Содержание
Теорії розвиненого індустріального суспільства середини XX століття
Теорії розвиненого індустріального суспільства Макса Хоркхаймера й Теодора Адорно
Науково-технічний прогрес як основа соціальних трансформацій у розвиненому індустріальному суспільстві
«Культуріндустрія» як теорія культури
Література
Теорії розвиненого індустріального суспільства середини XX століття
У середині XX в. одержала «нове життя» теорія індустріального суспільства. Історичні трансформації XX в., нові соціальні, культурні й економічні реалії зробили неадекватними багато положень і теорії класичної соціології. Це стосувалося, насамперед, теорій промислового капіталістичного суспільства. Соціально-історичні реалії XX в. випливало співвіднести з теорією індустріального суспільства, розробленої в рамках класичної соціології, і, насамперед, із самим поняттям "індустріалізму", оскільки на той момент індустріалізм як реальність багато в чому змінив своє втримування. Нові концепції індустріального суспільства XX в. формулюються в рамках напруги, що виявилося між теоріями промислового капіталістичного суспільства класичної соціології, що існують як ідеальний тип у соціологічному мисленні, з одного боку, і теоретичним аналізом історичних трансформацій, які перетерплюють суспільства XX в. — з іншої.
В XX в. індустріалізм затвердився повною мірою, і його ефективність як кошти досягнення цілей економічного росту, рішення проблеми бідності, росту економічної могутності, як кошти забезпечення масових потреб і рішення завдань соціальної держави (утворення, медичного обслуговування населення, соціального страхування й т.д.) ні в кого вже не викликала сумнівів. При цьому індустріалізм оформився в настільки потужну й настільки значну чинність, що став визначати життя суспільства в набагато більшому ступені, чим це було в XIX в. У суспільствах XX в. індустріалізм перестав обмежуватися сферою економіки, сферою виробництва товарів машинним способом. Індустріалізм перетворився в цивілізацію, у середовище перебування людини, техногенну, організаційну по своїй природі.
Індустріалізм став визначати тотальність соціального життя. Утворився якийсь сплав індустріально-економічних, соціальних і культурних інститутів, які вже мали інше втримування, чим утримування соціальних інститутів суспільств XIX в.
Головним утримуванням цього нового індустріалізму середини XX в., могутньо й неминуче визначали життя, стала технологізація всіх соціальних і культурних сфер. Індивідуальне людське життя й життя суспільства в цілому оформляються в якийсь технологічний стандарт. Стандарти, норми й логіка функціонування технологічного еталону з очевидністю стали проникати й завойовувати соціальну й культурну сфери, а також індивідуальна свідомість людини, визначати його поводження, прийняті їм рішення. Всі ці явища продемонстрували абсолютну невіддільність індустріалізму XX в. від науково-технічного прогресу. Цей останній став не тільки символом індустріальної моці й індустріальних можливостей суспільства, але процесом, що вислизає з-під контролю людини й суспільства. Вихід з-під контролю науково-технічного прогресу породила цілком обґрунтовані побоювання й навіть страх, що є присутнім у більшості теорій індустріального суспільства. Соціальний алармизм, пов'язаний з усвідомленням можливих ризиків і непередбачуваністю науково-технічного прогресу, в 60-е роки могутньо вийшов на поверхню. Слідством цього, стало початок перегляду принципів соціального розвитку, що базуються на теорії соціального прогресу, розробленої в рамках Освіти.
Зараз важко уявити собі, які воістину революційні трансформації перетерпіла життя й середовище перебування людини, у тому числі його побутове середовище, у середині XX в., у порівнянні із ситуацією початку XX в. Більше того, для більшої виразності можна зблизити крапки порівняння: 30-ті роки — 60-ті роки. Ці три десятиліття вмістили в себе «занадто багато». Насамперед — жах Другої світової війни з її зовсім новими технічними коштами тотального руйнування: масовою авіацією й масованими нальотами, масовими танковими боями, масованими артилерійськими обстрілами. Це була нова війна, і зовсім новий досвід зіткнення з технікою, вінцем якого з'явилося застосування атомної зброї, що заставили людство заглянути в безодню. Потім техніка ввірвалася в життя як зовсім нові можливості для кожної людини. Авіація, автомобілі, радіо, телефон, телебачення — все це стало масовим протягом життя одного покоління. Ці нові технічні можливості радикальним образом змінили відношення до простору й часу, створили нові комунікативні системи відносин, нові типи поводження як у трудовий, так і в побутовий сферах і в сфері відпочинку, сформували нові типи споживання, нові ринки товарів. Радикальним образом змінилася сфера праці й виробництва. З'явилася зовсім нова номенклатура товарів; були створені нові професії, що зажадали зовсім нової кваліфікації, значно більше високої підготовки й високого рівня технічної компетенції. Всі сфери виробничого, соціального, культурного, побутового життя одержали нове технологічне оснащення, що вийшло на авансцену й стало визначати нова якість життя, новий цивілізаційний рівень. Символом цього процесу «технізації» життя, нового рівня технічного прогресу став запуск першого у світі штучного супутника Землі в 1957 р. і незабаром політ людини в космос.
