Міністерство транспорту та зв`язку України
Київський Університет Економіки та Технологій Транспорту
Кафедра суспільних та гуманітарних наук
Курсова робота
З філософії
Тема курсової роботи: ”Поняття діяльності та практики”
Виконала: студентка групи 1-Ф-2
Тарасова Анастасія
Перевірив:
Київ 2008
Зміст
Вступ.................................................................................................3
1) Поняття практика...........................................................................4
2) Форми і рівні практичної діяльності.............................................10
3) Структура практики......................................................................12
4) Практика як критерій істини.........................................................14
5) Функції практики.........................................................................19
6) Гуманістичний зміст практики......................................................21
7) Поняттята структура діяльності.....................................................28
8) Видидіяльності..............................................................................33
Висновки..........................................................................................34
Списоквикористаної літератури.......................................................37
Якби навіть генії всіх часів зійшлись і об'єднали своїзусилля, то і тоді за допомогою передбачень вони все ж не могли б повести наукудалеко вперед, бо корінні помилки, допущені першими зусиллями розуму, невиліковуються перевагами наступних дій і ліків.
Ф.Бекон
Вступ
Коли ми говоримо прожиттєтворчу специфіку людського способу буття, то маємо на думці, звичайно ж,те, що специфіка ця не обмежується лише сферою свідомості. Адже подвоєння світуна наявний та уявний, бажаний, такий, що відповідає людським прагненням ісподіванням, має місце також у реальній предметно-матеріальній діяльностілюдей, мета якої — привести навколишній світ у відповідність до людськихпотреб. Завдяки перетворюючому впливові людини на світ виникає так звана другаприрода, культура: виникає предметний світ олюдненої природи.
Проблемапрактики завжди є проблемою дослідження основ людського життя. Найважливішоюознакою людського способу буття виступає те, що його умови не є чимось лишеданим, наявним, готовим;
вони створюютьсяв процесі історичного саморозвитку людини. Необхідність творити себе і умовисвого існування виявилась джерелом формування та постійного вдосконаленнярізноманітних людських здатностей, і насамперед здатності осягати йвикористовувати у своїй життєдіяльності закономірні зв'язки навколишнього світуі на цій основі діяти свідомо, доцільно, цілеспрямовано.
Практичнадіяльність у людському суспільстві, на відміну від процесу життєдіяльності втваринному світі, визначається не біологічними чинниками, а історичновиробленим відповідним соціокультурним розвитком. Але це, так би мовити, лишемінімальна характеристика відмінності людської діяльності взагалі, і практичноїзокрема, від ситуаційного процесу життя тварин. Максимальна протяжністьлюдської діяльності, її «верхня» межа є постійно відкритою, оскількилюдина в практичній діяльності не просто змінює, відтворює природну і соціальнудійсність, а й здатна змінювати власну програму, конструювати нові алгоритмидіяльності і поведінки, формувати та досягати принципово нових цілей.Діяльність людини універсальна, оскільки людина не пристосовується донавколишнього середовища, а змінює його. Практична діяльність людей не простоцілеспрямована та доцільна, бо це є характеристики і поведінки тварин, вона передбачаєі конструювання цілей, творення принципово нового.
Поняття практика
«Практика»походить від грецького слова «праксис», що в перекладі означає«діяння», «активність», «діяльність».
Практика — цедіяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. Людина яксуспільна, матеріальна істота, що наділена свідомістю, змінює дійсний світ утрьох вимірах: 1) матеріально; 2) на певному конкретно-історичному етапірозвитку суспільства та за допомогою і в межах відповідних суспільних відносин;3) свідомо. Поза цими моментами неможливе людське перетворення світу, алекожний з них, узятий розрізнено, або просте перерахування їх не вичерпуютьсутності практики як філософської категорії.Важливо, що поняття “практика” не має однозначного тлумачення у філософії.Є вузьке розуміння поняття практики, котре зводиться до експерименту, що є,безумовно, недостатнім, бо людська практика — це не лише експеримент. В широкому розумінні практикарозглядається як цілісна система діяльності людини, досвід всього людства. Втакому контексті в поняття “практика” включається як наукова діяльність, так іматеріально-виробнича, соціальна, політична, революційна і т.д., тобто всяпредметна, цілепокладаюча діяльність людини, що має своїм змістом освоєння неюприродних та соціальних об’єктів. В цьому сенсі практика – це сукупністьматеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментально-наукової,чуттєво-споглядальної, духовно-предметної діяльності людини.
У цьому планіможна виділити особливу групу предметних дій, суб'єкт яких чинить матеріальнийвплив на оточуючий світ: людина змінює фізичну форму процесів і явищ природи,створює нові речі чи суспільні інститути, змінює об'єктивно існуючірізноманітні форми колективного життя, економічні, правові, політичні та іншіструктури відповідної системи суспільних відносин. Саме такі свідомі, доцільні,цілеспрямовані дії, що мають предметну, матеріальну визначеність, включаються впоняття «практика».
Підпрактикою, перш за все, розуміється сукупна діяльність людства, весь його досвіду процесі історичного розвитку. Як за своїм змістом, так і за способомреалізації, практична діяльність має суспільний характер і виступає як ціліснасистема дій, є способом суспільного буття людини та специфічною формою йогосамоутвердження у світі. Практика — це матеріальна, чуттєво-предметна,цілепокладаюча діяльність людини, яка включає в себе освоєння та перетворенняприродних та соціальних об'єктів і становить загальну основу, рушійну силурозвитку людського суспільства і пізнання; це чуттєво-предметна формажиттєдіяльності суспільне розвинутої людини з освоєння природної і соціальноїдійсності, а також специфічний спосіб відношення людини до світу та її буття вцьому світі. Практика є людською чуттєвою діяльністю, предметною діяльністю,основною ознакою котрої виступає безпосередня чуттєва зміна предмета під часвзаємодії людини і предмета природи. Вона є глибинною основою багатозначнихформ життєдіяльності людини. Якщо практику розглядати як певний процесперетворення природи у відповідності з інтересами людини, якимопосередковується, регулюється і контролюється обмін речовин між людиною іприродою, то тоді практика виступає як праця. Якщо ж взяти її як суспільну,втілену в конкретно-історичних формах діяльність, що соціалізує природу,трансформує природне буття в суспільне і розширює його предметне поле, визначаєі спрямовує всезагальні характеристики суспільно-історичного процесу таконкретно-історичні форми суспільних відносин, то практика набуває ознаквиробництва. Якщо ж практика розглядається як діяльність, що штучно відтворюєті або інші сторони об'єктивної дійсності, створює умови для повного науковогодослідження, вона виступає як науковий експеримент.
Категорія«практика» тісно пов'язана з такими категоріями, як«діяльність», «праця», «виробництво» в йогорізноманітних формах. Але в системі цих категорій вона посідає специфічнемісце, з особливої точки зору розкриваючи діяльність суспільства. Якщо праця якдоцільна діяльність людей з метою освоєння природних і соціальних об'єктів для задоволеннялюдських потреб фіксує чуттєво-матеріальну і духовну діяльність людини яксуб'єкта економічних відносин, то практика характеризує чуттєво-матеріальнудіяльність на рівні сукупно-суспільної форми. Тобто найбільш багатостороннім ісуттєвим визначенням практики є таке: практика — це чуттєво-предметна,матеріально перетворююча, свідомо цілеспрямована, суспільно-історичнадіяльність людей.
