Філософія епохи Просвітництва

Філософія епохи Просвітництва

1.Загальна характеристика філософії Просвітництва
УXVIII ст. ще більш закріплюється безмежна віра в науку, у людський розум. Якщов епоху Відродження стверджували, що наш розум безмежний у своїх можливостях упізнанні світу, то в XVIII ст. з розумом стали пов'язувати не тільки успіхи впізнанні, але і надії на сприятливу для людини перебудову як природи, так і суспільства.Для багатьох мислителів XVIII ст. науковий прогрес починає виступати якнеобхідна умова успішного просування суспільства по шляху до людської свободи,до щастя, до суспільного благополуччя. При цьому здавалося, що всі наші дії,усі вчинки (і у виробництві, і в перебудові суспільства) лише тоді можуть бутигарантовано успішними, коли вони будуть пронизані світлом знань, будутьспиратися на досягнення наук. Тому головною задачею цивілізованого суспільстваоб'являлося всеосяжне просвітництво людей.
Багатомислителів XVIII ст. впевнено стали стверджувати, що першим і головнимобов'язком будь-якого "істинного друга прогресу і людства" є«просвітління умів», просвітництво людей, залучення їх до всіхнайважливіших досягнень науки і мистецтва. Ця установка на просвітництво масстала настільки характерною для культурного життя європейських країн у XVIIIст., що згодом XVIII ст. було названо століттям Просвітництва, чи епохоюПросвітництва.
Першоюв цю епоху вступає Англія. Для англійських просвітителів (Д. Локк, Д. Толанд,Т. Гоббс і ін.) була характерна боротьба з традиційним релігійнимсвітосприйманням, що об'єктивно стримувало вільний розвиток наук про природу,про людину і суспільство. Ідейною формою вільнодумства в Європі з першихдесятиліть XVIII ст. стає деїзм. Деїзм ще не відкидає Бога як творця всієїживої і неживої природи, але в рамках деїзму жорстоко постулюється, що цетворіння світу вже здійснилося, що після цього акта творіння Бог не втручаєтьсяв природу: тепер природа нічим зовнішнім не визначається і тепер причини іпояснення всіх подій і процесів у ній варто шукати тільки в ній самій, у їївласних закономірностях. Це був істотний крок на шляху до науки, вільної відпут традиційних релігійних забобонів.
Івсе-таки англійське просвітництво було просвітництвом для обраних, носилоаристократичний характер. На відміну від нього французьке просвітництвоорієнтоване не на аристократичну еліту, а на широкі кола міського суспільства.Саме у Франції в руслі цього демократичного просвітництва зароджується ідеястворення «Енциклопедії, чи тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел»,енциклопедії, яка б у простій і дохідливій формі (а не у формі науковихтрактатів) знайомила читачів з найважливішими досягненнями наук, мистецтв іремесел.
Ідейнимвождем цього начинання виступає Д. Дідро, а його найближчим соратником — Д'Аламбер. Статті ж для цієї «Енциклопедії» погоджувалися писатинайвидатніші філософи і натуралісти Франції. За задумом Д.Дідро в «Енциклопедії»повинні були відбиватися не тільки досягнення конкретних наук, але і багатонових філософських концепцій щодо природи матерії, свідомості, пізнання і т.д.Більш того, у «Енциклопедії» стали розміщатися статті, у якихдавалися критичні оцінки традиційної релігійної догматики, традиційногорелігійного світосприймання. Усе це визначило негативну реакцію церковної елітиі певного кола вищих державних чиновників до видання «Енциклопедії».Робота над «Енциклопедією» з кожним томом усе ускладнювалася йускладнювалася. Останніх її томів XVIII століття так і не побачило. І все-такинавіть те, що все-таки було видане, мало велике значення для культурногопроцесу не тільки у Франції, але й у багатьох інших країнах Європи (у томучислі для Росії й України).
