Вступ
Злочин, як ібудь-яка інша поведінка людини, є наслідком взаємодії з суспільством, причому,як правило, мається на увазі конкретне мікросередовище, під впливом якогоскладаються її соціальні позиції, моральні цінності, відбуваються становлення ірозвиток її особистості. Висвітлення проблеми ефективної протидії такомунегативному соціальному явищу, як злочинність, пов’язано з вирішенням низкипитань, серед яких особистісний фактор є одним з найважливіших. Негаразди всистемі «особистість – суспільство» можуть мати різний ступінь конфліктності,найбільш небезпечним з яких є вчинення злочину. Джерела і засоби усуненняпротиріч у наведеній системі цікавлять як науковців-фахівців (від філософії досоціології і кримінології), так і широкі прошарки населення протягом усьогоіснування людства.
Життя будь-якогосуспільства характеризується наявністю відхилень. Відхилення, або, як вониназиваються науково, девіації, присутні в кожній соціальній системі. Томувміння виявляти їх причини, знаходити шляхи подолання їх негативних форм повиннобути властивим кожній людині. Визначення причин девіації, їх форм і наслідків єважливим для виявлення сутності і причин такого суспільно-негативного явища якзлочинність.
Ще нещодавнотермін «відхилення» був пов'язаний із кримінальними явищами – злочинами,алкоголізмом, наркоманією, проституцією тощо. Вони майже всюди вважаютьсявідхиленням від існуючих соціальних норм. У зв’язку із цим виникає запитання:що являє собою девіація? Вияснити причини, умови і фактори, які детермінують цесоціальне явище, стало першочерговою задачею. Її розгляд передбачає пошуквідповідей на ряд фундаментальних запитань, серед яких питання про сутністькатегорії «норма» (соціальна) і про відхилення від неї. Соціальна нормазнаходить своє втілення у законах, традиціях, звичаях – у всьому тому, що сталозвичкою, увійшло в побут, в образ життя більшості населення, підтримуєтьсясуспільною думкою, грає роль «природного регулятора» суспільних іміжособистісних відносин. Саме тому майже будь-яке відхилення можна розглядатияк відхилення від соціальної норми. Девіантна поведінка значної частини населеннястворює небезпечні для країни руйнівні тенденції девіантної поведінки. Томуактуальним на сьогодні залишається визначення взаємозв’язку соціальних девіаційі злочинності. Тобто, виявлення, яке саме місце займає злочинність серед іншихформ відхиленої поведінки та яким чином впливають негативні прояви девіантноїповедінки на зміну показників злочинності.
Науковою основоюпри написанні даної роботи стали праці відомих вітчизняних та зарубіжнихвчених.
Роботаскладається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаноїлітератури.
У розділі 1розглядаються: історія дослідження різними науковцями соціальних девіацій,висвітлюється поняття девіантної поведінки та її види, детально розкриваютьсяформи девіації.
У розділі 2 визначаєтьсязлочинність як крайня форма відхиленої поведінки, дається поняття делінквентноїповедінки, розглядається співвідношення делінквентної та злочинної поведінки, атакож висвітлюються основні теорії злочинності.
У розділі 3наводяться причини виникнення девіантної поведінки і злочинності, визначаютьсявзаємозв’язок і взаємовплив соціальних девіацій і злочинності.
1. Поняття та форми соціальних девіацій
1.1 Історія дослідження соціальних девіацій
Вивчення девіантноїповедінки в наукових розробках здійснювалося двома шляхами. По-перше, в надрахтрадиційних наук з середини XIX ст… визрівало соціологічне осмисленнясоціальних реалій: соціологічна школа кримінального права, соціологічнаспрямованість у вивченні алкоголізму і наркотизму, суїциїдальної поведінки іпроституції. Інтенсивно проводилися емпіричні дослідження із застосуванням різноманітнихметодів. По-друге, у кінці 60-х – на початку 70-х рр. ХХ ст. з’явилися перші науковіпраці, які заклали основу формування теорії девіантної поведінки з точки зорусоціології.
