Міністерство освіти УкраїниКафедра філософії
РЕФЕРАТ
З логіки на тему:
«Поняття про аргументацію.Структура аргументації. Види аргументації»Київ, 2010
Поняття про аргументацію.Структура аргументації. Види аргументації
доведення аргумент фактаксіома
Мислення людинипідкоряється логічним законам і протікає в логічних формах незалежно від наукилогіки. Вона є лише наслідком існування певного закономірного стану речей і єйого систематизоване і упорядковане відображення. Так як для фізики причиною їївиникнення є закони Всесвіту, так логіці передують закони мислення. Як фізика,вона знаходиться в постійному становленні і розвитку, тому що можливості іпредмет її дослідження і відображення безмежно широкий, і не пізнаний. Багатолюдей мислять логічно, не знаючи правил логіки, так само як для падіння (комусьабо чомусь) необов’язково знати закони тяжіння або для розмови – закониграматики.
Логіка – наука про мислення. Назва її походить відгрецького слова logos – “думка”, “слово”, “закон” і т.д. Термін “логіка”вживається також для позначення закономірностей об’єктивного світу (наприклад“логіка фактів”, “логіка речей” і т.д.); для позначення строгості,послідовності, закономірності процесу мислення (“логіка мислення”, “логікаміркування”). Закономірний характер мислення є своєрідним відображеннямоб’єктивних закономірностей. Логіки мислення є відображення логіки речей(змістовно). Але на відміну від інших наук, вивчаючих мислення людини,наприклад, фізіології вищої нервової діяльності чи психології, логіка вивчаємислення як засіб пізнання. Логіка, яка вивчає пізнавальне мислення ізастосовується як засіб пізнання, виникла і розвивалась як філософська наука ів теперішній час являє собою складну систему знань, що включає дві відносносамостійні науки: логіку формальну і логіку діалектичну (усне пояснення).
Як самостійна наукалогіка склалася більше двох тисяч років назад в ІV ст. до н.е. Її засновником єдавньогрецький філософ Аристотель (384-322 рр. до н.е.). В своїх працях, якіотримали назву “Органон” (грец. “знаряддя пізнання”), Аристотель сформулювавосновні закони мислення: тотожності, протиріччя і виключеного третього – описавважливі логічні операції, розробив теорію поняття і судження, змістовнодослідив дедуктивний (силогістичний) умовивід.
Подальший розвитоклогіки пов’язаний з іменами таких видатних філософів як Р.Декарт, Г.Лейбніц,І.Кант. Р.Декарт (1569-1650) розробив ідеї дедуктивної логіки, сформулювавшиправила наукового дослідження. Г.Лейбніц (1646-1716) сформулював закондостатньої підстави, висунув ідею математичної логіки. В другій половині ХІХст. в логіці починають широко застосовуватися математичні методи обчислення.Цей напрямок розроблений в працях Д.Буля, І.С.Джевонсонц, П.С.Порецкього,Г.Фреге, Ч.Пірса, Б.Россела, Я.Лукашевича та ін. математиків і логіків.Теоретичний аналіз дедуктивних міркувань методами ви числення з використаннямформалізованих мов отримав назву математичної, чи символічної логіки.Символічна логіка включає багато “логік”, таких як: багатозначна логіка,модальна логіка, ймовірнісна і часова логіка. Особливе значення дляправознавства має деонтична логіка, яка досліджує структури мови наказів(приписів), тобто висловлювань зі значенням “обов’язково”, “дозволено”,“заборонено” і т.д., які широко використовуються в юриспруденції.
Виділяють ще окрімформальної логіки діалектичну логіку, яка вивчає не самі форми мислення, амислення в його виникненні, зміні, розвитку.
Вперше розроблена вонабула Гегелем (1770-1831). Методологічні принципи, які формуються на основідіалектичного підходу виявляють об’єктивність і всебічність розгляду предмету,принцип історизму, роздвоєння єдиного на протилежні частини, сходження відабстрактного до конкретного, принцип єдності історичного і логічного і ін. Цідві логіки доповнюють одна одну.
Мислити логічно – це значить мислити точно і послідовно, недопускаючи протиріч в своїх міркуваннях, вміти викривати логічні помилки. Ціякості мислення мають велике значення в будь-якій області наукової і практичноїдіяльності, в тому числі і в роботі юриста, яка потребує точності мислення,обґрунтованості висновків. Міркування, в яких відсутні строга логіка,непослідовність і протиріччя, ускладнюють справу, і можуть стати причиноюсудової помилки.
Знання логікидопомагає юристу підготувати логічно вибудовану, добре аргументовану промову,викрити протиріччя в показах потерпілого, свідків, звинуваченого, спростуватинеобґрунтовані доведення своїх опонентів, побудувати судову версію, намітитилогічно витриманий план огляду місця події; без суперечностей, послідовно іобґрунтовано скласти офіційний документ і т.д. Все це має важливе значення вроботі юриста, яка спрямована на закріплення законності і порядку. Крім тогознання логіки підвищує культуру мислення, виробляє навики мислити більш“грамотно”, розвиває критичне мислення до своїх і чужих думок і тим більше вонапотрібна, ніж професійнішим юристом потрібно бути. Складання законів, правовихактів, іншого роду документів, які мають особливе значення неможливе беззастосування логіки. Досвідченим юристам неважко знайти “логічні дірки” взаконах, що допомагає їм опираючись на слабкі місця в законі успішно вести своюсправу. Це і недолік, і професійна удача. Недолік зі сторони недосконалогологічного складання законів в суджень і висловлювань, якими і можескористатися, наприклад, юрист-адвокат. Логіка допомагає широкому знаннюзаконів виведення із певного ряду законів нового погляду на речі, якірозглядаються і які керуються законом.
Це лише деякі прикладиширокого застосування логіки в роботі юриста і не вичерпують собою практичногозастосування логіки в роботі юриста.
Будь-яке судження, висловлене прощо-небудь, є або істинним або хибним. Тому для того, щоб воно було сприйняте якістинне, необхідно переконатися у його істинності. Або, навпаки, переконатися уйого хибності і не сприймати як істинне.
В істинності деяких положень можнапереконатися шляхом безпосереднього співставлення їх з дійсністю, у процесіпрактичної діяльності. Але таким чином перевірити істинність того чи іншогоположення можна далеко не завжди. Так, наприклад, істинність суджень про факти,що мали місце раніше, може бути встановлена і перевірена лише опосередковано,логічно, оскільки під час пізнання таких фактів, вони вже не існують вдійсності і тому не можуть бути сприйняті безпосередньо.
Доведення — це процес думки, що полягає в обґрунтуванніістинності якогось положення за допомогою інших положень, істинність яких встановленараніше.
Наприклад, якщо нам необхідно довестиістинність судження про те, що “Ненавмисне вбивство є діяння суспільнонебезпечне”, то ми наводимо два судження, істинність яких встановлена раніше:
1) — який злочин є діяння суспільнонебезпечне.
2) Ненавмисне вбивство є злочин.
І за правилами категоричногосилогізму виводимо істинність судження.
Доведення є умовивід. У наведеномуприкладі воно представлене у вигляді одного умовиводу. У більшості ж випадківдоведення є складними, і складаються з багатьох умовиводів.
Термін “доведення” вживається у кількохзначеннях:
1. Доведення — це факти, за допомогоюяких обґрунтовується істинність того чи іншого положення.
2. Доведення — позначення джерелданих про факти, наприклад, літописи, оповіді очевидців, мемуари тощо.
3. Доведення — процес мислення,логічний процес обґрунтування істинності одного судження за допомогою іншихсуджень.
Саме у цьому значенні термін“доведення” вживається у формальній логіці. Вона вивчає доведення як процесмислення.
Не слід плутати такі поняття, як“доведення” і “судовий доказ”, якими користується сучасна юридична наука іпрактика.
