Слов'янофіли, нігілісти і народники

ПЛАН
1. Слов'янофіли(І.В. Кирєєвський, А.С. Хом'яків, К.С. Аксаков і ін.) і західники (П.Я.Чаадаєв, А.И. Герцен і ін.)
2. Нігілісти і народники.Погляди Д.І. Пісарева, П.Л. Лаврова Н.К. Михайлівського
3. Російськарелігійна філософія (Н.Ф. Федоров, Ф.М. Достоєвский В.С. Солов'їв)
Списоквикористаних джерел

1. Слов'янофіли (І.В. Кирєєвський,А.С. Хом'яків, К.С. Аксаков і ін.) і західники (П.Я. Чаадаєв, А.И. Герцен іін.).
В XIX сторіччя Росія ввійшла з твердим наміром продовжити соціальні,політичні і культурні перетворення. Філософські течії, що намітилися впопередньому столітті, одержують розвиток і вдягаються в більш зрілі і виразніформи. Зупинити рух філософського мислення було неможливо. Багато в чому цепов'язано з Вітчизняною війною 1812 р. Живе знайомство російських людей, у томучислі привілейованих шарів народу, із Західною Європою спричинило за собою нетільки сплеск інтересу до іноземної культури, але знов відродило темуросійської самобутності. Значною мірою поглибленню вітчизняної філософськоїкультури сприяло розповсюдження німецького ідеалізму, захоплення ідеями Канта,Фіхте, Шеллінга і Гегеля. Філософське життя в цю епоху пов'язано з діяльністюяк духовних шкіл, так і світських учбових закладів. В московському університетіпочинають викладати філософію перші російські професори. Філософія порушуваланадії, що нерідко виходять за її об'єктивні можливості.
Німецька філософія, перенесена на російський грунт, в творчостівітчизняних мислителів стає своєрідним еталоном в русі до оригінальних ісамобутньому філософським концепціям.
В 40-е роки здійснилося «розщеплювання» російського духу. У філософськійдумці Росії намітилися дві лінії: слов'янофільство і західництво. Вже в 30-ероки слабшає захоплення Шеллінгом: філософську думку все більш починаєпривертати ідеалістична система Гегеля. Міцніє і сама російська філософія. Назміну неясним метафізичним уявленням приходить осмислена постановка питаньконкретного пізнавально-практичного характеру. Громадська думка тяжіє додостовірного знання про долі вітчизни, рушійних силах його історії, про місію,що випала на частку Росії.
Думки розділилися. Одні вважали, що Росія просто відстала від передовихкраїн Європи, і що вона приречена на продовження шляху, пройденого Заходом, іякий їй неминуче належить повторити. Інші, навпаки, вважали, що унаслідок петровских реформ Росія втратила власний образ,втратила національні корені, і що їй приречено відродити староруські,православні початки побуту і культури, щоб сказати миру своє, нове слово.Прихильники першої думки утворили як би табір західників, прихильники другого — слов'янофілів.
Дотепер існують погляди, згідно яким західників звинувачують в зайвійпристрасті до іноземної, нелюбові до батьківщини, в сліпому наслідуванні всьомуєвропейському, а слов'янофілам пред'являють докори в нездатності зрозумітизакономірний хід історії, відстоюванні неуцтва і безкультурності, в «квасному»патріотизмі. Таким чином, одні предстають в ореолі людей прогресивних,передових, інші ж — в кращому разі в образі культурних реакціонерів іретроградів.
Насправді справа йде складніше. І західники, і слов'янофіли Росію любили.Любили по-своєму, з урахуванням філософських, етичних і релігійнихособливостей, властивих цим течіям. Західники хотіли бачити Росію без властивихїй вад і вад, але деколи це прагнення приймало форми злобної критики інеприязні, переходячи в неприкриту ненависть.
Слов'янофіли не відрікалися від західної культури. Більш того,основоположники цього напряму були людьми європейски утвореними, глибоко знаючими світову і європейськуфілософію. Показово, що І. В. Кирєєвський, що стояв біля витоківслов'янофільства, журнал, заснований їм, називає «європеєць». Лише найнаївнішіз них прагнули як би механічного повернення в допетровский побут. Головна ж мета слов'янофілів полягала в тому,щоб повернути Росію до початків православного життя і, узявши у Заходу всепозитивне, розвивати ці початки. Самі слов'янофіли були живими носіямиправославної культури.
Слов'янофілська лінія у вітчизняній філософії представлена творчістю А.С. Хомякова (1804-1860), І. В. Киреевского (1806-1856), До. С. Аксакова(1817-1860), Ю. Ф. Самарина (1819-1876). Слов'янофілські переконання розділялитакож А. И. Кошелев і М. П. Погодін. До так званих «пізніх слов'янофілів»належать Н. Я. Данилевский (1822-1885) і До. Н. Леонт’єв (1831-1891), Ф. И.Тютчев (1803-1873).
Особливий вплив на творчість А.С. Хомякова надали ідеї Шеллінга. Хом'яківне створив спеціальної праці з викладом своїх філософських поглядів. Майже всійого твори написані з приводу (або в зв'язку) думок, виказаних ученими,письменниками і філософами. Проте, і вони дають можливість виявити своєрідністьі оригінальність у філософствуванні цього мислителя.
Основна особливість його творчості в тому, що він виходив з церковноїсвідомості. В Церкві він бачив повноту істини, джерело світла, яке освітлює всетоварне буття. І в такому значенні він — справжній християнський філософ. ДляХомякова поняття Церкви — у відмінність, наприклад, від Чаадаєва, для якогоЦерква — це сила, діюча в історії, — укладено у факті духовного життя. Церква уХомякова виступає основою всіх його філософських побудов. Основою гносеології уХомякова є антропологія — зв'язуюча ланка між богослів'ям і філософією. Звчення про Церкву він виводить вчення про особу, принципове відкидаючеіндивідуалізм. Окрема особа проявляє досконале безсилля і демонструє внутрішнійнепримиренний розлад. І якщо для Чаадаєва особа пов'язана з «світовоюсвідомістю», то для Хомякова особа, що розкривається у всій повноті, єдина зЦерквою. Розум, совість, творчість — все це функції Церкви. З цих передумов вінвиводить своє вчення про два корінні типи особи. В особі завжди йде боротьба двохпротилежних почав: свободи і необхідності. Переважання того або іншого початкуформують один або інший тип. Там, де панує шукання свободи, — іранський тип.Там же, де переважає підлеглість необхідності, — кушитский тип. Але дар свободи торжествує тільки в єднанні з Церквою.
