Старе й нове. Філософськікатегорії
Категорії нове істаре вважаються найбільш простими й давно вже добре розробленими, однак єдиноїдумки про їх закономірний діалектичний взаємозв'язок так і не вироблено. Востанні роки з'явився інтерес до категорії «нове», обумовлений актуальністюпроблем діалектики в цілому. Найчастіше ці поняття диференціюють стосовнопроцесу розвитку. Причому, у якому би формулюванні дослідник не використовувалопринцип розвитку, керуючись їм, він повинен визнавати виникнення, так сказати,принципово нового, такого, котрого раніше взагалі не існувало. Процесвиникнення нового як небувалого розкриває принцип мірності. Із принципово новимдослідник зіштовхується в області границь міри, але тільки у випадку істотнихякісних змін.
Взаємозв'язокнового зі старим — це сама загальна характеристика змін, але, зрозуміло,багатство діалектики не зводиться тільки до цієї характеристики. Нова й старе — це клініки, об'єднуючі категорії, вони характеризують багато граней реальнихпроцесів (нагромадження елементів новий і якісний стрибок від старого донового, заперечення старого новим, зв'язок форми й змісту, можливості йдійсності й т.д.).
З категоріями«нове» і «старе» зв'язане положення діалектики, що одержало в літературі назвапринципу історизму. Зупинимося на ньому більш докладно. Часто принцип історизмурозуміють трохи спрощено, зв'язуючи його з науками, що займаються вивченнямсоціальних подій, конкретно з історією, і зводячи його до викладу хронологіїподій. Створюється враження, що до фізики, хімії, іншим природничим наукам вінначебто б і незастосовний. Однак принцип історизму — це той же принципрозвитку; він вимагає відбиття динаміки процесів, руху й розвитку кожної речі,але спрямований він на минулий стан речі. Облік його вимог важливий для всякогодійсно наукового дослідження.
Зміни, яківідбувалися з річчю в минулому, перетворили її в те, що вона являє собою зараз.Аналіз минулих станів речі дозволяє виявити зв'язки між цими станами й тізакони, які обумовили виникнення, функціонування й розвиток речі. На базі цьогоформується більше повне знання справжнього стану речі. Принцип історизмудозволяє розкрити ускладнення структури речі, зміна старих і поява новихзакономірностей її розвитку. Традиційна назва даного принципу пояснюється тим,що дослідник, відтворюючи шлях розвитку речі, по суті справи, знайомиться з їїісторією. Інакше кажучи, він аналізує становлення речі. У цьому плані принципісторизму, на наш погляд, точніше було б назвати принципом становлення речі.«Становлення» як філософська категорія виражає єдність виникнення й зникнення,незавершеність існування речі, той момент розвитку, коли вона тількиформується. Такий момент присутній у розвитку будь-якої речі: «старе» — це вжене колишнє старе, «нове» ще не затвердило себе й не показало свої можливості йспецифіку. Нестійкість даного моменту розвитку виражається через категорії«щось» і «інше», службовці для позначення колишнього «старого» і майбутнього«нового». Щось — те, що реально існує, має свою якісну специфіку, свої зв'язкий відносини. Однак у цей момент часу дослідник фіксує лише сам факт буття,реального існування цієї речі, як невизначеної. Інше — це існування речі уформі, відмінної від попереднього стану, перехід у свою протилежність.
Річ ефективнішедосліджувати в її розвитку, стані, що став. Однак категоріальний «зріз» тієїабо іншої сфери отриманого готового знання необхідно доповнювати динамікою щорозвивається, знання, що стає. Це складне завдання. Коли елементи новоїструктури речі ще тільки формуються, зароджуються в надрах старого станувихідної речі, коли вони ще слабко виражені й у кількісному, і в якісномувідносинах, що тенденція наступного розвитку виявляється невизначеною.Відповідно до принципу становлення (історизму), більше висока стадія розвитку єпідставою для проникнення в сутність більше низької стадії розвитку речі.
