Політична філософія Платона

Міністерствоосвіти і науки України
Житомирськийдержавний технологічний університет
Кафедрагуманітарних наук
РЕФЕРАТ
доскладання кандидатського мінімуму з філософії
натему: „Політична філософія Платона”
 
Виконав:
Перевірив
Житомир

План
Вступ
1. Життєвий шлях Платона. Передумовиформування його політичної філософії
1.1 Платон до зустрічі з Сократом
1.2 Сократ – вчитель Платона
1.3 Погляди Платона  в період розпадугрецького класичного полісу
2. Періоди творчості та основніроботи
3. Основи політичної філософії
3.1 Філософія держави
3.1.1 Мета і задачі платонівської держави
3.1.2 Типи держав за Платоном
3.1.3 Основи „ідеальної”держави
3.1.4 Друга за досконалістюдержава
3.1.5 Виховання стражів таправителів
3.2 Філософія права
3.3 Філософія політики
4. Трагедія життя та філософськоїдумки
Література

Вступ
 
Ім'я Платона є не просто відомим, значним або видатним. Тонкими таміцними нитками філософія Платона пронизує не тільки світову філософію, але йсвітову культуру. У європейській історії після Платона ще не було ні одногостоліття, коли не сперечалися б про Платона, то непомірно його вихваляючи, товсіляко його принижуючи в будь-якому відношенні: історико-релігійному,історико-літературному, історичному або соціологічному.
Світові релігії, які виникли після Платона, намагалися перетягнути йогона свій бік, обґрунтовуючи з його допомогою своє віровчення і нерідко досягаючив цьому успіху. Але цей засновник віровчень часто опинявся також і їхпідступним ворогом. Адже платонізм у своїй основі все ж таки язичницьке вчення.Наступали моменти в історії, коли платонізм раптом повставав грізною силоюпроти монотеїстичного віровчення і під його ударами починали хитатися і падатиті самі богословські системи, самим вірним союзником яких раніше здававсяПлатон.

1. Життєвий шлях Платона. Передумови формуванняйого політичної філософії
1.1 Платон до зустрічі з Сократом
Спробуємо сказати про життя і творчість Платона те, що представляєтьсякритично точним або хоча б певною мірою достовірним.
Багато сперечалися насамперед щодо дати життя Платона, хоча суперечки ціі стосувалися можливих уточнень в межах трьох або чотирьох років. В результатівивчення численних джерел найбільш достовірними датами його життяпредставляються 427 – 347 рр. до н. е.
За батьківською лінією Платон був не просто високого походження, а віддаленимнащадком останнього аттичного царя Кодра. Якщо брати до уваги літературнуспадщину Платона, то його царське походження, вочевидь, наклало на неї свійвідбиток. Правда, в Аттиці в другій половині V ст. до н. е. царі навряд чи малияке-небудь визнання, так що мова може йти тільки про самосвідомість Платона ійого інтимне самопочуття. Платон назавжди зберіг презирство до всякої торгівлі,до погоні за баришем, до непомірного поширення рабовласництва, точніше сказати,до всього того, що на рубежі V і IV ст. до н. е. значною мірою сталохарактерним для аттичної демократії. Адже саме в цю пору аттична демократіявела грабіжницькі війни, прагнула до збільшення кількості рабів, експлуатуваласвоїх братів по крові, греків, і висмоктувала бариші з колоній.
Не менш цікавим є походження Платона і з материнського боку. Мати Платонабула прямим нащадком брата знаменитого афінського законодавця першої половиниVI ст. до н. е. Солона, теж родовитого аристократа. Солон здійснив цілий рядекономічних і політичних реформ, що сприяли розпаду родового ладу. Одна з нихполягала в тому, що права і обов'язки громадян встановлювалися у відповідностіз розмірами їх майна.
 Отже, духовна атмосфера ранньої молодості Платона була пронизана нетільки антидемократичними, а й антитиранічними і антиолігархічними тенденціями,– VIII книга платонівської «Держави», що містить рідкісний за своїмсарказмом памфлет і сатиру як на всі види тиранії, так і на всі види олігархії.Платон зневажав не тільки бариші, а й аристократичні в'язниці, страти тавигнання. Не дивно тому, що Платон залишився в стороні не тільки від участі усправах демократичної держави, а й від олігархічного перевороту 404 р. до н. е.в Афінах, хоча серед знаменитих 30 тиранів знаходився його двоюрідний дядько Критій.
Встановлено, що Платон був відмінним гімнастом і, крім того, відрізнявсяв таких видах спорту, як боротьба і верхова їзда. Є відомості, що за успіхи вборотьбі він отримав першу премію на Істмійських, а, можливо, також і наПіфійських змаганнях. Платон відрізнявся настільки високим зростом і міцноюстатурою, що отримав прізвисько, яке так і залишилося за ним назавжди івідсторонило собою ім'я «Арістокл», дане йому батьками на честь діда,адже «platos» в перекладі з грецької означає «ширина» або«широта» (в даному випадку малися на увазі широкі плечі й груди борцяАрістокла). Говорили навіть, що це прізвисько, яке назавжди залишилося зафілософом, дав йому не хто інший, як Сократ.
Платон навчався також музиці та живопису. Відомі навіть імена йоговчителів у цих областях. Крім того, він віддавався поезії, і, мабуть, дужесерйозно. Якщо зібрати воєдино всі відомості античних джерел про художнізаняття Платона, то необхідно буде сказати, що він досяг успіху буквально увсіх існуючих тоді поетичних жанрах. Йому приписували твори епічного стилю ілірику (дифірамби і елегічні вірші), він писав трагедії, причому настількизначні, що одна його трагічна тетралогія вже була передана акторам длярепетицій, але тут, як повідомляють достовірні джерела, відбувається знайомствоПлатона з Сократом, і Платон спалює всі свої поетичні твори.Ймовірно, зустрівшиСократа, Платон пережив найглибшу духовну революцію. З тих пір вже не чути булоні про його заняття спортом, ні про художні спроби, ні про зв'язки з софістами.Ні про який професіоналізм в зазначених областях тепер не могло бути й мови,Сократ в цій юній і талановитої душі все перевернув догори дригом. Для Платонапочалася нова ера: Сократ виявився для нього незаходящим сонцем. Без образуСократа не обходився тепер жоден твір Платона. Згодом виникла навіть легенда,ніби Сократ напередодні зустрічі з Платоном бачив уві сні у себе на грудяхлебедя, який потім високо злетів із дзвінким співом, і ніби на другий деньпісля зустрічі з Платоном Сократ вигукнув: «Ось мій лебідь!» Сократ, правда, небере участі в останньому діалозі Платона, в «Законах». Однак «Закони» – це тежщось нове і небувале, про що необхідно говорити окремо.
1.2 Сократ – вчитель Платона
Коли Платон познайомився з Сократом, Сократу було вже за шістдесят. Йогоім’я давно гриміло по всій Греції не стільки через його філософію та його вченняпро життя, скільки через його побутову оригінальність, філософське дивацтво інезвичайну поведінку. Він походив аж ніяк не від царів, був сином простогокаменяра-скульптора, який навряд чи міг, й притому навряд чи навіть і хотів,дати своєму синові витончену освіту та оточити його останніми новинамитодішньої цивілізації. Ні в зовнішності Сократа, ні в його поведінці не булозовсім нічого аристократичного. Він був лисий, зі своєю знаменитою гулею налобі, з приплюснутим носом та товстими губами, з викоченими очима. Його частобачили босоніж на базарах і площах. Одяг у нього був один і взимку і влітку і,як кажуть, гірший, ніж у рабів. Спеціальності у нього не було ніякої, і важкобуло сказати, чим він, власне, займався. Виконуючи громадянський обов'язок, вінтричі бував у військових походах, заходив на народні збори, куди взагалі ходивкожен, хто тільки хотів, але ні про які регулярні громадські або державнізаняття не було й мови. Втім, відомо, що в 404 р. до н. е. уряд 30 тиранівхотів залучити його на свій бік, як людину, дуже популярну в народі ісуспільстві. Але відомо й те, що він від цього ухилився, ризикуючи піддатисярепресіям.
Втім, одне його заняття дійсно можна вважати свого роду професією. Вонополягало в тому, що він постійно ставив всім які-небудь питання, доброзичливі,але водночас каверзні. Й чомусь завжди виходило так, що його співрозмовник,іноді самовпевнений нахаба, заплутувався і в решті решт нічого не мігвідповісти. Але Сократ, зображуючи з себе простака, завжди робив вигляд, що всіневдачі свого співрозмовника приписує тільки собі. Багато людей приймали цюдоброзичливість Сократа за чисту монету, але й дійсно в своїх незліченних суперечках,як свідчать всі джерела, він зберігав незмінну доброзичливість і непохитнутерпимість.
