--PAGE_BREAK--Пізнавальна цінність – зв'язок об'єкту з конкретною історичною подією, з певною епохою, життям і творчістю відомого діяча науки й культури, художні вартості пам'ятника, можливість їхнього використання в естетичному вихованні учасників екскурсії.
Популярність об'єкта, його популярність серед населення.
Незвичність (екзотичність) об'єкту. Мається на увазі особливість, неповторність пам'ятника історії й культури, будинки, спорудження (наприклад, суцільнозварний міст ім'я Э.О. Патона через Дніпро в Києві). Незвичність об'єкт може бути також пов'язана з якоюсь історичною подією, що відбулося в даному будинку, на місці установки даного пам'ятника, з легендою або історичною подією. Екзотичність може бути природного характеру (наприклад, сталактито-сталагміту карстові печери в Новому Афона, в Абхазії).
Виразність об'єкту, тобто зовнішня виразність об'єкту, його взаємодія із тлом, навколишнім середовищем – будинками, спорудженнями, природою. Перевага віддається тому об'єкту, що щонайкраще вписується в місцевість, гармоніює з іншими об'єктами, з ландшафтом. [№18, стор. 98–101]
Збереження об'єкта. Проводиться оцінка стану об'єкта в цей момент, його підготовленості до показу екскурсантам. Місцезнаходження об'єкту. При відборі об'єктів повинні враховуватися відстань до пам'ятника, зручність під'їзду до нього, придатність дороги для автотранспорту, можливість підвозу до об'єкта екскурсантів, природна обстановка, що оточує даний об'єкт, наявність місця, придатного для розташування групи з метою спостереження.
Тимчасове обмеження показу об'єкту (за часом пор, по днях, місяцям і сезонам) – це коли відвідування й огляд об'єкту неможливі через погану видимість або сезонність.
Екскурсія не повинна бути перевантажена більшою кількістю відвідуваних об'єктів, оскільки це збільшує її тривалість і викликає стомлюваність екскурсантів, а увага й інтерес при цьому слабшають. Оптимальна тривалість міської екскурсії становить 2–4 академ. години, при цьому екскурсанти із цікавістю сприймають не більше 15–20 екскурсійних об'єктів.
В екскурсію можуть входити об'єкти як однієї групи (наприклад, пам'ятники архітектури), так і декількох груп (пам'ятні місця, історичні пам'ятники, житлові будинки, природні об'єкти). Набір об'єктів залежить від теми екскурсії, її змісту, складу екскурсійної групи. Неправильно, наприклад, коли вся оглядова екскурсія побудована винятково на показі скульптурних пам'ятників і монументів.
Потрібно уникати одноманітності побудови зорового ряду. Зорові враження екскурсантів будуть неповними, якщо в маршрут разом з пам'ятниками й монументами не буде уведений показ окремих будинків і вулиць, площ, пам'ятних місць, об'єктів природи.
У ході підготовки нової екскурсії більше уваги потрібно приділити вивченню об'єктів на місці, у їхній природній обстановці. Необхідні початку дані дає вивчення об'єктів за джерелами – книгам, альбомам, фотографіям. Зустріч із екскурсійним об'єктом безпосередньо на місці його розташування, вивчення різних його сторін дозволяють екскурсоводові в майбутньому, при роботі із групою, вільно орієнтуватися в пам'ятника, кваліфіковано вести його показ.
Відбір об'єктів закінчується складанням картки (паспорта) на кожний з них. Дані картки використовуються як для теми, що конкретно розробляється, так і для майбутніх екскурсій.
У картку об'єктів вносяться наступні дані:
1) найменування об'єкта (первинна й сучасне), а також назва, під яким пам'ятник відомий у населення;
2) історична подія, з яким зв'язаний пам'ятник, дата події;
3) місцезнаходження об'єкта, його поштова адреса, на чиїй території пам'ятник розташований (місто, селище, промисловий підприємство й т.д.);
4) опис пам'ятника (під'їзд до нього, його автор, дата спорудження, з яких матеріалів виготовлений, текст меморіального напису)
5) джерело відомостей про пам'ятник (література, де описаний пам'ятник і події, пов'язані з ним, архівні дані, усні перекази, основні друковані праці й місця зберігання неопублікованих робіт);
6) збереження пам'ятника (стан пам'ятника й території, на якій він перебуває, дата останнього ремонту, реставрації);
7) охорона пам'ятника (на кого покладена);
8) у яких екскурсіях пам'ятник використовується;
9) дата складання картки, прізвище й посада укладача.
До картки прикріплюється фотографія об'єкту, що відтворює його нинішній і колишній види.
У картці на архітектурні, природні, археологічні об'єкти можуть бути включені й інші відомості. Наприклад, у картку на пам'ятник архітектури (будинок) включаються відомості про наявність скульптури, кахлів, стінопису в декоративному вбранні пам'ятника (ззовні, усередині), про тип і конструкцію й будинку, технічному стані його (ступеня збереження).
Наявність карток на всі екскурсійні об'єкти, розташовані на території даного краю, прискорює розробку нових екскурсійних тим, дозволяє різноманітити використання пам'ятників в екскурсіях на різні теми, робить їхній показ більш активним. У багатьох регіонах країни проведена паспортизація й складені відомості пам'ятників. В 70-і року ХХ ст.
Науково-дослідним інститутом культури Міністерства культури й управліннями культури були підготовлені відомості пам'ятників історії й культури України по територіях. Матеріали відомості включають лише одну групу нерухомих пам'ятників – меморіальні будинки, садиби, могили, пам'ятні місця, пов'язані з іменами видатних діячів культури й значних подій у житті території (краю, області, автономної республіки). [№19, стор. 214–218]
Таким чином, що вирішує значення в успіху розробки нової екскурсійної теми мають об'єкти. Саме вони становлять той пізнавальний матеріал, що є зоровою основою в розкритті теми, головний аргумент у доказах екскурсовода.