У дореволюційнийперіод здійснюються спроби емпіричного дослідження окремих видів соціальнихвідхилень: зв’язку алкоголізму і злочинності була присвячена працяП.І.Григор’єва (1900), здійснюються дослідження проституції (праціН.Дубошинського, П.Обозненко, В.Тарновського)[1],дослідження наркотизму С.Моравицького (1885) та Г.Гребенькіна (1876). У 1899р.вийшла книга Н.К.Реймера «Отрути цивілізації», яка присвячена історіїнаркотиків і алкоголю. Відбувалася концептуалізація і класифікація вживанняалкоголю та наркотичних речовин.
Першими працями,які торкаються злочинності, вважаються праця «Про законоположення» А.Н.Радищева(1802), в якій дається аналіз кримінально-статистичних даних, висловлюютьсясудження про причини злочинності, обґрунтовується необхідність її вивчення, атакож доповідь К.Германа (1823), яка є результатом першого емпіричногодослідження не тільки самогубств, але й злочинів – вбивств. У цей час значнакількість вчених досліджують феномен злочинності та розглядають її з точки зорутого, що джерелом злочинності виступає не тільки особа злочинця, але й саме суспільство(статті М.В.Духовського (1872), І.Я.Фойницького (1898).
Післяреволюційнийперіод складається з двох відносно самостійних етапів. Перший – з жовтня 1917р. до початку 30-х рр., коли, з одного боку, продовжувалося вивчення окремихвидів девіантної поведінки в руслі дожовтневих досліджень, а з іншої – масштабиі можливості такої роботи скорочувалися, доки вона не була заборонена de jureабо de facto. Другий етап – з початку 60-х рр., коли за часів «хрущовськоївідлиги» почалося відродження соціологічної та кримінологічної думки.
В цей часведуться широкі дослідження самогубств. Була видана праця «Самогубства в СРСР у1922-1925рр.» під редакцією М.Н.Гернета[2],в якій проводиться аналіз самогубств по соціально-демографічному складусуїцидентів, мотивам і способам самогубств, а також вперше про суїциїдальніспроби, що передують самогубству, днях, годинах і місцях здійсненнясамогубства. Актуальним залишається розробка теми алкоголізму (Є.Дейчман«Алкоголізм у сучасному селі», 1929р.). У працях М.Н. Гернета аналізувалисястатистичні дані про вжиток алкоголю, злочини, пов'язані з ним, про«таємне винокуріння» і боротьбу з ним, а також підкреслюваласянеефективність заборонних заходів. У 60-ті рр. цій тематиці присвяченіфундаментальні праці Г.Г.Заіграєва[3],Б.М.Левіна[4],П.І.Сидорова.
Щодо наркотизму,– то в цей період дослідження мали або суто медичний характер (В.В.Бориневич,Я.Г.Голанд), або – юридичний, і розглядали різного роду справи з наркотиками,що мали каратись (М.Ф.Орлов). І лише пізніше тема наркотизму займає міцне місцев дослідницькій діяльності медиків, психологів, юристів, соціологів,кримінологів (Е.А. Бабаян, Т.А. Боголюбова, А.А. Габіані, М.Х.Гонопольський іін.). Важливе місце серед них займає книга А.А.Габіані «Наркотизм», видана у1977р.[5]
У рокирадянської влади злочинність і окремі її види були проявом соціальнихвідхилень, які найбільш вивчались. У 20-і рр., та і пізніше – аж до 60-х рр.,кримінологічні аспекти злочинності досліджувалися переважно в рамках наукикримінального права (М.Н. Гернет, А.А. Герцензон[6],А.А. Жіжіленко[7],М.М.Ісаєв, П.І. Люблінський, АА. Піонтковський, МД. Шаргородський,Е.Г.Ширвіндт, Б.С. Утевський, А.С. Капелюшників, А.Я. Естрин і ін.).У20-30-і рр. увага дослідників була зосереджена на вивченні чинниківзлочинності: економічних, соціальних, демографічних і інших.Іншийнапрямок кримінологічної думки тих років – клінічний, який зосереджував увагуна індивідуальних, особових чинниках злочинності (В.В. Браїловський, Н.П.Бруханський, С.В. Познишев і ін.). У 60-ті рр. важливими були праці А.А.Герцензона «Введення в радянську кримінологію»[8],І.І.Карпеца «Проблема злочинності»[9],В.Н. Кудрявцева «Причинність в кримінології»[10], Н.Ф.Кузнецової «Злочин і злочинність»[11].
