--PAGE_BREAK--Одне з центральних місць у філософії Герцена займає проблема відношення особи з її свободою волі і розумними цілями до об'єктивних законів історії з їх видимим алогізмом. Він знімає цю суперечність розгорненою тезою про те, що історія є вільна і необхідна справа самої людини і тому історія «вимушена» припуститися людину в співтворчість історичної необхідності.
Таким чином, історія суспільства предстає в побудовах Герцена як динамічна система, яка не має зовнішньої мети і саме в цьому значенні не «має майбутнього», що саморозвивається. Вона відкрита для людської (і власного) творчості і тому непередбачувана. Це було не «проповіддю філософського алогізму», за що йому дорікали, а швидше «бунтом» проти логічного редукціонизма і просвітницького історицизма на користь реалізму. Цей реалізм як досвід, можна сказати, природно-научній інтерпретації історичного процесу виводить герценовскую філософію історії на рівень сучасного знання.
Нові ідеї розвитку Росії привів Петро Якович Чаадаєв (1794-1856), історіософська модель якого про історичні долі Росії визначила спрямованість розвитку вітчизняної філософії історії на багато років вперед. Чаадаєв в епатуючій формі поставив проблему про невідповідність величі Росії нікчемності її повсякденного існування. Захід в його філософічні побудовах виступив як би ідеальною моделлю, а Росія — країною, про долю якої Провидіння було мало стурбовано, і тому вона просто «заблукала на землі». Розташована між Європою і Азією, вона належить швидше за географію, ніж історії, затверджував Чаадаєв. Вона взагалі не заслужила б згадки в загальній історії, якби не протягнулася від Німеччини до Берінгова протоки, і якби полчища монголів не пройшли по ній, загрожуючи Європі.
Причини духовної убогості народу і економічної відсталості країни Чаадаєв бачив в «випаданні» її із загальної історії, релігійним і національно-культурним партикуляризмом, що супроводжувався. Ця проблема стала предметом філософсько-релігійної рефлексії в його «Філософічні листах». Її рішення мислитель спробував знайти в провіденціалізмі, пізніше названому М.О. Гершензоном «соціальним містицизмом». Значення історії, згідно його концептуальній схемі, визначається «божественною волею», що володарює в століттях і ведучій людський рід до його кінцевої мети. Провидіння, проте, не позбавляє людини свободи вибору цілей і засобів, ставлячи його тим самим в ситуацію відповідальності. І чим виразніше позначається провіденціальний значення історії, тим вище відповідальність людини за її результат.
Таким чином, хоча в основі історичного буття миру, згідно Чаадаєву, лежить Провидіння, суб'єктом історії виступає все людство або окремий народ, як його персоніфікована частина. В цьому значенні немає народів історичних і неісторичних, але є народи, що зрозуміли і не зрозуміли. Чаадаєв, як би повертаючись до ідеї Одоєвського про переваги «свіжого народу», сформулював її як ідею про переваги народів, до яких відносив Росію, що відстали.
Таким чином, Чаадаєву російська історіософія зобов'язана постановкою проблем, що стали крізними в подальші десятиріччя її розвитку. «і багато що з того, що передумали, пережили, що створили, що виказали найблагородніший розум епохи, — Белінській, Грановській, Герцен, Аксаков, Кирєєвський, Хом'яків, потім Самарін і ін., — писав Д.Н. Овсянико-Куліковській, — було як би «відповіддю» на питання, піднятий Чаадаєвим. Немов в спростування песимізму Чаадаєва з'явилося покоління чудових діячів, розумове і моральне життя яких поклало початок подальшому розвитку».
В цілому слов'янофілів і західників об'єднувало відчуття незадоволеності політичними і соціальними умовами, що затвердилися в Росії. Їх об'єднувало прагнення в пошуку шляхів, які могли б виправити невірне, на їх погляд, стан речей.
2. Нігілісти і народники. Взгляды Д.И. Пісарева, П.Л. Лаврова, Н.К. Михайловского і ін.
