Міністерствоосвіти і науки України
РЕФЕРАТ
на тему «Становлення філософсько-правовоїпроблематики в античній та середньовічній філософії»
попредмету «Філософія»
Київ 2011
ЗМІСТ
Вступ
1. Проблеми буття і людини у філософії давнього світу,зародження ідей права
2. Особливості античної правової культури.Космоцентричне обґрунтування права
3. Особливості філософсько-правової думки середньовіччя
Література
ВСТУП
Перші формифілософського мислення виникли в давніх цивілізаціях Індії, Китаю, Греції,Риму. Причинами виникнення стали економічний прогрес, руйнування родоплеміннихвідносин, утворення перших держав, зростання наукових знань, кризарелігійно-міфологічної свідомості. В результаті зростання критичних течій протитрадиційної релігії, моральних і світоглядних догм, у людей з’явилась потреба уновому типі самовизначення, вже не через звичаї та ритуальні традиції, а черезвласний розум, тобто виникла потреба у раціональному поясненні світу.
Перший досвід осмислення світу,людини і місця людини у світі нагромаджувався в давніх Вавилоні та Єгипті. Алеці знання мали езотеричний характер, доступний лише касті жерців, і відсутністьдостатнього рівня свободи як засобу самовираження, не дали змоги здобутифілософії самостійність.
Східна філософія (Індія, Китай)сформувалася в умовах деспотичної держави, її повної влади над індивідом,кастового поділу суспільства, під значним впливом міфологічного світогляду.
В історії індійської філософіївиокремлюють цілий ряд шкіл, серед яких були ортодоксальні школи –міманса, веданта, санкх’я, йога і неортодоксальні – буддизм, джайнізм,чарвака-локаята.
1.Проблемибуття і людини у філософії давнього світу, зародження ідей права
Особливістю давньоіндійських вчень євизнання цілісності світу, в якому приватне, індивідуальне розглядалося як щосьдругорядне відносно загальної основи світу. Це, відповідно, визначало і місцелюдини у світі. Наприклад, представники школи чарвака-локаята стверджували, щопершопочатку притаманні чотири “великі суті”: земля, вода, повітря та вогонь.Представники школи вайшешики розглядали структуру світу як атомарну. Атомивайшешиків мали смак, колір, запах, температуру, але були одноманітні за формоюта розміром. Вайшешики вважали, що атоми створюють моральний образ світу,реалізуючи моральний закон – дхарму.
Етична проблематика відбита всвященних книгах – Веди і Упанішади, в яких ідея еволюційного розвитку іколовороту життя (сансара) пов’язується з поняттями дхарма і карма (закон покарання).
У подальшому розвитку спостерігаєтьсяпосилення уваги до проблем індивідуального, специфічного у світі. Так, уфілософському вченні буддизмі стверджувалося, що світ, безперервно змінюючись,не давав можливості людині досягти досконалості. Тому досягнення вічноїнасолоди (нірвани) можливе тільки шляхом поглибленого самоспостереження. Тутпроблема людини вирішується за допомогою пошуку шляхів звільнення її душі віднегараздів існуючого світу.
Філософи Давньої Індії вбачалиджерелом і вважали першопричиною бід людства невігластво, яке приводить долюдських страждань. Невігластво змушує людей цінувати те, що негідне поцінування;страждати там, де немає місця для страждань; сприймати ілюзію як реальність,проводити життя в гонитві за низькими цінностями; зневажати тим, що в дійсностіє найбільш цінним – знанням таємниць буття людини, її долі.
Отже, вдавньоіндійській філософії розкриття відносин “людина-світ” йшло віднапрацювання уявлень про світ. В основі цього світу лежить безособовий початок,в якому людина посідала другорядне місце, далі філософські пошуки приводять доуявлень про світ, де на перший план виходить людина, яка прагне визначити своємісце у світі, ставлення до нього та до самої себе.
Схожим єстановлення філософських поглядів у Давньому Китаї: на початкових етапахрозвитку філософської думки на першому плані було безособово-узагальненеуявлення про світ. З часом все більше уваги починає приділятися проблемамлюдини, її життю.