Особливе місце займає вчення про цілісність в людині, більш глибокорозвинене І. В. Кирєєвськім. Цілісність виражає ієрархічну структуру душі,украй нестійку унаслідок протиборства центральних і периферичних сил. І тутважливий відхід від свободи, що нерідко проявляється людиною, — своєріднийпарадокс. Будучи покликаний до свободи, людина вільно шукає ладу життя і думки,де панує необхідність. В цьому виявляється трагізм людського життя.
В області гносеології Хом'яків знаходиться під чарівливістютрансценденталізму, хоча і критикує, часом прискіпливо, гегелівську філософію.Основу теорії пізнання складає онтологізм. Хом'яків приходить до вчення про«живе знання». Значення цього навчання в тому, що пізнання істини і оволодіннянею не є функцією індивідуальної свідомості, але увірено знову ж таки Церкви.Тільки церковний розум виступає органом пізнання усецілої істини, що урезультаті неминуче веде до зіставлення розсудливого знання вірі. Тому можнаговорити про ототожнення Хомяковим західного християнства зі всією системоюраціоналізму.
Хом'яків засуджує латинство, яке вимагає від індивідуальної свідомостіпокірності і слухняності Церкви, але разом з тим він відкидає і індивідуалізм,до якого схиляється протестантство.
Для досягнення істинного знання необхідне «соборування багато кого»,потрібна загальна робота, що зігрівається і освітлювана любов'ю. В наявностіповинне бути «спілкування любові», що свідчить про співучасть в пізнавальномупроцесі моральних сил душі. Для Хомякова важлива не психологічна цілісність, ацілісність об'єктивна, виникаюча з моральних вимог. Перший ступінь пізнання — віра, після оволодіння, якій приходить черга розуму. Підсумком такого підходудо пізнання виступає затвердження соборної ідеї пізнання. Соборність — цявільна єдність основ Церкви в справі сумісного розуміння правди і сумісноговідшукання шляху до порятунку, ця єдність, заснована на одностайній любові доХриста і божественної праведності.
Основний принцип Церкви полягає не в покорі зовнішньої влади, а всоборності. Таким чином, соборність означає, що ні Патріарх з його верховноювладою, ні навіть Уселенський собор не є абсолютними володарями істини, алетільки Церква в цілому.
Соборність означає поєднання свободи і єдності багатьох людей на основіїх загальної любові до одних і тих же абсолютних цінностей. Ідея соборностіможе бути корисна при дозволі багатьох соціальних проблем. Вона застосовна якдо Церкви, так і до общини.
Іншим основоположником слов'янофільства був Іван Васильович Кирєєвський — найзначніший виразник ідеології цієї течії. В 1831 р. він вчинив подорож доБерліна, де якийсь час слухав лекції Гегеля і Шлейермахера, а в Мюнхенізійшовся з Шеллінгом, якого почитав все життя. Філософські погляди Кирєєвськоговисловлені, по суті, в трьох статтях: «дев'ятнадцяте століття» (опублікована вжурналі «європеєць» після повернення з Німеччини), «Про характер європейськоїосвіти в його відношенні до освіти в Росії» (надрукована в 1852 р. в«московській збірці») і, нарешті, «Про можливість і необхідність, нову почав уфілософії» (в 1856 р. опублікована в журналі «Російська бесіда»). Кирєєвськийвиходив з того, що XIX століттю призначено відкрити епоху духовноговідродження. Росії при цьому судиться зіграти очолюючу роль. Свою філософію вінбудує на глибоко релігійних, православних підставах. Непорушним витоком йогофілософії, як і філософії Хомякова, служать писання Св. Батьків Церкви. В нихвін знайшов істинне благочестя, дух упокорювання, духовну тверезість, яких невистачало, по його розумінню, занадто гордовитому і самовпевненому розумуЗаходу.
Найістотніша межа філософії Кирєєвського — думка про цілісність людськогодуху, вільна як від абстрактного раціоналізму, так і від романтичноїекзальтації. Він вважає, що в глибині душі слід шукати той внутрішній коріньрозуміння, де всі розрізнені сили зливаються в один живий і цільний зір розуму.Таку чистоту і первозданну цілісність духу може дати тільки спрямованість доБога. От чому індивідуалізм і раціоналізм є ворогами цілісної істини. Кирєєвськийневпинно повторює тезу про етичну нейтральність розсудливого знання.
Панування розуму над інтуїцією і вірою привело до тому, що розвинуласяспершу схоластична філософія усередині віри, потім реформація у вірі, і,нарешті, останнім часом — філософія зовні і проти віри. Західна культура,стаючи безбожною і матеріалістичною, приречена на духовну загибель. Русь же,прийнявши християнство від Візантії, зберегла первинну чистоту віри. На Русіпанували братство і упокорювання, що знайшло вираз в селянській общині і куксі гостинності.На Русі мав місце союз держави і Церкви. От чому Росія повинна повернутися довтраченого патріархального і гармонійного устрою життя. Це не припускаєнаціональної відособленості Росії. Безумовно, в поглядах Кирєєвського і іншихслов'янофілів має місце відома ідеалізація стародавньої Русі, але разом з тимїх нескороминущою заслугою є те, що вони змогли побачити і виразити уфілософських категоріях кращі, не зживаються сторони російського духовногожиття.
К.С. Аксаков вірив в необхідність відновлення допетровских порядків,абсолютизував московську Русь, вважаючи, що завдяки певній замкнутості життявона залишалася національною і самобутньою. Проте повернення до самобутніхвитоків російського життя, на думку Аксакова, треба з'єднати з сучасною йомуєвропейською освітою. Відповідаючи на звинувачення в консерватизмі з бокузахідників, Аксаков писав: «помилковому наслідувальному напряму не перемогтиістинного, природного, здорового прагнення до самобутності і до народності». Зточки зору До. З. Аксакова, у Росії — особливі шляхи розвитку, в основі якихлежить специфічна система державної влади. Своєрідність її полягає увзаємовідношенні, що складається протягом сторіч, між народом і державою,урядом. Особлива роль при цьому належить православ'ю.
Слов'янофільство, в основному, було представлено релігійно-національнимрухом і в своїй соціально-політичній орієнтації відстоювалопатріархально-монархічні ідеали. В протилежність йому західництво виходило знеобхідності розвитку Росії в напрямі" вказаному західноєвропейськоюцивілізацією. Воно носило яскраво виражений секулярний і космополітичний характер,хоча і не чужалося внецерковного християнства і патріотизму.
Термін «західники» вперше спожив Н. В. Гоголь в «Вибраних місцях злистування з друзями». Прихильники західництва вважали за краще говорити просебе як про супротивників слов'янофілів. Західництво — течія неоднорідна, щозазнала в своєму розвитку істотну еволюцію. Так, пізніші його представникивідрізнялися войовничим секуляризмом і схильністю до примітивногоматеріалізму.