Необхідно відзначити залежність екскурсійного процесу в цілому, його зміст, методики підношення матеріалу (показу й розповіді) від об'єктів, їхнього стану, під'їзних колій, крапок для спостереження. Саме тому таку важливу роль у цей момент грають зв'язку екскурсійних установ с тими організаціями, які ведуть роботу з виявлення, реставрації й охороні пам'ятників історії й культури. Активна участь екскурсійних працівників у діяльності цих організацій створює умови для подальшого розвитку екскурсійної справи в Україні
1.2 Методика організації екскурсії
Методичні прийоми підрозділяються на кілька груп залежно від їхнього призначення: методичні прийоми, завдання яких – допомогти екскурсоводові встановити міцні контакти між екскурсоводом і екскурсантами; прийоми, завдання яких домогтися стійкої уваги аудиторії до спостережуваного об'єкта; прийоми, які закріплюють увагу до розповіді, збудливі в екскурсантів інтерес до певних питань; прийоми, які забезпечують зорове сприйняття екскурсійного матеріалу.
У класифікації прийомів проведення екскурсії виділяються дві групи:
Прийоми показу, куди входять: прийоми, що організують спостереження (вивчення, дослідження) об'єктів і що дозволяють виділити об'єкт із навколишнього середовища, із цілого; прийоми, завдання яких, опираючись на уяву екскурсантів, зробити зримими зміни в зовнішньому вигляді об'єкту; прийоми, які дають можливість побачити об'єкти в потрібному виді, побудовані на русі – наближенні екскурсійної групи до об'єкта, віддаленні від нього, русі уздовж його.
Прийоми розповіді – це прийоми, побудовані на поясненні об'єкту, описі його внутрішнього виду й що викликають в екскурсантів зорові асоціації, а також прийоми репортажу, які дають можливість зрозуміти зміни, які відбуваються в спостережуваному об'єкті, і т.д.
Практично всі методичні прийоми можна розділити на дві категорії: більше прості, створюючи умови для проведення екскурсії й більше складні – прийоми безпосереднього проведення екскурсії.
Методичні прийоми, як було сказано раніше, діляться на: загальні, уживані на всіх екскурсіях незалежно від того, що показується й прочим іде розповідь; частки, властивого одного виду екскурсій (виробничих, музейних, природознавчих); одиничні прийоми, використовувані при спостереженні якого-небудь одному унікального об'єкту. Такі прийоми, як правило, є «знахідкою» одного екскурсовода й не застосовуються всіма, хто проводить подібні екскурсії; прийоми, використовувані в певну пору роки, дня.
При використанні методичних прийомів екскурсовод повинен ураховувати рівень підготовки групи (наприклад, знайомство зі стилями в архітектурі, різновидами монументальної скульптури). Одні екскурсоводи використовують на практиці всі прийоми, інші обмежуються двома-трьома, треті – не використовують методичні прийоми. Якість проведення екскурсії залежить не тільки від знань екскурсовода, не меншу роль грає його вміння застосовувати на екскурсійному маршруті вивчені прийоми у всьому їхній розмаїтості. Зробити це можуть професійно підготовлені екскурсоводи. [№4 стор. 34]
2. Професійна майстерність екскурсовода
2.1 Екскурсовод – професія
Усяка професія являє собою рід трудової діяльності, що жадає від людини певних знань і трудових навичок. Здобуваються ці знання й навички шляхом загальної або фахової освіти й у ході повсякденної практичної діяльності працівника.
Донедавна (кінець 60-х років) робота як екскурсовод не була професійної, вона являла собою вид аматорських занять для груп ентузіастів. Обов'язку екскурсовода виконували фахівці різних галузей знань без відриву від своєї основної діяльності (педагоги, наукові співробітники музеїв, інститутів і ін.). Лише в декількох екскурсійних бюро й в окремих музеях були штатні екскурсоводи. Однак уже в той час ця робота починала здобувати професійні риси.
Поява нової професії пов'язане з мірами, прийнятими директивними органами в 1969 р. по розвитку туризму й екскурсійної справи в країні. Зміна функцій екскурсій, перетворення їх з форми відпочинку у форму культурно-виховної роботи в трудових колективах, за місцем проживання трудящих і з туристами, у велику галузь обслуговування населення сприяло підвищенню ролі екскурсоводів, подальшому становленню нової спеціальності. Екскурсовод, що в 1940 р. був визначений як керівник екскурсії, у музеях – співробітник, що показує екскурсантам виставлені для огляду предмети й даючи необхідні пояснення, в 70-х роках став одним з тих, кому довірено нести знання людям, екскурсовода стали розглядати як педагога й вихователя. Екскурсоводами стали називати працівників бюро подорожей і екскурсій, державних і відомчих музеїв, постійних виставок, художніх галерей, організацій «Супутника», «Інтуриста», Міністерства освіти, які проводять екскурсії з показом пам'ятників, примітних місць, експозицій музеїв. Звання «екскурсовод» привласнювалося працівникам названих організацій, які мали відповідне утворення, пройшли підготовку на спеціальних курсах або самостійно виконали всі вимоги, пропоновані до осіб, які закінчили курси підготовки екскурсоводів. Вимоги до екскурсовода визначалися «Посадовою інструкцією екскурсовода туристсько-екскурсійної організації», затвердженої в 1977 р. До початку 90-х років в екскурсійних установах працювало або співробітничало на правах сумісників більше 70 тисяч екскурсоводів. Екскурсовод став центральною фігурою екскурсійної справи.
Процес становлення професії екскурсовода складний і багатогранний, у ньому необхідно розрізняти чотири етапи.
Вимоги професії. До тих, хто обрав для себе професію екскурсовода, вона пред'являє ряд вимог. Серед них: схильність до участі в культурно-виховній роботі; розуміння значення екскурсії й своєї ролі в процесі виховання; свідомість свого боргу; наявність гарної дикції, певних знань по однієї або декількох екскурсійних темах; непримиренність до недоліків, безкультур'ю, пережиткам минулого у свідомості й поводженні людей; безперервне поповнення й удосконалювання своїх знань; почуття нового; ініціатива й творчий пошук у роботі; глибоке вивчення інтересів і запитів екскурсантів; диференційований підхід до обслуговування різних груп населення; вихованість, висока культура в роботі й поводженні, увічливість, тактовність в обігу з екскурсантами; володіння методикою проведення екскурсій; любов до своєї професії.
Кожний екскурсовод повинен мати знання не тільки своєї спеціальності, але й знанням основ педагогіки й психології. Дуже важливо також, щоб екскурсовод міг аналізувати свої роботи, умів дати об'єктивну оцінку проведеної екскурсії, проявляв принциповість і вимогливість до себе.
