Духовно-світоглядніджерела
формуваннягромадянського
суспільства
(європейський контекст)
Науковий інтерес до теоретичного дослідження громадянськогосуспільства сьогодні зміщується у Центрально-Східну Європу. Це пов’язано з тим,що останні десятиріччя ХХ ст. ознаменувались хвилею глибокихсуспільно-політичних трансформацій в країнах колишнього соціалістичного табору.Відповідно виникло багато питань: чому одні успішно трансформувались удемократії, тоді як інші – ні, які політичні реформи сприяють економічній і духовнійсамоорганізації суспільства. Теорія побудови громадянського суспільства,переходу від тоталітаризму до демократії не завершена. Вона перебуває на стадіїобґрунтування основних принципів і нових підходів до аналізукультурно-історичної соціальності, в центрі якої є цінності свободи ісамореалізації людини. Останнім часом з’явились узагальнюючі наукові роботи, вяких досліджується проблема громадянського суспільства в Україні. Дуже важливоюбула міжнародна конференція у Львові (листопад 1997 р.), на якій вчені Польщі,Румунії, країн Прибалтики, Грузії, Болгарії, Росії, США, Англії та Українипроаналізували філософські і культурологічні чинники формування громадянськогосуспільства на постсоціалістичному просторі [1]. Протягом останніх роківвивчались соціологічні аспекти формування ринкової економіки, демократичноїполітики раціональної, соціально-орієнтованої держави [2]. Багатоманітніаспекти переходу від тоталітаризму до демократичного устрою досліджені уперіодичній літературі. Особливу увагу привертає робота Пасько І.Т. і ПаськоЯ.І. [4]. В українській філософській рефлексії недостатньо проаналізованоєвропейський контекст, на тлі котрого розгортається власне українськанаціональна та громадянська історія. Спробою сприяти заповненню цієї лакуни єсоціально-філософський аналіз розвитку громадянської і національної ідеї таформ їх історичного втілення – громадянського суспільства – в європейській таукраїнській історії. Але аналіз сумісності української ментальності ієвропейської культурної традиції потребує звернення до джерел формуванняосновних ціннісно-світоглядних орієнтацій, які і визначають специфікуєвропейської цивілізації. Ми повинні звернутись до того питання, яке постійнохвилює видатного німецького соціолога М.Вебера: Яке поєднання обставин призвелодо того, що саме на Заході і тільки тут мали місце такі явища культури, які, якми це принаймні охоче собі уявляємо, розгортались у напрямку, що отримавуніверсальне значення [15, 592].
Для вирішення цього питання дуже важливим є культурно-історичнийдосвід Давньої Греції, де духовні, політичні, економічні умови сприялиформуванню людини нового типу, яка орієнтувалася не на традицію, а натворчість, не на минуле, а на майбутнє. Коли ми аналізуємо культуру ДавньоїГреції, ми постійно вживаємо слово вперше. Це стосується математики, медицини,астрономії, географії, історії, театру. В Афінах народжується філософія, якадокорінно відрізняється від східної філософії, з’являються нові типи філософії,які існують до цього часу (наукова, екзистенціальна, релігійна, техноматичнафілософія). Перед нами постає питання: чому демократія народилася саме вГреції, а іншому давньому світу вона була невідома? Чому саме в Афінахз’являється особистість, індивідуальність, що було неможливо в Спарті, хочадуховне джерело (міфологія) – єдині?
Питання про грецьке диво не можна звести тільки дооднієї причини: економічної, духовної, геополітичної і т.і. Яскравим прикладомтакого редукціоністського підходу є книга Зайцева О.І. «Культурный переворот вДревней Греции VIII-VI вв. до н. э.» За Зайцевим, загальна причина радикальнихзрушень – в культурі греків, про «грецьке диво» дозволяє говоритирозповсюдження заліза і пов’язаних з цим соціальних потрясінь [6, 204, також24-26]. На наш погляд, сучасні методи дослідження грецької культури (як і іншихкультур) потребують звернення до таких категорій як: колективне несвідоме,ментальні структури, нація, етнос, етнонаціональна психологія,ціннісно-світоглядна орієнтація. Прикладом такого підходу є концепція АндрєєваЮ.В. – відомого російського історика, одного з кращих знавців давньогрецькоїісторії. У своїй роботі «Ціна свободи і гармонії» він всебічно обґрунтовуваветнопсихологічну теорію «грецького дива». Андрєєв Ю. відзначав: «Жоднацивілізація, жодна культура не може бути по-справжньому зрозуміла і оціненапоза психологією народу, який її створив». Таємниця «грецького дива» полягає вхарактері греків. Важкі умови існування, постійна боротьба за виживання зробилагрецький інтелект надзвичайно винахідливим, здатним знайти вихід з найскрутнішогостановища. Велику популярність в Греції мали не стільки розумні, скільки великіхитруни: Прометей, Дедал, Одіссей, інші.
Географічне середовище впливає на формування національноїпсихології, яка є основою для менталітету народу. Але на національну психологіювпливають і економічні, політичні, духовні чинники, які в свою чергу є об’єктомвпливу географічного середовища. В дослідженні взаємозв’язку розвиткудемократії, основних засад громадянського суспільства і філософії позитивнуроль виконують розділ культур на телурократичні і таласократичні. Ці категоріїприйшли з політології і геополітики в культурологію. Подібна типологіяґрунтується на протиставленні сухопутних, воєнно-авторитарних цивілізацій(Спарта, Рим) і торгових (Карфаген, Афіни). Телурократичні культури пов’язані зчітко визначеним простором існування і усталеними якісними духовнимиорієнтаціями. Це втілюється в консервативній етиці, суворих юридичнихнормативах, яким підкоряються великі об’єднання людей – народи, держави,імперії. Твердість суші втілюється в колективізм, ієрархічність, сталісоціальні традиції і заперечує дух індивідуалізму та винахідливість. «Таласократичні»культури ґрунтуються на протилежних засадах. Цей тип динамічний, рухливий, схильнийдо технічного розвитку. Пріоритети таласократичного суспільства – торгівля, духіндивідуалізму, свободи філософської і політичної думки. Індивід як найбільшрухлива частина суспільства стає вищою цінністю. Етнічні і правові нормивтрачають суворі і жорстокі межі, стають відносними. Подібний тип культуришвидко прогресує, досить легко змінює зовнішні ознаки. Етнічні і правові нормине встигають за розвитком суспільства. Найбільш переконливе свідчення цьогосуперечливого становища – смерть Сократа.
