІІ. Філософськіпроблеми сучасної науки. 11
Проблеми біофілософії в сучасній філософіїнауки. 11
Філософія хімії 25
Філософські проблеми взаємозв'язку хімії і фізики. 25
Філософські проблеми взаємозв'язку хімії і біології 26
Філософські проблеми економічної науки. 26
Філософські проблеми сучасної педагогіки. 29
Теоретичні проблеми сучасного мовознавства:пошук дослідницьких парадигм  38
Висновки. 47
Список використаноїлітератури. 49
ВСТУП
 
Актуальністьтеми дослідження. Філософія науки і техніки (на Заходіпревалює напрям «філософія техніки») — напрям філософії, характернийдля XX ст. Його поява викликана передусім надзвичайно широким розповсюдженнямтехніки і технічних засобів саме в цьому столітті, а також усеосяжним впливомнауки та техніки на всі сторони життя суспільства.
І все жінтерес до науки і техніки виник задовго до XX ст. Так, певні міркування прозасоби людської діяльності ми знаходимо вже у Платона йАрістотеля. В епоху Відродження відбуваються події, що свідчать про першіпрояви взаємодії між наукою і технікою. Існують відомості про те, що під часбудівництва Міланського собору його проект уперше було піддано науковійекспертизі (1386 p.). Діяльністю,максимально наближеною до інженерної, займалися Леонардо да Вінчі (1452-1519), Микколо Тарталья (1499-1577),Петро Апіан (1501-1552), Герхард Мєркатор (1512-1594). Щоправда, діяльністю,близькою до інженерної, займалися ще єгипетські будівничі, але давньоєгипетськатрадиція/> перервалася і не дала наслідків, подібних до розвиткуєвропейської традиції. [16 ]
Ізбурхливим розвитком різноманітних наук у всьому світі збільшується відповідно ікількість проблем, пов′язаних із ними. Можна виділити морально-етичні,технологічні, філософські, матеріальні та інші проблеми. Але ми зупинимося нафілософських, оскільки вони є надзвичайно актуальними на даний момент розвиткулюдства.
Мета:
- систематизувати знання, стосовно досліджуваноїтеми;
- виявити проблеми сучасної науки;
- з'ясувати суть наукової проблематики.
Завдання:
- ознайомитися з працями провідних філософів ХХ-ХХІст.;
- виокремити проблеми сучасних наук;
- проаналізувати виникнення і адекватні шляхивирішення проблем сучасної науки.
Об’єктдослідження – проблематика сучасної науки.
Предметдослідження – філософські проблеми сучасної науки.
Методидослідження – аналіз літератури, узагальнення,аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний, метод сходження від абстрактного доконкретного та єдності логічного й історичного.
Структураі обсяг роботи. Робота складається зі вступу, основноїчастини із 2 розділів, висновків, списку використаних джерел, який містить 25 джерел. Повний обсяг роботи становить 53 сторінки, з них основноготексту – 50 сторінок.
 
Розділ І. СТАНОВЛЕННЯ СУЧАСНОЇНАУКИ І ЇЇ ХАРАКТЕРНІ РИСИ Становлення сучасної науки
Наука вїї сучасному розумінні являється принципово новим чинником в історії людства,що виник в надрах новоєвропейської цивілізації в XVI — XVII століттях. Воназ'явилася не на порожньому місці. Німецький філософ Д.Ясперс говорить про дваетапи становлення науки.
Iетап: «становлення логічно і методичноусвідомленої науки — грецька наука і паралельно зачатки наукового пізнаннясвіту в Китаї і Індії».
IIетап: «виникнення сучасної науки, що зростає зкінця середньовіччя, що рішуче затверджується з XVII ст. і що розгортається вусій своїй широті з XIX />ст»[23]. Саме у XVII ст. сталося те,що дало основу говорити про наукову революцію — радикальну зміну основнихкомпонентів змістовної структури науки, висуненні нових принципів пізнання,категорій і методів.
Соціальнимстимулом розвитку науки стало зростаюче капіталістичне виробництво, якевимагало нових природних ресурсів і машин. Для здійснення цих потреб ізнадобилася наука в якості продуктивної сили суспільства. Тоді ж булисформульовані і нові цілі науки, які істотно відрізнялися від тих, на якіорієнтувалися учені старовини.
Грецьканаука була умоглядним дослідженням (само слово теорія в перекладі з грецькогоозначає умогляд), мало пов'язаним з практичними завданнями. У цьому ДревняГреція і не мала потреби, оскільки усі важкі роботи виконували раби. Орієнтаціяна практичне використання наукових результатів вважалася не лише зайвою, аленавіть непристойною, і така наука признавалася низинною.
Тільки уXVII ст. наука стала розглядатися в якості способу збільшення добробутунаселення і забезпечення панування людини над природою. Декарт писав:«Можливо замість спекулятивної філософії, яка лише заднім числомпонятійний розчленовує заздалегідь цю істину, знайти таку, яка безпосередньоприступає до сущого і наступає на нього, з тим, щоб ми добули знання про силу ідіях вогню, води, повітря, зірок, небесного склепіння і усіх іншого оточеннянас тіл, причому це пізнання (елементів, стихій) буде таким же точним, як нашезнання різноманітних видів діяльності наших ремісників. Потім ми таким жешляхом зможемо реалізувати і застосувати ці знання для усіх цілей, для якихвони придатні, і таким чином ці знання (ці нові способи представлення) зроблятьнас хазяями і володарями природи/> [9]».
СучасникДекарта Ф. Бекон, також багато сил що витратив для обґрунтування необхідностірозвитку науки як засоби підкорення природи, висунув знаменитий афоризм:«Знання — сила». Ф. Бекон пропагував експеримент як головний методнаукового дослідження, націлений на те, щоб катувати матір-природу. Самекатувати. Визначаючи завдання експериментального дослідження, Ф. Беконвикористовував слово «inquisition», що має цілком певний ряд значень- від «розслідування», «наслідки» до «тортур»,«муки». За допомогою такої науковій інквізиції розкривалися таємниціприроди.
Стильмислення в науці відтоді характеризується наступними двома рисами: 1)опора наексперимент, що поставляє і перевіряючий результати; 2)панування аналітичногопідходу, що направляє мислення на пошук простих, далі нерозкладнихпершоелементів реальності.
Завдякиз'єднанню цих двох основ виникло химерне поєднання раціоналізму і чуттєвості,що зумовило грандіозний успіх науки. Відмітимо як далека не випадковаобставина, що наука виникла не тільки у певний час, але і у визначеному місці — в Європі XVI століття.
Причинавиникнення науки — своєрідний тип новоєвропейської культури, що з'єднала в собічуттєвість з раціональністю; чуттєвість, не що дійшла, як, скажімо, вкитайській культурі, до чутливості, і раціональність, що не дійшла додуховності (як у древніх греків). Ніколи раніше в історії культури химернепоєднання, що не зустрічалося, особою чуттєвості з особливою раціональністю іпородило науку як феномен західної культури.
Західнукультуру не даремно називали раціональною, і її не схожа на грецькураціональність виявилася дуже добре пов'язана з капіталістичним ладом. Вонадозволила усе багатство світу звести в однозначно детерміновану систему, що забезпечуєза рахунок розподілу праці і технічних нововведень (теж наслідки раціоналізму) максимальнийприбуток. Але у видатного соціолога XX ст. П. Сорокина були основи і для того,щоб назвати західну культуру чуттєвої, оскільки вона старалася міцно спиратисяна досвід. Обидві риси західної культури знадобилися для розвитку науки разом зще однією, також для неї характерною. «У грецькому мисленні відповідь напоставлене питання дається в результаті переконання в його прийнятності, всучасному — за допомогою дослідів і прогресуючого спостереження. У мисленнідревніх вже простий роздум називається дослідженням, в сучасному — дослідженнямає бути діяльністю» [5]. В науці знайшла своє вираження ще однаспецифічна риса західної культури — її діяльнісна спрямованість.
Отже,якщо тепер спробувати дати загальне визначення науки, то воно виглядатиме так:наука — це особливий раціональний спосіб пізнання світу, заснований наемпіричній перевірці або математичній доказі. Виникнувши після філософії ірелігії, наука, певною мірою — синтез цих двох галузей культури, що передувалинею, результат незаперечної віри, що "існувала в середні віки, враціональність Бога, що поєднує особисту енергію Єгови з раціональністюгрецького філосо/>фа" [17 ]. Характерні риси науки
Про такебагатофункціональне явище як наука можна сказати, що це: 1) галузь культури; 2)спосіб пізнання світу; 3) спеціальний інститут (в поняття інституту тут входитьне лише вищий учбовий заклад, але і наявність наукових суспільств, академій,лабораторій, журналів і тому подібне).
Покожній з цих номінацій наука співвідноситься з іншими формами, способами,галузями, інститутами. Для того, щоб ці взаємини прояснити, треба виявитиспецифічні риси науки, передусім ті, які відрізняють її від іншого. Які вони?
НаукаУНІВЕРСАЛЬНА — в тому сенсі, що вона повідомляє знання, істинні для усьогоуніверсуму при тих умовах, при яких вони здобуті людиною.
НаукаФРАГМЕНТАЛЬНА — в тому сенсі, що вивчає не буття в цілому, а різні фрагментиреальності або її параметри, а сама ділиться на окремі дисципліни. Взагаліпоняття буття як філософське не прийнятно до науці, що є приватним пізнанням.Кожна наука як така є певна проекція на світ, як би прожектор, що висвічуєобласті, що представляють інтерес для учених в даний момент.
НаукаЗАГАЛЬНОЗНАЧИМА — в тому сенсі, що отримувані нею знання придатні для усіхлюдей, і її мова — однозначний, оскільки наука прагне як можна чіткішефіксувати свої терміни, що сприяє об'єднанню людей, що живуть в самих різних куточкахпланети.
НаукаБЕЗЛИКА — в тому сенсі, що ні індивідуальні особливості ученого, ні йогонаціональність або місце проживання ніяк не представлені в кінцевих результатахнаукового знання.
НаукаСИСТЕМАТИЧНА — в тому сенсі, що вона має певну структуру, а не є незв'язнимнабором частин.
НаукаНЕЗАВЕРШЕННА — в тому сенсі, що хоча наукове знання безмежно росте, воновсе-таки не може досягти абсолютної істини, після якої вже нічого будедосліджувати.
НаукаСПАДКОЄМНА — в тому сенсі, що нові знання певним чином і по визначених правиламспіввідноситься із старими знаннями.
НаукаКРИТИЧНА — в тому сенсі, що завжди готова поставити під сумнів і переглянутисвої навіть самі засадничі результати.
НаукаДОСТОВІРНА — в тому сенсі, що її виводи вимагають, допускають і проходятьперевірку по визначеним, сформульованим в ній правилам.
НаукаПОЗАМОРАЛЬНА — в тому сенсі, що наукові істини нейтральні в морально-етичномуплані, а моральні оцінки можуть відноситися або до діяльності по отриманнюзнання (етика ученого вимагає від нього інтелектуальної чесності і мужності впроцесі пошуку істини), або до діяльності по його застосуванню.
НаукаРАЦІОНАЛЬНА — в тому сенсі, що отримує знання на основі раціональних процедур ізаконів логіки і доходить до формулювання теорій і їх положень, що виходять зарамки емпіричного рівня.
НаукаЧУТТЄВА — в тому сенсі, що її результати вимагають емпіричної перевірки звикористанням сприйняття, і тільки після цього признаються достовірними.
Цівластивості науки утворюють шість діалектичних пар, що співвідносяться один зодним,: універсальність — фрагментальність, загальнозначуща — знеособленість,систематичність — незавершеність, спадкоємність — критичність, достовірність –в неморальність, раціональність — чуттєвість.