Професія екскурсовода припускає володіння певним колом практичних умінь. Ці вміння дозволяють йому відібрати, сформулювати й ефективно донести свої знання до широкої аудиторії. Кожний працівник, що обрав професію екскурсовода, повинен уміти: підібрати необхідний фактичний матеріал, вивчити його, підготувати індивідуальний текст екскурсії на певну тему, скласти методичну розробку, застосовувати методичні прийоми на практиці, використовувати наочні матеріали «портфеля екскурсовода», прослуховувати екскурсоводів по своїй галузі знань і надавати їм допомогу, брати участь у пропаганді екскурсійних можливостей краю.
Практичні знання й уміння є основою для участі екскурсовода в методичній роботі, дозволяють керувати методичною секцією, методичним кабінетом, звістки заняття на курсах підготовки й підвищення кваліфікації екскурсоводів, керівників туристських груп, турагентств, надавати допомогу починаючим екскурсоводам. Володіння практичними знаннями й уміннями є міцною основою майстерності екскурсовода.
Вимоги професії. До тих, хто обрав для себе професію екскурсовода, вона пред'являє ряд вимог. Серед них: схильність до участі в культурно-виховній роботі; розуміння значення екскурсії й своєї ролі в процесі виховання; свідомість свого боргу; наявність гарної дикції, певних знань по однієї або декількох екскурсійних темах; непримиренність до недоліків, безкультур'ю, пережиткам минулого у свідомості й поводженні людей; безперервне поповнення й удосконалювання своїх знань; почуття нового; ініціатива й творчий пошук у роботі; глибоке вивчення інтересів і запитів екскурсантів; диференційований підхід до обслуговування різних груп населення; вихованість, висока культура в роботі й поводженні, увічливість, тактовність в обігу з екскурсантами; володіння методикою проведення екскурсій; любов до своєї професії.
Кожний екскурсовод повинен мати знання не тільки своєї спеціальності, але й знанням основ педагогіки й психології. Дуже важливо також, щоб екскурсовод міг аналізувати свої роботи, умів дати об'єктивну оцінку проведеної екскурсії, проявляв принциповість і вимогливість до себе.
Професія екскурсовода припускає володіння певним колом практичних умінь. Ці вміння дозволяють йому відібрати, сформулювати й ефективно донести свої знання до широкої аудиторії. Кожний працівник, що обрав професію екскурсовода, повинен уміти: підібрати необхідний фактичний матеріал, вивчити його, підготувати індивідуальний текст екскурсії на певну тему, скласти методичну розробку, застосовувати методичні прийоми на практиці, використовувати наочні матеріали «портфеля екскурсовода», прослуховувати екскурсоводів по своїй галузі знань і надавати їм допомогу, брати участь у пропаганді екскурсійних можливостей краю. [№1 стор. 181]
Практичні знання й уміння є основою для участі екскурсовода в методичній роботі, дозволяють керувати методичною секцією, методичним кабінетом, вести заняття на курсах підготовки й підвищення кваліфікації екскурсоводів, керівників туристських груп, турагентств, надавати допомогу починаючим екскурсоводам. Володіння практичними знаннями й уміннями є міцною основою майстерності екскурсовода.
2.2 Особистість екскурсовода
Людина як гармонічно розвинена особистість сполучить у собі духовне багатство, моральну чистоту й фізичну досконалість. Кожна особистість має свої особливості. Таких особливостей три:
1. Стійкість властивостей особистості.
2. Єдність особистості як єдність певних властивостей і якостей.
3. Активність особистості, що знаходить висвітлення в багатобічній діяльності.
Моральні вимоги до особистості – дотримання загальних принципів і норм поводження, проходження певним ідеалам.
Основні риси особистості: розумність – здатність робити розумні, осмислені дії; відповідальність – розуміння результатів своїх учинків; особисте достоїнство – поводження, пов'язане з охороною своїх прав; індивідуальність – неповторність, особливість особистості; сукупність рис, що відрізняють даної людини від інших.
Активна життєва позиція – спосіб участі людини в діяльності суспільства. Життєва позиція людини знаходить вираження в його відношенні до суспільства, праці, державної й приватної власності, іншим людям і до самого себе. При оцінці ступеня активності життєвої позиції людини розглядають не одиничні факти, а сукупність всіх можливих видів активності: суспільної, трудовий, моральної, ідейно-пізнавальної.
продолжение
--PAGE_BREAK--Дослідження соціологів і повсякденна практика показують, що існують різні рівні активності життєвої позиції людей: високий, середній і низький. Рівень активної позиції є залежним від формування поглядів особистості, виховання світогляду й переконаності, вироблення професійних умінь. Рівень активності життєвої позиції залежить від якості конкретної особистості, її прагнень і бажань, уміння проводити ту або іншу роботу.
Виховний процес спрямований на становлення внутрішнього миру особистості, формування якостей, які лежать в основі активності життєвої позиції: вірність своєму боргу, висока відповідальність за доручену справу, колективізм, єдність слова й справи.
Екскурсовод, у силу особливості своєї професії поставлений в умови, що сприяють прояву активної життєвої позиції. Його завдання – найбільше повно використовувати ці умови для своєї повсякденної діяльності.
У діяльності екскурсовода мають місце всі три рівні життєвої позиції. Високий рівень життєвої позиції характеризується соціальною активністю, творчою діяльністю, гарною роботою, почуттям моральної відповідальності. Середній або низький рівень активності життєвої позиції працівника не дозволяє йому якісно вести екскурсійну роботу. От як характеризуються ці рівні: життєва позиція середнього рівня активності носить однобічний характер, не виходить за межі нормативних завдань – «від» і «до». Життєва позиція характерна низьким рівнем активності, пасивністю, недосвідченістю особистості, недоліком знань, навичок, умінь.
Крім трьох рівнів активності життєвої позиції особистості, існують і інші: пасивна й негативна життєва позиція. Пасивна життєва позиція формується на основі життєвих невдач і зривів у роботі, моральній нестійкості. Негативна життєва позиція характеризується активністю в інтересах не колективу, а особистості, кар'єризмом, необ'єктивною критикою, порушенням трудової й виробничої дисципліни, аморальним поводженням.
Розвиток задатків і здатностей особистості. Більшу роль у формуванні особистості екскурсовода грають задатки.