Судовий доказ — це специфічна формапізнання істини під час розслідування і розгляду кримінальних справ. Судовийдоказ не зводиться до логічного доведення, поняття ці не тотожні. Судовий доказ- поняття ширше, ніж поняття “логічне доведення”.
Логічне доведення — це розумовадіяльність, це розумовий процес обґрунтування однієї істини за допомогою іншихістин. До того ж логічне доведення відбувається за допомогою однієї лишелогіки. А судовий доказ користується не лише законами діалектики, а й підлягаєпід юридичні закони.
І. Теза доказу.
Будь-який доказ припускає наявністьположення (тези), яке необхідно довести. Якщо відсутня теза, то нічого йдоводити. Теза може бути сформульована як на початку доказу, так і в будь-якийінший його момент. У процесі доведення тезу можуть позначати словами “Ось моятеза”, “ось моя позиція”, “положення, яке я доводжу, полягає ось в чому” тощо;а можуть не позначати взагалі.
Часто доведення є складним;доводиться не одне, а кілька положень. У складному доказі слід розрізняти основнутезу, і підлеглі, часткові тези.
Основна теза — положення, якомупідлягає обґрунтування ряду інших положень.
Часткова теза — положення, яке стаєтезою лише тому, що за її допомоги доводиться основна теза. Часткова теза,будучи доведеною, сама стає потім аргументом для обґрунтування основної тези.
2. Аргументи
Довести тезу означає навести такісудження, які були б достатніми для обґрунтування істинності або хибностівисунутої тези. Як аргумент для доказу тези може бути наведена всяка істиннадумка, якщо тільки вона пов’язана з тезою, обґрунтовує її.
Основні види аргументів:
1. Факт — явище або подія, що маютьмісце в дійсності. Факт, який правильно відображений у судженні, служитьаргументом у доказі.
Самі факти мовчать. Їх пояснюютьлюди. Той самий факт може пояснюватися по-різному. Для того, щоб факти булиправильно пояснені, необхідно підходити до них діалектично, розглядати неізольовано, а у взаємозв’язку.
Щоб факти виконували роль аргументів,необхідно брати не окремі факти, а всю сукупність фактів, що стосуютьсярозглядуваного питання, без будь-якого винятку. Всяка односторонність у відборій дослідженні фактів приводить до нерозуміння суті фактів, до їхньоговикривлення.
2. Закони — наслідок тривалогопроцесу пізнання. До кожного нового положення, що є законом, висуваютьсяособливі вимоги, воно має бути доведене як закон і залучене до активноїперевірки практикою.
Закон науки — це особливого родуістини; вони відрізняються від інших знань як за змістом, так і за формою їхвідкриття. Закони науки є відображенням законів об’єктивного світу. Вонивиражають загальні, необхідні зв’язки, що повторюються між явищами.
Посилання на закон науки є важливимаргументом.
Юридичні закони — щоб факти сталиаргументами, необхідно визначити їхнє юридичне значення, а для цього фактимають бути співставлені з нормою права.
3. Аксіоми — положення, якіприймаються без доведення.
Істинність аксіом, що перебувають воснові доведення, не засвідчуються в кожному окремому випадку, тому щоперевірка їхньої істинності проводилася раніше і їхня істинність підтверджуєтьсябагатовіковою практикою людини.
У суспільних науках аксіоми як основадоказу майже не застосовуються. Вони широко використовуються у математиці,механіці та інших галузях природознавства.
4. Визначення понять — розкриваєзміст поняття, містить ознаки, що виражають сутність предметів. Якщо висунутеположення неодмінно випливає із наведеного як аргумент визначеного поняття, товоно визнається доведеним.
Але аргументом може бути не всякевизначення. Щоб визначення могло бути використане для обґрунтування тези, вономає бути істинним, загальноприйнятим, утвердженим у науці. Оспорюваневизначення, яке не визнається всіма, потребує уточнення, не може бутиаргументом; таке визначення саме має бути доведене.
Також як аргументи доказу широковикористовуються й іншу раніше доведені наукові положення, теорії, принципитощо.
3. Демонстрація
Демонстрація — це не якесь окремесудження, наявне в доказі, окрім суджень, у яких виражені теза й аргументи, аспосіб зв’язку тези й аргументів доказу.
Теза й аргументи самі собою, позалогічним зв’язком одне з одним, ще не є доказ. Аргументи набувають певногозначення для тези лише тоді, коли ми виводимо з них тезу. Процес виведення тезиз аргументів і є демонстрація. Вона виражається завжди у формі умовиводів. Томубудь-який доказ є умовиводом. Але звідси не випливає, що доказ — якийсь видумовиводів, не можна робити висновок про те, що доказ є нова, окрім понять,суджень і висновків, форма мислення.
Доказ — це засіб обґрунтування знаннявже відомого, форма виправдання нової істини. У доказі ми йдемо від тези доаргументів, вибору аргументів передує знання того положення, для якого мипідшукуємо підстави. У процесі умовиводу наша увага зосереджується на запитанніпро те, що випливає із цих засновків. у доказі ж головним для нас є запитанняпро те, чи дійсно це випливає.
Оскільки умовивід може бути якдедуктивним, так і індуктивним, то й доказ за способом логічного зв’язку тези йаргументів може відбуватися або у формі дедуктивного, або у формі індуктивногоумовиводу.
Аргументаціяу найбільш широкому розумінні слова — це процес обґрунтування людиною певногоположення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в йогоістинності, слушності.
Обґрунтування може здійснюватисярізними способами:
♦ положення можуть бути обґрунтованішляхом безпосереднього звернення до дійсності (експеримент, спостереженнятощо). Саме такий спосіб дуже часто застосовується у природничих науках;
♦ обґрунтування може бутиздійснене за допомогою вже відомих положень (аргументів) шляхом побудови певнихміркувань (доказів). У цьому випадку людина також певним чином звертається додійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Такий спосіб переважнопритаманний гуманітарним наукам.
У структурі аргументації другого типувідрізняють:
♦ тезу;
♦ аргументи;
♦ форму (схему).
Теза — це положення, яке необхідно обґрунтувати.
Аргументи — це твердження, задопомогою яких обґрунтовується теза.
Форма, або схема аргументації, — цеспосіб, який застосовується для обґрунтування тези.
Аргументація за формою може бути:
♦ дедуктивною;
♦ недедуктивною(правдоподібною).
Дедуктивна аргументація — цеаргументація, яка будується за схемами дедуктивних міркувань.
Дедуктивна аргументація, як правило,будується на підставі аргументів, які були прийняті раніше. Якщо вам вдалосядедуктивно обґрунтувати тезу, то вона набуває такого ж статусу достовірності,як і аргументи, з яких вона виводиться.
Дедуктивна аргументація єуніверсальною. її можна застосовувати під час обговорення різноманітних проблему будь-якій аудиторії. Однак при цьому треба пам'ятати вислів Аристотеля: «Неслід вимагати від оратора наукових доведень, так само, як від математика неслід вимагати емоційного переконання».
Хоча дедуктивна аргументація є доситьсильним способом переконання, однак застосовувати її слід цілеспрямовано.Спроба побідувати таку аргументацію в тій області або для такої аудиторії, девона не є придатною, може привести лише до ілюзії переконання. Супротивниклегко розкритикує подібне обґрунтування .
Недедуктивна (правдоподібна) аргументація— це аргументація, яка будується за схемами недедуктивних (правдоподібних)міркувань.
Характерною рисою правдоподібноїаргументації є те, що теза тут завжди має ймовірний характер і потребуєподальшої перевірки. Істинність аргументів в такій аргументації ще не гарантуєістинності тези, при детальнішому аналізі вона може виявитися хибною.
Приклад: «Усі сини спадкоємця є йогонащадками; усі нащадки спадкоємця є спадкоємцями, які не можуть бути позбавленіспадку; отже, всі сини спадкоємця є його спадкоємцями, які не можуть бутипозбавлені спадку».