У джерелах часто йдеться про магічну дію промов Сократа. Інші, навпаки,дуже рано починали відчувати в його питаннях якесь приховане знущання абопринаймні якусь іронію. Ця знаменита іронія Сократа не тільки визнана всімаантичними джерелами, але і назавжди залишилася в пам'яті всього культурноголюдства. Але в кінці кінців ця іронія була мало кому до вподоби: аристокративважали його розв’язним простолюдином, а демократи бачили в ньому свого викривача.
Чим була сучасна Сократу та Платону афінська демократія? Адже колишнігероїчні ідеали, ідеали першої половини V ст. до н. е., прості, суворі ікрасиві, були давно забуті. Безупинно збагачуючись за рахунок рабовласництва,Афіни жили грабіжницькими війнами, гонитвою за баришами, новими територіями,рабами. На гнилому ґрунті демократії, яка вироджувалась, зародився крайнійіндивідуалізм, постійна впевненість у собі, егоїзм і жадоба влади. Сократсвоїми з виду простими і безневинними питаннями викривав не тільки банальністьобивательських уявлень, але й ні на чому не засновану самовпевненістьприхильників тодішнього демагогічного режиму.
Зрештою виявилося, що він практично всім стояв поперек дороги. Що було зним робити? Протистояти його загальногрецькій популярності було зовсімнеможливо. Ще менш можливо було для його численних співрозмовників перемагатийого в нескінченних суперечках. Його довго терпіли і довго дивилися крізьпальці на його з виду доброзичливу, але по суті своїй руйнівну діяльність. І отсталося те дивне і незрозуміле, що й до цього часу дивує всіх, починаючи звірного учня Сократа – Ксенофонта: влада, яка вважала себе демократичною, невитримала цієї доброзичливої іронії Сократа, і йому було винесено судовий вирок– такий, якого досі ще нікому не виносили в Афінах у випадках ідейнихрозбіжностей. Було вирішено його стратити. Але Сократ залишився вірним своємусвітогляду навіть тут.
Хоча негласно йому і була надана повна можливість втекти з в'язниці іпіти у вигнання, він віддав перевагу стерпіти страту. При цьому він не втомлювавсяпрославляти закони своєї країни і переконано висувати сувору вимогу до себе і довсіх – підкорятися законам своєї батьківщини, якими б вони не були, до тих пір,поки їх не скасують. Останніми словами перед смертю, як пише Платон у своєму„Федоні”, було звернення до свого учня Критону з проханням не забути принести вжертву Асклепію півня: такий був звичай після одужання. І тут Сократ знов висловивіронічне судження: під одужанням він розумів в даному випадку свою смерть і перехіду інше життя.
1.3 Погляди Платона в період розпаду грецького класичного полісу
Платон, глибоко ввібрав в себе досягнення сучасної йому античноїцивілізації; крім того, він переживав крах цієї цивілізації (в IV ст. до н.е.), до якого Сократ не дожив і катастрофічні розміри якого Сократ ще не цілкомсобі уявляв. Тому Платону, теж розчарованому в усіх без винятку тогочаснихформах суспільного і державного життя, який також ще не уявляв собі всієїсвоєрідності наступаючого еллінізму, доводилося використовувати ту областьлюдської свідомості, яка завжди приходить на допомогу в моменти великихсоціальних катастроф. Ця область – мрія, фантазія, новий і вже раціоналізованийміф, утопія. Насправді, куди було діватися такій людині, як Платон, з йогосоціально-політичним критицизмом, з загостренням почуттям непридатностісучасних порядків, при повному невіданні майбутньої долі свого народу іодночасному прагненні до негайної перебудови всього життя? Залишалися тількимрія і утопія. Залишався ідеалізм. Таким чином, ідеалізм Платона був соціальнообумовлений, але цю обумовленість не слід розуміти спрощено.
Недостатньо просто сказати, що Платон – ідеолог рабовласницькогосуспільства. І якого саме рабовласницького суспільства? Східного або єгипетського?Мікенського або Аттичного? Спартанського? Крітського? Адже це все зовсім різнітипи рабовласництва.
Платонівська утопія поєднувала в собі елементи різних, вже існуючих вминулому, громадських та державних форм. Платон з сумом згадував героїчний періодюного і волелюбного грецького поліса. І згадував він про це все життя, доглибокої старості, до останнього свого твору. Багато чого подобалося йому і вконсервативній Спарті, яку він, часом не без успіху, протиставляє афінськійдемократії в період її розкладу.
Платон був ідеологом реставрації переживших себе державних форм на базірабовласницьких відносин, хоча в його утопії реально існуючісуспільно-політичні форми і піддалися своєрідній та складній трансформації.Його реставраторські плани були багато в чому невизначеними. Важливим для ньогобуло лише одне: не йти в ногу з розкладом сучасного йому грецького суспільства.
В одному зі своїх останніх діалогів Платон окреслює образ ідеальногомонарха, який являє собою не що інше, як живе втілення закону, що існує длящастя людей та їх суспільного процвітання.
Чим важче було для Платона реставрувати минуле, тим легше було йомупрацювати над удосконаленням своїх ідей. І тому-то об'єктивний ідеалізм Платонабув продуктом реставраційних ідей філософа. Реставрація була у нього продуктомзагибелі класичної культури та повної невизначеності найближчого майбутнього. Ітому як діалектику Сократа, так і об'єктивний ідеалізм Платона дуже важкозв'язати з якою-небудь вузькою ідеологією того чи іншого прошарку пануючогокласу.
Ось що можна сказати з приводу того духовного перевороту, який переживПлатон після його зустрічі з Сократом і який в період остаточного розпадугрецького класичного полісу привів Платона до відмови від суспільно-політичноїдіяльності та до єдино можливого способу зберегти свою принциповість до мрії,до послідовного об'єктивного ідеалізму, до раціоналізованої міфології таутопії.
Життя Платона, принаймні головних етапах, виявилося досить трагічним.Одне розчарування незмінно слідувало за іншим. Вже засудження і смерть Сократапо суті зруйнували в ньому віру в силу розумного переконання, а тим часомПлатон все життя тільки те й робив, що намагався переконати людей силою слова.Навряд чи це було трагедією одного лише Платона. Ще більшою мірою це було трагедієюГреції кінця класичного періоду, коли грецький поліс йшов до розвалу і бувнапередодні загибелі, так що Платон всього лише дев'яти років не дожив доХеронейської битви і до Панеллінського конгресу в Коринті, які означали кінецьполітичної самостійності грецьких полісів.
Новою епохою був еллінізм, період великого рабовласництва (дрібнерабовласництво пережило себе) з його величезними військово-монархічнимиімперіями, які поглинули старий класичний поліс. Платон нічого не знав пронаступаючу величезну епоху. Але, як і всі принципові люди його часу, вінсудорожно шукав вихід з оточуючих його соціально-політичних відносин. Виходомдля нього виявилася утопія. Платон уявляв ідеальну державу на чолі зфілософами, споглядальниками чистих та вічних ідей, яких захищають воїни і якимвсі життєві ресурси доставляють вільні селяни та ремісники.
Платон був переконаний, що існує абсолютна істина, і весь трагізм йогоположення полягав у тому, що він вірив у негайне і всебічне здійснення цієїправди. Платон міркував приблизно так: накресліть на піску коло. Вононедосконале і повне всяких відхилень від ідеального кола. Але ж так легко,маючи перед очима це недосконале коло, уявляти собі ідеальне коло і будуватипро нього точну науку. Чому ж цей простий метод не застосувати до людськогосуспільства? Давайте скажемо злочинцеві, що він злочинець, і давайте докоримойому. Він тут же і перестане бути злочинцем, і на перший план виступить йогоідеальне людська поведінка. Це неможливо? Але чому ж це можливо з колом, настількинедосконало накресленим на піску? Ось і спробуйте переконати Платона в тому, щолюдське життя не є геометрія. Він цього не розуміє і не хоче розуміти. У йогоутопії немає ні найменших зрушень, ні найменшого розвитку і ніякого історизму.Все абсолютно, і все, що є, вже здійснено навіки.

2. Періоди творчості та основні роботи
Під ім'ям Платона дійшло до нас із давнини наступне: «Апологія Сократа»;23 справжніх діалоги; 11 у певній мірі сумнівних діалогів; 8 несправжніхтворів, які не входили до списку творів Платона навіть в давнину; 13 листів,багато з яких безумовно справжні, і «Визначення», які завжди одноголосноприймаються за несправжні. Для історії філософії і для філології була вічноюпроблемою як справжність 35 основних творів Платона, так і їх хронологічнапослідовність.