Задатки – уроджені анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, мозку. Задатки становлять природну основу розвитку здатностей людини.
Постійний розвиток задатків є однієї з важливих основ удосконалювання професійної майстерності екскурсовода. Задатки будь-якої людини – пам'ять, спостережливість, уява, кмітливість при розвитку їх можуть стати основою неабиякий здібностей. Характерно, що на основі тих самих задатків залежно від виду вибраної діяльності можуть розвиватися різні здатності – учителя, лектора, екскурсовода. Варто мати на увазі, що в того самого людини можуть бути розвинені здатності, які характерні для декількох подібних професій. Наприклад, кожний екскурсовод повинен мати здатності методиста. Не випадково й зворотне: більшість методистів екскурсійних установ є гарними екскурсоводами.
В екскурсовода під впливом практичної діяльності формуються спеціальні здатності. Здатності визначаються як індивідуальні особливості особистості, що є суб'єктивними умовами успішного здійснення певного роду діяльності. Вони виявляються у швидкості, глибині й міцності оволодіння способами й прийомами якої-небудь діяльності.
Здатності людини діляться на дві групи: загальні й спеціальні. Загальні здатності, необхідні для оволодіння всіма видами діяльності (розумова активність, працьовитість, спостережливість, наполегливість, швидкість орієнтації, зосереджена увага). Спеціальні здатності є основою для оволодіння навичками й уміннями конкретної професії, забезпечують досягнення високих результатів у якій-небудь певній області діяльності. Це особливості – музичні, літературні, художні, математичні, технічні й ін.
Усе, що позитивно характеризує екскурсовода (знання, уміння, навички), насамперед заснована на його здатностях виконувати доручену йому роботу. Про що б не йшла мова – про розробку нової теми, підготовці реферату, читанні лекції на курсах, прослуховуванні екскурсії на маршруті, підборі методичних прийомів – методист і керівник методичної секції виходять із того, чи зуміє даний екскурсовод якісно виконати цю роботу, тобто беруть до уваги наявність у нього певних здатностей, які для цього необхідні.
Становлення особистості екскурсовода. Формування особистості екскурсовода відбувається на всім протязі становлення професії екскурсовода. Процес становлення особистості починається задовго до надходження екскурсовода на роботу в туристську фірму, музей, на виставку. Формування всебічно й гармонічно розвитий особистості відбувається протягом всього життя людини: під час навчання в загальноосвітній школі, технікумі або вузі, у колективі, де протікає його трудова й суспільна діяльність, у побуті, на курсах підготовки екскурсоводів, у ході взаємин з екскурсантами.
Оптимізм екскурсовода. Обов'язковою якістю особистості є оптимізм, життєрадісність, бадьорість, бажання й уміння бачити в навколишні гарні, світлі сторони. Оптимізм екскурсовода знаходить вираження в доброзичливості, привітності, добрій посмішці, увазі до людей, умінні створити потрібний мікроклімат у колективі екскурсантів, внести своєю присутністю дух святковості в аудиторію, виправити поганий настрій слухачів. Цьому в чималому ступені сприяють звучання розповіді (тон голосу екскурсовода), його переконаність у користі повідомлюваних знань, володіння почуттям гумору, віра в успіх проведеної екскурсії.
Індивідуальність екскурсовода. Кожна людина має свої індивідуальні особливості, що відрізняють його від інших людей (мова, стиль викладу матеріалу, жести, міміка). Слухаючи розповідь екскурсовода на маршруті, можна вловити, що він по-своєму викладає ті або інші деталі, приклади, використовує інші приказки, вносить певну специфіку у використання жестів і посмішки. Можуть бути й інші відмінності. Один екскурсовод любить посилатися на мемуари, іншої – читає на екскурсії вірші, третій – зараховує документи, четвертий – уміло використовує паузи. В екскурсоводів, що мають великий стаж роботи, виробляється своя індивідуальна манера ведення екскурсій. Вона полягає в тому, що кожний з них має свої улюблені прийоми, якими володіє в досконалості й із задоволенням їх використовує як окремо, так і в сполученні з іншими прийомами.
Індивідуальність екскурсовода характеризується номенклатурою методичних прийомів, якими він володіє. Ця номенклатура не в усіх однакова. Одні використовують на практиці всі або майже всі відомі прийоми, інші обмежуються двома-трьома найбільш популярними прийомами, треті – починаючі, а також екскурсоводи, що погано володіють професійною майстерністю, в екскурсіях прийомів не використовують, що знижує якість проведених екскурсій. [№1, стор. 186–191]
Авторитет екскурсовода – це питання має пряме відношення до проблеми особистості. Авторитет екскурсовода заснований на його знаннях, уміннях, навичках, моральних достоїнствах, практичному досвіді. Цей авторитет являє собою сукупність декількох сторін: а) авторитет положення, що визначається тим, що екскурсовод є керівником екскурсії, очолює групу екскурсантів і керує їхньою діяльністю; б) авторитет його знань. У переважній більшості випадків він знає тему екскурсії більш глибоко, ніж кожний з її учасників. І це зміцнює його авторитет; в) авторитет уміння. Його створює досвід екскурсовода в проведенні екскурсій (навички у використанні методики й техніки їхнього ведення); г) одна з важливих основ авторитету екскурсовода – культура мови й внемовні засоби впливу; д) взаємини з екскурсантами, уміння створити потрібний мікроклімат у групі. Основа авторитету екскурсовода в цьому плані – висока культура поводження й мови.
2.3 Екскурсійна майстерність
Професійна майстерність екскурсовода – це особливий вид мистецтва, що побудований на активному використанні й умілому сполученні показу й розповіді; участі в процесі сприйняття взаємодії таких компонентів, як екскурсовод, екскурсант і екскурсійні об'єкти; застосуванні методичних прийомів ведення екскурсії; володінні специфічними вміннями й навичками, властивої даної професії. Цій майстерності вчаться в більше досвідчених фахівців, у самих себе в ході практичної діяльності.
Складаються професійної майстерності екскурсовода можна умовно розділити на дві групи – знання й уміння.
Знання: загальні знання (ерудиція) і знання за фахом (ерудиція за фахом), знання екскурсійної теорії, методики ведення екскурсії, психології й педагогіки, основ ораторського мистецтва, логіки й етики.