Розглядаючи ціперіоди можна побачити, що реальні умови для формування і розвитку теоріїдевіантної поведінки з’явилися в колишньому СРСР в період «хрущовськоївідлиги». У 70-ті рр. вперше згадуються слова «поведінка, що відхиляється(девіантна)»[12],розглядається питання про необхідність вивчення різних небажаних длясуспільства проявів, що порушують норми, з позиції соціологічної теорії,оскільки поведінка, що відхиляється, є саме соціальний феномен, а різні її видимають загальний генезис і причини, а також складні взаємозв'язки і залежністьвід економічних і соціальних умов.
В результатібагаточисельних емпіричних досліджень були отримані, і продовжують накопичуватись,взаємодоповнюючі і уточнюючі одна одну відомості про стан, структуру, рівень ідинаміку різноманітних форм девіантної поведінки. Сьогодні деякі вченівисловлюють думку про те, що з вузько дисциплінарних (кримінологічних,наркологічних, суїцидологічних, соціологічних) досліджень окремих проявівсоціальних девіацій виросла і сформувалася спеціальна соціологічна теорія –девіантологія.
1.2 Визначення та види соціальних відхилень
Будь-яка система(фізичної, біологічної, соціальної) завжди знаходиться у динамічному стані, поєднуєпроцеси збереження і зміни. Девіації (флуктуації в неживій природі, мутації —в живій) є загальною формою, механізмом, способом мінливості, а, отже, іжиттєдіяльності та розвитку кожної системи. Чим вище рівень її організації(організованості), чим система динамічніша, тим більше зміни виступають засобомзбереження. Оскільки функціонування соціальних систем нерозривно пов'язане злюдською життєдіяльністю (наочною колективною свідомою діяльністю суспільноїлюдини), то соціальні девіації реалізуються також шляхом девіантної поведінки.
Поняття «девіантність»(від лат deviatio— відхилення, de — від + via – дорога; відхилення від нормалі, відхилення відосновного шляху руху, від правильної лінії) у термінологічному значенні«девіація» використовується у фізиці (наприклад: відхилення магнітної стрілкикомпаса від лінії магнітного меридіана внаслідок впливу близько розташованихнамагнічених тіл), у радіотехніці (наприклад: девіантні частоти – відхилення(максимальне) від середнього значення частоти електричних коливань причастотній модуляції), у інших галузях наукового знання.[13] Піддевіантною поведінкою в соціології розуміють дії та вчинки людей (абосоціальних груп), що суперечать соціальним нормам чи визнаним шаблонам істандартам поведінки. Таким чином, сутність девіантної поведінки полягає внедотриманні вимог соціальної норми, у виборі іншого, ніж вона прописує,варіанту поведінки в тій чи іншій ситуації, що призводить до порушення ступенявзаємодії особистості й суспільства, групи й суспільства, особистості й групи.В основі відхилень часто-густо лежить конфлікт цінностей, інтересів,розходження потреб, деформація способів їх задоволення, помилки у вихованні,життєві негаразди, прорахунки тощо.
Основою длярозуміння відхилень є поняття норми. Це – межа, міра припустимого (з метоюзбереження і зміни системи). Соціальна норма визначає міру, інтервал поведінки,що є припустимою, дозволеною чи обов’язковою, яка історично склалася вконкретному суспільстві. Соціальні норми складаються як результат адекватногочи неадекватного відображення у свідомості і вчинках людей об’єктивнихзакономірностей функціонування суспільства. Тому вони або відповідають законамсуспільного розвитку, або вступають з ними у протиріччя через спотворене –класово обмежене, релігійне, суб’єктивістське, міфологізоване – відображенняоб’єктивних закономірностей. Тоді аномальною стає норма, а нормальним –відхилення від неї. Тому відхилення можуть мати для суспільства різні значення.Позитивні є засобом прогресивного розвитку системи. Це соціальна творчість:наукова, технічна, художня, суспільно-політична. Негативні – дисфункційні. Цесоціальна патологія: злочинність, наркоманія, алкоголізм, проституція, суїцид[14]. Томумежі між позитивною і негативною девіантною поведінкою рухливі у часі іпросторі різних соціумів.