Історія західництва — приклад свого роду звироднілості ідеї свободи.Прихильники цього напряму вважали, що Росії необхідно вчитися у Заходу, а цеможливо лише в тому випадку, якщо пройти той же шлях суспільно політичногорозвитку. Подоланню культурної відсталості винне сприяти засвоєння європейськоїнауки. Західники мало цікавилися релігією, майже всіх їх об'єднувала ідеясекуляризации в різних сферах суспільного життя. Якнайбільше вони цінувалиполітичну свободу і виступали пропагандистами соціалізму.
В самостійну соціально-філософську концепцію західництво оформилося в40-х рр. XIX в. Вперше воно заявило про себе в квітні 1841 р., коли в журналі«Вітчизняні записки» були опубліковані дві статті В. Г. Белинского (1811-1848),нині відомі під загальною назвою «Росія до Петра Велікого». Белінській же істав визнаним вождем західників. Весь рух об'єднувався навкруги керованих нимжурналів «Вітчизняні записки» і «Сучасник».
Характерні риси світогляду західників — естетичний гуманізм і соціально-політичнийрадикалізм. Вони наполягали на відділенні релігійної сфери від філософії іідеології. Їх привертала ідея воскресіння і поглиблення «теургічної турботи».Західникам було властиво відчуття відповідальності за історію, що виливалося впошук шляхів активного втручання в хід історичних подій. Саме західництвосформувало середовище, що породило у результаті російську інтелігенцію яксоціально-культурне явище.
В західництві можна виділити два напрями. До першого примикали В. Р.Белінській, А. И. Герцен (1812-1870), Н. П. Огарев (1813-1877), В. П. Боткин(1812-1869) і інші. Ця течія виражала радикально-демократичні настрої, діапазоняких був також вельми різноманітний. Це підтверджується, наприклад, відмінністюпозицій двох лідерів західництва -Белинского і Герцена. Перший рішення«соціального питання» тісно пов'язував з європеїзацією Росії, тоді як Герценвіддавав перевагу соціалістичним ідеалам. Проте, націленість на соціальніперетворення здобула цьому напряму репутацію лівого крила.
Праве крило західників було, хоча і численним, та зате і більш помірним,ліберальним. Очолював рух професор історії Т. Н. Грановский (1813-1855).Навкруги нього об'єднувалися До. Д. Кавелин (1818-1885), В. П. Боткин, П. В.Анненков (1813-1887) і інші. Боткин до них прилучився з середини 40-х років. Вцьому кружку послідовно критикувався якобінський терор і відстоювалися ідеалиЖиронди.
Філософською основою західництва стало ліве гегельянство. Західникикатегорично заперечували об'єктивізм і панлогізм Гегеля. В центр всесвітувони ставили індивідуальність, живе людське Я. История для них була синонімомпрогресу, кінцевою метою якого було створення суспільства, здатного забезпечитиосіб умови повної свободи, добробуту і гармонійного розвитку. Рушійною силоюісторії є не народні маси, а раціонально мислячі індивіди. Суспільний прогреснаступатиме у міру гуманізації індивідуальної свідомості і всієї системисуспільних відносин. Для філософії західників вельми характерний налітпросвіти. Так, слов'янофілському ідеалу соборності західники протиставляли вірув творчі можливості проінформованого розуму, здатного приборкати сили природи іісторії.
В руслі полеміки слов'янофільства і західництва позначився інтерес доісторії як предмету філософського і наукового знання. Початок цьому руху думкипоклав один з головних опонентів слов'янофільства — Олександр Іванович Герцен(1812-1870). Західництво Герцена, його критичне переосмислення у дусіпозитивізму філософії Фіхте, Шеллінга, особливе філософії історії Гегеля і,головне, досвід додатку їх філософських ідей до пояснення сучасної йомуєвропейської і російської дійсності сприяли виробленню ним оригінальноїфілософії історії, в рамках якої історія з'явилася як вищий прояв саморозвиткуприроди. Одним з центральних теоретичних пунктів герценовских побудов стала критика телеологізма в будь-яких його проявах. Незадовольняючись архаїчним провіденціалізмом слов'янофілів, Герценпориває і з концепцією суспільного прогресу, що приносить в жертву майбутньомутеперішній час. На відміну від слов'янофілів і західників-прогресистов, Герцен орієнтований на теперішнійчас, на повсякденне буття людини і категорично заперечує проти того, що принісйого в жертву в ім'я яких би то не було священних або прогресивних цілей.
Одне з центральних місць у філософії Герцена займає проблема відношенняособи з її свободою волі і розумними цілями до об'єктивних законів історії з їхвидимим алогізмом. Він знімає цю суперечність розгорненою тезою про те, щоісторія є вільна і необхідна справа самої людини і тому історія «вимушена»припуститися людину в співтворчість історичної необхідності.
Таким чином, історія суспільства предстає в побудовах Герцена якдинамічна система, яка не має зовнішньої мети і саме в цьому значенні не «маємайбутнього», що саморозвивається. Вона відкрита для людської (і власного)творчості і тому непередбачувана. Це було не «проповіддю філософськогоалогізму», за що йому дорікали, а швидше «бунтом» проти логічного редукціонизма і просвітницького історицизма на користь реалізму. Цей реалізм як досвід, можна сказати,природно-научній інтерпретації історичного процесу виводить герценовскую філософію історії на рівеньсучасного знання.
Нові ідеї розвитку Росії привів Петро Якович Чаадаєв (1794-1856),історіософська модель якого про історичні долі Росії визначила спрямованістьрозвитку вітчизняної філософії історії на багато років вперед. Чаадаєв в епатуючійформі поставив проблему про невідповідність величі Росії нікчемності їїповсякденного існування. Захід в його філософічні побудовах виступив як би ідеальноюмоделлю, а Росія — країною, про долю якої Провидіння було мало стурбовано, ітому вона просто «заблукала на землі». Розташована між Європою і Азією, вонаналежить швидше за географію, ніж історії, затверджував Чаадаєв. Вона взагаліне заслужила б згадки в загальній історії, якби не протягнулася від Німеччинидо Берінгова протоки, і якби полчища монголів не пройшли по ній, загрожуючиЄвропі.
Причини духовної убогості народу і економічної відсталості країни Чаадаєвбачив в «випаданні» її із загальної історії, релігійним інаціонально-культурним партикуляризмом, що супроводжувався. Ця проблема сталапредметом філософсько-релігійної рефлексії в його «Філософічні листах». Їїрішення мислитель спробував знайти в провіденціалізмі, пізніше названому М.О. Гершензоном «соціальним містицизмом». Значенняісторії, згідно його концептуальній схемі, визначається «божественною волею»,що володарює в століттях і ведучій людський рід до його кінцевої мети.Провидіння, проте, не позбавляє людини свободи вибору цілей і засобів, ставлячийого тим самим в ситуацію відповідальності. І чим виразніше позначається провіденціальний значення історії, тим вищевідповідальність людини за її результат.