Методів вирішення цих обох проблем є багато. Перш за все вже сам змістплатонівських діалогів, їх мова і стиль змушують історика філософії розцінюватиодні діалоги як зрілі і повноцінні, інші ж тільки як нариси, позбавлені закінченоїдумки та стилю. Далі, мають величезне значення посилання в одному діалозі наінший, посилання Платона на сучасну йому і взагалі грецьку літературу, а такожпосилання на нього інших авторів, серед яких ключову роль відіграє Арістотель.У новий і новітній час в залежності від періоду розвитку філологічної науки, атакож від оригінальності окремих філологів, що критикували текст, справжністьтого чи іншого діалогу дуже часто доводилась і знову спростовувалась, ахронологічна їх послідовність у різних виданнях також представляла собоюстрокату картину. Найбільш вірогідним представляється наступний розподіл творівПлатона.
I. Ранній період. Цей період розпочався навіть, можливо, раніше смертіСократа, але закінчився він, ймовірно, першою сицилійською поїздкою Платона,тобто він охоплює приблизно 90-ті роки IV ст. до н. е. Сюди відносяться:«Апологія Сократа», «Критон», «Евтіфрон», «Лахет», «Лісій», «Хармід»,«Протагор», I книга «Держави». Всі ці твори Платона відрізняються чисто сократівськимметодом аналізу окремих понять зі спробами знайти їх родову сутність і з упоромпереважно на моральну проблематику. II. Перехідний період. Сюди відносятьсятвори 80-х років: «Горгій», «Менон», «Евтідем», «Крат», «Гіппій менший», «Іон»,«Гіппій більший», «Менексен». У цей перехідний період вже намічається віддаленаконцепція субстанційно розуміємих ідей, з точки зору яких критикуєтьсярелятивізм софістів та їх безпринципне риторичне марнословство («Горгій»,«Евтідем»). Стає помітним також свідоме ставлення до досократівської філософії(критика ірраціоналізму непомірних послідовників Геракліта в «Кратілі») разом звикористанням орфіко-піфагорійських вчень про передіснування і безсмертя душ(«Горгій», «Менон»).
III. Зрілий період займає 70 – 60-ті роки до н. е. Діалоги зрілогоперіоду літературної діяльності Платона за змістом і стилем можна розділити надві групи. До першої групи належать «Федон», «Бенкет», «Федра» і II–X книги«Держави». Центральним є тут знамените платонівське вчення про ідеї як просамостійно існуючі субстанційні дійсності, які визначають собою і всюматеріальну дійсність. У «Федоні» це вчення майже переходить у метафізичнийдуалізм і повне заперечення людського тіла, принесення його в жертву длядушевного та духовного життя; правда, справжнього метафізичного дуалізму немаєнавіть і тут. В інших діалогах цієї групи мотив дуалізму звучить набагатослабшим, а в «Державі» і взагалі стирається, змінюючись вченням про гармоніютіла і душі, про гармонію душевних здібностей між собою, гармонію душі ісуспільно-політичного життя і, нарешті, гармонію суспільно-політичних класів.Завершується ця картина вченням про вирі душ і про потойбічні винагороди іпокарання. Художня вишуканість мови Платона в даний період кульмінує, оскількикрім незмінного діалогічного способу викладу ми тут знаходимо цілі ораторськіпромови, багату міфологію. До другої групи зрілого періоду літературноїтворчості Платона відносяться «Теетет», «Парменід», «Софіст», «Політик»,«Філеб», «Тімей» і «Критій». Від попередньої групи діалогів вони відрізняютьсятим, що носять переважно конструктивно-логічний характер. Ідеальний світ тутніде не заперечується, а швидше передбачається. Зміст діалогів стосується абокритики голого емпіризму («Теетет»), або діалектики категорій («Парменід»,«Софіст»), або діалектики космосу («Тімей»).
IV. Останній, або пізній період. Сюди відносяться «Закони» (писались ще в50-х роках) і «Післязаконня» (ймовірно, написане кимсь із учнів Платона).Величезні «Закони» дуже строкаті за своїм змістом і стилем, ставлять на меті зобразитине абсолютно ідеальну, але доступне реальним людським силам державу, містятьбагато різного роду протиріч в концепціях і в термінології. Поряд з цим у«Законах» зустрічається і багато таких міркувань, для яких все ще характерназвичайна платонівська глибина і гострота думки.
V. Діалоги вельми сумнівного походження і часу: «Алківіад I», «Гіппарх»,«Клітофонт» та «Мінос»; далі – діалоги безумовно несправжні: «Алківіад II»,«Суперники», «Феаг». Нарешті, твори настільки несправжні, що вони не ввійшли навітьу список творів Платона найвизначнішого античного дослідника його творчостіФрасілла (I ст.): «Демодок», «Сісіф», «Алкей», «Еріксен», «Аксіох», «Просправедливість», «Про чесноти», «Визначення».

3. Основи політичноїфілософії Платона
У масштабній тарізнобічній творчості Платона значна увага приділяється проблемам держави,права і політики. Зовсім не випадково двома найбільшими його творами є„Держава” і „Закони”. У першому описується ідеальна, з точки зору Платона,держава. У другому держава максимально наближається, завдяки правильномузаконодавству, до ідеалу. Політико-правова тематика досліджується і в іншихчисленних платонівських діалогах, таких як „Антологія Сократа”, „Політик”,„Критій”, „Протагор”, „Горгій”. Платон стоїть біля витоків філософії держави іправа. Ним були вперше поставлені і проаналізовані на теоретичній основі багатофундаментальних питань політико-правового профілю, які не втратили свогозначення і для сучасних дослідників. Своє політичневчення Платон виклав у діалогах: «Держава», «Закони» (якізазначались вище) і «Політик». У них він говорить про модель "ідеальної"держави. Модель не є описом якогось існуючого ладу, системи. Навпаки, це держава,якої ніде і ніколи не було, але яка повинна виникнути, Платон створює її проект,утопію. Усіх жителів "ідеальної" держави автор розділяє на класи. Таксамо він вважає, що трьом основним класам відповідає три з чотирьох основнихчеснот: мудрість – чеснота правителів і філософів; хоробрість – чеснота воїнів;помірність – чеснота народу. Четверта – справедливість – не відноситься доокремих станів, але є “надкласовою”, “державною” чеснотою. З позиції своєїідеальної держави Платон класифікує існуючі державні форми на дві великі групи:1) прийнятні державні форми; 2) регресивні.
3.1 Філософія держави
 
3.1.1 Мета і задачі платонівської держави
Багато хто вважає, що метою ідеального суспільства ємаксимальне задоволення бажань кожної людини, за умови, що вони не суперечатьбажанням інших людей. Для Платона ж всі ці бажання і прагнення не мають ніякоїцінності, тому що спрямовані на досягнення тих чи інших цілей у матеріальному,тобто примарному, світі. У знаменитому уривку про печеру («Держава»)він уподібнює цей світ спотворений тіням на одній зі стін цієї печери, обличчямдо якої прикуті в'язні. За одними лише цими тінями не можна отримати уявленняпро те, що насправді відбувається, як у самій печері, так і за її межами. Длятого, щоб осягнути істину необхідно звільнитися від пут і вийти назовні,назустріч божественному світлу. Путами ж, за Платоном, є почуття і відчуття.
Смерть, як вважає Платон, звільняє душу від цієї порочноїзалежності, але лише на деякий час. Тому що, на думку філософа, душа що тяжієдо матеріального все одно буде повертатися на землю в різних тілеснихоболонках. Звідси випливає висновок про те, що наблизиться до божественногоможна тільки через правильне виховання душі. І таке виховання є головною метоюплатонівської держави. Оскільки душа повинна звільнитися від тяги до всьоготілесного, і найбільшою мірою від бажань, то основним завданням ідеальноїдержави стає забезпечення помірного і врівноваженого життя всіх громадян. А дляцього необхідно підтримувати однорідність і однодумність в усьому суспільстві,з тим, щоб не допускати розбіжностей і зіткнень інтересів, що викликають ті чиінші почуття, що обтяжують душу. Але людину не можна змусити думати певнимчином, тому держава повинна виховувати всіх громадян за одним зразком,прививаючи однаковий, правильний світогляд. Для того ж щоб суспільство булоідеальним, необхідний, мабуть, і ідеальний світогляд, і ідеальні закони. Длязахисту ж від проникнення інакодумства, слід максимально, наскільки це можливо,відгородитися від впливу інших країн.
Необхідно також, для збереження рівного і незамутненогопочуттями стану душі, щоб забезпечення себе всім необхідним для життя і захиствід ворогів не були пов'язані з великими труднощами і сильними переживаннями. Самітникуздійснити це вкрай важко, тому і необхідне створення добре організованогосуспільства. А для того, щоб легше було зрозуміти, яким же має бути такеідеальне суспільство, потрібно розглянути те, як справляються з поставленимизавданнями та цілями різні, вже існуючі, типи держав.