Прикладом телурократичного і таласократичного суспільстває Спарта і Афіни. Спарта – прообраз тоталітарних режимів, закритих суспільств.З Афінами пов’язують виникнення демократичного, «відкритого» суспільства. ДляХХ і ХХІ ст. також характерний такий розподіл, тому що в цей час розгораєтьсянапружена боротьба різних варіантів тоталітаризму і лібералізму.
Спарта, Афіни (як і інші міста-держави) спрямованіна соціальні ідеали свободи, справедливості і рівність громадян своїх полісів.Одначе шляхи здійснення цих ідеалів були протилежними. Взагалі, у єдиномуспектрі людських типів, вихованих на античній культурі, громадяни Афін і Спартистворюють крайні, радикальні типи. На це звертали увагу ще в античні часи.Більшість відмінностей між двома полісами пов’язані з реформами Лікурга іСолона. Це відзначили вже в V ст. до н.е. філософи, політики, історики.Фукідід, посилаючись на думку кофінського посла, писав, що афіняни – «…прихильникинововведень, швидкі на вигадки і вміють швидко здійснювати свої плани. Ви ж(спартіати), навпаки, тримаєтесь за старе, не приймаєте змін, навітьнеобхідних. Вони відважні вище своїх сил, здатні ризикувати понад мірурозважливості, не втрачають надії в небезпеці. А ви завжди відстаєте відможливостей, не довіряєте надійним доказам розуму і, потрапивши в скрутнестановище, не бачите виходу. Вони моторні, ви – повільні. Вони мандрівники, ви– домосіди. Вони розраховують у від’їзді щось придбати, ви боїтесь втратити тещо мали».
Більшість перерахованих якостей є результатомзаконодавчої діяльності, яка законсервувала набутки олімпійської цивілізації.Внаслідок цих реформ зовні вільна людина перетворилася на бездумний ґвинтик,функцію. Основну відповідальність несуть на наш погляд, три соціальнихінститути, які були запропоновані Лікургом: герусія, державне виховання ікриптії. Найбільш важливим нововведенням Лікурга було заснування Ради старійшин(герусії), яка, за виразом Платона, забезпечувала «…державі внутрішній мир…Двадцять вісім старійшин ставали на бік царя у всіх тих випадках, коли требабуло дати відсіч демократичним намаганням. З іншого боку, у випадкунеобхідності підтримували народ в цій боротьбі з деспотизмом». Герусія нетільки стабілізує суспільства, але є надійним органом придушення правовоїтворчості. Також неможливо уявити Спарту без доносів, які з часів Лікургастають національним спортом, важливим елементом виховальної програми спартанця.Державне виховання допомагає позбавитись людського егоїзму. Але найбільшстрашним був інститут криптій – таємничих вбивств рабів. Спартанці вперше ввелизвичай нагородження хоробрих рабів з наступним їх знищенням.
Лікург і його нащадки вважали, що шляхом активного(змалку) виховання і генетичного відбору стає можливим якісне перетвореннялюдини. Завдяки жорстокому і суворому спартанському вихованню Спартавідзначається своєю стабільністю і упорядкованістю. Це викликало заздрість убагатьох полісів, а також симпатії представників аристократії, наприкладісторика, воїна і письменника Ксенофонта, афінського громадянина. В своїй«ідеальній» державі Платон обґрунтував на філософському рівні режим,аналогічний спартанському – «суспільство рівних». Спартанець у свідомостідавніх греків був зразком доблесного і хороброго воїна, здатного на небаченустійкість в бою.
Своєрідність свободи спартанців полягала у тому, щовона мала колективістський характер. Ю.Андрєєв відзначав, що «…будучитеоретично чи не найбільш вільними з усіх греків, спартанці на практиці ніколині належали самі собі…Так як і їх раби, вони вважались власністю держави».Власністю держави є земля і інше майно, яке формально належало громадянамСпарти. Відомо, що в Спарті заборонялось накопичення багатства, використаннядорогої одежі, самовільний виїзд за межі полісу. Засобом загального обмінуслужили важкі залізні гроші, що унеможливило торгово-грошові відносини.
Зовні Спарта виглядала непохитною, але такою вона залишаласьтільки завдяки «залізній завісі». Перемога, яку одержала Спарта над Афінами,згубила першу. Знайомство з афінською культурою, багатство, награбоване вАфінах, привели до всебічної кризи принципів «общини рівних». Спарта (як івсяке закрите, тоталітарне суспільство) не витримує конкуренції в економічній ідуховній сфері. Вся сукупність юридичних норм, соціальних інститутів булаоб’єднана однією метою – створити державу як воєнну машину.
Принципово іншу картину ми бачимо в культурно-духовномудосвіді Афін. Він і досі вражає нашу уяву. Тільки V ст. до н.е. дало людствуСократа, Платона, Есхіла, Софокла, Євріпіда, Арістофана, Фідія, Фукідіда,Фемістокла, Перікла, Ксенофонта і інших геніїв. Коли ми згадуємо про «рецьке диво»,ми згадуємо, перш за все, Афіни. Саме тут народжується демократія, людськаіндивідуальність, свобода громадянської думки і багато чого іншого.