Таким чином, хоча в основі історичного буття миру, згідно Чаадаєву,лежить Провидіння, суб'єктом історії виступає все людство або окремий народ, якйого персоніфікована частина. В цьому значенні немає народів історичних інеісторичних, але є народи, що зрозуміли і не зрозуміли. Чаадаєв, як биповертаючись до ідеї Одоєвського про переваги «свіжого народу», сформулював їїяк ідею про переваги народів, до яких відносив Росію, що відстали.
Таким чином, Чаадаєву російська історіософія зобов'язана постановкоюпроблем, що стали крізними в подальші десятиріччя її розвитку. «і багато що зтого, що передумали, пережили, що створили, що виказали найблагородніший розумепохи, — Белінській, Грановській, Герцен, Аксаков, Кирєєвський, Хом'яків, потімСамарін і ін., — писав Д.Н. Овсянико-Куліковській, — було як би «відповіддю» напитання, піднятий Чаадаєвим. Немов в спростування песимізму Чаадаєва з'явилосяпокоління чудових діячів, розумове і моральне життя яких поклало початокподальшому розвитку».
В цілому слов'янофілів і західників об'єднувало відчуття незадоволеностіполітичними і соціальними умовами, що затвердилися в Росії. Їх об'єднувалопрагнення в пошуку шляхів, які могли б виправити невірне, на їх погляд, станречей.
2. Нігілісти і народники. ВзглядыД.И. Пісарева, П.Л. Лаврова, Н.К. Михайловского і ін.
В 70-х роках XIX в. на основі своєрідного світогляду оформивсясуспільно-політичний рух, іменований народництвом. Тисячі хлопців і дівчатвідправилися в село для встановлення контактів з простим народом. Спонукальноюсилою цього руху виступала подвійна задача: розділити тяготи життя і долю народу,а також вивчати народ культурі, просвітити його світлом цивілізації і тим самимпідготувати грунт для грядущої революції. В цьому значенні народництво єсинонімом демократизму, гуманізму і потягу до народу. Головними ідеологами рухубули М. А. Бакунин (1814-1876), П. Л. Лавров (1823-1900), П. Н. Ткачев(1844-1886) і Н. К. Михайловский (1842-1904).
Прихильники Бакуніна робили ставку на селянський бунт в надії, що вінперейде у всенародну революцію. Підсумком її винна стати республіка на основаханархізму.
Ідеологія Лаврова виходила з того, що народна революцій в Росії неможливабез тривалого попереднього «розгойдування», без вироблення соціального іполітичного світогляду народних мас. Головне в його поглядах відводилося мирнійпросвітницькій діяльності серед широких шарів народу.
Послідовники Ткачева перспективу народної революції вважали нереальною.Вони не бачили необхідності витрачати час на «розгойдування» народу ісподівалися шляхом здійснення політичної змови вчинити політичний переворот.Все це повинне відбутися в ім'я народу і на його благо, але без участі народу.
П.Л. Лавров — один з перших в Росії розповсюджувачів позитивізму. Вінвідкидав метафізику у всіх її формах, але під впливом Ланге схилявся доматеріалізму, як до «робочого методу». Свідомість — продукт біологічнихпроцесів і впливу середовища. Єдиним методом, що володіє науковимидостоїнствами, він рахував метод детермінізму. Лавров — прихильник «практичноїфілософії». Визнаючи нерозв'язність метафізичних проблем навіть за допомогою підходудетермініста, він вважав, проте, що людина має право на власний, суб'єктивнийетичний ідеал, і що в своїх вчинках він етично зобов'язаний слідувати цьомуідеалу. Лаврову належить ідея «критично мислячої особи», яка зробила сильнийвплив на розум сучасників. Філософською основою народницької ідеології ставйого твір «Історичні листа». В цій роботі він розвиває думку про «сплату боргународу» і закликає до служіння народу. Пропагований їм аграрний соціалізмносить яскраво виражених етичний характер.
Н. К. Михайловский — найзріліший ідеолог народництва. Не будучифілософом-професіоналом, він володів тонким філософським чуттям перш за все впитаннях соціального характеру, його твори тяжіють до соціальної філософії.Філософські погляди Михайлівського можна оцінити як проінформований позитивізм.У принципі він був проти революції і виступав за поступовий прогрес.Михайлівський керувався «суб'єктивним методом», основу якого складало визнанняза людиною права на етичну оцінку суспільних явищ.
Народництво існувало як би в активній і теоретичній формах. Будучисвоєрідною реакцією, на зміну характеру соціального і економічного розвиткуРосії в середині XIX в., воно не виконало узятих на себе задач. Проте, впливсвітогляду народників довгий час позначався в суспільно-політичному життіРосії. Остання четверть XIXв. ознаменована важливою подією — проникненням ідеймарксизму в російську суспільну свідомість. Розповсюдження марксизму спочаткупроходило під знаком критики ідеології народництва. Вимушені переглядати свої поглядинародники переходили на інші філософські позиції.
В 60-е роки на хвилі заперечення існуючого порядку серед студентськоїмолоді розповсюдилася ідеологія нігілізму, що одержало назву «нігілізм» (від латинського«nihil» — ніщо, етимологічно висхідне до поняття «nihilum», що означає «нієдиній крихті», «ні волоска»), що зводить заперечення у власне мету і вербуючесвоїх прихильників за принципом неприйняття існуючої дійсності.
В публіцистичному значенні поняття нігілізм спожив Н.І.Надеждін в статті«Сонміще нігілістів» в журналі «Вісник Європи» в 1829 році. За допомогоюпубліцистичного жанру Надеждін спробував відобразити нові літературні іфілософські тенденції свого часу.
Надалі, як відомо, ідеї нігілізму розвиваються Д.І.Пісаревим, Н.Г.Чернишевськім, И.С. Тургеневым і ін., але переважно в літературі, хоча з певнимфілософським підтекстом.
Ідеологом нігілізму в Росії був Д.І. Пісарев. Цей «коновод нігілістів»сформулював принципи «ultimatum» свого часу. «аристократизм» духу його критикипіддавав абсолютному запереченню будь-яку «поступовість», будь-яке«пристосовницьке», «погоджується»: ніякого «революційного слова» — тільки«справа» — ось альфа і омега революції як форми загальнолюдської солідарності.
Не всі, кого називали нігілістами, стояли на позиції тотальногозаперечення. Як і всяке значне соціальне явище, нігілізм не був однорідний. Дляодних він був високою місією вивільняється свідомості від ілюзій, формуваннямтверезого погляду на світ, затвердженням нових ідеалів, для інших — запереченням як таким. Сучасники болісно намагалися визначити суть і межі цьогоявища.