3.1.2 Типи держав за Платоном
У діалозі Платона «Закони» Афінянин запитує у своїх співрозмовників,мешканців Кріту і Спарти, про те, чи є їх державах закони і звичаї, які бзаохочували стійкість людини не тільки до страждань, але й до задоволень. І тізмушені визнати, що на відміну від мужності при терпінні душевних і тілеснихмук, яке всюди схвалюється та заохочується, перемога над задоволеннями і бажаннямине вважається загальновизнаною чеснотою. Для Платона ця обставина є серйознимнедоліком існуючих держав та законодавств. У цьому він бачить їх однобоко. Невипадково, що аналізуючи різні типи держав, а саме тімократію, олігархію,демократію і тиранію, Платон загострює увагу читача на тому, які бажання оволодіваютьлюдьми при тому чи іншому ладі.
Карл Поппер звинувачує давньогрецького мислителя в тому, що усвоїй ідеальній державі він перетворює її жителів у бездушні гвинтикибездоганного державного механізму. Однак, насправді люди з їх бажаннями іпрагненнями цікавлять Платона в передусім. Тому, говорячи про недоліки різнихтипів держав, він докладно зупиняється на описі відповідно, тімократичної,олігархічної, демократичної і тиранічної людини.
Тімократією Платон називає такий державний лад, в якому головноюрисою є суперництво та честолюбство. Він вважає цей лад кращим у порівнянні зіншими трьома, однак все-таки далеким від ідеалу. За його уявленнями, такесуспільство може утворитися внаслідок розкладу ідеальної держави, якщо це будедопущено. Для тімократичної людини гроші і насолоди ще не так важливі, як дляпредставників інших держав. Для неї головним бажанням є бажання заслужити повагуі пошану своїх співгромадян. Але при цьому все більше уваги приділяється невнутрішнім якостям душі, а зовнішньому блиску. І це неминуче призводить досуперництва і інтриг, які послаблюють державу.
Накопичення тімократичною знаттю багатств, на думку Платона,призводить до того, що вона починає змінювати закони і засади своєї держави зтим, щоб їй було зручніше витрачати ці кошти. Те, що раніше вважалося нескромнимі недоречним, стає загальноприйнятим. Моральні норми і засади більше невважаються чимось непорушним. І поступово тімократія вироджується в олігархію.Для олігархічної людини честолюбство поступається місцем сріблолюбству. Все, щоне сприяє накопиченню багатств вважається другорядним.
Вихованню душі приділяється ще менше уваги, ніж при тімократіі.Головним вважається здатність людини домогтися матеріального благополуччя зтим, щоб задовольняти свої зростаючі потреби. Однак при цьому ладі пристрастьдо накопичення і засудження бездумного марнотратства ще якось стримуютьпотакання громадян своїй жадобі і пристрастям.
Одночасно зі збільшенням числа задоволень, які можуть собідозволити багаті громадяни олігархічної держави, зростає число бідняків. І якщопри тімократіі чвари та суперництво мають місце між окремими громадянами, топри олігархії все суспільство ділиться на два ворогуючі табори бідняків ібагатіїв. У середовищі бідняків зріє невдоволення своїм положенням, яке час відчасу виливається у повстання і чвари. Таким чином, при олігархії стає ще більшеяк страждань, так і задоволень.
Згодом, за твердженням Платона, олігархія перероджуватися вдемократію. І відбувається це внаслідок невпинної боротьби між класами. Врезультаті встановлюється рівність всіх громадян перед законом і виборністьпосад. Кожен отримує можливість займатися тим, що йому заманеться, обираючи нату чи іншу посаду. І перш ніж перейти до критики цього ладу, Платон підкреслюєйого зовнішню привабливість. Але це рай для людських бажань, а не для душі, щопрагне, за своєю природою, звільнитися від усього земного. Таким чином, демократичнийлад породжує в людині масу бажань і прагнень, яка витрачає весь свій час на їхзадоволення, перетворившись в їх раба. Однак закони ще можуть стримувати найпалкішихз них.
При демократії, на відміну від попереднього ладу, утворюютьсятри класи населення багатії, народ і трутні. Останні вже були при олігархії,але там вони не користувалися повагою, оскільки не примножувати свогобагатства. В демократичній же державі, говорить Платон, вони займають мало невсі державні пости. Тому що на ці посади обираються, як правило не ті, хто маєздібності до того чи іншого виду діяльності, а ті, хто вміє справляти враженняна натовп.
Особливо докладно Платон зупиняється на переході віддемократії до тиранії. Трутні, підлабузнюючись до народу, намагаються відібратиу багатих частину майна і віддати його біднішим верствам населення. Багатії ж, супротивляючисьцьому, навіть якщо вони і були прихильні до демократичного ладу, змушені будутьорганізувати опозицію. Коли протистояння досягає свого піку, народ висуваєсвого ставленика тирана, наділяючи його необмеженими повноваженнями. Розправившисьз бунтівниками, тиран перерозподіляє відібрані багатства між народом і своїмисоратниками. Продовжуючи зміцнювати свою владу, він змушений знищувати всіх,хто може йому протирічити. Найчастіше це кращі громадяни країни. Ці репресії істрати, призводять до зростання невдоволення серед народу. В результаті, задлязбереження своєї влади, тирану доводиться посилити гоніння на незадоволених, атакож вести нескінченні війни з сусідами для того, щоб відвернути населеннякраїни від внутрішніх проблем. В кінцевому рахунку, тиран, побоюючись івнутрішніх і зовнішніх ворогів, оточує себе найманцями та підлабузниками. Життятиранічної людини переповнене тваринною жадобою та страхами. Жителі такоїдержави, бачачи безкарність свого правителя, звикають до думки про вседозволеність.На перший план виходить задоволення своїх бажань, не стримане більш традиціями,мораллю, переконаннями. Найсильніший тут завжди правий. Той же, хто опинився впідпорядкуванні, мучиться страхами та ненавистю. Не дивно, що Платон вважавтиранію найгіршим способом правління. Адже образ тиранічної людини нескінченнодалекий від образу філософа. Уподоблюючи державу людині, а тип управління типухарактеру, Платон порівнював тиранію з тиранічною людиною, а ідеальну держава зфілософом.
3.1.3 Основи „ідеальної” держави
Розглядаючи слабкі сторони всіх перерахованих вище державПлатон кінцевому підсумку підводить нас до висновку про те, що в ідеальномудержаві кожен повинен займатися тим, що у нього найкраще виходить. Адже тількитак можна отримати найбільшу віддачу від кожного громадянина.
В ідеальній державі Платона за дітьми спостерігаютьспеціальні посадові особи з тим, щоб визначити, хто з них більше пристосованийдо того, щоб бути ремісником та хліборобом, хто воїном і захисником держави, ахто здатен осягнути вище благо і стати правителем. І система виховання івідбору, розроблена великим філософом, покликана їм допомогти в цьому. Такимчином, формуються три класи ідеального суспільства: дільці (ремісники іселяни), варта і правителі. Але кожен з батьків має, як правило, свої планищодо майбутнього своєї дитини, які часто розходяться із задатками хлопчика чидівчинки. Щоб не допустити втручання батьківських почуттів до процесупричислення дитини до того чи іншого класу, Платон вважає за необхідневиховувати дітей усіх разом і так, щоб дорослі не знали, хто саме є їх дитиною.
Після того, як майбутнє дитини визначено, перехід її вбудь-який інший клас стає неможливим. Так як це буде означати використаннягромадянина не за призначенням, і призведе до ослаблення держави. Саме це, надумку Платона, може призвести до перетворення ідеальної держави в тімократичну,з подальшим розкладанням і деградацією в олігархічну і т.д. На підставі цихміркувань давньогрецького філософа багато звинувачують в кастовості йогоідеального суспільства. Але якщо вдуматися, то навіть сучасне демократичнесуспільство є більш кастовим, ніж те, яке пропонує побудувати Платон. Тому що ів наш час майбутнє дитини, значною мірою, залежить від положення і достатку їїбатьків, а не від її природних задатків. І в цьому сенсі суспільство Платона – антикастове.
Крім того, кастовість має на увазі прагнення«вищих» верств населення зберегти за собою якісь привілеї. Однак,зараз більшість людей, можливо, краще б обрало «нижчий» класплатонівського суспільства. Тому що воно більше відповідає тому образу життя,до якого ми звикли. Життя ж варти та правителів передбачає набагато більшезречення мирських благ. Так, наприклад, їм забороняється мати будь-якувласність. Пов'язано це з тим, що на відміну від дільців, вони мають владу, і,тому, у них не повинно бути ніяких особистих інтересів які могли б вплинути наїх рішення. З цієї ж причини дружини і діти у цих класів також повинні бути спільними.
Платон, у своїх роботах, дуже мало приділяє уваги класу дільців,і деякі дослідники вбачають у цьому зневагу «людини праці». Алескоріш за все, що це викликано, в першу чергу, тим, що до представників цьогокласу він висуває набагато менші вимоги, у порівнянні з охоронцями іправителями. Хоча Платон і не високо цінує селян і ремісників за те, що привідборі вони показали свою нездатність займатися філософією, і осягнутибожественне. Але їх душі, при правильній організації життя суспільства,змінюючи свої тілесні оболонки, будуть все більше і більше наближатися доджерела світла.