Даневизначення, як і сутність практики, більш детально будуть розкриті в процесіподальшого аналізу проблеми практики, але зараз слід сказати про наявністьможливості обмеження сфери застосування поняття «практика», інасамперед через її матеріальний, предметний характер. Так, до неї не належатьпізнавальна діяльність, діяльність митця, ідеолога, рефлексія, саморефлексія,тобто будь-яка діяльність, безпосередньо не спрямована на перетворенняпредметного світу. Таким чином, до сфери застосування поняття практики входятьпредметні, цілеспрямовані дії щодо перетворення матеріальних об'єктів,економічні і політичні структури, різноманітні соціальні інститути та іншіформи суспільного функціонування. Йдеться про діяння як окремих індивідів, такі соціальних груп, спільностей; діяння, які здійснюються в межах історичнозмінних різноманітних форм соціальної взаємодії. Основою цих дій є необхідністьрегулювати взаємостосунки між людьми і природою та соціальною дійсністю, міжсамими людьми з метою задоволення потреб, що виникають.
Іззазначеного вище слідує, що практика — це матеріальна, чуттєво-предметна,цілеспрямована діяльність людини, яка має соїм змістом освоєння і перетворенняприродних і соціальних об'єктів. Вона становить собою всезагальну основу і рушійну силурозвитку людського суспільства і пізнання.
Суспільнапрактика перебуває в органічному взаємозв'язку з пізнавальною діяльністюлюдини, з теорією. Вона є джерелом наукового пізнання, його рушійною силою, даєнеобхідний фактичний матеріал, який піддається теоретичній обробці іузагальненню. В процесі практики відбувається формування суб'єкта пізнавальноїдіяльності. Практика зумовлює напрям і зміст мислення суб'єкта. Саме практикаобґрунтовує об'єктивність змісту знання, служить критерієм, засобом перевіркиістинності пізнання (знання). Вона перебуває в діалектичному взаємозв'язку зтеорію.
Поняттяпрактики виникло лише в епоху капіталізму. До того увага філософівакцентувалася на специфіці окремих форм людської діяльності.
У Новий часнеобхідність практичної спрямованості філософії підкреслювалася Ф. Беконом, надумку якого, знання і діяльність єдині. Проте він, як і його сучасники, нерозумів історичного характеру людської діяльності.
Німецькийкласичний ідеалізм визнавав людську активність, та за словами К.Маркса,ідеалізм "… не знає дійсної чуттєвої діяльності як такої".
Не розумівсутності та ролі практики і Л.Фейербах, який істинно-людською вважав лишетеоретичну діяльність, а практику тлумачив як утилітарну діяльність.
Сучасназахідна філософія, як правило, різко протиставляє теорію практиці, зокремасфери теоретичного і практичного розуму. Ідеалізм,особливо в особі Гегеля підмітив роль практики, праці і діяльності людини, впізнанні. Але практика тут зводилась переважно до моральної діяльності. Не малияскраво вираженого предметно-виробничого характеру в марксизмі.
Післягегелівськийідеалізм теж аналізував активну діяльність людини, але з боку їїпсихологічно-інстинктивних стосунків: воля до життя (Шопенгауер), воля до влади(Ніцше), Неокантіканці як і Фіхте розрізняють теоретичний розум і практичнийрозум. Перший пізнає те, що є, другий — те, що повинно бути. Рікет (баденськашкола) ототожнює практичну філософію з етикою.
З розвиткомнауки, техніки, їх безпосереднім використанням в матеріальному виробництві,побуті людини ідеалісти стали практику ототожнювати з утилітарною діяльністю.«Філософія життя» Дільтея критикуючи раціоналізм стверджує, що життякожного індивіда творить саме із себе свій власний світ. Гуссерль розуміє підпрактикою сукупність свідомих дій, спрямованих на зміну речей і перетвореннясоціального життя.
Прагматизмототожнює практику з поведінкою людини, тілесною корисливою діяльністю. Істиноювважають те, що приносить користі суб'єкту діяльності.
Екзистенціалізмяк аналітика людського існування виходить з того, що людина співвіднесена зісвітом, її існування є «буттям у світі», для якого характернотурбота, користуванням різними предметами, яке і є, за Хайдеггером, практикою.Річ виявляє себе у відношенні до людини, її потреб, цілей. Уречевленнявідношень між людьми Хайдеггер бачить в самій сутності практики, її соціальномусмислі.
Сутність практикивиявляється у співвідношенні з теорією. Практика – предметно-чуттєваматеріальна діяльність. Теорія – ідеальна діяльність, вона не має як практикабезпосередньої взаємодії з матеріальними предметами. Практика — основа всіхінших форм життєдіяльності людини. Щоб їсти, пити, мати житло і одяг людинаприречена активно ставитись до дійсності, обробляти її та перероблятивідповідно до своїх потреб, в першу чергу матеріальних.
Практичнокорисливе відношення до природи, з метою створення матеріальних благ здійснюєтьсячерез працю, матеріальне виробництво. Праця — діяльність людей (чи груп людей)в матеріальній або духовній формах. Практика — чуттєво-предметна, матеріальнадіяльність. Праця входить в економіку як систему виробництва, обміну,споживання, що забезпечує матеріальні потреби.
Як процесзміни перетворення природи, олюднення її практика людини створює світ культури.Практика — взаємодія об'єктивного і суб'єктивного, матеріального та ідеального.
Практикалюдини обмежена соціально-історично (вона залежить від знань, техніки,технології і біології (органи чуття людини обмежені). Сенсорний досвід суб'єктазавжди обмежений. Людина ніколи повністю не знає сутності речей, їхвластивостей, багато явищ є неповторні. Існує суперечність між конечним обсягоммозку і безконечністю Всесвіту, невичерпністю матерії. Все це також обмежуєпрактику. На практику впливають клімат, середовище, світогляд, ширина і глибиназнань.
Виробничапрактика обробляє і змінює природні речі, явища, процеси, створюючи засобипраці, продукти життєдіяльності. Суспільно-політична практика змінюєсуспільство. Експеримент змінює природні і штучні речі, явища, процеси з метоюїх пізнання. Виховна і навчальна практика змінює і формує Людину.
Форми і рівні практичної діяльності
Основоюпрактики є праця, матеріальне виробництво, в процесі якого людина змінює себе,а також у відповідності зі своїми цілями та інтересами природну та соціальнуреальність. Та зміст практики не вичерпується лише матеріальним, суспільнимвиробництвом. До неї включається соціально-політична діяльність людей, якарегулює взаємостосунки між державами, націями, народами і націлена на постійнузміну та оновлення суспільного життя.
Важливезначення має організаційна й управлінська діяльність, у науковому пізнанні —науковий експеримент. У понятті «форма практики» втілюється міраосвоєння предмета. Підстави для класифікації форм практики можуть бути різними.Вищенаведена класифікація ґрунтується переважно на різноманітних формахжиттєдіяльності людини. Можна виділити форми практики на основі взаємозв'язкутеорії і практики. З цієї точки зору першою формою практики є зовнішнядіяльність людини, що збігається з її соціальною поведінкою, з орієнтацією наздоровий глузд та певні соціальне визначені норми. Друга форма практики — власнепредметно-перетворююча діяльність, що ґрунтується на емпірично-практичномудосвіді. Тут практика збігається з практичним досвідом. Знання, що відповідаютьцій формі практики, відображають досвід як певну систему операцій з об'єктом.Практичне відношення людини до світу в даному випадку набуває характеру системиумінь, навиків, вправності. Третьою формою практики є практика у поєднанні знауковим знанням. Вона ґрунтується на теоретичному осягненні предмета, виступаєяк цілісність діяльних операцій, адекватних структур предмета, що визначені втеорії. Ця форма розвивається разом з виникненням великого машинноговиробництва. Наука як всезагальна діяльність людського розуму розкриває предмету його цілісності, необхідності, загальності. Практична діяльність грунтуєтьсяна науковій теорії, яка осягає узагальнені характеристики предмета іпредставляє їх як мету діяльності. Ці ідеально покладаючі ціліоб'єктивізуються, власне, практичною діяльністю, тому операції, із системи якихскладається діяльність, набувають узагальнено-теоретичної форми. Крім науковихзнань, дана форма практики враховує і ті реальні цілі, що ставить людина, тобтовиявляє свою гуманістичну орієнтацію.