Крімтого, для науки характерні свої особливі методу і структура досліджень, мова,апаратура. Усім цим і визначається специфіка наукового дослідження і значеннянауки.
 Відмінність науки від інших галузей культури
Наукавідрізняється від МІФОЛОГІЇ тим, що прагне не до пояснення світу в цілому, а доформулювання законів розвитку природи, що допускають емпіричну перевірку.
Наукавідрізняється від МІСТИКИ тим, що прагне не до злиття з об'єктом дослідження, адо його теоретичного розумінню і відтворенню.
Наукавідрізняється від РЕЛІГІЇ тим, що розум і опора на чуттєву реальність мають вній більше значення, чим віра.
Наукавідрізняється від ФІЛОСОФІЇ тим, що її виводи допускають емпіричну перевірку івідповідають не на питання «чому»?, а на питання «як»?,«яким чином»?..
Наукавідрізняється від МИСТЕЦТВА своєю раціональністю, що не зупиняється на рівніобразів, а доведення до рівня теорій.
Наукавідрізняється від ІДЕОЛОГІЇ тим, що її істини загально значимі не залежать відінтересів певних шарів суспільства.
Наукавідрізняється від ТЕХНІКИ тим, що націлена не на використання отриманих знаньпро світ для його перетворення, а на пізнання світу.
Наукавідрізняється від буденної свідомості тим, що є теоретичне освоєння дійсності. Дія науки на людину
Напитання: «Що дає людині наука? » — багато схильні будуть відповісти: «Вонаозброює людей знаннями, новими засобами практичного панування над світом і тимсамим збільшує їх упевненість в власних силах». Це твердження виглядаєбезперечним, але, як всяка азбучна істина, воно виражає суть справи огрублено ітому неадекватно.
Дія наукина людину подвійно. Перш ніж запропонувати йому дійсні знання, вона руйнує масуфіктивних представлень, довгий час що здавалися дійсним знанням. Перш ніж викликатидо життя нові засоби практичного панування над світом, вона безжально дискредитуєінструменти фіктивного дії на реальність, надійність яких до пори до часу ні укого не викликало сумніви. Наука руйнує помилкову і наївну упевненість, частоне будучи в стані відразу запропонувати нову, таку ж міцну, широку, суб'єктивнозадовольняючу. І саме з встановлення цього факту повинно, на мій погляд, починатисяобговорення питання про взаємовідношення науки і моральності.
Розділ ІІФІЛОСОФСЬКІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ НАУКИ Проблеми біофілософії в сучасній філософії науки
Ста/>новлення об’єктивно необхідного етапу виходу біології і філософіїна більш загальний світоглядний рівень осягнення феномену життя як факту буттяпланетарного цілого і людського існування в ньому.[15]
Постнеокласичнанаука, що стверджує пізнання природи на нових засадах, в біології проявляєтьсяв цікавих та складних феноменах. Одним з найсуттєвіших є розвиток біофілософії.Становлення біофілософії стало можливим насамперед завдяки виходу біології нанадорганізмовий рівень структурної організації живих систем, потребі розвиткуметодології дослідження життя як цілісності. Іншим важливим факторомстановлення біофілософії є соціокультурна детермінація біологічної реальності йу цілому ціннісно-гуманістична орієнтація біології. Значний імпульс формуваннюнової світоглядної парадигми, пов'язаної зі зміною місця і ролі в Універсумісуспільства як специфічної форми буття живого додав весь комплекс екологічнихнаук, у тому числі й екологія людини, соціальна екологія, глобальна екологія.
Проблематикабіофілософії найбільш структурована і змістовно виражена у дослідженняхзахідних вчених. Там цей термін у певному концептуальному змісті почав вживатисяз кінця 1960-х років.Вже в 1968 році вийшла у світ монографія одного з класиківсучасного еволюціонізму, німецького вченого Б.Ренша, яку автор так і назвав – «Біофілософія».У 70-ті роки з'явились декілька монографій під назвою «Філософія біології»,серед яких найбільш значними були праці М.Рьюза та Д.Халла. У 80-ті роки вийшлифундаментальні підсумкові монографії з філософії біології та біофілософіїА.Розенберга «Структура біологічної науки» та Р.Саттлера «Біофілософія».З 1986р. під редакцією М.Рьюза починає видаватись міжнародний журнал «Біологіяі філософія», у якому питання біофілософії отримують систематичнурозробку. Ідеї біофілософії знайшли своє відображення в роботах з біополітики,біоетики, біоестетики, біомузики. В цьому контексті слід особливозазначити відносну самостійність біоетики (як дисципліни), що аналізує моральніпроблеми людського буття, відношення людини до життя і конкретних живихорганізмів і розробляє в парадигмі екологічного імператива моральні норми іпринципи, що регламентують практичні відносини людей у процесіприродокористування, а також моральні критерії (у термінах «добра» і «зла»)соціальної діяльності в природі. Термін біофілософія неодноразововикористовувався багатьма методологами, причому кожний з них вкладав у ньогосвій зміст. Наприклад, в біофілософії Саттлера представлена панорамапоставлених питань, що на його думку, найбільше повно виражають проблеми, щовиникають при розгляді життя як явища у всій його повноті. По суті ці питанняможна звести до двох основних: 1) – що є життя, 2) – як відповісти на першепитання, як пізнати явище життя, у чому буде полягати це пізнання й отримане врезультаті його знання.
Сатлервважає, що розв’язати ці питання спираючись на класичну методологію науковогопізнання, неможливо, оскільки суть даного способу пізнання – фрагментарність.Кожна з наукових чи філософських концепцій виділяє тільки якийсь один аспектсвітобудови властивим їй способом, залишаючи непоміченим усю нескінченну безлічінших. Тому не можна навіть говорити про більшу адекватність (істинність)однієї концепції стосовно іншої, оскільки вони відтворюють різні аспектиреальності і являють собою різні способи її бачення. Виникає питання: чи можнаякимось чином сприйняти світобудову у всій її цілісності?
Вроботах сучасних методологів нау/>ки проаналізовано хід міркуванньСатлера. Він таким чином представляв хід пізнання об’єкта – в межах традиційноїметодології. За допомогою абстрагування розчленовується реальність на окремікінцеві фрагменти, «вихоплюючи» у такий спосіб окремі «шматки»,при цьому дослідник перестає усвідомлювати присутність у собі цілісноїінформації. Маються емпіричні дані, що можуть служити підтвердженням цього,здавалося б умоглядного висновку, зробленого за допомогою абстрактногомислення. Насамперед – це інтуїція, явище, що, також називається натхненням,осяянням, знанням. Суть його в одержанні деякого нового знання без яких-небудьпопередніх логічних побудов, цілеспрямованої раціоналістичної обробки наявного(тобто усвідомлюваного) об'єкта інформації. Виходить, десь у нашійпідсвідомості йде процес обробки величезного обсягу інформації. Інакше, напідставі чого з'явилося б нове знання? Відповідно до останніх досліджень,швидкість обробки інформації в ході даного процесу багаторазово перевищує швидкістьобробки інформації за допомогою абстрактного мислення. Навпроти, воно лежить воснові всіх логічних умоутворень. Адже тільки прийнято вважати очевидно ясним,то, що з однієї конкретної передумови ми з необхідністю повинні перейти доіншої. Насправді в будь-якому випадку, шляхів руху думки виявляєтьсянескінченно багато. І саме за допомогою інтуїції (процесу, у ході якоговідбувається пророблення всієї наявної в пам'яті людини інформації)здійснюється вибір потрібного нам напрямку. Звичайно, практично зовсімневідомий ні механізм цього процесу (як він здійснюється), ні шлях надходженняу свідомість всього обсягу інформації, на основі якої він здійснюється. Але,дане явище (відоме з найдавніших часів) цілком може розглядатися якпідтвердження іншого способу обробки інформації, що надходить, ніж висновкулогічних умовиводів на основі абстрагування.[5]
Зміркуваннь Сатлера можна зробити висновок про те, що він вважає, що дляпізнання живого як цілісності, потрібний новий тип методології, принципово відміннийвід класичного біологіного пізнання. Він вважає, що розробкою такоїметодології, не традиційної, а нової некласичної має займатися така галузь якбіофілософія. Виходячи з міркуваннь Саттлера можна зробити висновок про йогопереконаність в тому, що явище життя не можна звести до всіх основних — (фізичних, хімічних й інших) явищ, і, разом з тим, воно виникає на їхнійоснові, вбирає їх у себе, існує в тісному сплетенні з ними як зі своїмоточенням, причому це сплетення настільки тісне, що представляє єдину систему,розчленовування якої в процесі вивчення неприйнятно, оскільки приводить допомилкових перекручувань. Крім того, з вище викладеного напрошується висновок,що життя з'явилося підставою для виникнення такого явища як пізнання. Аджетільки живі істоти в змозі пізнавати світ.Отже, за Сатлеромбіофілософія – це уявлення про живе як цілісність, яке не зводиться дофізичних, чи хімічних характеристик живого. Проблема розкриття сутності живогов теоретико-методологічному плані як раз полягає не в зведенні форм життя дофізико-хімічних характеристик, а в виведенні їх одної з іншої – від простих довсе більш складних, до тієї точки, де життя як біологічне явище органічнопереходить в соціальне. У цьому відношенні для осмислення сфери біофілософіїперспективною є позиція теорії коеволюції – взаємообумовленого, сполученого,гармонійного розвитку системи «природа – життя – суспільство».Зокрема М. Рьюз, спираючись на теоретичні дослідження своїх однодумців і колег– Ч. Ламсдена і Е. Уілсона, дійшов висновку, що існує деякого роду вродженийобмежувальний початок у психіці людини (з відповідним йому фізичним субстратому мозку), що направляє наше мислення і впливає на нього. Ламсден і Уілсон,зробивши спробу інтегрувати нашу культурну природу з лежачим у її основібіологічно генетичним субстратом, пишуть наступне про генетичні правила:існуючу інформацію про пізнання можна організувати найбільше ефективно наоснові генно-культурної теорії, підрозділяючи епігенетичні правила на двакласи, що послідовно виникають усередині нервової системи. Первинними епігенетичнимиправилами є переважно автоматичні процеси, які рухаються від сенсорноїфільтрації до сприйняття.Саме вони, по переконанню М.Рюза впливають насприйняття й організують обробку сенсорної інформації про світ і про нас самих.Епігенетичні правила іншого, більш високого порядку, так називані «вторинніепігенетичні правила» перетворять сприйняту базисну інформацію в напрямкуоцінки самого сприйняття, що саме і робить людину здатною віддавати перевагуодним «культурогенам» у порівнянні з іншими.
Впершепоняття «культуроген» було введено в лексиконеволюційно-епістемологічною теорією Е.Уилсона. І хоча вона припускаєузгодження, здавалося б, несумісного, насправді, поняттям «культуроген»автор концепції позначає дуже широкий спектр супутніх понять і навіть будь-якуокремо узяту одиницю культурної інформації: артефакт, специфічний фрагментлюдського поводження і т.д. Для нас ясно те, що в самому змісті цього поняттявідбивається коеволюційна насиченість, що пронизує і всю авторську позицію.
Відповіднодо теорії, що її відстоює Е.Уілсон, а слідом за ним Ч.Ламсден, у людськійпсихіці присутня еволюційно закладений обмежувальний початок, відмінний ідалекий від тваринного інстинкту, чи навіть того феномена, що одержав назвуінстинкту самозбереження. Автори нової теорії говорять про обмежувальнийпочаток у психіці як про регулятор, генетично обумовлений й відображаючисхильність, перевагу, яка випливає на людину у її діяльності і поводженні.Відповідно до теорії Уілсона-Ламсдена, весь напрямок розвитку людськогомислення виявляється переддетермінірованим генно-культурними механізмами.