Допускати ж людину з нижчого класу, з душею ще далекою віддосконалості, до управління людьми і державою, було б жахливою помилкою. Ценеминуче призведе і до зловживань, і до невірних дій, продиктованих небожественною необхідністю, а емоціями, особистими відносинами і упередженимидумками. Таким чином, кожна людина в ідеальній державі повинна займати теположення, якому відповідає стан її душі, в цьому житті.
Однак розставити громадян на різні пости і посади ідеальнимчином ще половина справи. Необхідно ще й забезпечити реалізацію їх здібностей.І Платон говорить про те, що в ідеальному суспільстві нічого не повинновідбуватися без наказу. Кожен має свого начальника, якому повинен беззаперечнопідкорятися. Це положення логічно випливає з усього вище сказаного. Якщо постзаймає людина, яка найкращим чином підходить для цього, то і її розпорядженнятеж будуть найкращими. І, крім того, людина, що звикла підкорятися наказам, яку роботі, так і в повсякденному житті, менше заклопотана турботами про те, що іколи йому робити. І отримує можливість жити як та Божа птиця, яка не піклуєтьсяпро день завтрашній і хліб насущний.
Чим менше у людини повсякденних турбот, чим менше вонаобтяжена земними турботами, тим вільнішою стає її душа. І цьому сприяє,зокрема, ретельна регламентація життя законами. При цьому закони повинні нетільки закріплювати певні права та обов'язки та визначати покарання, але йвиховувати. Закон повинен перетворитися на мораль, стати священним інезаперечним, щоб думка про неприпустимість його порушення була сильніша, ніж страхперед покаранням. У цьому вчення Платона збігається з вченням Конфуція продержаву.
Покарання в ретельно розробленій античним філософом системізаконів покликані або захистити все суспільство від впливу дурної людини, абоусунути її фізично. Смертна кара при цьому фігурує дуже часто, що й не дивно, зогляду на ставлення Платона до смерті та його віру в переселення душ.
Особливо часто смертною карою караються злочини протирелігії, в тому числі і атеїзм. Що при відомій частці цинізму можна розцінитияк надання для невіруючих можливості самим переконатися в існуванні загробногожиття, не відкладаючи цю повчальну екскурсію в довгий ящик.
Платон допускає внесення змін до його законів, але цимповинні займатися тільки правителі. В цілому ж, і тут він теж сходиться зКонфуцієм, чим менше змін, тим краще. Звичка і традиція звільняє людину віднеобхідності обдумувати кожен свій крок, кожен вчинок, кожне слово, що дозволяєсконцентруватися на божественному.
Сформулювавши два основних принципи, за яким маєфункціонувати ідеальна платонівська держава: відповідність здібностейгромадянина займаному посту і неухильне підпорядкування законам і наказам, митільки підійшли до найголовнішої особливості даного суспільства, яка полягає втому, що і призначення кожної людини, і закони повинні визначати філософи. Прицьому, як ми знаємо, Платон розуміє під ними не тільки, і не стільки людей знаючихчи освічених, а людей швидше просвітлених, в релігійному сенсі цього слова.Вони побачили світ, але повернулися в печеру з тим, щоб допомогти іншим душамзвільнитися від тілесного і матеріального.
При цьому гарні всі способи: і батіг, і пряник, і відвертийобман. В цілому ж, ідеальне суспільство Платона можна назвати яслами для душ,де все тілесне відсувається на другий план, або зовсім ігнорується.
Визнаючи труднощі практичного здійснення проекту ідеальноїдержави, Платон впевнений в реалізації свого задуму. Але для нього набагатоважливіше філософськи освітити ідеальну дійсність держави і тим самим показати,що зразок досконалої держави, доступний кожному бажаючому, є на небі, існує відеальній дійсності. «А чи є така держава на землі, і чи буде вона це зовсімневажливо» („Держава”).
3.1.4 Друга за досконалістю держава
Там, де встановлено ідеальне правління, вважає Платон, непотрібні і занадто детальні законоположення. Але такий порядок передбачаєнаявність достатньої кількості правителів-філософів. Якщо ж з будь-якої причинив суспільстві спостерігається дефіцит практикуючих філософів, то тоді жителямцієї країни доведеться задовольнятися другою за досконалістю державою, щоПлатон докладно описав в «Законах».
Життя в такій державі, як і передбачає назва діалогу,повністю регламентується законами. Але встановлювати їх мають право лишефілософи, з урахуванням місцевих особливостей, і інтересів всіх мешканців.Однак слід пам'ятати що "інтереси" громадян, у розумінні Платона, цене те чого хоче та чи інша людина, а те, що корисно її душі. А душі, на думкуПлатона, корисна помірність у всьому. І ту державу, що описується в „Законах”, вінхарактеризує як змішаний вид державного устрою, в якому поєднуються елементидвох основних державних устроїв: монархії і демократії. Правильна організаціядержави (близької до ідеальної), згідно з Платоном, повинна поєднувати в собіобидві начала для досягнення помірності в питаннях політичної свободи тапідпорядкування. Так, він підкреслює, що законодавець повинен дотримуватисясередини, обмеживши, з одного боку, владу правлячих, з іншого – свободукерованих.
Запропонована Платоном конструкція другої держави така: 5040громадян другої держави за жеребом отримують земельну ділянку і будинок, якимкористуються на правах володіння, а не приватної власності (це число зручнотим, що має багато дільників). Наділ вважається спільною власністю держави. Вінпереходить у спадщину лише до одного з дітей. Такий порядок, на думку Платона,по-перше, покликаний, виключити можливі майнові суперечки. А, по-друге,зберегти незмінними розміри держави. Так як надмірне її збільшення викличетруднощі з нав'язуванням однодумності, а надмірне зменшення – залежність відсусідів і втрату самодостатності.
Громадяни поділяються на чотири класи в залежності відвеличини майна. Розбагатілі або збіднілі громадяни переходять у відповіднийклас. Передбачається закон про межі бідності і багатства. Закон забороняєприватним особам володіти золотом або сріблом. Лихварство переслідується.
Раби та іноземці, які займаються землеробством, ремеслом іторгівлею (в основному дрібною), в число громадян не входять. Наявність рабстває ще однією відмінністю другого за досконалістю типу держави. Платон зазначає,що громадяни будуть забезпечені достатньою кількістю рабів („Закони”).
Для формування органів і посадових осіб другої держави,Платон передбачив поєднання виборів з подальшим відсіюванням жеребкуванням.Вибори, організовані таким чином, на його думку, займають середину міжмонархічним і демократичним ладом: державний устрій взагалі має завждидотримуватися середини („Закони”). Судячи з цього, жеребкування передбачаєактивне втручання правителів, і, по суті, буде фальсифіковане. Платон вжезгадував про подібний прийом в «Державі». Тобто, в кінцевому рахунку,обрання на той чи інший пост має поєднувати в собі і вибори і призначення. Цедозволить з одного боку зменшити можливе невдоволення серед народу в зв'язку зособистостями нових обранців. А, з іншого, у правителів з'явиться можливістьпризначати на посади гідних кандидатів, незалежно від того вміють вониподобатися публіці чи ні.
Спроектовані Платоном органи державної влади та способи їхформування виглядають наступним чином. На чолі платонівської держави стоять 37правителів, що обираються шляхом багатоступінчастих виборів. До виборівдопускаються тільки ті громадяни, які носять зброю або вже брали участь увійні.
Вік правителів коливається від 50 до 70 років. Стояти привладі можна не більше 20 років. Повноваження правителів великі, але вони першза все сторожі законів.
Передбачається створення Ради з 360 членів, що обираються по90 чоловік від кожного з чотирьох класів. Рада наділяється значною владою. Єтакож народні збори, але відвідувати їх зобов'язані (під страхом покарання)лише громадяни першого та другого класів. Для громадян третього і четвертогокласів відвідування народних зборів не обов'язкове. Передбачається такожобрання безлічі цивільних та військових посадових осіб. Причому передбачаєтьсяпроцедура своєрідної перевірки правомірності претензій кандидатів на обіймання відповіднихпосад, що також покликане обмежити «розгул демократії».
Велика роль у платонівському проекті приділяється особливому(по суті наддержавному і екстраординарному) органу: нічним зборам з 10 наймудрішихі найстаріших охоронців, яким, за словами Платона, вручається держава.
Члени цього охоронного органу для порятунку держави, подібнофілософам першого проекту, причетні до потаємних космічних і політичних знань,і тільки вони можуть бути досконалими охоронцями по охороні чеснот.
