Міністерство освіти і науки України
Кіровоградський інститут комерції
Проект з предмету: Соціологія
На тему:
Сучасна соціально-релігійна ситуація в Україні
Виконали:
СтуденткиІІ-го курсу
групиКФ-52
Економічногофакультету
СавчукНадія ВалеріївнаТокар Оксана Вікторівна
Кіровоград — 2007
Зміст
Вступ
1. Історія зародження,еволюції та становлення соціології релігії
2. Релігія як соціальне явище
3. Соціально-релігійнаситуація в Україні
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Релігія— складне різноманітне суспільне явище досліджується багатьма гуманітарними тасуспільними науками: філософією, історією, релігієзнавством, науковим атеїзмом,психологією, етикою, історією культури та ін. Кожна з них має аспектдослідження, що визначається її специфікою та місцем в системі наук. Релігія— форма суспільної свідомості, специфічний світогляд, концептуальне баченнясвіту, спосіб його пізнання — входить в орбіту філософії. [6]
Саме в полі зору філософіїзнаходяться гносеологічні проблеми релігії, її специфіка відображеннядійсності. Філософія прагне розкрити природу та виникнення релігії, релігійнихуявлень і образів. Історія, археологія, етнографія досліджують конкретні формирелігії, що виникають і змінюються на певних історичних етапах розвиткулюдства, в тих або інших регіонах світу. Релігієзнавство вивчає роль різнихрелігійних систем, конфесій, церковних об'єднань у зв'язку з історією народів,націй, держав. Культурологія, естетика, мистецтвознавство розглядають релігіюяк важливу складову частину світової загальнолюдської та національної культури,як духовну спадщину багатьох поколінь людства.
Соціологічний підхід визначає релігію як суспільне явище, як важливий структурнийкомпонент суспільства в різних соціальних проявах у взаємодії з усіма іншимисоціальними явищами.Соціологія релігії охоплює широке коло проблем, щовизначають місце і роль релігії у суспільстві, її соціальні функції,закономірності функціонування, розвитку релігії та церкви. Соціологія релігіїдосліджує ставлення різних соціальних і національних спільностей до релігійногосвіторозуміння, типи релігійності, співвідношення релігії та атеїзму.Соціологія релігії не ізолюється від інших наук, що так або інакше досліджуютьрелігію, а тісно зв'язана з ними в пошуках наукового розуміння релігії, яксоціального явища. Поряд з науковою, світською соціологією релігії, існує іненаукова, богословська соціологія релігії, що створюється теологами на основірелігійного світогляду та робить певний внесок у вивчення деяких питаньфункціонування релігії.[1]
1. Історія зародження, еволюції та становлення соціології релігії
Релігіяяк форма суспільної свідомості має стародавню історію. Певні віруваннявикористовувало ще первіснообщинне суспільство. У період античності й до епохиВідродження у працях філософів та вчених релігія розглядалась з погляду гносеологіїабо психології, в ній не виділялися соціальні аспекти. Починаючи з XVII—XVIII ст. вчені все частіше розглядаютьрелігію у зв'язку з соціальними та історичними умовами, з боротьбоюпрогресивної буржуазії проти феодалізму та його ідеології. Голландський філософБенедикт Спіноза (1632—1677) вперше сформулював так звану теоріюобману, за якою релігія визначалася як результат обману вінтересах монархії та духовенства, а також неосвіченості людей.
Соціальнікорені релігії частково були розкриті французьким просвітником К. Вольпьєм,який пояснив виникнення та існування релігії страхом не тільки перед грізнимисилами природи, а й перед правителями, гнобителями народу. Причини релігії віншукав у соціально-політичному середовищі та у формах правління. Філософіюобману поділяли П. Гольбах, Ж. Ламетрі та інші вчені. З позицій соціологіїрелігія розглядається в працях Г. Гегеля, Л. Фейербаха, К. Маркса та Ф.Енгельса.[4]
Концепції походження і суті релігії — своєрідні та різноманітні, але їмпритаманна спільна риса: спроби встановити зв'язок релігії з державою. Зпозицій діалектики Георг Гегель розкриває суперечності між державою ірелігією, показує зв'язки релігії з громадянськими правами та свободами людини,обґрунтовує невтручання релігії у справи держави, стверджує, що держава муситьспиратися на релігію тому, що готовність виконати громадянський обов'язоктільки в ній стає абсолютною, вважає, що релігійний культ закладає основидержавного порядку і підлеглості, покірливості. Держава є воля божа на землі.Дальший розвиток соціологічні погляди на релігію одержують у творах ЛюдвігаФейєрбаха. Якщо у Гегеля — апологія та захист пруської держави, то уФейєрбаха — гостра критика пруської держави. «Божественне виникнення державноївлади — чистісінька нісенітниця. Релігія — ідеологічна опора тих, хто маєвладу». Розвиток релігійної думки відбувається в природних та історичних умовахжиття людей. Людвіг Фейєрбах виявляє непослідовність у питанні проспіввідношення релігії з історичним розвитком. Різні фази історії є відображеннямрелігійних систем, тоді як насправді все навпаки. Принципово іншийсоціологічний підхід до релігії є у Карла Маркса та Фрідріха Енгельса,які розглядають релігію як суспільне явище, що корениться в системісуспільних відносин, залежить не від свідомості людини, а від матеріальної базисуспільства, що богомільська ідея автономності, незалежності релігії відсуспільства — це фікція. Карл Маркс розкриває механізм формування релігійноїсвідомості на прикладі товарно-грошового фетишизму, показує соціальнувизначеність релігії, її соціальні функції, різнобічні зв'язки із суспільствомта державою.[1]