У VI–V ст. до н.е. високого рівня досягло конфуціанство. Конфуцій (552-479 рр. до н. е.) –відомий мислитель Китаю, створив етико-гуманістичне вчення, в якому головнимбуло те, що відносини між людьми повинні будуватися на взаємній повазі талюбові, утвердженні найвищої та всезагальної форми соціально-етичного порядку“лі”, самовдосконаленні людини відповідно до таких моральних і релігійно-філософськихпринципів, як гуманність, справедливість, шанобливе ставлення до батьків істарших за віком людей тощо. Досягнення щастя вбачалось Конфцуцієм в реалізаціїтрьох етичних принципів: взаємності, “золотої середини”, любові до людини.
У IV–III ст. дон. е. значного поширення набув даосизм, згідно з яким усі зміни вприроді та житті людини підкоряються не якимось надзвичайним надприроднимсилам, а загальному закону “Дао” – природній основі всього сущого. Правильністьвчинків людини оцінюється згідно з цим законом. Виходить, якщо є природнізакони природи, то мають бути й закони суспільного життя. “Дао” визначаєосновний принцип життя людини як спокій і незмінність існування, аджепротилежні початки, з яких складається світ (“інь – ян”, темне – світле, спокій– рух, земне – небесне тощо), знаходяться у взаємодії. Щоб управляти, требанавчитися володіти собою: “В державі того, хто вміє управляти собою, не буваєзаколотів; в державі того, хто не вміє управляти собою, не буває порядку”.
Проблемиуправління й держави посідали центральне місце в філософії легізму.Легісти вважали закон основою суспільного порядку. Держава, на їх думку,виступає головним регулюючим механізмом, тому має право втручатися в усі сферисуспільного життя і приватне життя громадян. Легісти відмовлялися відгуманності, обов’язку, вважаючи їх загрозою для держави.
Таким чином,характерною особливістю філософських поглядів Давнього Сходу була еволюціяміфологічного світогляду до раціонального мислення, усвідомлення людиною змістуі значення буття, пошуки сенсу людського існування.
2. Особливостіантичної правової культури. Космоцентричне обґрунтування права
Антична філософія– це філософська думка Давніх Греції та Риму, що охоплює час з VI ст. до н. е.до VІ ст. н. е. і поділяється на такі періоди: натурфілософський, абодосократичний (від Фалеса до Сократа), коли зароджувалася і формуваласяфілософія; класичний (Сократ, Платон, Арістотель), коли філософія набуларозквіту, й елліністично-римський.
Розвиток античноїфілософії пов’язаний з розвитком наукових знань, полісної (міської) демократії,мисленням вільних громадян. Саме в ній сформувалися джерела європейськоїцивілізації та культури.
Серед основнихідей і проблем античної філософії першочергового значення набувають:
1) проблемавиникнення Космосу, його структури і розвитку, а також походження світу, йогобезперервна зміна, матерія та її атрибути (рух, простір, час), боротьбапротилежних початків (Фалес, Анаксімандр, Зенон, Парменід, Демокріт та ін.);
2) проблемалюдини та її ставлення до інших людей: природа і сутність людської моралі, їїспіввідношення з нормами права, питання політики і державного устрою, питанняпро природу і сутність людської свідомості, співвідношення в ній раціональногота ірраціонального, проблеми осягнення істини, людина як мікрокосм з її багатимдуховним змістом (Сократ, Протагор, Горгій, Епікур та ін.);
3) проблемасвободи людини і досягнення нею щастя, ідея могутності й сили людського духу вйого прагненні до вільного й творчого життя, до пізнання як щастя вільної людиниі т. ін. (Сенека, Епіктет, Аврелій, Епікур, Тит Лукрецій Кар та ін.);
4) проблемавідносин між Богом і його творінням – людиною, ідея Логоса як об’єктивного танезнищенного закону світоустрою, загальної закономірності (Плотін, ФілонАлександрійський та ін.);
5) проблемагенези та природи пізнання, логічного й методологічного раціонального пошукуістини, питання логіки, логічних форм, правильного мислення, а також проблемасоціального устрою, держави, права, управління, етики, естетики, риторики тощо(Платон, Арістотель та ін.).
В античнійфілософії значне місце посідала філософсько-правова проблематика, що відбивалаполітичні, соціальні, етичні зміни, які відбувалися на той час у суспільстві.Безліч сильних і квітучих грецьких міст-полісів об’єднувала духовна єдність, наоснові якої сформувалася їхня національна самосвідомість, упевненість у своїйвеличі й обраності. Енергійне освоєння світу, відданість справі пізнання,відмова від консервативних традицій дали змогу грекам створити велику культуру,в тому числі й філософсько-правову, що вплинула як на європейську, так і насвітову цивілізацію в цілому.
