План
Вступ
Характеристикасоціальної сфери
Стан та розвиток освіти
Охорона здоров’я
Соціальний захист тасоціальне забезпечення людей
Молодіжна соціальнаполітика
Висновок
Вступ
Соціальнаполітика — це суспільний феномен, що поєднує різноманітні багатофакторніскладові: конституційно-правові, інституціональні, управлінські регулятивні та саморегулятивні, глобальні, національні, державні, наддержавні, громадські,гуманістичні, праксеологічні (ціннісні), комунікативні та ін. Зазначенезумовлює багатоаспектність засад соціальної політики як суспільного явища.Розрізняють вузьке та широке розуміння соціальної політики.
Увузькому розумінні соціальна політика — це цілеспрямованадіяльність суб'єктів з метою забезпечення соціального захисту і створення умовдля формування безпечного соціального середовища людини. У такому аспектісоціальна політика передбачає комплекс заходів, спрямованих на створеннясистеми соціальних амортизаторів суспільних, зокрема ринкових, ризиків іформування соціальних стандартів. Іншими словами, соціальна політика у вузькомурозумінні — це діяльність суб'єктів соціально-політичного життя, спрямована наформування соціальної безпеки людини й суспільства.
Уширокому розумінні соціальна політика — це системацілеспрямованої діяльності суб'єктів, що сформувалася в суспільстві на певномуетапі його розвитку і здійснюється на основі певних принципів і засад з метоюзабезпечення оптимального функціонування й розвитку соціальних відносин. Утакому аспекті соціальна політика є системою управлінських, регулятивних, саморегулятивних способів і форм діяльності суб'єктів, сукупністю принципів, рішеньі дій, що втілюються в соціальних програмах і соціальній практиці з метоюзадоволення соціальних потреб, збалансування соціальних інтересів людини,соціальних груп суспільства, досягнення соціальних цілей, розв'язаннясоціальних завдань, формування соціальних цінностей. Іншими словами, соціальнаполітика у широкому розумінні — це система інституційних і конституційних,державних і громадських, суспільних і особистих, індивідуальних способів і формдіяльності, спрямованих на створення умов для всебічної самореалізаціїсоціального потенціалу людини, її сутнісних сил.
Водночасвузьке й широке розуміння соціальної політики умовне, Існує цілісна соціальнаполітика, що охоплює і вузький, і широкий її зміст. Соціальний захист,соціальна безпека, з одного боку, і соціальний розвиток, соціальні відносини —з іншого органічно поєднані: без розвинених соціальних відносин не може бутистабільної соціальної безпеки людини, суспільства, а соціальна безпека значноюмірою зумовлює розвиненість, зрілість процесів соціального, суспільногорозвитку.
Об'єктомсоціальної політики є суспільні, зокрема соціальні, відносини, процесижиттєдіяльності соціуму, що безпосередньо чи опосередковано впливають наформування соціальної безпеки людини, задоволення нею власних соціальних потребта інтересів, освоєння і творення соціальних цінностей.
Соціальнаполітика має ґрунтуватися на пізнанні законів суспільного розвитку, зокремасоціальних відносин, виявляти глибинні тенденції розвитку в усіх сферахсуспільного життя, що зумовлюють процес самореалізації людиною власногосоціального потенціалу, її соціальної безпеки і здійснення цілеспрямованоговпливу на них суб'єктів регулятивної діяльності. Така політика покликанавиявляти й розв'язувати суперечності як об'єктивного, так і суб'єктивногохарактеру в економіці, політиці, соціальних, духовних відносинах суспільства, уміжособистісних соціальних відносинах людей, тих чи інших складових цихвідносин, аспектах і тенденціях розвитку та функціонування, що впливають насоціальне буття, соціальне самопочутті! безпеку людини. Соціальна політикаспрямована на зміцнення й закріплення найпрогресивніших моментів, тенденцій упроцесах та явищах матеріальної й духовної сфер життєдіяльності суспільства, щосприяють збагаченню його соціального розвитку, соціального буття, формуваннюцінностей.
Соціальнаполітика виявляється в управлінні, регулюванні соціальних процесів. Соціальнеуправління та регулювання є основним механізмом, інструментом реалізаціїсоціальної політики.
Метасоціальної політики полягає у створенні умов для формування, розвитку таоптимального функціонування соціальних відносин, всебічного розкриття,самореалізації творчого соціального потенціалу людини, особистості, їїсутнісних сил, а також для задоволення людиною соціальних потреб та інтересів,освоєння соціальних цінностей, підтримання в суспільстві соціальної злагоди,стабільності та соціальної цілісності, само відтворюваного, самодостатньогорівня соціодинаміки, соціального прогресу.
Соціальнаполітика за умов трансформації суспільних відносин, формування соціальноїдержави й громадянського суспільства має на меті звузити, а в перспективізвести нанівець роль у соціальному житті чинників, що втрачають соціальнезначення або гальмують процес суспільної соціодинаміки, і створити умови дляпосилення ролі чинників, детермінант, що сприяють соціальному поступу,посилюють соціальну безпеку людини. Нині мета соціальної політики полягає врозв'язанні суперечностей суспільного, соціального розвитку, що гальмуютьпроцес формування соціально орієнтованої економіки, становлення середньогокласу, соціальної мобільності, утвердження дійових механізмів соціальногожиттєзабезпечення людини як основного суб'єкта соціального розвитку.
Уцьому зв'язку завдання соціальної політики — забезпечити чітке функціонуваннясистеми соціально-політичних інститутів, які є суб'єктами соціальної політики,здійснення координації, узгоджувальної діяльності елементів системи,усвідомленої спрямованості їх зусиль, формування оптимального співвідношення йпідтримання необхідних пропорцій між цими елементами, приведення до стрункоїсистеми різноманітних дій усіх її учасників, спрямування різних форм, методів ізасобів соціальної політики на досягнення очікуваних результатів, насамперед надосягнення адекватності цілеспрямованої діяльності суб'єктів соціальноїполітики, пов'язаної з освоєнням і творенням соціального буття, розвиткомсоціальної сфери, вимогами об'єктивних закономірностей суспільного прогресу,сучасною логікою розвитку цивілізації.
Щож до конкретних завдань соціальної політики, то основними з них в українськомусуспільстві на етапі його трансформації є створення умов для реалізаціїсоціального потенціалу людини; сприяння розвитку соціальних тасоціально-ринкових відносин; перетворення соціальних чинників на одну здомінант економічного зростання; розвиток соціально-трудових відносин;реформування системи соціального захисту, соціального страхування і пенсійногозабезпечення; посилення адресності підтримки соціально незахищених верствнаселення; реформування ринку праці та зайнятості населення; забезпеченнявипереджаючого зростання вартості робочої сили; реформування системи охорониздоров'я; здійснення активної демографічної політики.
Важливоюумовою ефективної реалізації соціальної політики є створення в суспільствісукупності об'єктивних і суб'єктивних умов. До об'єктивних умов реалізаціїсоціальної політики належать:
• трансформаціясуспільних відносин і насамперед формування соціально-ринкової економіки,повноцінного інституту власності (зокрема, приватної);
• утвердженняпроцесів соціально-трудової мобільності, політичної структурованостісуспільства, нової системи духовних, ціннісних орієнтацій.
Соціальнаполітика є важливою умовою формування в суспільстві соціальних відносин, новоїякості соціального буття.
Досуб'єктивних умов реалізації соціальної політики належать:
• використанняв соціальній політиці адекватних принципів, способів і форм цілеспрямованоїуправлінської, регулятивної діяльності з освоєння й творення соціального буття,які відповідали б вимогам об'єктивних законів суспільного соціального розвитку;
• сприяннязасобами регулятивної політики своєчасному розв'язанню суперечностей усоціальній сфері;
• утвердженнядинамізму в механізмі власне управлінської регулятивної діяльності, спрямованоїна розвиток соціального буття, соціальної сфери;
• викорінюванняформ і методів командно-адміністративного, директивного управління;
• децентралізаціясоціальної політики;
• розв'язаннясуперечностей між новими (значною мірою соціально-ринковими) відносинами йпроявами директивного управління, пасивного характеру соціальної політики.
Неодмінноюумовою ефективної реалізації соціальної політики є соціальний моніторинг, щопередбачає систематичний аналіз процесів соціальної сфери, соціального буття,що постійно змінюється і зумовлює зміст соціального регулювання, суб'єктивноїдіяльності суспільства, людини. Суттєвим у соціальній політиці є своєчасневнесення коректив у зміст і форми соціального регулювання процесів розвиткусоціального буття, від яких безпосередньо чи опосередковано залежитьзадоволення соціальних потреб людини й суспільства, соціальна безпекаособистості.
Умовоюоптимізації соціальної політики є глибоке знання її суб'єктами не лишезакономірностей і тенденцій суспільного розвитку, що детермінують процесреалізації особистістю свого соціального потенціалу, а й інших процесівжиттєдіяльності суспільства, які впливають на соціальне становище, добробут,самопочуття людини. Отже, у реалізації соціальної політики необхідномаксимально повно враховувати об'єктивні та суб'єктивні умови, які визначаютьстан розвитку соціальних відносин, а також активно впливати на ці відносини зметою ефективного й оптимального їх функціонування.
Важливимиумовами ефективної реалізації соціальної політики є такі:
• утвердженнядинамічності механізму регулятивної діяльності, спрямованої на збагаченнясоціального потенціалу суспільства;
• пошукїї ефективних способів і форм, усунення невиправданих і малоефективних,насамперед консервативних методів регулювання, що гальмують процес утвердженняцінностей соціального буття;
• відмовавід форм і методів управління, що породжують соціальне відчуження людини.