Феномен науково-технічного прогресу став головним, фундаментальним явищем для середини XX в., що визначив якість і тип нового індустріалізму. Саме його осмислення поклало початок формуванню нових теорій індустріального суспільства, що опиралися на досвід суспільств середини XX в.
Проблема відносини науки й техніки, з одного боку, і соціальної й культурної підсистем суспільства — з іншої, стала головної для цих теорій. Її осмислення носило складний і багатоплановий характер. Розроблялися теорії й проводилися емпіричні дослідження, що носили як цілісний, так і частковий, спеціалізований характер. Деякі з них мали критичний, інші — апологетичний характер, багато хто включали ідеологічні тези й дуже широко обговорювалися не тільки соціологами, але й політиками. Особливе значення тут має та обставина, що саме в рамках аналізу нового індустріалізму, проведення відповідних емпіричних досліджень і при розробці теорій розвиненого індустріального суспільства була сформульована «постіндустріальна теза» і обговорення теорій «нового» індустріального суспільства перерослася в розробку теорій постіндустріального суспільства.
Розгляд цих концепцій у буде побудовано відповідно до історичного розвитку основних ідей і теорій, появою й постановкою фундаментальних проблем і формулюванням відповіді на них. Як уже було сказано, мова йде про дуже складний і багатоплановий конгломерат проблем і теорій, що оформлялися в складними й наповнену новими явищами епоху. Тому представляється доцільним почати розгляд процесу з теорій, що володіють відомою цілісністю підходу, що містять цілісну систему ідей і їхню розробку, і в чинність обрій розуміння для всіх інших теорій і концепцій. Такими теоріями, на наш погляд, у першу чергу є теорії розвиненого індустріального суспільства, розроблені представниками критичної теорії Франкфуртської школи, а також теорія індустріального суспільства Раймона Арона.
Теорії розвиненого індустріального суспільства Макса Хоркхаймера й Теодора Адорно
Теорії індустріального суспільства, розроблені в рамках критичної теорії, не є однорідними утвореннями, однак їх поєднує загальна критична установка стосовно індустріального суспільства й історії його становлення.
Становлення індустріального суспільства й індустріалізму як такого зв'язується представниками критичної теорії з науково-технічним прогресом. Аналіз суспільства через призму імперативів науки й техніки — тих можливостей, які наука й техніка надають суспільству, з одного боку, і тих вимог, які вона пред'являє йому, наслідків, до яких вона приводить, з іншого боку, — став магістральним напрямом теоретичного й емпіричного дослідження в рамках концепції індустріального суспільства.
Робота Макса Хоркхаймера й Теодора Адорно «Діалектика Освіти», що вийшла в 1947 р., стала своєрідним теоретичним маніфестом, у якому знайшли відбиття основні положення нової концепції індустріального суспільства. Головним і визначальним моментом теорії розвиненого індустріального суспільства, розробленої М. Хоркхаймером і Т. Адорно, була соціальна критика, що втримується в ній, практики й теорії науково-технічного прогресу.
Науково-технічний прогрес як основа соціальних трансформацій у розвиненому індустріальному суспільстві
Концепція прогресу, що була одним із ключових моментів теорій індустріального суспільства класичної соціології, була сформульована в рамках філософії Освіти, що погодила його зі збільшенням обсягу знання й розвитком науки в цілому. Наука й знання розглядалися як безумовне благо, ріст якого й повинен привести людство до матеріального добробуту, політичній і духовній волі. Історія вибудовувалася й програмувалася як перманентний ріст знання й сполучені з ним процеси доброчинної соціальної трансформації. Саме тому фактичні наслідки програмного проекту Освіти, спостережувані в суспільствах XX сторіччя, стали для Хоркхаймера й Адорно основним об'єктом соціологічного інтересу.