Вже в епохуГомера (кінець 2 тис. до н. е.) греки оперують такими поняттями, як правда,справедливість, звичай, звичаєве право, закон. У Гомера божа за своєю природоюсправедливість виступає як об’єктивна підстава і критерій правового. Те, щовідповідало тодішнім поглядам на справедливість, сприймалося як право.
Пізніше уявленняпро взаємозв’язки справедливості й права знайшли продовження в творчості “семимудреців” – Солона, Фалеса, Хілона, Біанта, Клеобула, Піттака, Періандра. Вонидоводили необхідність дотримання “міри” та “золотої середини” в усіх справах і діях.Ці поняття вважалися уособленням справедливості й моральної основи людськоїповедінки, а також положень законодавства. Так, реформатор Солон, якийнамагався в управлінні Афінами дотримуватися норм права й справедливостістверджував: “Перше ніж карати, навчись покірності”.
Піфагор та йогопослідовники (VI ст. до н. е.) започаткували уявлення про те, що життя людеймає бути приведене до справедливості й права, до належної міри людськихвзаємовідносин. Вони стали авторами важливого положення про те, що “справедливеполягає у відплачуванні іншому рівним”. Під поняттям “належна міра” і “домірність”піфагорійці розуміли відому пропорцію (числову за своєю природою), тобто деякеприрівнювання, рівність.
Подальшепоглиблення концепції про обумовленість полісних законів об’єктивнимизагальноосвітніми закономірностями можна також знайти у Геракліта (VI–V ст. дон. е.), який розглядав проблеми права, як і всі земні людські справи івідносини у нерозривному зв’язку та єдності з космічними процесами. Знання просправедливість і закон – це частина знань про Космос (як “упорядкований Всесвіт”,“світовий порядок”).
Геракліт буввеликим діалектиком античного світу, він вчив, що все суще постійно переходитьз одного стану в інший: “Все тече, все змінюється; в одну й ту ж річку не можнаввійти двічі; у світі немає нічого нерухомого: холодне теплішає, тепле стає холоднимі т. д. Виникнення та зникнення, життя і смерть, буття і небуття пов’язані міжсобою, переходять один в одного”. Геракліт вважав, що перехід явища з одногостану в інший відбувається внаслідок боротьби протилежностей. Він вчив, що світ– єдиний, він не створений жодним з богів і жодним з людей, а був, є та будевічно живим вогнем. Цей вогонь закономірно спалахує і закономірно гасне.Діалектика Геракліта враховувала обидві ознаки явища – і його мінливість, ійого незмінність у природі. Але вона не була адекватно сприйнята сучасниками.Так, учень Геракліта Кратіл (V ст. до н. е.) закликав ігнорувати моментсталості. Він висунув ідею безперервного потоку в її крайньому вираженні.Кратіл говорив, що в одну й ту ж річку не можна ввійти не тільки двічі, а йодин раз. Така думка призводить до релятивізму (від лат. relativus –“відносний”), тобто однобокого підкреслення постійної мінливості дійсності,несприймання відносної сталості речей та явищ. Якщо все тільки потік і немаєнічого сталого, то думці немає на чому зупинитися й пізнання неможливе. Але,сам Геракліт розумів, що річка, яка тече “змінюючись, заспокоюється ”.
Геракліт вважав,що весь світ підкоряється космічному Логосу: йому підлегле життя людей, поліса,держави. Згідно з ним має будуватися правосуддя та мораль. Логос – це голоскосмічної справедливості. Тільки узгоджуючись з ним, людські дії набуваютьмудрості й правди. Державні закони, всі морально-правові розпорядження маютьбути вироблені на основі законів Логосу. Через Логос до людини надходить суть ізміст вимог космічного порядку і космічної гармонії. Від Геракліта берутьпочаток природно-правові доктрини античності й Нового часу, що вбачають уприродному праві деякий розумний початок (норму загального розуму), яка маєвиявлятися в позитивному законі.
Починаючи зГеракліта у давньогрецькій філософії більш чітко прослідковуютьсяматеріалістичні та ідеалістичні тенденції.