Нігілісти відкидали ідеалістичну філософію, релігію, деспотизм у всіхйого проявах. Вимагали свободу особи, рівноправності жінки, проповідували«розумний егоїзм», утилітаризм, надавали велике значення природним наукам ідосвідченому знанню. Вони вважали, що мораль старого суспільства перешкоджаєрозвитку особи, тому мета була визначена як «розчищання місця» і створеннянової людини.
Поняття «нігілізм» напряму зв'язувалося сучасниками з поняттями«аморалізм» і «атеїзм». Нігілізм — це не тільки умонастрій, але і манераповедінки, певне відношення до суспільства.
Нігілізм — це явище, пов'язане з переоцінкою вищих цінностей, саме тихцінностей, які тільки і наповнюють значенням всі дії і прагнення людей.
Автор трактату «європейський нігілізм» М. Хайдеггер пов'язував нігілізміз смертю християнського Бога, коли цей «християнський Бог» втрачає владу надпризначенням людини. Цікаво, що нігілізм на російській землі також маєрелігійні корені. Думка про смерть Бога лежить в основі всякого обгрунтовуваннянігілізму в Росії.
В 90-х рр. XIXв. в Росії виникає ідейно-політична течія, що одержаланазву «легальний марксизм». Його прихильники друкувалися в дозволенихурядом органах друку. Нерідко вони використовували в своїй критиці ідеологіїнародництва положення марксистом філософії. Видними представниками«легального марксизму» були П. Б. Струве (1870-1944), Н. А. Бердяев(1874-1948), З. Н. Булгаков (1871-1944), М. И. Туган-Барановский (1865-1919).Більшість з них незабаром остаточно порвала з марксизмом і, більш того, всталона шлях його нещадної критики. Філософською основою «легального марксизму»виступало неокантіанство. Виходячи із зіставленняприродознавства ісуспільствознавства, його прихильники відстоювали тезу пронепізнаваність соціальних явищ. «легальні марксисти» приходять до уявлення пронезалежність наукового знання від об'єктивної реальності, про відділення наукивід практики. В результаті переоцінки філософії марксиста «легальні марксисти» прийшлидо того, що вчення про класову боротьбу, про соціалістичну революцію, продиктатуру пролетаріату помилкове в своїй основі. Воно не піддається науковомудоказу. Вчення ж про науковий соціалізм — не більше ніж лжерелігія. Підсумком творчостібільшості, як вже сказано, представників «легального марксизму» став поворот доідеалізму.
 
3. Російська релігійна філософія(Н.Ф. Федоров, Ф.М. Достоєвский, В.С. Солов'їв)
Невід'ємною частиною всесвітнього історико-філософського процесу єбагатовікова історія філософії в Росії.
У вітчизняній філософії, що пройшла самобутній шлях розвитку,відобразився культурно-історичний розвиток Росії. Зародившися пізніше, ніж всусідніх країнах, вітчизняна філософська думка випробувала сильний впливспочатку візантійської і античної думки, потім західноєвропейській філософії.
Вітчизняній філософській думці властиві деякі загальні ознаки.
По-перше, вітчизняна філософія тісно пов'язана з суспільно-політичноюдіяльністю, з художньою і релігійною творчістю. Звідси публіцистичний характербагатьох філософських робіт, автори яких — суспільні діячі, письменники, вчені.
По-друге, вітчизняна філософія не займається спеціально розробкоютеоретико-пізнавальної проблематики, пізнання стає предметом вивчення у зв'язкуз проблемами буття — в цьому бачать онтологізм російській філософії.
По-третє, особливу увагу надається проблемі буття людини, в цьому планівітчизняна думка антропоцентрична.
По-четверте, з проблемою людини тісно зв'язані соціально-історичніпроблеми: проблема значення історії, місця Росії у всесвітній історії.Російська філософія істориософічна.
По-п'яте, російська філософська думка етично орієнтована, про що свідчитьетично-практичний характер вирішуваних нею проблем, велика увага довнутрішнього світу людини. В цілому вітчизняна філософська думка неоднорідна,вказані риси неоднаково представлені в навчаннях різних мислителів.
Слід мати у вигляді, що деякі дослідники виділяють в рамках вітчизняноїфілософії оригінальну російську філософію, по суті релігійно-містичну.
В історії вітчизняної філософської думки виділяють декілька періодів:
1-й — філософська думка Стародавньої Русі X — XVII ст.;
2-й — філософія епохи Освіти (XVIII — почало XIX століття);
3-й — розвиток оригінальної російської філософії (друга третина XIXстоліття — почало XX століття);
4-й — післяжовтневий період (велика частина XXстоліття).
З ухваленням християнства на Русі (988 рік) язичницька міфологія починаєвитіснятися християнським світоглядом, який сприяє зародженню філософії і додаєїй релігійний характер. Проте формула середньовічної думки Заходу «філософія — служниця богослів'я» на Русі малопридатна зважаючи на нерозвиненістьбогослів'я. На формування думки середньовічної Русі помітний вплив надала патристика, особливо навчання представниківКаппадокийськой школи: В. Великого, Р. Нісського, Р. Назіанзіна.
У формуванні вітчизняної філософської думки важливу роль зігралаперевідна література. Важливе значення мала робота візантійського мислителяІоанна Дамаськіна (675-750) «Істочник знання» (особливо перша частина«Діалектика»). Відзначаючи необхідність філософії для обгрунтовуваннярелігійної віри, він дав шість різних визначень філософії. Досліджуючи проблемивідношення Бога і миру (Бог — не тільки Творець, але і Розум миру),співвідношення розумної і плотської душі, Дамаськін раціонально осмислювавспадщину патристики. Творчою переробкою праці В. Великого є і популярний«Шестоднев» Іоанна Екзарха болгарського. Іоанн прагнув з'єднати біблійніуявлення про створення миру в шість днів з античним натурфілософским вченням про стихії. (Бог створив з нічого 4 стихії: землю,повітря, воду і вогонь; з них виникає решта світу). В людині він виділяє двіпізнавальні здібності: відчуття і розум, при цьому розрізняє розум як діяльнумислячу силу і розум. Широке поширення на Русі набули збірки «Бджола»,«Діоптра», «Тямуща Палея», «Ізборники» 1073 і 1076 років. Таким чиномзакладалися основи для формування староруської філософії.
В XI столітті з'являються літопис «Повість тимчасових років», «Слово прозакон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання» Володимира мономаху. Зробіт XII сторіччя слід зазначити творіння Кирила Туровського. У митрополитаІларіона представлена своєрідна філософія історії. Він виділяє два періоди:закону і благодаті, перший підготовчий, другий — це епоха свободи. Русь, щоприйняла християнство, стала «народом Божим», перед яким, — велике майбутнє.