У рамках Освіти формується специфічне відношення людини й природи, людину й суспільства. Це відношення вони характеризують як устремління до влади й домінування над природою й суспільством за допомогою науки й знання. Програмою Освіти було зняття чар з миру. Воно прагнуло зруйнувати міфи й скинути уяву за допомогою знання. Техніка є сутність цього знання. Воно має своєю метою не поняття й образи, не радість пізнання, але метод, використання праці інших, капітал. Ті деякі речі, які воно [знання]… усе ще таїть у собі, самі по собі знову ж є всього лише інструментами… Єдино чому хочуть навчитися люди в природи, так це тому, як неї використовувати для того, щоб повністю поневолити і її, і людини". «Пробудження суб'єкта» куплено ціною визнання влади як принцип всіх відносин. Освіта ставиться до речей точно так само як диктатор до людей. Вони відомі йому в тім ступені, у якій він здатний маніпулювати ними. Точно так само й «людині науки речі відомі в тім ступені, у якій він здатний їх провадити. У цьому перетворенні сутність речей завжди розкривається як та ж сама в кожному випадку, як субстрат володарювання».
Освіта — «тоталітарна». Як буття й події Освітою заздалегідь зізнається тільки те, що вдається осягнути через єдність; її ідеалом є система, з якої випливає геть усе, мислення редукується до математичного апарата. «Освіта тоталітарна як жодна із систем. Неістина її корениться не в… аналітичному методі, не в редукції до елементів, не в руйнуванні за допомогою рефлексії, але в тім, що для неї всякий процес є із самого початку вже вирішеним. Коли якоюсь математичною процедурою невідоме перетворюється в невідоме ті або інші рівняння, на ньому, тим самим, ставиться клеймо давно й добре відомого, ще до того, як установлюється як би те не було її значення… Освіта засновує єдність мислення й математики. Тим самим остання… перетворюється в абсолютну інстанцію». Влада й пізнання — синоніми, уважають Хоркхаймер і Адорно, через те, що шлях людини до науки Нового часу пролягав через зречення від змісту. Поняття було замінено формулою, пошук причини — формулюванням правила й обчисленням імовірності. Число стало каноном Освіти. «Буржуазне правосуддя й товарообмін регулюються тими самими рівняннями».
Освіта підкоряє собі природу за допомогою раціоналізації праці. «Поділ праці, у яке соціально розвивається панування, служить самозбереженню поневоленого цілого. Але тим самим… (ціле) стає виконавцем волі партикулярного… Те, що відбувається з усіма завдяки деяким, незмінно здійснюється у вигляді торжества багатьох над одиничним: гне суспільства завжди несе на собі одночасно й риси гніта колективу».
Специфіка позиції Хоркхаймера й Адорно, її новизна в порівнянні з теоріями класичної соціології в питанні панування, насильства й експлуатації полягає в тому, що ці відносини розглядаються як укорінені в суспільстві як цілому, а не як відносини між класами або групами, не як домінування однієї групи над іншою. Панування носить тоталітарний характер у тому розумінні, що з'являється як домінування цілого суспільства над окремою людиною й здійснюється в безособових формах системи й формулах науки; воно оплачується відчуженням людини від об'єктів, що поневолюються нею, і уречевленням духу. «Зачарованими» стають відносини самих людей, і навіть відношення одиничної людини до самої себе.
Одинична людина «зморщується» до розмірів вузлового пункту конвенціональних ролей і способів функціонування, об'єктивно від нього очікуваних. Анімізм одушевляв річ, індустріалізм упредметнює душі, як підкреслюють Хоркхаймер і Адорно. Економічним апаратом уже автоматично, ще до тотального планування, товари наділяються цінностями, що направляють поводження людей. Незліченними мережами масового виробництва й масової культури нормативні способи поводження одиничної людини оформляються в якості єдино природних, пристойних, розумних. Масштабом оцінки для людини стає самозбереження, удале або невдале виконання функції, відповідність тим очікуванням, які нею задаються.
Всі, що випадає із заданих зразків поводження, придушується колективом, що здійснює нагляд. Цей тотальний нагляд починається зі шкільної лави й триває у всіх сферах діяльності. І при цьому, продовжують Хоркхаймер і Адорно, сам «грізний колектив» представляє собою оманну поверхню, під якою таяться чинності, що маніпулюють і їм як інстанцією насильства. Автори «Діалектики Освіти» розкривають глибинні механізми придушення й панування, уречевлення й відчуження людини: науково-технічна й соціальна тенденції, з давніх часів переплетених друг із другом, у цей час остаточно сходяться в тотальному охопленні людини.
