Соціальна філософія Ответы на екзамен 1-44

Гипероглавление:
Патристика
Патристика
Схоластика
Схоластика
Номіналізм
Філософія Нового Часу: загальна характеристика.
Проблемма людини у філософії просвітництва (Вольтер, Ж-Ж.Руссо)
Матеріалістичне розуміння історії.
Природа як передумова розвитку людини і суспільства.
Поняття культури. Структура і функції культури.
Спосіб виробництва матеріальних благ та його структура
Продуктивні сили.
Виробничі відносини.
Науково-технічна революція: сутність, закономірності та соціальні наслідки
Сутність науково- технічної революції
Соціальні наслідки НТР.
Теория классов К.Маркса
Політична система суспільства, її структура і функції.
Держава її походження і сутність.
вопрос о происхождении государства
государство
исторические типы
признаки
Функции государства
Націоналі́зм
Націоналізм
Интернационали́зм
Творчість
Межі творчості
Роль творчості
Гумани́зм
Классификация
Определения
Марксистский (социалистический) гуманизм
Отчужде́ние
История термина
Марксистская теория отчуждения
--PAGE_BREAK--    продолжение
--PAGE_BREAK--4.Соціально-філософські ідеї Середньовыччя

Залежно від історіософської позиції, середньовіччя як історичну епоху можна вважати або закономірним продовженням античності (і тоді важко зрозуміти безодню між ними), або новим витоком історії. Більш прийнятною є друга позиція, яка ґрунтується на концепції історичного коловороту (греко-римська цивілізація занепала, прийшли нові народи і розпочався новий цикл нової цивілізації).

Варвари, які завоювали Римську імперію, перебували на стадії становлення феодального (традиційного землеробського) суспільства. А феодалізм ще не визнавав особи. Щоправда, європейський феодалізм перейняв від античності християнство, а християнство як релігія передбачає певну самостійність особи і орієнтована на особу, наділену свободою волі. (Релігія є носієм ідеї особистості.) Оскільки ж за феодальних відносин особа не може реалізуватись як соціальна одиниця, вона під впливом християнства утверджується як духовна особа. Духовна особа — це своєрідний компроміс феодалізму і християнства: особа, яка не може реалізуватись у зовнішньому світі, заглиблюється в себе.

Характерною особливістю середньовічного світогляду є теоцентризм. Античність не знала ідеї трансцендентного (потойбічного стосовно реального світу) Бога. Вважалося, що боги, як і люди, живуть в єдиному для всіх космосі (космоцентричний світогляд). Середньовіччя по-іншому мислило і Бога, і світ. Бог творить світ з нічого, він абсолютно перший, істинне буття. Природа як творіння Бога втрачає свою самоцінність. Вона виступає тільки символом чи знаком божественної премудрості, адресованим людині. Відношення Бога і природи мислиться в категоріях справжнього і несправжнього буття елеатів: Бог єдиний, неподільний, незмінний (трансцендентний); природа множинна, подільна, рухома, але існує завдяки Богові. Філософія в середньовіччі розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду тієї епохи. Релігія, безумовно, звужувала межі філософського мислення, задавала і проблематику, і загальну модель вирішення проблем. Крім того, філософія в епоху середньовіччя не мала власної соціальної бази — особи, яка потребувала б філософського світогляду. Тому розвиток в лоні релігії був єдино можливим способом існування і збереження філософського мислення загалом. В іншій іпостасі воно тоді просто не могло б існувати. Формування християнської філософії має свої особливості. Як релігія, християнство підозріло ставилось до язичницької мудрості — античної філософії. Одначе, вступивши з нею в дискусію, воно змушене було відповідати на аргументи аргументами. Завдяки цьому шляхом «заперечення» в лоно християнства був перенесений філософський стиль мислення. Носіями філософії в дану епоху було вузьке коло служителів церкви. Світської філософії не існувало. Звідси догматизм, авторитаризм і традиціоналізм цієї філософії.

ПатристикаПерший період (II—VII ст.) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою. Патристика(лат. pater — батько) — сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II—VII ст. Представлений він вченням «отців церкви» — Квінта Тертулліана (160—220), Августина Блаженного та ін. Відомим твердженням «Вірую, бо це абсурдно» Тертулліан висловив один із основних принципів патристики — примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змінити в період розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолютно нових цінностей. У цих словах теолога не просто церковна догма, а вистраждана епохою істина. Августин Блаженний пристосував платонізм для розбудови християнської теології. На його думку, світ ідей Платона є не що інше, як думки Бога, що передують акту створення світу. В Бога ідеї передують речам, в людині вони слідують за речами. Пізнаючи речі, людина проникає в думки Бога. В такий спосіб теологи поєднали релігійну доктрину створення світу Богом і концепцію Платона. Певний інтерес представляє концепція історії Августина. На противагу циклічним уявленням про час, характерними для греко-римської культури, Августин розвинув лінійну концепцію: історія має початок (створення світу), кульмінацію (пришестя Христа) і майбутній кінець (друге пришестя і страшний суд). І хоч така концепція є есхатологічною (визнає кінець історії), однак розуміння історії як єдиного сповненого смислу процесу сприяло пробудженню історичної свідомості. Стараннями Августина в європейській культурі утверджується розуміння часу як однолінійної перспективи, що йде з майбутнього через сучасне в минуле. Августин у «Сповіді» відкрив новий предмет дослідження — переживання людини, внутрішню духовну особу. Греки не знали сфери внутрішніх переживань як чогось самостійного. Для них особа виявляла себе через дію. З моменту, коли зовнішня діяльність стала регламентованою, коли релігія загострила моральні почуття, самі помисли, порухи душі почали сприйматися, як дія. Християнство не тільки відкрило, а й розбудувало цю внутрішню духовну особу. Августин дав цікавий аналіз часу, виходячи із структури внутрішніх переживань. У душі він розрізняє три настанови: чекання, спрямоване в майбутнє; увагу, пов'язану із сучасним; пам'ять, яка утримує минуле. Завдяки цим настановам душа «конституює», творить час. Час, на думку Августина, існував би навіть за умови існування однієї лише душі. Ідея «конституювання» часу на основі внутрішніх переживань набула популярності у філософських течіях XX ст. — феноменології та екзистенціалізмі.

Схоластика

Наступний період (XIII—XV ст.) в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою. Схоластика(лат. scholastikos —учений, шкільний) — філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами. Філософія викладалась у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і назва — «схола» (з грецької — школа). Пізніше це слово набуло негативного значення, ним стали позначати відірване від життя мудрування. У розвитку схоластики існує два періоди:
1. До XII ст. На цьому етапі домінують ідеї Августина, пов'язані з неоплатонізмом (августиніанство).
2. З ХIII по XV ст. У цей час поширюються ідеї Фоми Аквінського (1225—1274), який пристосував учення Арістотеля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем фундатора цей період схоластики отримав назву томізм. Перехід від ідей Августина до томізму зумовлений кількома чинниками. Передусім розвитком і зміцненням третього стану (ремісників і торговців), в яких пробуджується інтерес до природи. А вчення про природу краще розвинуто у філософії Арістотеля. Для Платона природа взагалі позбавлена самоцінності. Певну роль у поширенні вчення Арістотеля у Західній Європі відіграло й ознайомлення європейців зі вченням арабських мислителів, Арістотелевих послідовників — Аверроеса (1126—1198) і Авіценни (980—1037). Арабська та Візантійська філософія стали перехідною ланкою від античної до західноєвропейської культури XIII—XV ст. У східній частині Римської імперії — Візантії — перехід до феодалізму відбувався поступово, без різкого розриву з античною традицією. Тут збереглося багато творів античних мислителів. Саме з Візантії бере початок філософська думка всіх народів православного світу (Вірменії, Грузії, Київської Русі). Пожвавлення міського життя в XII ст. на арабському Сході зумовило розквіт арабської філософії, яка засвоїла античну традицію. Схід у цей час значно випереджав Захід у культурному розвитку, а східна філософія помітно вплинула на розвиток західноєвропейської філософської думки. Схоластика, особливо її розвинута форма — томізм, практично вирівнює в значущості віру й розум. На думку її прихильників, знання, яке осягається в акті віри, можна передати розумом. У підвищенні статусу розуму в схоластиці порівняно з патристикою полягає суттєва відмінність католицизму від православ'я, які розійшлись у XII ст. Католицька теорія сформувалась на основі більш раціональної схоластики, а у православ'ї домінує патристика. Цим значною мірою зумовлено і те, що наука сформувалась саме в Західній Європі. Перейнявши вчення Арістотеля про активну форму і пасивну матерію, Фома Аквінський виділяє чотири ступені буття:
— «царство мінералів», де форма є лише зовнішньою визначеністю речей;
— «рослинне царство», де форма виступає як рослинна душа;
— тваринне царство і, відповідно, тваринна душа;
— людина і розумна безсмертна душа.

Форма як організуючий принцип по-різному пронизує матерію на цих рівнях — від зовнішньої форми до розумної душі, яка існує окремо від тіла і яка є безсмертною на відміну від рослинної і тваринної душі. Церква високо оцінила вчення Фоми Аквінського. Він, як і Августин, був канонізований як святий. У XIX ст. його вчення було поновлене церквою (неотомізм), проголошено офіційною філософією Ватикану.

Суттєве значення для подальшого розвитку європейської філософії мала дискусія між номіналістами і реалістами, яка тривала в схоластиці протягом кількох століть. Центральна проблема дискусії — природа загальних понять. Ця проблема споріднена з проблемою співвідношення загального і одиничного, що хвилювала давньогрецьких філософів, але їй властиве дещо інше смислове забарвлення.

Реалізм(лат. realis — суттєвий, дійсний) — філософський напрям, згідно з яким загальні поняття (універсалії) існують реально як сутності речей.

Реалісти — Ансельм Кентерберійський (1033—1109), Фома Аквінський — вважали, що людина осягає ці сутності в поняттях розуму. Отже, універсаліям спершу надавався статус реального буття — сутності речей, а вже відтак — загального поняття розуму.

Номіналізм(лат. nomen — ім'я) — філософське вчення, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсалії існують не в дійсності, а тільки в мисленні.

Номіналісти — Вільям Оккам (1300—1349), Жан Буридан (1300—1350) — вважали, що речі одиничні, не приховують ніяких універсалій. Загальні поняття є тільки назвами одиничного, вони — творіння людського розуму. Така відмінність у співвідношенні одиничного і загального в світі речей передбачала різні тлумачення способу їх творення. Реалісти — прихильники платонівсько-арістотелівської традиції, для якої Бог є передусім розумом — вважали, що ідеї (загальне) як думки Бога передують творінню (є своєрідним планом творіння) і в самому творінні, в речах складають їх сутність. Усе це зумовлює ланцюжок: ідея, що існує в Бога, — сутність речі — ідея в розумі людини. Ієрархічна побудова сущого, що постала в концепції Аквінського, зумовлена різним способом втілення ідеї — форми.

Номіналісти щодо розуміння Бога схилялись до біблійної традиції, яка тлумачить його як вищу волю. На їх думку, Бог творить речі за своєю волею, вони не є втіленням ідей. Речі одиничні. Це є підставою для заперечення принципу ієрархічності побудови світу.

Обидві концепції по-різному інтерпретують і пізнання. Для реалістів пізнання — осягнення розумом сутності, розкриття її через умоспоглядання (зародки майбутнього раціоналізму). Для номіналістів пізнання є чуттєвим пізнанням одиничних речей. Саме це живило їх увагу до досвіду, фактів, дало поштовх для емпіричного напряму у філософії Нового часу.


 

5.Соціально-філософські ідеї Відродження(Августин, Макіавелі)

Эпоха Возрождения XV — XVIII вв. — период ранней стадии кризиса феодализма и зарождения буржуазных отношений. Термин «Возрож­дение» употребляется для того, чтобы обозначить стремление веду­щих деятелей этого времени возродить ценности и идеалы античности. Однако в этом значении термин «Возрождение» следует трактовать весьма условно. Возрождение на деле означало поиск нового, а не рес­таврацию старого. В истории невозможно повернуть назад, возвра­титься в какую-либо прошлую эпоху. Пережитое, накопленный опыт и культурный потенциал, не выбросишь и не преодолеешь. Он все равно будет оказывать свое воздействие, поскольку именно этот капитал является той экономической и культурной средой, в которой прихо­дится действовать людям, ориентированным на его преодоление. Таким капиталом, наследием для мыслителей и деятелей Возрождения было средневековье. Хотя, Возрождение и противопоставляетсебя христианству, но оно возникло как итог развития средневековой Культуры, а потому несет на себе отпечаток многих ее черт. Объективно Эпоху Возрождения следовало бы характеризовать как эпоху перехода, Потому, что она является мостом к системе общественных отношений и Культуре Нового времени. Именно в эту эпоху закладываются основы буржуазных общественных отношений, прежде всего, в сфере эконо­мики, именно в этот период получают развитие науки, меняются отно­шения церкви и государства, формируется идеология секуляризма и Гуманизма.

Важнейшей отличительной чертой мировоззренческой эпохи Возрождения является ориентация на человека. Если в центре внимания философии античности была природно-космическая жизнь, и в средние века — религиозная жизнь — проблема «спасения», то в эпоху Возрождения на передний план выходит светская жизнь, де­ятельность человека в этом мире, ради этого мира, для достижения счастья человека в этой жизни, на Земле. Философия понимается кик наука, обязанная помочь человеку найти свое место в жизни.

Философское мышление этого периода можно охарактеризовать как антропоцентрическое Центральная фигура не Бог, а человек. Бог—начало всех вещей, а человек — центр всего мира. Общество не продукт Божьей воли, а результат деятельности людей. Человек в своей деятельности и замыслах не может быть ничем ограничен Ему все по плечу, он может все. Эпоха Возрождения характеризуется новым уровнем самосознания человека: гордость и самоутверждение, сознание собственной силы и таланта, жизнерадостности свободомыслие становятся отличительными качествами передовая человека того времени. Поэтому именно эпоха Возрождения дат миру ряд выдающихся индивидуальностей, обладающих яркий темпераментом, всесторонней образованностью, выделявшихся среди людей своей волей, целеустремленностью, огромной энергией Мировоззрение людей эпохи Возрождения носит ярко выраженный гуманистический характер. Человек в этом мировоззрения истолковывается как свободное существо, творец самого себя и окружающего мира. Мыслители эпохи Возрождения, естественно, не моя ли быть атеистами или материалистами. Они верили в Бога, признавали его первотворцом мира и человека. Сотворив мир и человека Бог, по их мнению, дал человеку свободную волю, и теперь человек должен действовать сам, определять всю свою судьбу и отвоевывать свое место в мире. В философии этой эпохи значительно ослаблены мотивы греховной сущности человека, «испорченности его природы" Основная ставка делается не на помощь Божию — «благодать», а собственные силы человека. Оптимизм, вера и безграничные возможности человека присущи философии этой эпохи.

Важным элементом мировоззрения является также куль творческой деятельности. В эпоху Возрождения всякая деятельность воспринималась иначе, чем в античности или в средние века. У древних греков физический труд и даже искусство ценили невысоко. Господствовал элитарный подход к человеческой деятельности, высшей формой которой объявлялись теоретические искания — размышления и созерцания, потому, что именно они приобщали человека к тому, что вечно, к самой сущности Космоса, в то время как материальная деятельность погружает в переходящий мир мнений. Христианство высшей формой деятельности считало ту, которая ведет к «спасению» души — молитву, выполнение богослужебных ритуалов, чтение Священного писания. В целом, все эти виды деятельности носили пассивный характер, характер созерцания. В эпоху же Возрождения материально-чувственная деятельность, в том числе и творческая, приобретает своего рода сакральный характер. В ходе ее человек не просто удовлетворяет свои земные нужды: он создает новый мир, красоту, творит самое высокое, что есть в мире — самого себя. Именно тогда появляется в философии идея прометеизма — человек как сотворец мира, сотрудник Бога. В мировоззрении эпохи Возрождения происходит реабилитация человеческой плоти. В человеке имеет значение не только его духовная жизнь. Человек — это телесное существо. И тело — это не «о вы души», которые тянут ее вниз, обусловливают греховные помыслы и побуждения. Телесная жизнь сама по себе самоценна. С этим связан широко распространенный в эпоху Возрождения культ Кра­соты. Живопись изображает, прежде всего, человеческое лицо и человеческое тело. Таковы общие характеристики мировоззрения человека эпохи Возрождения. Теперь перейдем к рассмотрению собственно философских учений.

Средневековье ставило в центр своего мировоззрения и всей духовной жизни Бога, было, как говорят, теоцентричным; а Возрождение вместо Бога в центр поставило Человека, было, говорят, антропоцентричным. Отсюда эпоху Возрождения называют также эпохой Гуманизма.

Духовная культура масс в период Средневековья формировалась устною проповедью церковников. Господствовала сплошная неграмотность. Преобладающее большинство священников воспринимали от своих умудренных иерархов и богословов содержание религиозного учения на слух, поскольку и сами были неграмотными. В 1445 году немецкий изобретатель Йоган Гутенберг (1399-1468) создал печатный станок, на которой отпечатал текст Библии. Церковь — и православная, и католическая — проклинала книгопечатание, сжигала отпечатанные Библии вместе с ее владельцами. Средние века не случайно были прозваны веками темноты и мракобесия. Средневековому бескультурью и неграмотности Возрождение противопоставило просвещение. А поэтому Возрождение называют еще эпохой Просвещения. Деятели Просвещения, кроме Библии, издают сочинения античных философов, курсы своих лекций, пишут и распространяют на национальных языках свои произведения.

Возрождение прославилось расцветом Реалистического искусства, которое пришло на смену иконописного, условного и мистифицированного, искусства Средневековья. Возрождение дало человечеству таких гениев живописи, как Леонардо да Винчи, Рафаэль, Микельанджелло, Ботичелли; таких писателей, как Бокаччио, Франсуа Рабле, поэта Петрарка и других деятелей того времени.

Возрождение было культурой оптимизма в противоположность средневековой культуре — пессимизма.

Социально-политические и культурные условия Возрождения благоприятно повлияли на развитие философской мысли. В этом плане прежде всего следует указать на то, что философия этого времени освободилась от христианско-церковного гнета, перестала быть служанкой (рабыней) богословия и начала развиваться по своим собственным законам. Это — во-первых. А во-вторых, в философской мысли того времени — особенно в ранний период — возродились и начали активно действовать почти все направления и оттенки античной философии. Здесь можно было увидеть и очищенный от религиозной схоластики аристотелизм (Петр Помпонацци, Забарелла) и неоплатонизм (Георг Плетона, Марсио Феччино, Мартин Лютер, Томас Мюнцер) и стоицизм (Петрарка), и эпикурейство (Лоренцо Валла, Франсуа Рабле), и скептицизм (Монтень) и другие.

Но философия эпохи Возрождения не ограничилась только возрождением и развитием (приспособлением к своей современности) античной философии. Наряду с этим и в органичной связи с этим Возрождение обогатило историю и содержание философии всего человечества разработкой новых и важных проблем мировоззрения. Важнейшими среди них, не потерявшими острой актуальности и в современных условиях, является постановка и разработка проблем Гуманизма, Натурфилософии, Науки.

“Гуманизм” (от латинского слова “homo” — человек; “humanus” — человеческий) — термин, которые ввели в культуру деятели Возрождения. Они противопоставили гуманизм — теизму (от греческого слова «theos» — Бог, «theism» — религиозное мировоззрение, которое выше всего и в центре всего ставит Бога.

Христианское религиозное мировоззрение, которое исповедовала господствующая в период Средневековья христианская церковь, культивировало пренебрежительное отношение к достоинству человека. По учению Библии, человек — это, прежде всего, грешник, прах земной, червь. В одной из молитв православный верующий, обращаясь к Богу с молитвой, говорит о себе: «Аз есмь червь, а не человек, поношение человеком и уничижение гобзующих»; «Аз во грехах есмь и во грехах родила меня мати моя». Назначение этих рекомендованных православной церковью молитв — заставить человека осознать себя ничтожеством и боятся Бога. Деятели Возрождения решительно выступили в защиту человека, а отсюда — против церкви, против религии.

Философы эпохи Возрождения впервые в истории философской мысли и на основе накопленных на то время знаний пытались постичь природу в целом, дать ей общее философское описание. Такой подход к познанию природы получил название Натурфилософии (от слова «natura- природа).


 

6.Соціально-філософські ідеї Нового часу

    продолжение
--PAGE_BREAK--Філософія Нового Часу: загальна характеристика.

