Зміст
Вступ
1. Основні положення і принципи постмодернізму
2. Головні напрями сучасної релігійної філософії
3. Виразіть своє відношення до філософії постмодернізму.Дайте свою оцінку вислову К. Маркса: «Релігіяопіум народу»
Висновок
Вступ
Західна філософія кінця XIX-XX ст. обумовлена особливостями розвитку в цей час культури, науки,техніки і всієї людської діяльності. Даний етап людської діяльності — цегранично суперечливий час, коли відбуваються революційні зміни в самих різнихобластях життя людей:
виникнення єдиного світового ринку, транснаціональних об'єднань і разомз тим глибока соціально-економічна диференціація як між країнами, так іусередині них;
розуміння неприпустимості і руйнівності світових воєн і їхрозв'язування;
інтернаціоналізація культури і культурного життя і разом з тимміжнаціональні і міжконфесійні конфлікти;
демонстрація сили і потужності людського розуму, що зумів проникнути вмікро — і мегасвіти, і нездатність його справитися з плодами своєї власноїдіяльності.
Філософія цього періоду представлена різноманітними філософськиминапрямами, концепціями і школами: матеріалістичними і ідеалістичними,раціоналістичними і ірраціоналістичними, релігійними і атеїстичними і т.д.
В цей час у філософії з'являються нові концепції і теорії: філософіяжиття, філософія культури, філософія політики, філософія техніки, філософіянауки і багато інших.
З кінця XIX-XX ст. починаєтьсяперехід від класичної філософії, прагнучої спертися на розум, і в своєму вищомурозвитку представленої Гегелем Марксом, до некласичної філософії.
1. Основні положення і принципипостмодернізму
Поняття «постмодернізм» (або «постмодерн») позначаєситуацію в культурній самосвідомості країн Заходу, що склалася в кінці XX сторіччя. Дослівно цей термін означає «післясучасність».В російській мові поняття «модерну» означає певну епоху кінця XIX — початки XX століття. Модернізмом називали авангардні течії, що заперечувалиреалізм як обмеження творчості певними рамками і затверджували принципово іншіцінності, спрямовані в майбутнє. Це доводить зв'язок модернізму, постмодернізмуяк певних стадій розвитку. Модернізм маніфестував новаторські напрями напочатку XX століття, які, втративши деякий епатаж, стають вже традиційними. Томув даний час не утихають суперечки про те, чи існує постмодернізм як самостійнийфеномен або ж це законне продовження і розвиток модернізму.
Загалом і в цілому епоха модернізму прагнула відкриття загальнихнаукових законів розвитку природи і суспільства і їх використовуванню вдіяльності людства. Її представників об'єднувала віра в соціальний і науковийпрогрес і встановлення на цій основі панування людини над природою, соціальноїсправедливості і гуманізму.
Постмодернізм визначається як тенденція в культурі останніх десятиріч,що торкнулася самих різних областей знання, у тому числі і філософію. Постмодерністськідискусії охоплюють великий круг соціально-філософських проблем, що стосуютьсязовнішнього і внутрішнього життя індивіда, політики, моралі, культури,мистецтва і т.д. Основною характеристикою постмодерністської ситуації ставрішучий розрив з традиційним суспільством, його культурними стереотипами. Всепіддається перегляду рефлексії, оцінюється не з позицій традиційних цінностей,а з погляду ефективності. Постмодернізм розглядається як епоха радикальногоперегляду базисних установок, відмови від традиційного світогляду, епохарозриву зі всією попередньою культурою.
Статус філософського поняття постмодернізм отримав в 80-е роки завдякироботам французького мислителя ж. — Ф. Ліотара, що розповсюдив дискусію пропостмодернізм на область філософії. Початок відліку існуванняпостмодерністської філософії пов'язують з роботою Ж. — Ф. Ліотара «Станпостмодерна», що вийшла у Франції в 1979 році. Хоча термін починаєвживатися ще в першій половині ХХ століття (Р. Панвіц, Ф. де Оніз, А. Тойнбі) іпотім набуває широке поширення для характеристики нових віянь в мистецтві ілітературі. Основоположні твори найвидніших теоретиків постмодернізму булинаписані ще в середині 70-х: Ж. Деррида і Р. Барт, наприклад, активнопублікувалися на початку 70-х; М. Фуко, який зараз активно переводиться, померв 1984 р. Ліотар поняття «постмодернізм» використовує дляхарактеристики вже що затвердилися в суспільстві тенденцій. Російськийдослідник постмодернізму И. Ильин справедливо вважає, що постмодернізм яккультурний напрям спочатку оформився в руслі постструктуралістських ідей ііснував у відносно вузькій сфері філософсько-літературознавства. В цей періодвін був представлений такими мислителями, як Ж. Деррида (р. 1930), М. Фуко (1926-1984),Ж. Делез (1925-1995), Ф. Гваттари (1930-1992), Ю. Кристева (р. 1941), П. де Ман, Дж. Хартманн, Х. Блум, і Дж.Х. Міллер і ін.