В ціломупрактика є діяльністю з перетворення світу у відповідності з інтересами людини— це її головний зміст, у цьому її сенс як специфічно людського ставлення досвіту. Особливість практики полягає в тому, що вона є процесом постійногозаперечення природного і соціального даного. Оскільки практика в суттєвому,глибинному розумінні є не тільки просте повторення і навіть не відтвореннятого, що було і є, вона виступає як момент акумуляції, включення того, що буде,майбутнього. Але зазначимо, що окрім дій, які є творчо-креативними за своїмхарактером, змінюють, перетворюють навколишній світ і створюють основний,визначальний рівень власне практики, вона включає в себе ще один, хоч іпідлеглий, рівень діянь. Якщо перший рівень можна назвати перетворюючим, тодругий рівень — використовуючим.
Використовуючийрівень практики включає в себе певну сукупність звичок і дій-операцій, якіздійснюються за відповідними правилами (нормами, рецептами, інструкціями), щосприяють безперервному відтворенню досягнутого людством рівня контролю наднавколишнім світом. Це дії з використання засобів виробництва, транспорту,побутових приладів, виконання правил технології виробництва — тобто ті дії, щораніше відбувалися. Для реалізації діяльності на використовуючому рівні немаєпотреби мати знання, що розкривають безпосередньо саме діяння, його сутність, —для цього досить мати рецепт, «формулу», власне алгоритм досягненняпотрібного результату. Наприклад, для того, щоб користуватись електричнимосвітленням, зовсім не обов'язково мати навіть елементарні знання з теоріїелектрики, для цього досить уміння користуватись вимикачем. Зазначимо, щовикористовуючий рівень практики, спосіб діяльності має важливе значення всуспільному житті, але її безпосередня «наочна ефективність» привідомій абсолютизації призводить до безпідставного ототожнення підлеглого рівняпрактики з практикою як такою. Такий варіант, коли практика розуміється увузько прагматичному плані, як безпосередня вигода, що породжена споживацькими(і тільки) інтересами в історії філософії відомий. Це практика в так званійбрудно-гендлярській формі.
Структурапрактики
Людська практика складназа своєю структурою. До неї входять ряд елементів, які свідчать про це.Насамперед, основним елементом практики є праця як доцільна діяльність людинипо перетворенню природи, пристосуванню її речей до своїх потреб; предметпізнання – речі, явища, процеси, їх сторони, властивості, відношення, котрівключені в процес пізнавальної діяльності людини; мета – ідеальне передбаченнярезультату пізнання, на досягнення якого спрямовані пізнавальні дії; мотив –усвідомлене спонукання, вольова дія, що спрямована на пізнання того чи іншогойого об’єкту. Мотив – основа потреби; потреба – необхідність, що спонукаєсуб’єкт пізнання до активних дій щодо реалізації цієї необхідності; засобипізнання – сукупність прийомів абстрактно-логічного мислення людини, котрездійснюється в багатоманітних формах і методах (поняттях, судженнях,умовиводах, концепціях, теоріях, індукції, дедукції, ідеалізації, формалізаціїі т.д.), і технічного оснащення процесу пізнання (приладів, матеріалів,устаткування для здійснення експериментальної діяльності); і, насамкінець,результат пізнання – сума знань, котрі людина отримала в процесі пізнання. Структура практики, як і всіх інших форм людської діяльності,розкривається в категоріях опредметнення і розпредметнення. Аналізуючи основнімоменти практичної діяльності, треба зазначити, що практика є цільовимвідношенням людини. Моментами цього відношення є мета, засоби діяльності,предмет і продукт діяльності, сам процес діяльності. Людське відношення до предметів природи опосередковане знаряддям, засобом праці. Засіб праціперебуває в єдності з метою людської діяльності і її предметом. У результатідіяльності мета реалізується, і виникає новий предмет, який раніше не існував ів якому опредметнені здібності людини.
Практичне відношення людини до світу має універсальний характер. Для людиниоточуючий світ виступає як універсальний тому, що практика має тенденцію доуніверсальності, що виявляється в постійному розширенні сфери предметів, яківтягуються в орбіту людської діяльності. Цей процес можливий лише тому, що самалюдина є родовою, суспільною істотою, а її діяльне виявлення своїх здібностей єсуспільним життям. У цьому розумінні історія суспільства збігається з освоєннямлюдиною предметного світу. Практика є суспільний процес зміни, перетворенняматеріального світу у світ соціальної предметності, світ культури, олюдненийсвіт. Випливаючи з цього, практика — це людський сенс, саме тому її увінчує саморозвиток людини. Проте тут виникаєта класична ситуація, коли кінець постає водночас початком. Адже саме відступеня саморозвитку людини залежить характер її перетворюючого впливу на все,що її оточує.
Можливості саморозвиткулюдини тісно пов'язані з універсалі-зуючою здатністю практика. Річ у тому, щоразом з історичним становленням людини (так званий процес антропосоціогенезу)з'являється нова форма об'єктивного процесу, яка вбирає в себе фактично всюприродну передісторію людини. Завдяки цій формі людина здатна організовувативесь навколишній світ у предметну сферу власного саморозвитку (згадаймо, щоговорилося в попередній темі стосовно люди-номірності світу як предметногосередовища, зокрема концепцію М. Шелера). Саме в цьому й полягаєуніверсальність практики як здатність освоювати всю природу.
Практикаяк критерій істини
Проблемакритерія істини має виключно вагоме значення для теорії пізнання. Адже сутьпізнання, його результативність, визначається не лише тим, як отримати знання,але й тим, як встановити його достовірність, істинність. Де знайти еталон,мірило, критерій цього? У мисленні людини, у її свідомості? Чи в їїматеріально-предметній діяльності?
Поняття“критерій” (від грец. kriterion – засіб для суджень) – ознака, на основі якоївідбувається оцінка, визначення, розподіл чи класифікація чого-небудь; засіб перевіркина істинність чи хибність того чи іншого судження, умовиводу, концепції,гіпотези, теорії тощо.
Протягомтривалого часу проблема критерія істини у філософії залишалася відкритою. Одніфілософи вважали, що критерія істини взагалі не існує; другі – намагалисязвести цей критерій до спостереження, експерименту; треті – виходили з того, щокритерієм, еталоном істини може бути лише людське мислення, духовне начало.Гегель вважав, наприклад, що еталоном достовірності є “вольова діяльністьідеї”, тобто ідеї повинні перевірятися самими ідеями, судження – судженнями,теоретичні положення – теоретичними положеннями. Звідси і висновок, що критерійдостовірності наших знань знаходиться не в площині матеріально-предметнійдіяльності людини, а в рамках її свідомості.
Більшетого, деякі вчені, серед них є і наші співвітчизники, котрі вважають, щопрактика, матеріально-предметна діяльність людини – не єдиний критерій істини.Бо є й інші такі, які використовуються в точних науках, – формально-логічні,теоретичні, математичні тощо. Тобто мова йде про визнання ряду критеріївістини, окрім практики.
Дійсно,в науці відомі факти, коли та чи інша теоретична концепція підтверджуваласяформально-логічним доведенням, висновки якої не вимогами безпосередньоїпрактичної перевірки. Це відноситься передусім до математичних методівдоведення
Однакможливість чисто формально-логічного, математичного доведення того чи іншогоположення зовсім не означає, що тут “діє” інший критерій істини – “логічний”.Справа в тому, що будь-яке теоретичне положення, котре доведенеформально-логічним шляхом, в кінцевому рахунку перевіряється (“веріфікується”)практикою. Логічне доведення, скажімо, математичної теореми являє собою низкудоведень, котрі у своїй основі мають інші математичні теореми, аксіоми,визначення, очевидні факти і т.п., тобто мають те, що вже перевірено,підтверджено, доведено практично. А це означає, що в опосередкованій формікритерієм істини в кінцевому рахунку є практика. Бо якою б та чи інша теорема,математична ідея, аксіома і т.п. не була б за своїм змістом, як би їх необґрунтовували формально-логічними методами, вони лише тоді станутьдостовірними, коли знайдуть своє підтвердження у практичній діяльності людини.