Формування і розвиток вітчизняної філософської думки не уривалося в рокимонгольського ярма. В ХIII-ХIV століттях розвивається агіографічна (життєва) література.За її релігійною оболонкою ховалася сильна і самобутня думка, що дослідилапитання всесвіту. В XV-XVII століттях філософська думка переживає підйом. В цейчас посилюється вплив на неї православної, візантійської і західної думки.Важливої становлячої вітчизняної культури цього періоду є ісихазм (від грец. ісіхія- безмовність) — релігійно-містичне навчання, що культивувало безмовну молитву,духовне зосередження. Один з найбільших представників ісихазма — Григорій Палама, візантійськиймістик XIV століття. Протиставляючи Бога і мир, ісихазм розумів мир як нестворену енергію. Віру в Бога необхіднодоповнити збагненням енергії містичним досвідом, з'єднанням душі і енергії.Ісихазм зробив вплив на найбільшого представника руху «нестяжателей» Нила Сорського(1433-1508) і філософа XVI століття Максима Грека (1470-1556); вплив ісихазмапростежується і в подальшому розвитку російської філософської думки, в їїсхильності до мистико-інтуїтивного пізнання.
Боротьба західних і східно-християнських впливів відобразилася в єресіXV-XVI століть, в боротьбі «нестяжателей» і «іосифлян», в церковному розколіXVII століття, що стали значними подіями в історії вітчизняної духовноїкультури.
В Росії XVI-XVII століть одержала розвиток також суспільно-політичнадумка. Перш за все, ця концепція старика Філофея «Моськва — третій Рим» (першаполовина XVI століття). Відповідно до неї два «Рим» (Стародавній Рим іВізантія) випалини, не прийнявши християнство або змінивши йому. Носіємістинної віри стала Москва — третій і останній Рим. Звідси слідує месіанськароль Москви. В навчанні торкнулися важливі проблеми філософії історії. В ХVIIстолітті Москва стала центром тяжіння для мислителів із слов'янських країн.Хорват Ю. Крижанич (XVII вік) висунув ідею самобутнього слов'янського миру, щопротистоїть іншим культурам. Мислитель розробив фундаментальну класифікаціювсіх видів знання, з'ясовував співвідношення мудрості, знання і філософії,вважав філософію вищим ступенем пізнання і по праву увійшов до ряду вітчизнянихфілософів.
Таким чином, в Стародавній Русі були закладені основи філософськоїкультури, хоча оригінальна філософія ще не одержала розвинену систематичнуформу.
З реформами Петра I починається новий період в історії вітчизняноїфілософії. Відбувається процес розмежування філософії і теології. Розвиваєтьсясвітська, перш за все політична думка. Представники «вченої дружини» Петра(Феофан Прокоповіч, В. Татищев і ін.) теоретично обгрунтовували реформи державиі церкви, передбачаючи ідеї майбутніх «західників». В.Н. Татищев як представникОсвіти, грунтуючись на навчанні філософа-просвітителя Х. Вольфа, критикуєплатонівське вчення про душу. Ідеями Освіти навіяна і його філософія історії, вякій виділяються три етапи «умопросвітлення»: створення писемності, пришестяХриста, книгодрукування. Хоча Росія відстає від Заходу, але йде по тому жшляху, її чекає таке ж майбутнє. До середини XVIII століття складаютьсяліберальне (Д.І. Фонвізін) і консервативне (М. М. Щербатов) напрямисоціально-політичної думки.
Значною подією в культурному житті Росії стало відкриття в 1755 роцімосковського університету. Найактивнішу участь в його створенні бравМ.В.Ломоносов (1711-1765). Будучи природодослідником, він вніс великий внесок урозвиток науки і пропаганду натурфілософії. Основою природних явищ ученийвважав матерію. Вона розуміється їм як елементи і групи елементів — корпускули.Все заповнено матерією, пустки немає. Зміни речей — суть рух матерії. Ломоносоввиділяє три види руху: поступальне, обертальне і коливальне. Рахуючи матеріювічної, Ломоносов формулює закон збереження матерії: «якщо де убуде небагатоматерії, то умножиться у іншому місці». Природа, таким чином, не потребуєбожественного втручання. Не дивлячись на те, що Ломоносов високо цінує гідністьрозуму, він відділяє мир розуму від світу віри, хоча вони і знаходяться в згоді(«правда і віра суть дві сестри рідні»). Ломоносов — деїст. Його навчання знаменує появу в Росії світської натурфілософії.
«мандруючимуніверситетом» називали Г.С. Сковороду (1722-1794), пропагуючого своє релігійно-філософськенавчання в харківській, білгородській і курській губерніях. В центрі йогофілософії — людина як мікрокосмос. Сковорода виділяє три мири: макрокосмос,мікрокосмос (людина) і мир символів (Біблія), що зв'язує великий і малий мир,ідеально виражаючий їх в собі. Вірячи в безмежну можливість пізнання миру, вінпереконаний в тому, що джерелом думки є серце. Навчання Сковородихарактеризують як «містичний символізм», воно передує філософії слов'янофілівXIX століття.
Проблема людини — в центрі уваги письменника і суспільно-політичногодіяча А.Н. Радищева (1749-1802). Грунтуючись на ідеях французькихпросвітителів: теорії суспільного договору, природного права, пріоритетузакону, Радіщев критикує самодержавство і кріпацтво. В сибірському посиланнівін пише трактат «Про людину, його смертність і безсмертя» (1792). ПозиціяРадіщева в трактаті неоднозначна. З одного боку, він досліджує проблемуприродного походження людини, його смертності, спираючись на сучасні йомуфілософські і наукові уявлення, з іншою, визнає безсмертя душі, не зумівшиматеріалістично пояснити походження «розумової здатності». У зв'язку з цимРадіщев доповнює матеріалістичне навчання традиційним релігійно-філософським.
Таким чином, до початку XIX століття засвоюються основні ідеї західноїфілософії, оформляється ряд областей філософського знання. В той же час процесстановлення оригінальної російської філософії ще не завершився. Вирішальну рольтут зіграла німецька класична філософія, перш за все навчання Шеллінга, пізніше- Гегеля, проникаючі до Росії в перші десятиріччя XIX століття. Саме філософіяШеллінга з'явилася однією з складових частин творчого синтезу, в результатіякого починається новий період в історії вітчизняної філософії.
Цей період пов'язаний з оформленням перших філософських течій в Росії:західників і слов'янофілів. Відмінність між ними — перш за все з питання прошляхи історичного розвитку Росії: західники бачили майбутнє Росії в проходженніЗахідній Європі, високо оцінювали діяльність Петра I; слов'янофіли, навпаки,звинувачували Петра в порушенні органічного розвитку Росії, яка володієкультурною своєрідністю; вітчизняна культура вимагає створення православноїфілософії. Відмінності є і з питань онтології і теорії пізнання, але в 30-40-ероки розбіжність ще не була глибокою.