УНімеччині рух Просвітництва зв'язаний з діяльністю Х. Вольфа, Й. Гердера, Г.Лессінга й ін. Якщо мати на увазі популяризацію наук і поширення знань, то тутособливу роль відіграє діяльність Х. Вольфа. Його заслуги відзначали згодом іІ. Кант, і Гегель. Філософія для Х. Вольфа — це «світова мудрість»,що передбачає наукове пояснення світу і побудову системи знань про нього. Віндоводив практичну корисність наукових знань. Сам він був відомий і як фізик, іяк математик, і як філософ. Його філософська система викладалася в підручниках,що замінили схоластичні середньовічні курси в багатьох країнах Європи (у томучислі й у Києві, а потім і в Москві). Х. Вольф був обраний членом багатьохакадемій Європи. До речі в самого Х. Вольфа вчилися М.В. Ломоносов, Ф.Прокопович і інші наші співвітчизники, що проходили навчання в Німеччині. Іякщо діяльність Х. Вольфа не висвітлювалася належним чином у нашій філософськійлітературі, то, очевидно, тому, що він був прихильником телеологічного поглядуна світ. Він не відкидав Бога як творця світу. Доцільність, що характерна дляприроди, для всіх її представників, він зв'язував з мудрістю бога: пристворенні світу Бог усе продумав і усе передбачив, а звідси і випливаєдоцільність. Але стверджуючи простір для розвитку природничих наук, Х. Вольфзалишався прихильником деїзму, що безсумнівно визначило в майбутньому і деїзмМ.В. Ломоносова.
Такимчином, у філософії Просвітництва одержує помітний розвиток глибока віра внеобмежені можливості науки в пізнанні світу — віра, у основі якої лежали добрезасвоєні філософами Просвітництва ідеї Ф. Бекона (про можливості дослідженняприроди за допомогою досвіду) і Р. Декарта (про можливості математики вприродничонауковому пізнанні); розвиваються деїстичні уявлення про світ, що усвою чергу призводить до формування матеріалізму як досить цілісного філософськоговчення; саме деїзм у єдності з успіхами і результатами природничих наукпризводить у результаті до формування французького матеріалізму XVIII ст.;формується нове уявлення про суспільну історію, про її глибокий зв'язок здосягненнями науки і техніки, з науковими відкриттями і винаходами, зпросвітництвом мас.
/>/>/>/>/>/>/>2. Проблема людини і суспільства уфілософії Просвітництва
В епохуПросвітництва увага філософів повертається від проблем методології ісубстанціональних основ буття до проблем людського буття, буття суспільства,особливостей історичного процесу і перспектив розвитку людства.
МислителіXVII-XVIIIст. піддали різкій критиці богословські концепції середньовіччя: вонирозглядали історію суспільства як продовження історії природи і прагнулирозкрити «природні» закони громадського життя. Це було пов'язано зістаном науки того часу, з пошуками єдиних, універсальних законів світу івідповідно єдиної науки. Життя суспільства уподібнювалася життю природи. Якщовихідною ланкою в ланцюзі природних процесів є атоми, то таким атомом усуспільному житті представлялася людина. Як не різко розрізняються між собоюлюди, їх поєднує загальна основа – прагнення до самозбереження. З цього почуттянароджуються пристрасті, що складають свого роду пружину людських вчинків: воникерують поведінкою людей з такою ж точністю, як фізичні сили визначають рухприродних тіл. Дії людей строго закономірні. Свобода в поведінці людини, пообразному вислову Б.Спінози, рівносильна свободі каменю, що приведений в рух зазаконами механіки і який уявляє, що він рухається за власним бажанням.Соціальні закони розглядалися як прояв законів механіки. Почуття самозбереженняуподібнювалося закону інерції. Соціальний інстинкт, подібно доцентровій силі,притягує людей одне до одного; і вони тим сильніше прагнуть одне до одного, чимменша відстань між ними і чим більше вони близькі між собою за своїмипристрастями. А людський егоїзм, подібно відцентровій силі, взаємно відштовхуєлюдей. Кожна людина рухається в житті по своїй орбіті. Завдяки взаємодіїдоцентрових і відцентрових сил установлюється рівновага в суспільному житті: якнебесні тіла не падають один на одного, так і люди не зливаються в одну масу іне розсипаються в різні сторони.
ПросвітителіXVIIIст. висунули ідею історичного прогресу (Дж.Віко, Ж.Кондорсе), сформулювалипринцип єдності історичного процесу (Й.Гердер), заклали основи історії культури(Вольтер), обґрунтували положення про вплив на людину географічного йсоціального середовища (Ш.Л.Монтеск'є, Ж.Ж.Руссо).
Шарль ЛуіМонтеск'є (1689-1755 рр.) – видатний французький правознавець, соціальнийфілософ і політичний мислитель, автор знаменитої роботи «Дух законів»(1747). Він прагнув пояснити виникнення і розвиток суспільства як природнообумовлений процес. Монтеск'є підкреслює, що людина є частиною природи іпідпорядкована її об'єктивним законам, тому досягнення гідного і щасливогожиття, справедливого і розумного суспільного устрою залежить від пізнаннясутності світу і сутності людини і від ефективності просвітительськоїдіяльності. Закони історії тлумачаться як втілення розуму, що пізнав закониприроди і діє відповідно їм.