Основоположником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт, латинізоване ім'я – Ренатус Картезіус (1596–1650). Основні погляди викладені у працях: «Міркування про метод» (1637), «Роздуми про першу філософію» (1641), «Начала філософії» (1644), «Пристрасті душі» (1649).Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціонально-математичному мисленню.Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання – визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву! У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає «дотримуватись певного порядку мислення», який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження, за Декартом. є процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуїцію. Отже, засадними елементами раціоналістичного методу Декарта є дедукція та інтуїція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок. Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декарта, перешкод у послідовному сходженні до істини.Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які вже ні з чого не виводяться, а є самоочевидними. Ці вихідні самоочевидні положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми математики, зокрема геометрії.Шукаючи такі самоочевидні вихідні інтуїції, що не викликають ніякого сумніву, Декарт доходить висновку, що в основі їх лежить положення: «Я мислю». Неможливо заперечувати положення «Я мислю», бо заперечення, сумнів теж є проявом мислення. Саме положенню «Я мислю» притаманні ясність та самоочевидність. Далі Декарт робить другий крок: «Мислю, отже існую»). Тобто від здатності мислити переходить до суб'єкта, істоти, яка мислить. Декарт вважає, що людина від народження має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання, їх слід уяснити і з допомогою раціоналістично-дедуктивного методу вивести на їхній основі всю систему знання. До вроджених ідей Декарт відносить: ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксіоми математики, наприклад, «якщо до рівних величин додати рівні, то отримані результати будуть рівними між собою» і т.д Ці ідеї Декарт розглядає як втілення природного світла розуму.Раціоналістичну методологію після Р.Декарта продовжує розвивати нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632–1677) у працях: «Короткий тракт про Бога, людину та її щастя», «Трактат про вдосконалення розуму», «Богословсько-політичний трактат» (1670), «Етика» (1677).Можливість пізнання Спіноза обґрунтовує єдністю душі і тіла. Зовнішні предмети, діючи на наше тіло, діють також і на душу, викликаючи в ній певні враження, уявлення. Спіноза заперечує і критикує теорію вроджених ідей Р.Декарта, проте визнає наявність у людей вроджених здібностей здобувати знання. Завдання людини полягає в тому, щоб удосконалювати цю природжену здатність до пізнання. Важливу роль тут відіграє науковий метод.Пошук методу наукового пізнання має, на думку Спінози, здійснюватись через дослідження всіх можливих шляхів, якими людина добуває знання, і вибір та удосконалення найкращого, найефективнішого з них. Він розрізняє чотири способи надбання знань, що вичерпують, з його точки зору, всю пізнавальну діяльність людини. Перший полягає в отримані знань завдяки чуткам. Цей спосіб Спіноза відкидає як непридатний і згадує про нього, щоб лише показати усі можливі шляхи пізнання. Другим способом є добування знань із безладного неупорядкованого досвіду, що не визнається розумом і базується на випадкових спостереженнях. Цей шлях дає змогу отримати лише неповні та поверхові знання про одиничні речі. Таке пізнання не розкриває сутності речей. За допомогою третього способу виводиться знання про сутність речей за аналогією з іншими: це буває, коли ми за деяким наслідком знаходимо причину або ж коли робимо висновок про окремий випадок, виходячи з більш загального явища. Це знання потребує доведення. Воно, хоч і є науковим знанням, проте не є достовірним. Четвертий спосіб пізнання – це шлях, коли істина осягається розумом безпосередньо, за допомогою інтелектуальної інтуїції. Речі тут сприймаються виключно через їхню сутність, а знання про них є істинними, відповідають сутності і не потребують ні доведення, ні перевірки. Логічна дедукція та інтелектуальна інтуїція є у Спінози вищими видами пізнавальной діяльності, завдяки яким осягаються сутнісні характеристики дійсності. Чуттєвий же досвід може лише скеровувати нашу думку, спрямовувати її шляхом сутності речей. Розвиток раціоналістичної методології Р.Декарта продовжував також відомий французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль (1623–1662), який, як Д.Юм щодо емпіризму, виявив непослідовність, суперечливість, однобічність та обмеженість раціоналістично-математичної методології.СЕНСУАЛІЗМ: Поглибити і далі конкретизувати емпіричну методологію спробував видатний філософ-матеріаліст XVII ст. Джон Локк (1632–1704) у працях: «Досвід про людське розуміння» (1690), «Два трактати про державне управління» (1690), «Думки про виховання» (1693), «Розумність християнства» (1695), які справили значний вплив на подальший розвиток філософської і суспільної думки як на Британських островах, так і на континенті.Основне завдання своєї філософії Локк вбачає в дослідженні пізнавальних здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел походження людського знання. Дослідження даних проблем він починає з критики теорії вроджених ідей Декарта. Локк доводить, що всі ідеї і поняття людини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він розробляє сенсуалістичну (зепзиз – відчуття) теорію пізнання, згідно з якою джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є «чистою дошкою» {tabula rasa), на якій «чуттєвий досвід малює свої візерунки».Пізнання Локк розглядав як результат чуттєвого досвіду індивіда і поділяв його на дві сфери: зовнішній досвід, об'єктом якого є зовнішній світ, та внутрішній, об'єктом якого є діяльність душі людини. Зовнішній досвід є основою чуттєвого пізнання природи, а внутрішній – рефлексивного пізнання діяльності душі. Із цих двох джерел, на думку Локка, ми дістаємо усі наші прості ідеї – найясніші і найочевидніші. Далі пізнання здійснюється через діяльність розуму, який сприймає прості ідеї, співставляє їх, поєднує, порівнює, класифікує, створюючи складні ідеї. Наприклад, складна ідея «друг» є результатом комбінації простих ідей: людина, любов, дія, благо; складна ідея «Бог» є результатом простих ідей рефлексії: безкінечність, існування, тривалість, задоволення, щастя, сила. Важливим елементом гносеологічних поглядів Локка є концепція первинних та вторинних якостей. Дія речей зовнішнього світу на наші органи чуття, на думку Локка, може давати адекватні та неадекватні уявлення про них. Наприклад, наші ідеї про рух, спокій, фігури, маси, числа, протяжність і т.д. – це адекватні ідеї, які є копіями властивостей речей зовнішнього світу, це первісні якості. Виникнення вторинних якостей пов'язане зі специфікою наших органів чуття, за допомогою яких сприймаємо запах, кольори, смак, тепло, звук і т.д Вторинні якості не існують незалежно від суб'єкта і тому є неадекватними, вони не відображають адекватно властивості самих речей. В речах є тільки здатність викликати в нас ці відчуття. Хоч і первинні, і вторинні якості є результатом дії речей на наші органи чуття, проте за своїм змістом вторинні якості є суб'єктивними і, тому тут виникає загроза відриву чуттєвих образів від матеріального світу. Поділ усіх якостей на об'єктивні та суб'єктивні, первинні та вторинні є характерним для філософії Нового часу і відображає рівень розвитку науки того часу. Об'єктивними та дійсними вважалися механіко-геометричні властивості речей, усі інші відносились до сфери суб'єктивної уяви. Проте Локк дає матеріалістичне тлумачення вторинних якостей, які викликаються цілком об'єктивними причинами – силами, які є властивістю тіл завдяки первинним якостям викликати певні зміни в інших тілах. Відчуття з цього боку є такими змінами, що викликаються в органах чуття людини реальними силами, хоч і не відображають адекватно об'єктивну природу цих сил.Далі розвиток емпірико-сенсуалістичної гносеології вже у XVIII ст. продовжує Довід Юм (1711–1776) у працях: «Трактат про людське пізнання» (1748), «Дослідження про принципи моралі» (1751). Проте позиція Д. Юма відрізняється від концепції Д. Локка, зокрема в питанні про джерело наших відчуттів. Якщо Локк вбачав джерело відчуттів людини в природі світу, то Юм вважає, що ми, в принципі, не можемо знати, чи існує зовнішній світ, природа, чи ні.

Проблемма людини у філософії просвітництва (Вольтер, Ж-Ж.Руссо)

Філософія просвітництва XVIII століття увійшла в історію європейської філософії і культури як визначальний чинник епохи Просвітництва. Через усю філософію Нового часу проходить думка про «розумність» світу, яка у XVIII ст. трансформувалась в ідею просвітництва як головну рушійну силу історії, джерело і основний засіб досягнення рівності, братерства та свободи, тобто такого суспільного стану, що відповідає ідеалу Царства Розуму. В епоху Просвітництва увага філософів повертається від проблем методології та субстанцій-них основ буття до проблем людського буття, буття суспільства, історії та перспектив розвитку людства. На цій основі в філософії Просвітництва формуються два напрямки: деїстичний та матеріалістично-атеїстичний.Одним з перших філософів-просвітників деїстичного напрямку був Шарль Луї де Монтеск'є (1689–1755), який робить спробу пояснити виникнення і розвиток суспільства як природно зумовлений процес. У своїй праці «Про дух законів» (1747) він намагається пояснити буття людини і суспільства, виходячи з природного буття, відмежовуючись від будь-яких релігійно-схоластичних побудов, традиційної «божественної зумовленості». Монтеск'є в дусі деїзму визнає Бога лише «творцем та охоронцем» природи, який, створивши світ, більше не втручається в його справи. Він підкреслює, що людина є частиною природи і підкоряється її об'єктивним законам, тому досягнення гідного і щасливого життя, справедливого і розумного суспільного устрою залежить від пізнання природи світу і природи людини та від ефективності просвітницької діяльності. Закони історії тлумачаться як втілення розуму, що пізнав закони природи і діє відповідно до них. Проте Монтеск'є наголошує на пріоритеті впливу природних географічних обставин на історичний розвиток народів, перш за все клімату, характеру ґрунту, ландшафту, площі і т.д. Він стверджував, що природне середовище має великий вплив на розвиток суспільства, започаткувавши «географічний детермінізм» у соціальній філософії. Помірний клімат, на його думку, сприяє формуванню волелюбності, хоробрості, войовничості, а теплий – лінощів, покірності, розбещеності; родючий грунт, вимагаючи багато часу для свого обробітку, сприяє правлінню однієї особи – монархічній формі правління, яка, як правило, домінує у землеробських народів, а неродючі ґрунти сприяють утвердженню республіканського правління. В умовах XVIII ст. географічний детермінізм Монтеск'є був, незважаючи на всю свою обмеженість, значним досягненням соціально-філософської думки на шляху вироблення альтернативних теологічним поглядів на розвиток суспільства. Визнання такої суттєвої умови матеріального життя суспільства, як географічне середовище, було важливим кроком вперед у порівнянні з апеляціями до абстрактної «людської природи» філософів XVII ст. Монтеск'є, характеризуючи психологічні особливості людської природи, починає розглядати її як таку, що сформувалася під впливом умов життя людей у певному природному середовищі, а якоюсь мірою навіть характеру їхньої трудової діяльності.Одним з найзначніших досягнень Монтеск'є була ідея співвідношення законів суспільного розвитку та природного середовища, врахування кліматичних умов, характеру ґрунту, площі, способу життя народів, що визначають не тільки «дух законів», а й державне правління. Він розрізняє три види державного правління: республіканське, монархічне та деспотичне. Монтеск'є висуває плідну установку: зрозуміти суспільство як певну цілісність і відмовитись від поверхового погляду на нього як на механічний агрегат індивідів та інститутів. Він характеризує соціальну цілісність через поняття «загального духу народів» як результату дії «багатьох речей», що «управляють людьми»: клімату, релігії, законів, принципів правління, прикладів минулого, звичаїв, традицій і т.д. Центральним елементом «загального духу народів» Монтеск'є вважав специфічні «людські пристрасті», що спонукають людей діяти так, щоб суспільство та його структура мали стійке існування. В республіці таким центром є доброчесність як діяльна любов до вітчизни та рівності; в монархії – честь, як вигідні для правителя забобони окремих осіб та суспільних груп і станів; у деспотії – страх. Монтеск'є при цьому підкреслює, що республіки занепадають при послабленні в них доброчесності, монархії – честі, а деспотії – страху. Для кожного способу правління шкідливим є також залучення до нього чужорідних принципів та спонукань до дії.Отже, Монтеск'є поставив і досліджував важливу проблему політичної значимості соціально-психологічних рис народів, проте роль цих рис ним занадто абсолютизувалась. Правда, ця абсолютизація зумовлена у Монтеск'є прагненням виявити об'єктивні детермінанти психології різних народів та властивих для них «способів правління». Ці детермінанти, на його думку, походять від географічного середовища, це перш за все клімат, грунт, рельєф місцевості і величина території. Перші два детермінують спосіб правління через вплив на формування психології народів, решта ж через вплив на організацію діяльності людей. Незаперечною заслугою Монтеск'є є також детальна розробка локківської ідеї поділу влад на законодавчу, виконавчу та судову. Лише за умови такого поділу, на його думку, можливий державний лад, за якого нікого не примушуватимуть робити те, до чого не зобов'язує закон, і не робити того, що закон йому дозволяє.Видатним представником деїстичного напрямку просвітництва був Жан-Жак Руссо (1712–1778), який свою оригінальну концепцію історії, закономірностей та перспектив суспільного розвитку розкриває у працях: «Міркування про науки та мистецтва» (1750), «Міркування про походження та основи нерівності між людьми» (1755), «Юлія, або Нова Елоїза» (1761), «Про суспільний договір» (1762), «Еміль, або Про виховання» (1762), Центральною проблемою у творчості Руссо була проблема нерівності між людьми та шляхів її подолання. Він критикує сучасну йому цивілізацію нерівності і відстоює тезу про те, що розвиток науки не сприяв удосконаленню моральності, звичаїв, життя людей в цілому. Основою суспільного життя Руссо вважав матеріальні, «тілесні» потреби людей, а духовні – їхнім наслідком, що лише опосередковано можуть впливати на суспільне буття. Руссо одним з перших виявив, що розвиток культури створює «штучні» потреби, задоволення яких має дуже суперечливий характер, завдяки яким людина намагається «здаватися», а не бути. Крім того, він вважає, що культура та мистецтво належать панівним соціальним верствам і є чужими для більшості людей. Проте, хоч Руссо і підкреслював, що наука і культура мало сприяли удосконаленню людського буття, все ж джерело суспільних проблем та конфліктів він вбачав у сфері суспільного розвитку, в соціальній нерівності, яку розумів передусім як нерівність майнову. На відміну від Вольтера, Руссо вважав, що нерівність між людьми існувала не завжди, а виникла лише на певному рівні історичного розвитку людства з майнових відносин між людьми.Майнова нерівність, поділ на бідних та багатих, на думку Руссо, є першим щаблем нерівності. Другий щабель нерівності він пов'язує з виникненням держави. На певному етапі суспільного розвитку, з його точки зору, багаті та бідні уклали договір, що привів до встановлення державної влади, яка мала б бути гарантом справедливості і миру. Нерівність між багатими і бідними, таким чином, піднімається на новий щабель, перетворюється в нерівність між пануючими, володарями та підлеглими, підвладними. Третій щабель нерівності в суспільстві є результатом перетворення законної влади на деспотизм. Якщо раніше народ був одурений державою та законом, то деспот обманює і закони, і народ. Цей третій щабель нерівності створює, між тим, і нову рівність – щодо деспота всі люди стають рівними у своєму безправ'ї. Таким чином, Руссо намагається обґрунтувати та морально і юридичне виправдати право народу на бунт проти деспота. Отже, головну причину соціальної нерівності Руссо вбачає у майновій нерівності. З іншого боку, соціальна нерівність укорінена у взаємній залежності людей, викликаній суспільним поділом праці та розвитком цивілізації. Тому основну увагу він зосереджує на критиці цивілізації. Природним станом людського життя він вважає такий стан, коли людина є самодостатньою, незалежною від інших людей ні як виробник, ні як споживач. В цьому природному стані всі люди були рівними, не знали, що таке майно, що таке приватна власність. Основною рисою цього природного стану була моральна досконалість, бо там, де немає приватної власності, не може бути і несправедливості. Ця ідилія, проте, скінчилась, коли виникла приватна власність. Руссо підкреслює, що людина, яка загородила певну ділянку землі і проголосила «це моє!», знайшовши достатню кількість прихильників, і є справжнім засновником громадянського суспільства. Скількох злочинів, воєн, вбивств уникло б людство, коли б хтось зруйнував загорожу і попередив, що небезпечно слухатись таку людину, бо ви загинете, коли забудете, що плоди землі належать усім, а земля – нікому. Проте цього не сталося. І прямим наслідком приватної власності є ворожнеча між людьми, прагнення збагачуватись за рахунок інших, ліквідація старого і натомість збудоване нове на засадах суспільного договору. Руссо вважав, що новий суспільний лад не може будуватися на насильстві, засобом подолання соціальної несправедливості і нерівності може бути лише суспільний договір, за яким Сувереном, єдиним правителем суспільства має бути об'єднаний народ. В суспільному договорі Руссо шукає також реалізацію свободи, яка, на його думку, є свободою вищого типу, ніж природна свобода, тому що підкорення лише одним бажанням є рабством, а підкорення закону, який люди самі встановили, – це справжня, реальна свобода.Людину Руссо розуміє як природну істоту, всі здібності та здатності якої обумовлені природою. Перевагу серед них він віддає почуттям, а не розуму, підкреслюючи, що міркування не звеличує душу, а лише втомлює. Людину звеличує моральна гідність, яка походить не від розуму, а від серця. Голос совісті звучить в усіх серцях, проте не всі його чують, тому що забули його мову, а, між тим, це мова самої природи. Причиною того, що люди забули мову природи, голос совісті і серця є протиріччя природи і цивілізації. Цивілізація, технічний прогрес є причиною руйнування природної цілісності та гармонійності людського буття, заснованого на безпосередності почуттів. Руссо першим осягнув суперечливі тенденції цивілізації і дійшов висновку, що розвиток виробництва, науки, техніки приносить не тільки користь, а й має і негативні наслідки. Велику надію у вирішенні суперечностей природи і цивілізації, суспільного життя в цілому Руссо покладав на просвітництво та виховання. Він підкреслює, що у людей буде все. якщо вони виховають гідних громадян, а без цього усі. навіть правителі, будуть лише жалюгідними рабами.


 

7.Соціально-філософські ідеї німецької класичної філософії

Німецька класична філософія є значним і вагомим етапом у розвитку світової філосо-фії, що охоплює напружений, дуже яскра вий за своїми результатами, важливий за впливом на духовну історію людства період духовно-інтелектуального розвитку. Boнa представле-на сукупністю філософських концепцій Німеччини майже за сто ро-ків, зокрема, такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724-1804), Йоган Готліб Фіхте (1762-1814), Фрідріх Вільгельм Шел-лінг (1775-1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Людві, Андреас Фейербах (1804-1872). Кожний з цих філософів є настільки своєрідним та оригінальним, що виникає питання — чи можна гово-рити про німецьку класичну філософію як про цілісне утворення? Проте при всьому розмаїтті ідей та концепцій, німецьку класику від-різняє ряд суттєвих рис та принципів, що є спільними для всього цього етапу розвитку філософської думки. Саме вони і дають змогу говорити про німецьку класичну філософію як про цілісне духовне утворення. По-перше, всіх представників німецької класичної філо-софії об'єднує розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової культури. Вони вважали, що філософія покликана критично самопізнати людську життєдіяльність, зробили предметом спеціаль-ного філософського дослідження людську історію і людську сутність. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель бачать філософію чітко систематизова-ною наукою, але наукою специфічною. З їхньої точки зору, філосо-фія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має будувати себе як науку гуманістичної спрямованості. По-друге, представники ні-мецької класичної думки надали філософії вигляду широко розробле-ної та диференційованої спеціальної системи дисциплін, ідей, понять та категорій. Німецька класична філософія є високо професійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності. По-третє, німецька класична філософія розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку. По-четверте, німецька кла-сика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історич-ного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретич-ними засобами і виділивши деякі його загальні закономірності. По-п'яте, розглядаючи проблеми людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей. Враховуючи ці основні риси німецької класичної філософії, можна виділити також і основні проблеми, дослідження яких перебуває в центрі уваги цього періоду розвитку світової філософії: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики і т.д. Для побудови своїх філософських систем мислителі німецької кла-сики виходили з таких принципів: принципу розрізнення закономір-ностей розвитку природи і культури, принципу активності суб'єкта, принципу історизму. Родоначальником німецької класичної філософії вважається' Ім-мануїл Кант.

Соц-философ. Идеи представителей немецкой класческой фил-фии (“К вечному миру” И. Канта+Гегель «Философия права»

 “К вечному миру” И. Канта

1. “Ни один мирный договор не должен считаться таковым, если при его заключении тайно сохраняется основа новой войны”.

Ибо иначе это было бы только перемирие, временное прекращение военных действий, а не мир, который означает окончание всякой вражды и присоединять к которому прилагательное “вечный” есть уже подозрительный плеоназм. Мирный договор уничтожает все имеющиеся причины будущей войны, даже те, которые, может быть, в данный момент не известны самим договаривающимся сторонам и которые впоследствии могут быть хитро и изворотливо выисканы в архивных документах.

2. “Ни одно самостоятельное государство (большое или малое, это безразлично) ни по наследству, ни в результате обмена, купли или дарения не должно быть приобретено другим государством”.

Государство – это общество людей, повелевать и распоряжаться которыми не может никто, кроме его самого. Поэтому всякая попытка привить его, имеющее подобно стволу собственные корни, как ветвь к другому государству означала бы уничтожение первого как моральной личности и превращение моральной личности в вещь и противоречила бы идее первоначального договора, без которой нельзя мыслить никакое право на управление народом.

3. “Постоянные армии со временем должны полностью исчезнуть”.

Ибо, будучи постоянно готовы к войне, они непрестанно угрожают ею другим государствам . К тому же нанимать людей, для того чтобы они убивали или были убиты, означает пользоваться ими как простыми машинами или орудиями в руках другого (государства), а это несовместимо с правами человека, присущими каждому из нас. Совершенно иное дело – добровольное, периодически проводимое обучение граждан обращению с оружием с целью обезопасить себя и свое отечество от нападения извне.

4. “Государственные долги не должны использоваться для целей внешней политики”.

5. “Ни одно государство не должно насильственно вмешиваться в политическое устройство и управление другого государства”.

Ибо что может дать ему право на это? Cюда, правда, нельзя отнести тот случай, когда государство вследствие внутренних неурядиц распалось на две части, каждая из которых представляет собой отдельное государство, претендующее на самостоятельность. Если одному из них будет оказана помощь посторонним государством, то это нельзя рассматривать как вмешательство в политическое устройство другого (ибо в противном случае возникла бы анархия). Но до тех пор, пока этот внутренний спор не решен, вмешательство посторонних держав означает нарушение прав независимого народа, борющегося лишь со своей внутренней болезнью. Такое вмешательство, следовательно, является дурным примером для других и угрожает автономии всех государств.

6. “Ни одно государство во время войны с другим не должно прибегать к таким враждебным действиям, которые сделали бы невозможным взаимное доверие в будущем, в мирное время, как, например, засылка тайных убийц, отравителей, нарушение условий капитуляции, подстрекательство к измене в государстве неприятеля и т.д.”

Это бесчестные приемы борьбы. Ведь и во время войны должно оставаться хоть какое-нибудь доверие к образу мыслей врага, потому что иначе нельзя было бы заключить никакого мира и враждебные действия превратились бы в истребительную войну. Война есть печальное, вынужденное средство в естественном состоянии… утвердить свои права силой. Отсюда следует, что истребительная война, в которой могут быть уничтожены обе стороны, а вместе с ними и всякое право, привела бы к вечному миру лишь на гигантском кладбище человечества. Итак, подобная война, а также использование средств, которые открывают пути к ней, должны быть, безусловно, воспрещены [С.23-29].

“Гражданское устройство каждого государства должно быть республиканским”.

Устройство, основанное, во-первых, на принципах свободы членов общества (как людей), во-вторых, на основоположениях зависимости всех (как подданных) от единого общего законодательства и, в-третьих, на законе равенства всех (как граждан государства), есть устройство республиканское – единственное, проистекающее из идеи первоначального договора, на которой должно быть основано всякое правовое законодательство народа.

Если… для решения вопроса: быть войне или не быть? –требуется согласие граждан, то… они хорошенько подумают, прежде чем начать столь скверную игру. Ведь все тяготы войны им придется взять на себя: самим сражаться, оплачивать военные расходы из своих средств, в поте лица восстанавливать опустошения, причиненные войной, и в довершение всех бед навлечь на себя еще одну, отравляющую и самый мир, – никогда (вследствие всегда возможных новых войн) не исчезающее бремя долгов.

Чтобы республиканское устройство не путать… с демократическим, нужно отметить следующее. Формы государства могут быть разделены или по различию лиц, обладающих верховной государственной властью, или по способу управления народом его верховного главы, кем бы этот последний ни был. Первая форма называется собственно формой господства, и возможны лишь три вида ее… (автократия, аристократия, демократия; власть монарха, дворянства, народа). Вторая форма есть форма правления и касается того способа, каким государство распоряжается полнотой своей власти; этот способ основан на конституции… и в этом отношении форма управления может быть или республиканской, или деспотической. Республиканизм есть государственный принцип отделения исполнительной власти… от законодательной; деспотизм – принцип самовластного исполнения государством законов, данных им же самим… Из трех форм государства демократия в собственном смысле слова неизбежно есть деспотизм, так как она устанавливает такую исполнительную власть, при которой все решают по поводу одного, и во всяком случае, против одного… [С.30–33].

“Международное право должно быть основано на федерализме свободных государств”.

Поэтому должен существовать особого рода союз, который можно назвать мирным союзом и который отличался бы от мирного договора тем, что последний стремится положить конец лишь одной войне, тогда как первый – всем войнам и навсегда. Этот союз имеет целью не приобретение власти государства, но лишь поддержание и обеспечение свободы каждого государства для него самого и в то же время для других союзных государств, причем это не создает для них необходимости подчиниться публичным законам и их принуждению. Можно показать осуществимость (объективную реальность) этой идеи федерации, которая должна охватить постепенно все государства и привести таким путем к вечному миру [С.36–37].

Если долг, если основанная на нем надежда состоят в том, чтобы реализовать хотя бы в бесконечном приближении состояние публичного права, то вечный мир, о котором до сих пор ложно возвещали мирные договоры (закрепляющие всего лишь состояние перемирия), представляет собой не пустую идею, но задачу, решение которой достигается постепенно и (так как время, необходимое для одинаковых успехов, становится все короче) непрерывно приближается к осуществлению [С.74].

Республиканское устройство есть единственное, вполне соответствующее праву людей, но установить, а тем более сохранить подобное устройство до такой степени трудно, что, по мнению многих, оно должно быть государством ангелов, так как люди со своими эгоистическими склонностям не способны к столь возвышенному по форме устройству. Но здесь общей, основанной на разуме воле, почитаемой, но на практике бессильной, природа оказывает поддержку с помощью как раз тех же эгоистических склонностей, так как лишь от хорошей организации государства… зависит так направить силы этих склонностей, чтобы каждая из них или сдерживала разрушительное действие другой, или уничтожала его. С точки зрения разума результат получается такой же, как если бы этих склонностей не было совсем и тем самым человек принуждался бы быть если не морально хорошим человеком, то все же хорошим гражданином [С.46–47].