Усучасних умовах несприятливі тенденції й труднощі в соціальній сфері виникаютьчерез застосування форм і методів директивного управління, спробу наповнитинові форми соціальної політики старим змістом, абсолютизацію її малоефективнихзасобів, недооцінку гнучких та ефективних форм соціального регулювання,самореалізацію особистістю власного соціального потенціалу, недостатнійрозвиток активних складових соціальної політики, переважання в ній пасивнихформ. [2]
Характеристикасоціальної сфери
Соціальнасфера діяльності на регіональному рівні полягає у здійсненні просторовихпроцесів у суспільстві, впровадженні раціональних форм організації життя людейз точки зору умов праці, побуту, відпочинку, розвитку особистості, відновленняжиття, відтворення населення. Ця сфера безпосередньо пов'язана з політикою,економікою, соціологією, демографічними дослідженнями тощо. Питання стосовнорозвитку соціальної сфери як виду економічної діяльності розглядаються виключнов контексті організації життя людей в межах конкретної території,територіальної організації праці.
Доскладу соціальної сфери регіону відносяться установи, що сприяють відтвореннюнаселення, установи охорони здоров'я, соціального захисту населення,організація санаторно-курортного, туристично-готельного обслуговування,фізкультури і спорту. Завдання регіональних установ, що сприяють відтвореннюнаселення — задовольнити потреби людей. Фахівці установ охорони здоров'я,наприклад, вивчають рівень захворюваності людей окремими хворобами, причини, щовпливають на наявність того чи іншого класу хвороб. Наявність населення,фізичний стан людей використовують для визначення потреб у закладах охорониздоров'я, мережі медичних закладів, мережі будинків-інтернатів для пристарілихта інвалідів, санітарно-курортних та інших закладів. На цій основі визначаютьнеобхідну кількість медичного персоналу.
Важливезначення для населення, що проживає на території певного регіону, маєвикористання установ освітньо-культурного та духовного спрямування. Від стануосвіти залежить науковий потенціал суспільства та його розвиток. До закладівосвіти належать загальноосвітні навчальні заклади та вищі навчальні заклади.
Широкасітка закладів культури сприяє духовному зростанню суспільства. До складу цихзакладів входять музичні школи, школи художнього мистецтва, бібліотеки, клуби,театри, музеї тощо.
Середустанов, що задовольняють матеріально-побутові потреби населення, важливе місцезаймають установи житлово-комунального та побутового обслуговування. Від їхроботи, від рівня обслуговування населення залежать соціальні умови життя іпраці людей, загальна культура суспільства. Розвинута організація побутовогообслуговування дає можливість значно скоротити час кожної людини на виконанняпобутових робіт, використати вивільнений час для задоволення культурних потреб,організацію спортивних заходів, туризму тощо.
Змістсоціальної сфери діяльності визначений Конституцією України, враховує інтересияк кожної окремої людини, так і всіх соціальних груп і верств суспільства,створює умови для досягнення нового рівня життя, охорони здоров'я людини,зростання духовного і фізичного потенціалу, забезпечення соціальної захищеностінаселення Конституція України, гарантує необхідні умови для розвитку всіхнацій, відсутність криз і конфліктів між людьми, створення необхіднихсоціально-економічних мов для життя людей. Діяльність у соціальній сферіспрямована також на формування ініціативної творчої особистості, розвитокукраїнської культури і культури національних меншин.
Останнімчасом науковим дослідженням соціальних процесів на регіональному рівніприділяється значна увага. Результати наукових досліджень та узагальненнядосвіду практичної роботи дають можливість для вивчення та узагальненнятенденцій у змінах соціальних процесів, оцінити вплив на ці процеси економічноїтрансформації суспільства, змін у характері виробничих відносин тощо.
Розглядаючисоціальний стан населення, що мешкає на території певного регіону, із системнихпозицій необхідно зауважити, що соціальна сфера розвивається в результатіпослідовного впливу політичних, організаційно-правових та економічних факторів.Узагальнюючи наявність різнопланового впливу можна зауважити, що формуванняперспектив соціального розвитку регіону здійснюється під одночасним впливоморганізаційних (прямих) та економічних (непрямих) методів, які в своїйсукупності визначають зміст вертикальних зв'язків «центр-регіон», атакож зміст горизонтальних зв'язків між окремими територіями, підприємствами,колективами тощо. Завдяки цьому існують сприятливі умови дляаналітико-діагностичної оцінки існуючого стану соціальних відносин, оцінкирівня життя людей, а також для прогностичного, нормативно-цільового визначенняперспектив соціального розвитку.
Соціальніпроцеси на регіональному рівні формуються на основі наявних:
• соціальних зобов'язань тавідповідальності;
• соціальних стандартів та затвердженихнорм;
• соціальних обмежень.
Досоціальних зобов'язань та відповідальності належить встановлення конкретнихобов'язків між громадою та державною владою стосовно нагромадженнянаціонального багатства та його споживання; дотримання раціональнихспіввідношень меж продуктивністю праці та рівнем заробітної плати, впровадженнярізних форм матеріального заохочення до праці, раціонального використанняматеріально-технічних, паливно-енергетичних та природних ресурсів; збереженнянавколишнього природного середовища.
Використаннясоціальних стандартів та затверджених норм передбачає забезпеченняконституційних прав громадян на соціальні умови проживання, працевлаштування,задоволення освітньо-культурних та духовних потреб. Встановлення змісту таобсягу соціальних послуг відповідно до затверджених норм визначає законодавчовизначене задоволення людей певним обсягом соціальних послуг, в тому числітаких, що надаються на пільговій основі.
Соціальніобмеження формуються в залежності від стану економічного розвитку держави тарегіону, передбачають визначення обсягів фінансування впровадження конкретнихвидів соціальних послуг із усіх можливих джерел фінансування.
Важливогозначення набуває прагнення забезпечити однаково якісні умови життя длянаселення незалежно від місця проживання. З цією метою державні органи владипередбачають заходи щодо бюджетного вирівнювання міжрегіональних відмінностей,що стосується рівня працевлаштування людей, розвитку соціальної інфраструктури,впровадження на всій території державних стандартів.
Об'єктивнооцінюючи особливості соціально-економічного розвитку окремих територій,необхідно зауважити, що абсолютно однакового стану якості життя людей на усійтериторії України досягти неможливо. Регіони різняться заприродно-кліматичними, економічними, історичними та іншими умовами, які засвоєю сутністю визначають відмінності та специфічні особливості життя людей наокремих територіях. Не випадково Законом України «Про стимулюваннярозвитку регіонів» (2005 р.) вперше визначено таке поняття, як «депресивнатериторія». Депресивною територією вважається регіон, рівень розвиткуякого є найнижчим серед територій відповідного типу. Згідно із закономдепресивним регіоном вважається регіон серед регіонів подібного типу, у якомупротягом останніх п'яти років був найнижчим показник валової доданої вартостіна одну особу. Щодо регіонів промислового типу, то депресивним вважається той,у якому протягом останніх трьох років є найвищими середні показники рівнябезробіття, найнижча зайнятість у промисловості та обсяг промисловоговиробництва на одну особу та найнижчий рівень середньої заробітної плати.Сільський регіон вважається депресивним, в якому протягом останніх трьох роківє найнижчими щільність сільського населення та природний приріст населення,найнижчими обсяг виробництва сільськогосподарської продукції на одну особу тарівень середньої заробітної плати. Місто обласного значення вважаєтьсядепресивним, у якому протягом останніх трьох років серед міст подібного типу єнайвищим показник рівня безробіття та найнижчим рівень середньої заробітноїплати. Депресивними визначаються території областей, окремих промислових тасільських районів, а також міста обласного значення.
Такимчином, законодавчо визнано існування депресивних території та напрямистимулювання їх розвитку. Стимулювання розвитку регіону розуміють як комплексправових, організаційних, наукових, фінансових та інших заходів, спрямованих надосягнення сталого розвитку регіону на основі поєднання економічних, соціальнихта екологічних інтересів максимально ефективного використання потенціалурегіону в інтересах його жителів.
Оцінкаоб'єктивно існуючих відмінностей у соціальному розвитку регіонів Українирозкривається змістом подальших розділів підручника. Розглядається стан тарозвиток освіти, охорони здоров'я, соціального захисту та соціальногозабезпечення людей, культури, мистецтва, туризму, готельного обслуговування,житлово-комунального господарства. [1]
Станта розвиток освіти
Усучасних умовах освіта набуває особливого значення для нагромадження людиноюпрофесійних знань, навичок, мотивацій, для формування духовності, розуміння тапізнання людиною свого існування. Значно підвищується роль знань, їхнакопичення для виходу на новий рівень інформаційних технологій, докоріннийвилив на соціальну природу людини.
Національнасистема освіти функціонує у чітко визначеному правовому просторі, набуласамобутнього характеру. Правові, організаційні та фінансові засадифункціонування та розвитку освіти в Україні визначаються такими законами: «Проосвіту» (1996 р.), «Про загальну середню освіту» (1999 р.), «Пропрофесійно-технічну освіту» (1998 р.), «Про дошкільну освіту»(2001 р.), «Про позашкільну освіту» (2000 р.).
Системаі структура освіти
Системаосвіти складається із закладів освіти, наукових, науково-методичних іметодичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевихорганів управління освітою та самоврядування в галузі освіти.
Структураосвіти включає: дошкільну освіту, загальну середню освіту, позашкільну освіту,професійно-технічну освіту, вищу освіту, післядипломну освіту, аспірантуру,докторантуру, самоосвіту.