Матеріалістичнатенденція була вперше обґрунтована Демокрітом (V ст. до н. е.), який розглядавсвіт як єдине ціле, що складається з великої кількості атомів. Демокріт першийв історії античної філософії подолав протиставлення матерії та духа,стверджуючи їх єдину універсальну природу. З іменем Демокріта в історіїфілософії пов’язується зародження матеріалізму як власне філософської доктрини.Атомістична теорія явища природи пояснювала природними причинами і тим самимзвільняла людей від міфологічного страху перед надзвичайним, надприроднимисилами. Демокріт учив, що світ не створений богами, він існує вічно, в ньомувсе рухається та перетворюється з одного стану в інший, у результаті з’єднаннята роз’єднання атомів, таким чином, у світі немає нічого випадкового. Цяпозиція у своєму крайньому вираженні привела до появи такого філософськоговчення, як фаталізм.
Атомістичневчення Демокріта продовжив Епікур (IV–III ст. до н. е.), який вважав, що рухатомів обумовлений їх внутрішньою властивістю – вагою та здатністю атомівсамовільно відхилятися під час руху від прямої лінії. Самовідхилення атомів –це той мінімум свободи у природі, без якого неможливе пояснення випадковихявищ, у тому числі без цього неможливе пояснення свободи дій людей. Епікурвідстоював принцип задоволення як найвище благо, якого можна досягти у житті.
Значний вплив нарозвиток філософсько-правових поглядів мали софісти і Сократ. Софістівсправедливо називають представниками грецького Просвітництва: софістипопуляризували знання, виступали з критикою традицій, звичаїв, розвивалимистецтво полеміки. В пізнанні софісти орієнтувалися на принцип, сформульованийПротагором: “Людина є міра всіх речей: існуючих, що вони існують, і неіснуючих,що вони не існують”. Критерієм оцінки гарного і поганого виступали почуттяіндивіда. Отже, софісти показували відносність, умовність правових норм,державних законів і моральних оцінок. На їх думку, держава є міра справедливогоі несправедливого, справедливість – це природне право, що відрізняється відзакону і від офіційно встановлених правил; є написаний закон – умовний,мінливий, тимчасовий, що залежить від волі законодавців, і неписана справедливість.
На відміну відсофістів, Сократ (V–IV ст. до н. е.) вбачав своє покликання у зміцненні основправа і моралі. “Пізнай самого себе” – це улюблений вираз Сократа. На думкуСократа, в основі людського буття, соціального порядку лежать вищі божі закони,що мають космічне походження. Закони держави мають відповідати їм. “Що законно,те й справедливо”, – стверджував філософ. Він вважав, що є дві основи моралі таправа: 1) суб’єктивна й 2) об’єктивна. Під об’єктивною основою філософрозумів неписані вищі божі закони, а суб’єктивна – це знання, через них лежитьшлях до моральної поведін-ки, а через незнання – шлях до пороків і злочинів.Філософія є шляхом до знання, тому розглядалася Сократом як засіб формування доброчесноїлюдини і справедливої держави. Своїм життям Сократ доводив, що лише доброчесналюдина може бути щасливою.
Родоначальникомфілософської системи об’єктивного ідеалізму був Платон (V–IV ст. до н. е.).Згідно з вченням Платона тільки світ ідей є істинне, справжнє буття, аконкретні речі – це щось середнє між буттям і небуттям, вони лише тіні ідей.Платон вважав, що світ є божим царством, в якому до народження людинизнаходиться його безсмертна душа, а самі ідеї відірвані від свідомостіконкретних людей. Потім душа потрапляє на грішну землю, де тимчасово знаходитьсяу людському тілі, як в’язень у в’язниці, й “згадує” про світ ідей. Пізнання,згідно з Платоном, є згадування душею свого доземного існування. Платон бувприбічником теорії переселення душ і вважав, що відповідно до того, наскількидоброчесне й праведне життя вела людина в земному світі, залежить те, в якеінше тіло вона далі може переселитися. Лише найдосконаліші душі, на йогопогляд, залишаються в царстві ідей.
Платон є прямим послідовником Сократа у вченні просправедливість. Особливе значення має його робота про справедливу державу(найвідоміша праця “Держава”). Патонівська модель “ідеальної держави”зорієнтована на підпорядкованість інтересів особистості інтересам держави іпропонує структуроване суспільство з визначеними соціальними функціями кожноїверстви (філософи-правителі, охоронці, ремісники) й абсолютним правом державина громадянина. Управління, засноване на інтелекті й знаннях, стає важливоюумовою досконалості держави, де панує влада розуму, за якою тягнуться інші,адже правителями становляться ті, хто здатен управляти як в силу природнихзадатків, так і в результаті відповідної багаторічної підготовки.