 

Гегель «Философия права»

В гегелевской системе философия права разработана как отдельная философская наука, а именно – как философия объективного духа.

Философия права, как и философия вообще, «занимается идеями»[1].

В своем диалектическом развитии идея проходит ряд последовательно восходящих ступеней благодаря движущей силе ведущего вперед противоречия. Идея в «Логике» (т.е. на первой ступени философской системы) превращается в абсолютную идею. В этом царстве чистой мысли Гегель, по собственному признанию, занят изображением «бога, каков он есть в своей вечной сущности до сотворения природы и какого бы то ни было конечного духа»[2]. На второй ступени развития абсолютного начала идея обнаруживает себя вовне, т.е. в природе. Это – инобытие идеи. На третьей ступени идея снова возвращается к себе, в область духа. На этой третьей, завершающей ступени философской системы Гегеля абсолютная идея предстает не только как «дух в себе», как это было в «Логике», но уже и как подлинный в-себе-и-для-себя-сущий дух.

Тремя основными ступенями диалектически развивающегося духа являются: субъективный дух (антропология, феноменология, психология), объективный дух (право, моральность, нравственность) и абсолютный дух (искусство, религия, философия).

Здесь важно прежде всего отметить два момента: 1) содержание гегелевского политико-правового учения (право, государство, общество и т.п.) относится к ступени объективного духа, представляет собой его объективацию, обнаружение, образование; 2) политико-правовая теория Гегеля, систематически разработанная им как философия права, есть именно философское учение об объективном духе, философский анализ объективного духа. Иными словами, хотя общество, государство, право относятся к ступени объективного духа, однако в учении Гегеля они освещаются и оцениваются с позиций абсолютного духа.

Это положение нередко оспаривается или игнорируется. Так, например, В.И. Шинкарук считает, что при рассмотрении правовых взглядов Гегеля с ориентацией на «Философию права» «упускается из виду то обстоятельство, что «Философия права» дает изображение «объективного духа» с точки зрения самого «объективного духа», который, будучи конечным, мнит себя бесконечным, абсолютным»[3]. По В.И. Шинкаруку получается, будто все определения, развитые Гегелем в «Философии права», выражают «точку зрения» самого объективного духа и являются не философскими (в духе гегелевской философской системы), а «государственными». Философскую точку зрения на сферу объективного духа В.И. Шинкарук видит – в отличие от «Философии права» – в «Феноменологии духа». Подобная позиция, видящая в моральном сознании индивидов более высокую точку, чем в «государственных» воззрениях, хотя и обусловлена благими пожеланиями, однако не адекватна основным положениям гегелевского учения.

Дело прежде всего в том, что изложенный в «Феноменологии духа» смысл свободного морального сознания, который противопоставляется В.И. Шинкаруком «государственному» началу «Философии права», содержится и в «Философии права», причем сам Гегель сознательно исходит из его наличия: без этого невозможна философия объективного духа – как философия права и свободы. И совсем другой вопрос – как реализуются Гегелем его же собственные исходные предпосылки, какой смысл и значение приобретает свободное моральное сознание, да и вообще свобода личности в гегелевской философской трактовке социально-политического мира. Независимо от того, как расценивать «Феноменологию духа» – как введение в гегелевскую философскую систему или как ее составную часть[4], – несомненно, что «Философия права» в сравнении с «Феноменологией духа» имеет более высокое, собственно философское значение (точка зрения абсолютного духа) в целостности философской системы.

Философия, поясняет Гегель в «Науке логики», «есть наивысший способ постижения абсолютной идеи, потому что ее способ есть наивысший – понятие» (VI, 296–297). Абсолютная идея как «единственный предмет и содержание философии» имеет «различные формации» (это, по Гегелю, «самоопределения и обособления» абсолютной идеи), и философское постижение их – «дело особенных философских наук» (VI, 297). Такой «особенной философской наукой» является, наряду с «Философией истории», «Философией религии», «Историей философии», также и «Философия права». В «Философии права» Гегель неоднократно и определенно формулирует это положение. «Наука о праве, – подчеркивает он, – есть часть философии. Поэтому она должна развить из понятия идею, представляющую собой разум предмета, или, что то же самое, наблюдать собственное имманентное развитие самого предмета»[5].

Философский ранг гегелевского учения о праве и государстве ставится под сомнение не только с рассмотренной нами позиции «Феноменологии духа», но и с иных точек зрения. Так, В. Кауфманн, стремясь в соответствии с самой гегелевской системой поставить под сомнение окончательный характер суждений о государстве, праве, истории, религии, содержащихся соответственно в гегелевской философии права, истории, религии, утверждает: «Ни история, ни государство не являются кульминацией гегелевской системы»[6]. Такой кульминацией является история философии[7]. Это неверно, поскольку в гегелевской системе ни одна из «особенных философских наук» не имеет преимуществ над другими; все они носят суверенный ранг философии. С философским характером гегелевского политического учения и его местом в системе философии связаны многие специфические черты политико-правового учения Гегеля.

Философский подход Гегеля к сфере объективного духа (общество, государство, право, политика и т.д.) предполагает повторение принципов, моделей и правил его диалектики в данной предметной области исследования, поскольку «метод расширяется в систему» (VI, 313). Несмотря на особенности объектов рассмотрения, «особенные философские науки», в том числе и философия права, не имеют, по Гегелю, своих специфических методов исследования.

Мысль о праве есть понятие самого предмета и как таковая может быть результатом лишь правильного мышления и научного познания; в этом ее существенное отличие от всякого рода случайных мнений о праве.

В «Предисловии» к «Философии права» Гегель подчеркивает, что основная задача философии права – познание государства и права, а не указание на то, какими они должны быть. Философия, как и философ, вообще не может выйти за рамки своей эпохи; ее главное назначение состоит в постижении разумности того, что есть, а не в изобретении новых и особенных теорий о государстве и праве. «Итак, данная работа, – пишет Гегель, – поскольку в ней содержится наука о государстве, будет попыткой постичь и изобразить государство как нечто разумное в себе. В качестве философского сочинения она должна быть дальше всего от того, чтобы конструировать государство таким, каким оно должно быть»[8].

Будучи определенной ступенью саморазвивающегося духа и занимая определенное место в ступенчатой системе гегелевской философии, объективный дух, согласно системе Гегеля, уже тем самым заранее наделен определенной (как методологической, так и предметно-содержательной) характеристикой. Утверждение о том, что со ступени объективного духа начинается проблематика философии права, Гегель обосновывает отсылкой к своему анализу всего предшествующего развития духа. Философия права — часть философии, и в качестве такой части она имеет «определенную исходную точку, которая есть результат и истина того, что ей предшествует и что составляет ее так называемое доказательство. Поэтому понятие права по своему становлению трактуется вне науки права, его дедукция предполагается здесь уже имеющейся и его следует принимать как данное»[9].

Располагая таким дедуктивно полученным «понятием права», Гегель в соответствии с основными посылками своей диалектики прослеживает осуществление этого понятия в действительности. Поскольку

же такое осуществление понятия в действительности Гегель называет идеей, постольку предметом гегелевской философии права оказывается идея права. «Философская наука о праве, – отмечает он, – имеет своим предметом идею права – понятие права и его осуществление»[10]. Идея права, которая и есть свобода, по замыслу и исполнению Гегеля, развертывается в мир права, и сфера объективного духа предстает как идеальная правовая действительность.

Понятие права как исходного момента объективного духа подготовлено в недрах и ходе развития субъективного духа – в этом смысл гегелевской отсылки к предшествующим разделам его философии. Целостное освещение различных ступеней духа дано Гегелем в «Философии духа». Субъективный дух свободен лишь в отношении к себе, в отношении же к некоему другому – он еще не свободен; это, по Гегелю, означает, что субъективный дух свободен в себе, но не для себя. Когда же дух свободен не только в себе, но и для себя – это объективный дух; тут свобода приобретает впервые форму реальности, наличного бытия. Дух выходит из формы своей субъективности и познает внешнюю реальность своей свободы: «Объективность духа входит в свои права» (III, 48).

Идея права как предмет философии права означает единство понятия права и наличного бытия права, получаемого в ходе осуществления понятия права. Понятие Гегель сравнивает с душой, а его существование, наличное бытие – с телом; их единство есть идея. Для понимания идеи права важен как момент саморазвивающегося понятия права, так и система тех наличных определений права, которая получается в ходе осуществления понятия. «Структура, которую понятие сообщает себе в процессе своего осуществления, есть другой существенный для познания самого понятия момент идеи, отличный от формы, которая есть только понятие»[11].

Освещая идею права, Гегель в «Философии права» дает систему диалектически взаимосвязанных между собой моментов единого понятия, которые в совокупности образуют структуру социально-правового мира как нравственного универсума. В этом отношении гегелевская философия в целом и ее составные части (в том числе – «Философия права») – замечательные образцы как законченных систем, так и системного исследования структурно определенной целостности.

Конструируя социально-политический мир объективного духа. Гегель использует основной инструментарий своей идеалистической методологии. Важно вместе с тем отметить, что в учении об объективном духе основополагающая идея тождества мышления и бытия преломляется Гегелем в тезис о тождестве разумного и действительного. Эти два тезиса при определенной концептуальной общности далеко не равнозначны.

Трансформируя логико-философскую, по своему существу гносеологическую, идею тождества мышления и бытия в политико-социологический тезис о тождестве разумного и действительного в сфере объективного духа, Гегель не приводит убедительных доводов в пользу допустимости подобных аналогий. Будучи последовательным, он мог лишь утверждать, что и в сфере объективного духа (явлений общества, государства, всемирной истории) действует диалектическое тождество мышления и бытия. Это, в частности, означало бы лишь развитие и познаваемость явлений нравственного мира в понятиях и категориях диалектики, но не обязательно автоматически влекло за собой признание его разумности.

Социально-политический вопрос о подходе к явлениям государства, права, общества Гегель ставит, рассматривает и решает как гносеологический, отчасти даже как религиозный. Знаменитый афоризм «истинная философия приводит к Богу», замечает Гегель, «относится и к государству»[12]. И его «истинная философия» действительно приводит к богу, шествующему в мире; правда, этот бог называется государством. Конечно, Гегель – мыслитель светский, но с явными остатками религиозно-теологической ориентации при постановке и решении философских и политико-правовых проблем. Разумен или неразумен духовный универсум, нравственный мир, государство – это для Гегеля синонимично вопросу: покинут наш мир Богом или нет. Вера в присутствие Бога в мире предопределяет разумность мира. В ходе диалектического сотворения мира права и государства Гегель игнорирует специфический смысл и содержание оценки при исследовании социально-политических и исторических явлений, считая подобную оценку лишь компонентом ошибочного познания мира (кантовская точка зрения различения сущего и должного), гносеологической неправдой и неграмотностью (случайность и произвол необразованного субъективного мнения). С кажущейся бесспорностью логического вывода Гегель уже в исходных своих посылках признает разумность социально-политического мира, права, государства, тогда как в данной сфере именно об этом и идет спор – и вовсе не только и не в первую очередь логический, но практический, политический, идеологический, этический, мировоззренческий.


 


 

8.ЗАКОНИ МАТЕРІАЛІСТИЧНОГО РОЗУМІННЯ ІСТОРІЇ ЯК МЕТОДОЛОГІЧНА БАЗА НАУКОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

Головні представники- Маркс і Енгельс. В основі  суспільства лежить матеріальне в-во, оскільки в його процесі відтвор. матеріальні умови буття людей, створ.різні матер.блага для задовол.людських потреб. Матер.в-во має 2 аспекти: ПС(засоби в-ва, люди-учасники в-ва) та ВВ (відносини, що в них люди вступають у процесі в-ва в осноі їх – відносини власності). У своєму взаємозв’язку ПС і ВВ утвор.спосіб в-ва. Історична ступінь сусп.розвитку, що заснована на певному способі в-ва, зі своїм базисом і надбудовою називається- сусп.-екон.формацією. первісне, рабовласн., феод, капіталістичне і соціалістичне суспільство.

Плеханов – російський діяч, марксист. З його т.з філософія має пояснювати 2 роди явищ: явища порироди і явища історії. Підкреслював що вчення основоположників марксизму про історію на природу тісно і нерозривно пов’язані між собою,  одночасно і матеріалістичними і діалектичними. Оскільки діалектичний матеріалізм звертається до історії – його можна назвати історичним. З діалектики, яку розумів як «алгебру революції» робив висновок про незворотність соц.револ., але не сприймав крайніх форм вождізму, простого прагнення захоплення влади. Доводив що діалект.матеріалізм ставить пізнання життя на наукову основу, розкриває закономірний результат сусп-істор.процесу.

Матеріальне розуміння історії шукає спочатку установлення історичних законів(Маркс, Енгельс їх відкрили ). Матер.розуміння історії залишається весь час на почві дійсної історії, об’єднує не практику з ідей, а ідейні образування з матеріальної практики; всі форми і продукти свідомості можуть бути знищені лише практичним
    продолжение
--PAGE_BREAK--Матеріалістичне розуміння історії.
Матеріальне виробництво, тобто виробництво матеріальних цінностей – житла, продуктів харчування, одягу і т.д. – є основною умовою будь-якої історії, будь-якого суспільства і воно повинно виконуватися безупинно. Матеріальне життя, матеріальні суспільні відносини, що формуються в процесі виробництва матеріальних благ, детермінують всі інші форми діяльності людей – політичну, соціальну, духовну і т.д. Ідеї, навіть туманні утворення в мозку людей є результатом їхнього матеріального життя. Мораль, релігія, філософія й інші форми суспільної свідомості відображають матеріальне життя суспільства.

Виробництво матеріальних благ необхідно для задоволення потреб людей, але задоволені потреби ведуть до нових потреб, оскільки нове виробництво породжує нові потреби. А задоволення нових потреб вимагає нового виробництва споживання. Така діалектика виробництва і споживання. Так Маркс формулює закон зростання потреб.

Матеріалістичне розуміння історії Маркса можна резюмувати у такий спосіб: 1) дане розуміння історії виходить з вирішальної ролі матеріального виробництва безпосереднього життя. Необхідно вивчати реальний процес виробництва, відносини, що реально складаються між людьми. 2). Воно показує, як виникають різні форми суспільної свідомості – релігія, філософія, мораль, право і яким чином вони визначаються матеріальним виробництвом. 3). Воно завжди залишається на ґрунті дійсної історії, пояснює не практику з ідей, а ідейні утворення з матеріального життя. 4). Воно вважає, що кожна ступінь розвитку суспільства застає визначений рівень продуктивних сил, визначені виробничі відносини. Нові покоління використовують продуктивні сили, придбаний попередній капітал і в такий спосіб одночасно створюють нові цінності і нові продуктивні сили. 5). Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі.

Визначальна роль економічного фактора зовсім не означає, що генетично економічна сфера передує всім іншим. Зрозуміло, це було б абсурдним твердженням. Усі сфери громадського життя знаходяться в єдності і жодна з них не передує іншої.

Таким чином, виражаючись фігурально, можна сказати, що суспільство – це багатоповерховий будинок з одним фундаментом. Поверхи – неекономічні фактори. Вони різні і на деяких відрізках історії відіграють домінуючу роль. Фундамент – це економіка. Вона виступає як детермінанта. Іманентно вона варіантна, але для історії інваріантна. Домінанти і детермінанти знаходяться в діалектичній єдності.

Почавши з розробки загальнофілософських принципів свого вчення Маркс і Енгельс у низці спільних та індивідуальних праць середини XIX ст. обгрунтували принцип матеріалістичного розуміння історії, який став відправним пунктом аналізу суспільних процесів.

Основні постулати цього принципу викладено у праці К. Марк­са «Економіко-філософські рукописи 1844 р.», у спільних працях Маркса і Енгельса «Святе сімейство» (1845) і «Німецька ідео­логія» (1846), працях К.Маркса «Убогість філософії» (1847) і «Наймана праця і капітал» (1848), праці Ф. Енгельса «Становище робітничого класу в Англії» (1845).

Суть його зводилася до такого:

Виробництво матеріальних благ складає основу, на якій розви­ваються державні інститути, право, мистецтво, релігійні уявлення та інші форми прояву людської життєдіяльності. Воно являє собою суспільний процес і умови його здійснення постають як продук­тивні сили суспільства. У процесі створення матеріальних благ лю­ди вступають у певні виробничі відносини. Вони складаються у зв'язку з присвоєнням, розподілом, обміном і використанням за­собів виробництва та виробленого продукту і є суспільною формою функціонування продуктивних сил. Таким чином було застосовано новий методологічний прийом — розгляд суспільних явищ як єдності їхнього матеріального змісту і суспільної форми. Такий підхід дозволив запропонувати синтетичну категорію, яка відобра­жає цю єдність — спосіб виробництва, що розглядається як двоєди­на цілісність, яка складається з продуктивних сил і виробничих відносин. їх єдність суперечлива, оскільки продуктивні сили — більш динамічний елемент і видозмінюються швидше, ніж більш консервативні виробничі відносини. Коли досягнута на визначено­му етапі розвитку відповідність двох елементів порушується, її відновлення відбувається шляхом зміни способу виробництва: на базі більш довершених продуктивних сил складається нова сис­тема виробничих відносин. Змінюється і система поглядів, уявлень, ідеологічних установок і політичних структур, а також відповідних їм установ, називана надбудовою. Весь соціальний організм у ціло­му — продуктивні сили, виробничі відносини і надбудова — отри­мує назву суспільно-економічної формації.

Історичний розвиток відбувається шляхом послідовної зміни формацій. Процес цей об'єктивний і закономірний, оскільки пе­рехід від однієї формації до іншої є способом вирішення протиріч між продуктивними силами і виробничими відносинами. Крім того, він здійснюється стрибкоподібно шляхом соціальних революцій, у ході яких зіштовхуються інтереси класів, які представляють ста­ру і нову системи виробничих відносин. Класова боротьба є рушійною силою соціального прогресу, а революції — «локомоти­ви історії».

Відповідно до цієї схеми первіснообщинна формація, вичерпав­ши свої можливості, поступається місцем рабовласницькій, та — феодальній, котра в ході буржуазних революцій змінюється капіталістичною. Капіталізм, який розвинув максимально продук­тивні сили, вивів їх на рівень, несумісний з буржуазними виробни­чими відносинами, заснованими на приватній власності на засоби виробництва і загальності товарних форм економічного зв'язку. У такий спосіб на порядок денний було поставлено питання про соціалістичну революцію, яка повинна знаменувати перехід до но­вої — комуністичної — суспільно-економічної формації. Отже, рух до соціалізму ставав об'єктивною необхідністю, вимогою законів історичного розвитку.

Однак ця схема, хоча і була досить стрункою і логічно послідо­вною, залишалася науковою гіпотезою, що вимагає перевірки і до­казів. Такі докази могли надати тільки економічні дослідження, аналіз хоча б однієї економічної формації (наприклад, капіталістич­ної), який міг би підтвердити чи спростувати висунуті припущення. Розкриття економічного закону руху цієї формації перетворило б гіпотезу в наукову теорію. Отже, створення економічного вчення ставало наступним необхідним етапом формування марксизму.

ЗАКОНИ:

Теорію вартості К. Маркс розробляє далі в «Капіталі». Тут він і обґрунтовує суперечності між визначенням вартості товару відповідно до витраченого часу на його виготовлення і цінами, які складаються реально в капіталістичному господарстві. Принципові зміни у ціноутворенні пов’язані з переходом від простого товар-ного виробництва до капіталістичного. К. Маркс аналізує конкуренцію і характеризує два її види: внутрішньогалузеву і міжгалузеву. Остання призводить до формування «ціни витрат виробництва», що стає кульмінаційною точкою коливання ринкових цін. К. Маркс формулює закон формування ринкової вартості і закон середньої норми прибутку й ціни виробництва. Теорії середньої норми прибутку і «ціни витрат виробництва» являють собою розвиток теорії вартості на конкретнішому рівні дослідження.

Далі К. Маркс наводить визначення капіталу та аналізує його структуру як з погляду ролі його складових у створенні вартості, так і з точки зору їх обороту.

Проте найвагомішим відкриттям К. Маркса вважається розгадка секрету виробництва додаткової вартості. Вперше в економічній науці був чітко відслідкований механізм виробництва прибутку як цілком природний результат процесу капіталістичного виробництва. Далі К. Маркс послідовно розкриває сутність заробітної плати та її форми, механізм нагромадження капіта-лу, його кругообіг та оборот. Особливе місце в економічній теорії Маркса займає розкритий їм механізм суспільного відтворення, що, на думку американського економіста Б. Селігмена, є його найзначнішим відкриттям. Потім Маркс наводить пояснення форм земельної ренти і тут розв’язує завдання, ще ніким не вирішене, — він розробляє механізм виробництва і розрахунку розміру абсолютної ренти, пояснюючи водночас і природу «ціни» землі.

Лише перелік відкриттів К. Маркса зайняв би десятки сторінок. Так, вчений довершено розкрив анатомію капіталістичного суспільства в його діалектичному розвитку, з усіма суперечностями, класовою боротьбою, його творчим і руйнівним потенціалом. Проте ідеї К. Маркса про чисто експлуататорський характер капіталістичного ладу, тим більше про поглиблення і розвиток цих рис, що виявляється нібито в посиленні абсолютного та відносного зубожіння робітничого класу, а також про остаточну загибель капіталізму виявилися помилковими і не підтвердилися історією. У своїй сутності дані його висновки залишилися в полоні власних класових поглядів, у чому він часто звинувачував своїх ідейних і теоретичних суперників, а бажане видавав за дійсне. Геніальний діалектик, матеріаліст, що довів природну спроможність капіталізму до відтворення, не побачив у цій спроможності можливостей його трансформації та вдосконалення.

Наступною економічною школою, яка розглядала економіку як взаємопов’язану систему категорій і законів, була марксистська. Початкові положення Марксової концепції полягають у тому, що спосіб виробництва матеріальних благ визначає процес соціального, духовного і політичного розвитку. Основою існування й розвитку суспільства є матеріальне виробництво й ті зміни, які зумовлені змінами у сфері виробництва, прогресом продуктивних сил.
Форми виробництва мають свою специфіку, свою внутрішню логіку. З розвитком виробництва створюються нові суспільні відносини. Сукупність виробничих відносин і матеріальний базис визначають форми свідомості, юридичну й політичну надбудову суспільства. Право, політика й релігія керуються базисом; взаємозв’язок між двома сторонами суспільного організму надзвичайно складний, багатогранний та суперечливий. Економіка аж ніяк не є єдиним визначальним чинником.
Чинні в суспільстві соціологічні закони виражають принцип відповідності між продуктивними силами та виробничими відносинами, а також між ідеологічною й політичною надбудовою та базисом. Закон відповідності між рівнем розвитку виробництва й формою організації суспільства дає змогу з’ясувати, чому відбуваються зміни в суспільних відносинах. Виробничі відносини стають гальмом розвитку продуктивних сил. Вони повинні поступитися місцем і, згідно з діалектикою суспільного процесу, повинні бути змінені революційним шляхом.
Теоретична концепція, представлена й конкретизована Марксом, виглядає вельми логічно. Її впливу зазнали багато економістів, істориків, у тому числі відомі представники теоретичної думки Заходу.
Наукова спадщина, залишена Марксом, прочитується по-різному і залишається предметом дискусій, обговорень і суперечок, які не припиняються. Одні намагаються спростувати її, інші відстоюють справедливість, а часом і непорушність його основних положень і висновків. Зустрічається й більш об’єктивна, зважена оцінка Марксової спадщини — прагнення уточнити й переосмислити ідеї, що містяться в його трудах, з позицій виникаючих змін.
Було б некорисним заняттям «відкидати» або, навпаки, «реабілітувати» вчення великого німецького економіста, соціолога й філософа, безперечний внесок якого в розвиток теорії суспільного розвитку й суспільної практики визнають його відверті та запеклі противники.