Становленняпов'язане із запереченням. Якщо зняття виражає безперервність розвитку, тозаперечення — це такий момент розвитку, що виражає його переривчастість.Заперечення може означати навіть руйнування, загибель речі.
Принципи-Твердженняіснують і «працюють» у системі сталого, «устояного» знання, апринципи-припущення — у системі знання що розвивається.
Має місце певнатипологія заперечень. «Деструктивне заперечення» розуміється як руйнування;своєрідною модифікацією «зняття» оголошений такий тип заперечення, як«трансформація», і т.д. Принцип заперечення (як будь-яка, усяка річ) непереходить в «інше» (як «своє інше»). Розвиток закінчується загибеллю речі.Поняття заперечення означає перетворення чого-небудь не в абстрактне інше, а в«своє інше». Таким чином, у ході діалектичного заперечення здійснюєтьсянаступність розвитку. Діалектичне заперечення об'єктивно, це таке перетворення,у ході якого річ переходить із одного етапу розвитку на іншій. Запереченнязаперечення характеризує механізм змін, розкриває їхню тенденцію. Тріадна формавиявляється найбільш адекватною формою відбиття суб'єктом у процесі пізнанняоб'єктивно існуючих взаємодій.
Особливостіоб'єктивних процесів діалектичного заперечення обумовили методологічне значенняпринципу діалектичного заперечення (тріадність). Специфічно проявляє себе цейпринцип у сфері теоретичного знання. По-перше, він орієнтує дослідника на облікусього різноманіття й складності об'єктивних процесів заперечення, щовідбуваються в природі й суспільстві, по-друге, вимагає обліку існуючоговзаємозв'язку старих і нових теорій, взаємозв'язку, поміченої ще М.І.Лобачевским і сформульованої Н. Бором як принцип відповідності. Діалектичнезаперечення, як будь-який інший принцип діалектики, діє й проявляє себеконкретно в конкретній ситуації. У цілому ж цей принцип описує єдністьциклічності й лінійної спрямованості змін, розкриває спіральний характеррозвитку.
Суперечливість
Процесзаперечення заперечення завжди припускає, як ми розглядали вище, певніпротиріччя між старим і новим. Однак об'єктивна суперечливість дійсного мирунастільки багата й різноманітна, що, зрозуміло, не може бути зведена тільки доцих протиріч.
Гегельпідкреслював, що «протиріччя не слід уважати просто якоюсь ненормальністю, щозустрічається лише подекуди. На його думку, воно є й «принцип усякогосаморуху». Будь-яке механічне переміщення об'єкта в просторі — це вже «саме наявнеіснуюче протиріччя», а кожне щось «життєво, тільки якщо воно містить у собіпротиріччя». Всі речі і явища суперечливі, «немає взагалі абсолютно нічого, учому ми не могли б і не минулого би змушені виявити протиріччя». Можна томуаналізувати суперечливість фізичних явищ, хімічних процесів, біологічнихоб'єктів і т.д. Із суперечливості об'єктивної реальності випливає йсуперечливість пізнання цієї реальності. От чому нам доведеться говорити лишепро загальну природу суперечливості, розглядаючи категорію протиріччя в самомузагальному плані.