Монтеск'єнаголошував на пріоритетному впливі природних географічних чинників наісторичний розвиток народів, насамперед клімату, характеру землі, ландшафту іт.д. Він стверджував, що географічне середовище має великий вплив на розвитоксуспільства, поклавши початок «географічному детермінізму» усоціальній філософії.
Одним знайвизначніших досягнень Монтеск'є була ідея співвідношення законів суспільногорозвитку і природного середовища, врахування кліматичних умов, характеру землі,площі, способу життя народів, що визначають не тільки «дух законів»,але і державне правління. Монтеск'є висуває плідну установку зрозумітисуспільство як певну цілісність і відмовитися від поверхового погляду на ньогояк на механічний агрегат індивідів і інститутів. Він характеризує соціальнуцілісність через поняття «загального духу народів» – як результатудії «багатьох речей», що «керують людьми»: клімату,релігії, законів, принципів правління, звичаїв, традицій і т.д. Помірний клімат,на його думку, сприяє формуванню волелюбності, хоробрості, войовничості, атеплий – лінощам, покірності, розбещеності; родюча земля, вимагаючи багато часудля своєї обробки, сприяє правлінню однієї особи – монархічній формі правління,що, як правило, домінує в землеробних народів, а неродючі землі сприяютьтвердженню республіканського правління. Конституційну монархію Монтеск'є вважавкращим державним устроєм. Достоїнство англійської конституції він пояснює тим,що її метою є політична свобода, яка для громадянина є спокій духу, що виникаєз упевненості у своїй безпеці. А для того, щоб забезпечити цю свободу державнеправління повинне бути побудоване так, щоб один громадянин не боявся іншого.
В умовах XVIIIст. географічнийдетермінізм Монтеск'є був, незважаючи на усю свою обмеженість, значнимдосягненням соціально-філософської думки як альтернатива теологічним поглядамна розвиток суспільства. Незаперечною заслугою Монтеск'є є також детальнарозробка локковскої ідеї розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову.Лише за умови такого розподілу, на його думку, можливий державний порядок, приякому нікого не будуть примушувати робити те, що не зобов'язує закон, і неробити того, що закон не дозволяє.
Філософи XVIIIст.сприйняли соціально-політичні ідеї Д.Локка: «природне право» з йогопринципами, правова рівність індивідів і ін. Зокрема, такий відомий представникфранцузького Просвітництва як Вольтер, піддаючи різкій критиці феодальніпорядки, доводив слідом за Д. Локком, що людину ніхто не має право позбавити ніжиття, ні свободи, ні власності. Приватну власність він розглядав як необхіднуумову свободи громадянина. Відкидаючи добуржуазні форми спільнот (і насампередфеодальні), філософи XVIIIст. пропонують нову – юридичну всезагальність, передякою всі індивіди рівні. Вольтер у Франції, Лессінг у Німеччині виступають ізкритикою релігійної, національної і станової нетерпимості. Юридичнавсезагальність повинна забезпечити необхідне узгодження інтересів індивідів зінтересом, загальним для всіх громадян. Долю спільноти, її розвиток вонивпевнено пов'язували з розвитком просвітництва. Це переконання в остаточномупідсумку визначило формування «філософії історії» XVIIIст.Найвизначнішими представниками її виступають Кондорсе у Франції і Гердер уНімеччині.
Так причинарозвитку суспільства, на думку Кондорсе, – активність розуму, що прагне всезрозуміти і систематизувати. Рух до істини і щастя, доброчесності – це основнінаправляючі суспільного прогресу. Кондорсе відзначав величезну роль для цьогопрогресу винахід друкарства. Друкарство розкрило широкі можливості для розвиткунаук і для масового просвітництва. Його вчення про суспільний прогрес недопускало відмови від ідеї соціальної нерівності. Він визнавав необхідністьлише певних обмежень цієї нерівності. Доля Кондорсе трагічна: він взяв активнуучасть у французькій революції, а загинув у в'язниці, арештований за наказомРобесп’єра.