Уміння: уміння сформулювати знання, викласти свої думки до проведення екскурсії (у тексті), розповіддю й культурою мови розширити кругозір людей, при проведенні екскурсії використовувати методичні прийоми, донести знання до аудиторії й управляти нею, передавати свою переконаність і поводитися в колективі.
Ерудиція екскурсовода. Від екскурсовода не потрібно, щоб він був підготовлений по всіх галузях знань і міг відповісти на будь-яке питання. Екскурсоводами-Ерудитами прийнято називати тих, хто має глибокі знання по двох-трьох екскурсіях і можуть на основі їх підготувати варіанти екскурсій для різних категорій екскурсантів, прочитати по своїй темі лекцію, написати реферат по одному з питань, що входять у підтему. Такі екскурсоводи добре інформовані про літературу за фахом.
Найбільше що часто зустрічається помилка екскурсовода зводиться до того, що він не стільки показує екскурсійний матеріал, скільки розповідає про нього, чим гасить самостійну роботу екскурсантів, перетворюючи екскурсію в лекцію з ілюстраціями, тому, майстерність екскурсовода невід'ємна від володіння й постійного використання основних положень екскурсійної теорії. Головна функція екскурсовода – не тільки передати знання групі, але і домогтися їхнього ефективного засвоєння екскурсантами. Тому важливої екскурсійної майстерності є володіння методикою, що має на увазі не тільки доскональне знання методичних прийомів показу й розповіді, але й розуміння їхньої технології (тобто вміння управляти процесом, у ході якого відбувається засвоєння екскурсантами знань).
Рівень екскурсійної майстерності залежить від ряду факторів. Їх можна розділити на дві групи: перша група – фактори, які не залежать від екскурсовода (рівень методичної документації, відбір об'єктів показу, побудова маршруту, зміст «портфеля екскурсовода»); друга група – фактори, що залежать від екскурсовода (його загальна ерудиція, знання по темі, володіння методикою, культура мови, уміння встановити контакт із групою, практичні вміння й професійні навички).
Важлива риса майстерності екскурсовода – уміння керувати групою, установити й зберегти необхідний контакт із екскурсантами протягом всієї екскурсії. Перед екскурсоводом встає завдання перебороти сторожкість, що виникає при зустрічі з екскурсантами. Тут досвідченому екскурсоводові приходить на допомогу інтуїція.
Інтуїція екскурсовода. Екскурсовод має справу із групами, різними по запитах і інтересам, по своєму відношенню до даної теми, настрою, рівню уваги й т.д. Це жадає від його змін мови залежно від конкретних ситуацій, використання більше діючих засобів вираження своїх думок. Тут на допомогу йому приходить інтуїція – здатність збагнення істини шляхом прямого її розсуду без обґрунтування за допомогою доказів і формулювання на цій основі своїх думок. Інтуїція приходить до екскурсовода після декількох років роботи й знаходить своє вираження: в умінні швидко визначити склад і запити екскурсантів, використовувати в розповіді несподіване явище, дія, факт, а також швидко зробити висновки при виникненні інтересу екскурсантів до чого-небудь; у правильній реакції на репліки екскурсантів; умінні знайти правильний вихід при виникненні конфліктної ситуації й дати потрібну пораду й оцінку виниклої в екскурсантів асоціаціям і т.д.
Досвідчений екскурсовод, опираючись на свою інтуїцію, може без попередніх опитувань екскурсантів визначити їхні інтереси й на цій основі скоротити або подовжити вступну частину розповіді, змінити зміст логічного переходу від підтеми до підтеми. Інтуїція екскурсовода підказує йому, який методичний прийом найбільш ефективний у даній аудиторії. Не меншу роль грає інтуїція у визначенні настрою екскурсантів, їхні відносини до спостережуваних об'єктів. Вона дозволяє екскурсоводові уникнути стандарту «усередненої» екскурсії й диференційовано підійти до викладу матеріалу. [№5, стор. 76]
Робота екскурсовода носить творчий характер. Творчість у діяльності екскурсовода знаходить своє вираження не тільки в роботі його уяви, але й у повсякденній його роботі при використанні методичних прийомів, підборі прислів'їв, приказок, літературних виречень, різних форм пожвавлення мови, у пошуках нових логічних переходів між підтемами, в удосконалюванні техніки ведення екскурсій. Однак творчість екскурсовода в ході ведення екскурсії не повинне виходити за рамки контрольного тексту й методичної розробки.
Важливо, щоб методичні працівники й керівники методичних секцій зауважували й підтримували розумну ініціативу екскурсоводів, заохочували їхнє прагнення до активних дій, спрямованим на вдосконалювання екскурсійної справи. Деякі екскурсії, підготовлені й проведені екскурсоводами, що творчо ставляться до дорученій справі, є справжніми уроками професійної майстерності.
2.4 Уміння й навички екскурсовода
Навичкою називають уміння виконувати певна дія. Це вміння досягається кількаразовим повторенням того самого вправи. У результаті в працівника здобуваються звички, що дозволяють йому виконувати цю роботу більш якісно. Для екскурсовода такими діями є процеси підготовки й проведення екскурсій. Його звичками стають образ дій, порядок і послідовність «операцій» у ході проведення екскурсій. На основі придбаних звичок формуються й удосконалюються навички. Таким чином, навичка – це відпрацьовані практикою дії екскурсовода, які виробляються по однієї й тій же схемі (спрямованість, послідовність, однакові витрати часу й ін.). Навичка може бути визначений як більше високий ступінь уміння. Навичка є дією, чиненою автоматично. Свідомий контроль самого виконавця роботи за такими діями зведений до мінімуму. Придбати навичку означає не тільки зробити роботу більше швидкої і точної, але й виконувати її більш упевнено.
Навички екскурсовода можна розділити на кілька груп: навички розробки нової теми екскурсії; навички показу об'єктів в екскурсії; навички екскурсійної розповіді; навички техніки ведення екскурсії; навички демонстрації експонатів «портфеля екскурсовода»; навички роботи з екскурсійною аудиторією; навички мовного етикету; навички роботи із книгою, у музеї, на виставці, в архіві; навички підготовки до ведення екскурсії; навички реклами екскурсій; навички після екскурсійної роботи; навички прослуховування екскурсії. Вони можуть бути підрозділені по ступені складності, рівню автоматичності, наявності творчих елементів і т.д.