На наш погляд, неможливо пояснити тільки економічнимиі політичними факторами досягнення Афін. Важливо звернути увагу на рольміфології як духовного фактора, який визначає характер афінського суспільства.Давньогрецька міфологія відрізняється від східних міфологічних систем своїмантропоморфним характером, а міфологія визначає розвиток культури в цілому.О.Шпенглер у своїй роботі «Присмерки Європи» висунув тезу, згідно з якою у давньогогрека не було розуміння внутрішнього світу людини, індивідуального начала. Зцієї точки зору, давній грек – це лише бездуховна цілісність. Античний, «апологічний»тип людини складав протилежність західноєвропейському, фаустівському розуміннюлюдини як носія високої духовності, особистої самоцінності і самосвідомості.Такі видатні дослідники античної історії, як О.Ф. Лосєв, Ж.П. Веріан, Л. Жерне,Е. Едкінс, О.О. Тахо-Годі, В.Н. Ярхо, дотримуються подібної, хоча і більшм’якої позиції. Вони твердять, що індивідуальність з’являється тільки в V ст.до н.е.
Ю.В. Андрєєв звертає увагу на джерела грецької культури– гомерівський епос. За Лосєвим, герої Гомера повністю розчиняються у родовомуколективі, а Ю. Андрєєв показує становлення особистості (Одіссей, Ахілл,Гектор) і виникнення у останніх певної свободи волі, самостійних вчинків.Ю.В.Андрєєв підкреслює, що і в досократову епоху зростає значенняіндивідуалізму (Гесіод), увага приділяється внутрішньому світу людини(Архілох). Автор приходить до висновку, що взаємодія динамічної і статичноїтенденції визначає характер формування грецької цивілізації. Сучаснісинергетичні методи досліджують кожну культуру і окремі сфери суспільства(наприклад політичну), використовуючи категорії – порядок і хаос. Співвідношеннядинамічної і статистичної тенденції, порядку і хаосу визначають характеррозвитку культури. Ю.Андрєєв відзначає: «Динамічне начало, втілене в особистостіАрхілоха, стимулювало її (грецьку цивілізацію) на постійне оновлення,підтримувало її у стані безперервної внутрішньої напруги. Важка статика іконсерватизм грецького селянства, втілене в постаті Гесіода, діяли як противагацьому нестриманому прагненню до нового, не дозволяючи перерости в анархію іхаос… Тільки в постійній їх взаємодії і відносній збалансованості полягаєголовна запорука кінцевого історичного успіху великого «грецького експерименту».
Велику, якщо не головну, роль в прискоренні розвиткуГреції відіграє економічний фактор. Але до певного періоду в суспільствідомінує традиція у всіх сферах суспільства, що і стримує його розвиток. Длязламу традиції була необхідна реформа мови, потрібен був новий тип кодування ітрансляції знання. На це звернув увагу М.К.Петров, який висунув оригінальнуфілософську і культурологічну концепцію. На жаль, широким колам ці ідеї сталивідомі лише в 1990-ті роки.
В роботі, присвяченій дослідженню особливостей античноїкультури, М.К. Петров писав: «Зв’язана ритуалом, конформізмом минулого ітеперішнього, намертво прив’язана до традиційного набору практичних відносин досвіту, соціальна пам’ять, і перш за все система олімпійських імен, набуваєруху, стає «робочою пам’яттю», яка функціонує не тільки в режимі тотемногостовпа або піраміди, що охороняє маленький світ соціального ритуалу відзазіхань нового, а в режимі накопичення нового: в режимі критичного відношеннядо наявного формалізму».
Універсально-понятійний тип кодування додав змогупередавати нове знання нащадкам. Введення голосних літер, гнучких флективнихзакінчень дозволяв точно формулювати людську думку. Подібна духовна революціяне могла бути здійснена на тоталітарному ґрунті спартанського суспільства. Як іна Сході, у Спарті ми бачимо повне домінування традиції над новим, творчим.
В Афінах панувало інше розуміння свободи. Великий реформаторСолон, здійснюючи свої реформи, несвідомо виходив з іншої, ніж Лікург,антропологічної настанови. Реформи Лікурга були насильницькими і скеровані напридушення індивідуалізму, егоїзму. Спартанський реформатор не довіряв своїмспіввітчизникам, і тому з’являється ідея знищення приватної власності, ідеядержавного виховання. Солон ставиться до своїх громадян з більшою повагою.Реформи Солона подолали економічну і політичну кризу, але не шляхом заборон наприватну власність і обмеження суспільних і політичних прав. Навпаки, реформиСолона поставили політичні права в залежність від розмірів власності тамайнового цензу. Аристотель високо оцінював Солона за гармонізацію відносинлюдини і держави. Афіни – це перший приклад системи стримувань і противаг. Вафінському політичному устрої є елементи олігархічного аристократичного ідемократичного устроїв.