Такапостановка проблеми розвертає дослідження в напрямку пошуків відповіді напитання про шляхи і механізми здійснення взаємозв'язку генетичної і культурноїеволюції, чи, у даному контексті, коеволюції біогенетичного іпізнавального.
По-новомубіологічний зміст таких глобально-еволюційних проблем, як проблемаобґрунтування і пояснення умов переходу від неживого до живого тлумачився зпозиції теорії самоорганізації і синергетики, проблема опису виникнення порядкуз хаосу – також стосується загальнонаукових задач глобально-еволюційного,синергетичного плану. Проблема коеволюції, тобто погодженого спільногопротікання розвитку деякої цілісності, в філософії науки була впершесформульована як проблема співрозвитку природного і соціального в межахбіосфери. Завдяки еволюційному підходу стала можливою побудова сучасноїконцепції глобального еволюціонізму, в межах якої еволюція розуміється якєдиний, незворотний глобальний процес, з єдиних позицій описуваний у макро- імікрогалузях еволюції, і гіпотетично застосовний до процесів, що відбувають уВсесвіті.
Наряду зрозробкою проблем біофілософії на Заході, в вітизняній традиції також виниклипевні гілки дослідження цієї проблематики. Теорія генно-культурної коеволюціїсеред вітчизняних філософів викликала широку дискусію, що знайшла відображення,зокрема в книзі Р.С.Карпинской і С.А.Никольского “Социобиология. Критический ан/>ализ” [10]. Вперше у вітчизняній філософській літературітермін " біофілософія " запропонувала Р.С.Карпінска(1993р.)для позначення деякого самостійного науково-філософського підходу, що фіксуєновий синтез біологічного і філософського знання. Такий специфічнийнапрямок пізнання дійсності як би підводить підсумки дослідженням філософськихпроблем біології на порозі третього тисячоріччя і ставить задачу їхньогозбагачення проблематикою онтологічної, соціальної й аксіологичної значимостіжиття. Проблеми біофілософії, переважно в аксіологічному та етичному аспектах,цікаво представлені в роботах М.М.Кисельова.
На думкуКарпінської, аналіз теоретичних передумов формування біофілософії припускаєусебічне творче осмислення – з виявленням усього позитивного – минулих ііснуючих сьогодні концепцій гілозоїзму і пантеїзму, преформізму і епігенезу,механіцизму і віталізму, креаціонізму і зв'язаного з ним теологізму, філософіїжиття і життєвого пориву. Утім, таке осмислення з неминучістю повиннесупроводжуватися переглядом деяких фундаментальних світоглядних уявлень,зв'язаних з формуванням нової універсальної науково-філософської картини світу.
Концептуальнимядром біофілософії Карпінська вважає поняття життя, що у наш час здобуваєстатус багатозначної філософської категорії й основного принципу розуміннясутності світу і людського існування в ньому. Витоки сьогоденних спробздійснити синтез філософських уявлень про живе розпочались приблизно в 60-тіроки ХХст., коли вітчизняні вчені приділяли особливу увагу розробціонтологічних, гносеологічних і методологічних засад дослідження феномена життя.У 1964 році колектив натуралістів і філософів опублікував книгу “Про сутністьжиття”. У 1967 році, в Києві вийшла етапна робота Костюк Н.Т. «Просутність живого». Була почата спроба з нових світоглядних і науковихпозицій розібратися з питаннями:«Що таке життя? Яка його сутність?».Відповіді на поставлені питання осмислюють не тільки теоретичні іекспериментальні дослідження, але й філософський аспект явищ життя, тому щопроникнення людської свідомості в сплетення процесів різного ступенюорганізованості живої матерії немислимо без ефективних методів і засобівфілософської рефлексії. У 1969 році побачила світло монографія В.И.Кремянського«Структурні рівні живої матерії. Теоретичні і методологічні проблеми»,у якій даний аналіз організмічних концепцій і теорій " інтегративнихрівнів ", формулюються принципи дослідження процесів виникнення нового вживій природі, визначаються джерела, умови і діючі причини самоорганізаціїпредбіологічних і живих с/>истем. [13] Через п'ять років (1973р.)вийшла у світло робота «Філософські проблеми біології», присвячена інтегративномуаналізу філософських проблем еволюційної теорії, генетики, молекулярноїбіології, біокібернетики. Велика увага в ній приділена методологічній проблемівзаємодії наук при вивченні живого, а також системному підходу в біології.
Фундаментальнідослідження київської школи філософії біології в 60-80 роки були представлені роботамиКостюк Н.Т., Депенчук Н.П., Кисельов Н.А., Крисаченко В.С., Пікашова Т.Д.,Сидоренко М.М., Приймак О.Г., Сидоренко Л.І., Огороднік І.В. та ін., в якихзроблені вагомі гносеологічні і методологічні узагальнення, що є основою длябільш широкого підходу – біофілософії. Концептуальне обґрунтування останньоїреалізується в підготовці Інститутом філософії РАН серії книг під загальноюназвою: " Філософський аналіз основ біології". Перша книга «Природабіологічного пізнання» вийшла у світло в 1991 році. Колективна праця «Біофілософія»– у 1997 році. Ведеться робота над третьою книгою «Життя як цінність.»Світогляднійпроблематиці біології були присвячені дослідження Фролова І.Т., Мамзіна О.С.,Пастушного С.О., Р.С.Карпінської, И.К.Лісеева, А.П.Огур/>цова [11]і багатьох інших. Під керівництвом Р.С.Карпінской підготовлена колективна праця«Біологія в пізнанні людини», у якому акцентована увага наприродничонаукових і соціокультурних засадах філософії біології.
На думкуП.Гре/>чко, проблема предметної сфери біофілософії можебути розв’язана за аналогією зі структурою предмету соціальної філософії. Вінвиділяє три основних напрямки дослідження предмета соціальної філософії:субстанціональне, аналітичне і нормативне.[8]
Приймаючидо уваги той факт, що зміст біофілософії представлений двома рівнями:фундаментальним і прикладним, правомірно їх виділити. Так фундаментальнийрівень є філософська рефлексія над життям, дослідженням його виникнення, місцяі ролі в Універсумі, перспективи розвитку. Тут підкреслюється теоретичнийзв'язок біофілософії з природознавством, філософією науки і наукознавством уцілому. Прикладний рівень указує на матеріально практичне і естетичневідношення до живої природи на вихід біофілософії за межі фундаментальногознання в сферу конкретного змісту її концепцій і ідей у етології, біоніці,біоенергетиці, біотехнології, біоестетиці і т.п., проникнення теоретичноїфундаментальний біофілософії до рівня емпіричного і повсякденного знання, їїреалізації в суспільній практиці.
Вконцепції Шульги біофілософія структурована на методологічній основіеволюційно-епістемологічних концепцій західноєвропейських соціобіологів, в якихвизнається кульмінаційна роль генно-культурних факторів еволюції, у тому числі,і на сучасному її етапі. Наприклад, соціобіолог Франциск Дж.Айала пише:«Етичнаповедінка корениться в біологічному складі людини…етичне поводження не виниклояк саме по собі адаптивне пристосування, але, скоріше, було побічним продуктомеволюції вищих інтелектуальних здібностей.» Позиція автора досить прозораі не має потребу в коментарях. Єдине, що можна тут домислити – це припуститиможливість утворення ще одного нового напрямку. Коли мова йде про узгодження «етики»і «біології», то цей розділ соціобіології варто іменувати еволюційноюети/>кою.[22]
Напротивагу етиці в кантівській системі (витлумачення її як феномену неприроднього),представники натуралістичного напрямку етики вважають мораль фундаментальноювластивістю живого. Наприклад академік Умов М.О. вважає, що етичні ідеалимусять бути виведені з життя, з «первинних форм гармонійностей»,властивих органічному світу, й розвиватися до етичних ідеалів добра та любові –необхідної передумови збереження та утвердження життя на Землі.
Донатуралістичного напрямку етики життя слід віднести П.О.Кропоткіна з йогоконцепцією альтруїзму. Піддаючи критичному аналізу дарвіновську боротьбу заіснування, він доходить висновку про те, що зазначений еволюційний чинник сліддоповнити принципом взаємодопомоги (альтруїзму), який є наслідкомвзаємозалежності організмів і своєрідним індикатором прогресивної революції яку природі, так і в соціальній сфері. А оскільки інстинкт спілкування тавзаємодопомоги властивий усьому тваринному світові, то етичні норми євкоріненими ще в світі органічної природи. До цього слід додати також цікавіспроби виявити еволюційно-генетичні передумови вищих етичних та естетичнихякостей людини в тваринному світі, що були здійснені в дослідженняхВ.П.Ефроїмсона, Б.Л.Астаурова, Л.В.Крушинського, С.М.Панова та інш. Кожне зпозначених напрямків дослідження зв'язано з виконанням біофілософієюспецифічних функцій. Гносеологічна функція біофілософії зв'язана з аналізомструктури біофілософського знання, способів і механізмів його одержання,відновлення і нагромадження, виявленням специфіки суб'єктно-об'єктних ісуб’єктно-суб’єктних відносин у механізмі розвитку знань про живу речовину ісаме життя. Прогностична – з рішенням питання про те, який буде життя вмайбутньому, з виробленням біотехнологічних основ майбутньої цивілізації.Проектно-методологічна функція біофілософії пов’язується ізсоціально-практичними і насамперед з екологічними і естетичними потребамилюдини, тобто з рішенням питання про те, як вийти з кризової екологічнийситуації за допомогою біофілософських цільових програм організації розвиткунауки, політики, економіки, системи утворення і т.п., словом, людської культуриі цивілізації.
Філософськеосмислення сучасного стану біології свідчить про зростаючий методологічнийвплив філософії на розуміння процесів буття живого, матеріальної і духовноїдіяльності людей. На думку Борзенкова, біофілософія є цілісна єдність трьохскладових частин: філософії біології, філософії життя (термін «філософіяжиття» вживається в контексті реального, предметного життя, а не в змістіфілософських інтерпретацій знань про життя) і відповідної їм аксіології( оцінневідношення до філософії біології і філософії життя). Філософія вносить оцінниймомент у розуміння життя, її місця і ролі у світобудові і світогляді. В міруподальшого розвитку біофілософії її сфера досліджень буде усе більшерозширюватися і поглиблюватися на основі використання філософськогоінструментарію пізнання буття і насичення її філософською проблематикою. Зіншого боку, конкретні біологічні дослідження будуть здійснюватися у світлінових філософських ідей, нового філософського бачення світу.
Самтермін – «біофілософія» усе більш наполегливо висувається на рольвиразника суті нового руху. На думку Борзенкова, ХХ століття почало з «філософіїжиття» і завершує його «біофілософією» ( по тим напрямкамрозвитку філософської думки, для яких феномен життя грав і відіграє основнуроль в осмисленні сутності світу і людського існування в ньому). І філософіяжиття і біофілософія виникли під сильнішим впливом того бума, що переживалабіологічна наука. У свій час вплив біології на формування концепцій Ф.Ніцше,А.Бергсона, М.Шелера й ін. представників філософії життя кінця ХІХ — першихдесятиліть ХХ століття був настільки значним, що це дало підставу Г.Ріккерту,що присвятив ретельному аналізу новомодного тоді (у 20-і роки) напрямку,спеціальну монографію. Але біофілософія і «філософія життя» – нетотожні.У всіх варіантах «філософії життя» вихідне поняття цієїфілософії – «життя» розумілося як позначення реальності, що є по сутісвоєї ірраціональної, недоступний розумовому, науково-раціональному збагненню,тоді як у межах біофілософії «життя» розуміється в тім його вигляді,як воно виступає через призму насамперед сучасної біологічної науки ( іприродознавства в цілому). Але саме в цьому і можна було б бачити спрямованістьісторичної динаміки філософської думки: від світогляду, основу якого складає «життя»у її експресивно-ірраціональній інтерпретації, до світогляду, основу якогоскладає також «життя», але вже в науково-раціональному її трактуванні(збагаченої і конкретизований у світлі усіх видатних результатів розвиткуприродничих наук). На думку Борзенкова, у такому розумінні співвідношення «біофілософії»з «філософією життя» і їхнього місця на єдиній історичній шкалірозвитку філософської думки багато вірного. Однак, ідея проведення прямої лініївід «філософії життя» до «біофілософії» стикається зсерйозними труднощами методологічного і теоретичного порядку. «Ніхто зпрацюючих сьогодні в області „біофілософії“ не почуває себеспадкоємцем традиції, закладеної філософами життя. У відповідних роботах по „філософіїбіології“ і „біофілософії“ немає посилань навіть на А.Бергсона,не говорячи вже про Ф.Ніцше, Г.Зіммеля, М.Шеллера. І це стосується не тількиангломовної літератури, але і, скажемо, роботи Б.Ренша, виконаної зовсім віншій манері і філософській традиції.»