Німецькийфілософ Іммануїл Кант (1724—1804) одним з перших обґрунтував можливістьрозглядати релігію з позицій наукового мислення: розум має сильніші аргументи,ніж ті, якими послуговується церковна доктрина і Святе Письмо. Кант обстоювавсамостійність людини та людського розуму, який реформує, раціоналізує історичнурелігію, визнаючи при цьому соціальну корисність «природної», «розумної»релігії як основи морального порядку в суспільстві.[2]
Установленні й розвиткові соціології важливу роль виконали позитивістськіпогляди О. Конта, який розкриває важливу роль релігії у суспільстві,поділяючи її на два види: суспільну та приватну. Суть релігії він вбачаву служінні на благо людства, його єдності. Релігія, на думку О. Конта,зосереджує в собі всі прагнення людської природи — діяльність, любов і думку,керує політикою, мистецтвом, філософією. [1]
Для соціології релігії, на думку О. Конта, найважливішими є два аспекти:
1.Релігія, яка на першій стадії була невід'ємним елементом людськогосуспільства, згодом поступово витісняється науковим знанням. Ця думка булапокладена в основу концепції секуляризації, витіснення релігії з різноманітнихсфер життя суспільства і занепаду її впливу.
2.Кожна стадія розвитку пов'язана з певними соціальними структурами, відносинамиу сфері влади. Пануванню теологічних ідей, яке охоплює людську історію від їїпочатку до XII ст., відповідає домінуючароль духовенства та військових, які з точки зору позитивізму є непродуктивнимисоціальними верствами. На філософській стадії панівні позиції починаєзахоплювати бюрократія, передусім юристи.
Останньоюісторичною формою теологічного порядку був, за Контом, адекватнийхристиянському монотеїзму феодальний режим. Якщо на цій стадії релігійнівірування були зв'язуючою силою, основою соціального порядку, то із занепадомрелігії постала загроза розпаду соціальних зв'язків.
Соціальнаспоруда затребувала нових опор. На позитивній стадії, що утвердилася в XIX ст., провідну роль почали відіграватиінженери, вчені. Завдання консолідації суспільства на сучасному етапіпередбачають позитивний синтез наукового знання. Цього домагається соціологія,поєднуючи ідеї порядку і прогресу. [2]
Г. Спенсер, розвиваючи ідеї О. Конта, виділяє соціальні функції релігії, вбачає вній принцип соціальної безперервності, що гарантує відповідну ідентичністьсуспільства. [1]
ПоглядиСпенсера на релігію поділяв соціальний реформатор Р.Тауні, який заперечувавтезу М. Вебера про роль протестантської етики у розвитку капіталізму і вважав,що протестантизм швидше міг бути наслідком, ніж причиною промислової революції.Р. Тауні сприймали як пророка нової релігії, яка виправдовує свободу приватногопідприємництва. Він прославляв XIX ст. як нову еру, коли людина з допомогою науки знайшла нарешті правильнийшлях. Тауні був тим представником вікторіанської епохи, який допоміг філософіїнабути метафізичного і морального обґрунтування і впевненості, сприяввиробленню усвідомлення місця релігії в промисловому світі.
Згаданіідеї були розвинуті Е. Дюркгеймом, вчення якого зазнало значного впливуО. Конта. Дюркгейм спирався також на погляди істориків Н. Фюстель де Куланжапро релігію в античному суспільстві («Античне місто», 1864) і В. РобертсонаСміта, який досліджував семітичні релігії та розробив теорію жертвопринесення,яка підкреслювала соціальний аспект цього ритуалу («Лекції про семітичнурелігію», 1889). Дюркгейма справедливо вважають одним з основоположниківсоціології релігії (основна праця — «Елементарні форми релігійного життя.Тотемічна система Австралії», 1912). Він прагнув відкрити спільну для всіхрелігій структуру, абстрагувався від вищих форм релігії, оскільки вбачав у нійінститут, нерозривно пов'язаний з людським існуванням в його соціальномуаспекті. Йому важливо було встановити найпростіші структури, які складаютьрелігію в її різноманітних історичних варіантах. Остаточна мета цього пошукуполягала в тому, щоб зрозуміти сучасну люди ну. У своїх дослідженнях, в якихпереважали емпіричні, етнографічні елементи, Дюркгейм зосередився на трьохвзаємопов'язаних темах.
1. Загальнатеорія суспільства, в якій релігії як інтегруючому соціальне життя чинникуналежить цей тральне місце.
2. Спеціальнатеорія суспільства — соціологія релігії, — в межах якої він намагався пояснитипояву релігійних уявлень.
3. Етнологіярелігії — теорія, що пояснює власне релігію австралійських аборигенів.