Теза — «Усі сини спадкоємця є йогоспадкоємцями, які не можуть бути позбавлені спадку».
Аргументи — «Усі сини спадкоємця єйого нащадками»; «Усі нащадки спадкоємця є його спадкоємцями, які не можутьбути позбавлені спадку».
Форма (схема) — дедуктивнааргументація.
Поняття «аргументація» тіснопов'язане з поняттям «суперечка». Саме в суперечках найчастіше застосовуютьрізні види аргументацій.
Суперечка — це процес обмінупротилежними думками.
Обов'язковими учасниками суперечки,а, отже, й аргументативного процесу, є:
♦ пропонент;
♦ опонент;
♦ аудиторія.
Пропонент — це той, хто висуває,обстоює певну тезу.
Без пропонента не може бути аніспору, ані аргументативного процесу, оскільки спірні питання не виникають самісобою, вони повинні бути кимось сформульовані і поставлені на обговорення.Пропонент може висловлювати власну думку або представляти колективну позицію зтого чи іншого питання.
Опонент — це той, хто заперечує,піддає сумніву істинність або слушність тези, яку висунув пропонент.
Опонент може бути безпосередньоприсутнім і особисто брати участь у спорі. Але можливою є ситуація, колиопонент безпосередньо не бере участі в аргументативному процесі.
Аудиторія — це колективний суб'єктсуперечки. Однак вона не є пасивною масою людей, це колектив, який має своїпереконання, свої позиції, точки зору з приводу питання, що обговорюється.
Аудиторія є основним об'єктомаргументативного впливу в спорі.
Можна виділити кілька класифікаційсуперечок. По-перше, суперечка за формою може бути:
♦ дискусією;
♦ диспутом;
♦ полемікою;
♦ дебатами.
Дискусія (лат. сіізсиззіо —дослідження, розгляд) — це публічна суперечка, мета якої полягає у з'ясуванні іпорівнянні різних точок зору, у знаходженні правильного рішення спірного питання.
Дискусія вважається ефективнимзасобом переконання, тому що її учасники самі приходять до певного висновку.
Диспут (лат. йізриіаг — міркувати) —це публічна суперечка з приводу наукового або суспільно важливого питання.
Спочатку словом «диспут» позначалипублічний захист наукового твору, який писали для отримання вченого ступеня.
Полеміка (грец. роїетісоз — ворожий,войовничий) — це суперечка, де є конфронтація, протистояння, протиборствосторін, ідей, думок. У зв'язку з цим її можна визначити як боротьбу принциповопротилежних думок з якогось питання, як публічну суперечку з метою захисту,відстоювання своєї точки зору і спростування протилежної.
З цього визначення випливає суттєварізниця між полемікою, з одного боку, та дискусією і диспутом — з іншого.
Якщо учасники дискусії або диспуту,відстоюючи протилежні думки, намагаються дійти консенсусу, якоїсь єдиної думки,знайти спільне рішення, встановити істину, то мета полеміки зовсім інша. Тутпотрібно одержати перемогу над супротивником, відстояти і захистити свою власнупозицію.
Дебати (франц. йеЬаі — суперечка) —це суперечки, які виникають при обговоренні доповідей, виступів на зборах,засіданнях, конференціях тощо.
Окрім наведеної вище, існують такожінші класифікації суперечок. Так, залежно від мети, розрізняють такі видисуперечок:
♦ суперечка заради істини;
♦ суперечка заради переконання;
♦ суперечка заради перемоги;
♦ суперечка заради суперечки.
Суперечка заради істини (діалектичнасуперечка) у чистому вигляді зустрічається рідко. У такій суперечці дужестаранно підбираються та аналізуються доводи тих, хто сперечається, ретельнооцінюються позиції та точки зору протилежних сторін, тобто, по суті, ведетьсяспільне дослідження істини. Такий спір можливий лише між компетентними,освіченими в даній проблемі людьми, які зацікавлені в її вирішенні. Як зазначаввідомий філософ та логік СІ. Поварнін — цей вид суперечки «дає, окрімбезперечної користі, істинну насолоду і задоволення і є насправді «розумовимбенкетом»}
Завданням суперечки може бути нетільки перевірка істинності якогось положення, а й переконання іншої людини. Уцьому випадку говорять про суперечку заради переконання. Тут важливо зазначитидва моменти. Людина може переконувати іншу людину або тому, що сама щиро віритьу те, що є предметом переконання, або ж тому, що «так треба» з огляду на певніобставини, хоча вона сама насправді не поділяє думку, яку відстоює.
Метою суперечки також може бути недослідження чи переконання, а перемога. У цьому випадку говорять про суперечкузаради перемоги. Мотиви проведення такого спору можуть бути різними. Одинвважає, що відстоює справедливість, інший — захищає суспільні інтереси, третійнав'язує свою думку, тому що у нього великий життєвий досвід і він знає, як маєбути, четвертому потрібно самоутвердження тощо. Головне завдання, що стоїтьперед сперечальниками в цьому випадку, полягає у тому, щоб «узяти гору» над«супротивником» за будь-яку ціну, використовуючи будь-які методи. Такусуперечку іноді називають ще єристичною суперечкою.
Досить часто зустрічається такий видспору, як суперечка заради суперечки. Це своєрідне «мистецтво для мистецтва»,своєрідний «спорт». Для людей, які ведуть подібний спір, все одно про що, з кимі з якою метою сперечатися. Головне для них — перебувати в стані сперечання.«Такий «спортсмен», — пише СІ. Поварнін, — часто не розбирає, заради чогопотрібно сперечатися, а заради чого не потрібно. Радий сперечатися про все і збудь-ким, і чим парадоксальніша, чим важча думка, яку обстоюють, тим вона інодідля нього стає ще привабливішою».2
За кількістю осіб, що беруть участь вобговоренні проблемних питань, виділяють три види спорів:
♦ суперечку-монолог (людинасперечається сама з собою, це так званий внутрішній спір);
♦ суперечку-діалог(сперечаються дві особи);
♦ суперечку-полілог (спірведеться кількома особами).
У свою чергу суперечка-полілог можебути:
♦ масовою (усі присутні берутьучасть в спорі);
♦ груповою (спірне питаннявирішує окрема група осіб у присутності всіх учасників).
І, нарешті, за способом веденняборотьби думок суперечки поділяють на:
♦ усні;
♦ письмові.
Усна форма спору передбачаєбезпосереднє спілкування конкретних осіб. Такі суперечки, як правило, обмеженіза часом і замкнені в просторі: проводяться на конференціях, засіданнях,заняттях тощо.
Письмова форма суперечки передбачаєопосередковане спілкування учасників спору. Такі суперечки більш тривалі зачасом, ніж усні.
Доказова аргументація — це не щоінше, як доведення. Доведення можна визначити як встановлення істинності тези звикористанням логічних засобів за допомогою аргументів, істинність яких ужевстановлена. Формою такої аргументації повинно бути дедуктивне міркування. Тезав цьому випадку — достовірне твердження.
Слід зазначити, що термін «доведення»у логіці й у праві має зовсім різні значення.
Якщо в логіці «доведення» — це процесвстановлення істинності тези логічними засобами, то в процесуальному праві цейтермін застосовується, принаймні, у двох основних значеннях:
♦ для позначення фактичнихобставин, які фіксують суттєві характеристики кримінальної або цивільної справи(наприклад, погроза обвинуваченого на адресу потерпілого; сліди, які булизалишені на місці вчинення злочину тощо);
♦ для позначення витоківінформації про фактичні обставини, що стосуються справи (наприклад, заявисвідків, письмові документи тощо).
Однак вимога обґрунтованості,доказовості висувається також і до судочинства: судове рішення з кримінальноїабо цивільної справи вважатиметься правочинним, якщо воно отримало всебічне іоб'єктивне обґрунтування в ході судового розгляду. Застосування з цією метоюлогічних доведень є в деяких випадках дуже ефективним засобом.