На початку VI ст. до н.е. афінська держава не сприймаєтьсяяк творіння олімпійських богів. Є велика кількість побічних свідчень, щополітичний устрій в Афінах – людське творіння. Але воно недосконале, томупотребує подальшого активного впливу на всю сукупність суспільних інститутів.Законодавство Лікурга (ІХ ст. до н.е.) відбиває досвід родового суспільства.Жорсткі закони Спарти стали великою перешкодою розвитку класових відносин. Законодавчадіяльність Солона з самого початку вимушена була враховувати боротьбу класів(аристократії і народу, демосу). Визнання класових інтересів активізуєсуспільний розвиток, призводить до підвищення рівня правової і політичної суспільноїі індивідуальної свідомості. Цей рівень залишився певним ідеалом для античнихсуспільств, не виключаючи республіканського Риму. Видатний історик Плутарх вжена початку ІІ ст. н.е. підкреслював надзвичайно високий рівень моральної іправової свідомості афінян. Підґрунтям, основою такого рівня є не згода міжосновними складовими населення, а перш за все боротьба між ними, яка ведеться вправовій формі. Важливим результатом реформ Солона була відповідальність всіхвільних людей перед законом. Ці риси властиві не тільки для афінськоїдемократії, а й для західноєвропейської традиції в цілому.
Отже, коли ми говоримо про «грецьке диво», то згадуємоперш за все Афіни, які презентують всю давньогрецьку культуру, філософію,мистецтво. Це, безумовно, стосується появи демократії, правової держави і т.і.Афіни домоглися таких успіхів в сфері суспільно-політичної і філософськоїдумки, які і зараз є неперевершеними. Для нас важливо розглянути взаємозв’язокрозвитку демократичного суспільства і філософсько-світоглядних засад. Післявеликих перемог греків над всесвітньою імперією Персією Афіни стають найбільшактивною політичною силою. Це знаходить свій прояв у всіх сферах суспільногожиття. Ми бачимо дійсно «дивний» взаємозв’язок економічних (розвитокторгово-грошових відносин, процес колонізації), політичних (перемога надПерсією), духовних (антропоморфний характер міфології, етнопсихологічнийхарактер греків) сферах. В Афінах найбільш повно втілені кращі риси і грецькоїміфології і попередньої культури, складовою якої є уявлення про свободу,демократію і особистість. В афінському полісі вплив народу на законодавчу іадміністративну діяльність були значно більшими. В той же час новий тип державностізабезпечував мінімальне втручання у особисте життя громадян. Аристотель у“Афінський політії” відзначав основні три канали демократизації суспільногожиття. Перше і, за Аристотелем, найбільш важливе, – відміна особистої кабали взабезпеченні грошових позик, по-друге, можливість виступати захисником запотерпілих (ображених), по-третє – звернення до народного суду у випадку суперечки.
Велику роль у становленні демократичного устрою відігралиреформи Солона, хоча активно вони починають діяти тільки у V ст. до н.е.Недоліки законодавства Солона вели до зростання ролі права. Плутарх писав, що «…численнимисуперечностями в тексті законів Солон збільшив значення судів: завдяки цьому,коли предмет суперечки не міг бути вирішеним на основі законів, з’являласьнеобхідність у суддях і всяке суперечливе діло вести перед ними; таким чином,вони були господарями над законами».
Важливим джерелом розвитку політичної сфери у полісахбули агонічні засади еллінської культури. Найбільш відома форма агону(змагання) – славетні атлетичні, які розглядались як особливий видпошановування богів. Греки змагались не заради грошей, а, перш за все, зарадиперемоги і слави. Бажання бути першими для греків було важливішим, ніжмеханічний, кількісний результат. Недаремно, Платон називав греків «вічнимидітлахами». Такої ж думки дотримувались сусідні народи, які вважали греків занадтотовариськими, несерйозними, легковажними. На тлі метушливих і веселих сусідів людиСходу (вавілоняни, єгиптяни і інші) виглядали серйозними і зовні замкнутими,неквапливими. Оптимізм, радісне сприйняття світу, не зважаючи на удари долі, єосновою античного світосприймання, античної культури (мистецтва, науки, філософіїй інших форм суспільного життя). К.Маркс влучно зауважив, що Давня Греція – «цедитинство людства», яке не може вже ніколи відтворитись.
Другою формою агона була війна. Греки відзначалисьнадзвичайною войовничістю, розглядали війну як нормальний стан життя. Вонинадихались прикладом своїх предків, намагалися здобути таку ж велику славу. Алев таласократичних, торгових полісах народжуються більш інтелектуальні формиагона і гри, які находять свій прояв в театрі, скульптурі, літературі,філософії. Тяжке життя грека (бідна земля, войовниче оточення) не притлумлює, азміцнює інтерес до споглядальних, теоретичних форм мислення. Театр і філософіядавали змогу перейти в реальність відмінну, від сьогодення, від прози життя.Ю.В. Андрєєв узагальнював: «Театр, таким чином, виконував у грецькомусуспільстві важливішу функцію моральної компенсації за кожнодобові образи людськогодуху прозою буття».
Стан агона захоплює сферу політичного життя, яка,безумовно, ще не відокремлена від інших сфер суспільного життя. Перш за все, цезмагання в красномовстві, боротьбі думок, місцем проведення якого була агора –площа для народних зібрань. Змагальному характеру політичного життя Афін сприяврозділ вільного населення на 4 частини відповідно до майнового цензу. Кожна зцих каст відстоювала свої права у народному зібранні, але всяке суперництво,боротьба – це було змагання рівних. Учасники риторичних баталій, змагання ораторівв цьому ієрархічному суспільстві складають купу людей, рівних один одному.
Солон, як і Лікург, піклуються про єдність полісу вцілому. Плутарх відзначав, що афінський реформатор для того, щоб «…більшедопомогти простому народу, він дозволив всякому громадянину виступати на захистпотерпілого і вимагати покарання злочинця. …законодавець правильно чинив,привчаючи громадян співчувати один одному і бути як би членами єдиного тіла».Якщо знаряддям закону у Спарті після реформ Лікурга був страх, то в Афінахзнаряддям закону стає переконання. Таке ставлення до права залишається актуальнимі для сьогодення.