Розглянемо це на такому прикладі. У XVIII столітті відомий німецькийматематик Е. Галлей здійснив розрахунок, згідно з яким величезна комета зСонячної галактики, котра пройшла неподалік від Землі і викликала колосальнезанепокоєння людей, повернеться через певний час знову. Однак це було лишепередбачення, формально-логічний розрахунок. Воно не сприймалося як достовірнезнання, як істина. Коли ж у 1758 комета таки знову з’явилася на горизонтіЗемлі, передбачення вченого знайшло своє практичне підтвердження. Цю комету начесть вченого і назвали “кометою Галлея”. До речі, в наш час “комета Галлея”вже вкотре пройшла неподалік Землі (у 2000 році).
Такимчином, розрахунки, завбачення Галлея знайшли своє підтвердження. Але коли?Тоді, коли це було підтверджене не теоретично, не логічно, а реально,практично. Поки “комета Галлея” не з’явилася поспіль, її поява булатеоретичним, формально-логічним припущенням. Коли ж її осягли практично – це стало реальнимфактом, достовірним знанням.
Цесвідчить про те, що які б логічні, теоретичні, математичні, кібернетичні і т.п.розрахунки не були здійснені, вони лише тоді будуть мати статус істини,достовірного знання, коли так чи інакше знайдуть своє підтвердження упрактичній діяльності людини. Засоби перевірки на істинність того чи іншогонаукового положення можуть бути різними, однак основним, фундаментальнимкритерієм істини, мірилом достовірності знань, їх відповідності об’єктивнійдійсності в кінцевому рахунку є практика як сукупна людська предметнадіяльність.
Абсолютністьі відносність практики як критерія істини. Практика як сукупна людськапредметна діяльність має достоїнство всезагальності. Знання може претендуватина істинність лише тоді, коли знаходить своє підтвердження на практиці.Практика є універсальним, єдино достовірним критерієм перевірки знань наістинність. В цьому полягає абсолютність практики як критерія істини.
Відносністьпрактики як критерія істини полягає в тому, що не всі наукові положення можутьбути підтверджені практикою в даних конкретно-історичних умовах. Наприклад,теорію космічних польотів в З0 роках ХХ століття розробив відомий російськийматематик К. Ціолковський, а здійснили цей політ лише у 50-х роках ХХ століття.Чому? Тому що не було для цього необхідних передумов (відповідної техніки,матеріалів, фахівців, здатних створювати космічні апарати тощо).
Практикає основою людського пізнання. Вона є такою як на чуттєвому і раціональному йогоетапах, так і на його рівнях – емпіричному і теоретичному. Практика є засобомудосконалення фізичних та інтелектуальних сил людини, розвиту її здібностей, професійнихнавичок, вольових якостей. Відомо, наприклад, що фахівці на текстильнихфабриках здатні розрізняти до 40 відтінків чорного кольору. Це все результатїхнього практичного досвіду, удосконалення їхньої чутливості. К. Маркспідкреслював, що 9/10 людської чутливості – це “… продукт історії, практичноїдіяльності”. Відомо також, що в науковому пізнанні лише найбільш підготовленівчені відкривають закони природи, створюють наукові гіпотези і теорії. Шахіст,який не бере участі у змаганнях, який не практикується втрачає форму.
Практикаяк основа пізнання дає можливість дослідникові визначати істинність(достовірність) не може кінцевих результатів пізнання, але й проміжних йогорезультатів, а це має виключне значення для подальшого вивчення наукової проблеми,бо стає реальною можливість корегування пізнавального процесу, правильного виборуйого логіки і методології. Практика в процесі пізнання виступає і як йогорушійна сила, джерело. Із потреб практики виникли всі науки. Коли у суспільствавиникає практична потреба в розвитку тих чи інших наукових напрямків, то воноце здійснює швидше і краще “ніж десятки університетів” (Ф. Енгельс). Бо маєматеріальні і людські ресурси, має здатність концентрувати зусилля багатьохвчених для розв’язання насущних завдань.
Практикамає ще одну важливу особливість – вона є кінцевою метою процесу пізнання, йогозавершальним етапом. Останній характеризується впровадженням наукових знань увиробництво, духовну сферу людської діяльності, для подальшого розвиткусутнісних сил людини. У процесі практичної діяльності відбувається гуманізаціясамої людини. Саме в діяльності людина формує себе як творця предметного світу,викликає до життя свої творчі здібності.
Міраосвоєння предмета виражається у формах практики, які відповідають тому чиіншому періоду історії людства і показують, яким чином задається предмет улюдській діяльності. Рівень освоєння предмета визначає форму взаємозв'язку міжпредметно-чуттєвою і пізнавальною діяльністю. Основою класифікації формпрактики можуть бути різні її ознаки (звичайно ж, істотні). Так, практику можнакласифікувати відповідно до сфер життєдіяльності людини: практика у сферіекономічного життя, практика у сфері політики та ін. Як самостійний видпрактики розглядають науковий експеримент.
Визнанняпрактики основою, метою пізнання і критерієм істини — необхідна передумоваефективного розвитку гносеології. Оскільки істина передбачає певне пізнавальне відношеннясуб'єкта до об'єкта, то в цьому розумінні істина відноситься не тільки досуб'єкта, а й до об'єкта. Звідси випливає, що критерій істини повинен становитисобою певне відношення, що і відрізняється від процесу пізнання, і водночасперебуває з ним у тісному взаємозв'язку. Тому зрештою було встановлено, щотаким відношенням є суспільна практика, яку й потрібно розглядати як критерійістини.
Та чиінша теорія є істиною, якщо на основі її рекомендацій люди здатні здійснитипоставлені ними цілі. Таке розуміння критерію істини лише зовнішньо нагадуєпрагматичне твердження, згідно з яким істинним є корисне. Корисність знань непричина, а лише наслідок їх істинності.
Існуєкілька способів практичної перевірки істинності теоретичних положень: черезактивне спостереження; з допомогою експерименту, який відтворює досліджуванеявище у відносно чистому вигляді; шляхом перевірки життям наукових припущеньтощо. Та під практикою у філософському її розумінні потрібно мати на увазі неспостереження і навіть не окремі експерименти, спроби реалізувати теоретичніплани, а тривалий, фактично нескінченний історичний процес життєдіяльностілюдини, в якому лише й може відбутися відсів усього помилкового, хибного відсправді істинного. Ігнорування такого розуміння практики давало можливістьоголошувати абсолютними істинами, нібито вже доведеними практикою, утопічні,ато й маячні ідеї деяких політичних діячів.
Неможна ототожнювати спосіб обгрунтування істини з її перевіркою, оскільки спосібдоведення значною мірою входить у процес формування істини, а перевірка істин, укінцевому підсумку, завжди має практичний характер. У процесі формування істиниможна досягти несуперечності, послідовності знань, проте їх відповідністьдійсності залежить не лише від логічної досконалості доведення, а й відістинності вихідних положень, засновків, які можуть виявитися хибними. Іншимисловами, формально-логічні засоби перевірки істини відіграють підпорядковануроль, а справді надійним критерієм істини є суспільна практика.
Отже, практика є: а) критерієм істини; б)основою процесу пізнання на різних його етапах і рівнях; в) рушійною силою,джерелом пізнання; г) метою пізнання.