Іншим видом аргументації є недоказовааргументація.
Виділяють три види недоказовоїаргументації:
♦ Перший вид: істинністьаргументів, зокрема, деяких з них, не встановлена, тобто всі аргументи абодеякі з них не є достовірними твердженнями, форма аргументації — дедуктивнеміркування; теза — правдоподібне твердження.
♦ Другий вид: аргументи єдостовірними твердженнями, тобто їх істинність уже встановлена; формааргументації — недедуктивне (правдоподібне) міркування; теза — правдоподібнетвердження.
♦ Третій вид: аргументи не єдостовірними твердженнями; форма аргументації — недедуктивне (правдоподібне) міркування;теза — правдоподібне твердження.
З'ясуємо вид аргументації щодо перевиховуваннязлочинців давньогрецького філософа Платона, який міркував приблизно так:
Накресліть на піску коло. Воно не єдосконалим і, звичайно, відрізняється від ідеального кола. Але ж так легко,дивлячись на нього, уявити собі ідеальне коло і побудувати щодо нього точнунауку. Чому ж цей метод, який є досить простим, не застосувати також і долюдського суспільства. Злочинцеві треба сказати, що він злочинець, і показати,що це дуже погано. Він одразу ж перестане бути злочинцем і на перший план вийдейого ідеальна людська поведінка.
Це обґрунтування можна віднести дотретього виду недоказової аргументації.
Його форма — недедуктивне(правдоподібне) міркування, а саме — аналогія предметів; аргументи не єдостовірними твердженнями, а отже, і теза, що висувається, може мати такожтільки правдоподібний характер.
Пряма аргументація — це обґрунтування, спрямоване від аргументів до тези. Теза безпосередньо обґрунтовуєтьсяаргументами.
Непряма аргументація — це обґрунтування, в якому істинність тези обґрунтовується шляхом встановлення хибностіантитези.
Непряма аргументація буває двохвидів:
♦ апагопчна аргументація;
♦ розділова аргументація.
Апагогічна аргументація
Апагогічна аргументація — це обґрунтування тези шляхом встановлення хибності антитези на підставі виведення із антитези інаявних аргументів протиріччя.
Хід міркування у цьому випадку такий.Треба обґрунтувати деяку тезу (Т). Висувається твердження, яке є запереченнямтези (не-Т). Воно називається антитезою. З аргументів та антитези виводятьпротиріччя, тобто два твердження, одне з яких є запереченням іншого. Напідставі цього робиться висновок про хибність антитези й істинність тези.
Розділова аргументація
Розділова аргументація — це обґрунтування тези, яка є членом певної диз'юнкції висловлювань, шляхом встановленняхибності й виключення всіх інших конкуруючих з тезою положень — членів цієїдиз'юнкції.
Хід міркування у випадку розділовоїаргументації такий. У процесі обґрунтування доводять безпідставність усіхчленів диз'юнкції, окрім одного. Тим самим опосередковано стверджуютьістинність тези, тобто висловлювання, що залишилось.
Слід зазначити, що у розділовійаргументації істинність тези буде гарантована лише тоді, коли диз'юнктивневисловлювання, яким є один з аргументів, буде повним, тобто якщо у ньому будутьвраховані всі можливості. У випадку розгляду лише деяких варіантів рішення,метод розділової аргументації не може забезпечити достовірність тези. Вона будемати лише правдоподібний характер і потребувати подальшої перевірки.
Поряд з прийомами обґрунтування тезиіснують також прийоми, спрямовані на критику аргументації.
Критика — це обґрунтування безпідставностіпроцесу аргументації, який відбувся раніше.
Структура будь-якої критикискладається з:
♦ тези;
♦ аргументів;
♦ форми.
Теза — це положення, хибність абомалий ступінь правдоподібності якого необхідно довести в процесі критики.
Аргументи — це твердження, задопомогою яких критикується теза.
Форма — це спосіб, якийзастосовується для критики тези. Окремим випадком критики є спростування.
Спростування — це встановленняхибності якогось положення з використанням логічних засобів і положень,істинність яких доведена заздалегідь.
Критика не може бути визнанаспростуванням у трьох випадках:
1) якщо аргументи не є достовірнимитвердженнями;
2) якщо форма критики — правдоподібнеміркування;
3) якщо має місце як перше, так ідруге.
Розрізняють три види критики:
♦ критику тези;
♦ критику аргументів;
♦ критику демонстрації.
Критика тези — це вид критики,спрямований на обґрунтування безпідставності (хибності або малого ступеняправдоподібності) тези, яку висуває пропонент.
Розрізняють два види критики:
♦ пряму;
♦ непряму.
Пряма критика будується у формі обґрунтування, яке отримало назву «зведення до абсурду».
Непряма критика будується задопомогою обґрунтування антитези.
Розглянемо приклад критики тези.Пропонент висунув тезу «Будь-яке вбивство вимагає засудження». Спробуємо їїспростувати, використовуючи метод «зведення до абсурду».
Спочатку припустимо, що ця теза —істинна. Але тоді з неї випливає, що забій худоби та птиці також заслуговує назасудження. Отже, і поїдання їхнього м'яса треба засудити. Але це не відповідаєдійсності: багато людей їдять м'ясні вироби й за це їх ніхто не засуджує. Всеце свідчить про те, що теза «Будь-яке вбивство вимагає засудження» є хибною.
Критика аргументів — це вид критики,спрямований на обґрунтування безпідставності (хибності або малого ступеняправдоподібності) аргументів, які застосовує пропонент для обґрунтування тези.
Критика аргументів може полягати в тому,що пропонент недостатньо обґрунтував їх достовірність, дуже вільно узагальнивстатистичні дані, результати соціологічних досліджень, опитувань населеннятощо. Окрім того, опонент може висловити сумнів з приводу авторитетностіексперта, на думку якого спирався пропонент у своїх аргументах. Ці та іншізауваження супротивник не може ігнорувати. Він повинен буде або підтвердитисвої аргументи, ще раз їх обґрунтувавши, або відмовитися від них.
Сумніви, що виникають під час критикиаргументів, переносяться також на тезу, яка саме з них і випливає. На підставіцього вона оцінюється як сумнівна або малоймовірна.
Якщо під час критики аргументівопонент зможе довести їхню хибність, тоді теза буде беззастережно вважатися необґрунтованоюі потребувати нового підтвердження.
Слід зауважити, що хибністьаргументів ще не означає хибності тези: теза може залишатися істинною, але бутинеобґрунтованою. Так, наприклад, іноді буває, що людина не може підібрати абосформулювати вагомі аргументи, щоб довести тезу, яку вона висуває. Але цяобставина не може змінити значення цієї тези, якщо насправді вона є істинною.
Критика демонстрації — це видкритики, спрямований на обґрунтування безпідставності форми аргументації, якузастосовує пропонент.
У цьому випадку показують, що в міркуванніпропонента відсутній логічний зв'язок між аргументами і тезою.
Якщо теза не випливає іззапропонованих аргументів, то початок і кінець аргументації виявляютьсянескоординованими. У такому випадку тезу слід вважати необґрунтованою інекоректно сформульованою.
Слід зазначити, що критикадемонстрації, так само, як критика аргументів, тільки руйнує аргументацію,наведену пропонентом, але не встановлює хибності тези. У цьому випадку можналише сказати, що теза не спирається на аргументи, між ними немає певногозв'язку.
Аргументуючи чи критикуючи, важливодотримуватися певних правил, а також бути обізнаним з найтиповішими можливимипомилками, що можуть зустрічатися в процесах аргументації та критики.
Відповідно до структури аргументаціїта критики розрізняють три види правил:
♦ правила щодо тези;
♦ правила щодо аргументів;
♦ правила щодо форми.
Дотримання цих правил допоможеуникнути власних помилок і віднайти помилки та хитрощі, які застосовує опонент.