У літературітрадиційно розглядаються ідеалізовані протиріччя, що складаються із двохпротилежностей, хоча природна й соціальна реальність багато складніше, ніжпредставляється суб'єктові пізнання на кожному історично певному етапі розвиткузнань. Реальні, не «очищені» абстракцією протиріччя складаються з більшогочисла сил, моментів. Усяка річ — це процес, переплетення різноманітнихвзаємодіючих моментів. У ході дослідження увага в першу чергу звернено на тівзаємодії, які виявляються істотними для буття об'єкта в його даному якісномустані. Відбувається як би розщеплення, роздвоєння єдиного на протилежності.Категорія протилежність позначає одну зі сторін діалектичного протиріччя.Ідеалізоване протиріччя — це, зрозуміло, спрощення дійсності. При всійзовнішній простоті такого підходу виникають відразу дві проблеми. По-перше,категорія «протиріччя» — це не застигле, готове поняття, її необхідно далідосліджувати на основі нових конкретних даних. Довільне твердження симетрії вструктурі протиріччя огрублює дійсні відносини. По-друге, кожна сторонапротиріччя — це самостійна система зі своїми зв'язками, особливостями й вонасама може бути розщеплена на протилежності. Ситуація суперечливості виявляєтьсяоднієї із самих основних пізнавальних ситуацій. В «Науці логіки» Гегельпідкреслює, що лише доведені мислячим розумом до крайнього ступеня протиріччярізноманітні моменти здобувають ту негативність, що і вважається іманентною пульсацієюсаморуху.
Уже елейськимфілософам було ясно, що множинність не можна мислити без протиріччя. Визнанняпринципу суперечливості служить умовою подання миру як різноманіття. Цейпринцип поряд із принципом єдності різноманітного відтворить у мисленні людининавколишній світ як систему, як єдине взаємозалежне й мінливе ціле.
Роздвоєнняєдиного
Принципроздвоєння єдиного на протилежності конкретизує відразу два, названих вище,принципу діалектики. Саме роздвоєння єдиного припускає й об'єднання,взаємозв'язок, єдність протилежних сторін. Суб'єкт пізнання, моделюючидійсність, завжди прагне виявити взаємні зв'язки тих категорій, які відбиваютьдосліджувані особливості або сторони реальності в контексті рішення конкретноїпроблеми. У філософії часто використовуються особливості взаємозв'язкукатегорій «абстрактне» і «конкретне». Вони вперше були уведені Гегелем длядослідження самого теоретичного мислення. Абстрактне означає результатабстрагування, коли які-небудь особливості й відносини досліджуваного об'єктане враховуються, а виділяються лише ті властивості й відносини, які необхіднідля його вивчення на даному етапі пізнання. Звідси однобічність абстрактного,його неповнота, обмеженість як специфічного відбиття дійсності. Конкретнепозначає об'єкт із усіма його властивостями, у всіх різноманітних зв'язках івідносинах.
Будучипротилежностями, абстрактне й конкретне у взаємозв'язку один з одним виражаютьспецифіку теоретичного відтворення дійсності. Широко використовуване вираження«сходження від абстрактного до конкретного» означає по суті перехід відзагального до частки, коли об'єкт відтворюється у своїй цілісності, іприпускає, що перед цим суб'єкт пізнання вже зробив (тобто спочатку зробив) рухвід конкретного до абстрактного. Рух від конкретного до абстрактного припускаєй побудова вихідної понятійної сітки науки, що дає можливість класифікуватиявища й установлювати певні емпіричні залежності. Принцип взаємозв'язкуабстрактне і конкретного дозволяє й проникнути в сутність досліджуваного, івідбити конкретне різноманіття почуттєво фиксуємого. Діалектика орієнтує наконкретний аналіз конкретної ситуації, де кожне конкретне є, по суті, єдність«розрізнених і помітних моментів, які завдяки певному, істотному розходженнюстають суперечливими».
З абстрактним і конкретнимзв'язані певне й невизначене. Для грецького мислення те, що мало границю, ужебуло визначено, а певне вважалося вище невизначеного. По Греблю, єдине єпочаток усякого визначення. Єдиному ж протистоїть невизначене.
Категоріяневизначеність відбиває той факт, що дослідником ще не виділений об'єктвивчення як окреме з передбачуваного об'єктивного різноманіття, вона фіксуєзлитість об'єктів, зв'язків і відносин. Слід зазначити, що використаннябудь-яких методів, оперування будь-якими законами й принципами повністю незвільняє пізнання від елементів невизначеності. Категорія визначеність виражаєвстановлені в різноманітті розходження, об'єктів дослідження від зовнішньої дляних середовища. Близьким до категорії «визначеність» будуть кантівська «річ-для-нас»,гегелівські «наявне буття» і «щось».