«Філософіяжиття», на що особливо звертає увагу Борзенков, це саме філософія. І,відповідно, поняття «життя» в ній, як би воно не трактувалося в тімчи іншому різновиді школи, по універсальності і широті свого змісту було цілкомпорівняно з такими поняттями класичних філософських систем, як космос,субстанція, матерія, суб'єкт і т.д. Що ж стосується біофілософії — тут ситуаціяінша й у багатьох важливих моментах зворотна: існує чітка визначеність восновній орієнтації саме на біологію (і природничі науки в цілому) як основнеджерело прийнятних на сьогодні уявлень про те, що таке «життя». Алеясно, що як би широко ні розумівся феномен життя в рамках сучасної науки, убудь-якому випадку вона буде являти собою лише частину світу і не може бутибезпосередньо покладена в основу цілісного миро- і життєогляду. У цьому змістіне можна побудувати «біофілософію» просто як деякий раціоналістичнийаналог «філософії життя», у якому б науково-раціональне трактуванняжиття зайняло місце чисто ірраціоналістичного трактування, яке властиво різнимваріантам «філософії життя».
Борзенковвважає, що існують щонайменше три напрямки досліджень у сучасній науці, які такчи інакше мають відношення до того, що може бути назване «біофілософія».
1)Дослідження в області філософських проблем біології, що чітко окреслені заостанні кілька десятирічч навкруги проблем редукції, телеології, структуриеволюційної теорії, одиниць еволюції, проблем реальності виду і надвидовихтаксонів, співвідношення мікро- і макроеволюції, проблем побудови системиживого світу й ін. Беззастережно термін «біофілософія» можна віднеститільки до цієї предметної області, хоча в такому випадку він не несе в собініякого додаткового значення. Можливо, має сенс говорити про біофілософію увузькому й у широкому змісті чи біофілософскому значенні якихось даних,досліджень і ін. Ця частина біофілософії ( у широкому змісті) найбільшвідпрацьована в предметному відношенні, хоча в плані одержання тут якихосьнетривіальних і в той же час загальнозначущих чи результатів вироблення єдиногорозуміння суті цих проблем і єдиного підходу до їхнього рішення на сьогоднізначного прогресу не проглядається.
2)Дослідження в області біологічних основ усього, що зв'язано з людиною, людськоюкультурою, соціальними інститутами, політикою, етикою, епістемологієй і т.д.Тут тон задають дослідження, що спираються на могутній теоретичний іматематичний апарат популяційної генетики і синтетичної теорії еволюції, алеіноді (наприклад, у біоетиці) і які виходять за ці рамки. У цій областісформувалися вже зрілі програми, що часом претендують на статус особливих ісамостійних дисциплін (біополітика, еволюційна етика, еволюційна епістемологіяй ін.) У цілому ряді випадків відбувається те, що сугубо науковими(біологічними) методами вторгаються у свята святих філософії (наприклад,природа в моралі людського пізнання), границі і сама правомірність чого, яквідомо, представляють велику філософську проблему. М.Фолмер, один з активнішихпредставників сучасної еволюційний епістемології, пише: «на філософськепитання (яким чином виявилося, що суб'єктивні й об'єктивні структуривідповідають і навіть узгоджуються один з одним) дається відповідь за допомогоюнаукової теорії, а саме теорії еволюції. Чи законно це? Чи можна на філософськепитання давати наукову відповідь? Можна. Якщо ми переступаємо границі власнефілософії, щоб знайти рішення для філософських проблем, і це виправдано, якщорішення знаходяться по ту сторону границі. Саме це неодноразово відбувалося вісторії філо/>софії.»[19]
3. Це напрямок, у свою чергу, має як би два вектори інтересу, один із яких зв'язаний з дослідженням життя під якимсь більш загальним кутом зору, чим це характерно для самої біології (скажемо, у рамках кібернетики, з позиції інформаційного підходу, у рамках загальної теорії систем, синергетики і теоріїсамоорганізації і т.д.), а з іншої, з переносом як власне біологічних, так і більш загальних понять, напрацьованих при дослідженні життя, на весь клас природних і соціальних систем, у тому числі і на Всесвіт у цілому. Так виникають концепції і моделі «самоорганізуючогоВсесвіту», «глобального еволюціонізму» і інших варіантівсучасних універсалістських побудов і світових схематик у традиціях науковогонатуралізму. Важливо відзначити, яку роль зіграли міркування над природою життяв становленні ідей тієї ж кібернетики, теорії дисипативних структур ісинергетики, не говорячи вже про загальну теорію систем Л.Берталанфі, а такожяка роль специфічно біологічних понять (адаптації, добору й ін.) у сучаснихзагальних теоріях самоорганізації й у деяких варіантах концепції глобальногоеволюціонізму (наприклад, розроблювального Н.Н.Моісеєвим).
Напідставі розглянутих і проаналізованих західних і вітчизняних концепційбіофілософії можна зробити певні висновки. Як бачимо, має місце значнерізноманіття інтерпретацій об'єкта і предмета біофілософії, оскільки повноюмірою ще не викристалізувалася її проблематика, не відбулося остаточне їїконституювання в системі наукового знання. Така багатозначність визначеньпредмета біофілософії свідчить про те, що ця область знання знаходиться впроцесі становлення і потребує пошуку адекватних методологічних засобів. Врізних концепціях предмет біофілософії представлений під різним кутом зору. Зпозиції Сатлера, біофілософія це – нова методологія, що принципововідрізняється від класичної, від редукціонізму. Ламсден та Уілон ведутьбіофілософські дослідження в напрямку пошуків відповіді на питання про шляхи імеханізми здійснення зв’язку генетичної і культурної еволюції. В концепціяхКарпінської Р.С., Лісеєва І.К., Огурцова А.П. біофілософія розглядається яксамостійно-науковий підхід, який здійснює синтез філософського та науковогознання. Біофілософія розглядається як принцип формування нової універсальноїнауково-філософської картини світу. В концепції Борзенкова обґрунтовуєтьсяпогляд на біофілософію як галузь, орієнтовану саме на біологію і природничінауки в цілому, як основне джерело уявленнь про те, що таке життя. Але, покищо, проблемою залишається осмислення співвідношення філософії біології табіофілософії.
Представленарізноманітна картина оцінок біофілософії та підходів до її осмислення однозначносвідчить про те, що процес формування предметної сфери біофілософії триває. Отжезалишаються проблеми методологічного характеру, які потрібно розв’зати назасадах постнекласичної науки. 
Філософія хімії
Філософія хімії — розділ фі/>лософії, що вивчає фундаментальні поняття, проблемирозвитку і методологію хімії як частини науки. У філософії науки хімічніпроблеми займають скромніше місце, ніж філософія фізики і філософія математики,в яких проявляються екстремальні пізнавальні ситуації, що ведуть до людськогознання.[4]
Важливе значенняу філософії хімії грає філософському аналізу розвитку хімічного знання іеволюції фундаментальних понять хімії. У цьому аналізі важливу роль зіграввидатний видатний російський хімік і філософ Ковалів В. І., який створив ірозвинув теорію концептуальних систем розвитку хім/>ії.[2]
У«Логіці» Гегеля, що описує історію становлення абсолютної ідеї,згадуються три види «об'єктивності» — механізм, хімізм і організм. Філософські проблеми взаємозв'язку хімії і фізики
Квантова механікафактично зводить проблеми хімії до завдань прикладної математики. Цю ситуаціюГ. М. Шваб назвав теоретико-пізнавальним кризою хімії. Проте хімічні явища,внаслідок своєї складності, не зводяться до фізичних.[14]
«Речовинадля фізика — найчастіше тільки арена, на якій відбувається дія, що цікавитьйого; він звернеться до різних речовин, лише якщо спостережуване явище протікаєв них абсолютно по-різному, якщо потрібно створення різних моделей процес/>у. Хіміка ж цікавить саме речовина і, що особливо важливо, рядиречовин. Що станеться з властивістю р (реакційною здатністю, температуроюплавлення, електропровідністю і тому подібне) при заміні атома водню на метил,етил, пропіл і т. д. чи на калій, рубідій, цезій? — ось питання, яке завждиважливе для хіміка і зазвичай не виникає при фізичному підході». (П. М.Гострозорий)[16]
«Самостійністьхімії заснована на тому, що в ній використовуються автономні моделі, що хоча іузгоджуються в тій або іншій мірі з фундаментальними фізичними законами.Складність ситуації посилюється тим, що в сучасній хімії співіснують різні, міжсобою слабо узгоджені, а що іноді навіть прямо суперечать один одному моделі іпредставлення». (П. М. Гострозорий) Філософські проблеми взаємозв'язку хімії і біології
«Хімічнаеволюція, що призводить до виникнення життя, — біогенез, є єдиною формою діалектичногопереход/>у від неживої речовини в живе серед усіх можливихпроцесів розвитку матеріального світу». (А.П. Руденко)
«Вивченняхімічної форми руху матерії не можна розглядати поза пізнанням етапів хімічноїеволюції речовини, тобто поза тимчасовими і історичними характеристикамихімізму». (Ю.А. Жданов)[18]Філософські проблеми економічної науки
Накожному етапі розвитку суспільного виробництва перед економічною наукою стоїтьзавдання вивчати економічні явища, відбирати і аналізувати наявну інформаціюпро них, формулювати економічні закони та категорії і таким чином збагачуватинаші знання щодо розвитку людського суспільства. При цьому доводиться стикатисяз цілою низкою філософських та методологічних проблем, що потребують нагальноговирішення. Сказане стосується і нинішнього етапу розвитку економічної науки, втому числі і політичної економії.
Припізнанні соціально-економічних процесів та явищ застосовуються поряд з іншими іфілософські принципи, зокрема такі, як: принцип матеріалізму, єдності теорії іпрактики, визначеності, конкретності, пізнаванності, причинності, розвитку,об'єктивності, системного підходу тощо. А це означає, що економічна наука припізнанні економічної дійсності постійно натикається на філософські проблеми,вирішення яких полягає в тому, щоб за допомогою філософських та інших принципіві підходів якнайповніше розкрити сутність економічних процесів та явищ. Аджеправильне розуміння економічної дійсності, об'єктивне її витлумачення,відкриття та формулювання економічних законів, характеристика їх прояву можливілише на базі філософії — діалектичного та історичного матеріалізму.