У зв’язку з цимможна виділити два типи девіантної поведінки. До першого типу відносять, якправило, таку поведінку, що набирає суспільно несприятливих, навіть дуженебезпечних форм (наприклад, злочинність), внаслідок чого суспільство змушенезастосовувати відповідні санкції. Соціальні наслідки цього типу девіантноїповедінки полягають у підриві громадського порядку, посиленні ентропійнихпроцесів, нівелюванні й розпаді особистості, зниженні якості роботи й рівнясуспільних стандартів, зростанні соціальної апатії тощо. Рушійною силою цьоготипу девіантної поведінки є деформовані потреби і цінності, що спонукають особистістьабо соціальну групу діяти всупереч вимогам суспільства. Причинами такоїповедінки можуть бути також дефекти правової й моральної свідомості людей, якічасто-густо пов'язані навіть із особливостями їхньої емоційно-вольової сфери,настроєм, сподіваннями.
Другий типдевіантної поведінки пов'язаний із процесом розвитку суспільства, старіннямйого соціальних норм, критеріїв та стандартів, які необхідно змінювати,оскільки вони гальмують процеси суспільного розвитку. Масштаби поширеннярізноманітних форм девіантної поведінки цього типу доволі рухливі. Наприклад,вони можуть значно зростати в періоди соціальних змін, реформ, революційнихперетворень, коли відбувається руйнування стереотипів і застарілих нормповедінки.
1.3 Форми соціальних девіацій
Слід зауважити,що соціальні відхилення (девіації) в поведінці людей настільки ж різноманітні,наскільки різноманітні й існуючі еталони поведінки — норми, шаблони, стандартитощо. Вчинок (дія) може не відповідати соціальній нормі (з об'єктивних абосуб'єктивних причин), метою або мотивами, прямими або побічними наслідками. Вінможе бути новаторським або консервативним, типовим чи нетиповим, випадковим абозакономірним, позитивним чи негативним. Однак межі й переходи між усіма такимиоцінками досить відносні й мінливі. Найбільш стійкі й небезпечні длясуспільства і особистості, найбільш важкоусувані соціальні відхилення вповедінці належать до явищ соціальної патології. Тому подолання явищ соціальноїпатології, як і інших форм девіантної поведінки, є необхідною умовоюоздоровлення суспільства, важливою складовою соціальної політики держави.
До основних формдевіантної поведінки належать правопорушення (включаючи злочинність), пияцтво,наркоманія, проституція, самогубство.
Алкоголізм. У XXст. виникла досить складна проблема для людської цивілізації – проблемаалкоголізму. Вивчати різні аспекти споживання алкоголю і його наслідкинадзвичайно складно. У процесі аналізу алкогольної ситуації та її динаміки, якправило, використовують три групи соціологічних показників гостроти алкогольноїпроблеми і масштабів поширення пияцтва у країні: а) рівень споживання алкоголюна душу населення і структура споживання; б) характеристики масової поведінки,яка є наслідком споживання спиртного; в) шкода, яку спричинило пияцтвоекономіці, суспільству.
Наркоманія. Цезахворювання, яке полягає у фізичній і (або) психічній залежності віднаркотичних засобів, що поступово призводить до глибокого виснаження фізичних іпсихічних функцій організму. Всього у світі налічується близько 240 видівнаркотичних речовин рослинного і хімічного походження.
Наркоманія(наркотизм) як соціальне явище характеризується ступенем поширення споживаннянаркотиків або речовин, які до них прирівнюються, і включає зловживаннянаркотиками і хворобливе (звичне) їх споживання.
