ФілософіяРенесансу
Ренесансвизначається як історичний процес ідейного й культурного розвитку напередодніранніх буржуазних революцій, що має самобутню цінність. Його елементи починаютьпроявлятися на пізній фазі феодалізму й обумовлені розкладанням, щопочинається, феодальної системи. Весь процес триває аж до ранніх буржуазнихреволюцій.
У розвиненихкраїнах Європи вже на переломі XII і XIII ст. у зв'язку з розвитком ремесел іторгівлі, з розквітом міст відбувається ріст продуктивності праці. Містопредставляло силу, завдяки якій феодалізм прийшов до вершин своєї економічноїзрілості, але разом з тим у росту міст проявлялися риси, які переходили зарамки феодального ладу. Із прогресуючим економічним розвитком міст зв'язанийпроцес швидкого нагромадження торговельного й лихварського капіталу, а згодомвиникають зародки (локальні, обмежені, нестійкі) капіталістичних виробничихвідносин. Мануфактури були, однак, спочатку скоріше виключенням, чим правилом.У сутності Ренесанс є періодом подолання попередньої тривалої стагнаціїпродуктивних сил.
У феодальнійЄвропі існували більші розходження в економічному, політичному й культурномурозвитку міст, тому Ренесанс не виникає відразу у всіх країнах, але насампереду найрозвиненіших. Його колискою є Італія — майже весь перший період свогорозвитку Ренесанс був «італійським явищем», і лише в другому періоді вінздобуває європейський характер. В історіографії на Заході існує лапідарнахронологія Ренесансу: ранній Ренесанс — Trecento (починаючи з 1300 р. XIV в.),зрілий Ренесанс-Quattrocento (XV в.), пізній Ренесанс — Cinquecento (XVI в.).Це розподіл безпідставно, тому що воно абстрагується від національних і іншихрозходжень розвитку Ренесансу в різних країнах тодішньої Європи. .
Головні носіїідеології Ренесансу — міські вищі шари, умільці, міщани, монастирські йцерковні інтелектуали — перебували в гострому політичному протиборстві ізсередніми й нижчими шарами міського населення, нехтували бідноту («плебс» ),незаможних. У той період ще не дозріли класові протиріччя між міщанами йфеодальним дворянством, навпаки, дворяни й навіть високі представники церквисимпатизували міщанським шарам, положення й спосіб життя яких представлялисяпривабливими.
ІдеологіяРенесансу має як би подвійну спрямованість: з одного боку, антифеодальну, зіншого боку — антиплебейську. Міщанські верхи прагнули до стабілізації йрозширення товарно-грошових відносин за допомогою реформ державного апарата йцеркви. Термін «ренесанс» правильно вживати саме в цій класовій визначеності.Головний зміст і навіть головну рису цього історичного процесу відбиває недослівний переклад цього терміна (фр. renaissance — відродження, тобто відродження,новий розквіт античної культури, науки й філософії), а антифеодальний змістпроцесу, спрямованість проти церкви, дворянства й всіх феодальних порядків.
Для мислення,ідеології й культури Ренесансу вирішальною тенденцією, що характеризуєпереворот, є перехід від теоцентричного до антропоцентричного розуміння миру.Це процес діалектичний, суперечливий, складний, здійснюється він повсюдно, алев різних модифікаціях, варіантах, формах.
Ренесанс охоплюєту фазу історії, у якій християнська релігія вже не має домінуючої, монолітноїпозиції. Цей переворот відбувається насамперед у релігійних рядах; ні уфілософії, ні в мистецтві або літературі відразу не усувається існуючимисторіччями традиційний напрям думок.
У боротьбі ізсередньовічним теократизмом на перший план культури Ренесансу виступаютьгуманістичні, антропоцентричні мотиви. Презирство до земного єства заміняєтьсявизнанням творчих здатностей людини, розуму, прагнення до земного щастя.Реалізація людяності припускає освоєння досягнень культурного багатстваминулого, тому гуманізм Ренесансу спонукує інтерес до античної культурноїспадщини, до оволодіння багатоликим багатством древньої філософії. Знову й по — іншому відкриваються Платон і Аристотель, а також неоплатоніки, стоїки,епікурейці, Цицерон і ін. Їхня філософія розглядається в історичному контексті.Ренесанс — це насамперед вільне осмислення добутків античності, відмова відготових і незмінних істин. Замість поняття істини самої особистості надаютьсяможливість і право вирішувати, що істинно, а що ні. Древні філософи приймаютьсяскоріше як союзники, чим «вища інстанція». Учені, філософи вже виступають не якпредставники закритих шкіл, але як окремі дослідники. Цьому відповідали новіформи філософського пояснення, індивідуального стилю літературної обробки. Якреакція на схоластичну складність повсюдно спостерігалося прагнення до більшезрозумілого викладу. Проти колишнього схематизму більше враховуєтьсяреальність, увага зосереджується на питаннях, які мають практичне значення йкористь.