Деякіаспекти його спеціальних розробок застаріли. Але надзвичайно важливими длясоціологічної теорії стали визначення змісту і функцій релігії в суспільстві, атакож теза про релігію як чинник соціальної інтеграції. Дюркгейм виходив зтого, що релігія поширена в усіх суспільствах і є універсальним соціальнимфеноменом, виконує важливу суспільну функцію. Тому соціологічний аналіз їїнеобхідний для розуміння суспільства загалом. Соціологію релігії, заДюркгеймом, цікавить не те, що відрізняє одну релігію від іншої, а передусімпритаманні усім релігіям структурно-функціональні характеристики. Через тесоціологія в дослідженні релігії використовує здебільшого порівняльний метод,що дає змогу в численних варіаціях релігійного феномену виділити йогоуніверсальні аспекти. Якщо зміст релігійних вірувань з кожною епохоюзмінюється, то функції релігії зберігаються.[6]
В «Елементарних формах релігійногожиття» Дюркгейм на прикладі суспільства австралійських аборигенів пояснюєспосіб, за допомогою якого релігія забезпечує соціальну солідарність як«механічну солідарність». Він вважав, що в розвинутому, соціально-диференційованомусуспільстві релігія здатна забезпечувати відчуття захищеності, надійності,усвідомленості існування, втрата яких призводить до аномії, розпаду системицінностей, а внаслідок цього — до самогубства. Щоправда, Дюркгейм спеціально непереймався тим, якою повинна бути релігія в суспільстві розвинутої «органічноїсолідарності». Головне, чим збагатив він соціологію релігії, — розуміннярелігії як сили, що інтегрує суспільство. [8]
Помітнийвнесок у становлення соціологічного дослідження релігії зробив К. Маркс. Вінрозглядав релігію як соціальний феномен — елемент системи суспільних відносин,який породжується ними (передусім економічними — базисом), визначає сукупність похідних, «надбудовних» утворень — політики, права, мистецтва, моралі,філософії та релігії. Відповідно в релігії як соціальному феномені вбачаливажливий соціальний чинник, що виконує реальні суспільні функції, задовольняєпевні інтереси і потреби, суттєво впливає на людей, як будь-який іншийсоціальний інститут. Ця теза дала поштовх розвиткові функціонального підходу дорелігії.
Одна з особливостей теоріїМаркса полягає в поясненні історичної природи релігії як породження зміннихсоціальних умов, в основі яких — привласнення чужої праці, соціальнанерівність, коли свобода одних означає поневолення інших. За класової боротьбирелігія виступає як ідеологія, є її ранньою формою. Звідси походить соціальнафункція релігії, насамперед ідеологічна. Суть її полягає у виправданні таузаконенні чи осудженні, запереченні існуючих соціальних порядків. Релігіяживить соціальний конформізм (пристосовництво), викликаючи ілюзії («опіумнароду»), і через це може бути гальмом суспільного прогресу або стимулюватисоціальний протест, виступаючи як революційний рух. Якщо раннє християнствобуло революційним рухом низів римського суспільства, то протягомдвохтисячолітньої історії (після того, як воно стало державною релігією,започаткувавши «союз вівтаря і трону») соціальні принципи християнствапояснювали соціальну нерівність та експлуатацію людини людиною як встановленийБогом порядок.
Центральною у вченні Маркса (до нього в Л. Фейєрбаха,а потім у 3. Фрейда) була теза про компенсаційну функцію релігії. Згідноз нею релігія постає різновидом «відчуженої свідомості», породженнямсуспільного процесу, що розвивається у відчужених формах. У зв'язку з цимзвичайні, «природні» речі наділяються «надістотними» властивостями (товарнийфетишизм), а продукти людської діяльності як зовнішня сила починають пануватинад людьми. Якщо релігія виражає економічне відчуження, то з подоланням його(ліквідацією приватної власності на засоби виробництва) усуваються умови,необхідні для існування релігії; вона історично зживає себе, «вмирає природноюсмертю». Релігії, за Марксом, протистоїть ідея самовдосконалення особи. Критикарелігії завершується вимогою ліквідації умов, що заважають людинісамореалізуватися.
Багатов чому не погоджувався з Марксом М. Вебер, хоча й визнавав, що релігія можедіяти як консервативна сила, перешкоджати соціальному розвитку. Але він вважав,що всі суспільні інститути, структури, форми поведінки регулюються смислом,який у них вкладають люди. Головна функція релігії — раціоналізація людськоїдіяльності. Тому вона володіє потужним потенціалом впливу на людськудіяльність, яким би не було її спрямування. Вебер розглядав релігію передусімяк чинник соціальних змін. Значною мірою його концепція соціального розвиткузаснована на поняттях харизми і пророцтва.