Накожному етапі пізнання соціально-економічної дійсності є певна потреба взастосуванні філософського принципу матеріалізму. В нинішніх умовах ця потребазумовлена необхідністю пізнання сутності нових явищ і процесів, що мають місцев кожній із груп країн світової спільноти: розвинутих капіталістичних, тих, щорозвиваються, з перехідною економікою і соціалістичних. Проблема полягає втому, що на рівні буденного мислення (буденного пізнання) новітні процеси таявища в кожній із означених вище груп країн сприймаються багатьма людьми якдоказ хибності формаційного підходу до розвитку людського суспільства.
Доситьважливою проблемою економічної науки є проблема пізнання суті процесів та явищ,що мають місце в країнах з перехідною економікою. Півтора десятка років двадесятки країн, що виникли на території колишнього СРСР і соціалістичних країнСхідної Європи, здійснюють перехід від недобудованого соціалізму (в них незакінчився перехідний період від капіталізму до соціалізму) до капіталізму. Прицьому всі вони перехід до іншої формації здійснюють наосліп, шляхом проб іпомилок, оскільки теорії руху від більш високої формації до нижчої немає.Економічна наука, спираючись на досягнення філософії, мала б дати відповідьпринаймні на три основних питання, які вкрай потрібні політикам, котрівизначають курс країн з перехідною економікою.
Перше зцих питань — наскільки продуктивним є повернення до капіталістичноїсуспільно-економічної формації'. Адже, сьогодні така відповідь відсутня.Замість неї використовується пропагандистський штамп на зразок: «Ринковаекономіка краща за планову, бо найбільш розвиненими країнами є ті, девикористовуються ринкові механізми господарювання». Але при цьомузамовчується той факт, що розвинутими, багатими є два десятки країн із майжедвох сотень. Тобто — закликаючи рухатися у зворотньому напрямі, науковцікеруються буденним мисленням, отриманим в результаті спостереження, причому невсієї системи світового капіталістичного господарства, а лише її невеликоїчастини.
Другепитання, відповідь на яке вкрай потрібна політикам (і не тільки їм), зводитьсядо того, що являє собою правове, соціально орієнтоване суспільство і чи можливо(а якщо можливо, то як саме) побудувати його в умовах, коли на старті цьогобудівництва в результаті роздержавлення та приватизації відбувся перерозподілсуспільного добра в інтересах мізерної горстки населення, внаслідок чоговиникли мільйонери та мільярдери, з одного боку, і бідні, голодні, позбавленісоціальних благ — з іншого.
Інарешті, третє питання, відповідь на яке чекають суспільства з перехідноюекономікою: як довго триватиме перехідний період від недобудованого соціалізмудо капіталізму і чи не відстануть назавжди в економічному розвитку країни зперехідною економікою. Адже п'ятнадцять років ринкових перетворень поки щожодну країну не вивели на шлях прогресу і добробуту.
Використовуючифілософські принципи пізнання, економічна наука повинна розв'язати ще однуважливу проблему — знайти шляхи, способи, методи узгодження протилежнихекономічних інтересів окремих країн, регіонів і світової спільноти в цілому.Адже існуючий нині світовий економічний порядок є несправедливим: країни, щонажили свої багатства на пограбуванні колоній і менш розвинутих крані,продовжують багатіти, а бідні у порівнянні з ними біднішати. Утвердженнясправедливого економічного порядку в межах світової спільноти можливе за умовивикористання вчення про ноосферу, тобто вчення про якісно новий стан біосфери Земліі навколоземного простору, який формується під впливом розумової та фізичноїдіяльності людини в її ж інтересах. Як зазначав академік В. Вернадський, вумовах нового стану біосфери розум і керована ним праця людини стануть новоюгеологічною силою, якої не було раніше на нашій планеті.
Врезультаті взаємодії людини як живої істоти, її думки та її праці виникаєсинергетичний ефект — нова могутня продуктивна сила, здатна виділити соціальніпроблеми людства Але для цього необхідне усвідомлення кожним політиком, кожниміндивідом того факту, що кожна окрема людина є найважливішою екосистемоюбіосфери, що саме вона, людина, у процесі своєї діяльності вступає в активнівідносини з іншими екосистемами біосфери і змінює цю останню й сама змінюється,розвивається. Іншими словами, розвиток особистості та її сутнісних сил, творчаактивність людини і суспільства, їх свідомість, культура, енергія значнопосилюються, коли вони виступають як єдине ціле. За таких умов формується новийтип суспільного відтворення, в якому роль матеріального виробництва падає, ароль нематеріального, передусім духовного, зростає. Діючи як єдине ціле,людство в умовах ноосфери зможе узгодити економічні інтереси всіх і кожного.
Зрозуміло,що розглянутими нами філософськими проблеми економічної науки не вичерпуєтьсясучасна економічна проблематика. Адже економічна сфера, перебуваючи впостійному русі та розвитку, натикається на численні проблеми, які можуть бутирозв'язані тільки на базі філософських принципів. В нашому випадку булирозглянуті найбільш загальні і найбільш важливі. Філософські проблеми сучасної педагогіки
Ужекілька років ми живемо в XXІ столітті. Цей поділ на роки досить умовний, як інаше життя. У новому столітті нікуди не зникли кризові явища та різні проблемипо всіх напрямках людської діяльності. Спад економіки, порушення екологічноїрівноваги тільки поглибили кризу людського духу й моралі.
Вирішитибудь-які проблеми зможе тільки людина, бо першопричиною їх є сама. Тому все,насамперед, залежить від внутрішньої сутності людей.
Сьогодніосвіта має базуватися на гуманістичній ідейності, основах моралі й духовнихцінностях. Тому основою практичної педагогічної діяльності повинен стати новийфілософський принцип, який можна назвати екологічним гуманізмом або природничимгуманізмом.
Головнимідейним провідником концепції екологічного гуманізму є педагогічний генійВасиля Олександровича Сухомлинського. Будь-яка ідея завжди виникає своєчасно.Вона запрограмована на перманентний розвиток, відкриту дискусію, об’єктивнукритичність та пошуки альтернативи. Ідея екологічного гуманізму ніколи не станеаксіомою, бо людська педагогіка як і саме суспільство перебувають убезперервному розвитку й оновленні.
Здоровідіти – основа існування будь якої нації. Ця аксіома відома кожному, хтопричетний до освіти. Але не всі знають, що здоров’я слід аналізувати насампередяк індикатор екологічного благополуччя дитини. Коли йдеться про нашу освіту, тознання часто набуваються ціною власного здоров’я. Справді, у перший клас дитинайде здоровою, а закінчує школу й разом з атестатом одержує медичний діагноз, ато й не один. Психоемоційні навантаження, нові програми, бурхливий ритм життя,екологічна криза по всіх напрямках діяльності суспільства роблять свою справу.І не найкращим чином. Життя, навчання, виховання – це безперервні процеси. Якщоговорити про мислення як основу діяльності, то чому ж логіка цього процесудискретна? Чи не в цьому більшість наших проблем, помилок, органічнихпатологій?
Будь-якастратегія діяльності суспільства полягає в його розвитку (еволюції). Цестосується й процесу логіки мислення. Визначальною стратегією розвитку соціумуповинно стати не економічне зростання (воно несе технократичний зміст), аеволюція духовних начал, де базовим принципом є наявність процесівперманентного логічного мислення.
Безперервнелогічне мислення людини формується від часу її народження. Але вся проблемаполягає в тому, що цей процес здійснюється вчителями, які (в основному)володіють тільки дискретним логічним мисленням. Звідси всі проблеми, труднощіпізнання реального світу, адже навчально-виховний процес на 80% відбувається увіртуальному вимірі (наочність, електронні засоби, абстрактність багатьохпроцесів та явищ). Плануючи свою діяльність, людина не замислюється, що будь-якеконкретне завдання має багато векторів розв’язання і досягнути мети, вабсолютному вимірі, неможливо. Із часом ми переконуємося, вирішення проблемидосягається різними шляхами, а алгоритмів діяльності є безліч.
Дляприродничої освіти таким алгоритмом може стати екологічний гуманізм, який усучасній освіті знаходиться в зародковому стані. Тому проблеми й помилки, щовиникають при викладанні дисциплін природничого циклу не є випадковими. Вониневідворотні й стійкі в силу дискретності процесів нашого логічного мислення.Отже, забезпечити гармонію розвитку дитини може лише сучасна, модернізованасистема природничої освіти з домінуванням у діяльності перманентного логічногомислення.
Новийчас диктує інші підходи до процесів навчання та виховання. Усі надбаннясуспільства закладені в сучасних популяціях людей генетично. Їх реалізаціяздійснюється протягом всього життя кожної людини. Самородки слов’янськогоетносу: К.Д. Ушинський, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський, — пристосовували йудосконалювали педагогіку наших предків до вимог свого часу. Сьогодні цихкласиків педагогіки можна сміливо назвати нашими сучасниками, бо їх педагогічніідеї були на багато кроків попереду самого суспільства. Не треба забувати й проте, що наша цивілізація теж еволюціонує. Вона постійно потребує удосконалень,різних модифікацій, нових поглядів на певні проблеми. Разом із новимитенденціями в стані соціуму відбуваються значні зміни у свідомості кожногопокоління в значенні наближення до реальності буття, з незначним об’ємомабстрактних понять та умовностей Сучасна педагогіка повинна враховувати станкризових явищ у суспільстві не тільки в екологічному плані, а й у моральному тадуховному.
Духовність,моральність, соціальна активність – основа переходу людської цивілізації довищого рівня існування суспільства. Такий перехід невідворотний. Його ознакипочали проявлятися одразу після закінчення Другої світової війни. Цей процеспригальмувався із розвитком кризових екологічних процесів у ноосфері. Для того,щоб перехід на вищий рівень існування відбувався швидше, необхідно в педагогіцівпроваджувати та розвивати новий філософський принцип навчання й виховання – екологічнийгуманізм.
Екологічнийгуманізм – це усвідомлення людиною цінності власного життя та навколишньоїприроди шляхом пізнання нею добра, істини, краси, адже наша суть – цедуховність, нова форма мислення, яку часто називають екологічним мисленням.Екологічне мислення формується й розвивається на основі екологічної свідомості.Воно матеріалізується через екологічну діяльність індивіда чи групи людей. Такідії іноді трактують як охорону природи. Але поняття „екологічний гуманізм” маєзначно ширший зміст.
Уфілософському плані – це аксіома: не вбивай, не руйнуй, не зраджуй (як уБіблійних заповідях). У педагогічному розумінні гуманізм екологічний – цегармонійні, різнопланові стосунки в трикутнику учитель – учень – довкілля.
Ідеїпедагогів-класиків – це лише певна модернізація християнської етики,пристосованої до новітнього часу. Гуманістичні засади об’єднали минуле зсьогоденням і є основою становлення майбутнього покоління.
Природничаетика пояснює об’єкти живої природи з погляду науковості й одночасноморальності. Моралізація того, що вивчається, є обов’язковою умовою реалізаціїекологічного гуманізму. Тому подальший розвиток суспільства завжди вимагатимеморально-етичного регулювання. А морально-педагогічні норми слугуватимутьвідображенням і формою регулювання протиріч у педагогічних діях. Критеріїпедагогічної моралі кожний учитель обирає й розвиває сам. Але ігнорування екологічногогуманізму як фундаментальної бази викладання предметів природничого циклу зособливою педагогічною специфікою не має ніякого сенсу.
Сьогоднів освіті найбільше турбує психологічна неготовність учасниківнавчально-виховного процесу до принципових змін чи навіть модернізацій. Це тоймомент, коли сприйняття, свідомість, мораль, перебувають позаду технократичноговектора розвитку суспільства. На превеликий жаль, це шлях у порожнечу.