Правила, помилки і хитрощі щодо тези
1. Теза повинна бути сформульованачітко й ясно.
Це правило виражає головну умовуефективності аргументації і критики.
Для того щоб з'ясувати якусь тезу,необхідно вирішити такі питання:
♦ По-перше, чи всі терміни,слова, словосполучення, що застосовуються в тезі, є зрозумілими (тобто чиможете ви дати їм чітке визначення).
Так, наприклад, якщо необхідноаргументувати чи спростувати тезу «Приватизація землі в наш час необхідна»,передусім слід з'ясувати, що означає термін «приватизація землі» і як розумієйого ваш опонент.
♦ По-друге, чи можете вивстановити відношення між поняттями, які складають тезу.
Іноді люди начебто розуміють поняття,що входять до тези, але для них важко встановити відношення між поняттями.
♦ По-третє, оскільки тезуформулюють у вигляді певного твердження, слід визначити його кількіснухарактеристику, тобто з'ясувати, про яку кількість предметів у ньому йдеться(тобто про всі предмети чи про їх частину: більшість чи меншість, або окремийпредмет).
Наприклад, хтось стверджує, що «люди— егоїсти». У цьому випадку ще не ясно, про всіх чи про деяких людей йдеться увисловлюванні. Такі тези важко відстоювати й не менш важко критикувати самечерез їхню невизначеність.
♦ По-четверте, важливе значеннямає вирішення питання про модальність тези: чи є вона достовірним абопроблематичним висловлюванням; чи стан справ, що в ній описується, має місце вдійсності або він є тільки можливим; теза претендує на логічну або фактичнуістинність тощо.
З першим правилом щодо тези пов'язанітакі хитрощі:
♦ «Вимога надмірного уточненнятези», тобто вимога пояснення цілком очевидних речей і понять. Таке уточненняможе призвести до нескінченної низки запитань і відповідей. Мета цих хитрощів —затягування часу.
♦ «Умисне нерозуміння тези». Уцьому випадку опонент зміню є значення термінів, які застосовує в своїй тезіпропонент. Мета цих хитрощів — зміна смислу тези не на користь пропонента.
♦ «Необґрунтоване звинуваченняв неясності». Суть такого «звинувачення» полягає у тому, що з тези висмикуютьсяокремі терміни, фрази, смисл яких поза контекстом стає незрозумілим; напідставі цього висувають звинувачення в неясності та заплутаності всієї тезипропонента.
♦ «Нечітке формулювання тези».У цьому випадку пропонент навмисно формулює тезу нечітко, використовуючи,наприклад, невідомі опоненту вислови.
2. Теза повинна залишатись незмінноюпротягом усієї аргументації або критики.
Це правило випливає з вимог законутотожності. Порушення цього закону в процесі аргументації/критики призводить допомилки, яка отримала назву «підміна тези».
Підміна тези — це логічна помилка,яка має місце тоді, коли якесь положення висувається як теза, а аргументуєтьсяабо критикується зовсім інше положення, яке лише схоже на перше.
Розглянемо такий приклад: «Хтосьузявся довести, що 3 рази по 2 буде не 6, а 4. Для цього він узяв звичайнийсірник і запросив присутніх уважно слідкувати за його міркуванням. «Переламавшисірник навпіл, — сказав він, — будемо мати один раз по 2. Зробивши те саме зоднією з половинок, будемо мати другий раз по 2. Нарешті, зробивши те саме зіншою половинкою, будемо мати третій раз по 2. Отже, узявши три рази по два, миотримали чотири, а не шість, як зазвичай думають».
У міркуванні дивного математика буладопущена помилка — «підміна тези». Замість того, щоб доводити твердження «3x2=4», він доводив, що «якщо ціле поділити навпіл, а потім кожну половинку в своючергу поділити навпіл, то в результаті отримаємо чотири частини».
Різновидами помилки «підміна тези» єтакож:
♦ «Підміна тези сильнішимтвердженням». Твердження А є сильнішим, ніж твердження В тоді, коли твердженняВ випливає з твердження А, а не навпаки.
Щодо доведення ця помилка називається«хто багато доводить, той нічого не доводить».
♦ «Підміна тези слабшимтвердженням». Твердження А є слабшим, ніж твердження В тоді, коли твердження Авипливає з твердження В, а не навпаки.
Щодо спростування ця помилканазивається «хто багато спростовує, той нічого не спростовує».
♦ «Підміна тези посиланням наособисті якості людини». У цьому випадку замість того, щоб обґрунтовувати абокритикувати тезу, починають характеризувати людину, яка висунула цю тезу, аболюдину, про яку йдеться в тезі.
Так, дуже часто у суді адвокатизамість того, щоб доводити невинність підсудного, обґрунтовують, що він єтурботливим батьком, добрим чоловіком тощо.
♦ «Втрата тези». Ця помилка маємісце тоді, коли в процесі суперечки навмисно «забувають початкову тезу», аіноді навіть тему розмови, і переходять до обговорення зовсім іншої тези.
З другим правилом щодо тези пов'язанітакі хитрощі:
♦ «Послаблення тези аргументації».У цьому випадку су противник висуває положення, яке важко або неможливедовести. Потім він замінює його-на інше твердження, яке є слабкішим, ніжпопереднє. Опонент, не розібравшись, намагається розкритикувати саме другеположення, але не може цього зробити. Тоді пропонент наводить заздалегідьрозроблене його обґрунтування і бере гору, роблячи вигляд, що він довів першеположення.
♦ «Посилення тези критики». Уцьому випадку пропонент висуває тезу, а опонент замінює її на сильнішетвердження. Потім він показує, що друге положення обґрунтувати неможливо,більше того, він навіть може його розкритикувати. В результаті опонентстверджує, що спростував тезу пропонента.
♦ «Логічна диверсія». У цьомувипадку пропонент/опонент навмисно переводить розмову або суперечку на іншутему, з якою він добре обізнаний.
Правила, помилки і хитрощі щодоаргументів
1. Аргументи повинні бутисформульовані ясно й чітко.
Для того, щоб це правиловиконувалося, необхідно:
♦ виявити всі аргументи, якіпередбачається застосовувати в процесі аргументації/критики. Якщо протягомсуперечки пропонент чи опонент відмовляється від деяких аргументів, змінює їх,наводить нові, то про все це повинно бути заздалегідь домовлено;
♦ уточнити терміни, що входятьдо складу аргументів; з'ясувати поняття, які їм відповідають, і дати їхвизначення;
♦ з'ясувати кількіснухарактеристику аргументів, тобто визначити, про що в них йдеться: про увеськлас предметів, його частину чи окремий предмет;
♦ визначити модальністьаргументів: чи стверджуються в них можливі, необхідні, випадкові речі; чийдеться в аргументах про знання, думку або переконання деякого суб'єкта; чиінформація, яка міститься в аргументах, описує стани справ, що були, будуть абоє; чи норми, на які посилаються в аргументах, є обов'язковими, дозволеними абозабороненими тощо;
♦ уточнити оціночніхарактеристики аргументів (чи є вони достовірними твердженнями, істинність якихуже встановлена, або тільки правдоподібними висловлюваннями, які потребуютьподальшої перевірки).
2. Аргументи повинні бутивисловлюваннями, які повністю або частково обґрунтовані.
У випадках доведення і спростуванняце правило має такий вигляд: аргументи повинні бути висловлюваннями, якіповністю обґрунтовані й істинність яких встановлена заздалегідь.