       Загальний економічний закон розвитку економіки. Розвиток і вдосконалення засобів виробництва породжують нові технології та нову організацію виробництва, нові системи управління. Це неминуче зумовлює виникнення нових виробничих відносин, оскільки так чи інакше змінюються їх складові; соціально-, техніко-, і організаційно-економічні відносини. Проте виробничі відносини мають специфічну властивість з часом відставати від рівня розвитку продуктивних сил, здійснюючи таким чином гальмівний вплив на останні. У такій ситуації виробничі відносини підлягають реформуванню з метою створення умов для подальшого прогресивного розвитку продуктивних сил. Реформуються відносини власності, розподілу, ринкові відносини тощо.
   Діалектика взаємозв’язку продуктивних сил і виробничих відносин підпорядковується загальному економічному закону розвитку як економічної, так і суспільно-економічної формації чи системи. Цей закон називають загальним економічним законом відповідності. За ним усі структурні елементи економічних відносин за якісними параметрами і співвідношеннями між собою мають відповідати досить адекватно рівню розвитку і характеру продуктивних сил.
   Даний закон має враховуватися як при формаційному, так і при цивілізаційному підході до вивчення типів економічних систем, закономірностей їх розвитку. Він регулює розвиток економічних систем і економічних формацій, усуваючи суперечності між продуктивними силами і виробничими та іншими економічними відносинами, приводячи останні у відповідність до характеру і рівня розвитку продуктивних сил.
   Кожному новому щаблю технологічного розвитку даного типу продуктивних сил відповідає свій щабель модифікації виробничих та інших економічних відносин. Кожному якісно новому типу продуктивних сил відповідає якісно новий тип виробничих відносин, нова економічна формація і нова економічна система.
   Необхідні зміни в економічних відносинах створюють проблему їх удосконалення. Розв’язати її можна, спираючись на юридичну форму виявлення виробничих, розподільних та інших економічних відносин, а саме: сформувати новий господарський механізм, в якому досконаліші економічне право та системи управління наблизять конкретні економічні форми господарювання до їх об’єктивних принципів, як того потребують сучасні продуктивні сили. Саме завдяки конструюванню нового чи вдосконаленню існуючого господарського механізму досягається відповідність економічних відносин потребам розвитку продуктивних сил. На цій основі формується досить рівноважна (економічні відносини відповідають вимогам продуктивних сил) і динамічна система. За такої рівноваги швидко розв’язуються економічні суперечності, що сприяє динамічному та ефективному розвитку суспільного виробництва, саме за такої рівноваги виробництво продукту забезпечується на межі виробничих можливостей.


 

9.Походження людини і суспільства. Біологічне і суспільне в л.

Креаційна  теорія походження л. – божественне походження.

Еволюційна гіпотеза – Дарвін «Походження видів шляхом природного відбору». Основні чинники еволюції – мінливість, спадковість, природній добір. Життя виникає завдяки фотосинтезу. Людина як біологічний вид має: 1.- х-ні тілесні ознаки(прямоходіння, руки пристосовані до праці), 2.- високорозвинений мозок, 3.- свідомість як здатність до пізнання сутності як зовнішнього світу так і своєї природи, 4.- генетичне-передача поколінням задатків, 6.-нервово-мозкові процеси в організмі,7.- фізіологічні, хімічні процеси.

Біологічно-зумовлені ознаки homosapiens: -тривалість життя; -здібність опановувати мову; -вікові етапи; -наявність рас.

Соціальне: мова, свідомість, духовність, діяльність. Людина формується і розвивається лише у взаємодії з іншими людьми. Діяльність- це виробництво матеріальної та духовної культури, форм спілкування людей, перетворення суспільних відносин і розвиток людини. Життєдіяльність – складна система що може підтримати і забезпечити  в середовищі існування певні умови життя та всі види діяльності людей. Праця- цілеспрямована діяльність людей. Особистість- мета життя людини.


 

10.Діяльність як спосіб існування соціальної матерії.

Діяльність – специфічний спосіб ставлення л. до світу, засіб перетворення природи на предмети споживання, творіння культури.

Види діяльності: праця, гра, навчання, спілкування.

Типи Д: 1) перетворювальна: предметна(люди-природа, матеріальні цінності); 2) соціальна (люди-люди, управління, освіта, лікування); 3) дух.-пізнавальна; 4) цінннісно-орієнтаційна: пізнавання світу з позицій добра і зла, мораль, ідеологія); 5) комунікативна; 6) художньо-творча; 7) споживча. Поза діяльності соціального не існує.

Д. є засобом  формування середовища людини. Вона творить соціум як культуру(Конфуцій, Аристотель). Завдяки діяльності абсолютна ідея створює предметний світ культури, відбиває суспільне життя, різноманітні формоутворення – мораль, право, мистецтво, філософія.(Гегель). Маркс – ідея предметної діяльності у  вигляді практики. Гусерль – як засіб формування життєвого світу. Вебер-соціальна дія.

Особливість Д.- інституціональність.(сукупність умов, система поведінки, розподіл праці, власність, заробітні плата, держава, армія, мораль, право, мистецтво, релігія, наука, сім»я, культура). Ці інститути заохочують людей.

Суспільні відносини – виникають між людьми в процесі їхньої діяльності.

Як суб'єкт людина має насамперед мислити й діяти, діяти й мислити. Теологія вважає, що спочатку було слово. Наука віддає перевагу ділу. Соціальна філософія виходить з одвічної єдності слова та діла як первісного принципу пояснення специфіки соціального. За межами цього принципу соціальної філософії не існує. Його «долають» лише міфологія, релігія та ідеологія. Але це вже дещо інші форми духовного освоєння світу, ніж соціальна філософія, про яку йдеться в нашому курсі.

Розглядаючи єдність слова і діла з боку діла, цілком правомірно давати визначення діяльності як умови, засобу, рушійної сили й сутності соціального. Поза діяльністю соціального не існує. Завдяки діяльності людина поборола вихідну, початкову тотожність з природою й піднялась над нею, набувши надприродного статусу і форми свого буття. Отже, діяльність є джерелом формування соціальності. Без діяльності немає сенсу вести мову про можливість соціального. Соціальне живе лише в діяльності й завдяки їй.

Діяльністю людина перетворює природу і створює свій особливий світ — культуру. Таким чином, діяльність є засобом формування соціального як культурного середовища життя людини. Вона виконує соціокультурну творчу функцію, творить соціум як культуру.

Соціо- і культуротворча функція діяльності філософською традицією осягалась надзвичайно суперечливо. Цю функцію визначили ще Конфуцій і Арістотель. Проте як принцип філософського пояснення соціального (людського) способу буття діяльність постала лише в німецькій класичній філософії. Перший крок до цього зробив І.Кант. У статусі ж загальної основи культури діяльність вперше в історії філософської думки означив Й.Фіхте. На його думку, діяльність «Я» як чиста самодіяльність, вільна активність створює світ «не-Я» — світ, що оточує людину, світ людської культури.

Цю думку підхопив і розвинув Г.Гегель. Діяльність, вважає він, є всепроникаючою характеристикою абсолютного духу, народженого його потребою в самозміні й самовдосконаленні. Головну роль відіграє духовна діяльність, а в її структурі — рефлексія, тобто самосвідомість. Завдяки діяльності абсолютна ідея створює предметний світ культури, відбиває суспільне життя, різноманітні формоутворення — мораль, право, мистецтво, філософію тощо.

Гегелівську концепцію діяльності намагались осмислити й переосмислити майже всі філософи наступних епох. Наприклад, К.Маркс обгрунтував ідею предметної діяльності у вигляді практики. С.К'єркегор протипоставив раціоналістському трактуванню діяльності Г.Гегелем феномен волі як відокремлене від буття функціонування, людське існування. Е.Кассірер вбачав у діяльності головне джерело формування символічно-знакових структур. Е.Гуссерль розглядав її як засіб формування життєвого світу. М.Вебер, Ф.Знанецький, а пізніше й Т.Парсонс трансформували ідею діяльності в концепцію соціальної дії, де роль опорних домінант відігравали не стільки раціональні, скільки ціннісні настанови й орієнтації, мотиви, сподівання, вибагливість тощо.

Характеризуючи діяльність як засіб існування соціального, вчені підкреслюють таку її особливість, як інституціональність. Інститут (від лат. institutum — устрій, становлення) є заклад, що забезпечує відносну стабільність зв'язків і відносин між людьми в рамках соціальної організації суспільства. Соціальна філософія розглядає такі соціальні інститути як певну сукупність закладів та установ, що відповідає соціальній структурі суспільства; сукупність соціальних умов та культурних зразків, які визначають стійкі форми соціальної поведінки та діяльності; систему поведінки згідно з цими нормами. В економічній сфері суспільної діяльності є такі інститути, як розподіл праці, власність, заробітна плата та ін.; в політичній — держава, армія, партія і т. ін.; в духовній — мораль, право, мистецтво, наука, релігія тощо. Соціальна філософія розглядає й такі інститути, як сім'я, виховання, культура.

Функції цих інститутів досить своєрідні: вони заохочують діяльність осіб, що входять до них, і приймають як свої їхні домінантні норми. Розгалужена система інституціональності притаманна лише людству. Тваринний світ не має подібної системи. Інституціональність діяльності — характерна риса соціальності людського життя. Розгляд діяльності з боку інституціональності людського спілкування дає змогу говорити про суспільство як систему різноманітних та розгалужених стосунків між людьми — систему суспільних відносин.

Усі суспільні відносини органічно пов'язані між собою і проникають одне в одне. Більш-менш однозначне визначення їх можливе лише в абстракції, на рівні теоретичного аналізу. Реальне життя суспільства характеризується химерним плетивом суспільних взаємозв'язків і стосунків. Розібратись у цьому плетиві завжди надзвичайно важко. Суспільство — це єдина, цілісна система. Саме тому соціальна філософія обережно ставиться до інтерпретації її в контексті дилеми первинності — вторинності суспільних відносин, підкреслює їхній органічний взаємозв'язок, цілісність пізнання яких розцінює як більш евристичний принцип, ніж дилеми.

Зазначена цілісність системи суспільних відносин позначається категорією «спосіб життя», що замикає теоретичну модель суспільства, синтезує різноманітні життєві процеси, підводить їх до єдиної й незаперечної основи — людини як самоцілі суспільно-історичного розвитку.

Спосіб життя — це синтетична характеристика сукупності типових видів життєдіяльності людей (індивідів та соціальних спільнот) у єдності з умовами життя суспільства. Спосіб життя охоплює всі сфери суспільства: працю і побут, суспільне життя й культуру, поведінку (стиль життя) людей та їхні духовні цінності. Він реалізується через діяльність, виробництво, в якому виділяються такі провідні елементи: безпосереднє виробництво, розподіл, обмін, споживання.

Звичайно, матеріальні та духовні блага створюються у сфері безпосереднього виробництва. Щоб було що споживати (обмінювати, розподіляти), треба щось виробляти. Внаслідок цього робиться висновок про пріоритетність безпосерднього виробництва в системі способу життя людей. Все це не викликає сумнівів. Вони з'являються згодом, після аналізу реального життєвого процесу на основі абсолютизації визначальної ролі виробництва в суспільному житті й фактичному нехтуванні такими елементами, як розподіл, обмін, споживання, соціальна сфера, культура тощо.

Пріоритетність виробництва за рахунок інших складових частин суспільної цілісності не забезпечить якісного способу життя. Він визначається не лише безпосереднім виробництвом, а й усією системою суспільних відносин. Спосіб життя відбиває також рівень розвитку духовної культури суспільства, наявні типи світогляду, моральні норми, ціннісні орієнтації, що реалізуються у вчинках і діях людей, у їхньому ставленні до праці, інших людей, різних соціальних груп і суспільства в цілому.

Соціальна філософія наголошує на пріоритетності кожного елемента способу життя, на цілісності суспільства як соціальної системи, що функціонує завдяки виробництву й постає як живий організм з усіма особливостями економічних, соціально-політичних, ідеологічних, культурних, побутових, сімейних та інших соціальних відносин, які безпосередньо характеризують життєдіяльність людей.

У центрі суспільства — людина. Без неї воно не існує. Які б матеріальні цінності не нагромадили люди — будівлі, знаряддя праці тощо — все це вмирає після того, як його залишили люди. Людина — суб'єкт і головна дійова особа суспільства. Цей висновок лишається незаперечним незалежно від теоретичних побудов та ідеологічних домінант суспільного розвитку.


 

11. Природа і культура.

Людина – суб’єкт та носій культури постійно перебуває  в об’єктивному від своєї залежності, натуральному зв’язку з природою. Природа обіймає все те що виникло та існує саме по собі, незалежно від волі й бажання людини.  Природа охоплює все існуюче.

Поняття культура лат.походження і вживалося для визначення процесу обробки грунту. Все те, що перетворене людиною. Природа – передумова існування культури. Це об’єктивні природні умови як загальний предмет людської праці., це об’єктивне матеріальне начало в самій людині, її тілесна і родова організація. Змістом людського буття є культурне вивільнення з стану  безпосередньої залежності від природи. Перебуваючи в об’єктивному від неї не залежному зв’язку з природою людина виробляє суб’єктивні засоби та створює умови  оволодіння цим зв’язком.

Природна складова в пізнавальній діяльності індивіда, у спілкуванні, в художній творчості, у формуванні ціннісних орієнтирів. Але справжня людська форма всіх потреб, користувань, цілей здається не природою, а культурою Культура сприяє виділенню людини із природи, відносному вивільненні її щодо природно-необхідного шляхом оволодіння ним. Культура є суспільно вироблена загальна форма зв’язку людини і природи.


 

    продолжение
--PAGE_BREAK--Природа як передумова розвитку людини і суспільства.

Відношення суспільства і природи є складною і багатоаспектною проблемою. Адже і суспільство, і природа є об'єктами дослідження бага­тьох наук. Ми розглянемо філософський аспект їхнього співвідношен­ня, зокрема, єдність і відмінність суспільства і природи, аналіз системи «суспільство—природа», основні етапи розвитку взаємодії суспільства і природи, сучасну екологічну ситуацію, шляхи і методи розв'язання со­ціально-екологічних проблем.

Що являють собою суспільство і природа? Поняття «природа» в на­уковій літературі вживається у двох значеннях. У широкому розумінні слово природа охоплює і суспільство, і навколишній світ у всій багато­манітності своїх проявів, тобто є синонімом Всесвіту. У вузькому розу­мінні природа — це частина світу, яка, умовно кажучи, протистоїть су­спільству і взаємодіє з ним, це природне середовище, в якому живе су­спільство. Саме під таким кутом зору у даному розділі розглядається проблема взаємодії суспільства і природи.

Поняття «суспільство» багатогранне: це сукупність форм спільної діяльності людей, що історично склалася, а також система, яка охоплює всю сукупність умов соціальної життєдіяльності людей та їхні відносини один з одним і з природою.

Природа первинна. Нашій планеті кілька мільярдів років. Ми з'яви­лися в природі зовсім недавно і є наймолодшими жителями її, якщо порівнювати з іншими видами і формами життя. Наукою і практикою доведено матеріальну єдність природи, в якій народжуються і розвива­ються якісно нові види матерії та форми руху. На певному етапі ево­люції нашої планети з'являється органічна матерія, біологічна форма руху, на основі якої у свою чергу виникає більш висока форма матері­ального руху — соціальна.

Сучасна наука виходить із того, що виникнення життя на Землі є результатом саморуху і розвитку матерії при наявності відповідних при­родних умов. Це стало можливим завдяки тому, що наша планета пе­ребуває на найбільш оптимальній віддалі від Сонця — 150 млн км. Як стверджують природознавці, Земля була б покрита льодом, якби вона перебувала на 16 млн км далі від Сонця. З іншого боку, якби вона була на 16 млн км ближче до Сонця, то вся вода випарувалася б. І в першому, і в другому випадках життя на Землі було б неможливим.

З виникненням життя сформувалась частина планети Земля, яку на­зивають біосферою, тобто сфера взаємодії живої і неживої матерії. Бага­то таємничого і загадкового є в історії розвитку життя на Землі, але незаперечним є те, що людина — частина природи.

Природа є необхідною умовою матеріального життя суспільства, зок­рема фізичного і духовного життя людини, джерелом ресурсів, що вико­ристовуються у виробництві, одночасно вона є і середовищем існування суспільства. Єдність суспільства і природи обумовлюється процесом ма­теріального виробництва.

Історія розвитку суспільства є продовженням історії розвитку приро­ди. Єдність історії природи і суспільства є «вертикальним» зрізом єдності природи і суспільства. Історія природи виявляє внутрішню суперечливість і роздвоюється на історію неолюдненої, досуспільної природи та на істо­рію природи, що увійшла в сферу діяльності людини, тобто на історію олюдненої природи. Разом з тим і історія суспільства не обмежується лише власною суспільною історією, тобто історією існуючого суспіль­ства, вона охоплює також і шлях становлення, формування суспільства.

Визначаючи взаємозв'язок людини, суспільства і природи, відзначи­мо, що вони є не тотожними, а специфічними частинами матеріального світу. Так, Ф.Енгельс зазначав у «Діалектиці природи», що зовнішній світ є або природа, або суспільство. Природа і історія є двома скла­довими елементами того середовища, в якому ми живемо. Але на від­міну від інших природних істот, людина — не просто природна істота, а людська природна істота, тобто істота, яка існує для самої себе.

Перебуваючи в тісному взаємозв'язку, природа і суспільство утворю­ють систему «суспільство — природа», яка функціонує відтоді, відколи з'явилася людина з властивим їй практичним способом ставлення до природи. Система «суспільство — природа» передбачає пізнання люди­ною природи, її використання і перетворення. Свою цілісність ця систе­ма могла зберегти при одночасному цілеспрямованому розвитку обох елементів — природи і суспільства.У світі все взаємопов'язане. Це видно, якщо уважно придивитись до такого елемента цієї системи, як природа. Протягом тисячоліть розви­вається ця складна динамічна система за своїми законами, охоплюючи кругообіг різноманітних процесів.Щоб зрозуміти і дослідити матеріальну систему «суспільство — при­рода», необхідно враховувати всю сукупність зв'язків, взаємовпливів і взаємовідносин, що утворилися й існують у географічній оболонці Землі, її компоненти утворюють єдине й нерозривне ціле і є особливим яви­щем природи. Географічна оболонка складається з атмосфери, літосфе­ри, гідросфери і біосфери. В цій оболонці відбуваються різноманітні процеси з неорганічними і органічними речовинами; матерія зазнала складної еволюції, внаслідок чого з'явились різноманітні форми життя, вищою з яких є людське суспільство.

Поняття культури. Структура і функції культури.

Надзвичайно важливим елементом духовного життя суспільства, поряд із суспільною свідомістю, є духовна куль­тура. Є дуже багато визначень сутності культури (термін «культура» похо­дить від латинського сиііига — обробка, виховання, освіта). Загальне визна­чення культури — це все те, що створено людиною. Тому в широкому аспекті культуру розглядають як сукупність результатів людської діяльності.У літературі культуру визначають як сукупність матеріальних і ду­ховних цінностей, вироблених людством; специфічний спосіб розвитку людської життєдіяльності, представлений у продуктах матеріальної і ду­ховної праці; спосіб життєдіяльності людини з освоєння світу; міру став­лення людини до себе, суспільства і природи; сферу становлення, роз­витку соціологізації людини в природному і соціальному оточенні. Західні культурологи, незважаючи на різне розуміння ними суті культури, вба­чають у ній примат духовного над матеріальним. Вони розуміють куль­туру як сукупність духовних символів (Вебер), форму розумової діяль­ності (Кассірер), систему знаків, комунікацію (Леві-Стросс), інтелекту­альний аспект штучного середовища (Люнь).Культура є органічною єдністю матеріального та духовного. В літе­ратурі прийнято розрізняти матеріальну і духовну культуру. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності людей та її резуль­тати. Сюди відносяться засоби виробництва і продукти праці, форми суспільної організації трудової діяльності людини. Духовна культура на­самперед охоплює сферу духовного виробництва — це сукупність форм суспільної свідомості, способів створення і використання духовних цінно­стей, форм комунікації людей. Будь-яка абсолютизація чи недооцінка матеріальної або духовної сторони культури збіднює її як надзвичайно багатогранне, цілісне явище.Визначається певна типологія культур. Так, зокрема, виділяють на­ціональну (українську, російську, французьку) культуру; регіональну (сло­в'янську, американську, африканську) культуру; культуру певних со­ціальних суб'єктів. Виділяють також певні культурні епохи: антична куль­тура, культура середньовіччя, культура епохи Відродження; певні форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етніч­на, фізична, моральна і т.д. В літературі називають також такі специфічні культурні пласти й культурні підрозділи, як масова, елітарна, молодіжна культура та ін., а також офіційна культура.Духовна культура — це різноманітний досвід життєдіяльності соці­альних суб'єктів, що включає в себе найсуттєвіші результати суспільного досвіду народів щодо освоєння суспільного буття, соціуму в цілому, ба­гатогранних духовних цінностей. Такий досвід має загальний, універ­сальний характер. У вузькому розумінні духовна культура являє собою спосіб взаємодії, взаємовпливу форм діяльності соціальних суб'єктів, шо здійснюються в процесі духовного виробництва; це система сошально-духовних цінностей, спрямованих на формування та відтворення різноманітних, багатогранних духовних зв'язків та взаємин між людьми з ме­тою збагачення духовного життя суспільства, його загального прогресу. Нарешті, духовна культура — це такий спосіб свідомої організації осо­бистістю своєї індивідуальної сенсожиттєвої діяльності в сфері духовно­го і матеріального виробництва, який забезпечує їй всебічну самореалі-зацію, самоздійснення її сутнісних сил, різноманітних життєпроявів.Духовна культура як елемент духовного життя, суспільних, духовних відносин включає в себе певну систему цінностей, знань, переконань, світоглядних орієнтацій, норм, традицій в органічній єдності з соціаль­ною гуманістично значимою діяльністю людей щодо освоєння, творен­ня буття. Духовна культура створюється діяльністю соціальних суб'єктів і спрямована на перетворення суспільного буття, розвиток сутнісних сил людини, зокрема її духовності, їх всебічну самореалізацію; це не тільки свідомість, а й соціальна активність, перетворююча діяльність особис­тості, яка вимірюється обсягом створюваних нею духовних, соціогума-ністичних цінностей. Така культура свідчить про здатність кожної особи­стості до сприйняття передового, прогресивного в суспільному бутті, так само як і до його поширення, творення у відповідності з творчими сила­ми та здібностями кожної індивідуальності; про готовність особистості до самовіддачі, саморозвитку своєї духовності як свого особистого, так і всього суспільства.

Цінності духовної культури є діалектичною єдністю національного та загальнолюдського. Вона неможлива як без цінностей конкретної національної культури, так і без загальнонаціональних цінностей, ви­роблених людством. Ціннісний зміст духовної культури може виступати рушійною силою суспільного прогресу лише тоді, коли творчий потен­ціал такої культури грунтується на загальній системі цінностей, виробле­них людством протягом своєї історії.