Адже якби, підкреслює Платон, за волею божественної доліз'явилася коли-небудь людина, здатна за своєю природою до засвоєнню цихпоглядів, то вона зовсім не потребувала б законів, які б нею керували. Нізакон, ні розпорядок не стоять вище знання („Закони”). У цьому друга задосконалістю держава помітно зближується з першою. Що не дивно, оскільки цілі ізавдання у них однакові.
Вони відрізняються лише своїми можливостями. У тому, щоописано в «Законах» душі людей ще не достатньо звільнилися від тілесногоі матеріального. Але з часом під впливом законів прописанихправителями-філософами, і помірного життя без сильних емоцій і бажань, як піддією ліків, душі зміцніють, і тоді стане можливим побудова ідеальної держави.
Правильне виховання громадян, а вірніше сказати їхніх душ,тому що душі безсмертні, ось що більше всього займає Платона.
 
3.1.5 Виховання стражів та правителів
Вихованнягромадян ідеальної держави, за Платоном, повинно починатися задовго до їхньогонародження підбором батьків. Кращі чоловіки повинні з'єднуватися з кращимижінками. Призначаються також і терміни дітородіння: для жінки з двадцяти роківдо сорока, для чоловіка з того часу, як у нього пройде найкращий час для бігу іаж до п'ятдесяти п'яти років. Народження дітей державна справа. Жінка народжуєдержаві, а чоловік виробляє державі. Сексуальна свобода наступає тільки післятого, як жінка і чоловік вийде з віку, призначеного для творіння потомства.Любов допускається, але тільки в межах цих обмежень. Втім, любов, як і будь-якебажання та емоція, не повинна бути надмірною. Платон легко розправляється зпочуттями закоханих, оскільки вони заважають досягненню головної мети ідеальноїдержави: виховання душі вільної від чуттєвості.
Будучи вагітною,жінка повинна остерігатися сильних емоцій радості і горя, і багато ходити,ходьба викликає розгойдування плоду, в результаті чого діти вже в утробі матеріпривчаються переносити труднощі. Після народження дитини, вона виховуєтьсяокремо від батьків. Більш того, вони не повинні знати, хто саме з дітей є їхдитиною.
Яким же має бутиідеальне виховання? Починаючи розмову про це в діалозі „Закони” Афінянин,висловлюючи думки самого Платона, ще раз висловлює своє ставлення допожадливості і емоцій. Слід уникати зніженості малолітніх вихованців. Потрібнокарати дітей, які ослухались, але так, щоб не зачепити їх самолюбство. Так якобрази можуть викликати сильні негативні емоції. Навчання ж має бути двояким:тіло слід навчити гімнастичному мистецтву, а душу для розвитку її чесноти –мусічному. І в усьому слід дотримуватися простоту і помірність.
У мусічневиховання входять, крім різних мистецтв, також і міфи, і казки. В ідеальнійдержаві, на думку Платона, слід домагатися того, щоб перші міфи, почуті дітьми,вели до чесноти.
Розмірковуючи промусічне виховання, Платон піддає різкій критиці найрізноманітніші видимистецтв. За те, що вони прагнуть викликати ті чи інші почуття. Література,музика і танці мають сприяти розвитку в громадянах правильного, з точки зоруПлатона, світорозуміння. І тому підлягають ретельній цензурі. Таке«реакційне» ставлення до мистецтва викликає або нерозуміння, або лютенеприйняття з боку дослідників. Однак багато художників і поетів неодноразововказували на те, що справжнє мистецтво залежить від того як, а не що відображаєтьсяв тому чи іншому творі. Виходячи з цих міркувань ніяка цензура не можезаборонити справжнє мистецтво.
З малих роківгромадян платонівського суспільства повинні навчати військової справи. Тоді ж зних відбирають майбутніх страж. Кандидатів же в правителі відбирають у віцідвадцяти років. Відбирають найбільш здібних до діалектики, і проводять з нимизагальний огляд всіх наук, які вони вивчали в дитинстві. З усіх наук, Платон,як і слід було очікувати, найбільш важливими вважає найбільш абстрактні з них.Це в першу чергу арифметика, потім – геометрія та астрономія. Претенденти повинні навчитися знаходитизагальне в частковому, піднімаючись від розрізнених чуттєвих фактів до осяжнихістин. З них, через десять років, обирають тих, які найбільш відзначилися, які потімзаймаються філософією ще п'ять років. Після чого до п'ятдесяти років вонипрацюють на благо держави, займаючи різні посади. Потім їх приводять докінцевої мети — «змусити їх спрямувати вгору свій духовний погляд іпоглянути на те саме, що всьому дає світло, а побачивши благо саме по собі,взяти його за зразок та впорядкувати і державу, і приватних осіб, а також самихсебе — кожного в свою чергу — на весь залишок свого життя. Більшу частину часувони стануть проводити філософствуючи, а коли настане черга, будуть працюватинад цивільним устроєм, займати державні посади не тому, що це щось прекрасне, атому, що так необхідно для держави. Таким чином, вони постійно будутьвиховувати людей, подібних їм самим, і ставити їх сторожами держави замістьсебе, а самі відійдуть на острови блаженних, щоб там жити» („Держава”).
3.2 Філософіяправа
Складаючи єдинеетичне ціле, як і раніше, філософ залишає мудрість на першому місці, але надруге поміщає вже не мужність, а поміркованість і на третій – справедливість;мужності він відводить останнє місце. Змудрілий завдяки політичному досвіду,афінський філософ віддає перевагу розсудливості та поміркованості, аніжмужності, але навряд чи він протиставляє ідеальні вимоги дійсності. У пошукахкомпромісу між ними Платон у зрілих роздумах приходить до визнання, що найкращежиття людини полягає у правильному поєднанні духовного і чуттєвого. Він з'єднуєрозумне з емоційним, при умові що розумне начало визначить міру і межу безмежногопрагнення до задоволень. Розум вносить порядок і закон в людські відносини,встановлює ту міру поведінки, яка і є реальним вищим благом.
У своїх спробахдати філософське обґрунтування права мислитель зовсім не виступає прихильникомприродно-правових ідей в їх традиційному розумінні, вважаючи їх «безглуздими»,«хибними». Він не вбачає в природі вихідного джерела права і справедливогозакону, оскільки в ній проявляється нерівність людей від народження і від неївипливає влада тих, хто «силою одержить верх». Так само він не робить упору набожественне походження права, замислюючись над тим, що має складати йогоідеальну сутність.
У такому«правовому» суспільстві «кожна людина приваблює то одного, то іншого длязадоволення тієї чи іншої потреби. Відчуваючи потребу багато в чому, багатолюдей збираються докупи, щоб жити спільно і надавати один одному допомогу: такеспільне поселення отримує назву держави». Саме право без примусовоїзрівнялівки, дає можливість справедливого вираження потреб суспільства якцілого і такий розподіл його, при якому «кожна окрема людина повинна займатисячимось одним з того, що потрібно державі, і то саме тим, до чого за своїмиприродними задатками більш за все вона здатна».
Справедливість уПлатона виступає обґрунтуванням індивідуального законослухняного наказу,причому засобом його забезпечення визначається не насильство, а вимогиморальності і переконання. Показовим у цьому відношенні є звернення Платона підвиглядом простого громадянина до правителів: «Ми вважаємо справедливим, щоб ви,перш ніж погрожувати нам суворими карами, спробували спершу — як ви це вважализа потрібне зробити з законами — переконати і наставити нас у тому, що богиіснують і що вони занадто благочестиві, щоб їх можна було всуперечсправедливості схилити або спокусити якими-небудь дарами… Ми вважаємосправедливим, щоб законодавці, оголосили себе сумирними, а не лютими,застосували по відношенню до нас переконання».
Сумирність,заклик «не говорити і не робити нічого несправедливого ні проти людей, ні протибогів», за Платоном, становлять сутність як правових, так і моральних вимог.Останні надають спокій душі під час життя і перед лицем смерті. Так, уміркуваннях про моральне — аморальне, добре – зле мислитель використовує нетільки філософську логічну аргументацію, але й релігійно-містичні доводи. Вірав богів вселяє людині «справедливий страх, найпрекрасніший засіб, – стверджує філософ, – проти зовсім не прекрасної відваги,- божественний страх, який ми звемо совістю і соромом».
Цілком природно,що Платон залишається людиною свого часу, коли в якості головного джерела праваі гаранта його справедливості та відповідності вищому благу вказує на бога абобогів. Але божественне для нього аж ніяк не «опіум для народу» і не клубокзабобонів, а вище ідеальне начало, цілком сумісне з вічними соціальними та духовнимицінностями, накопиченими людством. Законодавці, громадяни цілком можутьстворити розумні закони. Головне при цьому, щоб законодавство відповідаловимогам загального призначення права.