Порушення цього правила можепризвести до помилки, яка називається «необґрунтований аргумент». Розрізняютьдекілька різновидів цієї помилки:
♦ «Хибний аргумент». Сутністьцієї помилки полягає у використанні в процесі аргументації/критики хибногоаргументу. Але про те, що аргумент є хибним, пропонент/опонент може й не знати.Аргумент може виявитися хибним якщо:
1) сукупність наведених аргументіввиявилася суперечливою (наприклад, при некваліфікованому підході до обґрунтування рішення з цивільної справи або обвинувального вироку з кримінальної справипосилаються на суперечливі фактичні обставини: суперечливі свідчення свідків таобвинувачених, дані експертів, що не співпадають з фактами тощо);
2) аргумент є твердженням, щосуперечить саме собі (наприклад, вислів Сократа
3) в процесі аргументації/критики якаргумент використовують твердження про факт, оцінити який можна буде лише вмайбутньому («через півроку ми отримаємо прибуток у 60відсотків», «зростанняінфляції в майбутньому не відбудеться» тощо).
♦ «Брехливий аргумент».Помилка, яка полягає у використанні в процесі аргументації/критики аргументу,хибність якого відома пропоненту/опоненту.
Причини такої помилки: використанняяк аргументу неіснуючого факту; посилання на подію, якої в дійсності не було;вказівка на неіснуючих свідків тощо.
Особливо небезпечною ця помилка є всудово-слідчій діяльності, оскільки хибні свідчення зацікавлених людей (свідківчи обвинуваченого), неправильно здійснене пізнавання особи, речей тощо можутьпризвести до судових помилок — покарання невинного або виправдання злочинця.
♦ «Випередження основи». Якосновний аргумент, за допомогою якого обґрунтовується теза, використовуютьтвердження, істинність якого ще не доведена (посилаються на чутки, чиїсь думкиабо припущення). У дійсності достовірність таких доводів лише передбачається,але не встановлюється з необхідністю.
♦ «Підміна критики тезикритикою аргументів». На підставі факту спростування аргументів говорять проспростування тези. Проте очевидно, що спростування аргументів говорить лише пронеобґрунтованість тези, а не про її спростування.
Прийом підміни критики тези критикоюаргументів дуже часто використовується в судовій практиці, коли, критикуючиаргументи обвинувачення, адвокат робить висновок про те, що обвинуваченийвзагалі не є винним.
3. Обґрунтування аргументів повиннепроводитися незалежно від тези.
Порушення цього правила призводить допомилки «коло в обґрунтуванні».
«Коло в обґрунтуванні — це помилка, врезультаті якої тезу обґрунтовують за допомогою аргументів, які в свою чергу, обґрунтовуютьсяцією самою тезою.
♦> Ця помилка наявна в такійаргументації: «Уніфіковані закони про шлюб — хороші закони, оскількизаконодавство, що вносить єдність в норми щодо шлюбу, знижує кількістьрозлучень… А знижує воно кількість розлучень тому, що уніфіковане шлюбнезаконодавство стандартизує норми, які стосуються одруження» }
4. Аргументи повинні бути достатнімидля обґрунтування тези.
Один аргумент майже ніколи не дає обґрунтування тези, його сила є дуже незначною. Але декілька аргументів, які взаємопов'язаніміж собою, здатні створити міцну основу для виведення тези.
Однак не слід наводити багатоаргументів, це може призвести до логічної помилки, яка називається «надмірне обґрунтування».
«Надмірне обґрунтування — це помилка,сутність якої полягає в тому, що людина непомітно для себе в азарті суперечкинаводить хибні, необґрунтовані, суперечливі аргументи.
Аргументація чи критика в такомувипадку завжди будуть непослідовними та надмірними. Слід пам'ятати, що кожнийзайвий аргумент послаблює обґрунтування .
З правилами щодо аргументів пов'язаніхитрощі, які досить часто зустрічаються в процесах аргументації/критики:
♦ «аргумент до особи».Супротивнику приписуються такі недоліки, реальні або уявні, які зображують йогов кумедному вигляді, критикують його розумові здібності, підривають довіру дойого міркувань.
Мета застосування «аргументу доособи» — відвернути увагу від змісту того, про що говорить супротивник, іпредставити його особу як предмет звинувачень та критики.
Навіть якщо зауваження щодосупротивника є слушними, цей прийом є некоректним, тому що змінює предметсуперечки;
♦ «аргумент до публіки».Замість обґрунтування тези, її істинності чи хибності об'єктивнимиаргументами, намагаються опертися на думку, почуття, настрій слухачів, якіприсутні підчас спору. Скориставшись таким аргументом, людина звертається вжене до свого партнера по суперечці, а до інших учасників або навіть доаудиторії, намагаючись при цьому перетягнути на свій бік якомога більше людей,апелюючи не до їхнього розуму, а передусім до їхніх почуттів;
♦ «аргумент до мас». Людинанамагається схилити на свій бік широке коло слухачів, використовуючинаціональні та расові забобони, неправдиві обіцянки, класові інтереси тощо.Найчастіше такі аргументи застосовуються у політичних диспутах. Іноді цейприйом називають ще демагогією;
♦ «аргумент до людини». Напідтримку власної позиції людина наводить підстави, які висуваються супротивноюстороною в спорі, або такі, що випливають з прийнятих нею аргументів.
«Аргумент до людини» буде некоректнимлише в тому випадку, коли той, хто його використовує, не поділяє точку зорусупротивника, а лише робить вигляд, ніби приєднується до загальної платформи;
♦ «аргумент до пихи».Розхвалювання супротивника з надією на те, що, зворушений компліментами, вінподобрішає, розм'якне і стане поступливішим;
♦ «аргумент до авторитету».Людина з метою підтримки власної точки зору посилається на ідеї, імена, поглядилюдей, які є авторитетами для супротивника. Навіть якщо він не підтримує їх,«аргумент до авторитету» застосовується з огляду на те, що супротивник ненасмілиться сперечатися з ними;
♦ «аргумент до освіченості».Посилання на неосвіченість, неінформованість супротивника у питаннях, щоналежать до суті суперечки, згадування таких фактів або теоретичних положень,які невідомі нікому із сперечальників і які вони не мають можливостіперевірити. Ставка робиться на те, що супротивнику буде соромно зізнатися внеобізнаності з певного питання;
♦ «аргумент до жалю». Збудженняжалю та співчуття у супротивника, посилання на тяжкі обставини, скрутнестановище тощо;
♦ «аргумент до фізичної сили».Погроза неприємними наслідками (зокрема, застосуванням насильства) або примусчи шантаж;
♦ «адвокатський аргумент».Сперечальник вважає своїм аргументом помилку (хибне твердження) супротивника.Наприклад, прокурор неправильно кваліфікує злочин (він повинен бутикваліфікований за статтею, яка вимагає суворішого покарання), а адвокат з нимпогоджується і видає думку прокурора за свою.
Перераховані вище аргументи у своїйбільшості є некоректними прийомами захисту власної позиції. Однак якщо деякі зних можна зрозуміти і врешті-решт вибачити, то застосування інших у суперечкахє неприпустимим: дії людини, що їх наводить, виправдати неможливо.
Існує одне загальне правило щодоформи аргументації/критики: відношення між аргументами і тезою повинно бутипринаймні відношенням підтвердження (у випадку доведення/ спростування цевідношення повинне бути відношенням логічного слідування).
При порушенні цього правила виникаєпомилка «не підтверджує» (відносно доведення/спростування вона називається «невипливає»).
Для прикладу наведемо міркуваннямагістра Іонатануса з роману Франсуа Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель». Віннамагається переконати Гаргантюа, щоб той повернув великі дзвони, які познімавз собору Богоматері: «… Ось я вам зараз доведу, навіщо нам наші великі дзвони!— говорить магістр. — Коли його високість дзвін, який на дзвіниці дзвонарює,дзвінкасто видзвонює, інші дзвонила, його чуючи, віддзвонюють найдзвінчистимдзвінацтвом! У Парижі є дзвони. Що і потрібно було довести».