Встановленітакі освітні рівні:
• початкова загальна освіта;
• базова загальна середня освіта;
• повна загальна середня освіта;
• професійно-технічна освіта;
• базова вища освіта;
• повна вища освіта.
Встановленітакож такі освітньо-кваліфікаційні рівні: кваліфікований робітник; молодшийспеціаліст; бакалавр; спеціаліст, магістр.
Дошкільнаосвіта і виховання здійснюються в сім'ї, дошкільних закладах освіти у взаємодіїз сім'єю і забезпечують фізичне, психічне, здоров'я дітей, їх всебічнийрозвиток, набуття життєвого досвіду, вироблення умінь, навичок, необхідних дляподальшого навчання.
Дошкільнимизакладами освіти є: дитячі ясла, дитячі садки, дитячі ясла-садки, сімейні,прогулянкові заклади та заклади комбінованого типів з короткотривалим, денним,цілодобовим перебуванням дітей, а також дитячі садки інтернатного типу тощо.
Загальнасередня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів,здібностей, талантів, трудову підготовку, професійне самовизначення, формуваннязагальнолюдської моралі, засвоєння визначеними суспільними,національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину, суспільствоі виробництво, екологічне виховання, фізичне вдосконалення.
Завданнямзагальної середньої освіти є:
• виховання громадянина України;
• формування особистості учня, розвитокйого здібностей і обдарувань, наукового світогляду;
• виконання вимог державного стандартузагальної середньої освіти, підготовка учнів до подальшої освіти і трудовоїдіяльності;
вихованняв учнів поваги до Конституції України, державних символів України, прав ісвобод людини і громадянина, почуття власної гідності, відповідальності передзаконом за свої дії, свідомого ставлення до обов'язків людини і громадянина;
• реалізація права учнів на вільнеформування політичних і світог-лядових переконань;
• виховання шанобливого ставлення дородини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та рідної мови,національних цінностей;
• виховання свідомого ставлення до свогоздоров'я та здоров'я інших громадян, формування здорового способу життя,збереження фізичного та психічного здоров'я учнів.
Дозагальноосвітніх навчальних закладів належать:
• загальноосвітня школа — загальноосвітнійнавчальний заклад І-Ш ступенів (І ступінь — початкова школа, IIступінь— основна школа, IIIступінь— старша школа, як правило, з профільним спрямуванням навчання);
• спеціалізована школа (школа-інтернат) —загальноосвітній навчальний заклад І—IIIступенівз поглибленим вивченням окремих предметів та курсів;
• гімназія — загальноосвітній навчальнийзаклад II—IIIступенівз поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до профілю;
• ліцей — загальноосвітній навчальнийзаклад IIIступеняфілологічно-філософського та культурно-естетичного профілів;
• загальноосвітня школа-інтернат —загальноосвітній навчальний заклад з частковим або повним утриманням за рахунокдержави дітей, які потребують соціальної допомоги;
• спеціальна загальноосвітня школа(школа-інтернат) — загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребуютькорекції фізичного та розумового розвитку;
• загальноосвітня санаторна школа(школа-інтернат) — загальноосвітній навчальний заклад І-Ш ступенів звідповідним профілем для дітей, які потребують тривалого лікування;
• школа соціальної реабілітації —загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують особливих умоввиховання (створюється окремо для хлопців і дівчат);
• • вечірня (змінна) школа —загальноосвітній навчальний заклад
• ІІ-Ш ступенів для громадян, які не маютьможливості навчатися
• у школах з денною формою навчання.
• До складу системи загальної середньоїшколи також входять такі інші навчальні заклади: позашкільні, міжшкільні тапрофесійно-технічні навчальні заклади, вищі навчальні заклади 1-І! рівнівакредитації.
• Позашкільна освіта та виховання є частиноюструктури освіти і спрямовується на розвиток здібностей, талантів дітей,учнівської та студентської молоді, задоволення їх інтересів, духовних запитів іпотреб.
• До позашкільних закладів освітиналежать: бібліотеки, палаци, будинки, центри, станції дитячої, юнацькоїтворчості, учнівські та студентські клуби, дитячо-юнацькі спортивні школи,школи мистецтв, студії, початкові спеціалізовані мистецькі навчальні заклади,оздоровчі та інші заклади.
• Професійно-технічна освіта забезпечуєздобуття громадянами професії відповідно до їх покликань, інтересів,здібностей, перепідготовку, підвищення їх професійної кваліфікації.Професійно-технічна освіта громадян здійснюється на базі повної загальноїсередньої освіти або базової загальної середньої освіти з наданням можливостіздобувати повну загальну середню освіту.
• До професійно-технічних навчальнихзакладів належать: професійно-технічне училище відповідного профілю, професійнеучилище соціальної реабілітації, вище професійне училище, професійний ліцей,професійно-художнє училище, вище художнє професійно-технічне училище,училище-агрофірма, вище училище-агрофірма, училище завод, центрпрофесійно-технічної освіти; центр підготовки і перепідготовки робітничихкадрів тощо. Випускникові професійно-технічного навчального закладу, якийуспішно пройшов кваліфікаційну атестацію, присвоюється кваліфікація «кваліфікованийробітник» з набутої професії відповідного розряду.
• Професійно-технічні заклади можуть матиденні, вечірні відділення, створювати і входити в різні комплекси, об'єднання.
Вищаосвіта забезпечує фундаментальну, наукову, професійну та практичну підготовку,здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їхпокликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійноїпідготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації.
Вищаосвіта здійснюється на базі повної загальної середньої освіти. До вищихнавчальних закладів освіти (ВНЗ), що здійснюють підготовку молодшихспеціалістів, можуть прийматися особи, які мають базову середню освіту.
Підготовкафахівців у вищих закладах освіти може проводитись з відривом (очна), безвідриву від виробництва (вечірня, заочна), шляхом поєднання цих форм, а зокремих спеціальностей — екстерном.
Довищих навчальних закладів належать технікуми, училища, коледжі, інститути,консерваторії, академії, університети тощо.
Відповіднодо статуту вищих навчальних закладів встановлено чотири рівні акредитації:
I —технікуми, училища та інші прирівняні до них заклади;
II —коледжі та інші прирівняні до них заклади;
III іIV —університети, академії, інститути, консерваторії.
Вишінавчальні заклади здійснюють підготовку фахівців за таки
миосвітніми рівнями:
• неповна вища освіта —освітній^рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальнихякостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми дляздобуття нею кваліфікації за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшогоспеціаліста;
• базова вища освіта— освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість їїінтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і єдостатніми для здобуття нею кваліфікації за освітньо-кваліфікаційним рівнембакалавра;
• повна вища освіта —освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість їїінтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і єдостатніми для здобуття нею кваліфікації за освітньо-кваліфікаційним рівнемспеціаліста або магістра.
Доосвітньо-кваліфікаційних рівнів підготовки фахівців належить молодший спеціаліст,бакалавр, спеціаліст, магістр.
Молодшийспеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основіповної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту, спеціальніуміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівняпрофесійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному видіекономічної діяльності.
Підготовкумолодших спеціалістів забезпечують технікуми, училища, інші вищі навчальнізаклади 1-го рівня акредитації.
Бакалавр— освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повноїзагальної середньої освіти здобула базову вищу освіту, фундаментальні іспеціальні уміння та знання щодо узагальненого об'єкта праці (діяльності),достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійноїдіяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді, економічноїдіяльності.
Підготовкубакалаврів забезпечують коледжі, інші вищі навчальні заклади ІІ-ІVрівнів акредитацій. •!
Спеціаліст—освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основіосвітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальніуміння та знання, достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певногорівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному видіекономічної діяльності.
Магістр— освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основіосвітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра чи спеціаліста здобула повну вищуосвіту, спеціальні уміння та знання, необхідні для виконання управлінськихнауково-дослідних та педагогічних функцій. Це професіонал у виробничій тасоціальній сферах, у сфері науки і освіти.
Підготовкуспеціаліста, магістра забезпечують вища навчальні заклади IIIіIV рівнівакредитацій^
Післядипломнаосвіта (спеціалізація, стажування, клінічнаординатура, підвищення кваліфікації та перепідготовка кадрів) забезпечує одержаннянової кваліфікації, нової спеціальності та професії на основі раніше здобутої узакладі освіти і досвіду практичної роботи, поглиблення професійних знань,умінь за спеціальністю, професією. До закладів післядипломної освіти належать:
• академії, інститути (центри) підвищеннякваліфікації, перепідготовки, вдосконалення, навчально-курсові комбінати;
• підрозділи вищих навчальних закладів (філіали,факультети, відділення та інші);
• професійно-технічні заклади освіти;
• відповідні підрозділи в організаціях тана підприємствах.
Дляздійснення самоосвіти використовують народні університети, лекторії,бібліотеки, центри, клуби, телерадюнавчальні програми, які створюютьсядержавними органами, підприємствами, організаціями тощо.
Станосвіти
Дляоцінки стану освіти використовують сукупність показників, основними з них єтакі:
• кількість закладів освіти, в тому числікількість загальноосвітніх навчальних закладів, вищих навчальних закладів, од.;
• кількість учнів, студентів;
• кількість учнів на 10 000 чол.населення;
• кількість студентів на 10 000 чол.населення;
• показники, що характеризуютьзабезпеченість навчальних закладів педагогічними кадрами;
• показники, що відображаютьматеріально-технічну забезпеченість навчальних закладів;
• економічні показники діяльностінавчальних закладів (витрати на утримання закладів освіти; витрати, пов'язанііз навчанням одного учня, студента; надходження коштів до навчального закладу;напрями витрат, ефективність тощо).