Більш розгорнутукартину суспільного прогресу дав Йоган Готфрід Гердер (1744-1803 рр.). Історіюсуспільства він розглядав як продовження історії природи. Прогрес взагалі (і всуспільстві, і в природі) він пов'язував зі зростанням гуманності. Вінвідзначав, що гуманність як співчуття, співчуття до інших є й у природі, утварин. Це як би природна підстава нашої (людської) гуманності. Це «бутонмайбутньої квітки», який з необхідністю розкривається з прогресомсуспільства. Рушійною ж силою цього прогресу він вважав розвиток наук івинаходи. За його глибоким переконанням істинними «богами нашими»,які все визначають у нашому майбутньому, є вчені і винахідники. Разом з тим,він був далекий від абсолютизації ролі науки і винахідництва в історіїсуспільства. Гердер відзначав також і роль географічного середовища: благодатніумови існування здатні розслабити волю людини, знизити її активність, їїпрагнення до новацій. Відзначав він і вплив юридичних законів, характеру владина розвиток суспільства. І тут Гердер відзначав особливу небезпеку для прогресубудь-яких форм деспотизму. Деспотизм для нього – це завжди оплот соціальногозастою (економічного, політичного, культурного).
Шляхи переходу дорозумно і справедливо улаштованого громадського життя шукав і один ізпредставників французького Просвітництва Жан Жак Руссо.(1712-1778 рр.). Вінсформулював і обґрунтував думку про те, що приватна власність є причиноюсуспільної нерівності, антагонізмів і виникнення держави. Основне джерелосоціального зла він бачив у суспільній нерівності. З багатства виникаютьледарство і розкіш, що веде до розбещення натур. Руссо розрізняв два видинерівності: фізичну, що виникає з різниці у віці, здоров'ї і т.п., і політичну,що виражається в різних привілеях, якими одні люди користуються на шкоду іншим.Стверджуючи, що в майновій нерівності корінь зла і нещасть людини, вінпроголошував зрівняльні (егалітарні) ідеї. Цивілізації, що освячує нерівність,Руссо протиставляв простоту і «безвинність» первісних людей.Соціальна нерівність породжує деградацію суспільних звичаїв.
Руссо одним зперших в історії філософської думки сформулював те, що пізніше одержало назву «відчуження»– досягнення цивілізації виявляються далекими розвитку людяності, вступають уконфлікт із гуманізмом. Руссо у своєму першому соціально-філософському творі «Провплив наук на звичаї», який став блискучим ескізом усіх його майбутніхпраць, повстав проти сучасної йому цивілізації як цивілізації нерівності. Напитання, поставлене Діжонською академією: чи сприяв успіх науки поліпшеннюзвичаїв, він відповів, що розвиток наук і мистецтв сприяв не поліпшенню, апогіршенню звичаїв. Цей погляд не означав, що Руссо взагалі заперечувавісторичний прогрес, а напад на науки і мистецтва був для нього самоціллю. Йогообурення було спрямоване, насамперед, проти культури, яка відірвана від народуй освячує суспільну нерівність. Руссо картав лицемірну етику пануючих класів,яка виродилася в «порожній» етикет, таврував мистецтво, чужеінтересам народу, критикував принципи виховання, що додають людині лишезовнішній лоск, але шкодять здравості його суджень і чужі ідеям гуманізму.
Думка прохарактер розвитку історії привела Руссо до твердження про необхідність замінистану суспільної нерівності новим станом рівності, однак відмінним від того,котрий був початковим у цьому русі. Це дозволило йому сказати: устрій,заснований на насильстві і нерівності, від насильства ж і загине. Політичнимідеалом Руссо була пряма демократія, що здійснюється на основі суспільногодоговору, суть якого в тому, що «кожний з нас віддає свою особистість іусю свою міць під верховне керівництво суспільної волі, і ми разом приймаємокожного члена як нероздільну частину цілого». Їм є держава, у якій народмає верховну владу, суверенітет. Сформульовані ним ідеї справедливогодержавного устрою, народного суверенітету, «суспільного договору»(свідомої покори громадян створеним ними розумним законам) надихали тих, хтоштурмував Бастилію.
Разом знайяскравішими розумами Франції сприяв ідеологічній підготовці соціальноговибуху Вольтер (Марі Франсуа Аруе) (1694-1778 рр.) – один з ідейних вождівфранцузького Просвітництва, славнозвісний письменник і мислитель. Яквідзначають фахівці, Вольтер безроздільно панував в інтелектуальному життіXVIIIст. Довкола нього бушували пристрасті. Його любили і ненавиділи. Він –чарівник слова, диявольськи розумний і дотепний, кругозір його на рідкістьвеликий, працьовитість невичерпна, темперамент вулканічний. Він писав проподії, що хвилювали усіх. Вольтер раніше від інших гостро відчув революцію, щонасувається, усією міццю свого зухвалого генія.