Водночас цінності духовної культури мають яскраво виражене на­ціонально-специфічне, індивідуальне забарвлення. Так, цінності куль­тури, що формуються в умовах нашої української дійсності, мають стати нормою практично-повсякденної діяльності, орієнтації її громадян, еле­ментом самоцінності кожної індивідуальності, складовою гуманістичної творчості її народу, що є результатом тривалого розвитку України. В України своя особлива доля, яка зумовлена усім ходом її становлення як історичної індивідуальності; ця складова процесів суспільного буття зу­мовлена багатогранними чинниками загальнолюдського, загальнопла-нетарного і національно-особливого, специфічного тільки для України Для їі народу, її етнокультури, традицій, менталітету — тобто для її інди­відуальності. У такій індивідуальності України втілений дух її народу чого національна самосвідомість, самобутність та неповторність власного склладного, суперечливого, яскравого і трагічного соціального, духовного досвіду.

В літературі виділяють певні соціальні функції духовної культури. Серед основних таких функцій — пізнавальна, комунікативна, регуля­тивна, прогностична, ціннісно-орієнтаційна, які органічно взаємопо­в'язані між собою. Але, на думку багатьох культурологів, філософів, інте­груючою функцією духовної культури є людинотворча функція.

Міра розвитку духовної культури визначається мірою розвитку сут-нісних цінностей людини, багатогранністю і багатоваріантністю форм са-мореалізації її духовного потенціалу, індивідуального самоутвердження. Підвищення ефективності і дієвості процесу формування духовної куль-гури передбачає створення умов для смисложиттєвої самореалізації ба­гатства духовності людини, адже основний зміст цінностей такої культу­ри полягає в їх самовираженні і відтворенні. Розвиток духовної культури неможливий без утвердження її цінностей, зокрема на особистісному рівні, що дає змогу реалізувати потенціал унікальності, неповторності індивідуальності, її духовності, значення яких у прогресі суспільного буття постійно зростає. Здійснення цього пов'язане з подоланням поширеної у минулому й існуючої досі духовної деіндивідуалізації, сурогатів колек-гивності, що утверджують дух одноманітності, однаковості, загальної маси, нав'язування індивіду стандартизованої позиції, і передбачає відмову від: оціальних обмежень їхніх духовних орієнтацій. Реалізація незатребува-яого на практиці духовного потенціалу особистості органічно взаємо­пов'язана зі створенням у суспільстві різнобічних умов для забезпечення гуховної свободи людей, зокрема свободи їхніх духовних дій як необхід­ні умови для здійснення об'єктивно зумовленої відмінності творчих можливостей кожного, зміцнення втраченої у минулі роки самоцінності особистості, етнічної індивідуальності, що є основою динамічного само-юзвитку, саморегулювання цінностей духовної культури.


 

12.Спосіб виробництва матеріальних благ та його структура

Спосіб виробництва представляють дві сторони: продуктивні сили та виробничі відносини. Розглянемо спочатку, що являють собою продуктивні сили.

У трудовій діяльності розрізняють, по-перше, цілеспрямовану діяльність людини, тобто саму працю, по-друге, знаряддя праці та, по-третє, предмети праці.

Предмети праці — це те, на що спрямована діяльність людини, що добувається працею з природи. Речі, які людина споживає, виготовляються з певних матеріалів. Це ліс, нафта, вугілля, руди, глина та інші матеріали.

Знаряддя праці — це все те, що людина використовує у процесі взаємодії між собою та природою, що слугує їй для передачі своїх дій на предмет праці, для полегшення та прискорення цих дій. Для первісної людини такими знаряддями праці служили палиця, каміння, сокира, пізніше — лук, стріли. В сучасних людей знаряддями праці є різні інструменти: верстати, машини, наукомісткі технології, мікропроцесорна техніка, біотехнологія, ядерна енергетика тощо. За допомогою цих знарядь праці люди ведуть обмін речовин між собою і природою, контролюючи та регулюючи цей обмін.

Знаряддя праці відіграють найважливішу роль в історії розвитку виробництва. Ступінь досконалості знарядь праці виступає показником розвитку людської робочої сили, показником влади людини над природою. Саме за останками знарядь праці вивчаються зниклі соціально-економічні формації; економічні епохи відрізняються одна від одної не тим, що виробляється, а тим, якими знаряддями праці воно виробляється.

Окрім знарядь праці, для успішного здійснення процесу виробництва необхідні певні умови праці, виробничі приміщення, дороги, канали, сховища, джерела енергії та ін. Наприклад, для дорогих, комп'ютерних систем потрібні пристойні приміщення, сучасний великоваговий вантажний чи легковий автомобіль потребує добрих автошляхів, великі скупчення зерна, овочів вимагають автоматизованих систем контролю за станом і т.д.

Умови праці разом із знаряддям праці становлять засоби праці.

Предмети праці та засоби праці в сукупності виступають як матеріальні умови для виробництва і утворюють засоби виробництва.

Матеріальні блага, що створюються людською працею, служать для людини засобами її існування і одночасно є основою для подальшого розвитку самого виробництва. З цього видно, що засоби виробництва — це лише матеріальна передумова, можливість виробництва. Основним, найважливішим і вирішальним елементом виробництва виступає сама людина, яка, використовуючи в процесі виробництва свої знання, виробничі навички та досвід, приводить у дію знаряддя праці.

Жива праця людини шляхом приведення в рух знарядь праці перетворює можливість у дійсність. Саме праця продукує матеріальні блага, необхідні для життя суспільства. Відносини між людиною, знаряддями та предметами праці в процесі виробництва можна влучно охарактеризувати словами Маркса з «Капіталу»: машина, яка не служить у процесі праці, не корисна. Крім того, вона піддається руйнівній дії природного обміну речей. Залізо ржавіє, дерево гниє. Пряжа, яка не буде використана для ткання або в'язання, стає сировиною. Жива праця має охопити ці речі, воскресити їх з мертвих, перетворити їх з можливих у дійсні та діючі споживні вартості.

Люди та знаряддя праці відіграють активну і вирішальну роль у суспільному виробництві. Але це не означає, що з процесу виробництва усувається предмет праці. Останній входить у суспільне виробництво як його постійна і необхідна умова. Предмет праці входить у виробництво по-різному, залежно від ступеня розвитку робочої сили та знарядь праці.

При наявності названих структурних елементів, необхідних для виробництва, останнє можливе лише за вмілих, кваліфікованих дій людей. Ефективне використання знань, досвіду, навичок може бути здійснене при відповідних оптимальних формах та методах організації виробництва.

Таким чином, засоби виробництва, що створюються суспільством, разом з людьми, що володіють знаннями та навичками до праці, методи та форми організації виробництва становлять у сукупності продуктивні сили суспільства.

Продуктивні сили суспільства постійно змінювалися і вдосконалювалися протягом всієї історії людства. Разом з тим полегшувалася боротьба людей з природою, зростала продуктивність праці, збільшувалося виробництво матеріальних благ.

Історія розвитку знарядь виробництва від кам'яних та дерев'яних знарядь до сучасних машин та новітніх технологій — це історія підкорення людиною сил природи, постійно зростаючої могутності людини у боротьбі з природою, створення величезних матеріальних можливостей для розвитку культури суспільства. Однак, історичний досвід свідчить: життя трудящих не поліпшувалося пропорційно зростанню продуктивних сил та продуктивності праці. Навпаки, часто становище широких народних мас навіть погіршувалося поряд з досягненнями науки та техніки, зростанням продуктивності праці, що свідчить про вплив на рівень життя народних мас ще й інших факторів. Такими факторами виступають суспільно-економічні умови, за яких діють і розвиваються продуктивні сили, живе та продукує матеріальні блага людина.

Словом, продуктивні сили завжди розвиваються в умовах певного суспільного устрою. Люди виробляють матеріальні блага не поодинці, не ізольовано один від одного, а об'єднуючись певним способом, щоб спільно впливати на природу, добувати засоби до існування.

Спосіб виробництва характеризується не лише виробництвом мате­ріальних благ. Він відтворює соціальне буття людини, а також формує, розвиває саму людину. Категорія способу виробництва має чітко визначений конкретно-історичний характер, свої специфічні якісні харак­теристики, властиві лише певному ступеневі розвитку суспільства. Зміна способу виробництва викликає зміну всього укладу суспільного життя, тобто відбуваються зміни соціального, політичного, духовного характеру, змінюється соціально-класова структура суспільства. Трансформується система управління, руйнується стара інфраструктура, заклади, організації, на їхньому місці виникають нові установи та організації. А разом з цим змінюються погляди людей, їхня свідомість, психологія, формуються нові особистості тощо. В цілому набирає нових форм спосіб життя людей.

Слід зазначити, що зміни в укладі суспільного життя відбуваються не лише у випадку повної заміни одного способу виробництва іншим. Якщо зміни відбуваються в надрах конкретного способу виробництва, то це теж може викликати певні зміни укладу життя суспільства. Але більш детально про це мова йтиме в наступних розділах.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Продуктивні сили. Спосіб виробництва представляють дві сторони: продуктивні сили та ви­робничі відносини. Розглянемо спочатку, що являють собою продук­тивні сили. У трудовій діяльності розрізняють, по-перше, цілеспрямовану діяльність людини, тобто саму працю, по-друге, знаряддя праці та, по-третє, предмети праці. Предмети праці — це те, на що спрямована діяльність людини, що добувається працею з природи. Речі, які людина споживає, виготовля­ються з певних матеріалів. Це ліс, нафта, вугілля, руди, глина та інші матеріали. Знаряддя праці — це все те, що людина використовує у процесі взає­модії між собою та природою, що слугує їй для передачі своїх дій на предмет праці, для полегшення та прискорення цих дій. Для первісної людини такими знаряддями праці служили палиця, каміння, сокира, пізніше — лук, стріли. В сучасних людей знаряддями праці є різні інстру­менти: верстати, машини, наукомісткі технології, мікропроцесорна тех­ніка, біотехнологія, ядерна енергетика тощо. За допомогою цих знарядь праці люди ведуть обмін речовин між собою і природою, контролюючи та регулюючи цей обмін. Знаряддя праці відіграють найважливішу роль в історії розвитку ви­робництва. Ступінь досконалості знарядь праці виступає показником розвитку людської робочої сили, показником влади людини над приро­дою. Саме за останками знарядь праці вивчаються зниклі соціально-економічні формації; економічні епохи відрізняються одна від одної не тим, що виробляється, а тим, якими знаряддями праці воно виробляється. Окрім знарядь праці, для успішного здійснення процесу виробниц­тва необхідні певні умови праці, виробничі приміщення, дороги, канали, сховища, джерела енергії та ін. Наприклад, для дорогих, комп'ютерних систем потрібні пристойні приміщення, сучасний великоваговий ван­тажний чи легковий автомобіль потребує добрих автошляхів, великі скуп­чення зерна, овочів вимагають автоматизованих систем контролю за ста­ном і т.д. Умови праці разом із знаряддям праці становлять засоби праці. Предмети праці та засоби праці в сукупності виступають як матері­альні умови для виробництва і утворюють засоби виробництва. Матеріальні блага, що створюються людською працею, служать для людини засобами її існування і одночасно є основою для подальшого розвитку самого виробництва. З цього видно, що засоби виробництва — це лише матеріальна передумова, можливість виробництва. Основним, найважливішим і вирішальним елементом виробництва виступає сама людина, яка, використовуючи в процесі виробництва свої знання, ви­робничі навички та досвід, приводить у дію знаряддя праці. Жива праця людини шляхом приведення в рух знарядь праці пере­творює можливість у дійсність. Саме праця продукує матеріальні блага, необхідні для життя суспільства. Відносини між людиною, знаряддями та предметами праці в процесі виробництва можна влучно охарактери­зувати словами Маркса з «Капіталу»: машина, яка не служить у процесі праці, не корисна. Крім того, вона піддається руйнівній дії природного обміну речей. Залізо ржавіє, дерево гниє. Пряжа, яка не буде використа­на для ткання або в'язання, стає сировиною. Жива праця має охопити ці речі, воскресити їх з мертвих, перетворити їх з можливих у дійсні та діючі споживні вартості.

Люди та знаряддя праці відіграють активну і вирішальну роль у су­спільному виробництві. Але це не означає, що з процесу виробництва усувається предмет праці. Останній входить у суспільне виробництво як його постійна і необхідна умова. Предмет праці входить у виробництво по-різному, залежно від ступеня розвитку робочої сили та знарядь праці.

При наявності названих структурних елементів, необхідних для ви­робництва, останнє можливе лише за вмілих, кваліфікованих дій людей. Ефективне використання знань, досвіду, навичок може бути здійснене при відповідних оптимальних формах та методах організації виробництва.

Таким чином, засоби виробництва, що створюються суспільством, разом з людьми, що володіють знаннями та навичками до праці, методи та форми організації виробництва становлять у сукупності продуктивні сили суспільства. Продуктивні сили суспільства постійно змінювалися і вдосконалю­валися протягом всієї історії людства. Разом з тим полегшувалася бо­ротьба людей з природою, зростала продуктивність праці, збільшувалося виробництво матеріальних благ.

Історія розвитку знарядь виробництва від кам'яних та дерев'яних знарядь до сучасних машин та новітніх технологій — це історія підко­рення людиною сил природи, постійно зростаючої могутності людини у боротьбі з природою, створення величезних матеріальних можливостей для розвитку культури суспільства. Однак, історичний досвід свідчить: життя трудящих не поліпшувалося пропорційно зростанню продуктив­них сил та продуктивності праці. Навпаки, часто становище широких народних мас навіть погіршувалося поряд з досягненнями науки та тех­ніки, зростанням продуктивності праці, що свідчить про вплив на рівень життя народних мас ще й інших факторів. Такими факторами виступа­ють суспільно-економічні умови, за яких діють і розвиваються продук­тивні сили, живе та продукує матеріальні блага людина.

Словом, продуктивні сили завжди розвиваються в умовах певного суспільного устрою. Люди виробляють матеріальні блага не поодинці, не ізольовано один від одного, а об'єднуючись певним способом, щоб спільно впливати на природу, добувати засоби до існування.

Виробничі відносини. Матеріальна виробнича діяльність людей стала основою виникнення і роз­витку суспільних зв'язків та відносин, тобто людського суспільства.

Спільна праця згуртовувала людей, робила їх постійне спілкування життєво необхідним. Тому виробництво завжди, за будь-яких умов має суспільний характер, є суспільним виробництвом.

Продуктивні сили становлять лише одну сторону суспільного вироб­ництва. Адже в процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й один з одним.

Ці взаємовідносини людей у процесі виробництва дістали назву «ви­робничі відносини» і представляють другу складову способу виробництва.

У виробничі відносини входять насамперед виробничо-технічні відно­сини, тобто взаємини між виробниками безпосередньо на конкретному підприємстві. Але для успішного функціонування підприємства необхідні зв'язки його з іншими підприємствами і навіть галузями виробництва. Отже, у виробничі відносини входять також відносини між людьми різних підприємств чи галузей виробництва, а також відносини в процесі роз­поділу, обміну та споживання суспільного продукту.

В основі виробничих відносин лежить власність на засоби вироб­ництва. Тобто від того, в чиїй власності перебувають основні засоби виробництва, залежить сутність, характер усієї системи виробничих відно­син. Характер власності визначає форми відносин між людьми у суспільстві: панування і підкорення чи співробітництво та взаємодопо­мога.

Форми власності визначають форми розподілу, обміну та присвоєн­ня виробленого, а також місце людини в системі виробництва, тобто — це власник, управлінець чи виробник. Левову частку прибутку отримує власник засобів виробництва, а виробнику йде заробітна плата.

Продуктивні сили та виробничі відносини є нерозривними і у взає­мозв'язку становлять «спосіб виробництва».


 

13.Науково-технічна революція: сутність, закономірності та соціальні наслідки

Сутність науково- технічної революції. Задовольняючи свої потреби, люди мають справу не лише з природою, яку використовують, пристосовують до своїх вимог, а також з так званою «другою природою», тобто з тим, що вони створюють. «Створене» знову використовується у виробництві. Між люди­ною і тим, що вона створює, діють взаємозумовлені, досить складні діа­лектичні зв'язки, які значною мірою змінюють умови її життєдіяльності. Сучасне виробництво характеризується не лише матеріальними, а й духовними факторами, поєднанням науки й виробництва. Обов'язкови­ми елементами виробництва виступають результати науково-технічних досліджень, нові технології, наукові програми, плани та прогнози, авто­матизовані системи управління, системи наукової організації праці тощо. Дедалі зростаючу роль у виробництві відіграє наука, яка забезпечує тео­ретичну, духовну сторону практичної виробничої діяльності. Безпосе­реднім виявом цього стану є науково-технічний прогрес (НТП), який перетворився в головний чинник економічного прогресу.Адже щоб успішно здійснювати сучасне суспільне виробництво не­обхідне знання основних об'єктивних тенденцій розвитку науки і тех­ніки. Окрім того, глибоке розуміння процесів, пов'язаних з НТП, має враховуватися в морально-етичному аспекті виробничої діяльності су­спільства, у вирішенні проблем взаємовідносин людини і природи, вижи­вання людства тощо.Відомо, що будь-яке соціальне явище слід розглядати в розвитку, в чіткому усвідомленні його суті, тобто в сукупності глибинних зв'язків, відношень і внутрішніх законів, які визначають основні риси і тенденції розвитку даного явища. Сучасний етап НТП прийнято називати науко­во-технічною революцією (НТР). Насамперед необхідно уточнити співвідношення понять «НТП» і «НТР».Науково-технічний прогрес — це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил при­роди, це об'єктивна, постійнодіюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, тех­нології та організації виробництва, підвищення його ефективності.Науково-технічна революція — це більш вузьке поняття. Вона являє собою одну із стадій чи форм НТП, коли він набуває прискореного, стрибкоподібного характеру. Виявом науково-технічної революції є до­корінна перебудова всієї технічної і технологічної основи виробництва, його організації й управління, які здійснюються на базі практичного використання фундаментальних відкриттів сучасної науки. Виробництво перетворюється з простого процесу праці в науковий процес, у технологіч­не застосування науки.Необхідно правильно визначити етапи науково-технічної революції, що дає змогу уточнювати перспективу НТР, накреслити головні напрямки її подальшого розгортання. Це в свою чергу сприятиме вдосконаленню управління науково-технічним прогресом з метою успішного вирішення основних економічних, політичних та соціальних завдань, що стоять перед суспільством.Однією з обов'язкових умов визначення етапів науково-технічної революції є чітке визначення її сутності. Більше того, сутність НТР має виступати визначальним критерієм, що дає змогу науково з'ясувати по­чаток НТР та основні етапи її розвитку. Адже неможливо дати науково обгрунтоване визначення місця і часу розвитку будь-якого явища суспіль­ного життя без чіткого уявлення про його зміст, знання глибинних основ, об'єктивних закономірностей існування даного явища. З'ясування сут­ності НТР дає змогу уявно охопити і усвідомити в цілісності масштаби науково-технічної революції та основні етапи її розгортання, а також своєрідність її здійснення на різних етапах суспільного розвитку та своєрідність соціальних наслідків НТР у певних соціальних умовах.Методологічною основою дослідження сутності науково-технічної ре­волюції може бути такий підхід до розвитку науки і техніки, коли в процесі аналізу їхньої ролі та значення у виробництві і взагалі в житті суспільства в центр уваги ставиться трудова людська діяльність в її істо­ричному русі. При цьому розвиток техніки слід розглядати не як само­стійний, сам по собі, а через призму людської активності, тобто як про­цес послідовної передачі виробничих функцій від робітника до техніки, як заміну «природних виробничих інструментів» штучними. В резуль­таті прогресу техніки дедалі більше функцій передається техніці, маши­ні. Можливий такий стан, коли людина в кінцевому рахунку вийде з безпосереднього процесу виробництва і замість того, щоб бути голов­ним елементом процесу виробництва, стане поряд із цим процесом. Отже, розглядаючи сутність НТР, необхідно враховувати цей бік явища, а саме — зміну місця та ролі людини в процесі виробництва, що відбувається в результаті технічного прогресу.Соціальні наслідки НТР. З'ясувавши сутність та основні напрямки сучасного етапу науково-тех­нічної революції, доцільно перейти до характеристики її соціальних наслідків. НТР — явище глобального характеру, воно охоплює як усі сторони внутрішнього життя певного суспільства, так і зовнішні сторо­ни його життя. Розвиток науки і техніки сам по собі не залежить від того, в якій соціально-економічній системі він відбувається. Науково-технічний прогрес створює можливість для розвитку суспільства, а як використовуються наукові і технічні досягнення — залежить від кон­кретної соціально-економічної будови суспільства.Соціальні наслідки науково-технічної революції можна звести до та­ких основних груп:

— загострення екологічної обстановки, виникнення проблеми ви­живання людства внаслідок забруднення та отруєння навколишнього середовища;

— зміна взаємовідносин у системі «людина-техніка» (робітник стає регулятором, наладчиком, програмістом і тим, хто керує технологічним процесом);

— зміна змісту і характеру праці (збільшується питома вага творчих, пошукових визначальних функцій, що веде до стирання суттєвих відмінно­стей між людьми розумової і фізичної праці);

— зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників і спеці­алістів, що зайняті обслуговуванням нової техніки і технології (це ви­вільняє трудові ресурси);

— підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної під­готовки кадрів;

— прискорення структурних змін у співвідношенні сфер людської діяльності (перекачування трудових ресурсів із сільського господарства в промисловість, а з неї — в сферу науки, освіти, обслуговування). Це зумовлює зростання концентрації населення в містах, поглиблення мігра­ційних процесів, значне скорочення робочого і збільшення вільного часу (звідси можливість гармонійного розвитку особистості);

— "інтернаціоналізації" суспільних відносин (зокрема, неможливо виробляти що-небудь в одній країні, не рахуючись з міжнародними стан­ дартами, цінами на світовому ринку, з міжнародним поділом праці);

— втрата людиною емоційності, інтелектуальне перевантаження, формалізація контактів, одностороння, технічна свідомість;

— Однією із найсерйозніших проблем, породжених науково-технічною революцією, є проблема подальшого вдосконалення системи освіти. НТР потребує постійної освіти, яка складається з двох підсистем: базова осві­та і додаткова (що має здійснюватися переважно шляхом самостійної освіти). Вимагається насамперед досконала підготовка кадрів. Адже ви­робництво в нинішніх традиційних галузях промисловості потребує від 35 до 57 відсотків некваліфікованих і малокваліфікованих робітників, 4—8 відсотків спеціалістів із середньою і 1 —2 відсотки з вищою освітою. На повністю автоматизованих виробництвах необхідно мати 40—60 відсотків кваліфікованих робітників з середньою освітою і 20—40 відсотків спеціалістів з вищою освітою.

Термін «суспільна формація» ввів у науку К.Маркс. Як співвідносяться поняття «суспільство» та «суспільно-економічна формація»? «Суспільство» — найзагальніше поняття для характеристики світу людини і відмежування його від світу природи. Суспільство не зводиться до механічної сукупності індивідів, а постає передусім як ансамбль конкретно-історичних зв'язків і відношень, у яких ці індивіди перебувають між собою.



14. Суспільно-економічні формації історичні типи
Суспільно-економічна формація ж постає у цьому плані як поняття, вужче за обсягом. Воно характеризує вже не світ людини в усьому його структурному розгалуженні, а лише те чи інше формоутворення всередині певного світу людини.

Термін «суспільно-економічна формація», точніше — «економічна суспільна формація», вперше з'явився у передмові до праці «До критики політичної економії». Найчастіше термін «суспільно-економічна формація» К.Маркс застосовує до буржуазного суспільства. Але жодного разу — щодо первісного суспільства. Щодо первісного суспільства він використовує термін «суспільна формація». Рабовласницьке, феодальне і комуністичне суспільство К.Маркс називає і суспільно-економічною формацією, але щоразу — у порівнянні з буржуазним суспільством, у зіставленні з ним.