Ідеюзагального блага філософ бачить як вищу ідею, якій має відповідати моральна йполітична організація держави, коли остання охороняє та забезпечує гідне життягромадян, управляє їхнім духовним життям і творчістю, виходячи із суперечностіміж різноманітні- стю потреб громадян і обмеженою здатністю кожної окремоїособи їх задовольнити. Таким чином, держава виступає основним засобом і єдиноюформою управління суспільством, незважаючи на певну моральну дискримінаціюгромадян і трактування справедливості з точки зору соціального й політичногоаристократизму.
Такамодель, за оцінкою К. Поппера, є тоталітарною, бо в ній стабiльнiстьсуспiльства забезпечена iєрархiєю класiв, де правителi правлять, робiтникипрацюють, а раби залишаються рабами. Основними принципами такої держави єзбереження єдності правлячого класу (для чого використовуються різні методи –від психологічного впливу до придушення економічних інтересів), формуванняінтелектуальної діяльності правлячого класу за єдиним зразком з метою уникненнябудь-яких нововведень; економічна автаркія; проголошення державного інтересукритерієм моральності та ін. Отже, за гегелівським виразом, у платонівськійдержаві всі сторони, в яких стверджує себе одиничність як така, розчиняються увсезагальному, всі визнаються лише як всезагальні люди.
Водночаснеможливо заперечувати, що платонівський критерій розумності й моральності маєважливе значення і в наші дні, адже ефективність управлінської діяльностізначною мірою визначається тим, наскільки здібним і добре підготовленим єсуб’єкт управління, наскільки значною є роль в управлінні суспільствомуправлінської еліти. Не менш важливими можна вважати платонівські тези щододосягнення стабільності суспільства через твердо установлений устрій танеобхідність виховання громадян, яке перетворює їх на однодумців, щорозглядається як умова єдності всіх членів суспільства і критерій його моральності.
Вершиноюфілософської думки Давньої Греції є праці Арістотеля (384-322 рр. до н. е.).Арістотель намагався узагальнити досягнення античної науки, тому його поглядипоєднують матеріалізм й ідеалізм, діалектику і метафізику. Свої філософські поглядиАрістотель почав розробляти на противагу ідеалізму Платона. Саме йомуприписується вислів: “Платон мені друг, але істина дорожча”. У міркуванняхАрістотеля взаємопов’язані правова й етична проблематика. На вiдмiну вiдПлатона, у працях Арістотеля аналiз соцiальних iнститутiв приводить довисновку, відповідно до якого держава, що виконує функцiю управлiннясуспiльством, має iснувати на засадах розумної рiвноваги і є полiтичнимоб’єднанням людей заради спiльного благополуччя. Функцiї управлiння в такiй державiвиходять за межi iєрархiчної системи i передбачають участь в управлiннi вiльнихгромадян. На думку Арістотеля, для побудови ідеальної держави не потрібніреволюційні потрясіння та руйнація наявного устрою. Створення нової державизнаходиться в межах гнучкої політики справжнього політичного діяча та доброгозаконодавця: і добрий законодавець, і справжній політичний діяч не маютьвипускати з уваги не лише абсолютно найкращої форми, але й форми, відносно найкращоїза відповідних обставин.
Арістотель,відмінно від Платона, виступає на захист приватної власності, причому йогодумка відносно того, що приватна власність має поєднуватися з вихованням улюдей почуття доброчинності, дос-татньо актуальна і в сучасному управліннісуспільством, як і думка про те, що наявність у державі “середнього елементу”,тобто громадян, які мають середній достаток, дає змогу створити найкращийдержавний устрій.
Вивчивширізні варiанти устрою грецьких мiст-держав, Арістотель робить висновок про те,що оцінка діяльності уряду залежить від того, чи працює він на благо всьогосуспільства, чи піклується лише про себе. Шлях до ідеального устрою державифілософ вбачає не у створенні нової системи і зміні реальної людини, а черезупровадження такого державного устрою, який був би найбільш гнучким і прийнятнимза даних обставин.