В 70-х роках XIX в. на основі своєрідного світогляду оформився суспільно-політичний рух, іменований народництвом. Тисячі хлопців і дівчат відправилися в село для встановлення контактів з простим народом. Спонукальною силою цього руху виступала подвійна задача: розділити тяготи життя і долю народу, а також вивчати народ культурі, просвітити його світлом цивілізації і тим самим підготувати грунт для грядущої революції. В цьому значенні народництво є синонімом демократизму, гуманізму і потягу до народу. Головними ідеологами руху були М. А. Бакунин (1814-1876), П. Л. Лавров (1823-1900), П. Н. Ткачев (1844-1886) і Н. К. Михайловский (1842-1904).
Прихильники Бакуніна робили ставку на селянський бунт в надії, що він перейде у всенародну революцію. Підсумком її винна стати республіка на основах анархізму.
Ідеологія Лаврова виходила з того, що народна революцій в Росії неможлива без тривалого попереднього «розгойдування», без вироблення соціального і політичного світогляду народних мас. Головне в його поглядах відводилося мирній просвітницькій діяльності серед широких шарів народу.
Послідовники Ткачева перспективу народної революції вважали нереальною. Вони не бачили необхідності витрачати час на «розгойдування» народу і сподівалися шляхом здійснення політичної змови вчинити політичний переворот. Все це повинне відбутися в ім'я народу і на його благо, але без участі народу.
П.Л. Лавров — один з перших в Росії розповсюджувачів позитивізму. Він відкидав метафізику у всіх її формах, але під впливом Ланге схилявся до матеріалізму, як до «робочого методу». Свідомість — продукт біологічних процесів і впливу середовища. Єдиним методом, що володіє науковими достоїнствами, він рахував метод детермінізму. Лавров — прихильник «практичної філософії». Визнаючи нерозв'язність метафізичних проблем навіть за допомогою підходу детермініста, він вважав, проте, що людина має право на власний, суб'єктивний етичний ідеал, і що в своїх вчинках він етично зобов'язаний слідувати цьому ідеалу. Лаврову належить ідея «критично мислячої особи», яка зробила сильний вплив на розум сучасників. Філософською основою народницької ідеології став його твір «Історичні листа». В цій роботі він розвиває думку про «сплату боргу народу» і закликає до служіння народу. Пропагований їм аграрний соціалізм носить яскраво виражених етичний характер.
Н. К. Михайловский — найзріліший ідеолог народництва. Не будучи філософом-професіоналом, він володів тонким філософським чуттям перш за все в питаннях соціального характеру, його твори тяжіють до соціальної філософії. Філософські погляди Михайлівського можна оцінити як проінформований позитивізм. У принципі він був проти революції і виступав за поступовий прогрес. Михайлівський керувався «суб'єктивним методом», основу якого складало визнання за людиною права на етичну оцінку суспільних явищ.
Народництво існувало як би в активній і теоретичній формах. Будучи своєрідною реакцією, на зміну характеру соціального і економічного розвитку Росії в середині XIX в., воно не виконало узятих на себе задач. Проте, вплив світогляду народників довгий час позначався в суспільно-політичному житті Росії. Остання четверть XIXв. ознаменована важливою подією — проникненням ідей марксизму в російську суспільну свідомість. Розповсюдження марксизму спочатку проходило під знаком критики ідеології народництва. Вимушені переглядати свої погляди народники переходили на інші філософські позиції.
В 60-е роки на хвилі заперечення існуючого порядку серед студентської молоді розповсюдилася ідеологія нігілізму, що одержало назву «нігілізм» (від латинського «nihil» — ніщо, етимологічно висхідне до поняття «nihilum», що означає «ні єдиній крихті», «ні волоска»), що зводить заперечення у власне мету і вербуюче своїх прихильників за принципом неприйняття існуючої дійсності.
В публіцистичному значенні поняття нігілізм спожив Н.І.Надеждін в статті «Сонміще нігілістів» в журналі «Вісник Європи» в 1829 році. За допомогою публіцистичного жанру Надеждін спробував відобразити нові літературні і філософські тенденції свого часу.
Надалі, як відомо, ідеї нігілізму розвиваються Д.І.Пісаревим, Н.Г. Чернишевськім, И.С. Тургеневым і ін., але переважно в літературі, хоча з певним філософським підтекстом.
Ідеологом нігілізму в Росії був Д.І. Пісарев. Цей «коновод нігілістів» сформулював принципи «ultimatum» свого часу. «аристократизм» духу його критики піддавав абсолютному запереченню будь-яку «поступовість», будь-яке «пристосовницьке», «погоджується»: ніякого «революційного слова» — тільки «справа» — ось альфа і омега революції як форми загальнолюдської солідарності.