Станта тенденції розвитку освіти в регіональному розрізі розкривається на основіаналізу показників, що характеризують результати роботи загальноосвітніхнавчальних закладів та вищих навчальних закладів І-IVрівнів акредитації.
Заперіод 1990-2002 рр. кількість загальноосвітніх навчальних закладів в Українімайже не змінилася, а кількість учнів зменшилася на 11 %, в окремих регіонах —від 4% до 19 %. Найбільше зменшення кількості учнів спостерігається вДонбаському регіоні — на 19%, В Криму — на 14%
Натериторії Поліського та Подільського регіонів відмічено одночасне зменшеннякількості закладів освіти та кількості учнів. Особливо це стосуєтьсяЧернігівської, Сумської та Вінницької областей. В м. Києві зменшення кількостіучнів на 14% відмічено при одночасному збільшенні на 54% кількості закладівосвіти. Аналогічні тенденції існують в Криму.
Більшчітке уявлення про регіональні зміни у забезпеченості навчальних закладівучнями дає використання показника «кількість учнів на 10 000 чол.населення». За цим показником в кращому стані знаходиться Карпатськийрегіон, де кількість учнів на 10 000 чол. населення перевищує загальнодержавнийрівень на 13,4%, а також Поліський регіон, де перевищення складає 5,8%. Нижчена 13% загальнодержавного рівня значення вказаного показника набуває вДонбаському регіоні та на 11,6 % в м. Києві.
Всистемі загальної середньої освіти здійснюються певні позитивні зміни. Успішнореалізується перехід загальноосвітніх навчальних закладів на 12-річний терміннавчання. Розпочата робота з підготовки нових навчальних закладів на 12-річнийтермін навчання, з підготовки нових навчальних програм для учнів 5-12 класів тавидання відповідних підручників і посібників. Впроваджується системанезалежного тестування навчальних досягнень учнів. Здійснюється оновленняматеріальної бази загальноосвітніх шкіл та комп'ютеризація навчання.
Трансформаціяекономічних відносин у суспільстві суттєво вплинула на зміни в системі вищоїшколи, на структуру та склад вищих навчальних закладів. Тенденції у змінікількості ВНЗ та кількості студентів, що в них навчаються, неоднозначні.Відмічено зменшення протягом 1990-2002 рр. кількості навчальних закладів 1-ІІрівнів акредитації та кількості студентів, що в них навчаються. Одночаснощорічно збільшується кількість навчальних закладів III—IVрівнів акредитації та кількість їх студентів (рис. 5.1).
Сутністьтенденцій, що спрямовані протягом останніх 12-15 років, полягає в наступному.За період, що розглядається, кількість навчальних закладів І-ІІ рівняакредитації в Україні зменшилось на 10%, а кількість їх студентів — на 23 %(табл. 5.2).
Значнезменшення навчальних закладів і студентів відбулося на територіях Степового таДонбаського регіонів: кількість ВНЗ зменшилось на 19%, кількість студентіввідповідно на 33 % та 36%. На території Подільського регіону кількість ВНЗзменшилось на 10 %, а кількість їх студентів — на 16 %.
Запоказником «кількість студентів на 10000 чол. населення» Подільський,Степовий та Донбаський регіони відстають від загальнодержавного рівня, особливоКрим, де цей показник складає тільки 83 студента на 10 000 чол. населення.
Тенденції,що склалися протягом 12-15 років у зміні кількості вищих навчальних закладів III—IVрівнів акредитації та кількості студентів, що в них навчаються, протилежні.Кількість закладів збільшилася в 2,2 рази, а кількість студентів — в 1,9 рази.
Особливоінтенсивно збільшується кількість навчальних закладів в м. Києві (в 3,7 рази)та кількість студентів, що в них навчається (в 2,2 рази). Приблизно вдвічізбільшилась кількість вищих навчальних закладів та їх студентів на територіїінших регіонів.
Визначенітенденції збільшення кількості вищих навчальних закладів Ш-ІУ рівнівакредитації при одночасному зменшенні закладів І—IIрівнівакредитації пояснюється інтенсивним відкриттям поряд з державними приватних,комерційних вищих навчальних закладів. За показником «кількість студентівна 10 000 чол. населення» у навчальних закладів Ш-ІУ рівнів акредитаціїпротягом 1990-2002 рр. відмічено збільшення на 27 %, в той час, коли унавчальних закладах І-ІІ рівнів акредитації значення показника зменшилось на20%. В 2002 р. у вищих навчальних закладах Ш-ІУ рівнів акредитації навчалось в2,9 рази більше студентів порівняно із навчальними закладами І-ІІ рівнівакредитації, що свідчить про наявність сталої нераціональної тенденції урозвитку вищої освіти. Аналогічні співвідношення зберігаються на територіїокремих регіонів.
Економічнийстан установ вищої освіти викликає серйозне занепокоєння. Кризові явища векономіці України негативно впливають на формування бюджетних асигнувань та їхвикористання для утримання вищої школи. Не в повній мірі використовуєтьсяіснуючий інтелектуальний потенціал та матеріальна база існуючих установ освіти,відсутні можливості для оновлення лабораторної бази, зменшуються загальніобсяги фінансування. Залишається надзвичайно низьким авторитет вченого усуспільстві.
Державнівузи поступово перетворюються в комерційні заклади, державне замовлення напідготовку фахівців поступово скорочується, незважаючи на гарантованіКонституцією України права громадян на доступність вищої освіти та безоплатнеїї здобуття на конкурсній основі.
Низькийрівень оплати праці не заохочував молодь після закінчення вищого навчальногозакладу до роботи в освітніх установах, особливо у сільській місцевості. Існуєв школах значна кількість вакансій вчителів. Найгірші справи у Сумській,Кіровоградській, Херсонській областях.
Важливогосоціального значення набуває покращення підготовки лікарів, враховуючи, щоостанні 10-15 років якість підготовки лікарів значно погіршилося. Кафедри іклініки не забезпечені педагогічними кадрами високого професійного рівня,відсутнє сучасне обладнання, бібліотечні фонди спеціальної літератури, умовидля клінічного обстеження хворих. Вимагають вдосконалення навчальні плани,навчальні програми.
Протягомтривалого часу залишаються остаточно невідпрацьовані економічні відносини міжгромадянами країни, установами вищої освіти, підприємствами (організаціями) —споживачами продукції вищих навчальних закладів та державними органами влади.Таке відношення до освіти та до наукових кадрів негнуче призведе до подальшогопоглиблення економічної кризи і відставання від інших країн у всіх сферахсуспільного життя.
Існуютьрізні точки зору відносно доцільної діяльності поряд із державними приватнихвищих навчальних закладів. Підтримка недержавних установ вищої освітиобґрунтовується тим, що держава не може задовольнити потреби суспільства уздобутті вищої освіти, а недержавні навчальні заклади для держави готуютькадри, одночасно створюють робочі місця для професорсько-викладацького складу.
Ґрунтовнийаналіз діяльності приватних вищих навчальних закладів свідчить, що їхіснування, коли не в повній мірі використовується інтелектуальний потенціал таматеріальна база державних установ освіти, не обґрунтовано. Переважна більшістьприватних вузів не забезпечена ні кадрами, ні матеріальною базою. Спрямовуютьсвою діяльність на підготовку головним чином фахівців економіко гуманітарногозмісту: економістів, бухгалтерів, менеджерів, юристів тощо. Немає приватнихустанов освіти, які б готували металургів, механіків, хіміків, технологів,будівельників, агрономів тощо.
Впершу чергу необхідно використати накопичений досвід, інтелектуальні можливості,матеріально-технічну базу, значні резерви вищих навчальних закладів державноїформи власності для підготовки фахівців для всіх галузей економіки. На часі —застосування гнучкої економічної політики та значного покращення у економічномузабезпеченні державних установ освіти, що безперечно приведе до позитивнихрезультатів.
Значнаувага в державі Україні приділяється відродженню професійно-технічної освіти,враховуючи гостру необхідність у забезпеченні народного господарствакваліфікованими робітничими кадрами. В результаті приватизації державнихпідприємств, реструктуризації виробництва було звільнено з роботи значнукількість кваліфікованих фрезерувальників, токарів, електриків, мулярів,робітників інших спеціальностей. Одночасно кількість професійно-технічнихзакладів за останні 10-15 років зменшилася на 30 %. Існує недостатнє танесвоєчасне фінансування закладів професійно-технічної освіти, що негативновпливає на збереження на оновлення матеріально-технічної бази, на організаціюнавчально-виховного процесу та якість підготовки фахівців. Професійно-технічніучилища недостатньо забезпечені засобами навчання, наочними та навчальнимипосібниками, підручниками, комп'ютерною технікою. Недостатньо виділяєтьсякоштів для забезпечення харчування учнів, утримання дітей-сиріт та дітей ізмалозабезпечених сімей. Існує відтік висококваліфікованих викладацьких,досвідчених кадрів ( в т. ч. майстрів виробничого навчання).
Вумовах ринкової трансформації проводиться робота по збереженню мережінавчальних закладів, створення умов для отримання громадянами України вищоїосвіти, приведенню структури підготовки професійних кадрів у відповідність ізпотребами ринку праці. Особлива увага приділяється забезпеченню фахівцяминаукоємних і високотехнологічних підприємств, малого підприємництва та сферипослуг. Передбачено виділення коштів для надання громадянам кредитів дляотримання ними вищої освіти. Виділяються кошти на модернізаціюматеріально-технічної бази, видання підручників і навчально-методичноїлітератури, придбання наочних посібників, новітньої техніки і лабораторногообладнання для навчальних закладів. При навчальних закладах розвиваєтьсянавчальне, дослідницьке, експериментальне та підсобне господарство. Створюютьсятворчі колективи для розробки сучасного покоління підручників, навчальнихпрограм, технічних засобів навчання.