Надалі традицію революційно-демократичної думки в Росії продовжуютьпредставники народництва, чиї лідери П.Л. Лавров і Н.К. Михайловскийзнаходилися під впливом «першого» позитивізму. В цілому в 60- 80-е роки ХIХстоліття наголошується переважання позитивізму і природничонауковогоматеріалізму (І.М. Сеченов, І.І. Мечників). Нове дихання знаходитьрелігійно-філософська думка.
Критика сучасної їм культури і суспільства, релігійно-філософські шуканняхарактерні для творчості великих російських письменників Ф.М. Достоєвского іЛ.Н. Товстого. В центрі роздумів Ф. М. Достоєвского (1821 — 1881) знаходитьсялюдина, його суперечливе єство. Буття людини — це, перш за все, етичне буттяособи, буття вибору між добром і злом. Свобода вибору розуміється в християнськомузначенні. Людина, в єстві, вільна, але ця свобода може привести досамообожнювання і свавілля («пожити по своїй дурній волі»). Справжня свободапов'язана з Богом, із злиттям з ним через любов («любитимеш всяку річ ітаємницю спіткаєш в речах»). Відмова від свободи на користь «хліба» породжуєрабство і пустку. Достоєвский — критик соціалістичногоутопізму. Він протиставляє соціалізму мирне об'єднання вищих шарів суспільстваз «грунтом», російським народом («почвенничество»). Його християнська антропологія передбачає ідеїекзистенціалізму і персоналізму у вітчизняній і зарубіжній філософії.
Л.Н. Толстой (1828 -1910) виступає як критик культури, закликає до«опрощенні». В своїй «Сповіді» він описує духовну кризу, що охопило йоговідчуття безглуздя життя. Не знайшовши значення в науці, раціональному знанні,Товстої звертається до віри. Виступаючи як релігійний реформатор, він виходитьза рамки християнської традиції. Особа розчиняється на загальному початку(житті, розумі). Релігію, як і інші форми культури і знання, він підпорядковуєморалі. Ядро етичної системи — непротивлення злу насильством. Моральнапроповідь Товстого зробила помітний вплив на розвиток вітчизняної культури.
Свого щонайвищого розвитку російська філософська думка досягає в другійполовині XIX — нач. XX століття, коли з'явилисяпередумови для утворення філософських систем. Одна з перших і найзначнішихсистем представлена філософією В.С. Соловьева.
Володимир Сергійович Солов'їв (1853 — 1900) — найбільший російськийфілософ, що систематизував в своєму навчанні результати попереднього розвиткувітчизняної філософії. Основні роботи — «Критика відвернутих почав»(1880),«Читання пробоголюдяність» (1878-1881), «Виправдання добра»(1897). Він вперше вросійській філософській традиції створив самостійну теософську систему,засновану на ідеях християнства і німецького діалектичного ідеалізму. Йогобезпосередні попередники у вітчизняній філософії — слов'янофіли.
В творчій діяльності Соловьева важливе місце займає проект возз'єднанняцерков, спроби його здійснення. Філософ бачить в світі протистояння двохспокус: спокуса Заходу — «безбожна людина», спокуса Сходу — «нелюдянебожество». Покликання Росії — це «покликання релігійне у вищому значенні цьогослова». Воно полягає в об'єднанні церков. Солов'їв пропонує проект всесвітньоїтеократії, в якій очолюючу роль грала б католицька церква (теократія — політична система, заснована на правлячій ролі церкви). Проявляючи симпатії докатолицизму, Солов'їв закликав до національного самозречення в ім'я загальнолюдськоїзадачі, займаючи, таким чином, особливе місце в історичній суперечціслов'янофілів і західників. Останніми роками життя він розчарувався в своїйтеократичній утопії, ним опановують думки про кінець історії. («три розмови провійну, прогрес і кінець всесвітньої історії» (1900)).
Солов'їв відроджує філософію усеєдності, яка йде своїми коренями уфілософію досократиків, в старогрецькі культи. Це особливий вид релігійноїфілософії, в центрі якої вчення про Абсолют як «усеєдності». Абсолют, на відмінувід християнського Бога-Творця, є основою становлення миру, пов'язаний зсвітом. Він породжує «інше» — мир, щоб проявити себе в ньому. Але мир — ценедосконале буття. Природі властива ворожнеча, прагнення до самоутвердженняокремого буття. В той же час природа не відрізняється принципово від Бога, цетільки інша комбінація елементів, менш вчинена. Реальний мир виникає врезультаті втрати кожною окремою істотою безпосереднього зв'язку з Богом.Початкова єдність порушується. Воно виявляється тільки через людство, в якомузберігається «вічна душа миру». Людство, таким чином, це боголюдяність.
Вчення пробоголюдяність, проособливу роль людини — важлива складова частина філософії «всеєдності». У філософії Соловьева важливу рольграє поняття «душу миру», що бере почати у філософії Платона і неоплатонізмі. Мир, відпавшивід Бога, розпався на безліч ворогуючих елементів. Його рятує від руйнування«світова душа», вона «сущий суб'єкт тварного буття». Ця «душа», через свій зв'язок з Богом,прагне відновити втрачену єдність. Вся еволюція миру — це прагнення «душі»подолати хаос і возз'єднувати мир, недосконалий і вчинений. Торжество Софії(Божественної премудрості) означає відновленнявсеєдності. Але розуміння Софії у Соловьевамістичне. Разом з тим його вчення про Софію відкриває традицію софіології в російськійрелігійній філософії.
Підкреслюючивсесвітню місію людини, Солов'їв, проте розчиняє особу в загальності людства.Первинна реальність є людство, а не окрема особа? людство є істота, що стаєабсолютним через загальний прогрес. Його цікавить тема «людства в цілому»,званому «усеєдноюособою». Зусиллямлюдства (через одухотворення людини, розвиток свідомості, засвоєннябожественного початку) відновлюється втрачене всеєдність. В цьому значення історичного процесу. НавчаннюСоловьева властивий еволюційно-історичний погляд на буття. Для відновлення всеєдностіважливе зародження єдності між підлогами. Любов — найважливіша рушійна силарозвитку.
Відновленнявсеєдності — цеторжество добра. Солов'їв вірить в позитивну силу добра. Зло — лише недолікдобра. В кінці життя мислитель приходить до думки про більш глибокі підставизла в світі. Він також підкреслює важливу роль краси в процесі відновлення всеєдності.Мистецтво повинне продовжувати художню справу, почату природою. Філософзатверджує позитивний ідеал єдності істини, добра і краси.