Однак було бнеправильним ідеалізувати гуманізм Ренесансу й не зауважувати його внутрішніхпротиріч, які зрештою відповідають його історичної обумовленості XIII-XV ст.Границі ці зримо проявляються в елітарності, в «аристократичних» тенденціях.Так, гуманістичні ідеї моральності були призначені вищим соціальним колам ікласам, що мали можливість одержати утворення. Люди, які проголошувалигуманізм, мали доступ до античної культури й філософії, знали мови (знаннялатинської мови, літератури було істотною ознакою Ренесансу). Не можназабувати, що гуманізм Ренесансу із самого початку різко суперечив аверроїзму (удеяких роботах викладається думка, що італійський гуманізм є католицькоюреакцією на вчений аверроїзм), тому що гуманісти насамперед підкреслювалисуб'єктивну, активну, практичну сторону пізнання.
Поворот доантропоцентризму не можна тут розуміти спрощено, що як миттєво перемагає діяабо як якесь «прозоро чисте» вираження матеріалістичних поглядів. Суть у тім,що гуманізм Ренесансу проявлявся в революційних ідеях, звернених на внутрішню,земну «божественність» людини, у відмові від зовнішньої «інституціональної»істини божої, у залученні людини до життєвої активності, у твердженні вірилюдини в себе. Але й це нове, безсумнівно прогресивне, будучи історично обумовленим,могло виявитися лише в тій або іншій формі, обумовленої рамками релігії.
Частодискутується проблема відносини між Ренесансом і Реформацією. Іноді спрощенозатверджується, що між ними існує протилежність, що складається в тім, щоРенесанс-Явище міжнародне, загальноєвропейське, тоді як Реформація-Явище лишенаціональне (німецьке). Істотним, однак, є те, що Ренесанс і Реформація маютьзагальну антифеодальну спрямованість, у їхній основі лежить антифеодальний рух,носієм якого у феодальному суспільстві, що розкладається, були міські шарисуспільства. Якщо Ренесанс висуває вимогу перетворення суспільства шляхомрозширення світського утворення, то Реформація залишається в рамкахсередньовічного миру думок людини й у цих границях пропонує йому новий, спрощенийшлях до бога. Ідеї Ренесансу могли активізувати лише верхні буржуазні шари (усутності не було ніякого гуманістичного варіанта, що виражає інтереси середніхі нижчих шарів); навпроти, ідеї зміни церкви і її навчань — як головний змістРеформації — були здатні мобілізувати середні й нижчі шари суспільства, більшеприв'язані до релігійних подань у силу умов свого існування.
Гуманізм вІталії
Духовне йкультурне перетворення Західної Європи, що проходить у різних умовах, має своїхарактерні риси й періоди. У першому, ранньому періоді, тобто в XIV-XV вв.,нова культура має насамперед «гуманістичний» характер і зосереджується головнимчином в Італії; в XVI і значною мірою в XVII в. вона має головним чином природниче-науковуспрямованість. Гуманізм Ренесансу в цей період переходить в інші європейськікраїни.
Гуманізм (лат.humanus — людський) у загальному значенні слова означає прагнення до людяності,до створення умов для гідної людини життя. Гуманізм починається тоді, колилюдина починає міркувати про себе, про свою роль у світі, про свою сутність іпризначення, про зміст і мету свого буття. Ці міркування мають завжди конкретніісторичні й соціальні передумови, гуманізм по своїй сутності завжди виражаєпевні соціальні, класові інтереси.