Навідміну від Дюркгейма, Вебера цікавили передусім світові релігії, у якихнайбільше послідовників, які справляють помітний вплив на історичний процес. Упраці «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905) він досліджує внесокхристиянства в історію Заходу, доводячи, що протестантська Реформація іпороджена нею нова гілка християнства — протестантизм — сприяли пробудженнюдуху підприємництва. Його роздуми мали солідну емпіричну основу, оскільки Веберпроаналізував багато проповідей, письмових джерел тієї епохи. Йому вдалосяорганічно поєднати конкретно-емпіричний і абстрактно-теоретичний рівнісоціологічного дослідження за допомогою порівняльно-історичного аналізу. Своюгіпотезу про роль релігії в економічному розвитку він перевірив, досліджуючипоряд з протестантизмом іудаїзм, іслам, індуїзм, буддизм, конфуціанство. ЯкщоДюркгейм вибудовував свої аргументи на розгляді порівняно небагатьох фактів,поширюючи висновки на релігію загалом, то Вебер здійснив небувале за масштабомдослідження, яке охопило весь світ. Він стверджував, що великі релігійнітрадиції мали істотний вплив на особливості розвитку Заходу і Сходу (іудаїзм,іслам, католицизм, протестантизм більше сприяли раціоналізації соціальногожиття, ніж індуїзм, буддизм, конфуціанство). Вебер прагнув з'ясувати пов'язаніз релігією корені нової історії, тогочасної західної культури.
Другийважливий напрям досліджень Вебера — аналіз процесу «розчаклування» світу,завдяки якому усуваються елементи магічної практики, а на їх місце приходять«цілераціональні» засоби, зорієнтовані на успіх. Тобто світ постає як«матерія», що може і повинна бути підпорядкована людині. Вищого ступеня цейпроцес досягає в аскетичному протестантизмі, але Гюго витоки — в іудейськомупророцтві. Вебер порівнював різноманітні релігії, з'ясовуючи, який рівеньраціоналізації економічної діяльності допускає та або інша релігійна етика.Протягом 1916—1919 рр. він друкував статті на цю тему, об'єднані назвою«Господарська етика світових релігій».
Якщов XIX і XX ст. занепад релігії уявлявся багатьмаяк тріумф людського розуму, як наслідок поширення науки, то Вебер вбачав уньому симптом духовної хвороби суспільства, спричиненої гіпертрофованою«раціональністю»: технологія і бюрократія підпорядковують собі світ, колосальнозвужуючи людський досвід; у свідомості людини згасають поетична сила уяви,любов до прекрасного, героїчні почуття, релігійний досвід, поступаючись місцемпрагматичному розрахунку, турботі про комфорт, банальному потягу до«корисності».
М.Вебер разом з німецьким філософом, теологом Ернстом Трельчем (1865—1923)розглядав дихотомію (роздвоєність) «церква — секта», типологію релігійнихорганізацій. Вдавався він і до аналізу діяльності релігійних спільнот узагальносоціологічних категоріях, розробив понятійний апарат соціологіїрелігії, яким вона користується й нині.
ПраціДюркгейма і Вебера були визначальними в галузі соціології релігії. Надалі вонарозвивалася за траєкторією, наміченою ними. Ця траєкторія базувалася на такихзасадах:
— релігія є чинником стабільності суспільства, що забезпечується завдякикомунікативній функції (Дюркгейм);
— релігіяє чинником соціальних змін, у чому виявляється її змістоутворююча функція(Вебер);
— релігіяяк чинник конфліктів у суспільстві (Маркс), що відкриває простір для реалізаціїілюзорно-компенсаторної, ідеологічної, світоглядної функції.[2]
2. Релігія як соціальне явище
Наукапереконливо свідчить про те, що релігія є продуктом історичного розвиткулюдства, і її корені слід шукати в умовах матеріального життя людей різнихісторичних епох. Соціальні корені релігії — це ті суспільні, матеріальні йдуховно-культурні умови життя людей, які породжують різні вірування і релігіюта сприяють її подальшому розвитку. У первісному суспільстві рівень розвиткупродуктивних сил і культури дуже низький, тому люди відчували своє безсилляперед грізними силами природи і зверталися до якоїсь непізнаної надприродноїсили. Недостатність або відсутність знань не дозволяли людині, суспільствупізнавати й усвідомлювати об'єктивну сутність різних явищ і процесів. Якщо наетапі абстрактного мислення сам процес пізнання роздвоюється, виникаєможливість перетворення абстрактного поняття у фантазію (в кінцевому підсумку —в Бога). Фантастичні уявлення відриваються від життя і створюється підґрунтядля релігії. Отже, визнається надприродне джерело релігії — Бог. Інший підхіддо аналізу коренів релігії — суб'єктивно-ідеалістичний — пропонує російськийфілософ Микола Бердяєв, який стверджує, що людина за своєю природою — істотарелігійна, і душа людини не терпить порожнечі, тому їй притаманний релігійнийдосвід. Однак такий підхід уже давно спростований палеонтологічними та археологічнимидослідженнями, які переконливо доводять, що майже мільйон років тому булабезрелігійна епоха, коли ніяких прикмет релігійного культу не існувало. Отже,релігійне почуття не є вродженим, а благопридбаним, і його корені слід шукатине в природі самої людини, а в умовах її існування.
Сучасні американські соціологи Лео Шнайдер і Томас О'Діавключають у визначення релігії віру в реальність надприродного, як дещонадемпіричне, трансцендентальне, сакральне. (схема 1)
Схема 1. Сутність релігії
/>Релігія – це: Засновані на трансцендентальних, фантастичних почуттях та уявленнях. 1) форма суспільної свідомості; 2) специфічний світогляд; 3) концептуальне бачення світу; 4) спосіб пізнання.