Значнаувага приділяється створенню належних соціальних умов для навчання, дляпроживання працівників навчальних закладів. Запроваджено встановлення середніхпосадових окладів.[1]
Охороназдоров’я
Сучаснийетап переходу до ринкових відносин вимагає усвідомлення суспільством здоров'янаселення, економічної результативності інвестицій у галузь охорони здоров'я.Стан здоров'я громадян і сфери охорони здоров'я відображають рівеньекономічного розвитку країни, спрямованості її соціальної політики. Виступаючиякісною характеристикою трудоресурсного потенціалу України, стан здоров'янароду визначає рівень продуктивності праці в суспільстві та безпосередньовпливає на перспективи соціально-економічного розвитку України. Здорові таосвічені люди здатні виробляти більше товарів і надавати більше послуг, а їхпраця приносить вищі дивіденди. Можливості досягти сталого прогресу в усіхсферах своєї життєдіяльності спроможне тільки таке суспільство, що складаєтьсяз фізично здорових людей. Безконтрольний розвиток негативних процесів, щовизначають демографічну ситуацію в Україні (падіння народжуваності, високасмертність, поширення захворюваності, швидке зниження тривалості життянаселення), може визначити майбутнє існування держави.
Станздоров'я людини визначається спадковістю, іншими суго генетичнимиособливостями, а також великою кількістю різноспрямованих факторів, яківідображають рівень та якість її життя. Здоров'я, захворюваність залежать,таким чином, від способу та умов життя, генетики, біології людини, зовнішньогосередовища, природно-кліматичних умов, рівня та якості медичної допомоги. Настан здоров'я та захворюваності також впливають умови праці та рівень доходівлюдини, рівень інтелектуального розвитку та інші морально-психологічні аспекти.У зв'язку з цим рахують., що здоров'я людей являє собою не тільки суто медичну,але й соціальну категорію.
Станздоров'я визначається кількістю здорових та хворих людей, а також такимпоказником, як «рівень захворюваності». Рівень захворюваностівизначається як частка кількості хворих з уперше в житті встановленим діагнозомвід середньорічної кількості постійного населення.
Рівеньта якість медичного обслуговування залежить від стану сфери відтворенняздоров'я, що здійснює амбулаторне та стаціонарне медичне обслуговування,санітарно-епідеміологічний контроль та інші функції санітарного захисту людей.Установи сфери відтворення здоров'я надають первинну і спеціалізовану, швидку іневідкладну медичну допомогу, оздоровчі послуги тощо.
Виявленнярегіональних відмінностей у стані здоров'я громадян та рівня захворюваностілюдей на окремі види хвороб в залежності від природно-кліматичних, економічнихта соціальних факторів — необхідна умова для визначення стратегічних напрямівполіпшення стану здоров'я людей та покращення діяльності установ сферивідтворення здоров'я.
Длявизначення регіональних особливостей стану здоров'я населення використовуютьпоказники народжуваності та загальної смертності, середньої тривалості життя,стану та причин дитячої смертності, показник інвалідності тощо. Використовуютьтакож показник первинної захворюваності — кількість хворих з впершевстановленим діагнозом протягом року.
Станзахворювання людей на окремі хвороби
Аналізстану захворювання людей свідчить, що протягом тривалого періоду визначилисьосновні види хвороб, до яких належать туберкульоз. ВІЛ/СНІД, серцево-судинні тасудинно-мозкові хвороби, діабет.
Протягомтривалого часу в Україні зберігається загрозлива тенденція зростання захворюваностінаселення на туберкульоз, яка щорічно збільшується майже на 10%. Кількістьхворих на активний туберкульоз з діагнозом, що встановлений вперше в 2002 р.,порівняно з 1990 р. збільшилась в 2,2 рази (табл. 5.4). За визначений період вДонбаському регіоні кількість вперше встановлених хворих на туберкульоззбільшилась в 2,8 рази в Степовому регіоні — в 2,5 рази. Стабільно зростає кількість населення на туберкульоз натериторіях інших регіонів, в т. ч. н м. Києві — в 2 рази.
Для об'єктивної оцінкистану захворюваності використовують такий показник, як «кількість хворих на активний туберкульоз на 100 000населення»
Наведенідані свідчать про складність ситуації на території практично усіх областей. ВПоліському регіоні більше як вдвічі збільшилась кількість вперше встановлениххворих на туберкульоз з розрахунку на 100000 населення на території Волинської,Рівненської, Чернігівської областей; в Степовому регіоні кількість хворихзбільшилась на території Запорізької та Миколаївської областей в 3 рази.Дніпропетровської області — в 2,9 рази. Більше як втричі збільшилась кількістьхворих на туберкульоз за вказаним показником в Харківській Донецькій таЛуганській областях. Високою залишається смертність від туберкульозу.
Загальнакількість хворих на туберкульоз становить близько 700 тис. осіб, що складає 1,4% населення України. У світовій практиці рахується, що коли кількість хворихна. туберкульоз в державі перевищує 1 % чисельності її населення, то кажуть проепідемію. За експертними оцінками фахівців Академії медичних наук Українизахворюваність на туберкульоз перевищує епідемічний поріг в 2,14 рази. Занинішніх темпів зростання захворюваності на туберкульоз прогнозується, що внайближчі 2-3 роки захворюваність на туберкульоз подвоїться.
Догруп населення підвищеного ризику, які відіграють вирішальну роль у поширеннітуберкульозу, відносяться мігранти, особи без певного місця проживання,хронічні хворі на алкоголізм, наркоманію.
Основнимипричинами, що призвели до масштабного поширення туберкульозу в Україні є:
•низький рівень життя та санітарної культури, недостатнє й неякісне харчуваннязначних прошарків населення, зростання кількості бездомних і безробітних;
• недоступність медичної допомоги таліків;
• недоліки в організації та координаціїздійснення протитуберкульозних заходів, а також у роботі органів і закладівохорони здоров'я;
• наявність соціально дезадаптованих групнаселення;
• неефективна робота по оздоровленню відтуберкульозу тваринницьких господарств, продукція яких небезпечна для людей.Існують недоліки в організації та проведенні попередніх і періодичнихпрофілактичних медичних оглядів на туберкульоз:
• недостатнє фінансування як усієї системиохорони здоров'я, так і протитуберкульозних закладів, а також заходів,визначених відповідно Національною та регіональними програмами, що стримуєзапровадження нових методів раннього виявлення хворих на туберкульоз, їхповноцінного лікування;
• занедбана матеріальна база та обладнанняпротитуберкульозних закладів.
Боротьбаз туберкульозом ще не стала одним з пріоритетних напрямів державної політики всоціальній сфері. Не виконуються передбачені програмами протитуберкульознізаходи як у масштабах держави, гак і областях. Занепадають спеціалізованіпротитуберкульозні санаторії, зменшується кількість оздоровлених на їх базіхворих, особливо дітей. За останні 10 років закрито 20 тубдиспансерів,скорочено на 16 тисяч одиниць стаціонарних туберкульозних ліжок, звільненопонад 1000 кадрів-фтизіатрів.
Державнимиорганами влади приймаються рішення, спрямовані на подолання епідеміїтуберкульозу, що створює загрозу для національної безпеки держави. Сформованозаконодавчу базу, необхідну для здійснення профілактичних і протиепідемічнихзаходів з метою недопущення масового поширення захворювань на туберкульоз.Законодавство України про боротьбу із захворюванням на туберкульоз складаєтьсяз Основ законодавства України про охорону здоров'я, законів України «Прозабезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Прозапобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СН1Д) та соціальнийзахист населення», «Про захист населення від інфекційних хвороб»,«Про боротьбу із захворюванням.
Законом»Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз" визначені повноваженняцентральних та регіональних органів виконавчої влади, органів місцевогосамоврядування у сфері боротьби із захворюванням на туберкульоз. Закономвизначена сутність робіт, пов'язаних із своєчасним виявленням хворих натуберкульоз; організацією профілактичних щеплень проти туберкульозу; здійсненняпротитуберкульозних заходів під час оформлення дітей до навчальних, оздоровчихдитячих закладів, прийняття на роботу працівників; організацію лікування тадиспансерний нагляд за хворими на туберкульоз; соціальний захист га умови праціхворих на туберкульоз; права і соціальний захист працівників про титуберкульозних закладів; фінансування протитуберкульозних заходів.
Передбаченозбільшення асигнувань із бюджету та за рахунок надходжень коштів іноземнихкредитів і грантів, спрямування їх на зміцнення матеріально-технічної бази,забезпечення медичним та лабораторним обладнанням і кадрами протитуберкульознихзакладів Протитуберкульозні заклади мають бути обладнані сучаснимрентгенологічним, ендоскопічним, іншим устаткуванням та обладнанням длядіагностики і лікування туберкульозу, визначення чутливості його збудників долікарських засобів.