У вузькому змістіслова гуманізм визначається як ідейний рух, що сформувалося в період Ренесансуй змістом якого є вивчення й поширення античних мов, літератури, мистецтва йкультури. Значення гуманістів треба розглядати не тільки у зв'язку з розвиткомфілософського мислення, але й з дослідницькою роботою з вивчення старихтекстів Італійські гуманісти збирали добутки древніх авторів за допомогоюгреків, які в цей час осідали в Італії. Петрарка, наприклад, зустрічався ізгрецьким ученим-ченцем Ваарламом, візантійський учений-гуманіст Хризолораспривіз в Італію ряд грецьких літературних пам'ятників. Зростаючий інтерес довивчення древньої літератури підтримували й міські патриціанські пологи. Удеяких містах виникали культурні центри, у яких були зосереджені античні текстий пам'ятники… Тому італійський гуманізм характеризується як літературний,філологічний. Робиться висновок, що поняття «гуманізм» ставиться лише докультурного й освітнього впливу грецької й римської культури. Однак у такомурозумінні гуманізм ставиться тільки до духовної сфери Прикладом однобічногокультурно-духовного розуміння гуманізму є ідея так званого, християнськогоЗаходу, що сьогодні в модифікованій формі знову з'являється в концепціяхкатолицького клерикалізму. Відповідно до цієї ідеї, західноєвропейський (абоєвропейський) гуманізм спочиває на двох стовпах: на гуманістичній спадщиніантичного миру й на християнстві, що є нібито історичним ферментом збереження йрозвитку традиційних духовних гуманістичних цінностей і для сучасності,вихолощується його практичний, динамічний, войовничий момент. Цей момент неможна випускати з поля зору, він завжди в наявності, хоча й по-різномупроявляється в конкретних умовах. Ставиться це й до італійського гуманізму, щобув вираженням конкретного суспільного руху представляв у цьому змістівеличезний історичний прогрес, незважаючи на свою історичну обумовленість іобмеженість.
Початокіталійського гуманізму
Данте Алігьєри(1265-1321). Свій гуманістичний світогляд Данте виклав насамперед у безсмертній«Комедії» Боккаччо перейменував її в «Божественну комедію», потім у трактатах«Бенкет» і «Монархія». Його літературну й ідейну творчість становлять єдність.Елементи нового, що народжується світогляду Ренесансу втримуються в йогопоетичній творчості. Християнську догматику Данте приймає як незмінну істину,однак дає новий виклад відносини божественного й людського. Він не протиставляєці початки, але бачить їх у взаємній єдності. Бога не можна протиставлятитворчим силам людини. Людина детермінована двояким способом: з одного боку,богом, з іншого боку — природою. До блаженства, таким чином, ведуть два шляхи:філософське повчання, тобто людський розум, і «духовне повчання», що виходитьвід святого духу. Підкреслення божественного в людині виступає як відхиленнявід середньовічних традицій, за це Данте був підданий критиці й засуджувавсятомистами.
Гуманізм Дантеповний віри в сили людини. Людина сама відповідає за своє благо, що вирішує тутє його особисті якості, але в жодному разі не багатство або успадкованеположення Про Дантові «Комедії» Ф. К. Шалда написав: «Не знаю у всій світовійлітературі добутку, що несло б у собі більше любові до землі й до тілесності,чим пісні Раю. Не слухайте тих, хто говорить, що Дантів добуток аскетичний абозагробний. Зміст його саме зворотний. Данте, мислить як поет конкретності, йогобожественний вірш повний земних реальностей. Навіть у момент найбільшоговідторгнення думки він не відчуває земне як тягар або перешкоду...». Дантезазнав впливу від латинського, добре знав Сигера Брабантського, не були йомудалекі й неоплатонівські тенденції середньовіччя, що виходили від Псевдо-ДіонисияАреопагита. Знайомство з навчанням Аверроеса про можливості й про активністьрозуму приводить Данте до розуміння того, що завданням людства є реалізаціяможливостей розуму, насамперед теоретичного, втілення їх у практичнійдіяльності. Політичний, антицерковний зміст своєї позиції він розробляє в«Монархії». Церква повинна займатися питаннями «вічності», земної ж справи єдолею людей, які прагнуть до створення суспільного устрою, що допомагаєреалізації людського існування, заснованого на щасті, блаженстві, загальному йміцному світі. Данте належав до тих ідеологам, які свій гуманізм з'єднували зтеорією так званої двоїстої істини.
Концепція Дантемістить багато наївних і схоластичних аргументів, але вона сильна своєюосновною ідеєю: все людське (і політика) повинне бути підлегле людськомурозуму.
Один ізпредставників італійської гуманістичної думки — Марсилій з Падуї (1278-1348) — сформулював у своєму політичному навчанні (трактат «Захисник миру» )республіканські ідеї, угадавши події буржуазних революцій XVII-XVIII сторіч.