Яскравий представник постструктуралізма і постмодернізму — Жак Деррида,який відкинув всяку можливість встановити для тексту яке-небудь єдине і стійкезначення. З його ім'ям пов'язаний спосіб прочитання і осмислення текстів, якийвін назвав деконструкцією і яка виступає у нього основним методом аналізу ікритики попередньої метафізики і модернізму. Єство деконструкції зв'язано з тим, що будь-який текст створюється на основі інших, вжестворених текстів. Тому вся культура розглядається як сукупність текстів, зодного боку, що беруть почало в раніше створених текстах, а з іншого, — генеруючихнові тексти.
Всіх представників постмодернізму об'єднує стиль мислення, в рамкахякого віддається перевага не постійності знання, а його нестабільності; цінуютьсяне абстрактні, а конкретні результати досвіду; затверджується, що дійсністьсама по собі, тобто кантівська «річ в собі», неприступна для нашогопізнання; робиться акцент не на абсолютність істини, а на її відносність. Томуніхто не може претендувати на остаточну істину, бо всяке розуміння є людськимтлумаченням, яке не буває остаточним. Крім того, на нього роблять істотний впливтакі факти, як соціально-класова, етнічна, расова, родова і т.д. приналежністьіндивіда.
Характерна межа постмодернізму — негативізм, «апофеозбезгрунтовності» (Л. Жердин). Все, що до постмодернізму вважалося тим, щовстояв, надійним і визначеним: людина, розум, філософія, культура, наука,прогрес — все було оголошено неспроможним і невизначеним, все перетворилося наслова, міркування і тексти, які можна інтерпретувати, розуміти і «деконструювати»,але на які не можна спертися в людському пізнанні, існуванні і діяльності.
Інтерес до філософії постмодернізму в російському суспільстві виникає в90-е роки, тому його можна назвати запізнілим. Це обумовлено тим, щовидавництво і переклад літератури, пов'язуваної з цим напрямом, з'являєтьсятільки останніми роками. Коли на Заході заговорили про кінець постмодернізму, вросійській філософії постмодерністські дискурси не встиглистати не тільки основними, але навіть популярними.
Відношення до постмодернізму в сучасній російській філософіїсуперечливо. Більшість філософів визнає постмодернізм як своєрідногокультурного напряму і знаходить його основні принципи і положення характернимидля сучасної епохи. Інші мислителі виказують повне неприйняття постмодернізму,визначаючи його як вірус культури, «декадентство», "історичнунеміч", убачаючи в постмодернізмі черговий заклик до імморалізму іруйнування будь-яких етичних систем. Заперечуючи закони і засуджуючи існуючісуспільні системи, постмодернізм загрожує всім політичним системам. Створюваніпостмодернізмом нові форми мистецтва, шокуючи своїм речізмом, епатуютьсуспільство. Постмодернізм часто сприймається як антипод культури гуманізму, якконтркультура, заперечлива заборони і межі, культивуюча вульгарність.
Відношення до постмодернізму у багатьох філософів і мистецтвознавцівдостатньо жорстке і негативне. Його оцінюють як «розпад свідомості»,«звироднілість соціології», «науковий міф», «химеру»,«повсякденний апокаліпсис», «гіпермодерністську агресію»,«фантасцієнтем», «прогрес до смерті»; постмодерністи — «справжні „підпільники“ в моральній сфері, що насолоджуютьсясвободою від звичайної людської моральності...» і т.д.
Прихильники такого погляду на постмодернізм не сприймають його яксерйозну спробу створити щось нове по відношенню до академічної філософії. Постмодерністськукультуру нерідко порівнюють з культурою пізньої античності, з її настроєм«кінця історії», коли все вже виказано до кінця і зник грунт длянових, оригінальних ідей.