Якогось єдиного, канонічного визначення суспільно-економічної формації у працях К.Маркса і Ф.Енгельса немає. Суспільно-економічна формація розглядається ними не у плані системного, загальнотеоретичного аналізу його змісту, а як робоче поняття, яке дає змогу вирішувати конкретні пізнавальні чи практично-політичні проблеми. Тому й ідеться у них не тільки про суспільно-економічну формацію.

Основні терміни — «суспільно-економічна формація» та «суспільна формація». Суспільно-економічна формація частіше трактувалась як сукупність виробничих відносин; суспільна формація — як сукупність суспільних відносин.

Основні значення формації у Маркса такі:

1) історичне визначення сукупних виробничих відносин;

2) історично визначена сукупність суспільних відносин;

3) економічна структура суспільства взагалі;

4) ступінь історичного розвитку суспільства: первинний — докласове суспільство; вторинний — класове; третинний — безкласове суспільство;

5) історичний тип суспільства;

6) різновид історичного типу суспільства (формації первіснообщинного суспільства).

У Леніна основні значення формації виокремлюються дещо інакше:

1) суспільно-економічна формація як визначення сукупності виробничих відносин;

2) суспільна формація як історично визначена сукупність суспільних відносин;

3) суспільно-економічна формація як «жива», скелет її — система виробництва.

Пізніше, у часи сталінізму, формаційний підхід до історії вульгаризується, поступово трансформується у формаційний редукціонізм, намагання втиснути всесвітньо-історичний процес у горезвісну «п'ятичленку» формацій. Як же трактується суспільно-економічна формація на сучасному етапі? Недоречним є не тільки формаційний редукціонізм, а й недооцінка значущості формаційного підходу до вивчення історії.

Завершуючи розгляд формаційної проблематики, слід розглянути ще одне актуальне питання: що таке «суспільно-економічна формація» — поняття чи сама соціальна реальність? Одні вчені, зокрема більшість філософів, розглядають суспільно-економічну формацію як поняття (причому загальне поняття), як категорію, одну з ключових категорій соціальної філософії. Інші дослідники, в основному представники спеціальних суспільних наук (історії, археології, економіки, соціологічних дисциплін), стверджують, що суспільно-економічні формації — це реальні ступені розвитку людського суспільства.

За сучасних умов однобічність тлумачення історичного процесу як лінійної схеми, що складається з п'яти суспільно-економічних формацій, стала очевидним фактом. Тому дедалі нагальнішою стає потреба доповнення цього тлумачення принципово іншим, нелінійним підходом до розуміння історії, потреба докорінної конкретизації погляду на природу висхідної одиниці історичного числення. При розробці ж такого нелінійного розуміння історичного процесу першорядного значення набуває поняття «цивілізація».

Суспільно-економічна формація. Історичні типи.

Та форма в которой прибавочный труд  выжимается из непосредственного производителя, из рабочего, отличает экономические формации общества.

ПО в своей совокупности образуют то, что называется общественными отношениями  и при том  образу ют общество, находящееся на определенной ступени исторического развития.

1. Первобытный строй.  Нет никакого различия между правами и обязанностями. Разделение труда – чисто естественного происхождения, оно только между полами. Домашнее хозяйство ведется часто несколькими семьями. Нет производственных средств производства. Дальше племени формация не пошла. Все равны и свободны. 2. Рабовладельческая формация. Экономический принцип – применять только наиболее неуклюжие орудия труда, которые как раз  в следствии своей грубости труднее подвергаются порче. Рабство перестало окупать себя и умерло.  3. Феодальное общество. Главной формой собственности была земельная собственность. Разделение труда было незначительным. В городах – корпоративная собственность, феодальная организация труда.  Земледелие  и скотарство – решающие формы производства. Обладание землей и ее продуктами составляло на то время наибольшее богатство. 4. Капиталистическая.  Концентрация средств производства в немногих руках, в следствии чего они перестают выступать в качестве непосредственной собственности отдельного работника, а выступают как силы общественного производства. Уничтожение частной собственности.  5. Коммунистическая. Общество на началах коллективизма, не общем владении средствами производства. Высшая фаза коммун.общества: исчезнут противоположность умственного и физического труда; труд перестанет быть только средством для жизни, а станет сам первой потребностью жизни; вырастут ПС и все источники общественного богатства польются полным потоком, тогда можно будет преодолеть буржуазное право.


 


 

15.. Економіка та політика. Х-р взаємодії.

Економіка – базис. Політика її направляє. Політика- концентрована економіка.

Будь-яка виробнича діяльність людей починається з відносин власності. Щоб розпочати в-во матеріальних благ, необхідно спочатку оволодіти (привласнити) об’єктивними умовами в-ва: землею, засобами і предметами праці. Власність –це сукупність виробн.відносин між людьми з приводу привласнення ними матеріальних благ,  в першу чергу засобів в-ва, які породжують право володіння користування й  розпорядження цими об’єктами та результатами їх формування. 2 типи власності: суспільна, приватна.

Економічна політика являє собою цілі, напрями, шляхи, методи, важелі розвитку економіки, що визначені суб’єктами влади. Економічна політика передбачає вирішення 2х завдань: 1) головні цілі, на досягнення яких зорієнтований розвиток народного господарства; 2) засоби які треба мобілізувати для досягнення поставлених цілей. Політика  може впливати на економічний процес у 3х напрямках: 1)сприяти його розвитку; 2) стримувати суспільний прогрес, у т.ч економічний розвиток; 3) суперечливо діяти на економічний прогрес, прискорювати його в одному напрямі і стримувати в іншому.


 

16.Історичні спільності людей

 Доведено, що соціальні спільності виникають природно-історичним шляхом, тобто під впливом об'єктивної необхідності, незалежно від волі та свідомості людей. Як свідчать дослідження історично першими спільностями людей були рід та плем'я. Саме вони забезпечували функціонування та розвиток виробництва засобів до існування, форм їх обміну, розподілу та споживання, відтворення самої людини. Згодом, на руїнах родоплемінного суспільства з'явилися класи та народності, а пізніше соціальна структура суспільства поповнилась ще одним елементом — нацією.

Відомий російський історик В.Ключевський писав: «На основах кровних зв'язків будувалася первісна сім'я. Сім'ї, що виходили з єдиного кореня, утворювали рід, другий кровний союз, до складу якого входили вже релігійні та юридичні елементи, шанування засновника роду, авторитет старійшини, спільне майно, кругова самооборона (родова помста). Рід через народження розростався в плем'я, генетичний зв'язок якого виявлявся в спільності мови, спільних звичаях і легендах, а з племені чи з племен шляхом поділу, об'єднання та асиміляції складався народ, коли до зв'язків етнографічних приєднувались моральність, усвідомлення духовної єдності, виховане спільним життям та спільною діяльністю, спільністю історичної долі та інтересів. Нарешті, народ стає державою, коли почуття національної єдності відбивається у зв'язках політичних, у єдності верховної влади і закону. В державі народ стає не тільки політичною, а й історичною особистістю, з більш-менш означеним національним характером і усвідомленістю свого світового призначення».

1) Група кровних родичів, що ведуть своє походження по одній лінії (материнській чи батьківській), усвідомлюють себе нащадками спільного предка (реального або міфічного), мають спільне родове ім'я, утворюють таке об'єднання, як рід. Рід виник з первісного людського стада як осередок суспільного співжиття та регуляції шлюбних стосунків. Л.Морган, досліджуючи систему родових відносин у ірокезів, вирізняв, зокрема, такі основні риси: рід обирає старійшину чи вождя й може звільнити його з цієї посади; регулює шлюбні стосунки; слідкує за рівним поділом майна померлих членів роду; здійснює взаємодопомогу, захист та кровну помсту; має своє ім'я, спільне місце поховання й демократичні збори, де вирішуються корінні питання життєдіяльності.

Етнографічні, історичні, археологічні факти свідчать, що визначальними рисами родових стосунків є: рівність всіх членів роду; відсутність майнових відносин між родичами.

2) Плем'я охоплює декілька родів, проте не вичерпується їхньою кількісною характеристикою, а визначається спільністю території, економічною характеристикою, відносинами одноплемінників, єдиною племінною мовою, культурою, самосвідомістю й традиціями.

3) Народність виникає з потреби збереження такої внутрішньої спільності людей, що формувалась під впливом їхнього проживання на одній території, в єдиному соціокультурному середовищі, спілкування однією мовою, співжиття в межах спільних традицій, звичаїв і рис характеру.

Народність – це історична спільність людей, що утворюється з племен і передує нації. У нерозвиненому вигляді має всі ознаки нації – проживання на спільній території, одна мова, спільний психологічний склад, що виявляється в особливостях культурного розвитку та побуту. Проте для народності є характерною слабкість внутрішніх економічних зв'язків, відносна ізоляція (натуральне господарство, замкнутий спосіб життя, труднощі зв'язків населення різних областей) людей.

Звичайно, історія не стоїть на місці. Розвивається виробництво, зростає продуктивність праці, удосконалюються техніка й технологія, наука і культура. Універсальні зв'язки руйнують натуральне господарство. На руїнах народності виникає така спільність, як

4)нація являє собою надзвичайно складний динамічний організм, який перебуває в безкінечному русі та розвитку. Ті чи інші ознаки нації певною мірою «працюють» на різних етапах її розвитку. Так, на етапі становлення нації особливо важливу роль відіграють такі її ознаки, як територіально-мовна та економічна єдність. У процесі по­дальшого розвитку, зокрема міграційних процесів, можливі відгалужен­ня нації у вигляді діаспори; в цьому разі зазначені вище ознаки нації вже не відіграють такої суттєвої ролі, як у період її становлення. Посилюєть­ся значення різноманітних чинників, складових національної самосвідо­мості, зокрема таких видових ознак, як гуманістична спрямованість їхньої життєдіяльності та цивілізованість.

У розвитку соціально-етнічних спільнот, зокрема націй, національних та міжнаціональних відносин спостерігаються домінуюча тенденція до етнічного ренесансу.


 

17.Класова структура суспільства. Класовівідносини.

Ленин «Великий почин.» Класс – большие группы людей, различающиеся по их месту в исторически определенной системе общественного производства, по их отношению к средствам производства, по их роли в общественной организации труда, а следовательно, по способам получения и размерам той доли общественного богатства, которой они располагают.

Класова структура суспільства: 1) Первіснообщинне:  основні класи(ОК)- -//-; неосновні(НК) — //-; 2) рабовласницьке: ОК- раб-рабовласник; НК – вільні ремісники; 3) феодальне: ОК- селян.-феодал; НК – ремісн, торговець. 4) капіталістична: ОК-робітники, буржуазія, пролетари; НК-селяни, міщани; 5) соціалізм: ОК-робітники, селяни; НК-інтелігенція; 6) комуністична – безкласове.

Відносини між класами виникають в таких сферах:  матеріальна (відносини з приводу власності(розподіл, /обмін, /споживання)), соціально-політична ( з приводу влади, законності і права), духовне життя (виробництво, поширення та споживання духовних і культурних цінностей
    продолжение
--PAGE_BREAK--Теория классов К.Маркса
Сам Маркс справедливо отмечал, что ему не принадлежит открытие существования классов и их борьбы между собой. Однако до Маркса никто не давал столь глубокого обоснования классовой структуры общества, выводя её из фундаментального анализа всей системы экономических отношений.

По Марксу, классы возникают и противоборствуют на основе различного положения и различных ролей, выполняемых индивидами в производственной структуре общества, то есть основой образования классов является общественное разделение труда. В свою очередь борьба между антагоническими общественными классами выступает источником социального развития.

Главным своим открытием, которое даёт ключ к пониманию теории классового деления, Маркс считал двойственный характер труда (исполнительский и организаторский труд), великое таинство социального расчленения людей.

О социальных классах, их происхождении, внутренней дифференциации, промежуточных слоях Маркс писал уже в своих ранних работах, где ещё не различал классов и сословий. В дальнейшем у него сложилось достаточно строгое понимание классов, но целостное определение этого понятие у него отсутствует. Интерпретациями концепции Маркса и определением понятия «класс» занимались многие его последователи и критики. Так, Ленин предложил следующее определение: «Классами называются большие группы людей, различающиеся по их месту в исторически определённой системе общественного производства, по их отношению (большей частью закреплённому и оформленному в законах) к средствам производства, по способам получения и размерам той доли общественного богатства, которой они располагают. Классы, это такие группы людей, из которых одна может присваивать труд другой, благодаря различию их места в определённом укладе общественного хозяйства».

Чарльз Андерсон, американский социолог, проанализировав взгляды Маркса, называет следующие критерии социального класса:

— общественная позиция в экономическом способе производства;

— специфический образ жизни;

— конфликтные и враждебные отношения с другими классами;

— социальные отношения и общность, выходящие за местные и региональные границы;

— классовое сознание;

— политическая организация.

В марксовом восприятии класса важное место занимает категория интереса, объяснение интересов основных классов. Люди, находящиеся в различных отношениях к средствам производства, имеют противоположные интересы. В буржуазном обществе владельцы фабрик заинтересованы в увеличении прибыли, создаваемой рабочими. Рабочие, естественно сопротивляются такой эксплуатации. Но класс капиталистов, в силу обладания экономической властью, обладает и государственной властью, и, вследствие этого, может подавлять любое выражение несогласия со стороны рабочих.

При изучении классов и их отношений важны, по Марксу, следующие понятия: «классовая сознательность», «классовая солидарность» и «классовый конфликт».

Классовая сознательность — осознание классом своей роли в производственном процессе и своего отношения к другим классам. Для окончательного конституирования класса из изолированных индивидов необходимо осознание единства, отличия от других классов и даже враждебности по отношению к другим классам. Конечная стадия сознательности достигается тогда, по мнению Маркса, когда, например, рабочий класс начинает понимать, что своей справедливой цели он может достичь, лишь уничтожив капитализм, но для этого ему нужно объединить свои действия.

Классовая солидарность — степень осознания единства или даже воля к совместным действиям, необходимая для достижения политических и экономических целей класса.

Классовый конфликт имеет два этапа:

1) неосознанная борьба между двумя классами, когда классовое сознание ещё недостаточно развито;

2) сознательная и целенаправленная борьба.

Диалектико-материалистическая концепция классов содержит в себе много рационального, она отражает важные стороны объективного развития общества. Поэтому оспаривать вклад К.Маркса в учение о классах, равно как и отрицать важные моменты, содержащиеся в нем было бы неверно. В то же время в этом учении видна явная абсолютизация роли классов, и классовых отношений, что привело к ряду крупных перекосов в социально-философской картине общественного развития.


 

18. Політична система суспільства.

Політична система суспільства – це сукупність  політичних відносин правових і політичних норм,  інститутів, ідей, пов’язаних з формуванням, здійсненням влади та управління суспільством.

Особливості політичної системи:  1) інтеграція суспільства (об»єднання).  2) розподіл у суспільстві матеріальних та духовних цінностей, 3) монополія на державний примус у масштабах усього суспільства, 4) використання особливого апарату управління, 5) монархія на здійснення влади, 6)наявність особливої групи людей, щодо зайнятості управлінням.

Структура системи: 1)Політичні відносини –між індивідами, соціальними та економічними групами, націями, державами, державою і громадянами, громадянами і їх організацією щодо влади, вироблення і здійснення політики. 2) Політична організація суспільства: держава та її установи, політичні партії, громадсько-політичні організації та рухи. 3)Політична свідомість- відображення політичного суспільства в ідеях, традиціях, соціально-політичних почуттях. 4) Політична культура. 5) Політичні і правові норми.

Функції ПС: — визначення цілей і завдань суспільства, — владно-політична інтеграція суспільства, — регулювання режиму політичної діяльності, — легітимізація-досягнення необхідного ступеня законності і узаконення.

Політика — важливий компонент життєдіяльності суспільства. За своєю природою вона пронизує всі сфери суспільного життя. Як соціальне явище політика носить відносно самостійний характер, і її розвиток відбувається на основі своїх власних об'єктивних закономір­ностей. Але сутнісний аналіз цього соціального явища не може бути повним і зрозумілим без виявлення його взаємодії з іншими явищами і процесами політичного простору суспільного життя. Пізнання політики як підсистеми суспільних відносин можливе лише як «момент» історії, еволюції та розвитку соціальної системи в цілому.

Отже, політична система як одна із частин або підсистем соціальної системи дає змогу виявити межі політики та політичних відносин, їхні елементи та взаємозв'язок між ними, функції та ін. Тобто поняття по­літичної системи дає можливість розкрити цілісність, динамізм і структуру політичного життя, його якісні характеристики, що визначаються на­самперед місцем і роллю самої політики у суспільстві. На думку М.Вебе-ра, коли мова йде про політику, то це поняття слід пов'язувати пере­довсім з владою і державою. Він підкреслював, що політика означає прагнення до участі у владі або до виявлення впливу на розподіл влади або між державами, або всередині держави між групами людей, наділе­них владою.

Система — це певна сукупністьвзаємопов'язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні

інтегративні особливості та внутрішні закономірності, властиві саме цій спільності. Будь-яка система характеризується також стійкими зв'язками елементів, які досягаються внаслідок структурного упорядкування її час­тин. Важливою рисою системи є її цілеспрямований функціональний стан.

Як складна, саморегульована система, суспільство має кілька підсис­тем: економічну, політичну, соціальну, духовну тощо. Кожна у своїй сфері виступає окремо і має свої підсистеми, відповідне місце та роль у суспільному житті.

Як одна з форм соціального руху матерії, політична система тісно пов'язана з особливою формою діяльності людей — політикою. На відміну від інших систем суспільного життя, політична система має ряд особли­востей: вона бере участь у розв'язанні таких загальносоціальних завдань, як інтеграція суспільства, розподіл у ньому матеріальних і духовних цінно­стей; монополія на державний примус у масштабах всього суспільства і використання для цього спеціального апарату; має досить складну внут­рішню будову, що включає різноманітні політичні організації, принци­пи, норми, механізми комунікацій, які забезпечують прямий і зворот­ний зв'язок соціальних груп і членів суспільства з політичною владою. Політична система має монополію на здійснення влади.

Політична влада торкається інтересів великих мас людей, певних соціальних груп, що причетні до керівництва суспільством і займають панівні позиції в економічному житті. Це керівництво є загально­обов'язковим і здійснюється як при безпосередній участі домінуючих у суспільстві соціальних сил, так і через суспільно-політичні організації та рухи, політичні групи та їхніх лідерів. Ознакою політичної влади є на­явність особливої групи, специфічного прошарку людей, які професійно зайняті управлінням.

Сучасне наукове знання про політичні системи поділяється на два підходи. В першому з них політична система подається як теоретичний, ідеальний конструкт, який дає змогу виявляти і описувати системні вла­стивості різних політичних явищ. При такому підході політична система розглядається не як відображення політичної дійсності, а як засіб (інстру­мент) системного аналізу політики. В такому значенні поняття «по­літична система» може застосовуватися для аналізу будь-якого відносно цілісного і самостійного політичного утворення: держави, партії, проф­спілки, громадсько-політичного руху та ін., кожне з яких можна розгля­дати як специфічну політичну систему. У другому більш конкретному тлумаченні поняття «політична систе­ма» визначає реальний складний механізм формування і функціонуван­ня владних відносин у суспільстві. Цей механізм включає: політичну діяльність і політичні відносини між різними політичними суб'єктами (групи та індивіди); політичну організацію, до якої входять держави, партії, політичні асоціації, політичні й правові норми, політична свідомість і політична культура та ін. Спираючись на ці підходи, при аналізі політичних систем різних суспільств слід враховувати як системні властивості різних політичних явищ, так і сталі взаємозв'язки між ними. А саме: інвайроментальні (взає­мозв'язок середовища і системи); інституціональні (організаційні влас­тивості елементів системи — держава, партії, громадські організації, ма­сові об'єднання, які беруть участь у політичному житті); регулятивні (правові і політичні норми як нормативні основи діяльності інститутів системи); комунікативні (внутрішні системні властивості і зв'язки та відно­сини); функціональні (політичний режим і процес, що складаються в результаті діяльності з елементів системи); культурно-творчі й ідеологічні (політична культура і свідомість); рольові (призначення політичної сис­теми як цілого у суспільному житті окремої країни і на міжнародній арені, а також роль окремих елементів політичної системи).

Політична система суспільства, її структура і функції.

Система — це певна сукупністьвзаємопов'язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні

інтегративні особливості та внутрішні закономірності, властиві саме цій спільності. Будь-яка система характеризується також стійкими зв'язками елементів, які досягаються внаслідок структурного упорядкування її час­тин. Важливою рисою системи є її цілеспрямований функціональний стан.

Як складна, саморегульована система, суспільство має кілька підсис­тем: економічну, політичну, соціальну, духовну тощо. Кожна у своїй сфері виступає окремо і має свої підсистеми, відповідне місце та роль у суспільному житті.

Як одна з форм соціального руху матерії, політична система тісно пов'язана з особливою формою діяльності людей — політикою. На відміну від інших систем суспільного життя, політична система має ряд особли­востей: вона бере участь у розв'язанні таких загальносоціальних завдань, як інтеграція суспільства, розподіл у ньому матеріальних і духовних цінно­стей; монополія на державний примус у масштабах всього суспільства і використання для цього спеціального апарату; має досить складну внут­рішню будову, що включає різноманітні політичні організації, принци­пи, норми, механізми комунікацій, які забезпечують прямий і зворот­ний зв'язок соціальних груп і членів суспільства з політичною владою. Політична система має монополію на здійснення влади.

Політична влада торкається інтересів великих мас людей, певних соціальних груп, що причетні до керівництва суспільством і займають панівні позиції в економічному житті. Це керівництво є загально­обов'язковим і здійснюється як при безпосередній участі домінуючих у суспільстві соціальних сил, так і через суспільно-політичні організації та рухи, політичні групи та їхніх лідерів. Ознакою політичної влади є на­явність особливої групи, специфічного прошарку людей, які професійно зайняті управлінням.

Сучасне наукове знання про політичні системи поділяється на два підходи. В першому з них політична система подається як теоретичний, ідеальний конструкт, який дає змогу виявляти і описувати системні вла­стивості різних політичних явищ. При такому підході політична система розглядається не як відображення політичної дійсності, а як засіб (інстру­мент) системного аналізу політики. В такому значенні поняття «по­літична система» може застосовуватися для аналізу будь-якого відносно цілісного і самостійного політичного утворення: держави, партії, проф­спілки, громадсько-політичного руху та ін., кожне з яких можна розгля­дати як специфічну політичну систему.

У другому більш конкретному тлумаченні поняття «політична систе­ма» визначає реальний складний механізм формування і функціонуван­ня владних відносин у суспільстві. Цей механізм включає: політичну діяльність і політичні відносини між різними політичними суб'єктами (групи та індивіди); політичну організацію, до якої входять держави, партії, політичні асоціації, політичні й правові норми, політична свідомість і політична культура та ін.

Спираючись на ці підходи, при аналізі політичних систем різних суспільств слід враховувати як системні властивості різних політичних явищ, так і сталі взаємозв'язки між ними. А саме: інвайроментальні (взає­мозв'язок середовища і системи); інституціональні (організаційні влас­тивості елементів системи — держава, партії, громадські організації, ма­сові об'єднання, які беруть участь у політичному житті); регулятивні (правові і політичні норми як нормативні основи діяльності інститутів системи); комунікативні (внутрішні системні властивості і зв'язки та відно­сини); функціональні (політичний режим і процес, що складаються в результаті діяльності з елементів системи); культурно-творчі й ідеологічні (політична культура і свідомість); рольові (призначення політичної сис­теми як цілого у суспільному житті окремої країни і на міжнародній арені, а також роль окремих елементів політичної системи).