Вольтер своєполітичне кредо виразив у крилатій фразі: «Кращий уряд той, при правлінніякому підкоряються тільки законам!» Він покладав надії на мудрість ідоброту правителя, короля-філософа. Йому імпонував суспільно-політичний устрійАнглії – обмеження влади короля, певна віротерпимість. Різко критикуючиклерикалізм, різного роду зловживання церкви, Вольтер визнавав необхідністьвіри в Бога як першодвигуна Всесвіту. Кінцеву причину руху сущого, мислення івзагалі душевні явища Вольтер вважав проявом божественної сили. У цьому вінвідчуває непереборну силу впливу вчення Ньютона. Вольтер не допускав самоїможливості існування суспільства поза вірою в Бога, і категорично заперечувавпроти ідеї Бейля щодо суспільства, що складає тільки з атеїстів. За словамиВольтера, «це було б просто страшно!» Згідно з думкою Вольтера, «якбине було ідеї про Бога, її б слідувало вигадати; але вона накреслена перед намиу всій природі!»
Вольтер різкокритикував феодальний режим з його жахливими зловживаннями. Він не утомлювавсяу своєму заклику до активної діяльності з метою знищення усіх форм варварства ідикості феодальних зловживань./>/>/>/>/>/>/>3. Філософські погляди І.Канта. «Коперніканськийпереворот» у пізнанні
Родоначальникомкласичної німецької філософії був Іммануїл Кант (1724-1804 рр.). Вінтелектуальному розвитку Канта виділяють два періоди: докритичний і критичний.
У докритичнийперіод своєї діяльності він багато займався проблемами природознавства івисунув гіпотезу походження і розвитку сонячної системи з газової туманності.Ця гіпотеза, скоректована великим фізиком Лапласом, і зараз розглядається якодин з можливих варіантів пояснення походження Всесвіту (гіпотеза Канта –Лапласа). Вона, власне кажучи, обґрунтовує ідею саморозвитку природи.
Другий період утворчості Канта пов'язаний зі створенням ним філософської системитрансцендентального ідеалізму, центральною проблемою якої була проблемакритичного підходу до оцінки можливостей і здібностей людини як суб'єкта, щопізнає.
В одній зосновних праць цього періоду «Критика чистого розуму» (1781) Кантставить проблему: як можливе достовірне знання. Ця проблема конкретизується нимчерез три більш часткові проблеми: як можлива математика? Як можливеприродознавство? Як можлива метафізика (філософія)? При цьому Кант вважає, щонауковий характер мають тільки математика і природознавство, що даютьдостовірне знання. Достовірність наукового знання – його всезагальність інеобхідність, на думку Канта, зумовлюється структурою трансцендентального(такого, що знаходиться по ту сторону досвіду) суб'єкта, йогонадіндивідуальними якостями як представника людства. Суб'єкту, який пізнає, заприродою властиві деякі вроджені (апріорні) форми підходу до дійсності:простір, час, форми розуму.
Простір і час якапріорні форми чуттєвості створюють передумови достовірності математичногознання. Реалізація цих передумов здійснюється на основі діяльності розуму.Розум – це мислення, що оперує поняттями і категоріями. Він підводитьрізноманіття чуттєвого матеріалу під єдність понять і категорій. Таким чином,не предмет є джерелом знань про нього у вигляді понять і категорій, а навпаки,форми розуму – поняття і категорії – конструюють предмет. І оскільки поняття ікатегорії носять незалежний від індивідуальної свідомості необхідний ізагальний характер, то знання, основане на них, здобуває об'єктивний характер.