На щабліпочуттєвого пізнання людина одержує загальне, може бути випадкове, подання пронавколишню його дійсність. Це подання дають йому органи почуттів. Дослідникзосереджений на зовнішніх або поверхневих характеристиках об'єктів: розмірах,кольорі, конфігурації, розташуванні в просторі, тобто на тих ознаках, якімимоволі впадають в око, першими привертають увагу. Визначеність починається зневизначеності, із ще не певного. У ході пізнання здійснюється перехід невизначеності у визначеність. Вихідним пунктом подолання невизначеності стаєпорівняння як ототожнення й розрізнення фрагментів різноманіття.
«Визначеність,завдяки якій якась річ є лише ця річ, — пише Гегель, — полягає винятково в їївластивостях. Ними вона відрізняється від інших речей. «Потім формуєтьсянаступна характеристика визначеності — якісна визначеність. Знання внутрішньоїякісної визначеності об'єктів доповнюється знанням їх зовнішньої кількісноївизначеності. Для цього здійснюється наступне зіставлення, але вже загального,«одноякісного», що й виявляє кількісні характеристики цього загального.
У діалектичномупринципі взаємозв'язку певного й невизначеного відбите те положення, що впроцесі пізнання визначеність будь-якого виду, рівня, будь-якого ступеняповноти не виключає й не може виключити наявності сфери невизначеного. У силусвоєї загальності категорії діалектики охоплюють не тільки різноманітні сферививченого, але й знання неповне, і область незвіданого. Цим вони даютьможливість перебороти те протиріччя пізнання, коли «об'єктом пізнання може бутилише те, що вже дано в мисленні, хоча якщо воно дано в мисленні, те йогопізнання зайво.
Всі речі самі пособі суперечливі. Взаємодія між різними протилежними сторонами або моментамиусередині речі може проходити різні етапи, фази, щаблі. У сукупності вони дають«розгорнення» об'єктивного діалектичного протиріччя в часі: тотожність(єдність) протилежностей, розходження (різниця) протилежностей, властивопротиріччя (як активна взаємодія протилежностей). Зрозуміло, це не більш ніжзагальна (приблизна) схема розвитку протиріч.
Тотожність — категорія, що відбиває подібність, однаковість об'єктів або їхніх властивостей.Усяка тотожність тимчасово, минуще, вона завжди припускає розходження.Розходження фіксує неоднаковість ознак, властивостей, тенденцій і означаєможливість їхньої подальшої взаємодії один з одним як сторін протиріччя. Цепородження розходжень переростає в протиріччя, як істотне розходження.Тотожність і розходження, будучи досить абстрактним вираженням суперечливості,можуть конкретизуватися надалі, наприклад як якість і кількість.
З тотожністю ієдністю тісно зв'язане поняття гармонії. Гармонія — це така єдність, девзаємозв'язок настільки великий, що обумовлює стрункість цілого, його порядок.Гармонія є згоду, відповідність. Воно припускає протиріччя, але частинигармонійного цілого не повинні домінувати одна над іншою. Проте ця не рівновагапротилежностей, гармонія — певний тип загальних зв'язків.
Гармонія — поняття, що часто зустрічається в історії філософії, іноді неї ототожнювали змірою. Сприймаючи або почуваючи гармонію розвитку конкретних об'єктів, людинане завжди була здатна пояснити її. Чисто емпірично знаючи, наскільки складностворити щось гармонійне, як вимоглива «прекрасна гармонія» до тридцятилітнімїї елементам, коли найменша диспропорція компонент порушує гармонію цілого,людина помилково ставила між поняттями гармонії й міри знак рівності. Однакпоняття міри ширше, ніж поняття гармонії. Останнє крім єдності якісних і кількісниххарактеристик припускає одночасно особлива відповідність форми й змісту. Усякегармонійне буття є міра, але не завжди яке-небудь буття, будучи мірою,гармонійно. Проблема співвідношення гармонії й протиріч із багатьох причинособливо актуальна в сучасних соціальних умовах.