Він дійшоввисновку, що ні церква, ні державу не мають божественної природи, але є різнимиформами людської влади й громадської організації людей. Як і Данте, він виходивіз двох основних передумов людського щастя: миру й влади монарха. Верховенствоналежить народу, громадяни мають законодавчу владу, свою волю вони виражають назборах голосуванням. Ідея про те, що народ є джерелом усякої влади, відрізняєйого концепцію від схоластичної середньовічної й наближається до більше пізніхконцепцій про суспільний договір.
Марсилій черпаєіз праць Аристотеля, але зовсім іншим способом, чим середньовічні схоласти.Аристотель є для нього єдиним джерелом раціонального пізнання. Біблію вінвикористовує лише як ілюстрація. Хоча Марсилій був переконаним католиком, йоговчення про природну природу влади держави об'єктивно допомагало зруйнуватисхоластико-феодальну ієрархію цінностей.
Франческо Петрарка(1304-1374) уважається «першим гуманістом», його називають «батьком гуманізму».Великий пропагандист античної культури збирав справжні латинські тексти. Йогозбори класичних латинських текстів було у свій час унікальним.
До античноїкультури й утворення він підходив історично, не вбачав у них лише минуле золотестоліття й загублений рай, але намагалася спадщина античності найбільше точно йзрозуміло донести до сучасників. Греції він волів Рим і не сумнівався, що Рим єкласичним зразком цивілізації взагалі. Цікавився він і середньовічні традиції,і Августином. Петрарка — один із творців нової європейської лірики, авторзнаменитих сонетів до Лаури, патріотичних віршів і віршів гнівних, зверненихпроти папської курії. У його поезії чітко звучать гуманістичні ідеї Нового часу.Петрарка разом з Данте й Боккаччо є засновником італійської літератури. .
Данте ще приймав«вічність» у розумінні схоластів, Петрарка ж її повністю відкидає. Йогополемічний трактат «Про власне незнання й незнання, інших» спрямований протиаверроїзму, а вчення про двоїсту істину істотно відрізняється від полеміки ФомиАквінського, якого він, втім, взагалі у своєму трактаті не згадує. Він відкидавкульт авторитету, однак при цьому не відкидав Аристотеля, але висміював «дурнихаристотеликов», їх схоластичний, надуманий спосіб ведення суперечок.Затверджував, що університети пізнього середньовіччя занепадають, їхнівикладачі позбавлені побожності, шкодять доброму ім'ю теології, що вона здобулав епоху «батьків церкви». Підкресленням власного незнання він виражає ідеюнезалежності свого мислення від схоластичної університетської вченості.
Християнство вінприймає, але лише в його несхоластичній інтерпретації. Він відмінюється такождо ідеї активної самореалізації людини, його антропоцентризм виступає як противагасередньовічному теоцентризму. Цікавили Петрарка насамперед внутрішні, етичніпроблеми людини, що є ознакою індивідуалізму епохи Ренесансу. У філософськомудіалозі «Моя таємниця» він розкриває найглибші внутрішні конфлікти людини йспособи їхнього подолання. Творчість Петрарка відрізняється земним характером,повним розумінням радостей і страстей людини Петрарка вплинула й на розвитокгуманізму в Чехії; в 1356 р. він відвідав Прагу, відома його переписка з КарломIV, Арноштом з Пардубиц, Яном зі Стржеди, що ставиться до 1351-1368 р. .
Серед тих, хтосприяв створенню нових, гуманістичних традицій в італійській культурі, був другПетрарка, флорентієць Джованні Боккаччо (1313 — 1375), що у своєму «Декамероні»висміював дурне й брехливе духівництво, вихваляв розум, енергію, повнокров'янового міського класу. У його творчості відбилися типові риси Ренесансу: земнийхарактер, тілесна чуттєвість, практичний утилітаризм, що він виражає живих,позбавлених алегорій мовою.
До послідовників Петраркав області аналізу старих трактатів належить, між іншим, Колуччио Салутаті(1331-1406), що збирав старі тексти й постачав їхніми анотаціями. Він маввеликий вплив на наступних флорентійських гуманістів, наприклад ПаджиоБраччиолині й Леонардо Бруни Салутаті будить інтерес до вивчення грецькоїлітератури. За його запрошенням в 1397 р. у Флоренцію прибуває візантійськийучений Мануель Хризолорас, щоб викладати грецьку мова. Він привозить із собоюгрецьку літературу й першим у Європі пише підручник грецької граматики. Все цемало велике значення для розвитку італійського гуманізму.