Суїцид – намірпозбавити себе життя, підвищений ризик здійснення самогубства. Ця формадевіантної поведінки пасивного типу є способом відійти від невирішених життєвихпроблем, від самого життя[15].
Серед цих формзлочинність є найнебезпечнішою формою, проявом гострого конфлікту міжособистими та суспільними інтересами. Алкоголізація (пияцтво і алкоголізм) танаркоманія – є формою втечі від повсякденних турбот і життєвих негараздів,засобом зняття напруження й невпевненості. Крайньою формою такої втечі єсамогубство.
Кожна формадевіації має свою специфіку. Як наслідок бачимо, що найчастіше девіантноювважається виявлена антисоціальна поведінка, зумовлена нездатністю чинебажанням індивіда пристосуватися до вимог суспільства. Поведінка ж, яка такожспрямована на шкоду суспільству, але яка здійснюється уповноваженим закономсуб'єктом (наприклад, видача шкідливих для економіки країни актівіндивідуального застосування Кабінетом Міністрів) девіантною визнаватись неможе.
2. Злочинність як крайня форма девіантноїповедінки
2.1 Делінквентна поведінка
Відноснодевіантної протиправної поведінки, як різновиду соціальних відхилень,використовуються різні підходи і понятійний апарат. У психологічній літературійого частіше всього позначають як делінквентну поведінку. Поняття походить відлатинського delinquens – «вина, провина». Під цим терміном розуміють протиправнуповедінку особи (дії конкретної особи), що відхиляється від встановлених вданому суспільстві офіційно встановлених норм, законів, загрожує благополуччюінших людей або соціальному порядку і у крайніх своїх проявах карається кримінально.В цілому, делінквентна поведінка безпосередньо направлена проти існуючих нормдержавного життя, чітко виражених в правилах (законах) суспільства.
У спеціальнійлітературі даний термін використовується в різних значеннях. А.Е.Лічко[16], якийввів у практику підліткової психіатрії поняття «делінквентність», обмежив нимдрібні антигромадські дії, що не спричиняють за собою кримінальноївідповідальності. Це, наприклад, шкільні прогули, залучення до асоціальноїгрупи, дрібне хуліганство, знущання із слабких, вимагання дрібних грошей,викрадення мотоциклів. В.В.Ковальов[17]заперечує проти такого трактування делінквентності, вказуючи, що делінквентнаповедінка є поведінкою злочинною.
У психологічнійта соціологічній літературі поняття делінквентності швидше пов'язується зпротиправною поведінкою взагалі. Це будь-яка поведінка, що порушує нормигромадського порядку. Дана поведінка може мати форму дрібних порушень морально-етичнихнорм, що не досягають рівня злочину. Тут вона збігається з асоціальноюповедінкою. Але вона також може виражатися в злочинних діях, які караютьсявідповідно до Кримінального кодексу. В цьому випадку поведінка будекримінальною, антисоціальною.
Наведені видиделінквентної поведінки можна розглядати і як етапи формування протизаконноїповедінки, і як відносно незалежні його прояви.
Делінквентнаповедінка як форма девіантної поведінки особи має ряд особливостей.
По-перше, цеодин з найменш визначених видів поведінки особи, що відхиляється. Наприклад,коло діянь, що визнаються злочинними, є різними для різних держав, і в різнийчас. Самі закони неоднозначні, і через їх недосконалість значна частина дорослогонаселення може бути підведена під категорію «злочинців», наприклад по такихстаттях, як ухилення від сплати податків або спричинення кому-небудь фізичногоболю.
По-друге,делінквентна поведінка регулюється переважно правовими нормами – законами, нормативнимиактами, дисциплінарними правилами.
По-третє,протиправна поведінка визнається однією з найбільш небезпечних форм девіацій,оскільки загрожує самим основам соціального устрою – громадському порядку.