Нескінченний науково-технічний прогрес, на думку Хоркхаймера й Адорно, обернувся для людини нескінченним регресом, вихолощуючи його самость і перетворюючи його в маніпулюємий зовнішніми чинностями й організаціями автомат. Люди перетворюються в те, проти чого був спрямований закон розвитку суспільства — «закон розвитку самості»: у всього лише видові істоти, один одному тотожні завдяки ізоляції в «примусово керованій колективності». Ця «примусово керована колективність» і є те, у що перетворилося суспільство в епоху пізнього індустріалізму. Вийти за рамки цього науково-технічного універсума неможливо, навіть опершись на єдино можливу сферу — сферу культури, як того, що приблизно може бути нефункціонально й неутилітарно. Культура також виявляється колонізованої науково-технічним розумом, як і сфера соціального. Теорія культури стає тому в Хоркхаймера й Адорно найважливішим компонентом теорії індустріального суспільства.--PAGE_BREAK--
«Культуріндустрія» як теорія культури
Теорія культури складається з декількох базисних положень, що розкривають її природу й функції в сучасному суспільстві. Головним у розумінні культури індустріального суспільства є те, що вона існує як індустрія культури, основною метою якої є підпорядкування людини й тотальний контроль над індивідуальною свідомістю й суспільством у цілому.
Суть концепції полягає в тому, що культура стає індустріальним утворенням, повторює й відтворює логікові всієї системи — системи технічного розуму, бізнесу, насильства й експлуатації. «Кіно й радіо вже більше не потрібно видавати себе за мистецтво, — відзначають Хоркхаймер і Адорно. Та істина, що вони є не чим іншим, як бізнесом, використовується ними як ідеологія, що повинна легітимізувати той мотлох, що вони навмисне провадять. Вони самі себе називають індустріями, і цифри доходів їхніх генеральних директорів усувають усякий сумнів у суспільній необхідності подібного роду готових продуктів». На думку Хоркхаймера й Адорно, очевидна залежність індустрії культури від найбільш могутніх секторів індустріального виробництва — металургії, нафтовидобутку, енергетики, хімічної промисловості, у порівнянні з якими монополії в області культури виглядають слабкими й залежними.
Як індустріальне утворення культура не тільки включена в систему економічних і соціальних відносин, вона є продуктом технологічних стандартизованих процесів свого власного виробництва, які породжують настільки ж стандартизовану продукцію індустрії культури. На все накладається печатка однаковості. Кіно, радіо, журнали складаються в систему, кожний розділ якої й всі вони разом виявляють рідкісну єдність форми, поглядів і стилю. Технічний стандарт породжує стандарт культурний; стандарт технологічної форми породжує стандарт утримування. Влада над суспільством здобувається за допомогою технічного стандарту, але по своїй суті вона втілює владу економічно пануючих. Технічна раціональність, підкреслюють Хоркхаймер і Адорно, є раціональністю самого панування. Однак провину за це жодним чином не слід покладати на якийсь закон розвитку техніки як такий. Причина — у способі її функціонування в економічній і соціальній системах.
Ідентичні програми радіостанцій, нескінченні «мильні опери», «образливі адаптації» класичних добутків і т.д. і т.п. — така основна продукція індустрії культури, такий її специфічна мова з тільки йому властивим синтаксисом. І незважаючи, а скоріше навіть завдяки постійній погоні за новими ефектами й технічними можливостями, влада стереотипу й стандарту тільки підсилюється. Індустрія культури і її продукти — це затвердження стереотипу й стандарту й заперечення стилю в традиційному мистецтвознавчому змісті слова. Індустрія культури сама стає стилем — єдиним, вичерпним і тотальним.
Могутність індустріального суспільства, пишуть Хоркхаймер і Адорно, підкорює собі людину раз і назавжди. Продукти індустрії культури можуть розраховувати на те, що вони будуть споживатися завжди й у будь-яких умовах, тому що всяка людина є моделлю гігантської «економічної машинерії» споконвічно й постійно, і в праці, і у відпочинку, що подібний до праці й утримує людину в постійній напрузі. «З будь-якого фільму, з будь-якої радіопередачі може бути почерпнуте те, що як соціальний ефект не може бути приписане нікому окремо, але тільки всім разом. Кожна окремо взята маніфестація індустрії культури безвідмовно відтворює людину як те, у що перетворила вона її в цілому. Нагляд за тим, щоб процес простого відтворення духу випадково не привів до розширеного його відтворення, здійснюється всіма її агентами, від продюсера до жіночих союзів». Індустрія культури реалізує людину тільки як родова істота. Кожний є тільки те, за допомогою чого він здатний замінити будь-якого іншого: «щось взаємозамінне», «екземпляр», «чисте ніщо». Подібна гармонія виявляє собою карикатуру на солідарність. Вона формує стандартні потреби й задовольняє їх за допомогою стандартизованих продуктів.