Для того, щоб уникнути цієї помилки,необхідно застосовувати знання з логіки, які стосуються дедуктивних,індуктивних міркувань та міркувань за аналогією. Якщо аргументація чи критикабудуть протікати згідно з правилами відповідних міркувань, то помилка «непідтверджує» навряд чи виникне. При цьому треба мати на увазі, що правильністьчи неправильність деяких способів міркувань можна встановити без великихзусиль, безпосередньо в процесі спілкування з супротивником, а для аналізуінших складніших міркувань іноді доводиться застосовувати засоби символічноїлогіки. Чим більше людина займається дослідженням різних типів міркувань,підвищуючи свою логічну культуру мислення, тим легше вона розрізнить правильній неправильні міркування в процесі суперечки
З помилкою «не підтверджує» пов'язанітакі хитрощі:
Супротивника збивають з пантеликунабором фраз, які не мають смислу. Ставка робиться на те, що людина, сприймаючипромову, навіть якщо вона її не розуміє, буде думати, що за словамиспіврозмовника все одно щось криється. Особливо це вдається, коли супротивникрозуміє свою неосвіченість у питанні, що розглядається, але соромиться в цьомузізнатися, і тому робить вигляд, що йому все зрозуміло.
Такій людині ставлять питання: «Вамусе зрозуміло?» На що вона, як правило, відповідає: «Так!» І, врешті-решт,супротивник стверджує, що теза доведена.
Застосування цього різновиду хитрощівне має сенсу лише в тому випадку, коли співрозмовник чітко розрізняє, що йомузрозуміло, а що — ні, і не соромиться в цьому зізнатися.
Аргументацію будують за допомогоюсхем недедуктивних міркувань, однак у процесі суперечки намагаються переконатисупротивника, що застосовується саме дедукція. У такому випадку тезу, яка маєлише правдоподібний характер, видають за істинне твердження.
Наведу декілька порад щодо веденнясуперечки в суді з книги видатного юриста П. Сергеіча «Мистецтво промови усуді»:
І. Доведення в суперечці
1. У всьому, що продумано,розрізняйте необхідне і корисне, неминуче і небезпечне. Необхідне требарозібрати до кінця, не залишаючи нічого недоведеного, пояснити до повноїочевидності, розвивати, підсилювати, прикрашати, повторювати щоразу; прокорисне достатньо згадати; небезпечне повинне бути виключене із промови,неминуче треба рішуче визнати і пояснити або зовсім не торкатися його.
2. Не забувайте різниці міжаргументами, які стосуються суті суперечки, і аргументами, спрямованими наособу.
3. Бережіться так званих двогострихдоказів. Усякий, хто виставляє подібні зауваження, тим самим повертає їх протисебе.
4. Із попереднього правила випливаєінше: вмійте користуватися двогострими аргументами. Це правило особливоважливим є для обвинувача. Існують обставини, які неможливо пояснити тільки насвою користь і разом з цим не можна замовчати, бо вони занадто цікаві ізахоплюючі.
5. Не доводьте очевидного.
6. Якщо ви знайшли яскравий доказ абосильне заперечення, не починайте з них і не висловлюйте їх без певноїпідготовки. Ви виграєте, якщо спочатку наведете кілька інших аргументів, хоча бі не таких рішучих, але все-таки вірних і переконливих, а наприкінці — найвигіднішийдовід.
7. Відкиньте всі попередні ненадійнідокази. Тільки найпереконливіші докази повинні включатися в аргументацію,важлива якість, а не кількість. Майте на увазі, що кожний слабкий довід,привертаючи увагу, підриває довіру до усіх інших: один каліка зіпсує цілийстрій.
8. Доводячи і розвиваючи кожне окремеположення, не втрачайте головної думки й інших основних положень: користуйтесьбудь-яким випадком, щоб показати те й інше.
9. Не втрачайте нагоди викластисильний доказ у вигляді міркування: одне з двох, тобто дилеми.
10.Не бійтесь погоджуватися ізсупротивником, не чекаючи заперечення. Це підтвердить вашу принциповість в очахсуддів; висновки, зроблені із засновків супротивника, удвічі цікавіші дляслухачів; можна також погодитися з його положенням, щоб потім довести, що вононічого у справі не доводить або доводить не те, чого хотів супротивник.
11.Якщо докази сильні, слід подаватиїх окремо, детально розвиваючи кожен з них, якщо вони слабкі, необхідно зібратиїх докупи.
12.Намагайтеся якомога частішепідкріплювати один доказ іншим. Якщо в справі є пряме доведення, залишіть йогона стороні і доведіть суперечливий факт побічними доказами; співставленнялогічного виводу з прямими засвідченням факту є дуже сильним прийомом.
13.Не намагайтеся пояснювати те, чогосамі не зовсім розумієте. Недосвідчені люди часто допускають цю помилку,немовби розраховуючи, що знайдуть пояснення, якщо будуть шукати його вголос.Супротивник буває щиро вдячним таким ораторам. Не слід забувати, що увагаслухачів завжди зосереджується на найслабкішій частині міркувань того, хтоговорить.
14.Не намагайтеся доводити більше,коли можна обмежитися меншим. Не треба ускладнювати собі завдання.
15.Не допускайте суперечностей усвоїх доводах.
II. Спростування в суперечці
1. Не розділяйте узагальнені доводисупротивника.
2. Заперечуючи супротивнику, невисловлюйте особливої ретельності.
3. Не залишайте без заперечень сильнідоводи супротивника. Але, заперечуючи, не слід розвивати їх або повторювати тізауваження, які ці доводи підкріплювали.
4. Не доводьте, коли можназаперечити.
5. Відповідайте фактами на слова.
6. Заперечуйте супротивнику йоговласними доводами.
7. Не сперечайтесь проти безсумнівнихдоказів і правильних думок супротивника.
8. Не спростовуйте неймовірного.
9. Користуйтеся фактами, які визнавсупротивник.
10. Якщо захисник обійшов мовчаннямнеспростований доказ, звинувачу слід лише нагадати його присяжним і вказати, щойого супротивник не знайшов пояснення, яке б усунуло його. Як правило, можнасказати, що обвинувач не повинен заперечувати; заперечення вже є визнанням силизахисту або слабкості обвинувачення; навпаки, спокійна відмова від заперечень єпідтвердженням впевненості у своїй правоті.
Слід нагадати загальне правилобудь-якої суперечки: щоб викривати неправильні міркування супротивника,необхідно усувати з них другорядні зауваження, і, відокремивши положення, якіскладають ланку логічного ланцюга, розташувати їх у вигляді одного чи кількохсилогізмів: помилка тоді стане очевидною.
Кожний юрист повинен вмітиобґрунтовувати свої думки, грамотно будувати власну аргументацію, вмітианалізувати аргументацію свого опонента і переконливо її критикувати. У практиціюридичної аргументації застосовуються усі розглянуті вище види логічного обґрунтування: доказова і недоказова, пряма і непряма аргументація.
Як же проводити логічний аналізаргументації / критики? Для цього необхідно:
1. З'ясувати всі аргументи і тезуаргументації/критики.
2. Визначити видаргументації/критики.
3. Перевірити правильність наведеноїаргументації/критики.
4. З'ясувати, які помилкидопускаються, які хитрощі застосовуються.
Розглянемо уривок із судової промовиадвоката Андрієвського С.А. щодо братів Келеш, яких було звинувачено у підпаліз метою отримання страхової винагороди. Аргументація Андрієвського має такийвигляд.