Таким чином,Кант, обґрунтувавши тезу про те, що суб'єкт, який пізнає, визначає спосібпізнання і конструює предмет знання, робить переворот у філософії, яку частоназивають «коперніканським переворотом». Суть його можна виразититак. У класичній метафізиці трансцендентальними були буттєві умови, тобто умовибез яких немає самого об'єкта, буття як такого. Але після Коперніка сталобезглуздо говорити про об'єктивні умови як такі. Залишився об'єкт – щодосуб'єкта, а трансцендентальне стало означати зсув з об'єкта на суб'єкт, тобтона те, що суб'єкт вносить в об'єкт у процесі пізнавальної дії. Отже Кантзухвало припустив, що об'єкти, можливо, пристосовуються до нашого чуттєвогоспоглядання. Не інтелект виробляє поняття, здатні виразити об'єкт, а навпаки,об'єкти, як тільки вони помислені, починають регулюватися й узгоджуватися зпоняттями інтелекту. Діяльність суб'єкта в концепції Канта виступає як основа,а предмет дослідження – як наслідок. Основа наукового пізнання полягає не вспогляданні умоосяжної сутності предмета, а в діяльності по його конструюванню,що породжує ідеалізовані об'єкти.
Все, що перебуваєза межами досвіду – умоосяжний світ – може бути доступний, за Кантом, тількирозуму, що оперує ідеями. Розум – це вища здатність суб'єкта, що керуєдіяльністю розуму, ставить перед ним цілі. Ідеї, на думку Канта, – це уявленняпро мету, до якої прагне наше пізнання, про задачі, що воно ставить передсобою. Трансцендентальні ідеї розуму (ідеї Бога, безсмертної душі і свободи)хоча і не доказові, повинні бути прийняті на віру. Це – моральна віра, щоскладає основу людської моральності. Ідеї розуму виконують регулюючу функцію впізнанні, що спонукають розум до діяльності. Розум прагне до абсолютного знанняі виходить за межі досвіду. Але поняття і категорії розуму діють тільки в цихмежах. Тому він заплутується в протиріччях, впадає в ілюзії. Прикладом цього єантиномії – суперечливі взаємовиключні положення – розуму. Вони мають місцетам, де за допомогою людського розуму намагаються зробити висновок не про світдосвіду, а про світ «речей у собі». Наприклад, розмірковуючи про світу цілому, можна довести справедливість двох суперечних один одному тверджень:світ має кінець, і світ безконечний у просторі і часі.
Стверджуючиактивну роль суб'єкта в пізнанні, Кант вважав, що людина може знати тількиявища, тобто речі, що існують у свідомості суб'єкта. Які ж речі самі по собілюдина, на думку Канта, не знає і не може знати. Тому речі самі по собі длялюдини стають «речами в собі», непізнаваними. У людини немає засобівустановити зв'язок між «речами в собі» і явищами («речами длянас»). Звідси Кант робить висновок про обмеженість можливостей у пізнанніформ чуттєвості і розуму. Формам чуттєвості і розуму доступний тільки світдосвіду. Світ «речей у собі» закритий для чуттєвості, і, отже, длятеоретичного пізнання. Це дало підставу назвати позицію Канта агностицизмом.
У той же час Кантстверджував, що людина живе в двох світах: чуттєво-сприйманому і умоосяжному.Чуттєво-сприйманий світ – це світ природи. Принцип природного світу говорить:ніяке явище не може бути причиною самого себе, воно завжди має свою причину віншому явищі. Умоосяжний світ – це світ свободи. Свобода, по Канту – ценезалежність від визначальних причин чуттєво-сприйманого світу. У сфері свободидіє не теоретичний, а практичний розум, що керує вчинками людей. Рушійною силоюцього розуму є не мислення, а воля людини. Закони практичного розуму, по Канту,це моральні закони, певні вимоги до людини. Головна вимога, категоричнийімператив твердить: «Поступай так, щоб максимум твоєї волі міг в той жечас мати силу принципу загального законодавства». Це значить: неперетворюй іншу розумну істоту тільки в засіб для реалізації своїхпартикулярних цілей – «тільки людина, а з ним кожна розумна істота є метасама по собі». Поступай стосовно до інших так, як би ти хотів, щоб вонипоступали стосовно до тебе, знай, що своїми вчинками ти формуєш спосіб діїінших.
Практичний розум,по Канту, має «першість» стосовно теоретичного. Це означає, що внайважливіших життєвих ситуаціях людина повинна довірятися не відстороненимдоказам розуму, а безпосередньому моральному почуттю – обов’язку. Велінняобов’язку – безумовний закон моральності (категоричний імператив). Вимогиморальності вище будь-яких обставин життя.