Функціїпрактики
Відомо,що предметно-практичне відношення людини до світу виступає матеріальноюпередумовою теоретичного, духовного його освоєння, процесом і передумовоюстановлення і розвитку людської свідомості та її специфічного різновиду —пізнання. Його мета — відтворити об'єктивні закономірності природної ісоціальної дійсності, де здійснюється людська життєдіяльність, а також розкритиспосіб буття людини. Трансформація предметного тіла природи в предметний світлюдського буття відбувається на практиці завдяки праці, яка робить природудоступною процесові пізнання.
Практика, абоперетворення предметного світу відповідно до потреб людини, — це основасуспільного життя. Саме завдяки практичній діяльності людина створює всенеобхідне для задоволення її найважливіших потреб: у їжі, одязі, житлі тощо.Крім того, можна виділити такі функції практики: практика є основою пізнання;джерелом і рушійною силою процесу пізнання; кінцевою метою пізнання; критеріємістини.
Практика єосновою пізнання тому, що пізнання формується на грунті предметно-практичноїдіяльності суспільства з перетворення природи і спочатку виступає одним ізмоментів цієї діяльності. Пізнавальне ставлення суб'єкта і об'єкта зароджуєтьсяв межах практики, успішний розвиток якої неможливий без освоєння об'єктивнихзакономірностей дійсності.
Роль практикияк основи пізнання полягає також в тому, що завдяки предметно-матеріальнійдіяльності людина ніби «втручається» в об'єктивний природний процесі, змінюючи навколишній світ, відкриває нові процеси і явища, які здатніставати об'єктами подальшого пізнання. Власне предметно-практична діяльністьвиступає «первісною базою» пізнання, а логіка мислення є своєрідноютрансформацією відповідних трудових операцій. Мислення настільки логічне,наскільки буде логічним, несуперечливим та послідовним сам процес діяльності.Принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання грунтується на визнаннісуспільної практики основою, кінцевою метою пізнання і критерієм істини. Практикадає матеріал для пізнання, визначає характер його засобів, замовлення наосягнення тих чи інших проблем.Принцип творчої активності суб'єкта пізнанняполягає в тому, що пізнання не вичерпується новою інформацією про світ,суттєвим його завданням є створення «другої реальності» (другоїприроди) — світу культури.
Функціяпрактики як основи пізнання означає, що всі сторони, форми і моменти пізнанняобумовлені самим розвитком практики. З розвитком практичної діяльностірозвивається і сама людина, її чуттєве сприйняття, розширюється сферавідтворених властивостей за рахунок відображення соціальних функцій предметів.
Практикавиступає джерелом і рушійною силою розвитку пізнання, бо пізнання розвивалось ірозвивається відповідно до того, як людина навчається змінювати дійсність.Потреби практичної діяльності породжують конкретні наукові напрямки.
Практикає одночасно і кінцевою метою пізнання, оскільки мета пізнання, зрештою,обумовлюється практичними потребами суспільства. Пізнання відбувається не заради самого пізнання, воновиконує роль необхідної умови революційно-практичної зміни суспільства.Особливо це характерно для розвитку нашої країни на сучасному етапі, колиУкраїна досягла державної незалежності, прагне побудувати правову державу, і,грунтуючись на глибоких знаннях об'єктивних природних і соціальних законів,подолати економічну кризу та досягти певного прориву у справі реалізаціїекономічних реформ.
Практикавиконує також функцію критерію істинності наших знань. Практика виводитьлюдину, так би мовити, за межі суб'єктивності, бо є об'єктивним явищем, якефункціонує у відповідності з об'єктивними законами матеріального світу.Практика як критерій істини діалектична за своїм характером: вона є єдністюабсолютного і відносного. Якщо її розглядати як історичний процес, то вона єабсолютним критерієм істини, якщо ж її взяти як окрему практичну дію —відносним критерієм істини. Абсолютність практики як критерію істини полягає втому, що тільки вона є єдиним засобом, здатним, зрештою, виявити об'єктивноісторичний зміст наших знань. Але розвиток практики обмежений рівнем розвиткусуспільства на певному конкретному етапі його історичного поступу. В цих умовахпрактика не може повністю підтвердити або заперечити те чи інше теоретичнеположення, і в цьому плані вона є відносним критерієм істини.
Гуманістичний зміст практики
Суттєвийаналіз процесу праці, в якому людина не тільки перетворює згідно зі своїмицілями природу, а й сама зазнає істотних змін, свідчить про одну з визначальнихособливостей практики: її людинотворчу спрямованість. Людина виділяє себе зприроди, сама себе робить людиною, творить свою «другу» природу,«олюднену», яка постає культурою, культурними цінностями, що,збагачуючись від покоління до покоління, примножує надбання людства.Матеріально-практичне перетворення світу через цілепокладання є основоюлюдського поділу світу на існуючий наявне і світ можливостей, світ образівмайбутнього. Тому завдяки здатності творити варіанти бажаного майбутнього,діяти задля його досягнення і створюється предметний світ людського буття,формуються і розвиваються сутнісні сили власне людини (розум, почуття, воля).Таким чином, людська здатність творити предметний світ свого існування несе всобі значно ширший зміст, ніж ті безпосередні потреби, що задовольняються цимипредметами.
З точки зоругуманістичного змісту в структурі практики можна виділити такі моменти: 1)різні матеріально-речовинні елементи; 2) гак звані «неречовинні»елементи — суспільні відносини; 3) власне людина, її внутрішній світ,здатності, все, що характеризує її індивідуальність.
Сумативнийпідхід до розуміння практики зводиться до простого перерахування цих різнихаспектів перетворюючого впливу людини на світ, де визначальним стає розширення«техногенних» можливостей. Практика зводиться до технічного прогресу,її предметний зміст — до пріоритету матеріально-речовинних елементів. Та суторечовинне розуміння практики не виражає її гуманістичної суті. Речовиннетлумачення практики (негуманістичне) виявляється в недооцінці значеннясоціального змісту людської життєдіяльності. Наприклад, уявімо ситуацію, колипід гаслами визнання пріоритету матеріально-виробничої практики чинилисьперешкоди щодо демократизації суспільного життя, розширення громадськоїактивності. Виникає стан, коли декларована гегемонія матеріально-речовиннихелементів змінюється гегемонією управлінського підходу, в якомуматеріально-речовинне стає метою, а людське по відношенню до нього — засобом. Ізнову втрачається гуманістична сутність практики.
Філософськерозуміння практики має виявити співвідношення матеріально-речовинного та більшширокого соціально-гуманістичного змісту, перетворюючого ставлення людини досвіту. Бо кожна практична дія є не просто перетворенням конкретної речілюдиною, а є чимось значно ширшим за безпосередній зміст такої дії. Ця дія євираженням певного відношення людини до конкретної речі і, навпаки.
Предмети, щоз ними має справу людина у процесі життєдіяльності, набувають гуманістичногозмісту, бо вони стають суспільно-предметним втіленням людини. Ці предметисвідчать про міру історичної розвинутості людини. Матеріально-речовинний змістпредметних форм людської діяльності підпорядкований їхньому соціальномузмістові, який виступає засобом саморозвитку людини. На практиці має місцевідоме гуманістичне кредо: «не людина існує для суспільства, а суспільстводля людини».
Отже,практика — це не просте перерахування вищенаведених моментів; вона є людськимсенсом і матеріально-речовинних, і суспільних характеристик, і тому їїзавершенням є саморозвиток людини. Історична розвинутість практики невизначається лише суспільним виробництвом (якого не слід недооцінювати);найвищим показником такої розвинутості є людинотворчий аспект виробництва.Практика як специфічно людський спосіб буття, що має суспільний характер, єматеріальною основою, яка забезпечує «зв'язок часів» людського буття(минулого, сучасного, майбутнього) та спадкоємність культурних надбаньпоколінь.