Релігія яксоціальне явище має свою структуру, кожен елемент якої виконує свою роль.Структуру релігії, за визначенням Георгія Плеханова, складають три основнічастини:[4]
Настрої – сфера релігійних почуттів
Дії – сфера релігійного культу(релігійні обряди, богослужіння тощо) />/>/>/>
Структура релігії />Схема 2./>
Уявлення – створюють міфологічний елемент релігії
Доструктури релігії дехто з учених відносить і релігійні організації та заклади.Однак це не можна вважати обґрунтованим, оскільки церква не може розглядатисяяк частина релігії. Скажімо, християнська релігія єдина, а церков і різних сект— велика кількість. Церква — це не тільки орган відправлення культу, а йсоціальний інститут зі своєю ієрархічною організацією і функціями, в тому числівладними.
Релігіяяк форма суспільної свідомості і специфічний світогляд виконує свої, притаманнілише їй, функції (див. схему 3).
Схема 3 Функції релігії Ілюзорно- компенсаторська Компенсує недостатність знань, знімає з віруючих тягар їхніх турбот, моральних переживань, несе розраду (“Відкриття твої – розрада моя”) Комунікативна Забезпечує систему спілкування віруючих у різних формах, насамперед у церквах і під час молитов Світоглядна Формує за допомогою церкви релігійний світогляд Регулятивна, або етична Виробляє єдині для релігійної системи норми, принципи як регулятори життєдіяльності віруючих
Соціологіяздійснює свій специфічний, соціологічний підхід до аналізурелігії. Соціологія визначає релігію як суспільне явище, як один ізважливих структурних компонентів суспільства в різних соціальнихпроявах,у взаємодії з усіма іншими соціальними явищами.
Предметом соціології релігіїє широке коло проблем, що визначаютьсоціальну сутність, місце і роль релігії та церкви у суспільстві, її соціальніфункції, закономірності і випадковості функціонування релігії і церкви,ставлення до релігії і церкви різних соціальних і етнічних спільностей,співвідношення релігії та атеїзму, як соціальне явище, взаємодію, взаємозв'язокта взаємовплив світових релігій, церков, конфесій та різних релігійнихоб'єднань, взаємовідносин держави і церкви тощо (див. схему 4). Предмет соціології релігії Сутність, місце та роль релігії і церкви у суспільстві Соціальні функції релігії і церкви Закономірності і випадковості функціонування релігії і церкви Взаємозв’язок та взаємовплив світових релігій, церков, конфесій Ставлення до релігії і церкви різних соціальних і національних спільностей Взаємовідносини держави і церкви, церкви і громадських організацій Співвідношення релігії і атеїзму
Не мало важливим є вивчення відносин між церквою тадержавою, які мають різні форми. Оскільки вони потребують допомоги один одного,як запоруки мирного і процвітаючого життя їх народу.
Вісторії відомі три основних типи взаємовідносин церкви з державою:по-перше, панування церкви в державі — в католицькій церкві в минулому, вкраїнах Ісламу в сучасних умовах. По-друге, панування держави над церквою (врізних формах) — в царській Росії у радянський і пострадянський період. По-третє— рівноправний союз держави з церквою —сучасні західноєвропейські країни,Росія. На Україні йде процес становлення відносин між церквою і державою.[2]
Основніпринципи взаємовідносин церкви з державою в Україні регулювались Законами,початок яким покладено Декретом Ради Народних Комісарів РСФСР (23 січня 1918року) і Тимчасового робітничо-селянського уряду України (22 січня 1919 року)«Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви». їх основний змістзабезпечував демократичне рішення релігійного питання, здійснене у багатьохзахідно-європейських державах. Але принцип свободи совісті в Конституціяхозначав лише свободу віросповідання. У царській Росії цю свободу мала тількидержавна, привілейована православна церква. Радянський декрет зрівняв у правахвсі віросповідання і надав віруючим свободу вибору релігії та права виходу зправослав'я й переходу до інших конфесій.
Невіруючівперше отримали право зберігати свої погляди та поширювати безвір'я. Відмінарелігійної присяги або клятви, релігійних обрядів і церемоній у державнихзакладах також випливали з принципу відокремлення церкви від держави. Всіположення, спрямовані на демократизацію віросповідальних відносин, анітрохи необмежували прав церкви, оскільки Декрет декларував вільне відправленнярелігійних обрядів і не мав аніяких атрибутів державного управління церквою. Таряд положень Декрету виходить за межі демократичних перетворень, відбиваючикласову спрямованість політики Радянської держави та необґрунтовану тенденціюприрівнювання церковних об'єднань до буржуазно-поміщицьких організацій. Декретпозбавив церковні та релігійні громади права володіти власністю, праваюридичної особи, націоналізував все церковне майно, оголошуючи його народнимнадбанням. Таких жорстких обмежень прав церкви не було ніде в зарубіжнихкраїнах, що пояснювалось антирадянською політикою більшості церков. Протидекрету, що обмежував права церкви, згуртувалась більшість релігійнихоб'єднань, які стали на шлях контрреволюційної боротьби проти Радянської влади.