Філософські ідеїКанта були по-різному зрозумілі, інтерпретовані і розвинуті майже всіма найбільшимимислителями XIX-XX ст., увійшовши у фундамент сучасної світової філософії./>/>/>/>/>/>/>4. Філософський метод і система Гегеля
Вищого ступенюсвого розвитку діалектика в ідеалістичній формі досягла у філософії ГеоргаВільяма Фрідріха Гегеля (1770-1831 рр.), що був великим представникомоб'єктивного ідеалізму. Гегелівська система об'єктивного ідеалізму складаєтьсяз трьох основних частин: логіка, філософія природи, філософія духу. Логікарозуміється Гегелем зовсім інакше, ніж вона тлумачилась протягом усього часуіснування цієї науки (тобто починаючи з Аристотеля). По Гегелю, суб'єктивнійлогіці (вченню про людське мислення) повинна передувати логіка об'єктивна –вчення про діалектичний саморозвиток Абсолютної ідеї (світового Духа, Бога).
Природа в системіГегеля є лише "інобуття" Абсолютної ідеї. (Тим самим філософ-ідеалістрозділяє релігійний, теологічний погляд на матеріальний світ як творіння Бога).Як «середня ланка» системи, природа опосередковує зв'язок між Богом ілюдиною, людською історією і культурою.
Філософія духу –це і є філософія культури. Гегель розрізняє три ступеня в розвитку духу:
1)суб'єктивнийдух – індивідуальна свідомість;
2) об'єктивнийдух – втілення («об'єктивацію») духу у світовій історії ігромадянському суспільстві;
3) абсолютний дух– суспільні форми свідомості (мистецтво, релігія, філософія).
Світовийрозвиток, за Гегелем, є не що інше як самозбагнення, самопізнання Абсолютноїідеї – від абстрактного буття до створених нею вищих суб'єктивних форм(найдосконаліша з них – філософія). У такого розвитку є не тільки вихідний, алеі кінцевий пункт – усвідомлення Ідеєю самої себе. Гегелівська філософія, в очахмислителя, і виконує таку надприродну, надфізичну роль.
Багатствогегелівської філософії аж ніяк не зводиться до її формальної схеми. Гегелівська«Енциклопедія філософських наук» вражає не тільки грандіозністюзадуму – розглянути матеріальний і духовний світ у його саморозвитку, – але іконкретністю свого змісту. Праці філософа («Наука Логіки», «Феноменологіядуху», «Філософія історії», «Філософія права», «Лекціїпо історії філософії», «Лекції по естетиці» та ін.) і ниніпредставляють собою енциклопедію гуманітарного знання.
Але найціннішефілософське досягнення Гегеля – діалектика, діалектичний метод. Гегель відкриві довів, що суперечливість розуму – не слабість його (як думав ще Кант), аознака могутності, сили. Тому що з протиріч «витканий» увесь світ.Діалектика пізнання відтворює діалектику пізнаваного.
Особливе значенняв діалектичному методі Гегеля мали три принципи розвитку, що розуміються їм якрух понять, а саме: перехід кількості в якість, протиріччя як джерело розвиткуі заперечення заперечення. У цих трьох принципах, хоча й в ідеалістичній формі,Гегель розкрив загальні закони розвитку. Вперше в історії філософії вінстверджував, що джерелом розвитку є протиріччя, властиве явищам. Думка Гегеляпро внутрішню суперечливість розвитку була важливим надбанням філософії.Виступаючи проти метафізиків, що розглядали поняття поза зв'язком одного зодним та абсолютизували аналіз, Гегель висунув діалектичне положення про те, щопоняття взаємозалежні між собою. Весь процес саморуху поняття здійснюєтьсядіалектичним шляхом. «Заперечність», що міститься в кожному понятті іскладає його обмеженість, однобічність, виявляється пружиною саморозвитку цьогопоняття. Таким чином, Гегель збагатив філософію розробкою діалектичного методу.У його ідеалістичній діалектиці полягав глибокий раціональний зміст.Розглядаючи основні поняття філософії і природознавства, він у відомій мірідіалектично підходив до тлумачення природи, хоча у своїй системі він ізаперечував розвиток природи в часі.