По-четверте,така поведінка особи активно засуджується і карається в будь-якому суспільстві.Основною функцією будь-якої держави є створення законів і здійснення контролюза їх виконання, тому на відміну від інших видів девіацій, делінквентнаповедінка регулюється спеціальними соціальними інститутами: судами, слідчимиорганами, місцями позбавлення волі.
Нарешті,по-п'яте, важливо те, що протиправна поведінка за своєю суттю означає наявністьконфлікту між особою і суспільством – між індивідуальними прагненнями ісуспільними інтересами.
2.2 Злочинність як вид делінквентноїповедінки
Дослідженнязлочинності та її причин беруть початок у працях російського статистикаК.Ф.Германа (1824). Потужний поштовх розвиткові соціології злочинності далапраця «Социальная физика» (1835)[18]франко-бельгійського вченого математика-статистика Л.А.Кетле, який, спираючисьна статистичний аналіз, дійшов висновку, що будь-який соціальний лад передбачаєпевну кількість і певний порядок злочинів, які зумовлені його організацією.Вивчення проблем злочинності виявляє велику кількість чинників, які впливаютьна її динаміку: соціальний стан, рід діяльності, освіта, убозтво як самостійнийчинник, декласування, тобто руйнування або ослаблення зв'язків між індивідом ісоціальною групою. У 30-х роках XX ст. дослідження, які були проведеніпредставниками Чиказької школи соціології, виявили вплив внутрішньоміськихвідмінностей на рівень злочинності: найзлочиннішими виявилися райони, щохарактеризуються високим ступенем соціальної дезорганізації.
Дотеперзалишається дискусійною проблема співвідношення біологічного й соціального уформуванні злочинної поведінки. Це є наслідком існування різних точок зору щодотеорії злочинності, причин її виникнення.
Теологічнийпідхід до визначення злочинності полягає в тому, що поняття злочинного завждипов’язується із крайніми проявами зла. Злочинним вважається зазіхання на вищедобро; злочинець – це безпосереднє втілення зла. Ідеї, що були сформульовані врамках цього підходу, досить складні. Більшість з них носять характер, недоведенийна рівні наукових аргументів. Водночас ці ідеї мають світоглядне значення. Так,акцент у контексті впливу на злочинність кожен повинен робити на самого себе (самовдосконалення).Релігійні заходи впливу на злочинність мають значний антикриміногеннийпотенціал. Основні з них – проповідь, зразок порядності в діяннях і помислах. Зними тісно пов’язані такі нетрадиційні заходи впливу на злочинність, якмолитви, медитація. Вони привертають увагу до біоенергетичних аспектівзлочинності. Сутність правового підходу полягає в розгляді злочинності як збірногопоняття – сукупності або навіть системи злочинів. Визначаючи злочинність такимчином, автори відштовхуються від окремих злочинів, сукупність яких усуспільстві й утворює злочинність. З позицій правового підходу до розуміннязлочинності можна аналізувати статистичні сукупності злочинів та осіб, які їхвчинили.
Урамках антропологічного підходу злочинність визначається як хвороба несуспільства, а окремих людей. З погляду цього підходу, визначення злочинностіможе звучати як «злочинність – це хвороба духу». Злочинність, на думкуприхильників цього підходу, – результат виродження, дегенерації, наслідок тихабо інших психофізіологічних аномалій, що тягнуть «моральне божевілля».Злочинцем народжуються, а не стають.
Врамках цього підходу застосовуються заходи, які заслуговують на увагу. Наприклад,в контексті обмеження злочинності необхідно піклуватися про психічне й фізичнездоров’я нації (збільшення числа психофізіологічних аномалій – підстава дляпрогнозу зростання злочинності). Крім того, розробки кримінальних антропологівможуть бути використані в контексті набуття нових даних про природу людськоїповедінки з урахуванням беззаперечних висновків кримінальних соціологів.