Ворожадіяльність духовенства всіх конфесій не могла не викликати відповідних заходівз боку властей. Жоден державний лад не може терпіти такої діяльності, не моглайого терпіти й молода Радянська держава, тим більше, що перебувала тоді уворожій блокаді, чинила опір натиску перевищуючих чисельність сил внутрішніх тазовнішніх ворогів. Тому позиція держави стосовно тих священиків, які стали нашлях боротьби проти Радянської влади, стала такою ж, як і стосовно до іншихполітичних противників. Цим, насамперед, пояснювалось і застосування репресій.Але Радянською владою, її органами допущено серйозні помилки, через якіпостраждали не тільки вороже настроєні, а й багато священиків і, навіть мирян,непричетних до антирадянської діяльності. Тут позначилась і та ненависть, яканакопичилась у народних масах стосовно священиків всіх рангів через їх минулудіяльність, як політичних прислужників самодержавства. Але було б однобічнимпідходом вважати, що обмеження прав церкви та її служителів, масове закриттяцерков, монастирів, духовних навчальних закладів, репресії пояснювались тількиантирадянською позицією церкви. Адже й після переходу в 1927 році на лояльніпозиції стосовно держави при митрополиті Сергії політична недовіра до церквизберігалась, адміністративні та репресовані заходи тривали, а умовижиттєдіяльності релігії не тільки не пом'якшувались, а, навпаки, погіршувались.
Сталінськаполітика, незважаючи на її антицерковну спрямованість, однак, не зустрічалапротидії з боку верхів церкви, навіть і після смерті Сталіна, коли вже їм незагрожували репресії. На питання кореспондента «Літературной газети», чимпояснювалась така покірлива позиція церкви, Олексій II відповів, що покірність зв'язана звідчуттям того, що церква в Рос сприймає свою гірку чашу з руки Божої, що нашігнобителі спри мались як зброя Божа. Справді, в документах патріархії Сталінпоставав «як Богом даний, Богом поставлений, обранець Божий».[1]
3. Соціально-релігійна ситуація в Україні
Всередині 80-х років XX ст. в Україні взято курс на демократизаціюсуспільно-політичного, економіко-соціального та духовного життя, на виправленняпомилок в управлінні державою, в тому числі стосовно релігії та церкви.Релігія знайшла розуміння як одна з рівноправних форм суспільної свідомості таважливий елемент національної культури. Нове ставлення держави до релігії тацеркви знайшло відображення в Законі «Про свободу совісті та релігійнихорганізацій». Держава повернула церкві тисячі храмів, десятки монастирів,раніше відібраних, або тих, що припинили функціонування з інших причин. Замість9 раніше існуючих монастирів, тепер понад 180. Широко розгорнулось будівництвонових храмів. Виникло і діє майже 60 різних релігійних навчальних закладів дляпідготовки священиків і богословів. Створена Київська духовна академія.Православна церква отримала найширші і, по суті, необмежені можливості длядіяльності в найрізноманітних галузях країни: благодійній, охорони здоров'я,культурно-освітній, релігійно-пропагандистський, редакційно-видавничій,господарсько-виробничій та ін. Держава та її органи всебічно підтримуютьправославну церкву авторитет релігії в суспільній свідомості. Та проголошені взаконі рівності прав і можливостей всіх віросповідань насправді нездійснюються. Високі права існують лише для однієї православної церкви, саме їйодній надаються всебічні привілеї і шана, хоча в Україні є ряд інших впливовихконфесій.
Курс церкви, насамперед, православної, на проникнення в сфери суспільногожиття, відчувається здебільшого в галузі культури і засобів масової інформації.Церква широко використовує підтримці держави засоби масової інформації, розрахованіна широкі кола населення, а не тільки на віруючих. Багато газет, журналів,також радіо й телебачення систематично насичується релігійно-церковнимиматеріалами найрізноманітного характеру. Богослужіння та релігійні свята — всеце одержало постійне місце в засобах масової інформації.
ВУкраїні спостерігається відносно швидкий розвиток протестантських громад(п'ятдесятників). Усупереч твердженням, що на сході України переважаєправослав'я, а на заході — католицизм, виявилося, що захід ще й вірний служительправослав'я, оскільки православних парафій удвічі більше, ніж католицьких. Томуточнішими є твердження про релігійний захід і атеїстичний схід України.Останнім часом в Україні виникли нові, екзотичні для неї, релігійні громади(кришнаїти, бахаї, мормони, дзен-буддисти). У Києві, Дніпропетровську,Запоріжжі існують незареєстрованні секти сатаністів.[5]
Проголосившисебе незалежною державою, Україна конституційно гарантувала своїм громадянамсвободу совісті та віросповідань. Це створило широку правову основу дляплюралізації духовного життя, світоглядних позицій і настанов, сімейних,територіальних, етнонаціональних соціальних спільнот. Посилилися активність івплив релігійних організацій. До ідей вищого суду, істини, добра, викорінюваннязла, бездуховності (необов'язково в ортодоксальному церковному трактуванні)звертається значна частина громадян, у тому числі творчої інтелігенції. Зростаєрівень довіри до церкви, релігійних організацій, відбувається переорієнтаціязначних мас населення з атеїстичного світогляду на релігійний чи еклектичний.Часто цей процес пов'язаний не з глибоким усвідомленням «новими віруючими»сутності релігійних повчань, а з прийняттям зовнішніх форм релігійності(носіння хрестиків, придбання релігійних книг, ікон, відвідування богослужінь,вінчання, хрещення дітей, поховання померлих тощо). Релігійна віра сприймаєтьсябагатьма як реабілітаційний засіб впливу на людей в умовахсоціально-економічної кризи і нестабільності.