Ідея «всеєдності» має свій гносеологічнийаспект. Солов'їв розвиває запропоновану слов'янофілами концепцію «цільногознання», що припускає єдність знання і віри. Вона робить можливим і раціональне,і досвідчене пізнання. Солов'їв підкреслює значення інтелектуальної інтуїції якпервинної форми цільного знання. «Всєєдінство» не зрозуміло тільки засобаминаукового пізнання. Філософія — цей цілісний роздум про світ, що сполучаєтеоретичне пізнання і практику етичного життя. Основу "істинноїфілософії" Солов'їв бачить в містицизмі. Вчення про пізнання В.Соловьеваприпускає інтеграцію різних видів пізнання в єдине ціле.
ФілософіяВ.Соловьева, його творчість як поета-символіста сприяли відродженню інтересу дорелігійно-філософської думки в Росії. Навчання російського мислителя починаєтрадицію філософії всеєдностів Росії, серед представників якої Сергій і Євгеній Трубецкие, С.Н. Булгаков,Л.П. Карсавін, П.А. Флоренській. Значна роль Соловьева і в становленні феноменаросійського космізма.
ВідродженаСоловьевим філософія всеєдностімає тривалу історичну традицію. Її створювали деякі середньовічні філософи, Н.Кузанській. Для вітчизняної філософії всеєдності характерні: зближення Бога іМиру і тяжіння до пантеїзму, прагнення з'єднати релігію, науку і мораль увченні про Софію (софіологія).
Зфілософією всеєдностіпов'язана і значуща для вітчизняної філософії і науки традиція російського космізма. Російський космізм — особливий світогляд, що одержаврозвиток в XIX — XX століттях. Його ознаками вважаються:
1) розгляд миру, космосу як єдиного цілого, людини — в нерозривномузв'язку з космосом;
 2) активно-еволюціоністське розуміння космосу, в розвитку космосувирішальну роль грає творча активність людини, у зв'язку з чим передбачаєтьсяперетворення людини;
3) підкреслення ролі науки в перетворенні космосу;
4) визнання необхідності з'єднання зусиль людей, єдності («соборності»)людства. В ідеології космізма важливе місце займають ідеї подолання смертностілюдини, освоєння космосу, любові як зв'язуючої і перетворюючої сили. Увітчизняному космізмі виділяють релігійно-філософський космізм (В. Соловьев ітрадиція всеєдності, Н. Федоров, Н. Бердяєв) і природничонауковий (Н. Розуму,До. Циолковській, А. Чижевській, В. Вернадській).
Один з найяскравіших представників релігійної течії в космізме — Н.Ф.Федоров (1829-1903). В роботі «Філософія загальної справи» він представиворигінальну релігійну утопію. Мислитель підкреслює, що «людство покликане бутизнаряддям Божим в порятунку миру». В навколишньому нас Всесвіті переважаютьхаос і ворожнеча, ведучі до руйнування. Зупинити цей процес можна, перетворюючимир на основі з'єднання науки і релігійної віри, подолання «небратерських»відносин між людьми, об'єднання їх навкруги проекту «Загальної Справи».Порятунок миру — задача самого людства. Рішення цієї задачі припускає науковеуправління природою, подолання кінцівки в часі і просторі: освоєння новихсвітів в космосі і влада над смертю. Особливо оригінальна ідея поетапноговоскресіння всіх предків на основі використовування наукових досягнень. Лишеусунувши несправедливість по відношенню до предків, можна подолатироз'єднаність і досягти загального блага.
На початку ХХ століття в духовній культурі Росії відбувається світогляднийповорот — «релігійно-філософське відродження» (В. Зеньковській). Відматеріалізму до релігійного пошуку звертаються такі крупні філософи, як Н.Бердяєв, З. Булгаков, З. Франк. Виникають релігійно-філософські суспільства. Цейповорот в свідомості частини інтелігенції оформився в збірці «Віхи».
Релігійне відродження в Росії загострило суперечки філософівідеалістичного і матеріалістичного напрямів. Останнє представлене в першу чергумарксизмом, в розповсюдженні якого в Росії в кінці XIX століття велику рользіграв Г.В. Плеханов (1856- 1918), один з найбільших філософів-марксистів.Плеханов займався проблемами історії філософії, етики, естетики, теоріїпізнання і матеріалістичного розуміння історії.
З середини 90-х років XIX століття визначаючу роль в розвиткувітчизняного марксизму грає В.І Ленін (1870-1924). Він займався в основномупроблемами соціальної теорії і практики: розробив теорію імперіалізму як вищоїстадії капіталізму, теорію соціалістичної революції.
Новий етап в історії вітчизняної філософії починається після революції1917 року. Філософія марксизму стала складовою частиною офіційної ідеології.Представники інших напрямів або емігрували (С.Л. Франк, И. Лосский і інші), абобули репресовані і загинули (П.А. Флоренській, Р. Шпет). В 1922 році з Росіїбув відправлений «філософський пароплав», на якому були вислані десятки ведучихфілософів і діячів культури. Оригінальна вітчизняна філософія емігрувала.
В Радянському Союзі в 20-30-е роки формувалися офіційні стандартиінтерпретації філософії діалектичного і історичного матеріалізму, процесконтролювався партією і державою. Так, боротьба механістів і діалектиків закінчилася перемогоюостанніх, але в 1931 році вони були оголошені «меншевиціким ухилом». Деякепожвавлення філософської думки починається з середини 50-х років. В той же часв історії радянської філософії гідне місце займають яскраві дослідники: А.Ф.Лосев, В.Ф. Асмус, Э.В. Ильенков і ін. З кінця 80-х років починається процесповернення емігрантської частини вітчизняної філософії ХХ століття,відкривається можливість відновлення втраченої єдності національної культури.З'явилися передумови для подальшого розвитку філософії, яка є творчий пошуквільної особи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Алексеев П.В.,Панин А.В. Філософія: Підручник. — 3-е изд., перероблене і дополненое — М.: ТК Велбі, Ізд-воПроспект, 2003. — 608 з.
2. АндрейченкоГ.В., Грачева В.Д. Філософія. Підручник. — Ставрополь: Ізд-во СГУ, 2004. — 245з.
3. Балашов Л. Е.Філософія: Підручник. 2-а редакція, із змінами і доповненнями.- М.; 2005. — 672з.
4. Канке В А.Філософія, Історичний і систематичний курс: Підручник для вузів. — М., 2003.
5. Смірнов І. Н.,Тітов В. Ф. Філософія: Підручник для студентів вищих учбових закладів. Виданнядруге, виправлене і доповнене.- М.:2004.- 288 з.
6.Спиркин А.Г. Філософія: Підручник для технічних вузів. — М.: Гардаріки, 2004. — 368 з.
7.Панарина А.С. Філософія історії: Навчань. Допомога — М.: Гардаріки, 2004. — 432з.