У ході практичної діяльності має місце процес взаємодії різних навичок (наприклад, навичок мови й демонстрації об'єктів, показу пам'ятників і використання наочних приладдя). Взаємодія навичок виражається в комплексному використанні методичних прийомів, у їхньому впливі один на одного.
Підвищення ефективності екскурсії пов'язане з формуванням екскурсійних навичок і постійним їхнім удосконалюванням.
У засвоєнні методичних прийомів і вдосконалюванні навичок їхнього використання існують два основних шляхи. Перший з них – стихійний шлях проб і помилок, він більше тривалий і менш ефективний. Екскурсовод використовує прийоми, самостійно аналізує рівень їхньої дієвості, удосконалює навички, вносить зміни в процес їхнього застосування, виявляє й виправляє прорахунки й помилки. Другий – керований шлях припускає постановку й рішення конкретних завдань – засвоєння певних навичок і в певній послідовності. При цьому відбувається формування навичок, що володіють властивостями, які необхідні для практичної діяльності екскурсовода як фахівця певної галузі знань (історика, філолога, ботаніка, інженера-механіка, архітектора). При керованому шляху формування навичок використовуються різні форми навчання: навчальні вправи на маршруті біля екскурсійного об'єкта, вивчення методичної літератури, відвідування екскурсій, прослуховування магнітофонних записів екскурсій, засвоєння методичної документації й т.д.
Система навчальних вправ. У ході своєрідних репетицій без участі екскурсійної групи багаторазово повторюються певні елементи конкретної екскурсії. Звичайно – це методичні прийоми показу об'єктів і розповіді, в основі яких лежить той або інший методичний прийом піднесення словесного матеріалу. Заняття проводять методисти або досвідчені екскурсоводи. При цьому відбувається, наприклад, відпрацьовування прийому використання експонатів з «портфеля екскурсовода» або варіантів розміщення екскурсантів на місці показу об'єкта спостереження. У ході подібних вправ засвоюються, уточнюються й автоматизують дії екскурсовода.
продолжение
--PAGE_BREAK--Удосконалювання навичок дозволяє екскурсоводові використовувати варіанти ведення екскурсій для людей з різним рівнем підготовки.
Домашні завдання. Велике місце в підвищенні професійної майстерності екскурсовода, формуванні й закріпленні навичок займає виконання домашніх завдань. Характерна риса цього виду занять – конкретність. Екскурсоводові, наприклад, дається завдання відрепетирувати техніку використання прийому реконструкції при показі пам'ятника в міській екскурсії, прийом використання жестів і т.д. [№16, стр. 59–61]
Ефективність екскурсії залежить не тільки від знань і вмінь екскурсовода, але й від умінь екскурсантів володіти навичками спостереження об'єктів, від їхньої уваги до розповіді екскурсовода, уміння сприймати фактичний матеріал, робити необхідні висновки. Тому важливим завданням екскурсії є навчити екскурсантів бачити й сприймати об'єкти, тобто прищепити їм певні навички спостереження й вивчення об'єктів.
2.5 Мова екскурсовода
Сприйняття екскурсійної теми побудовано на звуковому й образотворчому ряді. Джерелом звукового ряду є екскурсовод, його мова. Стосовно екскурсантів він може виступати з позицій:
інформатора, що повідомляє знання групі людей, розповідаючи про яку-небудь подію, явище, не показуючи до нього свого відношення, не роз'ясняючи його сутності, причинно-наслідкових зв'язків з іншими подіями і явищами;
коментатора, що, повідомляючи про спостережувані об'єкти, події і явища, дає пояснення, називаючи причини, їх що викликали;
співрозмовника. Показуючи об'єкти, екскурсовод виступає в ролі співрозмовника. Відбувається зацікавлена розмова, у ході якого враховується реакція екскурсантів на викладається материал, щоМ, використовується питально-відповідна форма викладу інформації. Екскурсовод у зв'язку з реакцією слухачів, їхніми питаннями й репліками може ввести в розповідь додатковий матеріал;
порадника. Екскурсовод роз'ясняє побачене й дає ради, як спостерігати об'єкт, тобто підводить екскурсантів до необхідних висновків;
емоційного лідера, що аналізує об'єкти й події, пов'язані з ними, дає оцінку розглянутим проблемам, передає екскурсантам свою переконаність, допомагає зрозуміти спостережувані об'єкти і явища.
У ході проведення екскурсії використовуються наступні п'ять форм ораторського мистецтва:
1) слово або мова – короткий усний виступ на яку-небудь тему;
2) доповідь – публічний виступ на певну тему, містить аналітичний матеріал, що підлягає подальшому обговоренню;
3) реферат – короткий виклад змісту питання, засноване на дані науки, огляді й аналізі літературних, архівних і інших джерел;
4) лекція – усний публічний виступ, у якому докладно викладається яка-небудь тема;
5) малі форми усного мовлення – репліка (згода, заперечення, зауваження), відгук на мову виступаючого, довідка по ходу виступів, риторичне питання, пряма відповідь на питання.
Будь-яка добре підготовлена й проведена екскурсія являє собою синтез форм ораторського мистецтва.
Мова й мова. Важливо не плутати поняття «мова» і «мова», які тісно зв'язані між собою.
Мова – це існуюча можливість, що проявляється при наявності певних умов: знання фонетичних, лексичних, граматичних правил; уміння мислити й говорити, досягати взаєморозуміння з іншими людьми. Мова є специфічним соціальним засобом зберігання й передачі інформації, а також керування людським поводженням.
Мова – реалізація можливості мови, форма спілкування між людьми, «конкретне говоріння», що протікає в часі й викрите у звукову (включаючи внутрішнє проказування) або письмову форму.
Використання можливостей мови в мові дозволяє екскурсоводові ясно виразити певну сукупність знань по даній темі. Зрозумілість мови, її точність і виразність залежать від ряду факторів – правильного підбора слів, побудови фраз і ін.