Дбаючи проефективність права, дієвість законодавства, Платон підкреслює перевагу закону,що діє на основі переконання, всі інші відносить до «однозначним тиранічнимнаказам». Філософ розрізняє окремі види законів, дає рекомендації і з юридичноїтехніки. Так, для загальних законів він радить передбачати преамбулу, вступнучастина, розраховану на те, щоб ті, кому адресований закон, «прихильно прийнялиприписи». У вступі ж до так званих великих законів не слід умовчувати «прошанування богів і турботі про батьків». Серед принципів державного права Платонрекомендує взяти до уваги «одне основоположне», яке законодавцю слідпостаратися «провести через все своє законодавство». Це ідея добровільноїзаконослухняної поведінки, або, словами філософа, «щоб громадяни покірнослідували чесноті». Слід переконати всіх в тому, що «людям необхідно встановитизакони і жити за ними, інакше вони нічим не будуть відрізнятися від дикихзвірів».
Платон розглядаєугоди і зобов'язання, «товариства, засновані на паях» і кредит, близькопідходить до формулювання принципу дотримання договорів. Зрозуміло, що він не оминаєправа власності, покликаного «внести належний порядок у ділові відносинилюдей». «Основне правило, — говорить філософ, — тут просте: нехай ніхто по міріможливості не торкається мого майна і не порушує моєї власності, навіть самимнезначним чином, раз немає на те мого особливого дозволу. І я буду так самоставитися до чужої власності, поки я в здоровому глузді». Платон вважаєнеобхідним вживати заходи проти бідності, обмежувати багатство. Більш того,Платон йде на те, щоб наділити державу правом конфісковувати надлишки, щоперевищують встановлену законом міру. Він не проти багатства, але протиодносторонньої орієнтації на нього, проти визнання за багатством права скрізь іу всьому творити свою волю.
Мислитель висуваєабсолютно чіткі принципи, наприклад, свого роду вимоги невідворотностіпокарання – «ніхто ніколи не повинензалишатися безкарним за будь-який вчинок». Розплата має, за Платоном,відповідати тяжкості скоєного. Це може бути «грошова пеня», «принизливі місцядля стояння чи сидіння», «палочні удари», тюремне ув'язнення і навіть смертнакара. Санкції в будь-якому разі не повинні бути несправедливими, заради одноголише страждання, – «за законом жодне покаранняне має на увазі заподіяти зло». Цілком виразно Платоном формулюються цілікаральної політики. По-перше, виправлення злочинця та запобігання повтореннязлочинів, по-друге, усунення впливу дурного прикладу на громадян; по-третє, рятуваннядержави від небезпечного, шкідливого члена.
У своєму вченніпро злочини і покарання Платон передбачає звільнення від кримінальноївідповідальності (невинна помилка, вчинок по невіданню, незнанню), пом'якшуючіі обтяжуючі обставини (стан афекту, чуттєвого жадання). Складаючи «невід'ємнучастину державного устрою», суди займаються діяльністю «владною і повчальною,роз'яснювальною і каральною». Платон вважає за доцільне існування двох видівсудів – для розгляду справ міжприватними особами, куди може звернутися кожна людина, яка вважає себе ображеноюіншою особою. Якщо ж, на думку будь-якого громадянина, порушені інтересисуспільства, і він висловлює бажання «прийти їм на допомогу», то призначаєтьсядля цих випадків особливий суд.
На думку Платона,суд стоїть перш за все на сторожі інтересів держави і суворої моральності, щоносить релігійний характер, тому святотатство –одне з найтяжчих кримінальнихзлочинів. Після злочинів проти богів йдуть злочини проти існуючого державноголаду. Розробляючи питання каральної політики держави, Платон водночас надаєсуду виховне значення. Не тільки кримінальний закон, але і вся соціальнаструктура, саме призначення держави повинні протистояти руйнівній стихіїмасового насильства, не допускати крайніх суперечностей між бідністю ібагатством, розшарування суспільства на ворогуючі класи, партії-антагоністи. Ітут вже вища «божественна мудрість» законів повинна бути доповнена мудроюсоціальною політикою держави, піднятої на вершину «царського мистецтва».
3.3 Філософіяполітики
Платону властивешироке розуміння політики як «мистецтва, що править усіма іншими і турбуєтьсяяк про закони, так і взагалі про всі справи держави, правильно сплітаючи всевоєдино». Політика у Платона вбирає в себе весь накопичений досвід практикидержавного, правового, соціально-культурного та морально-виховного впливу налюдей та міжлюдські відносини. У політичній культурі він схильний вбачатизасіб, здатний протистояти руйнівної стихії масового невдоволення, злочинностіта насильства. Політична, соціальна культура у Платона матеріалізується вдержаві і законі, в розумній організації державної влади за допомогою закону.Вона реалізується в політичній діяльності як «вища майстерність» правління,політичне мистецтво, що відображає діалектику державного впливу на суспільствоі суспільства на державу.
Платон підкреслюєдіалектичну складність взаємозв'язку закону і політики. Мудрі закони, щовиражають ідею загального блага і справедливості, повинні гарантуватирозумність державної політики, а політика повинна «відрізнятисяупорядкованістю», давати людям «жити мирно, займаючись власними справами і невтручаючись в чужі».
Співвідношення«політика – закон» стає особливоважливим у періоди політичної нестабільності, коли в державах відбуваєтьсяборотьба за владу. У цьому випадку, за Платоном, «спасіння держави» полягає втому, щоб політичні і державні діячі стали «служителями закону». Широко відомочасто цитоване положення філософа на цей рахунок: «Я бачу близьку загибель тієїдержави, де закон не має сили і знаходиться під чиєю-небудь владою. Там же, дезакон — владика над правителями, там вони його — раби, я вбачаю спасіннядержави і всі її блага, які тільки можуть дарувати державі боги». Але й тутпідхід має бути конкретно-історичним, творчим та неформальним. Коли справастосується охорони держави, а тим більше її порятунку, Платон не обмежується однієютільки законністю. У «Політиці» він закликає до рішучих політичних акцій, довладних дій. «І нехай вони, – наполягає вчений, – очищають державу, страчуючи і виганяючи деяких, в ім'я її блага», і дотих пір, «поки що це робиться на основі знання і справедливості, і держава вміру сил перетворюється з гіршої на кращу».
Аналогічнимчином, філософ приписує в якості другого загальнообов'язкового правилаполітичної поведінки принцип держави та підпорядкування. Обидва ці якостіповинні супроводжувати кожну людину незалежно від її положення в суспільстві тадержаві. «Кожна людина повинна мислити про всіх без винятку людей так: не можестати гідним похвали господаря той, хто не був раніше підвладним; тому більш,ніж уміння добре господарювати, повинно цінитися вміння добре підкорятися», – зазначає мислитель. І перш за всеслід володіти «умінням підкорятися законам, що буде означати підпорядкуваннябогам, потім — вміння юнаків підкорятися старшим, які чесно прожили все своєжиття».
Певна річ,принципи політичної поведінки повинні в першу чергу займати тих, хто править. Унайбільш загальному вигляді ці вимоги формулюються наступним чином: по-перше,не має значення, «правлять ці люди згідно з нашої доброї волі або проти неї,згідно зі звичаями або без них, багаті вони чи бідні, вони правлять увідповідності з якимось мистецтвом правління», по-друге, вони повинні бути«істинно знаючими», по-третє, бути в змозі керувати зі знанням справи,«справедливо і чесно приділяючи кожному своє», а не вбивати і заподіювати зло кожному,кому він забажає. Для того, щоб перетворитися на політика, «стати» ним,необхідно особливі, природні «царства» якості примножити, розвинути і відточитишляхом всебічного і глибокого філософського освіти, практичного політичногодосвіду і морального, духовного вдосконалення. Ймовірність з'єднання всіх цихякостей в одній людині унікальна, якщо «взагалі існує таке мистецтво і повнезнання його, то це надзвичайна рідкість», — зізнається Платон.
Політика уПлатона є діалектичним синтезом загальнолюдських інтересів і цінностей зцінностями й інтересами національними. Він одним із перших обґрунтувавнеобхідність висування етичних категорій на найважливіші позиції на шкаліполітичних цінностей. Розробляючи гуманістичні основи політики, він шукаєможливості торжества добра, як загальної ідеї блага, над злом, над брехнею,здорового глузду над демагогією і оманою, справедливості над свавіллям.
Нарешті, політикау Платона діалектично синтезує його теорію ідей і вчення про загальнолюдськоїкультури. У теорії ідей знаходить своє вираження ідеальна спрямованість «нашоїдуші вгору», до незбагненної до кінця божественної ідеї – тут «ідеал» Платона нагадує «голос»Геракліта, – яка буде означати іісторичне наближення до досягнення загального блага і торжества справедливостіна землі. У відношенні Платона до культури виявляється його впевненість у тому,що активна пізнавальна і перетворююча природу діяльність людей є продуктивноюза умови доцільної взаємодії та взаємодопомоги суспільства і держави, за умовирозвитку всіх державно-правових і політичних процесів на міцному підґрунті,досягнутому людством культури.