Основнаідея соціологічного підходу до розуміння злочинності полягає в тому, щозлочинність – це хвороба соціуму, а злочини – ознаки цієї хвороби. Характер імасштаби злочинності не залежать прямо від волі законодавця – від того, якідіяння криміналізовані, а які дозволені. За образним висловлюванням,злочинність – соціальна патологія, яка має високий ступень суспільноїнебезпеки. Сутність соціологічного підходу до визначення злочинностіхарактеризується наступним:
— розгляд злочинності не як системи злочинів, а як специфічної характеристикисуспільства – здатності породжувати злочини у великій кількості;
— визначення категорії «злочин», що не залежить від законодавства (виключеннятакої ознаки як протиправність, при збереженні обвинувачення й акцентуванніуваги на суспільній небезпеці).
Напідставі соціологічного підходу можна впливати не лише на сукупність злочинів ізлочинців, а й на причини та умови, які породжують протиправну поведінку.
Крімтого, в контексті соціологічного підходу з урахуванням позицій кримінальноїантропології можливою стає визначення поняття злочинності як різновидудеструктивної активності, різновиду соціальної практики, що має неабиякезначення для виокремлення нових поглядів на протидію злочинності.
3. Особливості взаємовпливу девіантноїповедінки і злочинності
3.1 Причини соціальних девіацій ізлочинності
Девіація, як вжезазначалося, є результатом протидії нормам будь-якого суспільства. Теоретичнийогляд основних концепцій девіації засвідчує їх комплексно-системний характер.Адже біологічний, психологічний та соціологічний підходи органічновзаємопов'язані, тобто інтегровані в єдину, комплексну системну цілісність.Причому соціологічний аспект виступає системоорганізуючим чинником, у якомусинтезуються біолого-психологічні характеристики. Адже людина – біосоціальнаістота. Соціальна суть людини визначає її як особистість за врахуваннябіологічних і психологічних ознак. Саме в цьому полягає глибинний змістлюдської поведінки, включаючи її відхилення від норм на рівні правопорушень чизлочинності.
Біологічнітеорії девіації (Ломброзо, Шелдон) трактують безпосередню фізичну структурулюдини (фізичні риси, тілесну будову) як прямий детермінант її девіації(фізичні особливості – причина девіантної поведінки).
Психоаналітичнатеорія Фрейда доповнює біологічну, наголошуючи на внутрішньо притаманнійособистості конфліктності, яка спричиняє девіацію.
Соціологічнийпідхід враховує біопсихологічні фактори для узагальнення і втілення вінтегрально-соціальному обсязі. Згідно з соціологією девіації остання настає якнаслідок різних форм аномії (відсутність норм – Дюркгейм; розрив у системі«цілі – засоби» – Мертон), соціальної дезорганізації (відсутність,послабленість, суперечливість норм – Шоу, Маккей), культурної дезорганізації(Селлін, Міллер, Сатерленд, Клауард, Охлін), групової дезорганізації (міжвладною групою та іншими – Беккер), кримінологічної дезорганізації (Турк,Квінні, Тейлор, Уолтон, Янг).
Перше соціологічнепояснення відхилу дав Емiль Дюркгейм[19],який запропонував теорію аномії. Слово «аномія» буквально означає «вiдсутнiстьнорм», «вiдсутнiсть нормативності». Цим терміном Дюркгейм позначивситуацію, що складається для індивідів та суспільства, коли соціальні нормистають взаємно суперечливими, втрачають ясність або навіть (для деяких аспектівсоціальної діяльності) взагалі зникають.
Дюркгейм звернувувагу, що такі ситуації складаються у часи криз та радикальних соціальних змін(наприклад, при спаді ділової активності та невпинній інфляції), коли людивтрачають впевненість в тому, що очікують, або коли їм важко формувати свої діїв поняттях узгоджених норм. У такі часи старі норми у дійсних умовах не видаютьсядоречними, а норми, що тільки виникають, занадто двозначні та ще не досить ясносформульовані, щоб забезпечити зрозумілі та ефективні настанови для поведінки.За цих обставин, вважав Дюркгейм, можна очікувати зростання масштабів поведінки,що відхиляється.
Перевірку цієї гіпотезивін провів шляхом аналізу статистики самогубств, й показав, що у часи швидких економічнихспадів та підйомів рівень самогубств стає вищим від звичайного. Дюркгейм пояснювавце тим, що саме у часи швидких змін відбуваються «порушення колективногопорядку» (як він це називав), соціальні норми руйнуються та відбувається дезорієнтаціялюдей.