Кожнаформа держави має своє визначення громадянина й обсяг відповідних громадянськихправ. Разом зі змiною останнiх, змiнюється i сама держава. При цьомуАрістотель, як і Платон, категорично виступає проти крайньої демократiї, девлада належить демосу, а не законам. Оптимальний варiант суспільного устроюАрістотель вбачав у помiркованiй цензовiй демократiї, що може примиритигромадян в умовах конфлiктiв, причинами яких можуть бути порушення рiвноваги усуспiльствi або недотримання полiтичної справедливості. Оскільки переворотисупроводжуються вiдповiдними змiнами державних форм, для збереженнястабiльностi Арістотель пропонує комплекс заходiв, що збережуть стiйкiсть даноївлади (виховання громадян, справедливість у законах і в управлінні).
Незважаючина розбіжності, і Платон, і Арістотель вважають, що інтереси окремоїособистості (хоча і різною мірою) мають підкорюватися державному інтересу, авлада має знаходитися в руках таких правителів, які є (в ідеальному варіанті)мудрими філософами або гнучкими політиками і законодавцями, здатнимипіклуватися про благо народу.
Ідеюдержавного управління як своєрідного мистецтва розглядав римський оратор таісторик Плутарх, який підкреслював, що управління державою і народом полягає втому, щоб правителі не вдавалися до крайнощів – бути жорстокими або м’якими, авибирали “золоту середину” у своїх державних рішеннях, які б задовольнялипотреби всього народу, нації, держави. Плутарх зауважував, що люди недовгослухаються тих, хто не може управляти, і покора – це якість, якої треба навчатисвоїх підданих. Мистецтво володаря полягає в тому, щоб вселити у підданихпокору і бажання підкорятися. Він із сарказмом відгукувався про тих правителів,які дбають лише про багатство.
Поступово, назміну концепцій, що вбачали головним засобом вдосконалення індивіда йоговходження до суспільного цілого, прийшли теорії про те, що умовою щасливого йдоброчесного життя є звільнення від влади зовнішнього світу і передусім –соціально-політичної сфери. Такими були школи стоїків та епікурейців.
Стоїки (Зенон,Сенека, Епіктет, Марк Аврелій) вважали за необхідне звільнитися від владизовнішнього світу, досягти внутрішнього спокою, вони визначали свої вчинкирозумом, розглядали природу як фатум (“Примирись із фатумом, не чини йомуопору”, – такою була заповідь Сенеки).
Відмовою відсоціальної активності характеризувалася філософія Епікура та йогопослідовників. Суспільний союз розглядався ними не як мета, а як засіб длядосягнення особистого благополуччя. Епікурейська етика є гедоністичною, тобтозаснованою на досягненні задоволення як мети людського життя. Найвищезадоволення епікурейці вбачали в досягненні атараксії – душевного спокоюта безтурботності за умови, якщо людина може упокорити свої пристрасті йпідкорити їх розуму.
У ІІІ ст. до н.е. в давньому Римі сформувалася самостійна наука, в основі якої правові ідеїантичності – юриспруденція. Римські юристи розробили як загальну теоріюправа, так і основи цивільного, державного, адміністративного, кримінального,міжнародного права.
3. Особливості філософсько-правовоїдумки середньовіччя. Філософська думка середньовіччя належить до епохифеодалізму (V–ХV ст.)
Філософія цієї епохи осмислюваласвітоглядні проблеми в межах релігійного світорозуміння. Однією з найважливішихтем була тема співвідношення Бога й створеного ним світу, зокрема, відносинБог-людина. Особливостями середньовічної філософії є зв’язок з Біблією якпарадигмою знання про Бога, світ, людину та її історію; дуалізмом божественногоі людського, сакрального і гріховного; теодицією як боговиправданням таесхатологією як вченням про долю світу і людини.
Протягом декількох століть усередньовічній філософії точилась боротьба реалізму та номіналізму. Підреалізмом розуміли вчення, згідно з яким справжньою реальністю володіють тількизагальні поняття чи універсалії, а не окремі предмети, наявні в емпіричному світі.Наприклад, Ансельм Кентерберійський (1033-1109) розглядав універсалії як думкиБога перед актом творення, оскільки творення не могло відбутися без певногоплану та зразка. За допомогою цього людський розум пізнає сутність речей, бо цясутність і є не що інше як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістівпізнання було можливим лише за допомогою розуму, бо тільки розум здатеносягнути загальне, усвідомити його.
Протилежнийнапрям пов’язаний з підкресленням пріоритету волі над розумом і набув назву“номіналізм”. Він виходить з того, що загальні поняття – продукти людськогомислення, тобто лише імена, назви предметів. Номіналісти доводили, що Богмислить індивідуальними, а не універсальними (загальними) образами. Одиничневіддається Богові, загальне – людині. Таким чином, у співвідношенні загальногота окремого акцент був зміщений на користь окремого. Загальне (універсалії)було поставлено в залежність від окремого, визнане вторинним, що походить відокремого.