Плануєтьсярозширення наукових досліджень із питань епідеміології туберкульозу,регіональних особливостей його поширення, міграції резистентних збудників тощо,розробка науково обґрунтованої концепції подолання епідемії туберкульозу вУкраїні з урахуванням соціально-економічних перетворень у суспільстві, основнихнапрямів реформування систем охорони здоров'я та соціального захисту населення,економічної, медичної та соціальної ефективності діяльності протитуберкульозноїслужби тощо. Передбачено збереження мережі та ефективне використання ліжковогофонду протитуберкульозних санаторіїв. Для забезпечення соціального захистухворих на туберкульоз і працівників проти туберкульозних закладівпередбачається підвищення заробітної плати працівникам цих закладів та наданняумов для щорічного оздоровлення, встановлення пільгових тарифів на проїздхворих на туберкульоз до спеціалізованих закладів тощо.
Широкогорозповсюдження набула хвороба ВІЛ/ СПІД. В Україні нараховується біля 7,5 тис.людей ВІЛ-інфікованих. Найбільша кількість хворих зосереджена в Степовомурегіоні — 43,45% загальної кількості, та в Донбаському регіоні — 25-29%.Особливо небезпечна ситуація склалася в Дніпропетровській, де кількістьВІЛ-інфікованих сягає 20-25% від загальної кількості в Україні, Одеській(відповідно 11-12%) та Донецькій (17-24%) областях. Найбільша кількість хворихна СН1Д в Одеській області 27-40% загальної кількості в Україні, вДніпропетровській та Донецькій областях (відповідно 10% і 20%) та в Криму(14%).
Згідноіз прогнозами Українського інституту соціальних досліджень до 2010 рокукількість інфікованих ВІЛ/СШД в Україні може досягти 1,5 мли. осіб. За данимиміжнародних і вітчизняних фахівців кількість ВІЛ-інфікованих громадян становитьмайже 1 % дорослого населення. Найближчим часом кількість випадків захворюванняможе збільшуватися, що вплине на скорочення загальної кількості населення,одночасно зросте навантаження на соціальну сферу, скоротиться кількість робочоїсили, знизиться продуктивність праці, побільшає кількість сиріт.
Крімосновних груп ризику (споживачі ін'єкційних наркотиків і жінки секс-бізнесу),соціологи виділяють такі групи-провідників, через які ВІЛ/СНІД найчастішепотрапляє в маси: клієнти повій, водії-дальнобійники, трудові мігранти і окремігрупи працівників сфери розваг, донори тощо.
Рахується,що ВІЛ/СНІД не тільки медична, а й соціальна проблема.
Зростаютьзахворюваності на серцево-судинні та судинно-мозкові хвороби, що пов'язано зпевними факторами ризику. Вченими встановлено понад 200 таких факторів. Середних: відмова від здорового способу життя (куріння, зловживання алкоголем),незбалансоване харчування (ожиріння, надлишкова вага, високий рівеньхолестерину в крові), неуважне ставлення до свого здоров'я (підвищений тиск,нервові стреси, несвоєчасне звертання до лікарів). Врахування цих факторів убагатих країнах Європи та світу дали змогу знизити захворюваність та смертністьнаселення від серцево-судинних та серцево-мозкових хвороб на 60-80%.
ВУкраїні значна кількість населення (понад 2,6 млн. осіб) мають статуспостраждалих внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС, вимагають пильноїуваги та медичного обслуговування. Найбільша кількість таких людей (біля 2 млн.осіб) проживає на території Поліського регіону. В їх складі: ліквідаторинаслідків аварії, потерпілі від Чорнобильської катастрофи, в тому числі діти.Інформація про кількість людей, що мають статус постраждалих внаслідоккатастрофи на Чорнобильській АЕС і в 2005 р. проживали на територіях окремихобластей наведена в табл. 5.7. та на рис. 5.2.
Ліквідаториаварії, потерпілі від Чорнобильської катастрофи дорослі та діти потребуютьпостійної медичної допомоги. Особливо небезпечним є поширення дитячоїзахворюваності в результаті нездатності забезпечити дітей та підлітків протягомроку якісним медичним обслуговуванням. У жодній країні світу не проживаєстільки дітей, які зазнали шкідливого впливу радіації внаслідок найбільшої вісторії людства техногенної катастрофи — Чорнобильської. Сьогодні в Україніналічується понад мільйон неповнолітніх, що мають статус постраждалих і зазаконом отримують від держави соціальну допомогу. Тенденція до погіршенняздоров'я дітей простежується щороку. Якщо на початок 90-х років здоровими визнавалися60% неповнолітніх, то у 1993-му — тільки 31 %, а у 2001 р. цей показник неперевищував 24%. Наслідки катастрофи істотно вплинули на імунну систему та іншіжиттєво важливі органи дитячого організму. Значно зросла дитяча захворюваністьна новоутворення. Найбільша кількість неповнолітніх, що зазнала впливу відрадіоактивного забруднення проживають в Київській, Житомирській, Рівненській,Волинській, Черкаській, Вінницькій, Чернігівській областях та місті Києві.
ЗакономУкраїни «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждаливнаслідок Чорнобильської катастрофи» визначено права і гарантії, якінадаються постраждалим неповнолітнім, що свідчить про важливість розв'язанняпроблем соціального захисту неповнолітніх цієї категорії.
Лікування,медична та психологічна реабілітація дітей — пріоритетні напрями діяльності,пов'язаної з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи. Серед іншихзаходів великого державного значення набуває літнє оздоровлення, використанняунікальних курортів Криму і а Карпат дає змогу надати дитині можливістьпоновити сили перед новим навчальним роком, покращити стан здоров'я. Щорічновиділяються значні суми коштів для виконання передбачених законом заходів щодозахисту та реабілітації дітей. Утім, бюджетних коштів не вистачає назабезпечення щорічного оздоровлення хворих, створення закладів психологічноїреабілітації, надання інших передбачених законом пільг.
Важливезначення для покращення здоров'я людей, зменшення рівня захворюваності маєправильне раціональне харчування. Академією медичних наук України розробленаконцепція державної програми раціонального харчування населення. Досвідпоказав, що впровадження і практична реалізація концепції здатні привести дозменшення природжених дефектів більш як на 80%. Такі заходи є серйозноюпрофілактикою пікою серцево-судинних захворювань, дитячих інфекційних та хворобшлунково-кишкового тракту. Впровадження програми раціонального харчуванняпередбачає визначення певного рівня дефіциту продуктів за допомогоюсоціологічних та наукових досліджень, економічну обґрунтованість заходівподолання цього дефіциту, а також підготовку та організацію виробництвависокоякісних домішок до продуктів.
Оцінкастану закладів охорони здоров'я
Станзакладів охорони здоров'я оцінюється використанням такпоказників:кількість лікарняних закладів; кількість лікарняних ліжок кількість лікарських амбулаторно-поліклінічнихзакладів; кількість пі пропускна здатність амбулаторно-поліклінічних закладів;кількість станцій швидкої медичної допомоги; кількість стоматологічнихполіклінік кількість будинків-інтернатів для пристарілих та інвалідів тощо.Крім того, для більш ґрунтовного аналізу стану закладів охорони здоров'явикористовують такі питомі показники., як кількість лікарняних заклади на 10000 чоловік населення, кількість лікарняних ліжок на 10 000 чоловік населення.До основних економічних показників належать обсяг фінансування діяльностізакладів охорони здоров'я (грн.), обсяг платних послуг (грн.), витрати наутримання лікарняних закладів (три.) тощо.
Ресурснийпотенціал ланок системи охорони здоров'я визначається потужністю наявноїматеріально-технічної бази, її окремих закладі з. обсягами та структуроюкадрового забезпечення. Важливо знати кількість та потужністьамбулаторно-поліклінічних закладів, лікарень, фельдшерсько-акушерських пунктів,стан мережі закладів охорони здоров'я матері і дитини, будинків-інтернатів длялюдей похилого віку та інвалідів, об'єктів рекреаційного комплексу.
Дляоцінки забезпеченості лікувальних закладів лікарями використовують такіпоказники: загальна кількість лікарів усіх спеціальностей та кількість лікарівна 10 000 чоловік населення. До загальної кількості лікарів включають всіхлікарів з вищою медичною освітою на кінець року, які зайняті у лікувальних,санаторно-курортних, санітарних закладах, закладах соціального захисту, освіти,науково-дослідних інститутах тощо.
Улікувальних закладах задіяна значна кількість лікарів. Кількість лікарів на 10000 населення за період з 1990 р. по 2002 р. збільшилась на 7 %, по окремихрегіонах відмічено більш інтенсивне збільшення цих фахівців: на територіїПоліського та Подільського регіонів — на 14%, Карпатського — на 11 %. Натериторії окремих областей кількість лікарів значно збільшилась, наприклад, вРівненській області — на 22%, Житомирській — на 18,5%, Хмельницькій — на 19%,Полтавській — на 22 %, Херсонській — на 50%, Чернівецькій — 20%.
Одночасноза останній період зменшилась на 20 % кількість лікувальних закладів, щонадають амбулаторно-поліклінічну допомогу населенню, до складу яких входять всімедичні заклади, що ведуть амбулаторний прийом (поліклініки, амбулаторії,диспансери, лікарські пункти охорони здоров'я тощо). Складна ситуація,наприклад, склалася на Донеччині, де за останні 10 років вугільна галузьвтратила 20 санаторіїв-профілакторіїв, 56 баз відпочинку й пансіонатів.
Соціальнийзахист та соціальне забезпечення людей
ВідповідноКонституції України створюються умови для досягнення високого матеріальногодобробуту громадян, запровадження дієвої системи соціального захисту усіхчленів суспільства, для вільного та всебічного розвитку, для самореалізаціїможливостей кожної людини.