Середрізноманітних характеристик, рис практики звернемо увагу на основні з них:предметність, всезагальність, безпосередність, революційність, універсальність,цілепокладання. Оскільки людина є предметно-чуттєвою істотою, то і їїдіяльність предметна. Практика в своїй сутності є активно-перетворюючоюдіяльністю людини як предметної істоти, оскільки, на відміну від поведінкитварин, її здійснення є реалізацією свідомої мети, яка закономірно визначаєхарактер і спосіб дій людини. Втілення мети є не що інше як опредметнення (вприродних явищах, суспільних відносинах і т.ін.) практичної діяльності. Залученняпредметних результатів практики до процесу наступної діяльності відтворює«згаслу» в них минулу діяльність, знову переводить її у діяльнуформу, розпредметнює. В категоріях опредметнення і розпредметненнярозкривається структура практики. Опредметнення — це перетворення людських силі здібностей з форми людської діяльності у форму застиглої предметності.Предметний світ, створюваний людиною, є виявом реалізованих людських сил, цілейі здібностей, думок і почуттів. Розпредметнення — це процес переведення застиглоїпредметності в органічні моменти живої діяльності, перетворення об'єктивних упредметах людських здібностей і соціального змісту на надбання людей.Опредметнення практики — це перехід здійснюваного суб'єктомматеріально-перетворюючого, чуттєво-предметного процесу в об'єкт, переведеннянаявних здібностей людини у предметну форму. Зворотним процесом єрозпредметнення, тобто перехід предметності у творчо діючу здібність людини,яка освоює навколишнє природне, культурне, емоційне, знакове середовище. Діалектикаопредметнення і розпредметнення є внутрішнім змістом процесу практики як основирозмаїття людської діяльності.
Однією знайхарактерніших рис практики є всезагальність. Сутність всезагальностілюдського способу буття, ставлення людини до світу полягає в тому, що,втілюючись у діях конкретних індивідів, у суспільних властивостях нимистворюваних предметів і явищ, вона набуває статусу безпосередньої дійсності.Всезагальність і безпосередність — це діалектичні протилежності, взаємодіякотрих забезпечує внутрішній динамізм практики, її рухливість, суперечливість.Суспільний характер практики, через який проявляється її всезагальність,свідчить про те, що для практики характерні певні визначеності, постійніструктурні утворення. Структура практики завжди містить такі компоненти, якпотреба, мета, мотив діяльності, власне процес діяльності, предмет, на якийвона націлена, засоби, спрямовані на досягнення мети як на результатдіяльності. Але зазначимо, що доцільність у практиці забезпечується неавтоматично. Більше того, існує суперечність між діяльністю окремої людини (абогрупи) і суспільною діяльністю взагалі.
Водночас слідпам'ятати, що реалізація будь-яких суспільних властивостей практики можливатільки у конкретних діях кожної людини, у якій уособлюється загальне, суспільнеціле. Надособові форми ставлення людини до світу завжди пронизані особистимставленням кожного до природної і соціальної дійсності, зрештою, до самої себе.Звичайно, людина може не рахуватися із всезагальними закономірностями сущого, ітоді результат відомий. На її діяльність впливають також історичні обставини,місце в суспільстві, особливості соціальних цінностей, але все це не позбавляєкожного з нас визначального покликання — бути суб'єктами (а не об'єктами)суспільної життєдіяльності, творити нові обставини, сприймати наявне, сутнє,існуюче через різноманітні варіанти можливого майбутнього. Злиття зміни наявнихобставин і людської практичної діяльності в своєму глибинному розумінні означаєне що інше, як революційну практику. Революційність як риса практики насампередвтілюється в прогресивній позиції кожної конкретної людини і навіть за умов,скажімо, тоталітарного режиму, панування командно-адміністративної системи,відповідної депресії суспільства, гострої економічної кризи. Адже саме в умовахтакого суспільного розвитку у нас були люди, які творили нові обставини, новіобрії всупереч існуючим.
Сліднагадати, що традиційно революційність практики розглядалась раніше унадособистих, надіндивідуальних формах, на рівні лише всезагальності практики.Але ж всезагальність не є якоюсь самосущою субстанцією. Історія — це діяльністьлюдей, котрі прагнуть реалізувати свої цілі, і все, що відбувається в ній —результат кожної конкретної людини, яка має інтереси, цілі і здійснює свій історичнийвибір — іноді в екстремальній ситуації.
Не слід прианалізі практики переходити в іншу крайність: від надособового до особистого.Потрібно усвідомлювати діалектичну взаємодію цих двох моментів: бо єдність упрактиці всезагальності і безпосередності передбачає поєднання типовості інеповторності, універсальності та індивідуальності. Особливість практикиполягає в тому, що вона, з одного боку, є об'єктивним щодо окремого індивіда,природно-історичним процесом, з іншого — вираженням творчого потенціалу суб'єктацього процесу, зокрема його здатності до вибору конкретних шляхів саморозвитку.
Значеннятакого вибору зростає на переломних етапах розвитку як в індивідуальному, так ів суспільному плані. Сьогодні ми говоримо про історичний вибір кожною нацією, народомсвоєї долі, свого шляху. Вся історія є постійним вибором з декількохможливостей, іноді альтернативних. Необхідність його здійснення, що зумовленарізноманітними обставинами, свідчить про принципову «відкритість»практики, її людинотворчий зміст. Мабуть, в розвитку суспільства слідстворювати такі умови, які б сприяли можливості і необхідності виявлення іреалізації творчих задатків кожної людини, ініціативи, підприємливості,особистої відповідальності.
Багатоплановістьоб'єкта предметно-перетворюючої діяльності обумовлює таку рису практики, якуніверсальність. Становлення людини спонукає до появи нової форми об'єктивногопроцесу — цілепокладаючої діяльності, що вбирає в себе фактично всю природнупередісторію людини і завдяки якій людина організує оточуючий світ у предметнеполе власного саморозвитку. Саме в цьому полягає універсальність людськогоспособу буття, що обумовлена родовою, соціальною сутністю людини. Людина ж усвоїй діяльності освоює природу як родова, суспільна істота, що піднімається надсвоїми безпосередніми потребами, відтворюючи не тільки себе, а й усю природу:
вона дієуніверсально, багатосторонньо, за «мірками будь-якого виду». А цепринципи саморозвитку всіляких природних систем.
Універсальністьлюдського способу буття, родова сутність людини виявляється в тому, що кожнаконкретна людина уособлює людство. А кожна конкретна дія, будь-який окремийвчинок мають у собі націленість на відповідне реальне узагальнення суб'єктадіяльності навколишнього світу. Це реальне узагальнення виявляється упредметах, що потрапляють у поле зору діяльності людини. Наприклад, відкритавластивість певного предмета (форма, якість та ін.) може переноситися на іншіпредмети. Форма посудини з дерева переноситься на вироби зі скла, пластмаси,синтетики. Найбільшою мірою узагальнююча здатність людини втілюється узнаряддях праці. Системи знарядь праці є засобом освоєння людиною природи. Длявсього процесу праці властива узагальненість, яка є провідною рисою також ідуховного освоєння людиною світу: слово узагальнює, не кажучи вже про мову якдуховну культуру в цілому.
Зазначимо, щоузагальненість практики найповніше реалізується у загальнозначущості досвідувсієї людської діяльності. В досвіді формуються найбільш стійкі,загальнозначущі, всезагальні орієнтири поведінки людей, своєріднізагальнолюдські норми, цінності світосприйняття. Коли кожна конкретна людиназасвоює, оволодіває в процесі соціалізації надбаним людством досвідом,цінностями, керується в повсякденній поведінці виробленими орієнтирами, то це єнеобхідною умовою високої культури людської діяльності.
Але тутвиникає суперечливість, викликана можливістю неймовірного зростаннядіяльнісного начала людини, її необмеженого втручання в саму природу з метоюпідпорядкування її своїм цілям. Практика поєднує в собі найхарактерніші,сутнісні властивості природи та сутнісні властивості людини. Вона є своєріднимуподібнювачем закономірностей природи з доцільністю людської діяльності. Незавжди такий збіг дійсний. Можна навести багато прикладів, коли відбувається непродовження природи у формах діяльності людини, а навпаки. Необхідно доцільноспіввідносити об'єктивні закономірності навколишнього світу і людського способубуття. Ефективний, оптимальний варіант такої тотожності і є виявом справжньоїуніверсальності практики.