До видатнихгуманістів XV в. належить і Лоренцо Валла (1407-1457), чудовий філолог, один іззасновників методу порівняльного аналізу, що він застосовував не тільки дотрактатів Тита Лівія, але й до Нового завіту. Він відкидав схоластичну логіку,висуваючи проти її риторизм Цицерона як спосіб, що допомагає людині по-новомумислити й дискутувати. Більший розголос одержало і його розкриття недійсностітак званого Дарунка Костянтина — документа, що був відомий як юридична основасвітської влади папства. Валла спростовує його дійсність, приводячи якісторичні, юридичні, так і філологічні аргументи. В етиці Валла близький доепікуреїзму й воліє його стоїцизму. Він підкреслює природність людини, думає,що доброчесним є все, що ставиться до життєво важливого інстинктусамозбереження, тому ніяка насолода не є аморальним. Етика Бали єіндивідуалістичною. Велике значення має й те, що відновлення й пожвавленняепікуреїзму повертають у філософську свідомість епохи забутий античний атомізм.
Платонізмренесансу
ГуманізмРенесансу в Італії у великому ступені орієнтувався на Платона. Ця тенденція, щоопирається на можливості, що розширюються, пізнання справжніх добутківантичності, була мотивована необхідністю виступити проти схоластичногоАристотеля, його інтерпретації томізмом. Платон в філософії Ренесансу стаєсимволом прогресу В уявленні платоніків Ренесансу Аристотель був лише«фізиком», у той час як Платон — «філософом», «мудрецем» (sapiens), йогофілософія вважається синтезом всієї філософії минулого, а також теології — грецької науки, що включає орфизм, пифагорєїзм і східні доктрини.
ПлатонізмРенесансу представляв Платона в дусі поглядів Августина й Апулея Луций Апулей — римський письменник, що жив приблизно в 125 — 180 р. Найкращий його добуток — «Метаморфози», називане також «Золотий осів». У флорентійської платонівськоїАкадемії Платон уважався «богом серед філософів», підкреслювалося великезначення його ідей для християнства, зокрема з погляду філософської розробкиконцепції двоїстої природи людини. У питанні про відношення філософії й релігіїфлорентійський платонізм відстоювало розуміння, відповідно до якого філософія єнадійним знанням про людину, про світ і про бога, що найбільше повнопредставлено у творчості Платона і його послідовників. Всі платоніки вважалирелігію філософсько-теологічною доктриною (також і культовим інститутом).
Для інтеграціїПлатона в цю епоху певну роль грали й традиції в дусі Гребля. Не можна такожобійти той факт, що при загальній конфронтації платоніків і аристотеліків деякіпредставники платонізму виступають і в дусі примирення Платона з Аристотелем.Цей підхід, властивий насамперед візантійським традиціям, і був перенесений наЗахід Зокрема, в особі кардинала Іоанна Бессариона (1395 — 1472), учняПлатона, що відстоювало ідеї свого вчителя й у той же час примирення, щодопускав можливість, Платона й Аристотеля (він переводив роботи Аристотеля),проти чого виступав Пикоделла Мирандола. По суті спори між платонізмом іаристотелізмом періоду Ренесансу в XV в. велися не зовсім чітко, допускалисякомпроміси.
Пожвавленнюплатонізму в Італії сприяв насамперед пізній візантійський неоплатонік ГеоргиосГемистос (1360-1425), що з поваги до Платона прийняв ім'я Плетон. Відбувавсявін з Константинополя, оселився у Флоренції, де проповідував ідеї Платона, прицьому різко відкидаючи Аристотеля. Його мислення носило елліністичний характер,він хотів перебороти традиційне християнство за допомогою античного язичеськогополітеїзму. Інтерес до середньовічного неоплатонізму приводить його до східногомістицизму, каббале й зороастризму.
Він учив, що мирзалежить від бога, але не був їм створений у часі, тому що існує вічно. Ідеяхристиянського утвору з нічого, а також «вільна воля» творця в цьому випадку немають змісту. Перехід від божественного принципу до миру має характердетермінації. Не тільки всесвіт, але й сам бог підкоряються необхідності.Плетон тут не посилається на ідею еманації. У поясненні необхідного переходу домиру він вдається до допомоги язичеського грецького пантеону богів. Зевс, щокоштує на чолі, є абсолютним буттям. Мир, однак, утвориться не безпосередньо,але за посередництвом особливої субстанції природи, що також має божественнийхарактер. У визнанні, що намітилося, нескінченності бога й природи ховаютьсяпантеїстичні тенденції.