По-справжньому віруючу людину характеризують єдність віри, культової поведінки,належності до певної конфесійної громади. Така людина не просто заявляє просвою віру в Бога, а й веде діалог з об'єктом своєї віри за допомогою культовихдій.
В Україні на початку 90-х років віруючі становили 40% населення, арегулярно відвідували богослужіння не більше 8%.
Релігійнаповедінка відтворюється в релігійності населення, яка традиційно є предметомсоціологічних досліджень. В Україні релігійність часто змінювала своїпараметри, що зумовлено політичними процесами в XX ст.
В останнє десятиліття XXст. намітилася тенденція зростання релігійності серед молоді. Фахівці твердять про появутак званих «молодіжних» релігій, зорієнтованих на 18—24-річних людей. Саме цієїпори трансформується внутрішній світ людини, наступає криза ідентичності, заякої відбувається вибір «дорослої» системи цінностей, що часто зумовлює«релігійний вибух», пов'язаний з психічними зривами, пошуками «сильної руки»,«авторитету».
Нарубежі ХХ і ХХI тисячоліть більшістьгромадян українського суспільства переживає кризу ідентичності, потребуючидопомоги і підтримки держави, нації, партії, спільноти тощо. Авторитарнірелігії виникають не за бажанням «апостолів зла», а у зв'язку із захворюваннямсоціального і культурного організму, особливо в умовах соціальної аномії,реорганізації соціальних інститутів, зниження інтеграційних процесів усуспільстві.
Помітний інтересвиявляє соціологія релігії до проблеми впливу конфесійної належності віруючихна ціннісні орієнтації тасоціальну поведінку.[8]
Міжцерковні конфлікти і церковні розколи супроводжують все десятиріччяукраїнської незалежності, маючи під собою якнайглибші історичні,культурно-цивілізаційні, політичні підстави. В цілому вони є вища і останнястадія розвитку міжцерковних суперечностей, яка не пом'якшує, а підсилюєпротилежні тенденції і інтереси різних церков, що притягують широке коло цілей,інтересів, позицій, думок, поглядів як в питаннях організації і діяльностіцеркви в суспільстві, так і в питаннях віровчення, культової практики. Хочаможна відзначити деяку стабілізацію положення, відсутність спалахів релігійногофанатизму і екстремізму, все ж таки високий ступінь конфліктності залишається,що є показником розбалансованості релігійно-церковного організму, дисгармоніїінтересів.
Значущість позначеноїпроблеми визначається тим, що релігія грає величезну роль при змінахекономічного, політичного і соціального устрою життя людей, а також їхціннісних орієнтацій і регуляторів індивідуальної і колективної поведінки. Щостосується України, то вона останнім часом намагалася створити інститутисучасної демократії, ефективнішу ринкову економіку, структури відкритогосуспільства, інтегрованого в світову спільноту. Ця ситуація характеризуєтьсяактивацією церков, їх прагненням зайняти впливове місце в структурах суспільства,що трансформується, провокуючи нестабільність в конфесійній сфері.
Позиціяі інтереси світських властей зрозумілі. Але так само і очевидні глибокенерозуміння суті, специфіки інституціалізації і способів функціонування релігіїі її організацій. Якщо говорити про православну Церкву, то вона налічуєтисячолітню історію існування, доведену життєздатність, і міцність в багатьохісторичних драмах, що спирається на чітко сформульований віросповідальнийдогматизм, принципи організації з їх глибоко ієрархічною структурою, чистотою інепошкодженістю учення, своїм апостольським спадкоємством.[3]
Проведені вУкраїні дослідження відмінності ціннісних орієнтацій віруючих різниххристиянських конфесій виявили їх соціально-демографічну диференціацію. Кожна зконфесій залучає і задовольняє потребу у вірі зовсім різних людей. Так,зростання протестантських (особливо неопротестантських) громад відбувається, восновному, за рахунок молодих, освічених людей, які успішно адаптувалися вновій соціально-економічній реальності, уміють вирішувати свої матеріальніпроблеми і схвально ставляться до реформ. У їх психоемоційному стані домінуютьпочуття впевненості й бажання діяти. Більшість жінок, які належать доправославних конфесій, переборюють матеріальні труднощі, з острахом і недовіроюставляться до нововведень.[2]
Соціологічні дослідження свідчать, що протягом останніх 80-ти років у нашій країнівідбулося два протилежних процеси розвитку релігійності. У 20-ті роки XX ст. стався масовий відхід різних групнаселення, особливо молоді, від релігії та церкви. Такий процес називають секуляризацією,а пов'язане з ним руйнування релігійних вірувань і поширення атеїзму — атеїзацієюнаселення. Наприкінці XX ст.окреслився зворотний рух «світоглядного маятника», що втілилося в наростанні масштабіві ступеня релігійності. Цей процес називають сакралізацією. Вінпов'язаний зі збільшенням кількості віруючих, релігійних громад.