Велику роль відігравала свобода слова (ісегорія).Для греків ісегорія мала таке ж значення, як свобода преси і засобів масовоїкомунікації в сучасному демократичному суспільстві. Безумовно, що грецька ісучасна демократії давали (і дають) можливість зловживань свободою слова. Такінедоліки демократичного устрою, але свобода, як і самореалізація, завждипороджують суперечності. Та прогрес суспільства і особистості і пов’язаний з їхрозв’язанням. Демократичний устрій Афін періоду правління Перікла гарантуваввільний прояв різних талантів, ґрунтуючись на принципі єдності інтересівособистості і держави, особистості і суспільства. Цей принцип – дуже важливедосягнення грецької демократії, що стає підґрунтям всієї європейської цивілізації.
Збалансованість інтересів людини і держави має відноснийхарактер. Завжди існувала реальна загроза переростання правильної,демократичної форми державного устрою у неправильну, охлократичну. За Платоном,остання логічно (і необхідно) породжує тиранію. Солон вже бачив таку небезпеку,і греки ввели два надзвичайні заходи для захисту демократії і громадянськогомиру – ісангелію і остракізм. Мета першої, за Солоном, полягала в швидкомупридушенні змов проти демократії. Закон про остракізм був прийнятим післяСолона, при Клисфені. За цим законом, кожний з афінян, який викликаєнезадоволення громадян, міг бути вигнаним на 10 років. Завдяки такому законуможна було виявити те, що можна назвати «суспільною думкою». Він посилював почуттяналежності громадянина до полісу, необхідність цінувати громадську думку.
Утвердження рівності всіх вільних породжує певні недоліки.Наприклад, практика виборів на важливі державні посади за жеребкуванням, щопризводила до появи зовсім випадкових людей на чолі держави. На цю проблемузвертав увагу Сократ.
Нова історична ситуація призвела до надзвичайногозростання ролі освіти, до обожнювання слова. В цьому процесі головну рольвідіграють платні вчителі філософії, красномовства (риторики) і мистецтва дискусії(еристики) – софісти. Потреба в навчанні риторики і еристики була продиктованавимогами демократичного суспільства, особливостями політичного життя. Правильносказане слово, побудоване за законами риторичного мистецтва, відіграваложиттєво важливу роль у процесі ухвалення рішень демократичними інститутамивлади. Сенс філософського вчення софістів можна знайти у Протагора. Засвідченням Діогена Лаєртського, той «…перший заявив, що про всякий предметможна сказати двоїсто і протилежним чином, і сам перший став користуватись удискусіях доказами. Один твір він розпочав так: «Людина є міра всіх речей –існування існуючих і неіснування неіснуючих»…за його вченням, критерієм сущогоє Людина, бо все, що здається людям, існує: те ж, що не здається нікому з людей,і не існує».
Основні риси софістів можна визначити яксуб’єктивізм, релятивізм, критицизм, нігілізм, індивідуалізм, анархізм. Джереломістини виступає Людина, а не природа. Істина завжди відносна, все залежить відтого, як її обґрунтувати. Софісти критично ставляться до традиційного,натурфілософського мислення, вони звертаються до аналізу людської свідомості.Один з найвизначніших дослідників античної культури в ХХ ст. О.О.Лосєв вбачавпозитивну історичну роль софістів в тому, що вони вперше звернулись до «буття всобі, в той час як раніш опрацьовували буття – в собі. У софістів античний духвперше звертається до самого себе, усередину себе, рефлектує над самим собоюзамість фіксації тієї чи іншої зовнішності». О.О.Лосєв підкреслює, що V ст. дон.е. в Афінах, завдяки софістам, треба вважати не тільки грецьким Просвітництвом,але й грецьким декадансом, який нагадує закінчення ХІХ ст. Діалектика Протагората інших софістів, як еристичне мистецтво, ґрунтується на ідеї повністюумовного, суб’єктивного характеру аксіологічних суджень.
Питання, які поставили софісти в суб’єктивній формі,знайшли своє об’єктивне вираження в філософії Сократа і Платона. Але процесстановлення самосвідомості стосується не тільки філософії, а й всіх основнихформ суспільно-політичного життя. Грецька трагедія рухається від Есхіла доЄвріпіда, у якого бачимо перехід від міфологічних, традиційних сюжетів дозображення внутрішнього світу людей. Аналогічний процес протікає у розвиткугрецької скульптури (рух від Поліктета до Фідія). В політичній сфері тежпростежується відокремлення особистості від традиції. Якщо раніше політичнідіячі керувалися в своїх діях ритуалом, традицією, яка створена в минулому, тозараз з’являється вільний вибір своїх дій (Алківіад). Зростання ролі свідомого,творчого, нового – всебічний процес. І аналіз цього процесу становленнясамосвідомості здійснюється Сократом і Платоном.
Очевидно, що на історії давніх греків, на розвиткудемократичного устрою, філософії, всієї духовної культури, позначалась одна зособливостей національного характеру, визначена істориком Геродіаномстаровинною хворобою греків, – любов’ю до розбіжностей і суперечок. Цястаровинна хвороба сприяла розвитку діалектичного (полемічного) мистецтва ігнучкості думки. Надмірна пристрасть до суперечок, до судових процесів вела ідо розвитку давньогрецької демократії і до розвитку діалогічної і діалектичноїфілософії. Демократія ґрунтувалась на правовій рівності і на принципіверховенства закону, яка визначала за кожним громадянином свободу слова, правозахищати ту чи іншу думку, критикувати державні установи і політичних діячів.Демократія (як свобода слова і право на власну, незалежну думку) і діалектичне,діалогічне мислення пов’язані між собою і історично, і логічно (посутнісно). Діалогі діалектика у якості полемічного мистецтва передбачає розмову, суперечку,міркування і обговорення. В цьому сенсі вся досократова філософія є перехідноювід міта до логосу, від мітологічного, космологічного, художньо-образногомислення до теоретико-понятійного, логічного мислення. Логічне мисленняневід’ємно пов’язане з діалогом і діалектикою. Вже Діоген Лаертський визначаєдіалог, як розмову, яка складається з питань і відповідей на політичні іфілософські теми, а діалектику – як мистецтво наведення доказів, які стверджуютьабо спростовують думки співрозмовника.