4. Трагедія життя та філософської думки
Даючи короткий огляд творчого і життєвого шляху Платона, необхідносказати, що крім суспільно-політичної та одночасно особистої для Платонатрагедії загибелі полісу, він переживав ще одну трагедію, яку сам навряд чиусвідомлював, але яка теж змушувала його відчувати відчай і повне безсилля упідсумку його неспокійного життєвого шляху. Це була трагедія всякого ідеалізмувзагалі, що погано розуміє неможливість перетворення життя за допомогою однихлише ідей. Платон не розумів, що матерія (а значить, і соціальне життя)визначає собою будь-яку ідеальну конструкцію. У практичній діяльності цезавадило йому користуватися ідеями як матеріальної силою і зводить його участьв політиці до проповідей, наказів, промов, до закликів слідувати ідеалам, докрасномовства. Тому стає зрозумілою болісна необхідність, з якою ідеалістперетворюється в утопіста, в мрійника, в безсилого, хоча, можливо, і дужеяскравого фантазера. Це було для Платона не меншою трагедією, ніж усі йогосицилійський невдачі; подібного роду трагедію потрібно визнати явищем типовим.Платон тут тільки один із найяскравіших зразків.
Будучи реставратором загиблої старовини, Платон хотів залишатися іфактично завжди залишався переважно представником грецької класики, класичногополіса періоду греко-перських воєн. У всякому разі жоден іншийсоціально-політичний лад не заслужив від Платона таких дифірамб. Знаменитіперемоги при марафоні, Саламіні, Платеї, що сколихнули хвилю еллінськогопатріотизму, не давали спокою Платону протягом всього його життя, включаючиперіод «Законів».
У «Законах» – вічнапокора законам, які вимагають від поетів і художників завжди тільки одних і тихже форм, одних і тих же настроїв. У цьому діалозі Платон, безсумнівно,побудував найжорстокішу поліцейську державу з насильницьким земельнимзрівнянням, із всезагальним шпіонажем і з узаконеним рабовласництвом. У«Державі» майже не згадуються раби, селяни, і ремісники там економічно вільні.Зате в «Законах» у Платона рабство пронизує все. Щоправда, ідеалом рабавизнається спартанський ілот, однак ілот — це державний кріпосний, чиєсоціальне становище по суті мало чим відрізнявся від статусу раба. Крім того,Платон і в «Законах» все ще продовжує умовляти господарів і рабів жити згідноміж собою і не порушувати загальних моральних правил. Але при всіхзастереженнях сам факт рабства визнається в «Законах» відкрито, і без рабстваПлатон взагалі не мислить тут своєї ідеальногї держави. Про небувало жорстокіпокарання як вільних, так особливо і рабів трактує вся IX книга «Законів».
Питається: чи могли такі казармені уявлення не вплинути і на теоретичнудумку Платона? Звичайно, не могли. Адже реставратор примушений за допомогоюфізичної сили боротися із суспільством, яке представляється йому суцільноюстихією зла, причому зла аж ніяк не випадкового. Платон раптом починаєстверджувати, що війна всіх проти всіх відноситься до самої природисуспільства, для якої характерний оголений і озлоблених інстинкт життя, ідокорінні протиріччя як у відносинах однієї людини до іншої, так і в їївідношенні до самого себе. «Те, що більшість людей називає світом, є тількиім'я, на ділі ж від природи існує вічна непримиренна війна між усіма державами»(«Закони»). Та ж вічна війна існує і між окремими селищами, між окремимибудинками в селищі і між окремими людьми в домі. «Всі знаходяться у війні зусіма як у громадському, так і в приватному житті, і кожен [знаходиться увійні] із самим собою». Замість ідеальних основ життя тут проповідуєтьсязвірина боротьба всіх проти всіх. Це свідчить про те, що Платон прекраснорозумів обмеженість свого реставраторського світогляду і тому протиставляє своюполіцейську казарму тому порядку речей, який він сам оголосив існуючим відприроди. Неможливо собі уявити, щоб такий розумний чоловік, як Платон, нерозумів трагедії свого життя та думки, коли він починав шмагати історію гумовоюпалицею в надії повернути її на шлях істинний. Чого варте, наприклад, його новевчення в «Законах» про дві світові душі, добру і злу? Адже Платон тут нібільше, ні менше як відмовляється від самої основи свого ж власного вчення,впадаючи в якийсь зовсім не притаманний йому східний дуалізм. Крім того, тепер,за Платоном, не тільки бог керує світом: «Бог керує всім, а разом з богомвипадковість і сучасність правлять усіма людськими справами. Втім, щоб уникнутирізкості треба поступитися і сказати, що за ними треба й щось третє, самемистецтво. Людина тут стоїть на останньому місці. Все це неминуче наслідокзагальної концепції «Законів»: неможливо думати, що війна всіх проти всіх, якїї розуміє Платон, є творінням тільки одного бога. Випадковість, доля, нерозумністьі повне божевілля повинні грати в цій концепції не меншу роль, ніж те, щоПлатон називає богом.
Саме «Закони» — це єдиний твір Платона, який не містить в собі образуСократа. Розмовляють тут якісь афінянин, Спартанець і крітянин, а про Сократанемає навіть згадки. И розмова-то відбувається десь на Кріті, між трьома безвіснимистарцями під час прогулянки від Кноссу до святині Ідейского Зевса. Аленайголовніше — про що вони говорять. Всі їхні твердження прямо протилежні тому,чого навчав Сократ. Сократ вічно все піддавав критиці і часто двома-трьомапитаннями руйнував ті загальновизнані авторитети, якщо вони того заслуговували.У «Законах» ж всяка критика заборонена, висувається вимога беззаперечногопідпорядкування законам і кари для всіх невіруючих. Якщо б у такій державі, яказображена в «Законах», з'явився вічно запитуючий и критикуючий Сократ, то, безсумніву, ці троє старців присудили б його вже не просто до цикуту, а доякої-небудь жахливої страти для залякування всіх критиків громадських основ, щопредставляються їм ідеальними.
Характерна відсутність Сократа в «Законах» — це у Платона, звичайно, нетільки акт розчарування, але й безсумнівний акт відчаю. Якщо в «Законах» розумвсе ще формально ставиться вище законодавства, то за своїм змістом цей розумможе викликати тільки здивування: гарний же він, якщо у своєму ідеальномуздійсненні він перетворюється у всезагальну в'язницю.
Платон все життя проповідував загальну гармонію, тобто був натурою, такби мовити, аполлонівського типу. Але гармонія може бути різна. Одна жива,тремтяча, вона активно бореться з безладом, з юродством. Це гармонія «Пірана» і«Федра». Інша гармонія — застійна, малосильна, вона заснована на примусі,насильстві, не втілює в собі живих протиріч життя і вимагає гумової палиці.Платон, чуттєва натура, не міг не розуміти своєї принципової відмови відкласичної гармонії в жертву гармонії казарми. І так як тут містилося протиріччявсього його життя та філософії, то це перетворилося для нього в свого родуфілософське самогубство. Якщо Демосфен, переконавшись в остаточному крахукласичного поліса, який він усіма силами намагався захистити, вдався дофізичного самогубства, то Платон вдався до філософського самогубства шляхомнаписання своїх «Законів». Все життя, особистість і творчість Платона – це напружена, неминуче і нездоланнатрагедія. А чи не така взагалі є усяка реставрація незворотнього минулого?Платон — це одна з найбільш складних суперечливих проблем в історії філософії,одне з найбільш важко аналізованих історико-філософських протирічь.

Література
 
1. Платон. Сочиненияв четырех томах. Т. 1 / Под общ. ред. А.Ф.Лосеваи В.Ф.Асмуса; Пер. с древнегреч. СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та;.Изд-во Олега Абышко., 2006. – 632 с.
2. А. Швец. Статья: „ Платон об идеальномгосударстве”. – Минск, 2008. – 10 с.
3. Звиревич В.Т. Философия древнего мираи средних веков: Учебное пособие по курсу истории философии. – Екатеринбург;Деловая книга; М.: Академический проект, 2002.
4. Платон. Государство. Законы.Политика./Предисл. Е.И. Темнова. – М.: Мысль, 1998.
5. Спиркин А.Г. Философия: Учебник. –М.: Гардарики, 2000.
6. Философия права: Учебник/О.Г.Данильян, Л.Д. Байрачная и др. – М.: Изд-во Эксмо, 2005.
7. Философия: Учебник/ Под ред. А.Ф.Зотова – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Академический проект; Трикста, 2004.
8. В. Виндельбанд. Платон; Пер. с немец. А.Громбаха, СПб.:Изд-во журнала «Образование», 1900. – 200 с.
9. Материал из Википедии – свободнойэнциклопедии
ru.wikipedia.org/wiki/Платон
10. Материалы интернет-ресурса Платоновского философского общества(Санкт-Петербургский государственный университет)
www.plato.spbu.ru/index.htm