Увсіх європейських державах запроваджені певні принципи і правила соціальногозахисту громадян, що забезпечує соціальну стабільність у державі. На соціальнийзахист витрачається 28% ВВП, а разом із пенсіями і медичним обслуговуванням —більше як 32%.
Відреалізації заходів соціально-економічного змісту залежить створення соціальноорієнтованої економіки. Для цього виділяються значні кошти, хоча їх обсягобмежений, не достатній для забезпечення високого рівня соціальних потребнаселення. Створення умов для соціального захисту та соціального забезпеченнялюдей сприяє прийняття Верховною Радою України низки законів, які визначаютьрівень стандартів та гарантій, формують систему соціальної безпеки для всіхгромадян.
ЗакономУкраїни «Про соціальні послуги» (2003 р.) визначений склад соціальнихпослуг, до яких відносять надання соціальних послуг особам, які перебувають ускладних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги. Це такі життєвіобставини, за яких особа набуває права на отримання соціальних послуг:інвалідність, часткова втрата рухової активності у зв'язку зі старістю абостаном здоров'я, самотність, сирітство, безпритульність, відсутність житла абороботи, насильство, зневажливе ставлення та негативні стосунки в сім'ї,малозабезпеченість, психологічний чи психічний розлад, стихійне лихо,катастрофа.
Доосновних форм надання соціальних послуг відносять матеріальну допомогу тасоціальне обслуговування.
Матеріальнадопомога надається у вигляді грошової або натуральної допомоги: харчовихпродуктів, засобів санітарії і особистої гігієни, засобів догляду за дітьми,одягу взуття та інших предметів першої потреби, палива, а також технічних ідопоміжних засобів реабілітації.
Соціальнеобслуговування здійснюється шляхом надання соціальних послуг: за місцемпроживання особи (вдома); у стаціонарних інтернатних установах та закладах; уреабілітаційних установах та закладах; в установах та закладах денногоперебування; в установах та закладах тимчасового або постійного перебування; втериторіальних центрах соціального обслуговування; в інших закладах соціальноїпідтримки (догляду).
Конкретнимивидами соціальних послуг можуть бути: • соціально-побутові послуги —забезпечення харчовими продуктами, транспортними послугами, виклик лікаря,придбання та доставка медикаментів.
Посилюючисоціальне спрямування економічних реформ, Україна як демократична правовадержава переконливо підтверджує свою відданість європейському вибору тазагальнолюдським цінностям, забезпеченню конституційних прав і свобод громадян,досягненню взаєморозуміння, злагоди в суспільстві. Це є одним із основнихзавдань соціальної політики.
Поліпшенняякісних показників вітчизняної економіки та стабільна політична ситуація вдержаві впродовж останніх років створили надійний базис для вдосконаленнясистеми соціального захисту населення та поліпшення його добробуту.
Зутвердженням незалежності постали надзвичайно важливі завдання — перехід досоціально орієнтованої ринкової економіки, реформування системи соціальногозабезпечення, розроблення нової комплексної нормативно-правової бази у сферісоціально-трудових відносин, ринку праці, пенсійного забезпечення. Важливимкроком з формування нових засад соціального захисту стало схвалення у грудні1993 р. Верховною Радою України Концепції соціального забезпечення населення —першої масштабної національної програми у цій сфері. Вона окреслила гарантіїщодо захисту інтересів громадян, які мають право на пенсію, отримання послуг,матеріальне забезпечення на випадок безробіття, втрати працездатності,підтримку рівня доходів у зв'язку з інфляцією, соціальну допомогу сім'ям здітьми, малозабезпеченим родинам, інвалідам, у разі втрати годувальника, атакож у старості та інших випадках, передбачених законодавством.
Враховуючинові соціально-економічні реалії, Концепція передбачила перерозподілвідповідальності за соціальне забезпечення між роботодавцями, державою іпрацівниками, окреслила напрями розвитку соціального страхування та розробленнянових законодавчих актів про працю, захист прав працюючих на безпечні таздорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Переломниметапом утвердження нашої державності, розбудови соціальної сфери сталоприйняття у 1996 р. Конституції України. Відповідно до норм Основного ЗаконуУкраїни запроваджуються державні соціальні стандарти і соціальні нормативи.
Назаконодавчому рівні щорічно визначається прожитковий мінімум для різнихсоціальних категорій громадян, здійснюються кроки з наближення розмірів пенсійта мінімальної заробітної плати до цього основного державного соціальногостандарту.
Згідноз Основними напрямами соціальної політики на 1997—2000 рр., затвердженимиУказом Президента України, оновлюється і виходить з кризи соціальна сфера,активізувалися зусилля органів влади і місцевого самоврядування спрямовані назабезпечення прав громадян на одержання винагороди за працю, соціальних виплат,безпечні умови праці, на відпочинок, освіту, житло, охорону здоров'я.
Відповіднодо статті 46 Основного Закону право громадян на соціальний захист гарантуєтьсядержавним соціальним страхуванням. На виконання цих конституційних положеньзапочатковано національну систему соціального страхування населення. У 2001 р.відбувся перехід від системи соціальної допомоги до системизагальнообов'язкового соціального страхування. Для цього була сформовананормативно-правова база: підготовлені зміни до 22 законів України, розробленопонад 20 нормативно-правових актів, а також проведена робота з реорганізаціїстрахових фондів соціального страхування від нещасних випадків на виробництвіта професійних захворювань, загальнообов'язкового державного страхування навипадок безробіття та соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.На сучасному етапі відбувається активне реформування цієї системи, що дозволилозабезпечити 100-відсоткове фінансування поточних виплат потерпілим навиробництві. Згідно з ринковими умовами вже діє загальнообов'язкове державнесоціальне страхування на випадок безробіття, від нещасного випадку навиробництві, тимчасової непрацездатності, тобто три з п'яти видів страхування.
Зпіднесенням економіки з'явилася можливість збільшення розміру та диференціаціїтрудових пенсій залежно від стажу роботи та заробітної плати працівника,посилення фінансової стабільності пенсійної системи. Іншими словами, з'явиласяможливість забезпечити нові підходи до пенсійної системи, передбачені квітневим1998 р. Указом «Про Основні напрями реформування пенсійного забезпечення вУкраїні», яким Президент України окреслив стратегію та етапи подальшогоздійснення цієї важливої для суспільства реформи, покликаної сприяти піднесеннюдобробуту людей похилого віку.
Спільнимизусиллями центральних і місцевих органів влади у 2000 р. погашенозаборгованість з виплати пенсій, що позитивно вплинуло на усунення негативнихсоціальних чинників і прискорення процесу реформування пенсійного забезпечення.
Започаткованау 2000 р. позитивна економічна динаміка зумовила зростання доходів Пенсійногофонду. Це дало можливість у 2001—2002 рр. поетапно підвищити середній розмірпенсії на 58%, збільшити співвідношення середньої пенсії до середньоїзаробітної плати, яке за минулий рік становило 36% (у Росії — близько 25%),забезпечити подолання спаду рівня життя людей похилого віку.
Підвищенорозміри пенсій шахтарям та працівникам, які вивільняються у зв'язку з закриттямЧорнобильської станції. Здійснено заходи щодо підвищення пенсій інвалідам ізчисла військовослужбовців рядового складу та особам, інвалідність якихпов'язана з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській ЛЕС.
Активноформується єдина інформаційна система соціального страхування, у тому числіперсоніфікованого обліку пенсійних внесків. Майже 12 млн. осіб уже одержали «Свідоцтвопро загальнообов'язкове державне соціальне страхування», що допоможе уперспективі визначати трудовий внесок кожного у пенсійне забезпечення.Втілюються заходи щодо раціонального і цільового використання коштів.[3]
Молодіжнасоціальна політика
Сутністьнапрямів практичної діяльності органів виконавчої влади та органів місцевогосамоврядування стосовно впровадження заходів у сфері молодіжної політикивизначаються Законом України «Про сприяння соціальному становленню тарозвитку молоді в Україні».
ВУкраїні стає необхідним реалізація державної молодіжної політики, яка визначаєнапрям діяльності державних органів виконавчої влади та органів місцевогосамоврядування в інтересах молодої людини, суспільства, держави з врахуваннямекономічного, соціального, історичного та культурного розвитку країни, а такожсвітового досвіду.
Останнімчасом продовжують поглиблюватися негативні тенденції у сфері освіти, охорониздоров'я, професійної підготовки, працевлаштування та соціального захистумолоді.