Наприкінці V ст. до н.е. в Греції існують два типимислення. Перший – патріархальний, традиційний, колективний, натурфілософський,який виникає у первісному грецькому, родо-общинному суспільстві і ніколи непориває зв’язку з мітологією. Другий тип мислення репрезентовано софістами. Основніриси софістичної філософії (суб’єктивізм, релятивізм, анархізм, індивідуалізм,агностицизм) виникають спочатку в сфері теорії пізнання, потім поширюютьсямолодшими софістами і на сферу морально-політичну і правову. Класичним виразомагностичного заперечення можливостей пізнання є відома тріада Горгія: «І. Ніщоне існує; ІІ. Якщо щось існує, воно не пізнаване для людини; ІІІ. Якщо і можнапізнати щось, то не можна передати і пояснити це іншому». Це безпосередньостосується і політичної сфери суспільства. Горгій стверджує неможливістьспілкування і порозуміння між людьми, вперше поставлена проблема комунікації.Логічним результатом софістичного суб’єктивізму і агностицизму була ідеяатомізації суспільства, яке складається з окремих індивідів, між якиминеможливе порозуміння.
Подолання протилежностей, несумісності традиційного,натурфілософського і софістичного, індивідуалістичного мислення пов’язано зСократом. Він відкидає моральний, політичний і гносеологічний релятивізм ісуб’єктивізм софістів, їх звертання до звільненого від моральних норм індивіда.Сократ шукає раціональне логіко-понятійне обґрунтування об’єктивної природи моралі,політики, права. Він створює свою концепцію етичного раціоналізму. Етичнадоброчесність і її різні прояви (мудрість, мужність, справедливість і інші) –знання, яке забезпечують блага і заперечення зла. Останнє можливе, за Сократом,тільки через відсутність знання. Панувати і приймати закони – тільки знаючисвідомо. Закон повинен об’єднувати людей, він не повинен бути результатомокремого індивіда чи окремих прошарків населення. Закон повинен узагальнюватипрагнення людей і об’єднувати їх. Але всі форми державного устрою не можнавважати розумними тільки завдяки тому, що вони існували раніше, бо традиція незавжди збігається з розумом. Ксенофонт згадував таке положення Сократа: «Царі іправителі не ті, які носять скіпетри, не ті, які вибрані відомими вельможами,не ті, які досягли влади за допомоги жеребу, або насильством, ошуканством, алеті, які уміють панувати».
Якщо проаналізувати платонівський діалог «Крітон»,то можна прийти до висновку, що Сократ першим в історії європейськоїполітико-правової думки обґрунтував концепцію договірних відносин між державоюі її членами (громадянами). За його теорією, для громадянина закони ібатьківщина вище і дорожче за батька і матір. Якщо афінянин не згоден ззаконами, він може покинути поліс. Але коли він добровільно приймаєгромадянство, то він повинен приймати всі закони держави і її установ. Якщо вінз чимось не згоден, то залишається тільки одне – шляхом переконання громадянзмінити або удосконалити законодавство. Етичні погляди Сократа нерозривнопов’язані з його політико-правовою теорією. Моральна організація полісногожиття неможлива без законів, як неможливі закони поза полісом. Закони єпідґрунтям суспільного життя, що поєднує людей у єдину спільноту, але це неозначає, що закони вічні і незмінні.
Сократ, як і софісти, відрізняє, використовуючитермін новоєвропейського часу, природний закон (природне право) від позитивногозаконодавства (законів, постанов і рішень, встановлених полісною владою).Сократ не вважає природні і людські установи протилежними. Їх об’єднує Розум ісправедливість. З пануванням розумних і справедливих законів Сократ пов’язуєсаму можливість політичної свободи. Кожен устрій має свої недоліки, але головне– виконання законів і їх постійне удосконалення.
Сократ був послідовним і логічним критиком як надмірноготрадиціоналізму, так і крайнощів суб’єктивізму та індивідуалізму (софісти).Великий грецький філософ вирішував сучасну для цього проблему, але подібні проблеми(динамічний рух і стабільність, традиція і нововведення, колективізм ііндивідуалізм, демократія і її межі) характерні і для сучасних суспільств, томуне дивно, що погляди і ідеї Сократа впливали на подальшу європейську суспільно-політичнудумку.
Сократа не можна відокремити від постаті Платона.Його погляди помітно змінювались протягом довгого творчого шляху. На початкудомінують раціоналістичні ідеї, дослідження природи загальних понять, щоохоплює всю багатоманітність емпіричних явищ. У творах пізнього Платонапосилюються містичні, міфологічні, релігійні і консервативні мотиви. Цепов’язано з болісним усвідомленням кризи афінського полісу, недоліківдемократичного устрою і т.і. В своїх останніх діалогах («Держава», «Політик»,«Закони») Платон створює консервативну утопію – ідеальну державу, мета якоїзапобігати зростання індивідуалізму і егоїзму. Жорстокий ієрархічний, кастовийдержавний устрій, заборона приватної власності, спільність жінок, державневиховання дітей, регламентація труда, власності, побуту сприяє колективності,рівності, солідарності. Дещо іншу концепцію Платон висуває в «Законах». Віндосліджує взаємозв’язок моральності з політичним устроєм, законами і іншимифакторами, які сукупно визначають дієвість права.