Не всі, кого називали нігілістами, стояли на позиції тотального заперечення. Як і всяке значне соціальне явище, нігілізм не був однорідний. Для одних він був високою місією вивільняється свідомості від ілюзій, формуванням тверезого погляду на світ, затвердженням нових ідеалів, для інших — запереченням як таким. Сучасники болісно намагалися визначити суть і межі цього явища.
Нігілісти відкидали ідеалістичну філософію, релігію, деспотизм у всіх його проявах. Вимагали свободу особи, рівноправності жінки, проповідували «розумний егоїзм», утилітаризм, надавали велике значення природним наукам і досвідченому знанню. Вони вважали, що мораль старого суспільства перешкоджає розвитку особи, тому мета була визначена як «розчищання місця» і створення нової людини.
Поняття «нігілізм» напряму зв'язувалося сучасниками з поняттями «аморалізм» і «атеїзм». Нігілізм — це не тільки умонастрій, але і манера поведінки, певне відношення до суспільства.
Нігілізм — це явище, пов'язане з переоцінкою вищих цінностей, саме тих цінностей, які тільки і наповнюють значенням всі дії і прагнення людей.
Автор трактату «європейський нігілізм» М. Хайдеггер пов'язував нігілізм із смертю християнського Бога, коли цей «християнський Бог» втрачає владу над призначенням людини. Цікаво, що нігілізм на російській землі також має релігійні корені. Думка про смерть Бога лежить в основі всякого обгрунтовування нігілізму в Росії.
В 90-х рр. XIXв. в Росії виникає ідейно-політична течія, що одержала назву «легальний марксизм». Його прихильники друкувалися в дозволених урядом органах друку. Нерідко вони використовували в своїй критиці ідеології народництва положення марксистом філософії. Видними представниками «легального марксизму» були П. Б. Струве (1870-1944), Н. А. Бердяев (1874-1948), З. Н. Булгаков (1871-1944), М. И. Туган-Барановский (1865-1919). Більшість з них незабаром остаточно порвала з марксизмом і, більш того, встало на шлях його нещадної критики. Філософською основою «легального марксизму» виступало неокантіанство. Виходячи із зіставлення природознавства ісуспільствознавства, його прихильники відстоювали тезу про непізнаваність соціальних явищ. «легальні марксисти» приходять до уявлення про незалежність наукового знання від об'єктивної реальності, про відділення науки від практики. В результаті переоцінки філософії марксиста «легальні марксисти» прийшли до того, що вчення про класову боротьбу, про соціалістичну революцію, про диктатуру пролетаріату помилкове в своїй основі. Воно не піддається науковому доказу. Вчення ж про науковий соціалізм — не більше ніж лжерелігія. Підсумком творчості більшості, як вже сказано, представників «легального марксизму» став поворот до ідеалізму.
3. Російська релігійна філософія (Н.Ф. Федоров, Ф.М. Достоєвский, В.С. Солов'їв)
Невід'ємною частиною всесвітнього історико-філософського процесу є багатовікова історія філософії в Росії.
У вітчизняній філософії, що пройшла самобутній шлях розвитку, відобразився культурно-історичний розвиток Росії. Зародившися пізніше, ніж в сусідніх країнах, вітчизняна філософська думка випробувала сильний вплив спочатку візантійської і античної думки, потім західноєвропейській філософії.
Вітчизняній філософській думці властиві деякі загальні ознаки.
По-перше, вітчизняна філософія тісно пов'язана з суспільно-політичною діяльністю, з художньою і релігійною творчістю. Звідси публіцистичний характер багатьох філософських робіт, автори яких — суспільні діячі, письменники, вчені.
По-друге, вітчизняна філософія не займається спеціально розробкою теоретико-пізнавальної проблематики, пізнання стає предметом вивчення у зв'язку з проблемами буття — в цьому бачать онтологізм російській філософії.
По-третє, особливу увагу надається проблемі буття людини, в цьому плані вітчизняна думка антропоцентрична.
По-четверте, з проблемою людини тісно зв'язані соціально-історичні проблеми: проблема значення історії, місця Росії у всесвітній історії. Російська філософія істориософічна.