Науковість– головна категорія сучасного навчально-виховного процесу. Доведень це непотребує. Усі ми є свідками велетенських кроків науки. Успіхи молекулярноїбіології, генетичної інженерії, всеохоплююча комп’ютеризація змінили свідомістьцілого покоління. З іншого боку екологічні проблеми не тільки не зникли, а йнаростають. Білі плями в біології залишаються. Доведення досягнень науки досвідомості школяра сьогодні здійснюється багатовекторно. Але все ж домінуючимфактором науковості завжди буде друкована інформація. Це сучаснанауково-популярна література, біологічні, екологічні, медичні рубрики вмісцевих, обласних, всеукраїнських газетах, часописах. Ще раз можна наголоситипро те, що книга – головне джерело науковості для школяра. Вона навчає дитинумислити творчо, читати між рядків, переносити себе на місце подій, бутивіртуальним дослідником прочитаного. В Сухомлинський говорив про те, що безкниги немає науки й не може бути всебічного розвитку. З іншого боку процесвикладання природничих дисциплін має бути максимально наближеним до довкілля.
Основнезавдання учителя – не наповнювати свідомість учня кількістю біологічноїінформації, і навіть не якість її є пріоритетною, а те, як дитина може розумітиприроду, уміє спілкуватися з нею, передбачає наслідки своєї діяльності, маєможливість захистити довкілля та себе.
Необхідно,щоб кожна дитина замислювалася над явищем чи подією, могла виявляти змінидовкілля, прогнозувати подальший розвиток подій, ставити запитання та шукатисамостійну відповідь на них. Відповідальність, стимуляція думок про завтрашнійдень повинні керувати свідомістю молодої людини. Це і є основою екологічногомислення.
Великийгуманіст Василь Сухомлинський вважав головним завданням у навчально-виховномупроцесі створення гуманістичного простору, де діють тільки позитивні чинники.Виховання та навчання повинні базуватися на високій моральності усіх суб’єктів,адже гуманізм – як філософський принцип, є необхідною передумовою всебічного тагармонійного розвитку людини. Він утверджує право людини на певний ступіньсвободи сприймання інформації з довкілля. Прагнення до освіти закладено в насна рівні підсвідомості. Тому освіта повинна бути демократичною, як і стосункиміж учасниками навчального процесу. Поєднання мети вчителя й учня у спільні діїсприяє виникненню об’єднуючої мотивації. Совість і почуття сором’язливості – цесвоєрідні й надійні гаранти відповідальності та обов’язку. Вони невідступноспонукають дитину до самоконтролю, мотивують певні навчальні проблеми. Шляхівдо позитивної мотивації в навчанні дуже багато. Кожне запитання завжди збуджуєбажання знайти відповідь. Бо думка пробуджується тільки думкою, а знанняповинні працювати на учня. Усе це азбука педагогічної майстерності великогоСухомлинського.
У людиниіснує безліч цінностей у цьому житті. Необхідність спілкування дитини з живоюприродою, здатність її відчувати себе частинкою довкілля, можливість впливати(у позитивному сенсі) на неї приходить тільки в зрілому віці, тоді, коли людинапочинає відчувати короткочасність свого перебування на Землі. Але базові основицих відчуттів, прагнення до творчості закладаються у шкільному віці. Учительчерез урок реалізує початок творчості молодої людини, саму можливість їїсамореалізації.
Кожномузрозуміло, що в діяльності головним критерієм є право свободи вибору (що вчити,як вчити, скільки вчити). Екологічний гуманізм як принцип діяльності мисленнялюдини, не зраджуючи, не вбиваючи, не руйнуючи, сприймається дитиною реально,об’єктивно, тільки під час безпосереднього контакту її з природою, колимаксимально залучаються до роботи всі сенсорні системи, та глибоко аналізуютьсяпричинно-наслідкові зв’язки. Тому уроки в живій природі, вибудувані назагальних педагогічних принципах: вільного вибору, відкритості, діяльності,зворотного зв’язку повинні стати стрижнем у процесах пізнання Всесвіту.Проведення занять на екологічних стежинах значно підсилюють пізнавальнийінтерес дітей.
Все цезабезпечує активні форми навчання, елементи нових педагогічних технологій,засвоєння краєзнавчого матеріалу, відповідальне ставлення до екологічнихпроблем, усвідомлення наукових основ гармонії в природі. Екологічна освіта прицьому стає інформативним фактором, полегшує через між предметні зв’язкиопанування учнями інших предметів. На уроках у природі в дітей закладаютьсяоснови екологічного гуманізму.
Становленнялюдини з екологічним способом мислення – це перший проміжний результат, щозабезпечує природнича педагогіка. Це відносно нова, четверта форма логічногоспособу мислення людини. Вона особливо необхідна сьогодні кожній молодійлюдині. Бо всі ми зараз живемо в епоху глобальних кризових явищ. Передумовоюекологічного способу мислення є екологічна свідомість.
Екологічнасвідомість є особливим, надзвичайно складним станом маленької частинкиноосфери, якою є людина, й одночасно складовою єдиної суспільної планетарноїсвідомості. Позитивна свідомість дає здоров’ю конкретній людині та довкіллю.Негативна – викривлює і спотворює простір, приводить до різних конфліктів.Кожне наступне покоління людей плекає в собі свою свідомість на основідіяльності попереднього. Теоретично кожен із нас повинен сканувати простір,перебудовувати інформацію, моделювати нові форми енергії мислення, створюватинавколо себе сприятливе середовище, генерувати в собі мир. Адже навколо нас усезмінюється, у тому числі й екологія душі. Екологічна свідомість плавноперетворюється в спосіб мислення, чи можливість мислити екологічно закладено вкожному з нас. Потрібен лише поштовх.
Охоронаприроди – практичне спрямування людської екологічної діяльності. Прагненнядопомогти їй приходить до кожної дитини через підсвідомість самостійно, урізний час, воно дуже індивідуальне. Це просто спілкування із природою,створення вдома живих куточків, розробка екологічних проектів.
Сьогоднів площинах дитина – батьки, дитина – природа зв’язки надзвичайно ослаблені.Батьки не можуть забезпечити дітям відповідну екологічну освіту та виховання, асамі діти шукають свою нішу в природі на рівні підсвідомості. Технократизм урозвитку сучасного покоління переважає над духовністю та моральними якостями.Цю проблему може розв’язати екологічний гуманізм через багатовекторністьдіяльності всіх учасників навчально-виховного процесу.
Більшістьлюдей постійно перебувають у просторі насиченому різноманітною інформацією.Через свідомість проходять найактуальніші питання реального світу. Тому сучаснапедагогіка не повинна стояти осторонь від проблем дорослих людей. У них тежнеобхідно постійно виховувати правильне розуміння процесів у довкіллі тапозитивно впливати на них.
Найбільшийвплив на пересічних громадян мають засоби масової інформації (електронні тадруковані). Найближче до рядових жителів конкретної місцевості здійснює місцевапреса. Тому постійна інформація екологічного змісту завжди буде мати позитивнийвплив на батьків школярів, а від батьків – на дітей. Матиме силу і зворотнийзв’язок (принцип бумерангу). Різні екологічні заходи (акції, конференції,семінари та ін.) не залишать нікого байдужим. Це і є педагогікою розвитку.
Будь-якадіяльність – це урок наближений до реальних явищ у довкіллі, урок, що враховуєзміни в природі та суспільстві, урок пронизаний гуманізмом, урок, на якомувраховано класичний педагогічний досвід, менталітет дитини її почуття йпрагнення – це урок вищого духовного рівня. Він закладає можливість навчаннялюдини на протязі всього життя, її здатність до самовдосконалення, дозволяє житив новому суспільстві, яке формується вже сьогодні. У майбутньому це будесуспільство в якому домінуватимуть основи екологічного гуманізму.
Здається,що змінити людину з її поглядами, принципами діяльності дуже важко, але нетреба забувати про те; що діти – це квіти життя, і від садівників дуже багатозалежить, якими вони виростуть і яке дадуть насіння.
Станрозвитку соціуму визначається його загальнокультурним розвитком та освітою. Ціякості суспільства формуються вчителем. Виникає просте запитання:
„А якимповинен бути сучасний учитель, за якими критеріями його оцінювати?” Адже вінпостійно перебуває під потрійним контролем (контролюючі органи, батьки, діти).
Відповідальністьза власну діяльність, свою значимість для суспільства вчитель починає відчуватитоді, коли бачить перспективи розвитку своїх вихованців. Бачення державногосоціального замовлення теж слугує чудовим стимулятором активної діяльностіпедагога.
Цивілізований,здоровий соціум завжди був зацікавленим у творчій, ініціативній особистостівчителя. Парадоксально, але факт, що різні сили постійно прагнули використатипедагога в своїх інтересах. Це показник сучасного стану розвитку держави.Незважаючи ні на що, сьогодні самою найсвідомішою частиною українськогосуспільства залишається вчитель.
Перш завсе, увесь інтелект держави – це продукт діяльності вчителя, бо кожнаособистість завжди ностальгічно згадує своє оточення, яке її формувало, і впершу чергу із вдячністю свого вчителя.
Томубудь-які реформи в освіті, без активної участі рядових учителів, завжди будутьнежиттєздатними, якщо від соціуму не буде замовлення на вчителя та йогопродукцію – високу духовність, мораль, інтелект. Адже вчитель, перш за все, єдуховним суб’єктом часу, що його формує, а потім уже – матеріальним.