«… 16 січня о 6 годині вечоратютюнова комірчина братів Келеш була зачинена і опечатана контролеромНекрасовим. Опівночі всередині цієї комірчини з'явилися ознаки пожежі. Постаєзапитання, як же вона могла статися? Хто і як міг туди проникнути? Замок, ключвід якого був у контролера, виявився замкненим і неушкодженим. Печатказатримувала двері своїм липким складом і, отже, не була знята. Інших ходів докомірчини не існувало і прокладено не було. Правда, Бобров, домовласник,пропонує нам зупинитися на припущенні, що туди можна було проникнути черезкватирку, а до кватирки на четвертий поверх можна дістатися сходами або водостоком.Але ж будемо міркувати у межах розумного і не станемо допускати казок. Драбини,що була б приставлена до стіни, ніхто не бачив, а для того, щоб лізтиводостоком до четвертого поверху, треба бути мавпою або акробатом — привчитисядо цього з дитинства, а брати Келеш — 40-літні люди — гнучкістю тіла невідзначаються. Нарешті, кватирка на четвертому поверсі замикається зсередини:якби її було залишено при зимовій холоднечі відкритою, то контролер Некрасов,замикаючи комірчину, помітив би це, та й усі вікна встигли б уже вкритисякригою. Крім того, кватирки робляться не у нижній частині вікна, а трошки вище,перегнутися через вікно жодний з Келешей не зміг би — треба було б йогорозбити, однак усі вікна при пожежі знайдені цілими. Отже, якщо не припускатиказок, якщо не вірити, що хто-небудь з Келешів міг забратися комаром в щілинуабо залізти в комірчину через трубу, як відьма, — то треба буде визнати, що зтієї хвилини, як Некрасов зачинив комірчину, і до того часу, коли через шістьгодин в ній почалася пожежа, комірчина як і раніше, була зачиненою, — ніхто донеї не входив і не міг увійти...».1
З'ясуємо аргументи і тезу наведеноїаргументації.
Аргументи:
1) У комірчину можна було проникнутиабо відкривши замок, або знявши двері, або пролізши через кватирку, або до комірчининіхто не проникав.
2) Замка ніхто не відкривав.
3) Двері не знімали.
4) У кватирку брати Келеш пролізти немогли.
Теза:
У комірчину ніхто не проникав і неміг проникнути з того моменту, як Некрасов зачинив комірчину, і до того часу, якпочалася пожежа.
Як бачимо, адвокат у цьому випадкузастосовує непряму аргументацію, а саме — її розділовий вид. Однак призастосуванні такої аргументації обґрунтувати істинність тези можна лише тоді,коли перелічені всі можливості (у нашому випадку всі можливості проникнення докомірчини). Однак всередину приміщення можна було б, наприклад, проникнутичерез дах, можна було б за гроші запропонувати комусь залізти у кватирку, якщовже брати Келеш за фізичним станом не могли цього зробити, нарешті, сам контролерНекрасов міг відкрити комірчину своїм ключем...
Це означає, що наведена аргументаціяпобудована за схемою неправильного модусу розділово-категоричного міркування.Враховуючи це, можна зробити висновок, що теза цього блоку має лишеправдоподібний характер. Адвокат не зміг довести її істинність. У ціломунаведену аргументацію можна охарактеризувати як недоказову аргументацію другоговиду.
У наведеній аргументації допущенологічну помилку «не підтверджую». Адвокат застосовує тут хитрощі, пов'язані зцією помилкою. Він будує аргументацію за схемою недедуктивного міркування,однак намагається видати цю схему за схему дедуктивного міркування для того,щоб показати необхідний зв'язок між наведеними аргументами і тезою, істинністьякої він хоче довести.
Професійні логіки і математики, неговорячи про інших фахівців, не приділяють доведенням стільки часу і сил, якюристи. Без будь-якого перербільшення можна стверджувати, що техніка доведення– головна зброя юриста. В теоріях судового доведення приділяється значна увагаюридичним нормам, що регламентують процес доведення, характер доведень, джерелі способів їхнього отримання, їхньої оцінки з позицій юридичної відповідностіта припустимості і та ін. На відміну від відносно спокійної і безпристрасноїобстановки, у якій здійснюються математичні і логічні доведення абоінженерно-технічні обґрунтування, у судовому залі зіштовхуються життєво-важливіі нерідко антагоністичні інтереси. Ці інтереси викликають до життя безлічдодаткових факторів, що істотно впливають на процес доведення. Крім, власнелогічних і юридичних, це психологічні, моральні, економічні, політичні, а інодінавіть естетичні фактори.
Сучасна теорія аргументації єінтегральною дисципліною, що об’єднує зусилля дослідників різних галузей науки:логіків, філософів, лінгвістів, психологів, фахівців по створенню комп’ютернихтехнологій, дослідників в галузі теорії дій, теорії прийняття рішень та ін.Лінгвісти звертають увагу перш за все на мовні засоби, що використовуються варгументативних діалогах, а також на умови реалізації мовних засобів в такихдіалогах; політологи цікавляться тими способами аргументації, що є найбільшвживаними і ефективним під час дипломатичних переговорів і які сприяютьдосягненню консенсусу; філософи і логіки основну увагу звертають на умовилогічної правильності та істинності аргументації; психологи виявляють інтересдо процесів аргументації з огляду на можливість поглиблення нашого розуміннямислення людини; розкриття механізму аргументації є суттєвим для вирішенняпроблеми моделювання мисленнєвих процесів і, отже, для побудови систем штучногоінтелекту; результати досліджень механізмів аргументації широко використовуютьв різних експертних системах, які покликані поліпшити здійснення людиноюпроцедур прийняття рішень.
Список використаноїлітератури
1. Хоменко І.В., Алексюк І.А. Основи логіки. К.,1996;
2. Арюлин А.А Учбово-методичний посібник по вивченнюкурсу «Логіка». К.,1997;
3. Ерашев А.А., Сластенко Е.Ф. Логіка. К.,1993;
4. Кирилов В.І, Старченко А.А. Логіка., М.,1987.
5. Томан Іржі. Мистецтво говорити. – К., 1998.
6. Дейл Карнегі. Учись виступати публічно і впливатина широке коло людей. – К., 2000.
7. Культура ведення дебатів. – Харків, 1988.
8. “Історія світової культури” Л.Т.Левчук. – Київ:“Либідь”, 1994 р
9. С.І. Радциг «Історія Давньогрецької літератури»,Москва, у «Вища школа», 1999 р.;
М. Гаспарова, В. Борухович «Ораторське мистецтводревньої Греції», Москва, «Художня література», 1985 р.;
10. «Антична література», м. Москва, у «Освіту», 1986р.
11. Історія красномовства. – к., 2000.
12. Українська та зарубіжна культура. Підручник. – к.,1999.
13. Ішмуратов А.Т. Вступ до філософської логіки. К.,1997
14. Жеребкін В.Є. Логіка. Х., 1995
15. Тофтул М.Г. Логіка. – К., 1999. – С.332.
16. Гетманова А.О. Учебник по логике. – М., 1995.
17. Конверський А.С. Логіка. – К., 1998. – С.32.
18. Руденко К.П. Логіка. – К., 1976. – С.139.
19. Кирилов В.И., Старченко А.А. Логика: Учебник дляюрид. ф-тов и институтов. – М., 1996.
20. Аверьянов Л. Я. Социология: искусство задаватьвопросы –М.,1998.
21. Белнап Н., Стил Т. Логика вопросов и ответов. — М.: Прогресс, 1981.
22. Волович В. И. Надёжность информации всоциологическом исследовании. – К.: Наукова думка, 1974.
23. Гречихин В. Г. Лекции по методике и техникесоциологических исследований. – М.,1988.
24. Садмен С., Брэдберн Н. Как правильно задаватьвопросы. — М.: Институт Фонда “Общественное мнение”, 2002.
25. Кримінологія: Підручник / Під ред. Ст Ст Орехова.- СПб., 1992.
26.Демидов И.В. Логика: Учебное пособие для юридических вузов / Под ред. докторафилософских наук, проф. Б.И. Каверина. — М.: Юриспруденция, 2000. — 208 с.
27. Грядовой Д. И., Малахов В. П. Логика для юриста. — М, 1998.
28. Грядовой Д. И., Малахов В. П., Пылев С. С. Логикав юридической теории и практике. — М., 1997.
29. Кириллов В. И., Старченко А. А. Логика: Учебникдля юридических вузов. — М., 1995.
30. Кнапп В., Герлох А. Логика в правовом сознании. — М., 1987.
31. Эйсман А. А. Логика доказывания. — М., 1971.