Сучасне суспільствознавство досить критичноставиться до політичного вчення Платона. Б.Рассел, К.Поппер вважають йогозахисником тоталітаризму, ідеологом авторитарної, закритої держави. РобитиПлатона попередником Маркса, Леніна, Сталіна, Гітлера – значить відриватися відконкретно-історичного сенсу його вчення. Однобічний і тенденційний характерносять звинувачення Платона у тому, що демократія у нього є обмеженою іпоширюється тільки на вільних і не стосується рабів. На таких же засадах можназвинуватити його в недооцінці засобів масової комунікації для вихованнясправжнього громадянина. Платон проникливо побачив у пануванні приватноївласності, в протилежності багатства і бідності джерела соціально-політичнихсуперечностей. Він поставив і вирішив велику історичну проблему на шляхуфілософського осмислення інакшого суспільства, іншого принципу організаціїлюдського життя, яке побудоване не на природному законі, а на новому, полісномузаконодавстві. Платон проаналізував всі відомі форми державного устрою івисвітлив їх недоліки. Основною перевагою ідеальної держави є звернення дознання як універсального критерію. Люди тут характеризуються не з точки зору їхсоціального статусу, матеріального стану, а у світлі їх універсальної якості –розуму.
Є ще одне дуже важливе положення, на яке мало звертаютьувагу. Філософія Сократа і Платона – це відокремлення антропоцентричної картинисвіту від космоцентричної, логіко-понятійного мислення від міфологічного, етикивід натурфілософії. У досократовій філософії з’являються певні моменти теоретичного,умосяжного мислення (Гераклід, піфагорійці, елейці), але в цілому мислителіцієї духовної формації існують у мітологічному часі. Сократ і Платон впершепочали розглядати мітологічні побудови з точки зору філософії. Міт і знання,мітологія і філософія усвідомлюються як дві реальності, пов’язані між собою,але ці реальності ніколи не співпадають повністю. Можемо зробити зовні парадоксальнийвисновок – до сократового повороту в античній культурі мітології як реальностіне існувало. Людина поліса (як і філософ) існувала в мітологічному просторі ічасі, а усвідомити можна тільки те, що стає предметом свідомості, мислення. УПлатона ми бачимо не тільки критичне ставлення до мітології, але й усвідомленнятого, що він ще не володіє повним і точним знанням, і усвідомлення того, щонезнання може бути перетворено в мітологію. Такою можна вважати концепціюідеальної держави. Не варто думати, що сам Платон вірив у можливість здійсненняподібної теорії. Більш важливим є віра у можливості людського розуму.
Основний смисл рабства Аристотель бачить у обмеженнівибору. На питання, хто такий раб, він відповідає в своїй «Політії» «…Хто поприроді належить не самому собі, а іншому, і при цьому все-таки Людина, той посвоїй природі раб. Людина ж належить іншому в тому випадку, якщо вона,залишаючись Людиною, стає власністю…». Вільна Людина приречена на вибір і наспівіснування з іншими громадянами, тому Аристотель визначає людину, як«політичну тварину». Але і вільні люди відрізняються між собою і займаютьрізний статус, який визначається власністю. Аристотель не погоджується зПлатоном, який в своїй ідеальній державі заперечує приватну власність у представниківвищих станів. Власність не заважає свободі, а є її основою і сприяє людськійактивності, зацікавленості в результаті праці, позбавляє людину «природної»насолоди володінням. Тим не менше Аристотель вважав, що жорстокий розподіл набагатих і бідних загрожує суспільному миру.
Аристотель узагальнив розвиток філософської думки зсамого початку до Платона включно. Він створив систему знань, опанування якоїпродовжується до цього часу. Особливо актуальною стає спадщина давньогрецькоїкультури у переломні епохи. Відзначимо дві риси, які притаманні всій античнійфілософії, але особливо помітні у Аристотеля – реалізм і раціоналізм. Платоннаголошує на єдності, на домінуванні спільного над індивідуальним, традиції надтворчістю. Ідеальна держава складається з рівних вільних громадян, що нагадуютьоднакові атоми, які і рухаються завжди однаково. Аристотель розуміє, щобагаточисленність не може існувати тільки як повторюваність. Він вважав, щорозходження, розшарування суспільства не заперечує єдності, треба поєднатиіндивідуальні і суспільні інтереси. Поєднання інтересів різних соціальних груп,окремих громадян не може бути простим і ідеальним. Аристотель відзначає, що «…требамати на увазі не тільки найкращий вид державного устрою, але й можливий заданих обставин, і такий, який найлегше можна здійснити у всіх державах. …Міжтим слід намагатися вести такий державний лад, який за даних обставин єнайбільш прийнятним і гнучким: покращити державний лад – завдання не меншскладне, ніж з самого початку встановити його…».
Реалізм Аристотеля пов’язаний з раціоналізмом. Нанаш погляд, треба звернути увагу на один момент. Важливу роль в раціональномурозумінні громадянського суспільства відіграє тринітарна, тренарна логіка, біляджерел якої стояв Аристотель.
Філософська спадщина великого грека мала великий потенціал,який багато в чому визначив християнську і новоєвропейську культуру.Відмінність латинсько-католицької традиції від візантійсько-православноїпов’язана з глибоким впливом раціоналізму і реалізму Аристотеля. Тринітарнийтип мислення сприяє досягненню позитивного результату, консенсусу,взаєморозумінню, толерантності, що є дуже важливим джерелом західноєвропейськоїфілософської і політичної культури.