Поняття та структура діяльності
Діяльність —це специфічно людська форма активного ставлення до світу, спосіб буття людини.Тварина теж активна, але змістом її дій і поведінки є пристосування доприродних умов життя. її дії визначені успадкованими біологічнимиособливостями, видовими ознаками тварини. Поведінка тварини регулюється восновному інстинктами, а також набутими умовними рефлексами. Діяльність — форма активного, творчого ставлення людини дооточуючого світу та самої себе з метою таких змін, перетворень, які бполегшували і прикрашували її життя.
Діяльністьвключає мету, смисл, предмет, засіб, процес діяльності (здійснення мети). Формидіяльності різноманітні. Залежно від сфер прикладання розрізняютьвиробничо-матеріальну, виробничо-духовну, трудову (праця), нетрудову. Залежновід прикладання творчості — продуктивну і непродуктивну (відтворення відомого).
Діяльність — спосіб буття людини та суспільно-історичного процесу. Вона характеризуєтьсядоцільністю, предметністю, універсальністю, творчістю, соціальністю. Їївнутрішніми механізмами є опредмечування і розпредмечування.Соціально-психологічними моментами діяльності є потреби, мотиви, цілі, задачі,операції, дії.
Діяльність — основна умова і спосіб розвитку суспільства. Вона є основою становлення ірозвитку людини. В творчій діяльності людина утверджується як певний типособистості. Діяльність є основою створення культури. В суспільстві людиназнаходить мотиви своєї діяльності. Суспільні відносини орієнтують діяльністьлюдей.
Діяльністьлюдини своєю свобідною волею втручається в об'єктивну закономірність буття. Ітому можуть виникнути проблеми для людини, її життя, коли порушується цяоб'єктивна закономірність світу. Суб'єктивний, цілепокладаючий компонентдіяльності і об’єктивний зміст властивостей, якостей, структури світу можуть неспівпадати, не гармонізувати. Виникають екологічні кризи чисоціально-економічні.
Природнізв'язки є фундаментальними закономірностями світобудови, саме їх людина порушуєв процесі діяльності. Очевидно не можна порушувати і закономірностей(фундаментальних) суспільства в процесі революційної діяльності. Не можназнищувати, руйнувати суспільство до самих основ, «руйнувати продуктивнісили», всі суспільні відносини, культуру, мораль, духовність. В цьому величезнийнедолік був марксистсько-ленінської соціалістичної революції в Росії у 1917році, коли були знищені самі основи людського існування.
Колидіяльність людини спрямована на саму себе тож не можна руйнувати біологічніоснови, закономірності існування живого організму (надмірне захопленняатлетизмом, спортом, голодуванням, очищенням і т.п.).
Бойченко І.В.пише: «Людська діяльність завжди постає як багатоступінчасте, асимптотичнезняття невідповідностей між бажаним, ідеальним і реальним світом людськогоіснування. Оскільки саме діяльність спричинила власне виникнення людини, єсубстанцією та способом її існування й, нарешті формою, виявом та рушіємлюдського буття в історії .» Більш точніше праця як особливий вид діяльності є причиноювиникнення людини, субстанцією її існування, оскільки діяльність занадтоуніверсальна, загальна категорія, що означає будь-яке активне ставлення додійсності Праця – конкретна діяльність, яка має метою зміну оточуючого, йогоперетворення, відчутний продуктивний результат, створення засобів виробництвата їх використання. Томуне випадково в «Капіталі» Маркс аналізує працю, її роль векономічному житті людини й в цілому суспільному житті, а не діяльність. ІЕнгельс доводить про роль праці в становленні людини, а не діяльності.
Праця — фізичне та розумове зусилля з метою виробництва якогось продукту. І тому праця- джерело багатства суспільства. Людина може придбати багатство не тількипрацею. Кожна праця – діяльність, але не кожна діяльність праця.
Людина нетільки й не просто пристосовується до природи, але й пристосовує природу досебе, перетворює її предмети так, щоб вони служили людським потребам; вона«олюднює» природу. І робить це в таких формах, такими способами, якістворюються в процесі самої діяльності, розвиваються історично. Людинаперетворює діяльність, спираючись на свої знання про предмети і явища, їхвластивості, причинні зв'язки, закономірності і т.д.; а самі ці знання воназдобуває, розширює, поглиблює на основі діяльності.
Таким чином,людська діяльність має свідомий, осмислений, цілеспрямований характер. Форми їїрізноманітні, вони залежать не тільки від властивостей самої людини, але йголовне — від властивостей тих предметів, з якими вона має справу. Форми іспособи діяльності закріплюються в колективному досвіді. За своєю сутністюдіяльність соціальна. Люди виконують її або спільно, або так, що діяльністьокремої людини є певною частиною, ланкою діяльності суспільства.
Аналізуючидіяльність, ми виділяємо такі моменти: потреби, інтереси, мотиви, цілі, засоби,процес діяльності, її результат.
Потреби — цеті «вимоги», які людина ставить до навколишнього світу, природи, речей,суспільства і задоволення яких необхідне для її життя і благополуччя. Людськіпотреби дуже різноманітні і належать до різних «рівнів» — від елементарнихбіологічних до найвищих духовних. Потребами визначаються інтереси.
Інтерес — цеоб'єктивно зумовлене і соціально опосередковане (тобто таке, що залежить відсоціальної сутності людини, суспільних умов її життя) спрямування уваги йпрагнень на ті предмети і дії, якими можуть бути задоволені певні особи.Потреби властиві й тваринам, інтереси мають тільки люди.
Усвідомленіпотреби й інтереси стають мотивами — спонуками, рушійними силами діяльності. Щосаме і для чого робить людина, безпосередньо визначається її мотивами. Знаннямотивів — це умова правильної моральної оцінки вчинків, поведінки.
Мета (ціль) — це те, чого саме людина прагне досягти або уникнути своєю діяльністю. Оскількилюдина діє свідомо, вона, починаючи діяти, ставить перед собою мету (ідеальнийобраз бажаного майбутнього). Це образ того, чого реально поки що не існує, амає бути створеним. У людській цілеспрямованій діяльності ідеальне — певнийзадум, проект — перетворюється в реальне, втілюється, «опредмечується».
В процесі діяльностіякраз і здійснюється це перетворення. При цьому використовуються різні засобидіяльності — матеріальні (знаряддя і т. п.), інтелектуальні (знання, прийомимислення, розв'язання задач). Система штучно створених засобів діяльностістановить техніку, яку можна поділити на техніку матеріальної і технікудуховної діяльності. Одним із показників суспільного процесу є розвитоктехніки,їїускладнен-ня, вдосконалення, поява нових її видів. Основні етапи цьогорозвитку:
знаряддяручної праці (інструменти);
машини імеханізми;
автомати.
Одне знайбільших досягнень XX століття — кібернетична й інформаційна техніка,комп'ютери, роботи, автоматизовані системи. В перспективі ця техніка маєзвільнити людину від тяжкої і монотонної праці, дозволить їй зосередитися напроектно-конструкторській, інженерній, творчій діяльності.
Різноманітнатехніка, застосована як у матеріальній, так і в духовній діяльності, набагатопримножує і розширює можливості людини — не тільки її фізичні, але й розумовісили.
Технізаціяжиття в сучасних умовах відіграє подвійну роль: вона виражає великий прогреспродуктивних сил і цивілізації взагалі, але, з іншого боку, несе небезпекудегуманізації (зне-люднення) людини, поширення маніпулювання людськоюповедінкою («соціальної інженерії»), згубного впливу на природу (включаючиприроду самої людини), створення засобів масового знищення.