Проспіввідношення простого і складного міркували багато хто. Досвідбезпосереднього сприйняття речей формував протягом сторіч у свідомості людейтаке подання: складне — це те, що складається, складене із чого-небудь, апростої — те, із чого складається складне. Так про це говориться, наприклад, улисті Епікура до Герадота: «У числі тіл одні суть з'єднання, а інші — те, ізчого утворені з'єднання». Подання це виявляється досить розповсюдженим і існуєдовгий час. Ризикуючи занадто затягти виклад, звернемося, однак, до тому, якГегель аналізує кантівську антиномію, що стосується нескінченної подільностіматерії.
Привівши її тезуу викладі Канта: «Усяка складна субстанція у світі складається із простихчастин, і взагалі існує тільки простої або те, що складено із простого», Гегельвідзначає, що протиставлення складного простому в Канта «не означає тут нічогоіншого, крім речей, як вони почуттєво сприймані». На думку Гегеля, повторювати,що «складне складається із простого, — це тавтологія», зміст тези кантівськоїантиномії короткий — «те, що зберігається, є простим».
Дорікнувши Канта в«марній вимученій заплутаності», Гегель переходить до антитезису йогоантиномії, що говорить, що «жодна складна річ у світі не складається із простихречей, і взагалі у світі немає нічого простого». Гегелівський аналіз антитезисупоказує, що знову «справа йде тільки про почуттєво сприйманий» і головневиражається коротко: «Весь досвід нашого бачення, дотику й т.д. показує намлише складне ...». Розкривши суть антиномії про нескінченну подільністьматерії, Гегель пише, що «у самій безперервності полягає момент розділення».Висновок, до якого він приходить і який можна повністю віднести до проблеми «простої-складне», сформульований у такий спосіб: «Тому що кожна із двохпротилежних сторін містить у самій собі іншу й ні одну з них не можна мислитибез іншої, то із цього треба, що жодне із цих визначень, узяте окремо, не істинно,а істинно лише їхня єдність. Це — істинно діалектичний спосіб розгляду цихвизначень і щирий результат».
Об'єктивноіснуючі матеріальні системи виявляються й простими, і складними одночасно, як іті елементи, з яких вони складаються. Іншими словами, кожний об'єкт — діалектична єдність простого й складного. Проста й складне — це перша, чистоякісна характеристика структурності невичерпного матеріального світу.Діалектичний принцип єдності проста й складного як важлива характеристикареальних процесів можна вважати індикатором спрямованості змін. Процес вивченняконкретної єдності простого і складного «містить у собі як би два рухи:круговий рух, що розкриває координацію між простими й складними елементамисистеми, і рух по прямої лінії: «від пізнання складного до пізнання простого»....Єдність цих двох названих форм руху пізнання дає в підсумку висхідну криву,що має форму спирали.
Сутність — явище
При вивченніоб'єктивного миру людина зіштовхується з різноманіттям речей і явищ, якіпостійно змінюються, переміняючи один одного. При безпосереднім спогляданнідійсності сприймається звичайно зовнішня сторона речей. Пізнання починається збільше простого, доступного. У ході подальшого вивчення об'єктів людиназауважує, що за зовнішньою їхньою стороною коштують якісь стійкі зв'язки йвідносини. Для позначення цих неоднакових сторін об'єктів використовуютьсякатегорії «сутність» і «явище». У реальному світі кожний об'єкт — єдністьсутності і явища. Явище можна розглядати як прояв сутності, її конкретнеіснування. Під сутністю в нашій філософській літературі звичайно малася наувазі сукупність внутрішніх, глибинних зв'язків і відносин, що визначає основніриси й тенденції розвитку речі, об'єкта. Будучи догмою, такий підхід,зрозуміло, сковував аналіз цього важливого й, підкреслимо, надскладногофілософського поняття.