Іншими філософами постмодернізм сприймається як певний умонастрійперіоду кризи. Постмодернізм розглядають як сучасну історичну епоху культури,яка в широкому значенні розуміється як «глобальний стан цивілізаціїостанніх десятиріч, вся сума культурних настроїв і філософських тенденцій»,як інша форма культурної свідомості. В цьому визначенні постмодернізмуубачаються спроби встановити його зв'язок з попередніми філософськими напрямами.Наприклад, ідея Н.С. Автономової про спадкоємність постмодернізмом спочаткуромантизму кінця XVIII початку XIX в., потім модернізму очолюючого в культурі вкінці XIX — початку XX вв. Дійсно, для цього є підстави, оскільки основніпроблеми постмодернізму і його своєрідний нігілізм можна знайти у філософськихнавчаннях, починаючи з античністю і аж до західноєвропейського ірраціоналізмуХIХ-ХХ вв.
Постмодернізм виражає самим фактом свого існування одну з універсальнихтенденцій розвитку культури, тому позиція філософів, що визнають в цілому, недивлячись на деконструктивізм, позитивність постмодернізму, представляється намнайперспективнішою.
По-перше, безумовно, позитивним в постмодернізмі є його звернення дофілософського осмислення проблеми мови. Для філософії XX в., як і ранішезайнятою проблемою пошуку «справжнього людського буття», булахарактерною пильна увага до мови, розуміння його основоположної ролі в культурі,а не тільки як засоби передачі “ідей". У зв'язку з цим з'являютьсялінгвістично орієнтовані варіанти герменевтики, аналітична філософія. Інтересдо мови і символу став підставою методу структурного мовознавства (Ф. Соссюр),соціології мови (Е. Сепір, Би. Уорф), перетворення сфери несвідомого вособливого роду організована мова (Ж. Лакан), виявлення символів-архетипів колективногонесвідомого (До. Юнг, неофрейдизм), трактування мови як голоси буття (М. Хайдеггер),відкриття в мові шифрів початкового значення буття (Д. Ясперс) і ін.
По-друге, позитивність постмодернізму полягає в його зверненні догуманітарних коренів філософії: літературному дискурсу, нарративу, діалогу і т.д.Найвидніші представники постмодернізму ставлять свою за мету допомогти читачузрозуміти текст, розкодувати знаки, розкрити і по-своєму осмислити авторськіідеї. Наприклад, філософія для Ж. Деррида є центром, об'єднуючим гуманітарнінауки і мистецтво в єдину систему. Так постмодернізм підкреслює тісний зв'язоклітератури і філософії.
По-третє, позитивним в постмодернізмі є його пріоритетне відношення допроблеми свідомості. В цьому плані постмодернізм знаходиться в руслі розвиткувсієї сучасної світової філософії, розглядаючої проблеми когнітивної науки (включаючиі когнітивну психологію), і модну тему штучного інтелекту, і питання, пов'язанііз засобами масової інформації, зовні якої складно представити сьогодні життялюдини.
По-четверте, відмова від традиційних цінностей в постмодернізмі має,окрім негативних, позитивні моменти. Руйнування раціональних стандартіввідбувається ради визнання різноманіття сучасних проектів життя, науковихконцепцій, соціальних взаємостосунків.
Постмодернізм як сучасне світовідчування можна порівняти з модернізмом,який також свого часу виник як своєрідний протест проти дійсності і створивнові напрями у філософії і мистецтві. Вже самі назви «постмодернізм» і«модернізм» націлюють на зіставлення, щоб з'ясувати точки зіткнення івизначити характер зв'язку цих понять. В мистецтві модернізм традиційно розумівсяяк художній напрям кінця XIX — початки ХХ століття. Іноді розглядають поняття«модернізм» в двох значеннях. В широкому значенні модернізм має наувазі епоху Нового часу, у вузькому значенні — це рубіж XIX-XX століть. Мирозуміємо модернізм як художній напрям кінця XIX — початки ХХ століття,охоплююче всі сфери культури і орієнтоване на синтез релігійних, філософських імистецтвознавчих ідей. Модернізм створив ідею єдиної релігії, засновану насинтезі окультизму, містики і християнства, єдиного мистецтва, єдиної філософії.Як феномен у філософії модернізм розуміється як ідеологічна течія вєвропейській філософії, направлене на перетворення і оновлення.
Терміном «постмодернізм» ми позначаємо напрям в сучаснійкультурі і одночасно сучасну культурну епоху.