У середньовічнійфілософії розрізняють періоди патристики і схоластики.
Найвідомішийхристиянський мислитель періоду патристики Аврелій Августин (354-430)висловлював думку про першість віри над розумом, дотримувався ідеї нерівностіяк вічного незмінного принципу громадського життя. Протиставляючи земний градБожому, Аврелій Августин доводить, що люди нездатні встановити правопорядок.Основа правопорядку – це страх божий і Бог, погрожуючи людям покаранням, тимсамим допомагає їм утриматися на краю безодні зла, бо людина – це проміжналанка між твариною та янголом. Звідси постає необхідність пізнання Бога яксенсу людського життя.
Одним знайвидатніших представників схоластики був монах Домініканського ордену ФомаАквінський (1225-1274), який намагався обґрунтувати основні принципихристиянства, спираючись на вчення Арістотеля. На думку Фоми, метою теології тафілософії є пошук істини. Її можна досягти трьома шляхами: 1) за допомогою розуму,2) одкровення та 3) інтуїції. В концепції Фоми Аквінського Бог дає людині яснуі доступну істину в одкровенні, але й, використовуючи розум, людина може дійтидо істини, це також один зі шляхів пізнання Бога.
У філософії ФомиАквінського проблеми права і держави вирішуються, безумовно, з точки зоруверховенства Бога, який є творцем держави і права, що поділяється на вічне,природне, людське. Відповідно є такі закони: вічні – забезпечуютьпорядок у світі, природні – регламентують природу, людські –встановлюють порядок людського життя, божественні – визначають смисллюдського життя, мету його буття. Вчення Фоми Аквінського пізнішетрансформувалося в самостійний напрямок релігійної філософії – томізм.
Своєрідне місце уфілософії середньовіччя посідає філософія Візантії, що довго зберігала залишкиантичної спадщини. До освіти і науки візантійці ставилися з великою повагою.Відоме всім прислів’я: “Вчення – світло, а неуцтво – пітьма”, – належитьзнаменитому візантійському богослову і філософу Іоанну Дамаскіну.
Найвпливовішимвченням у Візантії тривалий час був неоплатонізм, що систематизував вченняПлатона про окремо існуючі ідеї пізнання як єдино справжнє буття за допомогоюметодів арістотелевської логіки. Починаючи з Х–ХІ ст. у візантійській філософіївиокремлюються дві тенденції:
1)раціоналістично-догматична
2)містично-етична (ісихазм).
Розвитоктеологічного раціоналізму привів до появи теорії подвійної істини, згідно зякою істини розуму і віри не суперечать одна одній, а є двома рівноправнимиформами осягнення божественної сутності світу. Теорія подвійної істини булаобґрунтована в роботі В. Оккама і стала основою для розриву філософії йтеології, що означало завершення середньовічної філософії.
Висновки
Становленняфілософсько-правової думки – це складний процес, в якому відбилися суспільнізміни, ступінь раціонального осягнення буття, пошуки місця людини у світі.Антична філософія містила прототипи всіх видів світогляду, що розроблялися внаступних століттях, і визначила подальший розвиток європейської цивілізації такультури.
Середньовічнафілософія, не дивлячись на її релігійний характер, стала фундаментом дляформування основ природно-наукового та філософського знання. В ній булирозроблені й уточнені поняття релігійних, правових і моральних норм.
Філософіясередньовіччя мала істотний вплив на подальший розвиток гносеології, визначилаособливу цінність навчання і виховання з погляду просування людини до власногопорятунку, перетворила людину на духовну істоту, здатну контролювати своютілесну природу й дотримуватись етичних правил і заповідей, даних у Нагірнійпроповіді Богом.
ЛІТЕРАТУРА
1.Винниченко В. Відродження нації. У 3 т. – К.: Основи, 2008.
2.Гегель Г. Энциклопедия философских наук // Сочинения. Т. 3. – М.:Мысль, 2007. – 427 с.
3.Гельвеций. Сочинения. В 2 т. – М.: Мысль, 2008
4.Дильтей В. Сущность философии. – М.: Интрада, 2008. – 160 с.
5. Кьеркегор С. Страх и трепет. – М.: Мысль, 2007. – 218 с.