У той же часдіалектичний метод Гегеля виступає в протиріччя з вимогою системи, яка повиннабути довершена. Гегель розглядав свою систему як філософію, що вінчає собоюрозвиток усього людства, у якій досягнута абсолютна істина. Історія начебтоздобувала своє завершення. Метафізична система заперечує розвиток, а йогодіалектичний метод визнає розвиток, зміну одних понять іншими, їхню взаємодію ірух від простого до складного. Розвиток громадського життя Гегель бачив лише вминулому. Він вважав, що історія суспільства завершиться конституційноюстановою прусською монархією, а вінцем всієї історії філософії він оголосивсвою ідеалістичну систему об'єктивного ідеалізму. Так система Гегеля взяла горунад його методом. Однак у гегелівській ідеалістичній теорії суспільстваміститься багато цінних діалектичних ідей про розвиток громадського життя.Гегель висловив думку про закономірності суспільного прогресу. Громадянськесуспільство, держава, правові, естетичні, релігійні, філософські ідеї,відповідно до гегелівської діалектики, пройшли довгий шлях історичногорозвитку. Якщо ідеалістична система поглядів Гегеля носила консервативнийхарактер, то діалектичний метод Гегеля мав величезне позитивне значення дляподальшого розвитку філософії, став одним з теоретичних джерелдіалектико-матеріалістичної філософії. Таким чином, історична роль філософськихвчень німецьких філософів кінця XVIII – початку XIX ст., особливо Гегеля,складалася в розвитку цими видатними мислителями діалектичного методу./>/>/>/>/>/>/>5. Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха
Філософія ЛюдвігаФейєрбаха (1804-1872 рр.) виростає з двох джерел:
1) із критикирелігії (насамперед релігії християнської) і
2) із критикифілософського ідеалізму (у першу чергу – ідеалізму Гегеля). Обоє ці джерелаблизькі одне одному: ідеалізм Гегеля, доводив Фейєрбах, це те ж християнство,але викладене філософською мовою. З погляду Фейєрбаха, ідеалізм є не що інше,як раціоналізована релігія, а філософія і релігія по самій своїй суті, вважавФейєрбах, протилежні одна одній. В основі релігії лежить віра в догмати, тодіяк в основі філософії – знання, прагнення розкрити дійсну природу речей. Томунайпершу задачу філософії Фейєрбах бачить у критиці релігії, у викритті тихілюзій, що складають сутність релігійного знання. Релігія і близька до неї за духомідеалістична філософія виникають, на думку Фейєрбаха, з відчуження людськоїсутності, за допомогою приписування Богу тих атрибутів, що у дійсності належатьсамій людині. «Нескінченна чи божественна сутність,— писав Фейєрбах, – єдуховна сутність людини, що, однак, відокремлюється від людини іпредставляється як самостійна істота». Так виникає важковикорінюванаілюзія: справжній творець Бога – людина – розглядається як творіння Бога,ставиться в залежність від останнього й у такий спосіб позбавляється волі ісамостійності.
Усі містеріїрелігії й ідеалізму, дійшов висновку філософ, можна раціонально вирішувати,якщо зрозуміти, що прообразом і гегелівської Абсолютної ідеї, і Богамонотеїстичних релігій є зовсім реальний суб'єкт – людина. (Зрозуміло, людина –не як індивід, а як родове поняття, тобто як людство).
Не Бог створивлюдину, а людина – силою своєї фантазії і здатністю до абстрактного мислення –створила собі образ Бога, утіливши думкою в цьому образі свої власні родовіриси і характеристики (узяті до того ж у вищому ступені).
У центріфілософії, на думку Фейєрбаха, повинна знаходитися людина як природна істота.Але в той же час істота суспільна. «Я» не існує без «Ти».Такий погляд Фейєрбах називає антропологічним. У людині немає дуалізму тіла ідуші, природа людини єдина, духовне начало у людині не може бути відділене відтілесного. Відкидаючи тлумачення людини насамперед як духовної істоти («Ядумаю, отже існую), Фейєрбах трактує людину переважно біологічно.
Антропологія(наука про людину як природну істоту) оголошується універсальною наукою – яка упринципі співпадає з філософією. Створений Фейєрбахом філософський портретлюдини гуманістичний і оптимістичний. Людина, як істота універсальна, космічна,– вища цінність. Мислитель вірить у перемогу розуму над сліпими, нерозумнимисилами світу. Разом з тим антропологічна концепція філософа страждаєабстрактністю, однобічністю. Головний її недолік – споглядальне відношення досвіту, на що особливу увагу звернув К.Маркс. Фактично поза полем зору філософа залишиласяпрактична (матеріально-перетворююча) діяльність людини. Звідси – позаісторичнийпогляд його на світ (природний і соціальний).
Фейєрбах незрозумів, не оцінив належним чином велике філософське відкриття Гегеля –діалектику. У його філософії не знайшли свого місця нові історичні реаліїXIXст.: класові відносини, політичні революції. У своїх поглядах на суспільствомислитель залишився ідеалістом.