Аристотель завершує класичний період давньогрецькоїкультури, і настає доба еллінізму. Після завоювань Олександра Великого грецькакультура поширюється на величезні регіони Азії і Африки, набуває надзвичайногорозвитку. Були утворені колосальні держави з гігантськими містами і величезнимиархітектурними будовами (Галікарський мавзолей, Фароський маяк, Колос Родоськийі інші дива світу). Елліністична епоха зробила великий внесок в історію низкифундаментальних і прикладних наук: класична евклідова геометрія, теоретичні основимеханіки і гідростатики (Архімед), геліоцентрична система (Аристарх Самоський),відкриття нервової системи (Герофіл), перша всезагальна історіясередземноморського світу (Полібій) і багато чого іншого. Грецька мова стаєуніверсальним засобом міжнародного спілкування і об’єднує більшу частину відомогосвіту. Загальновідомі видатні досягнення греків елліністичного періоду в іншихсферах творчої діяльності, особливо в мистецтві. Проте в політичній сфері мибачимо всебічну кризу. Цю епоху можна означити як епоху переходу відгромадянина до приватної особи. Зростає відчуження між державою і Людиною всоціально-політичний сфері, частка праці вільних громадян неухильнозменшується. В мистецтві і духовній сфері взагалі з’являються і постійнозростають еклектичні тенденції. Елліністичні філософи все менше і менше займаютьсягносеологічними проблемами. Головною проблемою стає приватне життя людини,можливість досягнення особистого щастя. Ці проблеми об’єднують основніфілософські течії еллінізму: епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм.Соціально-політичні питання завжди займали важливе місце в філософії Сократа,Платона, Аристотеля. Зараз же основним стає питання звільнення людини відвпливу держави. Така культурна і політична ситуація обумовлюється не тількиекономічними і геополітичними причинами. Не меншу роль відіграють духовні факторії,а саме – поступова варваризація греків і їх культури. Нечисленні островигрецької культури були поглинуті варварським океаном. Тим не менше вона багатов чому вплинула на інші культури.
Якщо узагальнити розвиток грецької культури, можна визначитиосновні філософсько-світоглядні принципи, які, на наш погляд, вплинули наформування європейської філософської і політичної культури.
1. Вконтексті культури формується філософський раціоналізм.
2. Філософіявідображає раціональні форми суспільного життя і посилює їх раціональність.
3. Розвитокгрецької філософії – це рух від міта до логосу, від мітологічного,художньо-образного до раціонально-понятійного мислення.
4. Угрецькій культурі формуються основні типи філософії (наукова, екзистенціальна,релігійна, технематична), які співіснують і визначають розвиток європейськоїфілософії до цього часу.
5. Грецькийфілософський раціоналізм створює нову логіку, нове тринітарне мислення. Логікависокорозвинутих індійської і китайської філософії не знали формальної логіки законувиключеного третього. На античному ґрунті з’являється новий тип раціоналізму,як схильність вирішувати різноманітні проблеми за допомогою формально-логічнихоперацій.
6. Напевному етапі свого розвитку предметом філософії стає самосвідомість і процесмислення. Це пов’язано з переходом від космоцентризму до антропоцентризму, від «пізнайприроду» до «пізнай самого себе».
7. Угрецькій філософії формується принципово новий універсально-понятійний типкодування і передачі знання. Це дозволяє постійно нарощувати «соціальнупам’ять» на відміну від традиційних культур. Індивід знаходиться у станівибору, що вимагає від нього мисленної активності, яка дозволяє вийти за межітрадицій, за межі існуючого, створювати нове, нетрадиційне. Це стосується іполітичних відносин в полісі. Але все нове для представників постсократовоїфілософії пов’язане з розумом.
Вищеозначені принципи народжують культуру новоготипу. Безумовно, ця характеристика античної культури – певний «ідеальний тип».Але подальший розвиток європейської культури – це творча реалізація смисловихпотенцій античного досвіду опанування світу і суспільства, що пов’язано зрозвитком вільної людської особистості.
Література
1. Громадянськесуспільство як здійснення свободи: центрально-східно-європейський досвід. –Львів, 1999.
2. ВойтенкоТ.О., Гончарук О.С., Привалов Ю.О. Громадянське суспільство в Україні: аналізсоціального конструювання. – К., 2002.
3. АндросЄ. На шляху до Європи// Сучасність, №2, 2001.
4. ЛозаренкоО. Теоретичні проблеми суспільної модернізації у процесі розбудовигромадянського суспільства// Сучасність, №2, 2003.
5. Хам’яковЛ. Парадокси громадського суспільства в Україні// Сучасність, №2, 2003.
6. ЛозаренкоО. Модернізація еліти і розбудова громадського суспільства в Україні//Сучасність, №2, 2004.
7. ДичковськаГ. Український індивідуалізм і проблеми державотворення// Філософська думка,№4, 2003.
8. ПаськоІ.Г., Пасько Я.І. Громадянське суспільство і національна ідея – Донецьк: ЦГОНАНУ, УКЦентр, Східний видавничий дім – 1999. – 184 с.
9. ВеберМ. Избранное. Образ общества. – М., 1994.
10. ЗайцевО.И. Культурный переворот в Древней Греции VIII – VI вв. до н.е. М., 1987.
11. АндреевЮ. Цена свободы и гармонии. – Санкт-Петербург, 1997.
12. Историкиантичности. В 2-х томах. Т.1. Древняя Греция. – М., 1989.
13. ПетровскийМ.К. Античная культура. – М., 1997.
14. Плутарх.Избранные жизнеописания. В 2-х томах. Т.1., 1986.
15. ДиогенЛаэртский. О жизни и изречениях знаменитых философов. – М., 1979.
16. ЛосевА.Ф. История античной эстетики. Т.2. – М., 1969.
17. Ксенофонт.Воспоминания о Сократе. – М., 1993.
18. Аристотель.Сочинения: В 4-х томах. Т.4. –М., 1983.