Багатодослідників з гіркотою відзначають, що в науці не можна використовуватикатегорію форми, якщо вона й далі буде визначатися тільки як «внутрішнійзв'язок і спосіб організації», категорію сутності, якщо неї визначати яксукупність «найбільш глибоких і стійких зв'язків», категорію необхідності, якщонеї визначати як «те, що обов'язково повинне відбутися».
Сутність не існуєяк абстракція. Сутність — це завжди сутність чогось: сутність речі, процесу,явища. Пізнається тому не сутність як така, а сутність чогось конкретного.Сутність будь-якого явища навколишньої дійсності не лежить на поверхні, вонапізнається не відразу, а лише в ході багаторазового аналізу й синтезу. На думкуГегеля, сутність світиться в явищах, але не кожному, і суб'єкт, що пізнає,повинен бути підготовлений до пізнання сутності. Сутність повинна бути, алевона спочатку є видимість.
Сутність існує якзагальне в одиничному, але в кожному явищі вона проявляється не повністю.Можливо невірне розуміння сутності досліджуваного, ілюзорне подання про неї, щовідбивається в наступному використанні категорій «видимість».
Пізнання сутностіяк основи всіх властивостей об'єкта припускає подолання видимості. У ціломузнання сутності об'єкта залежить від рівня розвитку самого пізнання. Доцільнотому, виявляючи сутність, аналізувати її внутрішні й зовнішні зміни, форми їїпрояву. Сутність, як показав Гегель, характеризується цілою серією категорій, ітому її не можна визначити однозначно.
Категорія«сутність» розпадається на «підставу» і «закон». Усяка конкретна сутність єнасамперед певну підставу. «Підстава пояснює, чому досліджуваний нами об'єкттакий, а не інший. Воно пов'язане з основною якістю об'єкта, з його основнимвнутрішнім протиріччям і розглядається як основа (причина) найважливішихвластивостей об'єкта. Через виділення основного, виявлення основи йде пізнаннясутності досліджуваних явищ. Від підстави залежать всі інші відносини об'єкта.Завдяки підставі, що включає структурність минулих станів, об'єкт як системазберігає наявну визначеність буття.
Сутність — категорія структурна, багатопланова. Її не слід представляти як щось однорідней монолітне. Пізнання сутності конкретних об'єктів дійсності розпадається навелику кількість рівнів і рухається від знання законів, що виступають сутністюпершого порядку, до сутності других, третього й т.д. порядків. Ці сутностіможуть бути якісно різними.
Закон — одна знайважливіших філософських категорій. Закон як такий, закон взагалі, ні вприроді, ні в суспільстві не існує. В онтологічному плані закон — це істотнийзв'язок, форма необхідності. Виділяючи із усього різноманіття зв'язків зв'язкуістотні, тобто пов'язані із сутністю, необхідні для буття явища в його даномуякісному стані, ми називаємо їхніми законами. У гносеологічному плані закон — це відносно щире твердження обмеженої спільності, відносно завершений етаппізнання сутності. Закон тому є відношення сутностей або між сутностями.Визначаючи закон як істотний зв'язок, ми звичайно перераховуємо відмітні ознакиістотних зв'язків, такі як повторюваність, спільність, необхідність і ін. Законвзагалі варто визначати через можливо більше число категорій, тому що він«розкриває» свої грані через загальне й особливе, через можливість і дійсність,сутність і явище...
Література
1.Волькенштейн М.В. Современнаяфизика и биология // Вопр. филос. – 1989. – №8. – С. 30.
2.Нарський И.С., Пащенко В.Я., ПетровК.А. Питання перебудови філософської освіти. — К., 2004
3.Нарський И.С. Тлумачення категорії«випадковість». — К., 1999
4.Шептулин А.П. Система категорийдиалектики. – М., 2002
5. Моїсєєв М.М. Ідеї природознавствай суспільні науки. — К., 1997