Завершеннямповної діяльності є одержання результату. Якщо мета була реальною, діяльністьспланована і побудована правильно, з урахуванням об'єктивних можливостей іумов, то результат в основному відповідає задуму. Але трапляється так, щобажане не досягається, виникає щось непередбачене, зокрема негативне, шкідливе.Це спонукає до пошуку й виправлення допущених помилок, відмови від хибнихуявлень, уточнення, коректування знань. Для досягнення успіху в діяльностіпотрібно:
щоб наша метавідповідала об'єктивним (незалежним від бажання) можливостям, умовам,закономірностям;
щоб обранізасоби були раціональними, ефективними;
щоб дії булисплановані й виконувались правильно.
В діяльності,яка має суспільно-значущий характер і зачіпає життєві інтереси інших людей,суспільства в цілому, конче необхідно, щоб її цілі не суперечили цим інтересам— ні найближчим, ні віддаленим, були гуманними, а засоби не тільки ефективними(у вузькопрактичному розумінні), але й моральними. Вся історія, і особливоісторія великого і трагічного XX століття, свідчить, що добрі цілі недосягаються аморальними методами.
Діяльність,залежно від того, що є її предметом, якого роду цінності нею створюються, —поділяється на матеріальну і духовну. Жорсткого характеру цей поділ не має;йдеться про те, що саме є головним, переважаючим у даному виді діяльності.
Видипрактичної діяльності розрізняються за своїми об'єктами (тобто за тим, на що,на які предмети спрямована діяльність), за сферами, в яких вона здійснюється, івідповідно — за її способами, за місцем і роллю в житті суспільства.
Можнавиділити такі види:
Матеріальневиробництво — цілеспрямований вплив, діяльність суспільства на природу з метоюодержання потрібних людям матеріальних цінностей, які задовольняють їхніпотреби.
Соціально-перетворююча,зокрема політична діяльність — вплив людей на саме суспільство, його системи,структури, установи, відносини з метою їх збереження, вдосконалення або зміни.В останньому випадку ця діяльність може набути характеру соціальної революції.
Науковийексперимент — підпорядкований духовним, пізнавальним завданням, але сам собоюстановить ряд предметно-практичних дій, ту чи іншу діяльність. Естетична діяльність — творчість зазаконами краси; продуктами її є твори мистецтва. Тут також духовний момент єпровідним. Різноманітність видів практичноїдіяльності лежить в основі різноманітності типів суспільних відносин.
Види діяльності
Розрізняютьдіяльність стереотипну — відповідно до заданого зразка, за встановленимиправилами — і творчу. Остання виходить за межі наявних стереотипів і правил, їїрезультатом є поява справді нового. Саме вона виявляє і реалізує такіможливості, які самі собою не здійснюються.
Обидва видидіяльності необхідні в людському житті. Треба вміти ретельно виконуватидіяльність стереотипну, відтворюючу. Але найбільш специфічною для людини єдіяльність творча, і здатність до неї необхідно виховувати й розвивати: вчитисянестандартно мислити й діяти. Формувати такзваний евристичний стиль мислення(від грецького «еврика» — «знайшов»), тобто орієнтований на самостійний пошук івідкриття.
Требазазначити, що сучасна комп'ютерна техніка дозволяє моделювати операціїстереотипного мислення, які піддаються формалізації і алгоритмізації, тобтоможуть бути виражені в точній послідовності логічних або математичних дій.Можливості розвитку й удосконалення комп'ютерної, а також робототехнікинадзвичайно великі, їх важко передбачити. Але між машиною і людиною є принциповавідмінність. Лише людина — свідома і творча істота. Машина — це її знаряддя: яку фізичній, такі в розумовій, яку матеріальній, такі в духовній діяльності.
Висновки
Підсумовуючирозгляд понять практики та діяльності, я звертаю увагу на те, що людинухарактеризують такі риси: здатність до створення й застосування знарядь праці,колективної трудової діяльності; наявність свідомості і розумного мислення,пізнання світу й самого себе; спілкування за допомогою мови; вольоваактивність, самовизначення, самоконтроль; формування й розвиток людських(надбіологічних) потреб і способів їх задоволення; прояв усієї різноманітностілюдських почуттів; свідома й цілеспрямована діяльність, здатність до творчої яку матеріальній, так і в духовній сферах; забезпечення виключно людськогоспособу життєдіяльності, створення і підтримання соціальних форм співжиття івзаємного спілкування.Отже, кажучи іншими словами, людині як біологічній тасоціальній істоті притаманна потреба у діяльності та набутті практичногодосвіду з метою покращення свого соціального стану та положення.
Першийвисновок, який напрошується з розгляду людинотворчих можливостей практики, цевисновок про те, що такі можливості безмежні. На цьому стояв класичнийновоєвропейський гуманізм. Цю ж ідею успадковує пізніше й марксизм. Такесвітоглядне уявлення можливе за умов, коли ще не існує поняття обмеженостіприродних ресурсів (як тих, що ззовні людини, так і природних ресурсів самоїлюдини, її психофізіологічних можливостей тощо). Сьогодні ситуація змінилася:екоспазм обмежує людину і ззовні, і «зсередини». Чи не через це їй дедалі важчепристосуватися до нею ж самою створеного середовища?
Потрібномати на увазі, що усвідомлення масштабності людинотворчого змісту практикиважливе передусім через те, що саме цей аспект Марксового тлумачення практикинайчастіше елімінувався в «канонічному марксизмі» (здебільшого на догодутехнократизмові та економізмові), або ж зазнавав разючих спотворень, особливоволюнтаристських. Поза увагою залишалося насамперед те, що найвищим критеріємрозвиненості практики є взаємоузгодженість її екстравертної (спрямованої наперетворення людиною довколишнього світу) та інтровертної (спрямованої навнутрішнє самовдосконалення людини, її духовність) націленості. Без зазначеної взаємоузгодженостінайефективніші способи перетворювального впливу людини на світ можуть статипасткою для самої людини.
Слід,щоправда, сказати і про те, що певні підстави для нехтування зазначеноюобставиною містилися й у Марксових міркуваннях. Йдеться, зокрема, про надмірнісподівання щодо вдосконалення зовнішніх стосовно окремої людини соціальних умовїї життєдіяльності, якими могли б стимулюватися тільки позитивні вияви людськоїсутності. Та й взагалі ця сутність бралась як щось вкрай позитивне (у молодогоМаркса вона іменується «родовою» сутністю людини), все ж негативнеспричинювалося соціальними умовами людського існування. Кажучи сутофілософською мовою: сутність (есенція) — позитивна, негативне ж — існування(екзистенція). Практична діяльність людини переконувалаїї в тому, що не нею створений світ, природа, а вона є породженням цього світу,природи. Саме тому античні філософи на перший план, як правило, ставилиприроду, її самодостатність, незалежність від людини. Це і стало пізнавальноюосновою об’єктивного, матеріалістичного відображення дійсності. Розрізняють діяльність стереотипну — відповідно до заданогозразка, за встановленими правилами — і творчу. Остання виходить за межі наявнихстереотипів і правил, її результатом є поява справді нового. Саме вона виявляєі реалізує такі можливості, які самі собою не здійснюються.
Список використаної літератури
1. Вандишев В. М.Філософія: Екскурс в історію вчень і понять: Навчальний посібник для студ.вузів. -К.: Кондор, 2005. -471, с.
2. Гречко П. К.Практика человека: Опыт филос.-методол. анализа. 1988. -151 с.
3. Категориальные структурыпознания и практики. -К.: Наук. думка, 1986. -319 с.
4. Сурмин Ю. П.,Туленков Н. В. Методология и методы. — К., 2000.
5. БойченкоІ.К. Філософія історії. Підручник. – Київ “Знання”, 2000, с.120