Мова підрозділяється на зовнішню й внутрішню. Зовнішня мова має комунікативне призначення, її зміст орієнтований на розуміння іншими людьми. Розповідь екскурсовода – зразок зовнішньої мови, завдання якого – впливати на свідомість і фактичні дії людей, передати їм певну інформацію про конкретні об'єкти й домогтися, щоб ця інформація одержала правильне відбиття у свідомості екскурсантів. Передача знань і відбиття дійсності – дві основні функції мови. Перша функція мови в екскурсії – повідомлення знань, словесне вираження почуттів у ході спілкування з аудиторією. Повідомлення на будь-яку тему ділиться на дві частини: а) найменування об'єктів, із частин, історичних подій, природних явищ, окремих дій людей, тобто їхнє словесне позначення; б) висловлення судження про їхню сутність, значення, відношенні до інших об'єктів, явищам, діям.
Внутрішня мова – це мова про себе, попереднє формулювання думок, які будуть повідомлені аудиторії. Людина, міркуючи про який-небудь предмет, спілкується із самим собою у внутрішньому (схованому) діалозі. За допомогою внутрішньої мови здійснюється мислення, у ній використовуються такі допоміжні засоби, як схеми, образи, таблиці. Внутрішня мова опирається на знання людини, отримані їм раніше. Для екскурсовода внутрішня мова носить форму уявного проказування всього змісту екскурсії або її частин.
Кожний екскурсовод повинен більш повно використовувати можливості внутрішньої мови, що є в сутності спілкування людини із самим собою для постановки й рішення того або іншого пізнавального завдання. Якщо зовнішня мова являє собою виклад готових, логічно, грамотно сформульованих думок, то внутрішня мова – підготовчий етап, у ході якого в бесіді із самим собою у свідомості людини народжуються й уточнюються ці думки.
Екскурсовод в екскурсії використовує обидві форми мови – внутрішня мова передує зовнішньої, а екскурсант, що засвоює повідомлення екскурсовода, використовує при цьому лише внутрішню мову. Це допомагає краще зрозуміти й запам'ятати отримані знання, погодитися з висновками екскурсовода, його точкою зору. Іноді таку ситуацію в екскурсії називають методичним прийомом схованого діалогу, що дозволяє екскурсантові, не вступаючи у відкриту словесну дискусію, зробити правильний висновок по викладається материалу, щоМ. [№18, стр. 78]
Стиль мови – це різновид мови. Наприклад, мова людей у побуті відрізняється від мови в офіційній сфері, мова наукових рефератів відрізняється від мови педагогів загальноосвітніх шкіл. Розрізняють стилі мови: художній, діловий, розмовно-повсякденний (побутовий), науковий, публіцистичний, професійно-технічний.
Стиль мови екскурсовода являє собою манеру словесного вираження думок, побудови мови. Від інших стилів його відрізняють своєрідні форми й прийоми розповіді, такі особливості, як лаконічність, точність, логічність, образність, виразність, емоційність, чистота, багатство мови.
Індивідуальний стиль мови екскурсовода характеризує рівень його професійної майстерності, мовну культуру. Особливості стилю мови екскурсовода залежать від його призначення: а) відтворити зовнішню картину тієї або іншої історичної події; б) дати вичерпну характеристику спостережуваному об'єкту, описуваному події, природному явищу; в) змусити екскурсантів відчути історичну обстановку далекого часу.
У мові екскурсовода неприпустиме вживання стандартних фраз і слів, зміст яких уже давно стерся: «так сказати», «значить», «коротше говорячи». Важливі й відтінки мови. Її тон, наприклад, повинен бути трохи піднятим протягом всієї екскурсії.
Характер розповіді змінюється залежно від завдань. Розповідь може носити оповідальний або реконструктивний характер. Оповідання – це розповідь про яку-небудь подію, опис його ходу. Оповідач дає слухачам уяву про те де і як відбувались події.
Оповідальний стиль викладу матеріалу характерний для більшості екскурсій.
Реконструктивна розповідь ставить своїм завданням відновити перед уявному поглядом слухачів той або інший предмет у первісному виді (наприклад, будинок, що не дійшов до нашого часу). Керуючи процесом сприйняття, екскурсовод рекомендує екскурсантам побачити й відтворити у своїй свідомості намальовану їм картину.
Культура мови. Культурної вважають мова, що характеризується багатством словника, широким використанням граматичних конструкцій, художньою виразністю, логічною стрункістю, доцільністю жестів і міміки. Професор В.А. Артемов у своїй книзі «Культура мови» (М.: Знання, 1966) включає в це поняття культуру вимови, граматичних форм і синтаксису мови, а також стилістичну культуру мови.
Поняття «культура мови» ставиться до мови усної й мови письмової. Та й інша мова повинна бути змістовної, зрозумілої, виразної й діючої. Культура письмової мови екскурсовода знаходить своє вираження в таких документах, як контрольний і індивідуальний тексти, методична розробка, реферат, лекція, рецензія, бібліографічний образ.
Контрольний текст екскурсії викладається літературною мовою, а індивідуальний – мовою, близьким до розмовного. Культура усного мовлення розглядається як сполучення трьох складових частин: мовної культури мови, психологічної культури мови, комунікативної культури мови.
Мовна культура мови поєднує поняття – культура словника, культура граматичних форм і синтаксису мови, культура вимови (звуків, слів, інтонацій), стилістична культура мови, культура жестів і міміки.
Психологічна культура мови включає поняття: змістовність, зрозумілість, граматична й стилістична виразність, вплив мови (вимога, рекомендація, завдання, рада, прохання, заборона, докір, попередження). На психологічній культурі мови заснована дія методичних прийомів ведення екскурсії.
Комунікативна культура мови, що переслідує встановлення контактів і зв'язків з аудиторією, включає такі поняття, як екскурсовод – джерело інформації; розповідь екскурсовода – система справжніх повідомлень. Комунікативні якості мови передбачають: правильність мови (дотримання норм літературної мови, наголоси й граматики); точність мови, що «складається у відповідності змісту мови тому колу предметів, явищ дійсності, які мовою відображаються»; логічність мови, що складає у відповідності зв'язків мови зв'язкам предмета і явищ у реальній дійсності; чистоту мови, у якій немає елементів, далеких літературній мові, і немає елементів мови, що відкидаються нормами моральності; виразність мови (її особливості, що викликають інтерес екскурсантів і зміцнюють увагу до викладається матеріалу); багатство мови (насиченість її різними засобами мови); доречність мови (відповідність її темі, змісту, меті й завданням екскурсії, а також складу екскурсійної групи).
Темп і ритм мови екскурсовода диктуються змістом розповіді. Вони міняються протягом екскурсії – прискорюються або вповільнюються.