Отже, політична система становить складне і специфічне явище в життєдіяльності суспільства, з внутрішньо організованими зв'язками і властивостями елементів. її можна визначити як системну сукупність політичних відносин, правових і політичних норм, інститутів, ідей, пов'я­заних із формуванням, здійсненням влади та управлінням суспільством. Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це — внутрішня організація цілісної системи як специфічного способу взаємо­зв'язку і взаємодії компонентів, що її утворюють; стійка впорядкова­ність елементів; закономірні зв'язки між елементами. Структура дає змогу зрозуміти, яким чином організоване системне ціле.

Першим фундаментальним елементом політичної системи суспіль­ства є політичні відносини між індивідами, соціальними та етнічними групами, націями, державами, державою і громадянами, громадянами і їх організаціями щодо влади, виробленя і здійснення політики. Тут по­літична діяльність виступає формою функціонування політичних відно­син. Вона є усвідомленою, цілеспрямованою діяльністю соціальних суб'єктів з реалізації своїх політичних інтересів в конкретній політичній діяльності людей, їх соціальних груп, громадсько-політичних об'єднань. Політична діяльність розпочинається з виникнення того або іншого інтересу і завершується його реалізацією, тобто практичним результатом. Одним з центральних елементів політичних відносин і політичної діяльності є політичні ролі. Аналіз показує, що якою б стабільною не була система, політичні ролі її суб'єктів завжди в динаміці.

Політичні відносини тим стабільніші, чим чіткіше будуть визначені й закріплені в законах та нормах (правових, політичних, моральних) ролі, тобто коло прав, обов'язків і відповідальності суб'єктів політичної сис­теми. Тому найважливіше політичне діяння складається з утворення, зміцнення і виконання ролей, пов'язаних з поєднанням елементів по­літичної системи з певними відносинами. Такі ролі — ролі формування політичної системи та її функціонування — відіграють «офіси», сукупність офісів, у даному разі мається на увазі система органів і посад державних, партійних і громадських організацій.

У зв'язку з цим стрижневим елементом політичної системи виступає політична організація суспільства, що включає: державу та її установи, політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, трудові колек­тиви з своїми органами самоврядування.

Важливим елементом політичної системи є політична свідомість як невід'ємний компонент політичної діяльності людей. Вона являє собою відображення політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, уявлен­нях, традиціях, соціально-політичних почуттях людини, соціальної гру­пи, нації, народу. Політична свідомість — це розуміння суспільством самого себе як політичної цілісності; в реальному житті вона виступає Як сукупність відповідних знань і оцінок.


 

19. Держава як орган політичної влади. Походження та історичні типи держави.

Государство – это организация, выражающая волю определенных господствующих классов общества. Показатели: адм.аппарат, полиция, армия; адм.-терит.деление страны.

Функции(внутр): 1) защита общ.отношений, существующего эконом.и государ.строя., 2) поддержка обществ.правопорядка, 3) развитие просвещения, науки и техники, 4) охрана прир.среды, охрана здоровья граждан страны. Функции(внешн): 1) установл.и развитие экон., полит., научно-техн., культурных отношений с др.странами, 2) укрепление обороноспособности страны, защита ее территории.

3 формы осуществления функций государства: правотворческая, правоисполнительная, правообеспечительная.

Исторический тип государства – это совокупность наиболее существ.признаков свойственных государству единой общественно-экономической формации. 4 типа: рабовладельческий, феодальный, буржуазный, социалистический.

Формы государства – способ организации и осуществл.гос.власти на территории данной страны. Включает 3 элемента: 1) формы полит.правления, 2) формы госуд.правления, 3) политический режим. 2 формы гос.правления: 1) монархия: абсолютная, конституционная; 2)республика (коллективная выборная власть): парламентская, президентская, смешанная.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Держава її походження і сутність.

Рушійною силою розвитку суспільства є також політична си­стема, найбільш яскраво виражена у формі держави. Політична система – це система політичних партій, організацій. інститутів, рухів та відносин між ними. Політична система органіч­но входить до надбудови суспільства та обслуговує економічний ба­зис. Важливим компонентом надбудови є держава. Це основна фор­ма управління суспільством політичними засобами. Вона виникла після появи класів і необхідності встановлення злагоди між ними. Існує два погляди на сутність держави: марксистський, який вважає, що держава має класовий характер і є органом насильства, та за­гальнолюдський, за яким держава — це орган управління і досяг­нення злагоди в суспільстві. Тип держави завжди відповідає типові суспільства – рабовласниць­ка, феодальна, капіталіс-тична, соціалістична, постсоціалістична. Предметом особых дискуссий является вопрос о происхождении государства. Античная философия в лице Платона и Аристотеля рассматривала возникновение государства как проявление естественных потребностей, присущих человеку. Формирование сословий философов, воинов и работников и было проявлением этих потребностей. У Аристотеля государство отождествлялось с обществом, поэтому политическая сфера охватывала все: семью, религию, культуру, искусство. Философия нового времени выдвигает договорную теорию происхождения государства, представителями которой были Т.Гоббс, Ж.Руссо, А.Радищев. Они полагали, что государство возникло в результате общественного договора, сознательно заключенного людьми. Это – сила, служащая всему обществу: и богатыми и бедными, оно формируется для обеспечения мира и безопасности граждан. Теория насилия, представленная Е.Дюрингом и Л.Гумпловичем, объясняла появление государства в результате войн и политического насилия, которые углубляют социальное неравенство, приводят к образованию классов и эксплуатации. Существует также психологическая теория (представитель, напр., Шопенгауэр), которая рассматривает возникновение государства как результат того, что у одних людей существует потребность подчинять, а у других подчиняться. Согласно К.Марксу и Ф.Энгельсу государство возникает в результате раскола общества на антагонистические классы. Развивая именно эту, классовую особенность государственного господства, В.И.Ленин пришел к выводу о том, что государство – это машина для подавления одних классов другими, аппарат насилия, который возникает в силу того, что классовые противоречия объективно не могут быть примирены. Оно появляется, возникает не в силу внешних причин (войны и политическое насилие), хотя и они тоже играют свою роль, но под воздействием внутренних экономических причин. В настоящее время постепенно преодолевается свойственный марксизму узкоклассовый подход к сути государства, как только органа одного, господствующего класса, противостоящего другим, как аппарата насилия, давления на общество. Но при этом подчеркивается и всеобщность ряда функций государства как органа, управляющего делами всего общества, а также выражающего в той или иной степени интересы и защищающего всех и каждого конкретного человека. Можно дать следующее его определение: государство есть социальный институт, осуществляющий всю полноту политической власти и управления на определенной территории.

Основные исторические типы государства:

1) рабовладельческое – характеризуется наличием класса рабов, не имеющих никаких политических и юридических прав, являющихся объектами частной собственности.

2) феодальное — характеризуется тем, что главное средство производства — земля находится в монопольной собственности господствующего класса феодалов, а хозяйство ведется силами и техн. средствами крестьян. На ранней стадии характерна государственная раздробленность (множество почти независимых княжеств, герцогств и т.п.), позднее в силу требований экономики переходящая в монархию.

3) буржуазное (капиталистическое) — характеризуется централизацией власти, принципом выборности на руководящие государственные посты, предоставлением угнетенным классам юридических прав и свобод.

4) социалистическое — теоретически характеризуется отсутствием классов, прекращением эксплуатации одними людьми других. Выступает в форме диктатуры пролетариата, то есть власть используется для подавления эксплуатации, а также творческих преобразований во всех сферах социальной жизни.

Основные признаки государства:

1) наличие политической власти, опирающейся на армию, суд, полицию, разведку и т.д.;

Власть — это способность ее субъекта управлять чьим-либо поведением с помощью каких-либо средств. Делится на законодательную, исполнительную и судебную.

2) суверенитет;

3) наличие своей территория;

4) взимание налогов, необходимых для содержания государственного аппарата и обеспечивающих финансовую основу государственной деятельности.

Функции государства делят на внутренние и внешние. Внутренние: конституционная, правоохранительная, экономического регулирования, социальной защиты населения и т.д. направлены прежде всего на управление общественными отношениями в рамках данного государства. Внешние: внешнеэкономическая, военно-оборонная, дипломатическая и политико-идеологическая, направлены на отстаивание интересов в межгосударственных отношениях.


 

20.Форми державного устрою.

1. Фоми державногоправління: монархічні (одноособові і спадкоємні),  республіканські (колегіальні і виборні).

Монархія – це така форма правління при якій верховна влада одноособова і переходить як правило у спадщину.

Республіка – така форма правління при якій верховна влада здійснюється  виборними органами що обираються населенням на певний строк.

2.Форми державного устрою:  унітарна(1 територія з 1 центром), федеративна (добровільне обєднання раніше самостійних державних утворень в одну союзну державу), конфедеративна (тимчасовий юридичний союз суверенних держав, створений для забезпечення загальних інтересів).

3. Державно-політичні режими(сукупність засобів та способів  здійснення політичної влади): 1) демократичний (всенародне голосування, незалежне правосуддя); 2)авторитарний (влада здійснюється шляхом примушення).


 

21.. Праця: форма, зміст, х-р.

Праця – це цілеспрямована діяльність людини у процесі якої вона впливає на природу та використовує її метою в-ва матеріальних благ необхідних для задоволення своїх потреб. Вона проявляється в кожній історичній формі, має особливий х-р і свою організацію.

Людина використовує знаряддя праці які виготовлені знаряддями праці. Універсальність людської праці. За допомогою праці людина постійно змінює умови свого існування. Праця неможлива в одиночному прояві та з самого початку виступає як колективний, соціальний. У соц.відношенні пріця призвела до формування нових соц.якостей людини: мови, мислення, спілкування, ціннісні орієнтації, світогляду.

Для Маркса розумова праця вторинна, похідна, а отже непродуктивна. Не праця становить передумову приватної власності  і відчуження, генерує і репродукує  їх, а відчуження породжує працю як завжди поділену і приватну власність, як наслідок, а вже тоді – засоби такого поділу не виникнення праці як такої творить людину, а виникнення відчуження породжує феномен праці а  ним і людину.

4 базових форми відчуження:1) відч.від предметів праці, від продукту праці, 2) відч.від процесу праці, 3) відч.л.від її родової сутності, 4) відч.л.від самої людини.


 

22.Поняття суспільної свідомості.

Общественное сознание – совокупность идеальных образов – понятий, идей, представлений, иллюзий, чувств, возникающих в процессе  отражения соц.субъектом окружающего мира, в том числе и самого общ.сознания.

Формы общ.сознания: 1) с т.з носителя, субьекта выделяют: — индивидуальное, — групповое(классовое, национальное), 2) с т.з конкретно-истор.подхода: — мифологическое, — религиозное, — философское; по эпохам: — античной средневековой…, 3) по уровню и глубине проникновения в действительность: — обыденное, — теоретическое.

Обыденное имеет формы: -эмпирическое сознание (складывается в процессе познания), — общественная психология (формируется в ходе оценочного отражения действительности).

Теоретическое имеет формы: наука и общественная идеология.

Идеология – это система взглядов, идей, теорий, принципов, отражающих общественное бытие через призму интересов, идеалов, целей, соц.групп, классов, наций, общества.      Идеология служит своеобразным механизмом приведения идей в действие, активизации людей. Отказ от такого механизма препятствует нормальному общественному развитию, консолидации усилий людей. Недостаточно выбрать эффективную программу выхода общества из кризиса, надо чтобы она выражала реальные интересы, овладела умами людей.


 

23. Діалектика індивідуальної, колективної, та суспільної свідомості.

Общественное сознание – необходимая и специфическая сторона общественной жизни, оно есть не только отражение изменяющегося общественного бытия, но осуществляет вместе с тем организационную, регулятивную т преобразующую функцию.

Индивидуальное сознание есть сознание отдельного человека, который конечно же немыслим вне общества. Поэтому его сознание является социальным. Общественное сознание существует лишь в диалектической связи с индивидуальным сознанием. Учет необходимой …………. общественного сознания во множестве индивидуальных сознаний – обязательное условие обьяснения способа существования. Противоречия между индивидуальным сознанием и общественным, «активность» отношения индивидуального сознания к общественному.

Диалектика общего и отдельного. Изменения общественного сознания детерминируются изменениями общественного бытия.


 


 

24. Форми суспільної свідомості (Правова, релігійна, художня, наука).

Правосонание – система идей, имеющих силу закона и закрепляющих от имени людей. Правосознание входит в структуру права, которая включает также правовые отношения и институты права. Правосознание  вырастает из морально-нравственного сознания. Оба они призваны выполнять функцию регуляции отношений между личностью и обществом. Правосознание служит человеку для осмысления юридических норм, прав и обязанностей, то есть общественного порядка.

Религиозное сознание – совокупность верований, входит в сложный комплекс духовной культуры, именуемый религией. Религия помимо верований включает специфические действия (религиозный обряд, культ), религиозные учреждения, организации и группы (церковь, соц-религиозные институты.). Осн. критерий религиозного сознания – вера в сверхестественное, которое модифицируется в сверхестественные существа (боги, духи), сверхест.связи между естественными явлениями и сверхестественные свойства предметов, явлений, процессов.

Фундаментальное понятие для обозначения художественно-творч. деятельности- искусство. Этическое сознание структуировано включает: эстетич.вкусы, эст.впечатления, эст.идеал, эст.еонцепция и взгляды. Специф.черта этич. сознания – ценность.


 


 

25 Форми суспільної свідомості (політична, моральна, екологічна).

Политическое сознание  представляет  выявление большей частью осознанное социальным субъектом (государством, наукой, полит.партией) жизненных целей и интересов. Политич.сознание подчиняется закону деления на 2 уровня: 1) обыденное, 2) теоретическое. Обыденное политическое сознание в форме традиц.суждений. Политики-идеологи, широко используют полит. обыденное сознание  при разработке полит.программ.

Нравственное сознание-  система общепринятых понятий, представлений, идей, определяющих нормы, заповеди, принципы, взаимоотношения между людьми. Нравственность возникает стихийно, порождается массовым сознанием.

Экологическое  — целостный и относительно новый феномен общественного сознания, являющийся как отражение остроты экологической ситуации, так и определенным выражением, своего рода индикатором серьезных изменений дух.и матер.к-ры.


 

26. Глобальні проблеми сучасності.

Само название этих проблем произошло от франц.слова global – всеобщий, и лат. globus – земной шар. Оно означает совокупность насущных поблеем человечества. Экологическая: массовые заболевания (СПИД), парниковый эффект, загрязнения  окружающей среды, остатками космических аппаратов, сокращение азонового слоя, загрязнение нефтяной пленкой морей и океанов, уничтожение лесов. Ресурсная: на каждого жителя планеты приходится около 3,5 тонн ядеоной взрывчатки.  Энергетическая: на планете 430 АЭС. Демографическая: в 20веке в 1 и 2 МВ погибло 60 млн чел. Низкая рождаемость, низкая продолжительность жизни – Афганистан-40, Индия- 51. Проблема глобальной преступности, терроризм. Проблема культуры.


 

27.Рушійні сили історичногопроцесу.

Історичний процес – постійна зміна суспільства. Цілісність і повторюваність.

Марксизм: в основі розвитку суспільства  — спосіб матеріального в-ва, який складається х ПС і ВВ. Критерієм сусп.прогресу є рівень розвитку ПС, а його рушійними силами стали – великі групи людей, народні маси, широкі верстви населення.

Джерелом сусп.розвитку є б-ба різних сусп.класів, вищий прояв якої – соціальна революція. Рушійні сили: об’єктивні сусп.суперечності, розвиток ПС, способу в-ва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соц.революції, потреби та інтереси. Вони повязуються з суперечностями сусп.розвитку та їх вирішенням з соц.детермінізмом, з об’єктивними та суб’єктивними чинниками історії, з діяльністю людей, або є є комплексом усіх цих чинників. Рушійні сили розвитку насамперед пов’язані з діяльністю людей.

Рушійною силою також є інтерес. Інтерес є реальною причиною соц.дій, подій, що стоять за мотивами, помислами, ідеями індивідів, соц.груп, спільності. Інтерес -» стимул -» реакція на стимул мотивів дії -» дія.

У соціальній філософії рушійнимисилами розвитку суспільства вважають різні суспільні явища: об'єктивні

суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, по­треби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов'язу­ються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціаль­ним детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суспільства пов'язані насамперед з діяльністю людей.

Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяль­ністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Тому ця історія має розглядатися саме у контексті діяльності людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людській діяльності. Акцентування на тому, що суспільство — це діяльність людей, має гли­бокий методологічний сенс. Здатність бути рушійною силою — це най­суттєвіша властивість людської діяльності взагалі.

Найважливішими проблемами в широкому спектрі проблематики рушійних сил є аналіз суб'єкта суспільного життя, характеристики його діяльності, її умов, причин, цілей, завдань, її результатів, діалектики об'єктивного та суб'єктивного, творчого і репродуктивного та ін. в цій діяльності, її піднесень та спадів.

Часом у науковій літературі рушійні сили суспільства пов'язують з певною спрямованістю, з прогресивними перетвореннями суспільства. Але такий підхід, мабуть, є однобічним: вся історія суспільства, його життя є цілісним процесом, який складається із складного переплетіння протиборства різних людей, націй, народів. І в цьому розумінні будь-яка Діяльність людей є рушійною силою, людською суспільною діяльністю.

Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи (стану, професійної групи, покоління), суспільства в цілому як соціальної системи; кожного соціального інституту, що функціонує у тому чи іншому суспільстві (держави та її органів, системи освіти тощо); соціальних спільнот людей (сім'ї, роду, племені, нації, народу), нарешті, всього людства?

Відповідь, мабуть, може бути однозначною — інтерес. Зміст інтересу визначається умовами життя людей та їхніх спільнот, місцем у системі суспільних відносин. Інтерес є реальною причиною соціальних дій, подій звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями, мотивами, по­мислами, ідеями індивідів, соціальних груп чи спільнот, які беруть участь у цих діях.

Тому К.Гельвецій назвав інтерес «всесильним чарівником», який змінює вигляд будь-якого предмета. Мислитель підкреслював, що якщо світ фізичний підпорядкований закону руху, то світ духовний не меншою мірою підпорядкований закону інтересу. На думку П.Гольбаха, інтерес є єдиним мотивом людської діяльності. З різноманітними формами люд­ської діяльності пов'язували інтерес Кант і Гегель. Конструктивно-творчу роль інтересу підкреслювали також інші мислителі. Уже кілька десятиріч у цивілізованих країнах світу перебуває на озброєнні психологічна фор­мула: інтерес — стимул — реакція на стимул — мотив дії — сама дія.

Серед численних інтересів особливе місце належить матеріальним, особливо інтересам власності, адже історію розвитку людської цивілізації можна періодизувати за формами власності. Взаємодія ж інтересів (особи­стостей, соціальних груп, спільнот людей тощо) відбувається не сама со­бою, а через реальні суспільні відносини, зв'язки, організації. Суспільне життя постійно «нормує» інтереси, надає їм соціальної форми, сенсу, ви­значає засоби їхньої реалізації. Воно немовби «вбудовує» систему інтересів у суспільну взаємодію людей, визначає її зміст та соціальну спрямованість.

На основі спільності інтересів відбувається об'єднання людей у со­ціальні групи. Інтереси ж людей надзвичайно суперечливі, вони органіч­но «вплетені» в соціально-політичні, моральні, духовні, і, навпаки, ду­ховні включають у себе матеріальні інтереси і вимоги. Проте саме мате­ріальний інтерес, тобто відносини власності, є найхарактернішою озна­кою, що поєднує людей у різні соціальні спільноти чи роз'єднує їх.

Отже, соціальні рушійні сили суспільного розвитку — це діяльність людей, соціальних груп і верств, соціальних спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки.


 

28.Прогрес та регрес в історичному розвитку.

Суспільний прогрес – це такий поступальний розвиток суспільства, що сприяє збільшенню міри свободи людини, розширенню можливостей для вільного розвитку її індивідуальності, утвердженню у взаєминах між людьми і соц.групами гуманізму, соц.справедливасті, злагоди і демократії.

Регресивні явища — ті при яких відбувається деградація, зниження рівня організованості, та ефективності функціонування, втрачається здатність до того що було можливим.   Прогрес – перехід до більш досконалого. Регрес – перехід до менш досконалого.  Прогрес і регрес це 2 складові розвитку.

Просвітники 17ст.вважали критерієм прогресу – людський розум. Гегель – рівень свободи світового духу. Марксисти – рівень розвитку ПС і ВВ, компонентом яких є людина – головна продуктивна сила. Суч.філ.історії вв.критерієм сусп.прогресу рівень гуманізації суспільства, становище в ньому особи, рівень її екон., політ., соц.та дух.свободи; рівень задовол.її матер.і дух.потреб.


 

29. Суспільство: минуле, сучасне, майбутнє.

В определенных исторических условиях на определенном историческом этапе – исторические события НТР в 20 в.

1) зростання  енергетичної озброєності і міцності людства, значні наукові відкриття. Революція в засобах зв’язку і спілкуванні людей, 2) світові війни в 20ст. В умовах тоталітарних режимі абсолютній більшості людей відводилася роль «гвинтиків» державної машини, відкидалося право людини на власну індивідуальність, на свободу не тільки дій, а й слова і думок, 3) техногенна доба людства. Тенденція до зростання автономії людини. Фактична залежність і нерівність людей, 4) у майбутньому – глобальне суспільство. Відбувається зростання взаємозалежності людей, груп, країн. Взаємозалежність світу. 5) боротьба різних спільнот за право самовираження. 6)діяльність міжнародних економічних організацій, політичних спілок, культурних товарів.


 


 


 

30.Особа і народ, особа і клас, особа і нація.

Всі соціально значущі дії  в суспільстві здійснювались народом під проводом видатних особистостей. У особі і народ є справжніми творцяи історії, її суб’єктом, єдиною й неподільною рушійною силою сусп.-істор. прогресу. Народ скла.з особ. Особи виходять із народу і повертаються в народ. Класи – великі групи людей, які розрізн.за їх місцем в історично визначеній системі сусп.в-ва, за їх роллю в сусп.організації праці, а значить за способами одержання, розмірами тієї частини суспільного багатства, яка є в їх розпорядженні. Коли виникають у процесі розкладу первіснообщинного ладу внаслідок сусп.поділу праці й появи приватної власності на основні засоби в-ва.

Коли етнос усвідомлюється як одне і окреме, він починає діяти на свідомість і всередині свідомості людей і міститься як суб’єкт, тобто він стає нацією, живою істотою. Нація є більш високою, або більш загальною особистістю, ніж людина, і співвідноситься з собою в окремі моменти рефлексії. Нація в порівнянні з людиною є вища особистість. Нація інтегрована особистість.


 

31. Співвідношення класового і національного в історичному розвитку.

В конкретних історичних умовах на конкретному етапі суспільного розвитку виникає зближення, за рахунок  з’єднань національних і класових начал, наслідком чого класова свідомість стає національним, а національне – класовим.

Класи виникають у процесі розкладу первіснообщинного ладу внаслідок сусп.поділу праці й появи приватної власності на основні засоби в-ва.

Основні класи – їх існування зумовлено способом в-ва, що визначає тип даного суспільства. Неосновні класи – ті, що залишились від старого строю, віджилого суспільства, або постають як носії майбутнього способу в-ва.

Основні класи є суб’єктом історичного прогресу, а б-ба між ними і визначає х-р сусп-ва, перспективи його розвитку. Однією з головних вимог методології класового аналізу є врахування специфіки суспільного явища, що аналізується. Його суть у рошуку реальних інтересів класів, що борються між собою.


 

32.Націоналізм, анти націоналізм,інтернаціоналізм

    продолжение
--PAGE_BREAK--Націоналі́зм — специфічний стан свідомості етносу і соціально-психологічних орієнтацій людей, а також сполучені з ними ідеологія, теорія і соціальна практика.

Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р., націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап.

Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на, державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм.

Интернационали́зм — ( лат. inter — между, natio — народ) идеология и политика, провозглашающие равноправие и общность интересов социальных групп, принадлежащих к различным нациям [1]. Международная солидарность людей различных наций и рас, основа их взаимопонимания, взаимного доверия, взаимопроникновения культур, ценностей, знаний и технологий. Согласно некоторым воззрениям, противоположен национализму [2].

Интернационализм следует понимать более как умозрительную концепцию, или же построение, имеющее малое отношение к реальной жизни (подобно коммунизму). Многие народы имеют давнюю неприязнь друг к другу, некоторые имеют несовместимые обычаи и образ жизни, к тому же на земном шаре очень велика и постоянно растет разница в уровне обеспеченности материальными благами между бедными и богатыми нациями. Объединение и уравнение всех в рамках одного государства представляется возможным только через насилие и насаждение по сути тоталитарных порядков.

Исходя из буквального прочтения слова, интернационализм следовало бы понимать как объединение множества национализмов, точно так же как: Интернет («между-сеть») является объединением множества малых компьютерных сетей, III Интернационал был объединением национальных коммунистических партий и т. д. Обычно же понятие трактуется как «антинационализм», а интернационалист предполагается врагом всякого националиста.

В СССР и затем в Российской Федерации идеология интернационализма в его вульгарном понимании взята на вооружение действующей властью в качестве официальной доктрины. По словам политтехнологов и чиновников только идеология интернационализма позволит сохранить межнациональный мир и согласие в таком многонациональном государстве, как Россия. Однако все те, кто твердят о необходимости следования стезе интернационализма в России забывают, к чему привела такая политика в СССР, когда развал этого государства спровоцировал во многих районах кровавые бойни на основе именно межнациональной ненависти, которая годами блокировалась на официальном уровне, поэтому копилась нереализованной, что привело к взрывоподобной реализации во времена, когда государственный контроль исчез. То же самое сейчас происходит и в России.

С другой стороны, когда речь заходит об интернационализме, то всегда полагается, что ему должен следовать исключительно Русский народ, либо потому, что он повинен в каких-то бедствиях прочих народов России (см. положительная дискриминация), либо из-за того, что он самый развитый в культурном и экономическом плане (своеобразное мессианство). Так что он должен проводить политику оголтелого интернационализма, жертвуя собой во имя интересов малых народов. Таким образом, налицо опять применение двойных стандартов, когда подъём национального самосознания у представителей Русского народа объявляется проявлениями ксенофобии и шовинизма (если не хуже), а откровенная русофобия отдельных представителей малых народов называется именно подъёмом национального самосознания. Т. е. идеология интернационализма в России проводится исключительно за счёт Русских.

В качестве моментов диалектической пятерицы интернационализм делится на следующие виды:

1) космополитический (хиповый),

2) религиозный,

3) финансовый (ТНК),

4) пролетарский,

5) Русский Супернационализм


 


 


 

33. Масова культура і масова свідомість.

Поняття «масова культура» виникло в 20ст. Особливості сучасного суспільства пов’язані з виникненням масового в-ва і масового споживання.

Бурхливе зростання поселення, особливо міського, збільшення середнього терміну життя людей змінили саму структуру раніше роз’єднаного суспільства, а розвиток засобів масової комунікації привів до його обєднання в єдине ціле.

Тривалий час МК розпадалася на народну (традиційну) і професійну. До МК віднос.та частина популяр.розважальних жанрів, яка відмічена печаттю шаблону і стереотипів розраховано на споживче, а не самостійне, творче сприйняття. Також це значна частина засобів масової інформації, певні явища в моді. Миттєво використовує всі технічні новини.

Масова свідомість – сукупність різноманітних поглядів, оцінок та настанов, що відображають зміст, рівень та особливості духовного розвитку великих соц.груп. Консервативна складова МС є сукупністю: 1) загальних інтересів, 2) культур., дух., мор.цінностей що визначають правила поведінки членів груп, 3) готовності до протидії факторам та діям, що загрожують цим інтересам та цінностям.


 

34. Конформізм і нонконформізм.

Конформизм – это податливость личности реальному или воображаемому давлению группы. Конформизм проявляется в изменении поведения и установок в соответствии ранее не  разделенной позицией большинства.

Конформизм – морально-политический термин  обозначающий приспособленчество, пассивное принятие существующего понятия вещей, господствующих мнений и т.д.

Конформизм означает отсутствие собственной позиции, беспринципное и некритическое следование любому образцу.

Виды: 1) внешний – демонстративное подчинение личности, мнению группы с тем, чтобы избежать давление группы, при этом чел.продолжает внутреннее сопротивление  с общей т.з. 2) внутренний – действительное преобразование индивидуальных установок личности в результ.позиций окружающих.

Конформизм = приспособление(внеш) + соглашение(внутр).

Нонконформизм – несогласие, неприятие норм, ценностей, целей, доминирующих в конкретной группе или в конкретном обществе.


 

35. Соціальна еволюція і соціальна революція.

Соціальні революції які є наслідком тривалого еволюційного розвитку, визрівають внаслідок поступового накопичення і загострення протиріч суспільства. Революція являє собою якісну зміну, корінний переворот усього соціального життя, який забезпечує поступовий розвиток суспільства.

Соціальна революція — це процес якісного оновлення суспільства, надання йому сучасних форм відповідно до вимог соціального, науково-техн., та інтелект.прогресу. Руйнуються старі та створюються нові структури та відносини, що визначають поступовий розвиток сусп-ва. Може відбуватися переважно в  насильницькій або мировій формі.    Соціальна революція завжди супроводжується політ.рев., переворотами чи глобальн.політ.реформами владних структур.  Маркс: «Революції – локомотиви історії». Соц.рев.виникає коли матер.вир.сили вступають в протиріччя з наявними виробн.відносинами. революції не обходяться без реформ.

Еволюція (розгортання)- поступовий розвиток суспільства.

Еволюція і революція – взаємозв’язані взаємозумовлені і виступають як сторони єдиного процесу розвитку.


 

36. Гуманізм і антигуманізм.

Гуманізм – це система поглядів, що історично змінюються, яка визначає цінність людини як особистості, її права на свободу, щастя, розвиток і вияв усіх здібностей, яка вважає благо людини критерієм оцінки соціальних інститутів, а принципи рівності, справедливості, людяності бажаною нормою взаємин між людьми. Гуманізм виник в епоху Відродження. 2 течії: — філософсько-релігійний гуманізм, ідеї представників утопічного соціалізму.

У 17-18ст.гуманістичні ідеали асоціювались з ідеями про те що сутність людини, можливості її вільного буття полягають у її розумності, служінні своїм усвідомленим потребам та інтересам. Гуманісти того часу прагнули найти способи поєднання інтересів суспільства та окремої особи.

Антагонизм выступает в форме содержания, культ., напр… как запрет на инновации свыше определенных масштабов и типов как провозглашения ценности, неприкосновенности определеных догм.


 

37. Творчість як спосіб буття дійсного гуманізму

Творчість — діяльність людини, спрямована на створення якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних цінностей (нові твори мистецтва, наукові відкриття, інженерно-технологічні, управлінські чи інші інновації тощо). Необхідними компонентами творчості є фантазія, уява, психічний зміст якої міститься у створенні образу кінцевого продукту (результату творчості).

Творчість може розглядатися у двох аспектах: психологічному й філософському. Психологія творчості досліджує процес, психологічний «механізм» протікання акту творчості як суб'єктивного акту індивіда. Філософія розглядає питання про сутність творчості, що по-різному ставилося в різні історичні епохи.

Одним із перших виділяє поняття творчості давньогрецький філософ Платон і ця творчість має універсальний характер. Так, у діалозі "Бенкет" зустрічається таке визначення творчості:

 Усякий перехід з небуття в буття — це творчість, і, отже, створення будь-яких творів мистецтва й ремесла можна назвати творчістю, а всіх творців — їхніми творцями

Фундаментальні зміни прийшли з початком християнської епохи, з концепцією створення (лат. creatio) Богом світу з нічого. «Creatio» мало інше значення ніж «facere» («робити»), це творення розглядалося як вольовий акт і вже не використовувалося по відношенню до людської діяльності.

В епоху Ренесанса навпаки, просякнута вірою у безмежні творчі можливості людини. Поступово «творчість» все більше усвідомлюється насамперед як художня творчість, виникає інтерес до постаті художника і самого акту творчості, все виразніше виступає і тенденція розглядати історію як продукт людської творчості. Польський поет Мачей Казімєж Сарбевський почав використовувати це слово стосовно до поезії. Проте тривалий час таке розуміння творчості наражалося на критику через тлумачення терміну як акту творення з нічого.
    продолжение
--PAGE_BREAK--В епоху Просвітництва творчість пов'язується із здатністю людини до уявлення і розглядалася. Англійські емпіристи (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк, Д.Юм) трактували творчість як певну комбінацію вже існуючих елементів, творчість таким чином була близька винахідництву. Завершена концепція творчості у 18 століття створюється І. Кантом, що спеціально аналізує творчу діяльність у вченні про продуктивну здатність уяви, що виступає як сполучна ланка між розумом і почуттєвим досвідом. Вчення Канта було продовжено Шеллінгом, який розглядав творчу здібність в єдності свідомої й несвідомої діяльності людини. Погляд на художника як на генія, що творять з натхнення досяг своєї кульмінації в епоху Романтизма, творчість художника і філософа вважалася вищою Межі творчості
Для деяких людей творчість охоплює лише створення нового у мистецтві (що можна наочно побачити у використанні поняття «творчі спілки» («творчі організації» тощо), але інші вважають, що принаймні з часів Архімеда є вагомі підстави відносити до творчості досягнення як науки, так і інженерії.

Типи і склад творчості

Відповідно до різних підходів до визначення меж творчості визначають певні типи творчості, для наочності позначені як творчість «Артиста» (мистецтво), творчість «Мудреця» (наука та інженерія) та творчість «Блазня» (гумор).

Творчість складається з 2-х етапів:

1.                     процесу мислення

2.                     процесу втілення задуму

Роль творчості

Є численні прибічники такої думки, що творчість є неодмінним атрибутом історичного розвитку людства

формою людської життєдіяльності, в якому людина стикається з «абсолютом».

Гумани́зм (от лат. humanitas — человечность, лат. humanus — человечный, лат. homo — человек) — мировоззрение, в центре которого находится идея человека как высшей ценности; возникло как философское течение в эпоху Возрождения (см. ренессансный гуманизм).

Классификация

В исследовании Ю. Чёрного «Современный гуманизм» приводится классификация гуманистических воззрений, которую в 1949 г. в своей студенческой работе предложил будущий американский исследователь Уоррен Аллен Смит (Warren Allen Smith):

·                     гуманизм — понятие, означающее интерес к человеку или к изучению гуманитарных дисциплин (study of the humanities);

·                     древний гуманизм — понятие, относящееся к системам воззрений Аристотеля, Демокрита, Эпикура, Лукреция, Перикла, Протагора или Сократа;

·                     классический гуманизм — гуманизм эпохи Возрождения; понятие, относящееся к древним гуманистическим идеям, получившим развитие в эпоху Ренессанса у таких мыслителей как Бэкон, Боккаччо, Эразм Роттердамский, Монтень, Томас Мор и Петрарка;

·                     теистический гуманизм — понятие, включающее в себя как христианских экзистенциалистов, так и современных теологов, настаивающих на способности человека работать над своим спасением совместно с Богом;

·                     атеистический гуманизм — понятие, описывающее творчество Жан-Поля Сартра и др.;

·                     коммунистический гуманизм — понятие, характеризующее убеждения некоторых марксистов (например, Фидель Кастро), полагающих, что последовательным натуралистом и гуманистом был Карл Маркс;

·                     натуралистический (или научный) гуманизм — эклектический набор установок, рождённых в современную научную эпоху и сконцентрированных на вере в высшую ценность и самосовершенствование человеческой личности[1].

Определения

По определению древнеримского политика и философа Цицерона, гуманизм — высшее культурное и нравственное развитие человеческих способностей в эстетически законченную форму в сочетании с мягкостью и человечностью.

Согласно определению, приведённому в Уставе Международного гуманистического и этического союза[2],

Гуманизм — демократическая, этическая жизненная позиция, утверждающая, что человеческие существа имеют право и обязанность определять смысл и форму своей жизни. Гуманизм призывает к построению более гуманного общества посредством этики, основанной на человеческих и других естественных ценностях, в духе разума и свободного поиска, за счёт использования человеческих способностей. Гуманизм не теистичен и не принимает «сверхъестественное» видение реального мира.(англ.)[3]

Согласно определению Американской ассоциации гуманистов,

Гуманизм — это прогрессивная жизненная позиция, которая без помощи веры в сверхъестественное утверждает нашу способность и обязанность вести этический образ жизни в целях самореализации и в стремлении принести большее благо человечеству.(англ.)

Марксистский (социалистический) гуманизм

Согласно марксистской теории, гуманизм — мировоззрение, признающее высшей ценностью человека, его достоинство, благо, свободное гармоничное развитие. Гуманистические идеи как система взглядов зародились в XIV—XV вв., получив значительное распространение и развитие в эпоху Возрождения и буржуазных революций XVII — начала XIX вв. в «борьбе прогрессивных сил против феодально-сословного угнетения и духовной диктатуры церкви».

В марксистской теории на первый план выходит так называемый пролетарский, социалистический гуманизм, который, как утверждается, представляет собой «качественно новый скачок в развитии гуманизма», результат «критической переработки гуманистических идей прошлого».

Особенность социалистического гуманизма состоит в его партийности, классовом (изначально, пролетарском) характере, выдвижении на первый план интересов трудящихся масс, которые противовопоставляются интересам «угнетателей» и — в конечном счёте, «буржуазному псевдогуманизму с антикоммунистическим содержанием».

Как заявляется в марксистской теории, мерилом гуманности человеческих поступков является то, насколько они на практике способствуют решению назревших задач общественного прогресса, «освобождению трудящейся личности», созданию социалистического и коммунистического общества.

Отличительные черты марксистского гуманизма:

·                     утверждение «неразрывности связей личностей с коллективом, обществом», неприемлемости «индивидуализма и эгоизма»,

·                     провозглашение «пролетарского, социалистического интернационализма» в противовес «национализму, расизму, шовинизму, всем проявлениям человеконенавистничества и мракобесия»,

·                     признание человека труда высшей ценностью жизни, забота о его всестороннем развитии, о создании «счастливой жизни, наполненной глубоким смыслом и радостным творчеством»,

·                     «оптимизм, вера в силы человека, в его способность творить добро, переделывать мир по законам справедливости и красоты».

Согласно марксистской теории, только построение коммунистического общества способно решить такие великие гуманистические задачи, как освобождение трудящихся от капиталистической эксплуатации, политического гнёта, национального порабощения, уничтожение нужды и безработицы широких народных масс, ликвидацию противоположности между умственным и физическим трудом, между городом и деревней, искоренение бесправия женщин, избавление народных масс от духовного порабощения.


 

38. Соціальна реальність і соціальна дійсність.

Соціальна дійсність із її нормами та правилами, інтересами та ролями твориться в багаторазових повторах, типологізаціях, форматуваннях і є  набутком не одного покоління. Людиною що приходить у світ, вона сприймається як об’єктивне, але для нормального комфортного існування людини соціальна дійсність з об’єктивної повинна перейти в суб’єктивну. Процес такого переходу включає  в себе легітимізацію – постійне визначення, виправдання, даного соц.порядку. значною мірою соц.дійсність залежить від політ.сфери буття людини.

Соціальна реальність є тим, від чого так чи інакше залежить осн.зміст життя кожної людини.  Зрештою від соціуму залежить і особисте щастя індивіда. Відтак феномен суспільства не міг залишитись поза сферою пізнавальних зусиль людини усієї історії.


 

39. Поняття соціальної свободи.

Соціальна свобода – це суб’єктивувана соціалізації, виведення, здійснення та розкриття її у вигляді системи феноменів міжособистісних взаємовідносин на всіх рівнях суспільства, що х-ся звуження сфери застосування примусу, ускладненням системних зв’язків між сібєктами соціальної активності та розвитком її рефлексивної складової. Широке розгорнуте ставлення до соціалізації як до процесу само відтворення суспільства, підтримка його власної цілісності й інтегрованості, що означає безумовну відмову від ціннісних забарвлених підході до цього процесу, оскільки по відношеню до окремого індивіда він може набувати жорсткого репресивного х-ру.


 

41.Індивід, індивідуальність, особистість.

Человек – есть понятие рядовое, выражающее общие черты, присущие человеческому роду. Поскольку человек есть существо биосоциальное, то в понятие это включается как его общесоциальные черты, так и биологические, ибо носителем его соц.сущности является живой человек.

Индивид – есть отдельный конкретный человек которому наряду с родовыми чертами homo sapiens присущи и сугубо индивидуальные черты. Это касается и его природных задатков, и психологических свойств (особенностей памяти, воображения, темперамента, х-ра) и особенностей его мышления (взглядов, суждений, мнений), потребностей и запросов. В этом смысле мы говорим об индивидуальности человека.

Индивидуальность – совокупность свойств и способностей, отличающих данного индивида от массы других.

Личность – это не просто носитель конкретных исторических общественных отношений, но человек который оказывает активное воздействие на них соответственно своим индивидуальным способностям и наклонностям, сознательности и организованности, трудовой и общественно-политической активности.


 

42.Виникнення і становлення марксизму

Марксистська філософія сформувалась на багатому ґрунті попередніх філософських систем. Як це нерідко буває в історії, з одного боку, її поява була обумовлена попередніми вченнями, а з другого — стала їх діалектичним запереченням.

Марксистська філософія, і в цьому одна з її специфічних рис, виникла як складова більш широкого вчення — марксизму. До його складу, крім філософського вчення, входить також теорія економічного розвитку суспільства — політична економія і теорія соціально-політичного розвитку -— «науковий комунізм».

Ці три складові нового світобачення внутрішньо взаємопов'язані, доповнюють одна одну і зрозуміти філософське вчення марксизму можна лише в контексті їх взаємозв'язку і взаємодії.

Марксизм — одна з небагатьох спроб в історії людства дати цілісне розуміння об'єктивного світу та місця і ролі людини в ньому, показати взаємозв'язок матеріального і духовного світів, об'єктивного і суб'єктивного, природи і суспільства, розкрити найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та людського мислення. Причому, — це спроба пояснити і змінити світ на практиці відповідно до сформульованих цілей та ідеалів водночас. Батьківщина марксизму — Німеччина.

Його творці — Карл Маркс (Ш8-1883 pp.) і Фрідріх Енгельс (1820 — 1895 pp.); час створення — 40-і роки XIX ст. Виникнення марксизму було детерміновано конкретними соціально-економічними і політичними передумовами.

В кінці XVIII ст. в Англії, на той час економічно найрозвиненішій країні Європи, повчався промисловий переворот, який у XIX ст. охопив інші європейські держави.

Зростав обсяг промислового виробництва, будувались нові фабрики, збільшувалась чисельність найманих робітників. На зміну феодалізму широким фронтом ішов капіталізм. Формувались нові класи — буржуазія і пролетаріат. Дедалі сильнішою ставала експлуатація найманої праці з боку буржуазії, глибшала безодня між багатством і бідністю. В середовищі робітничого класу зростає незадоволення станом справ. Поступово воно переростає у страйки, організовані виступи проти існуючого економічного та політичного ладу. Деякі з них набувають великого резонансу. Серед них — повстання ткачів у м.Ліоні (Франція) в 1831 p. і 1834 p., сілезьких ткачів (Німеччина) у 1844 p., революційний рух англійських робітників за демократизацію державного устрою (чартизм) у 1830—1840 pp.

Соціальні конфлікти та потрясіння цього періоду, закономірно, викликали у свідомості робітників та прогресивної інтелігенції багато соціально-філософських запитань: чи може бути суспільство справедливим, без експлуатації людини людиною, і як цього досягти; які 104 перспективи розвитку суспільства і що є його метою; як можна використати знання про навколишню дійсність на користь усім людям; чому спроби реалізувати на практиці ідеали Свободи, Щастя, Рівності, Братерства, Краси закінчуються крахом та ін. Марксизм в цілому і його філософія зокрема виникає у вигляді системи ідей, принципів, теорій, яка прагне дати відповіді на ці запитання.

Велику роль у формуванні марксистського філософського бачення світу відіграв бурхливий розвиток природознавства. Особливе місце тут належить трьом великим науковим відкриттям першої половини XIX ст., які дали можливість зробити ряд нових, принципово важливих філософських висновків, сприяли утвердженню діалектичного способу мислення.

1. На початку 40-х років XIX ст. німецький природознавець Ю.Майєр відкрив закон збереження і перетворення енергії, згідно з яким різні види енергії (механічна, теплова, електромагнітна, гравітаційна та ін.), маючи якісну специфіку, взаємодіють між собою і можуть переходити з одного виду в інший. При цьому кількісно енергія не знищується, а лише набуває іншої міри, по-іншому проявляється. Згодом цей закон назвуть першим законом термодинаміки. За 100 років до Майєра великий російський вчений М.Ломоносов відкрив закон збереження і перетворення речовини. Відкриття закону збереження і перетворення енергії у поєднанні із законом збереження й перетворення речовини стало науковою основою для філософських висновків про нестворюваність і незнищуваність матерії та руху, єдність різноманітних форм руху, їх взаємодію і взаємоперехід.

2. У 1838—1839 pp. німецькими біологами Т.Шванном і М.Шлейденом була створена клітинна теорія живої речовини. Факт існування клітин був відомий ще в XVII ст., але тільки цими вченими було встановлено, що клітини — першооснова, анатомічні одиниці живих організмів, причому як рослинних, так і тваринних. До того ж, немає принципової відмінності між клітинами рослин і тварин, вони виконують однакові функції. Розвиток живих організмів здійснюється завдяки розмноженню клітин, їх виникненню, росту і відмиранню. Ця теорія дозволила зробити філософський висновок про єдність усіх живих організмів і про те, що основою цієї єдності є клітина.

3. На початку 40-х років XIX ст. англійський дослідник природи Ч.Дарвін, дослідивши величезний пласт емпіричного матеріалу в сфері біології та сільського господарства, робить висновок про еволюційний розвиток живої природи. Основні ідеї теорії щодо виникнення і розвитку рослинного та тваринного світу, походження людини Ч.Дарвін виклав у науковій праці «Походження видів шляхом природного відбору або збереження сприятливих порід у боротьбі за життя» (1859 p.).

Вчення Ч.Дарвіна нанесло руйнівний удар по релігійних уявленнях про походження життя на планеті і виникнення людини. У філософському аспекті набула належної аргументації ідея безперервності еволюції органічного світу, закономірності виникнення людини як найвищого прояву природи. Великий вплив на формування філософських поглядів К.Маркса і Ф.Енгельса справила класична німецька філософія, особливо праці Г.Гегеля і Л.Фейербаха. Німецька класика виступила теоретичною основою нового філософського світобачення. К.Маркс і Ф.Енгельс критично сприйняли і застосували на абсолютно нових засадах гегелівське вчення про діалектику як теорію розвитку і філософський метод. По-новому трактуються також філософські ідеї Фейербаха, зокрема щодо об'єктивності матерії, сутності людини, критики релігії.

Якісно відрізняючись від німецької класики за духом і змістом, марксистська філософія успадкувала від неї раціоналізм як спосіб пояснення і осягнення дійсності. Віра в силу розуму, наукове знання, соціальний прогрес представлені тут максимально повно, що певною мірою визначило її оптимістичний характер і забезпечило широку підтримку цього вчення з боку багатьох послідовників.


 

43.Відчуження та шляхи його подолання

    продолжение
--PAGE_BREAK--