Проблема співвідношення модернізму і постмодернізму не розв'язується уфілософії однозначно. Деякі прихильники близькості модернізму і постмодернізмувважають, що основні концептуальні положення постмодернізму сформувалисязавдяки нежиттєвості модернізму.
Концепції сучасного постмодернізму доводять розвиток і трансформаціюкультури модернізму, єство якого залишається незмінним при різноманіттіінтерпретацій його ідей. З цієї точки зору, постмодернізм є перехідним типомкультури, що виник на модерністській основі і використовуючим її мову і поняття.Тому не варто розглядати постмодернізм як повну ревізію спадщини попередніхепох, це може привести до спотворення бачення не тільки минулого, але імайбутнього.
2. Головні напрями сучасної релігійноїфілософії
В роки догматизації марксизму всяка релігійна філософія у зв'язку звойовничим атеїзмом розглядалася як реакційна. Критики марксизму з бокупредставників цієї філософії не залишалися у боргу і разом з обгрунтованимипретензіями до діалектичного і історичного матеріалізму допускали спотворення івульгаризацію, хоча вже в ті часи намітився і діалог марксизму з релігійнимифілософами. Зараз настав час по можливості неупередженого викладу і оцінкирелігійно-філософських шкіл.
Сучасна релігійна філософія не є однорідною. Вона представленасукупністю навчань (шкіл і доктрин), часом полемізуючих один з одним іпов'язаних з різними конфесіями. Головною межею релігійно-філософських навчаньє що міститься в них явний або прихований доказ необхідності існування релігіїі корисності її благотворного впливу на людину.
Неотомізм — це сама розроблена філософська доктрина католицької церкви,ядро неосхоластики. Її найвидніші представники: Е. Жільсон, Же. Марітен, Ю. Бохеньській,Р. Веттер, К. Войтыта (тато Римський Павло) і ін.
За ініціативою тата в Римі створюється Академія св.Хома, в Лувене — Вищий філософський інститут, який став міжнародним центром неотомізма.
Основоположний принцип неотомізма розкривається у вимозі гармонії віриі розуму. Віра і розум в неотомізмі — не антиподи, а два потоки, два способидосягнення однієї і тієї ж мети — пізнання бога. Вищим актом віри є божественнеодкровення, яке є також і вищим способом пізнання миру. Відштовхуючись від ідеїХоми Аквінського, що «Віра — це божественна підказка», неотомістивиділяють три форми збагнення істини: науку, філософію, теологію. Низькою з нихє наука. Вона тільки описує явища і встановлює причинно-наслідкові зв'язки міжними. Філософія — більш високий ступінь раціонального пізнання. Вона є вченнямпро буття, єства кожної речі. Головною задачею філософії є пізнання бога якпершопричини і кінцевої мети всіх речей. Теологія виявляється одночасно івершиною раціонального знання, і знанням нераціональним, надрозумним — вірою. Виходить,що віра не тільки розширює межі розуму, але і є остаточним критерієм істинивнаслідок того, що, будучи носієм божественного одкровення, непогрішима. Такимчином, істини віри не можуть суперечити істинам розуму, бо бог є творець іодкровення, і розуму, а суперечити ж собі він у принципі не здатний.
Неотомізм стає теологічною формою сучасного об'єктивного ідеалізму. Об'єктивно-ідеалістичноюфілософією признається незалежний від суб'єкта зовнішній світ. Неотомізмпретендує на те, що він є “третім шляхом” у філософії, що стоїть вище заідеалізм і матеріалізм. З погляду неотомізма бути об'єктивно-реальним зовсім незначить бути матеріальним, об'єктивно існувати, значить, щось більше, ніжіснувати плотський. Саме реально-нематеріальне буття і є, на думку неотимістів, первинним. Матерія ж, будучи реальній, але позбавленійхарактеру субстанції (тобто самостійного буття), охоплюється нематеріальнимбуттям.
Якось загальне, що є в матеріальних і нематеріальних предметах, буттяскладає єдність миру. За конкретними ж матеріальними і нематеріальнимипредметами лежить “чисте буття", духовна основа всього — Бог. Він буттявсіх речей, але не в значенні існування, а як причина їх приватного буття. Існуванняє втілення єства в дійсність, а всі єства містяться спочатку в божественномурозумі як віддзеркалення його природи. Питання про співвідношення Бога іствореного буття речей для неотомізма досить важке. Адже визнати у них єдинуприроду — припуститися “блюзнірства”, якщо ж затверджувати, що їх природарізна, то на основі знання про об'єктивний світ не можна нічого укласти пробуття Бога, довести його існування. Рішення цієї проблеми неотомісти бачать віснуванні “аналогії" між Богом і миром конкретних предметів.