Усучасному суспільстві особливим соціальним процесом стає екуменізм— спроби деяких християнських церков усвідомити свою сутнісну єдність,прийти до нової згоди та зближення. Усвідомлюючи, що центральною проблемоюхристиянства є загальна проблема всіх вищих релігій світу (проблема спасіння),сучасні християни дотримуються однієї з трьох позицій щодо інших релігій:
—ексклюзивізм — концепція спасіння і вічного життя виключно християн;
—інклюзивізм — впевненість, що спасіння досяжне для всіх людей, незалежно від релігії,яку вони сповідують;
—плюралізм — позиція, згідно з якою всі світові релігії надають рівніможливості до спасіння, оскільки всі вони сприяють трансформації людськогоіснування та розглядаються як самостійні шляхи до спасіння.[8]
Висновок
Отже, соціологія релігії як одна згалузей соціологічної наук знаходиться у різноманітних зв'язках з усіма іншимисуспільними явищами, з суспільним життям, поглиблює наукове розуміння релігіїяк продукту суспільного розвитку.
З урахуванням особливостейсучасного світу, соціологія релігії зосереджується передусім на процесахсекуляризації, зростання динаміки релігійності населення, появи нетрадиційноїрелігійності, індивідуалізації та приватизації релігії, розвитку екуменістичнихтенденцій.
Інтерес до відроджуваній релігійнійсвідомості тісно переплітається з відродженням народних звичаїв, традицій, святі ритуалів. І, нарешті, розвиток сучасної релігійної свідомості супроводжуєтьсяпожвавленням багатьох вірувань, окультизму та інших явищ, що межують зшарлатанством і вірою в чудодійні сили.
Немало важливу роль відіграє релігійна пропаганда, яка вийшла далеко межі церковноїгалузі і, по суті, нав'язується невіруючим, церков інформація подаєтьсядикторами радіо і телебачення аж ніяк не без стороннє та супроводжуєтьсясхвальними коментарями, звернена не тільки до віруючих, але і до всіх слухачіві глядачів. Дедалі більше змикаючись з державним режимом, православна церквабере на клерікалізацію політичного, суспільного і духовного життя. Релігійніцеремонії та обряди, які раніше за законом проводились тільки в самій церкві,або на дому у віруючих, нині перейшли на території державних і суспільнихпідприємств і установ. Найрізноманітні суспільні події, особливо урочисті акти,супроводжуються «церковним освяченням». Всі церемонії мають підвищуватиавторитет релігії, демонструвати її нібито, реальний вплив на весь хідсвітського життя демонструючи своє доброзичливе ставлення до релігії та церкви,багато керівних діячів України розірвали з науковим світоглядом і вступили влоно православної церкви. Зрозуміло, це означає ні що інше, ніж загравання зцерквою в надії використати її вплив на віруючих. Церковні об'єднання в Україністоять на платформі підтримки політики, що проводиться державою.
Сучаснесуспільство повторює уже знайомі в історії періоди смутку і незгод, коли різнівиди містики виходили на історичну арену. Та нові явища в сучасній релігійнійситуації не відміняють, а навпаки, загострюють проблему консолідаціїсуспільства на платформі його оновлення, що передбачає співробітництво ієдність віруючих і невіруючих, або ж належність віруючих до різних конфесій,нормальні державно-церковні відносини.
Сучасні демократії живуть вумовах конфлікту, суперечностей, виявляючи їх і намагаючись збалансувати, це іє умова їх стабільності. Спроби подолати багатовекторність церковно-релігійногожиття командно-адміністративними методами не можуть привести до згоди ізагальної задоволеності. Треба навчитися життю в умовах релігійного конфлікту,бо за ним конфлікт і протиборство різних культур, цивілізацій, етносів ірегіонів, а вони визначаються геополітичним положенням України, історією існуванняїї окремих частин у межах різних культурно-цивілізаційних типів.
Слід пам'ятати, що релігіяздатна каталізувати як процеси соціальної інтеграції, так і дезінтеграцію, апереплітаючись з політичними конфліктами, додає їм велику напруженість іемоційну залученість учасників.
Списоквикористаних джерел
1. Андрущенко В. П. та ін. Соціологія: Підручник. – К. – Х., 1998. – С.559-560.
2. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальнихзакладів / За ред. В.Г. Городяненка. – К.: Видавничий центр “Академія” 2003. – 560 с.
3. Соціологія: Підручник / За ред. В. М. Пічі. –2-ге видання, стереотипне. – Львів: “Магнолія плюс”, “Новий світ — 2000”, 2006. – с.278.
4. Сухов А.Д. Релігія вісторії суспільства. М., 1979.
5.Угринович Л. М. Вступдо релігієзнавства. М., 1986.
6. Яблоков І.Н.Соціологіярелігії. М., 1979.
7. Лукашевич М. П., Туренков Н.В.Соціологія. Базовий курс: Підручник. – К.: Каравела, 2005. – 312 с.