По-п'яте, російська філософська думка етично орієнтована, про що свідчить етично-практичний характер вирішуваних нею проблем, велика увага до внутрішнього світу людини. В цілому вітчизняна філософська думка неоднорідна, вказані риси неоднаково представлені в навчаннях різних мислителів.
Слід мати у вигляді, що деякі дослідники виділяють в рамках вітчизняної філософії оригінальну російську філософію, по суті релігійно-містичну.
В історії вітчизняної філософської думки виділяють декілька періодів:
1-й — філософська думка Стародавньої Русі X — XVII ст.;
2-й — філософія епохи Освіти (XVIII — почало XIX століття);
3-й — розвиток оригінальної російської філософії (друга третина XIX століття — почало XX століття);
4-й — післяжовтневий період (велика частина XX століття).
З ухваленням християнства на Русі (988 рік) язичницька міфологія починає витіснятися християнським світоглядом, який сприяє зародженню філософії і додає їй релігійний характер. Проте формула середньовічної думки Заходу «філософія — служниця богослів'я» на Русі малопридатна зважаючи на нерозвиненість богослів'я. На формування думки середньовічної Русі помітний вплив надала патристика, особливо навчання представників Каппадокийськой школи: В. Великого, Р. Нісського, Р. Назіанзіна.
У формуванні вітчизняної філософської думки важливу роль зіграла перевідна література. Важливе значення мала робота візантійського мислителя Іоанна Дамаськіна (675-750) «Істочник знання» (особливо перша частина «Діалектика»). Відзначаючи необхідність філософії для обгрунтовування релігійної віри, він дав шість різних визначень філософії. Досліджуючи проблеми відношення Бога і миру (Бог — не тільки Творець, але і Розум миру), співвідношення розумної і плотської душі, Дамаськін раціонально осмислював спадщину патристики. Творчою переробкою праці В. Великого є і популярний «Шестоднев» Іоанна Екзарха болгарського. Іоанн прагнув з'єднати біблійні уявлення про створення миру в шість днів з античним натурфілософским вченням про стихії. (Бог створив з нічого 4 стихії: землю, повітря, воду і вогонь; з них виникає решта світу). В людині він виділяє дві пізнавальні здібності: відчуття і розум, при цьому розрізняє розум як діяльну мислячу силу і розум. Широке поширення на Русі набули збірки «Бджола», «Діоптра», «Тямуща Палея», «Ізборники» 1073 і 1076 років. Таким чином закладалися основи для формування староруської філософії.
В XI столітті з'являються літопис «Повість тимчасових років», «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання» Володимира мономаху. З робіт XII сторіччя слід зазначити творіння Кирила Туровського. У митрополита Іларіона представлена своєрідна філософія історії. Він виділяє два періоди: закону і благодаті, перший підготовчий, другий — це епоха свободи. Русь, що прийняла християнство, стала «народом Божим», перед яким, — велике майбутнє.
Формування і розвиток вітчизняної філософської думки не уривалося в роки монгольського ярма. В ХIII-ХIV століттях розвивається агіографічна (життєва) література. За її релігійною оболонкою ховалася сильна і самобутня думка, що дослідила питання всесвіту. В XV-XVII століттях філософська думка переживає підйом. В цей час посилюється вплив на неї православної, візантійської і західної думки. Важливої становлячої вітчизняної культури цього періоду є ісихазм (від грец. ісіхія — безмовність) — релігійно-містичне навчання, що культивувало безмовну молитву, духовне зосередження. Один з найбільших представників ісихазма — Григорій Палама, візантійський містик XIV століття. Протиставляючи Бога і мир, ісихазм розумів мир як нестворену енергію. Віру в Бога необхідно доповнити збагненням енергії містичним досвідом, з'єднанням душі і енергії. Ісихазм зробив вплив на найбільшого представника руху «нестяжателей» Нила Сорського (1433-1508) і філософа XVI століття Максима Грека (1470-1556); вплив ісихазма простежується і в подальшому розвитку російської філософської думки, в її схильності до мистико-інтуїтивного пізнання.
Боротьба західних і східно-християнських впливів відобразилася в єресі XV-XVI століть, в боротьбі «нестяжателей» і «іосифлян», в церковному розколі XVII століття, що стали значними подіями в історії вітчизняної духовної культури.
продолжение
--PAGE_BREAK--