Сумнів в пізнаваності миру, з погляду неотомізм, неприпустимо, воно розхитуєоснови філософії і знання. Ми пізнаємо не тільки явища, але і реальність яктаку. Проте об'єктом пізнання виявляється не сама матеріальна річ, а їїімматеріальна форма. В процесі відчуття зовнішні речі входять в зіткнення здушею і стають дійсними об'єктами пізнання, але вже як позбавлені матерії. Активністьмислення є прояв проникаючого в людський розум “божественного світла". Цесвітло мислення передає природним шляхом образам “плотських об'єктів", освітлюючитепер уже своїм “активним світлом" загальне і істотне.
Філософія — міст, який повинен, по думці неотомістів, з'єднати науки з теологією. Якщо теологія сходить з небес на землю,то філософія від земного підіймається до божественного, і врешті-решт прийде дотих же висновків, що і теологія.
Для філософії неопротестантства характернасоціально-етична проблематика. Обговорюються проблеми значення буття людини вйого відносинах з світом і Богом. Головні представники неоортодоксалізму: До. Барт,Е. Бруннер, Рейнгольд і Річард Нібури, П. Тілліх, Р. Бультман і ін. Вонипретендують на відродження справжньої спадщини Реформації.
Ліберальне протестантство критикується неоортодоксами за нічим не обгрунтований оптимізм. Вони не рахують можливимсуспільний прогрес вже через відсутність якого-небудь його критерію. К. Бартвідкидає розуміння людини як автономного індивіда, здатного перетворити мир істворити зрештою ідеальний світовий порядок.
Багато проблем, розглядається неоортодоксамипо-своєму, є запозиченнями з концепцій екзистенціалізму, особливо з філософії М.Хайдеггера. Це проблеми свободи і відчуження, справжнього і не справжньогоіснування, вини, тривоги, совісті. Людське буття розбивається на два вигляд: соціальноорієнтоване і буття з повною віддачею на милість Бога. Вся сфера історичного,соціального буття виявляється відчуженою відходом від Бога, виразом гріховності.У релігійної людини завжди присутнє неусувне відчуття вини за свою обмеженістьі гріховність. І це відчуття, на думку неоортодоксів, спонукає до критики будь-яких людських досягнень. За релігієюзакріплюється функція духовного критицизму, оскільки вона є самим нещаднимкритиком суспільства, визнаючи один вищий потойбічний ідеал, що стоїть надісторією. Релігійна людина постійно в тривозі, оскільки, усвідомлюючи своюгріховність, він в той же час не знає ніяких об'єктивних критеріїв правильностіабо неправильності своїх вчинків.
В XX в. в протестантствіоформилася і так звана радикальна, або нова теологія. Біля її витоків — лютеранськийпастор Д. Банхоффер. Він відкидає основну тезу традиційного християнства пропротилежність і несумісність земного гріховного і святого надприродного. Такезіставлення спотворює справжнє значення християнства, оскільки Христос, будучибогочоловіком, утілює в собі єдність цих двох світів. Призначення релігії — нев тому, щоб звертатися з надією до потойбічного світу, а в тому, щоб повернутилюдину лицем до світу, в якому він живе.
На відміну від католицької християнської філософії, яка розвивалася, невиходячи за рамки теології, ісламська філософія була у відносній незалежностівід релігійного догматизму. Саме там зародилася теорія подвійної істини, щоперейшла потім від Аверроеса в європейську схоластику. В ісламській філософіївелике розповсюдження отримав погляд, що істини, знайдені розумом, незнаходяться в суперечності з істинами Священного Писання, якщо ті і іншіправильно розуміються. Трактування аллаха як позбавленого індивідуальності Богавсе більше придбаває прихильників серед богословів, прагнучих додати ісламурелігійно-філософський характер.
В сучасному ісламі існує два напрями: традиційне і модерністське. Там,де найбільш сильні залишки феодалізму, переважає традиціоналізм, виступаючийпроти всяких новин і використовування сучасної філософії. Затверджується, щотільки Коран і Шаріат можуть забезпечити соціальний прогрес.