Розрізняють темп мови швидкий, середній, повільний, плавний і переривчастий. Темп мови повинен бути спокійний, розміряний, таким, щоб зміст мови ефектно сприймалося.
При підготовці конкретних тим, розробці розповіді екскурсоводові доречно проводити самостійні заняття з годинниками в руках. Швидкий темп мови – 75 слів у хвилину, середній – 60 слів, уповільнений – 45 слів. Скоромовка (80 і більше слів на хвилину) неприпустима, вона заважає засвоєнню екскурсійного матеріалу, швидко стомлює слухачів. Швидкий темп мови, позбавлений пауз, не сприймається екскурсантами. У той же час неприпустимий однаковий темп протягом всієї екскурсії, тому що він робить екскурсію маловиразної й нудної.
У мові екскурсовода основні положення викладаються повільніше, ніж інший матеріал. Матеріал, що розвиває основні положення, викладається у швидкому темпі.
До недоліків мови відносять надмірне вживання спеціальних термінів, іноземних слів, словесних штампів, канцелярських оборотів, довгих фраз, тому що це викликає роздратування слухачів, розсіює їхню увагу.
Для екскурсовода важливо мати гарну дикцію – чітка, ясна вимова складів, слів і цілих фраз. Недоліками мови є шепелявість, гугнявість, млявість вимови, недоказування закінчень фраз і слів.
Роботу над мовою екскурсовод починає з оволодіння технікою мови (подих, голос, дикція). Важливо, щоб дикція (манера вимовляти звуки й слова в мові) була ясної й виразною. Насамперед потрібно усунути неясності, нерозбірливість мови, відробити вимова слів, які із працею сприймаються екскурсантами. Потім звертається увага на квапливість або сповільненість вимови. Кожне слово, у тому числі й слова іншомовного походження, а також імена та по батькові повинні звучати чітко, бути зрозумілими для екскурсантів.
Екскурсовод повинен стежити за інтонацією своєї мови, тобто підвищенням і зниженням голосу при вимові слів і пропозицій. Мовна інтонація повинна бути логічно виправданої, тому що основою розповіді є не тільки думка, але й почуття. Воно надає фарбування розповіді, показує відношення екскурсовода до змісту матеріалу.
Є й інше призначення інтонації в розповіді – доведення до логічного завершення якої-небудь думки. Вона дозволяє підкреслити значення факту, додати розповіді врочистість, несподіванка, характер питальності й т.д. Зміна інтонації викликається значеннєвим змістом розповіді, тому вміння екскурсовода вимовляти окремі слова й цілі фрази з різними інтонаційними відтінками має велике значення.
Майстер усного слова И.Л. Андронников затверджує, що діапазон інтонацій можна вважати безмежним. Не буде помилкою сказати, що щирий зміст сказаного полягає не в самих словах, а в інтонаціях, з якими вони вимовлені. Інтонація окремих пропозицій може бути питальної, окличної, стверджувальної, оповідальної. Тон розповіді може побут радісним, смутним, урочистим залежно від того, про що екскурсовод оповідає і як він до цього ставиться. Емоційне фарбування розповіді повинна бути виправданої, тому в ході підготовки до проведення екскурсії варто визначити інтонацію й тон майбутньої розповіді.
Екскурсовод повинен володіти всіма видами наголосів – словесними, фразовими, логічними. Саме по собі наголос це виділення слова або групи слів силою голосу або підвищенням тону. Логічний наголос – виділення найбільш важливого моменту в мові. Такий наголос робиться на тих словах, які повинні прикувати увагу екскурсантів, змусити їх задуматися, прийти до певного висновку. [№12, стор. 79–82]
Важливо відробити фразові й логічні наголоси в розповіді. У кожній фразі звичайно виділяється одне або кілька слів, з яких робиться значеннєве (фразове) наголос. При логічному наголосі у фразі виділяється слово або слова, найбільш важливі по своєму змісті. Екскурсоводові не слід механічно заучувати формулювання й важкі слова в тексті. Потрібно звикнути до них, зрозуміти їхній зміст і тільки після цього запам'ятати. Головне домогтися, щоб їхнє вживання в мові було природним і необхідним. У тих випадках, коли не вдається цього досягти, окремі слова можуть бути замінені іншими, більше звичними для даного екскурсовода, більше природними для стилю його мови.
Тон мови підкреслює значення події, приковує до нього увага екскурсантів, допомагає їм зробити правильні висновки. Піднесеність, урочистість розповіді при дотриманні почуття міри в якійсь його частині цілком природна. Необхідно уникати при розповіді як монотонності, млявості, так і зайвої піднесеності, невиправданих емоцій, помилкового пафосу, крикливості.
Постійна робота з розвитку культури мови збагачує словниковий запас екскурсовода, дозволяє йому правильно відбирати й уживати слова в розповіді, допомагає позбутися від засміченості мови непотрібними словами, стандартними фразами, а також від уживання великої кількості іноземних слів, дає можливість екскурсоводові виробити свій індивідуальний стиль мови.
2.6 Внемовні засоби спілкування
Мовне спілкування являє собою вплив на аудиторію двох потоків інформації: перериваного дискретного потоку (словесного, мовного) і безперервного образотворчого потоку (внемовного). Образотворчий потік, що позначають терміном «зоровий елемент мови», включає жест, посмішку, позу, ходу, міміку, рух тіла. За допомогою мови передаються зміст інформації, зміст тексту і його значення. Внемовні засоби спілкування доносять до аудиторії підтекст, внутрішній додатковий зміст сказаного, відношення до нього.
Формою внемовного впливу є жестикуляція – рух рукою або інший тілорух, що має певний зміст. Жест лектора акцентує увагу слухачів на змісті матеріалу, що викладається, підкреслює головне, підтверджує сказане. «Жест і міміка пожвавлюють мову, роблять її як би зримою. Жест, будучи емоційно-значеннєвим рухом, найчастіше руки (рук), повинен «звучати» саме в ті миті, коли вимовна фраза має потребу в посиленні своєї виразності, а тим більше в емоційної ораторської думки».
Головна особливість жесту в екскурсії полягає в тому, що він зв'язаний не стільки з розповіддю, скільки з показом об'єкта, будучи тридцятилітньому частиною наочності.
продолжение
--PAGE_BREAK--