Мир у своїйгармонійній єдності прекрасний, у цьому складається його божественність.Покликання людини — бути «середньою ланкою», з'єднанням цієї гармонійності. Ілюдина є «божественним», якщо він реалізує в собі й у відношенні до природи, домиру цю красу гармонії — це і є шлях його морального вдосконалювання.
Філософія Плетонав Італії була прийнята прихильно. Він уперше представив неоплатонізм не всередньовічній рясі або в реконструйованих системах стародавності, але воригінальній, живій філософській формі. Дійсно, новий синтез не може виходитилише із древнього язичества, але повинен брати до уваги традиції вже майжеп'ятсот років існуючого розвитку християнства.
Час найбільшогорозквіту італійського платонізму пов'язане із уже згадуваної флорентійськоїАкадемією, що в 1459 р. за пропозицією Плетона заснував Козимо Медичи. ЦяАкадемія, а також і інші культурні суспільства, що виникли в інших містахтодішньої Італії, поєднували видних філософів, поетів, художників, дипломатів іполітиків того часу. Характер цих об'єднань повністю відрізнявся від характеруофіційних філософських центрів, університетів і монастирських шкіл; тут нечиталися лекції, але велися бесіди. Вілла в Кареджии, що Козимо надав Академії.Про це згадує М. Макіавеллі: «Козимо був також доброзичливцем і захисникомлітераторів. Він запросив у Флоренцію відомого грецького вченого Аргиропулоса,щоб він навчав молодь грецькій мові й іншим наукам. Містив також у своємубудинку Марсилио Фичино, прихильника платонівської філософії, якого доситьповажав. Щоб Фичино міг безперешкодно віддаватися вивченню наук і щоб з нимможна було часто зустрічатися, Козимо подарував йому маєток поблизу від свогосільського володіння в Кареджії, стає в той час культурним центром не тількиІталії, але й всієї вченої Європи. Академія досягла свого найбільшого розквітупри Фичино й Пикоделла Мирандола. Видною фігурою серед платоніків XV сторіччябув Марсіліо Фичино (1422-1495), виділяючись своєю діяльністю по перекладах.Він не тільки перевів усього Платона на латинь, але й познайомився з античнимнеоплатонізмом. Не випадково він почав з перекладу так званого «CorpusHermeticum» — збірника анонімних грецьких теологическо-філософських трактатів,які створювалися, імовірно, поступово в ході I в. до н.е. і I в. н.е. Авторствоцього збірника приписувалося Гермесу Трисмегисту (грецьке ім'я єгипетськогобога Тота — бога листа, чисел і книг). Збірник зберігся в скороченому виді,його тексти місцями порушені. Усього в ньому викладено 18 текстів і таємнихрелігійних, астрологічних магічних і містичних навчань. Для Фичино і йогосучасників ці тексти були документом древньої мудрості, з яких виросталаплатоновская релігійно-філософська традиція, переводив Платона, Ямвлиха, Порфирія,Прокла, цікавився й християнським неоплатонізмом, заново перевів ареопагитику.
До питання провідносини бога й миру він підходить із пантеїстичних позицій. Його пантеїзм маємістичну спрямованість: бог — першопричина ієрархічно побудованого миру, вихіднаточка, що містить у собі увесь світ; у світі він постійно проявляється вдинамічних силах і при їхньому посередництві. Це подання, мабуть, не має нічогозагального із середньовічним креаціонізмом і дуалізмом.
Від католицькоїортодоксії Фичино відхиляється й у твердженні ідеї про те, що всі релігійнікульти й релігійно-філософські навчання — проява загальної релігії (religiouniversalis). Християнству він надає вирішального значення, бачить у ньомунасамперед найвище «законодавство» в етичному плані. Обґрунтуванняуніверсальної релігії він знаходить у положенні про те, що ідея бога євродженої, що все відбувається від єдиного зробленого буття, тобто від бога, ітому повинен існувати один культ, одна релігія.
Література
1. Андрєєв. М.Л.Інновація або реставрація: казус Відродження. — К., 2005
2. Гнєдич П.П.Епоха Відродження. — К., 1995
3. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения.Исторический смысл эстетики Возрождения. — М., 1998
4. Панофский Э. Ренессанс и «ренессансы»в искусстве Запада. — М., 1998
5. Яйленко О. В.Італійське Відродження — К, 2005.