Длязабезпечення прав молодих громадян в рамках правової бази державної молодіжноїполітики, практичної діяльності органів державної влади та місцевогосамоврядування необхідно вирішити такі питання:
• забезпечити працевлаштування молоді,створити умови для ефективного розвитку молодіжного підприємництва, формуваннябізнес-центрів, молодіжних центрів праці;
• поліпшити матеріальне становищестудентів; забезпечити надання протягом року пільг на проїзд у транспорті длястудентів та учнів очної форми навчання; забезпечити першочерговепрацевлаштування та виділення житла випускникам з числа студентів-сиріт,студентів, які залишились без піклування батьків та студентів-інвалідів;створити умови для оздоровлення студентів-сиріт, студентів-інвалідів, студентівз малозабезпечених сімей; вирішити питання щодо надання пільговихдовгострокових кредитів найменш соціально захищеним категоріям молоді наотримання вищої освіти; залучити підприємства різних форм власності для наданняпільгових послуг студентам на транспорті, в громадському харчуванні,культурних, освітніх, житлово-комунальних закладах та розвитку молодіжноготуризму; здійснити заходи щодо сприяння соціальному становленню молодих тастудентських сімей, надання їм відповідної соціально-консультативної, адресної,речової допомоги; надання можливостей для оздоровлення малозабезпечених,багатодітних молодих і студентських сімей; забезпечити першочерговепрацевлаштування випускників з числа студентських подружжів в межах одногонаселеного пункту тощо;
• сприяти наданню довгострокових пільговихкредитів молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво житла;
• забезпечити комплексну допомогу молодимлюдям, які проживають в сільськогосподарських регіонах, малонаселенихмісцевостях та малих містах;
• розробити механізм підтримки тазаохочення молодих науковців, забезпечити умови для реалізації їх потенціалу.Сприяти творчому розвитку молоді, створенню мережі інформаційнихінтернетцентрів, клубів за інтересами тощо;
• для оздоровлення молодих людей, розвиткумолодіжного туризму здійснити заходи щодо створення мережі молодіжних тадитячих таборів відпочинку, розробити механізм пільгового використанняоздоровчих закладів у літній період;
• забезпечити розповсюдження засобамимасової інформації культурно-просвітницьких, виховних теле- і радіопрограм длясім'ї, дітей та молоді, що сприятимуть пропаганді національних,загальнолюдських духовних та моральних цінностей;
• сприяти організації діяльності мережідержавних та громадських закладів соціальною призначення для надання соціальноїдопомоги, соціальних послуг, соціальної профілактики та реабілітації молоді,дітей, жінок та різних категорій сімей;
• забезпечили фінансування молодіжнихпрограм з урахуванням їх ефективності, спрямованих на соціальну підтримкумолоді, дітей, сім'ї та жінок, а також проектів молодіжних громадськихорганізацій.
Соціальнийзахист дитинства та заходи щодо запобігання безпритульності
Складовоючастиною законодавства про охорону дитинства є Закон України «Прозабезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт тадітей, позбавлених батьківського піклування» (2005 р.), що визначаєправові, організаційні, соціальні засади та гарантії державної підтримкидітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківською піклування. Законом визначенасутність державної політики щодо соціального захисту дітей-сиріт та дітей,позбавлених батьківського піклування. Це — створення умов для реалізації правакожної дитини на виховання в сім'ї; виховання та утримання дітей за принципомродинності; сприяння усиновленню дітей; захист майнових, житлових та інших правта інтересів таких дітей; створення належних умов для їх фізичного,інтелектуального і духовного розвитку, підготовки дітей до самостійного життя;створення умов для надання психологічної, медичної та педагогічної допомоги;забезпечення вільним вибором сфери професійної діяльності, яка б оптимальновідповідала погребам та бажанням особистості цих дітей та запитам ринку праці;належне матеріально-технічне забезпечення незалежно від форми влаштування таутримання таких дітей тощо;
Державаздійснює повне забезпечення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківськогопіклування. Допомога та утримання таких дітей не можуть бути нижчими завстановлені мінімальні стандарти, що забезпечують кожній дитині рівень життя,необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального та соціальногорозвитку на рівні, не нижчому за встановлений прожитковий мінімум для такихосіб.
Правона повне державне забезпечення в навчальних закладах мають діти-сироти та діти,позбавлені батьківською піклування, віком до вісімнадцяти років та особи зчисла дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, припродовженні навчання -— до двадцяти трьох років.
Особаміз числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківською піклування, які навчаються,крім повното державного забезпечення виплачується стипендія в розмірі, який на50% перевищує розмір стипендії у відповідному навчальному закладі, а такожвиплачується і 00% заробітної плати, яка нарахована в період виробничогонавчання та виробничої практики. Крім тою їм виплачується допомога на придбаннянавчальної літератури, одягу, взуття.
Державнісоціальні стандарти, нормативи забезпечення є однаковими для всіх дітей-сирітта дітей, позбавлених банківського піклування, незалежно від форми їхвлаштування та у гримання.
Основнимипричинами виникнення безпритульних дітей, як прошарку суспільства, є низкаекономічних та соціальних факторів, серед яких: " соціальне розшаруваннясуспільства; " зниження доходів і рівня життя населення;
• бідність більшої частини населення;
• безробіття;
• зниження ролі і статусу сім'ї як вагомоюсоціального інституту.
• недостатня ефективність в роботінавчальних закладів;
"відсутність можливостей для реалізації конституційних прав громадян.
Недостатньоювважається робота місцевих органів влади, органів місцевого самоврядування щодозапобігання дитячій безпритульності. Труднощі у вирішенні проблемибезпритульності дітей посилюють демографічну небезпеку, провокує їїдовгострокові негативні наслідки, створюючи загрозу безпеці держави в цілому.
Заходи,що здійснюються органами державної влади та органами місцевого самоврядування,включають виконання робіт, спрямованих на покращення роботи з безпритульнимидітьми. Важливе значення має посилення відповідальності батьків або осіб, що їхзамінюють, посадових осіб за неналежне виховання дітей, порушення їх прав,жорстоке поводження з ними. Забезпечується економічне стимулювання суб'єктівпідприємницької діяльності, які надають благодійну допомогу закладам длядітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, для вирішенняпитань дитячої безпритульності. Вживаються заходи щодо збереження і розвиткувідповідно до потреб регіону діючої мережі шкіл-інтернатів, забезпеченняфінансуванням їх діяльності; забезпечення безплатного або на пільгових умовахдоступу дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, докористування культурно-навчальними закладами, занять у спортивних закладах.Виникає потреба у вдосконаленні діяльності комп'ютерних клубів, ігрових залів,інтернет-кафе. Важливим є здійснення організаційних заходів ішло щорічногоповноцінного оздоровлення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківськогопіклування.
Службиу справах неповнолітніх, центри соціальних служб для сім'ї, дітей і молоді,підрозділи кримінальної міліції у справах неповнолітніх мають бути в повномуобсязі забезпечені кадрами, матеріально-технічними засобами для їх діяльності.Потребує вдосконалення система підготовки та перепідготовки фахівців —педагогів, психологів, соціологів, юристів, медичних працівників і працівниківорганів внутрішніх справ для роботи в органах і службах у справах неповнолітніхі спеціальних установах для неповнолітніх.
Приформуванні місцевих бюджетів щорічно необхідно передбачати фінансові ресурсидля створення, утримання, розвитку закладів соціального захисту для дітей, утому числі притулків для неповнолітніх, центрів соціально-психологічноїреабілітації дітей, центрів медико-соціальної реабілітації неповнолітніх, атакож фінансування соціальних програм і заходів щодо соціального і правовогозахисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
Висновок
Питаннящодо належного рівня державного фінансування соціальної політики протягомтривалого часу залишається спірним, як в розвинених, так і в бідних країнах.Ілюзії «держави загального добробуту» з максимальним рівнемдержавного забезпечення соціальних програм останнім часом замінюютьсяпрагматичною концепцією неспроможності навіть найбагатшого бюджету задовольнитивсі соціальні проблеми без загрози виникнення кризових тенденцій в економіці.Іноді дивно виглядають прагнення розвинених країн скорочувати соціальнівитрати, встановлювати оптимальні норми соціального забезпечення тароздержавлювати соціальну сферу. Проте, скорочення соціальних програм єпрагненням уникнути зловживань з боку реципієнтів державних соціальних послуг,але у жодному разі — наміром порушити соціальні права громадян, ключовим з якихє стандарт достатнього рівня життя.
Міжнароднийдосвід соціальної політики передбачає достатньо обмежене застосування такогоінструменту соціальної політики, як бюджетне фінансування соціальних програм.Це особливо стосується житлової політики, медичного забезпечення та пенсійнихпрограм. Використання страхових фондів є одним із найоптимальніших шляхівналежного фінансування цих галузей. Крім того, поширюється тенденція пошукуальтернативного державному підтримання соціальних служб. Зокрема, в країнах ірозвиненою економікою неприбуткові недержавні організації, які надають послугисоціально вразливим категоріям населення — залишили поза конкуренцією державніслужби за критерієм ціна/якість. Також приділяється належна увага розвиткуальтернативним недержавним формам фінансування соціальних програм. Спектрінструментів соціальної політики постійно розширюється, і зменшення соціальногонавантаження на державний бюджет не означає погіршення базових соціальнихстандартів — адекватного прожиткового мінімуму, платоспроможного рівнямінімальне! зарплати та ін.
Оцінюватирівень забезпеченості соціальної політики в Україні і просто, і складно.Просто, тому що за роки незалежності держава не може забезпечити підтвердженнясвого конституційного статусу як соціальної. Практично все соціальнезаконодавство має декларативний, а не нормативний характер. Норми соціальногозахисту не виконуються, бо не можуть бути дотримані через неспроможністьвітчизняної економіки наповнити бюджетні програми. З іншого боку, вкороткотерміновій перспективі певні зрушення відбуваються і соціальні стандартипоступово підтягуються до задекларованих. Повільно, але все ж проводитьсяреформування соціальної політики в бік роздержавлення соціальних програм,запровадження соціального страхування. Бюджет продовжує залишатись«несоціальним».
ВОсновних напрямах бюджетної політики на 2003 рік окреслений чіткий вектор назбільшення долі соціальних витрат у загальних витратах Державного бюджету на2003 рік. Визначаються гарантії збалансованості бюджету та його виконання.Відповідно до цих положень спробуємо проаналізувати бюджетні витрати стосовно основнихгалузей соціальної політики.[4]
Списоклітератури
1) Е.А. Зінь «Регіональна економіка»
2) В.А. Скуратівський, О.М. Палій «Основисоціальної політики»
3) Україна за роки незалежності 1991 – 2003Видання п’яте, перероблене тадоповнене
4) Часопис Парламент №3/2002