Головнийобов’язок учителя – завжди сіяти добре, мудре, вічне, бо світ був задуманий якпростір для добра й краси для всіх і кожного.Теоретичні проблеми сучасного мовознавства: пошукдослідницьких парадигм
Аспектологія мовознавства часові межі аналізованих теорій співвідноситьіз внутрішнім масштабом як лінгвістики, так і філософії, що прийняті в цихгалузях гуманітарного знання. До класичних теорій належить спеціальнагносеологічна проблематика, представлена теоретичними концепціями до початку XXст. Модерні (“некласичні”) теорії виникають на межі ХІХ-ХХ ст., а в останнійтретині століття окреслюється постмодерна теоретична дискурсивність,інтерпретативна за суттю. Антропологічно зорієнтовані концепції XX ст. формуютьоригінальні методології та методики аналізу, специфікуючи дослідницький векторнаукового пошуку: історичного (Ф. Боас, А. Кребер та ін.), етнопсихологічного(А. Кардинер, Р. Бенедикт, М. Мід та ін.), культурно-еволюційного (Л. Уайт, М. Самінс,Е. Сервіс, Дж. Стюард та ін.). Інтерпретативна сутність філософських концепційXX ст. зумовлює (в історичній проекції) ентропію, дифузність наукових ідей:класичний еволюціонізм Л. Г. Моргана, що ним завершується XIX ст., у новомучасі зазнає критики і абсолютно заміщується антиеволюційним емпіризмом Ф. Боаса,а вже в другій половині цього ж століття спостерігаємо відродження (хоча і віншій категоріальній окресленості) еволюціонізму Л. Уайтом, Дж. Стюардом, Е. Р.Сервісом, М. Саллінсом та ін., що змінюють дослідницькі парадигми відчасткового аналізу локальних культур, звернених до минулого, до вивченнякультурно-історичного процесу, цілісного дослідження культурної еволюції, їїуніверсальності та системності; домінанті історичного підходу минулого століттяв новому часі протистоять логістична, структурно-функціональна та ін. точнодетерміновані методології, а вже в 40-і pp. XX ст. американський антрополог А. Кребер,долаючи обмеженість історичного методу Ф. Боаса (вивчення культури в синхроніїі статиці), запропонував нове розуміння цивілізаційного розвитку, де домінуютьпоняття реальної культури і культури цінностей, а в науковому аналізі —“стилістичного підходу” до її типології, а також еволюційного, “циклічного“розвитку цивілізації (“конфігурацій культурного росту”). Врешті спостерігаємопостмодерну трансформацію сутностей класичних концепцій і як наслідок —методологічний плюралізм другої половини XX ст. Характерною ознакою новітньоїгносеології є синтетизм знання, пошук критеріїв цілісного аналізу homo sapiens,виокремлення інтелекту, його природи, складових, функціонування, еволюції ірепрезентативних форм як центральної пошукової проблеми, але вже не вдиспозиціональній проекції логістичного — чуттєвого, а як єдиної, цілісної, сутнісноїхарактеристики людини. Звідси світоглядна і категоріальна осмисленість понятьhomo Dei — homo sapiens — homo faber. Нового значення у філософському доведеннінабувають лінгвістичні дані, мова як репрезентативна форма людської свідомості,пізнання, інтелектуального конструювання світу. Теоретичні засади йаргументація сучасної герменевтики спираються на філологію як базисну науку прослово. В. Гумбольдт проблему розуміння — центральну для герменевтики —розглядав у контексті окреслення основних функцій мови, а саму мову як “ органвнутрішнього буття людини” і одночасно — посередника між мислячими суб'єктами.Головними в названому ракурсі стають проблеми обґрунтування інтерпретації, їїнормативних принципів і, відповідно, вичленовуються типи інтерпретації —граматичний, психологічний, історичний, які розвинулися пізніше в аргументи віддослідницької парадигми загальної теорії розуміння, що має філософський статус (Ф.Шлейєрмахер), і визначає герменевтику як “органон наук про дух” (В. Дильтей). Утакому ракурсі відомі формули логічних операцій не є адекватними об'єктупізнання методами, бо лише інтерпретація стійких, фіксованих, відтворюванихформ цивілізації — і серед них, найперше, мови — дозволяє зрозумітитемпоральність життя, його течію. Врешті у філософії М. Ґайдеггера відбуваєтьсяантропна акцентуація розуміння, що виявлено у прагненні віднайти смисл буттясущого, яким є ми самі (Dassein, або тут — буття), і наше буття-у-світі.Розуміння, в концепції М. Ґайдеггера, має онтологічний, а не гносеологічнийстатус, розуміння вкорінене в бутті людини, а не її свідомості. Мова, в такомуразі, здобуває герменевтичну, а не лінгвістичну інтерпретацію, оскільки вона єреальністю тут-буття, і саме в ній виявлено, втілено предрозуміння. “Мова — цедім буття, що здійснюється буттям і просякнутий ладом буття”. Мова ж думки іпоезії починається з поклику світу, що чекає у своїй смисловій повноті, абилюдина дала йому слово, “вимовила” його. Розвиток філософських ідей М. Ґайдеггераспостерігаємо у Г. Г. Ґадамера, для якого актуальними стали насамперед проблемиможливостей розуміння з урахуванням цілісного людського досвіду і життєвоїпрактики, конструктивної ролі “часової дистанції” між створенням тексту і йоготлумаченням, аналізу “події традиції” як присутності історії в сучасності,інтерпретації тексту з погляду смислової проекції на розуміння “суті“, а неавторської реконструкції та ін. — комплекс загальних проблем герменевтики, демова є аргументом, посиланням, фактологічною апробацією методу, ідеї, а несамою ідеєю. П. Рікер у концептах ідей герменевтики аналізує мову як сутність,Що з самого початку втілює символічну функцію (за Е. Ґуссерлем); тобто мова —вторинне розуміння реальності, але тільки в мові виражається залежність відтого, що їй передує. Саме в названому аспекті онтологічна герменевтика,корелюючи проблему мови з сутністю існування, дозволяє зрозуміти існування домови й аналізувати мову як засіб, за допомогою якого людина створює “другийсвіт”. Характеризуючи проблему герменевтичного «конфліктуінтерпретацій», П. Рікер виділяє два способи його обґрунтування. Перший М.Ґайдеггер і Г. Г. Ґадамер — звернення до онтології розуміння, аналіз розумінняяк способу буття, а не пізнання. У такому ракурсі онтологія розуміння заміщуєепістемологію інтерпретації, тобто гносеологія визначає питання сутності буття,що існує як розуміння, а не методу пізнання. Інший спосіб обґрунтування —корелятивність онтології розуміння з епістемологією інтерпретацій —семантичних, рефлективних, екзистенційних. У кожному разі лінгвістичнааспектологія, що зумовила герменевтичний філософський дискурс, із розвиткомйого є лише складовою інтерпретацій, синтезу герменевтичного знання злінгвістичним аналізом, аналітичною філософією у прагненні осмислити функціїкультури. Розвиток методів формального семантичного аналізу, насампередструктурно-лінгвістична концепція Ф. де Сосюра, фонологічні ідеї М. С. Трубецькогоі Р. Якобсона зумовлюють формування в середині 50-х pp. когнітивноїантропології (І. Гуденаф, Ф. Лаунсбері, Х. Конхлін, С. Брунер та ін.),предметом якої є аналіз “когнітивних категорій” різнив культур. Концептомкогнітивної антропології є розуміння культури як системи символів, що втілюютьінтелектуальне і ментальне структурування і пізнання світу людиною. Саме моварозглядається у когнітивній антропології як субстанція, де представлені всікогнітивні категорії, що визначають людську свідомість і репрезентують сутністькультури. Проте іманентність людського мислення заперечується, а натомістьобґрунтовується теза про інкультурацію когнітивних категорій, що й зумовлюєоб'єкт дослідження — функціонування різних таксономічних і класифікаційнихсистем у культурах. Як результат — становлення символічної антропології (К. Леві-Стросс,Е. Ліч, В. Тернер та ін.), дослідницька парадигма якої корельована зіструктурно-лінгвістичними методами. Аналітична філософія мови Г. Райла і Л. Вітгенштайна,у синтезі з культурною антропологією і герменевтикою Г. Ґадамера і П. Рікера,філософією символічних форм С. Лангера й літературознавством К. Берка спричиняєстановлення об'єкта дослідження і формування методів аналізу в інтерпретативнійантропології К. Гирца, що є культурологічною науковою проекцієюінтерпретативних філософських пошуків XX ст. У 40-і pp. в європейській науціформується напрямок “психологічної антропології”, що визначає новийдослідницький дискурс і виходить за межі історичної школи. Ідеї Е. Сепіра й Р. Бенедикта20-х pp. розвивають М. Мід, М. Опер, Р. Лінтон, К. Клаксон, К. Дюбуа, А. І. Халлоуелта ін., аналізуючи етнопсихологічну аспектологію взаємодії людської свідомості,мови й культури, а також моделюючи індивідуальну свідомість та їїрепрезентативні форми як феномен, сублімацію культурної домінанти етносу. Протелінгвістична актуалізація етнопсихологічних розвідок наприкінці XX ст. (зокремав Україні) не є запізнілою реакцією на один зі сформованих в новому часівекторів пошуку західної науки, а швидше розвитком найбільш оригінальноїконцепції “внутрішньої форми слова” у вітчизняному мовознавстві, що пов'язана зім'ям О. Потебні, а також роботами його попередників — В. Гумбольдта, і пізніше— Г. Г. Шпета. Імпульс етнопсихологічному напрямку в лінгвістиці спричинилитакож оригінальні й продуктивні як в аспекті теоретичного моделювання, так іструктуризації фактології роботи слов'янських лінгвістів із проблем “мовноїкартини світу” В. В. Іванова, Т. В. Гамкрелідзе, В. Н. Топорова, В. Я. Петрухіна,Т. В. Топорової та ін. Дослідницька парадигма сучасної лінгвістики вметодологічному аспекті корельована швидше з ідеями пізнього А. Кребера, що обґрунтуваввихід за межі емпіричної обмеженості методу Ф. Боаса. Саме А. Креберзапропонував еволюційне розуміння культури, аксіологічне обґрунтування якої єпроекцією на ідею культури цінностей, а типологія культури, співвіднесена зістилістичною стратифікацією, розвиває ідеї Ґ. Ріккерта, О. Шпенглера і А. Тойнбі,обґрунтовуючи модель циклічного розвитку культури і, що важливо, реальних формїї життя. Під впливом А. Кребера, а також системного підходу Л. А. Уайта йекологічного Дж. Стюарда (а також їх послідовників Р. Вайда, Д. Андерсена, Р. Раппопортата ін.) у 1970-1990 pp. у культурній антропології актуалізуються ідеї аналізукультури як форми адаптації суспільності до середовища географічного,кліматичного, історичного та ін. Ці ідеї розвинені в працях Л. Гумильова —одного з найбільш цитованих у різнонаправлених гуманітарних розвідках історика —й зумовлюють методологію і принципи історико-системного аналізу мови тасистематизації лексичних парадигм в лінгвістичному описі “картини світу”етносу. Фактично названа аспектологія є антиномічною до ранньої феноменологіїЕ. Ґуссерля, який досліджував структури свідомості, що моделюють значення якідеальні єдності і не мають ні психологічного ні предметного статусу. Упрограмній статті “Філософія як точна наука” Е. Ґуссерль протиставляє строгуметодологію науки про свідомість не лише психологічному моделюванню, але йнатуралізму, що все існуюче ототожнює або з фізичною природою, або визначає якпричинно-функціональну залежність від фізичного. Феноменологія Е. Ґуссерляеволюціонувала до ідей “життєвого світу” і визначила фундаментальну ідею цьогонапрямку, якою є проблема свідомості” що постає з визначення специфіки ідеальногологічного зв'язку значень у теорії, відокремлення її від асоціативних зв'язківпочуттів у пізнанні, а також від часткового/функціонального зв'язку речей —центральних методологічних проблем сучасної лінгвістики. К. Р. Поппер у пізнійконцепції, що є антитезою до неопозитивізму, пояснюючи об'єктивний зміст знаннята його динаміку, осмислює названу гносеологічну проблематику, дистанціюючикатегоріально три нередукованих один щодо одного “світи”: світ фізичнихоб'єктів чи станів, ментальний світ, світ об'єктивного знання. Емпіричний ітеоретичний рівні знання, за К. Р. Поппером, органічно пов'язані між собою, ібудь-яке знання має лише гіпотетичний характер, що за принципом фаллібілізмуможе бути помилковим. Звідси суттю динаміки наукового знання є висуваннясміливих гіпотез та їх заперечення, що і має наслідком вирішення науковихпроблем, прогрес пізнання. У такому ракурсі категорія ментального у сучаснійфілософії науки спирається па спільну для різних гносеологічних аргументаційтезу про неможливість віднесення ментальних структур науки, насамперед науковихтеорій, до емпіричного знання. Хоча теоретичні постулати й методологічніаксіоми входять в суперечність із фактичним станом розвитку лінгвістичногознання, що зумовлено об'єктом науки, традицією в цій сфері гуманітарного знанняі недостатністю проекції в коло сучасної гносеологічної проблематики, що маєдля мовознавства методологічний характер. Емпірична зорієнтованістьнаціональної лінгвістики нового часу методологічно швидше корелюється з ідеямиФ. Боаса, його обстоюванням як єдино можливого наукового дискурсу накопиченняфактів та їх детального опису, при цілковитій відмові від синтезу і панорамноїнаукової інтерпретації одержаних даних. Історична школа в антропології, щоформується під впливом концепції Ф Боаса ще у першій половині XX ст.,культурно-історичні явища — і мову як репрезентативну складову культури —розглядає як неповторні, унікальні. Звідси на особливу увагу заслуговуєнакопичення фактів про культуру, її рівні й складові, детальний опис,реєстрація й систематизація фактів, окресленість їх в рамках певногокультурного ареалу. Можливість культурної динаміки трактується Ф.