"Індустрія культури порочна, однак не як вавилонське збіговисько гріхів, але як собор, споруджений у славу прославленого до небес задоволення". Зрощування культури з розвагою приводить не тільки до деградації культури, але й до спроб «одухотворити» розвага. Дана тенденція є іманентно властивому самому принципу розваги, «буржуазному по суті». Але споконвічне споріднення бізнесу й розваги виявляє себе в специфічному призначенні останнього. Бути вдоволеним означає бути згодним. Одержувати задоволення, пишуть Хоркхаймер і Адорно, завжди означало не сміти ні про що думати, забути про страждання навіть там і тоді, де й коли воно показується. В основі його лежить безсилля. Воно в дійсності є втечею від реальності й від останньої думки про опір. Людині варто зізнатися у власній незначності, розписатися у власній поразці. Суспільство стає суспільством зневірених.
Розвинене індустріальне суспільство середини XX в. — це суспільство, у якому можливість стати вільним соціальним і економічним суб'єктом, власником, уже повністю ліквідована. Незалежне підприємництво, на якому ґрунтувалася буржуазна родина й суспільне становище людини, виявилося в залежному положенні. Усі стають службовцями, усім нав'язує зовсім певна манера тримати себе, що складається в постійному демонструванні всім і кожному своєї придатності для цього суспільства. Існування в умовах пізнього капіталізму є не що інше, як «безперервно триваючий обряд ініціації». Кожний зобов'язаний доводити, що він без залишку ідентифікує себе із владою. Індивід стає ілюзорним, але не просто через своєї стандартності, створюваної в рамках індустрії культури. Його терплять лише доти, поки його беззастережна ідентичність із загальним залишається поза сумнівом.
Пізніше індустріальне капіталістичне суспільство — це тотальний універсум, сформований впливом, що стандартизує, науки й техніки на основі принципу домінування й влади. Ніщо, навіть культура — вихідна сфера суб'єктивності — не може протистояти що уніфікує й стандартизує впливу техніки й технології, що виступають від імені вищого авторитету — науки й наукового мислення. У результаті виникає суспільство карикатурної солідарності, основна драма якого розігрується як протистояння окремого, ізольованого індивіда, з одного боку, і тотального й навіть тоталітарного цілого — з іншої.
У результаті здійсненого аналізу теорія розвиненого індустріального суспільства в Хоркхаймера й Адорно з'являється наступної. Це індустріальне суспільство в буквальному значенні слова, його економіка представляє собою високо розвинену автоматизовану систему виробництва товарів. При цьому наука й техніка визначають не тільки виробничу, але й соціальну, політичну й культурну сферу, виробляючи відповідні технології ухвалення рішення й дії й сплавляючи ці сфери в єдиний тоталітарний універсум.
Розвинене індустріальне суспільство — це капіталістичне суспільство із властивими йому формами власності, насильства й експлуатації. Однак це суспільство, у якому виникає нова соціальна структура, сформована через протистояння одиничної людини тотальному соціальному цілому. Два фактори — вплив, техніки й технології на індивіда, з одного боку, і втрата індивідом щирих типів солідарності, з іншого боку — перетворюють його в самотню й ізольовану людину маси. Саме це явище, а також специфічна форма індустрії культури, у яку вилилася культура, і дозволяє говорити про пізнє індустріальне суспільство ще і як про масове суспільство.
Ідеї, розроблені М. Хоркхаймером і Т. Адорно в «Діалектику Освіти», вплинули на розвиток теоретичної думки всієї критичної соціології й навіть більш широко — на оформлення й становлення всього постмодерністського дискурсу в соціології останньої третини XX в. Ключові моменти концепції суспільства, які ми вичленували в даній роботі, стали головними темами наступних соціологічних досліджень, зібравши навколо себе основні соціологічні інтереси й теоретичні перспективи.
Література
1. Гаузнер Н.Д. Научно-технический прогресс и рабочий класс США. — М., 1997
2. Рісмен Д. Деякі типи характеру й суспільства. — К., 2002
3. Иноземцев Н.Н. Проблемы экономики и политики современного империализма. — М., 1999
4. Бергер П. Капіталістична революція. — К., 1999