Модернізм з'явився ще в XIX в.Самі відомі його представники Мухамед Акбал з Індії і Мухамед Абдо з Єгипту, щонамагався використовувати навчання Р. Декарта. Картезіанський дуалізмвідповідає прагненню модерністів встановити рівновагу між розумом і вірою, атакож «західною і „східною“ культурами». Модерністизатверджують єдність Бога і відкидають яку-небудь подібність між ним іствореними речами. Вони підкреслюють необмежені можливості людського розуму, атакож свободу людини і, отже, його відповідальність за свої вчинки, за добро ізло в світі. Відомі спроби модернізувати іслам, використовуючи навчанняекзистенціалістів і персоналістів. Але, як відзначено в Новітній Британськійенциклопедії, історія сучасної ісламської філософії повинна бути ще написаний.
Буддизм є філософським тлумаченням основних положень релігії буддизму. Таксамо, як християнство і іслам, буддизм є світовою релігією. Він виник в VI в. до н. е. в Індії, а потім розповсюдився набагато країн Сходу і Заходу. Провести яку-небудь чітку лінію між релігійними іфілософськими доктринами в буддизмі важче, ніж у всіх інших індійських школах. Вінвключає два навчання: про природу речей і про шлях пізнання.
В підставі вчення про природу лежить концепція «драхм»,«елементів», або «частинок» миру, складових субстанціюфізичного і психічного світів, які кожна мить спалахують і потухають. Кожнепотухання означає появу нового спалаху і нового потухання. Світ є тим, що вічнозмінюється і перероджується. Буддисти в основному відкидають окремо існуючудушу, або атман, зовні п'яти груп елементів, створюючих людську особу. Цясвідомість, уявлення, відчуття, сили карм, тобто сили, які визначають наступнепереродження особи, добре або погане, і матеріальну оболонку особи. Видимебуття є миром ілюзорним. Істинним миром є нірвана, або «пустка». Пронірвану мудрець нічого не може сказати, крім того, що вона існує. В цьомубуддизм виявляється агностицизмом. Існує також безліч свідомих духовних осіб,які постійно перероджуються. Закінчення перероджень означає злиття з нірваною.
3. Виразіть своє відношення дофілософії постмодернізму. Дайте свою оцінку вислову До. Маркса: «Релігіяопіум народу»
Я вважаю, що, як і у всякому філософському русі, в постмодернізмі єсвої крайнощі. З одного боку, він культивується у формі малоусвідомленогофілософського авангардизма, цілком заслужено що піддаєтьсякритиці. Іншої сторони, постмодернізм часто виступає як цілком помірна реакціяна численні новації теперішнього життя. Така чуйність, мабуть, заслуговуєпідтримки. Зараз час, коли ідеологія стає метафізикою, філософія — ідеологією,мистецтво — повсякденністю, сама ж повсякденність, не бажаючи залишатися собою,мріє стати релігійним кредо і навіть — зробити людей щасливими.
В своєму вислові «Релігія опіум народу» К. Маркс відкидаєрелігію. він вважає, що релігія заплутує людину, і скількох би чоловік не віривв Бога, як би не удосконалювався, це аніскільки не зменшує його розриву з Богом.П Тілліх затверджує, що будь-які дії людей залишаються в області цивільноїсправедливості, моральних і правових норм, де принципово неможливий порятунок.
Висновок
Після постмодернізму вже, мабуть, не можна заперечувати рівноправнубагатозначність об'єктивної реальності, людського духу і людського досвіду. Розуміннявсіма цього рівноправного різноманіття миру створює передумови для йогоінтеграції і синтезу в єдину систему. І якщо людство не усвідомлює тихможливостей і імпульсів, які містяться в цій інтеграційній тенденції, якщо вононе виробляє для себе об'єднуючих ідей, то в XXI столітті воно зіткнеться вже не з «деконструкцією», а з«деструкцією», причому не в теоретичному, а практичному «контексті».
Історичні факти свідчать, що релігія надавала і на особу, і насуспільство подвійний вплив — як пригнічуюче, регресивне, так і звільняюче,гуманне, прогресивне. Ця подвійність властива не тільки релігіям містичногоскладу, спрямованим до створення якоїсь надчуттєвої єдності людини і божества (наприклад,індуїзм і буддизм), але і релігіям профетичним що зародилися на БлизькомуСході, — іудаїзму, християнству і ісламу. В наші дні положення в релігійномужитті характеризується одночасним конфліктним співіснуванням різночаснихпарадигм в рамках різних церков і віросповідань.