Боасом іпослідовниками (А. Ґолденвейзер, Р. Г. Лоуї, М. Дж. Херсковиць) як кількіснізміни, котрі виникають в результаті запозичення культурних елементів, їхвзаємопроникнення та взаємодії. Категорії “аккультурація”, “паралелізм” та ін.,що стали гносеологічними міждисциплінарними конструктами сучасних науковихстудій, продуктивні й у сучасній лінгвістиці. Така мовознавча традиція вУкраїні має витоки ще з початку століття, коли лінгвістичні студії мали восновному етнографічне спрямування і лише з 1918 р.(від початку створенняУкраїнської академії наук і зокрема Інституту української наукової мови) можемоговорити про систематичне дослідження національної мови. Численні заборони, щопередували цьому періоду, не дозволили зібрати й ґрунтовно проаналізуватифактологію мови, що завжди є неодмінною передумовою будь-яких узагальнень.Культурне й наукове самообмеження наступного періоду, що є результатомпідпорядкування наукових ідей ідеологічним приписам і заборонам, також сприялопередусім описовості мовних даних, їх систематизації, а не осмисленню вконцептах продуктивних теорій. Коли В. А. Звєгінцев у гострому неприйняттііснуючої методології називає “повзучим емпіризмом” лінгвістичну практику 70-х pp.,дослідник значною мірою має рацію. Продукується переважно вторинність науковихпарадигм, спостерігається деталізація відомих наукових концепцій початкустоліття, розвиток і аргументація ідей класичного періоду науки, почасти —аргументація ідей Московського і Празького лінгвістичних гуртків. Звідси —бурхлива реакція на метафори В. А. Звєгінцева наукової громадськості, реакція,що засвідчує про больові точки, які правильно визначив російський вчений. Вже у2000 р. український лінгвіст К. Тищенко, аргументуючи метатеорію мовознавства,у колі посилань на оригінальні й вагомі теоретичні здобутки національногомовознавства, називає робот А. О. Білецького, В. С. Ващенка, О. С. Мельничука,Л. С. Паламарчука, що є, безумовно, не повним, але симптоматичним переліком.Лінгвістичний дискурс другої половини XX ст. визначив антиномічністьлінгвістики як єдності двох протилежних, але одночасно логічно обгрунтованихметодологічних засад дослідження, що виявляються диспозиціонально уструктурно-формальній, з одного боку, і феноменологічній — із другого боку,проекціях. Дослідницька пошуковість конкретизує виділені проекції в продуктивнінапрямки історико-лінгвістичних студій в українському мовознавстві (Г. П. Півторак,В. В. Німчук, В. М. Русанівський та ін.), порівняльної типології мов (А. Непокупнийта ін.), системної та функціональної граматики (К. Г. Городенська, А. П. Грищенко,І. В. Вихованець, Л. О. Кадомцева та ін.), структурної та прикладноїлінгвістики (В. С. Перебийніс та ін.), фонетики (Н. І. Тоцька), загальноїтеорії мови (О. С. Мельничук, К. М. Тищенко та ін.). Проте на маргінесінаукових студій і досі залишаються актуальні питання філософії мови і мови уфілософії, теоретичне моделювання спеціального гносеологічного дискурсу і йогозв'язку з мовною реальністю (окремо виділяються глибокі роботи Д. І. Руденка).Засадничо не окреслено сутнісну природу аргументації лінгвістичних узагальнень,що є теоретичною антиномією між абстрактним об'єктивізмом й індивідуалістичнимсуб'єктивізмом. Концептуальність абстрактного об'єктивізму спирається на тезупро мову як даність, стійку, незмінну систему нормативно тотожних мовних форм,що передує індивідуальній свідомості, є узусом для неї і, відповідно, неперетинається з об'єктами, віднесеними до аксіологічної проблематики.Індивідуалістичний суб'єктивізм аналізує насамперед мову як діяльність,безперервний процес творення, зреалізований у мовних індивідуальних актах,аналогічних художній творчості. Системно-структурна ієрархія мови абстрактномоделюється лінгвістикою з прагматичною, дидактичною метою. М. Мерло-Понті упарадигмі “екзистенціальної феноменології” ще у 1930-1940 pp. окреслював векторнаукового спостереження, близький до індивідуалістичного суб'єктивізму, а“інтерпретаціонізм” останньої третини століття кореляцію між об'єктивним ісуб'єктивним у сприйнятті мови індивідом (з урахуванням як об'єктаінтерпретації, так і суб'єкта) взагалі відносить до дослідницьких пріоритетів.Метатеоретична концепція генеративної граматики М. Хомського, граматика Р. Монтегю,“ситуаційна граматика” Дж. Баруайза, Дж. Перрі та Р. Купера, неогерменевтичніконцепції, парадокси М. Фуко та Ж. Делеза, ідеї Ж. Лакана, теорія “мовленнєвихактів”, що спирається на інтерпретаційні методики, “етнометодологія мовлення”та ін. новітні інтерпретаційні гносеологічні та лінгвістичні дискурси упостановці проблемності напрямків перегукуються з індивідуалістичнимсуб'єктивізмом. Одночасно ідеї філософії мови серйозно впливають на філософськіконцепції століття, що завершується, його когнітивний пошук, дослідження зпроблем штучного інтелекту (новосибірська школа Л. Ладенка) та інформатики.Актуальні лінгвістичні ідеї останніх років спираються саме на фундаментальнідля філософії мови концепції “абстрактного об'єктивізму” Ф. де Сосюра та “ін/>дивідуалістичного суб'єктивізму” В. фон Гумбольдта, Г. Штейнталя, К.Фослера та ін., що одночасно з постмодерним інтерпретативним дискурсом уфілософії визначають напрямок перспективного пошуку у мовознавстві. [ 22]/> 
ВИСНОВКИ
Взагальному плані термін «наука» використовується у трьох основнихзначеннях:
1) в найширшому значенні-якбудь-який свідомо від фіксований досвід (в такому випадку ми кажемо «Цебуде мені наукою»);
2) в широкому значенні — яксукупність достовірних, перевірених та обґрунтованих знань у будь-якій сферіпізнання;
3) у вузькому значенні — якприродознавство, в якому домінує логіко-математичний апарат. Для науки характерні свої особливі методу іструктура досліджень, мова, апаратура. Усім цим і визначається специфіканаукового дослідження і значення науки. Наука відрізняється від буденноїсвідомості тим, що є теоритичне освоєння дійсності.
Проблемисучасної науки:
— наука і техніка сьогодні — дуже важливі за впливомта наслідками галузі людської діяльності
— розвиток науки і техніки позначається на всіхсторонах життя суспільства, приводячи до радикальних змін у їх змісті
— у XX ст. за високого рівня розвитку науки і технікирозкрилися принципово нові аспекти їх зв 'язку з різними сферами людськоїжиттєдіяльності: з поступом історії, з природою людини, а водночас відкрилися інові сторони людського буття.
Узв'язку з останнім маємо підстави стверджувати, що філософія науки і технікизмушує нас дещо по-іншому розглядати окремі традиційні проблеми філософії,зокрема: що таке людина, що таке природа, які можливі між ними системивзаємозв'язку, якою є природа людського інтелекту? І водночас — цілий комплекссоціальних проблем.
Алебезпосереднім предметом дослідження для цього напряму є сутність науки ітехніки, їх взаємовплив та взаємозв'язок, їх місце серед інших явищ людськоїжиттєдіяльності.
У XX ст.технічний розвиток набув усебічного й бурхливого характеру. Тому XX ст.характеризують як =>технічне, =>атомне, =>космічне,=>кібернетичне, =>століття автоматики, => комп'ютеризації, => роботизаціїта ін. Але XX ст. знаменне також надзвичайною, нечуваною раніше напруженістюусіх соціальних протиріч, надзвичайною конфліктністю і навіть трагічнимисоціальними катастрофами. Обличчя цього століття не можна собі уявити безтехніки і технічних новацій.
Розвитоктранспорту, зв'язку, засобів комунікації зробили всю планету осяжною і доситьневеликою. Люди стали жити тепер життям усієї планети і раптом наочно відчулиреальний сенс терміна «людство ». Але водночас відчули і надзвичайнурізноманітність, складність, неоднозначність суспільства, побачили й цілу низкусмертельних небезпек для нього. І знову-таки значну роль у такому усвідомленнівідіграла техніка в її зв'язку з наукою і технологією.
Список використаної літератури
1. http://ru.wikipedia.org/wiki
2. Philosophy of Chemistry: Synthesis of a NewDiscipline, Davis Baird, Eric Scerri, Lee McIntyre (eds.), Dordrecht: Springer,2006.
3. Philosophy of Chemistry, J. van Brakel, LeuvenUniversity Press, 2000.
4. Будрейко Н.А. Философские вопросы химии/ Н.А. Будрейко. М.: Высшая школа, 1970.336с.
5. Варапутин А.В. Методология познания жизни.//Биофилософия. М.,1997, С.80;
6. Волинкa Г. І. Вступ до філософії. Навчально-методичний посібник. / Під заг.ред. Г. І. Волинки /: — К., 1993.
7. Гегель Г.В.Ф. Енциклопедія філософських наук // ГегельЕнциклопедия философских наук. T. 1. Наука логики. — М., 1974.
8. ГречкоП.К. К вопросу о предмете социальной философии //Вестн. Моск.гос.ун.им.М.В.Ломоносова, Серия. Философия,1995,№1;
9. Декарт Р. Міркування про метод./ Р.Декарт Избр. произв. — М., 1950. — С. 305
10. Карпинская Р.С.,Социобиология: Крит.анализ/ Р.С.Карпинская, С.А.Никольский, М., 1988;
11. Карпинская Р.С. Философия природы: коэволюционная стратегия/ Р.С.Карпинская,И.К.Лисеев, А.П.Огурцов, М., 1995;
12. Кохановский, В. П. и др. Основы философии науки./ В. П Кохановский,− Феникс, 2007 г. − 608 с
13. Кремянский В.И. Структурныеуровни живой материи: теоретические и методологические проблемы/ В.И.Кремянский, М., 1973;
14. Кузнєцов В. І., Загальна хімія: тенденції розвитку/Кузнєцов В. І. 1989.
15. Перова О.Є. Проблеми біофілософії в сучасній філософіїнауки.//Вісник. Філософія. Політологія. — К., 2002. №38-41. — С.192-198.
16. Петрушенко В.Л.Філософія: курс лекцій. Навчальнийпосібник для студентів вищих закладів освіти ІІІ-ІУ рівня акредитації 2-евидання, виправлене і доповнене К.: «Каравелла» і Львів «Новий світ» 2002 –544с.
17. Печенкин А.А. Взаимодействие физики и химии (философско-методологические проблемы)./ А.А.Печенкин — М.: Мысль, 1986. — 207 с.
18. Пригожий І. Порядок з хаоса/І.Пригожий, І.Стенгерс — М., 1986. — С. 92
19. Философские проблеми современной химии. Сборникпереводов. Редакция и предисловие доктора химических наук Ю.И. Соловьева икандидата технических наук Н.И. Родного. М.: Прогресс, 1971.-229 с.
20. ФолмерГ. Мезокосмос и объективное познание(опроблемах, которые решены эволюционнойтеорией познания) //Вестн.МГУ. Серія.7, Философия, 1994,№6, С.40.
21. Фролов И.Т. Введение вфилософию. Учебник для высших учебныхзаведений в двух частях / Под. общей редакцией И. Т. Фролова / — М., 1989.
22. Шахпаронов М.И. Очерки философских проблем химии./ М.И. Шахпаронов— М.: МГУ, 1975. — 260 с.
23. Шевченко Л. І. Теоретичні проблеми сучасногомовознавства: пошук дослідницьких парадигм // Слов'янські мови і сучасний світ.— К.: Київський університет, 2000. — С. 5-14.
24. ШульгаЕ.Н. Генезис идеи коэволюции.//«Биофилософия», М.,1997, С.68,
25. Ясперс До. Сенс і призначення історії/ До.Ясперс. – М., 1994. — С. 100