Хоча теоріяДюркгейма і піддавалась критиці, основна ідея, а саме – соціальної дезорганізаціїяк принципу пояснення поведінки, що відхиляється, вважається загальновизнаною iтепер. Термін «соціальна дезорганізація» позначає теж саме, що й аномія, тобто такийстан суспільства, коли цінності, норми та соціальні зв'язки стають хиткими,суперечливими або взагалі зникають.
Це може відбуватисячерез змішування різних расових та етнічних, або релiгiйних чи «iдеологiйних»груп (тобто груп з різними iдеологiями; iдеологiйний – це те, що належить до ідеології;«ідеологічний» – це те, до чого належить ідеологія). Соціальна дезорієнтація спостерігаєтьсятакож при високому рiвнi мiграцiї.
Подальшийрозвиток теорія Дюркгейма отримала у працях відомого американського соціологаРоберта Мертона[20].Мертон вважає, що причиною відхилу (девiацiї) є розрив мiж цілями суспільствата соціально прийнятними засобами їх досягнення. Мається на увазі така ситуація,коли у бiльшостi випадків соціально прийнятні засоби не дають можливостідосягнути мети, що визначається цінністю культури.
Мертон ідентифікувавп'ять типів реагування на дилему мети та засобів, чотири з яких єпристосуваннями до умов аномії, що відхиляються:
1. Перший – це конформізм.Він існує, коли люди приймають мету матеріального успіху та схвалені їхньою культуроюзасоби її досягнення. Така поведінка є основою стабільного суспільства.
2. Це – iновацiя,коли люди швидко просуваються до визначеної їхньою культурою мети, в той часколи вони відмовляються від схвалених культурою шляхів її досягнення. Людиможуть вдаватися до підробки чеків, проституції, обдурювання, шахрайства, крадіжок,пограбувань, привласнення чужих грошей або до їх вимагання та шантажу.
3. Третє –ритуалiзм. Цей шлях включає відмову від фінансового успіху або різке зниженняйого суб'єктивної значущості. Але тут зберігається вірність соціально схваленимзасобам дії. Наприклад, кінцева мета організації може бути недоречною длябагатьох її службовців – чиновників, клерків. Замість цього вони культивуютьзасоби своєї діяльності, роблять фетиш з процедур управління та канцелярщини.
4. Четверте – церiтритизм – «відмова від суспільства». На цьому шляху люди відмовляються як відцілей, що пропонує культура, так й від схвалених суспільством засобів їхдосягнення, й не замінюють їх новими нормами. Алкоголіки, наркомани, бродяги й такіінші – вони залишаються у суспiльствi, але вони «не з ним».
5. П'яте – цеповстання, бунтарство. Бунтарі відкидають цiлi та засоби, що пропонує суспільствота замінюють їх для себе новими нормами. Вони переносять свою лояльність від існуючогосоціального устрою до нових груп з новими iдеологiями.
Способи індивідуальноїадаптації стосуються не особистості, а ролевої поведінки. Таж сама особа – в залежностівід ситуації – може вдаватися до того чи іншого шляху реагування. КонцепціяМертона має важливе значення перш за все тому, що вона розглядає конформізм тадевiацiю в одному контексті, в одній системі спiввiдношення, а не якнепов'язані категорії. Крім того, ця концепція показує, що відхилення необов'язково є продуктом абсолютно негативного ставлення до загальновизнаних стандартів,як часто припускали раніше. Так, крадій не заперечує соціально схвалену метудосягнення соціального успіху. Він може ставитися до неї з таким ж захопленням,як і молодий службовець, що робить службову кар'єру. Чиновник, який культивуєритуалiзм, не відмовляється від загальновизнаних засобів дій, але доводить їхвиконання до абсурду. В цьому розумiннi – поведінка i вора i чиновника – девіантна,вiдхильна.
Теоріяструктурної напруженості привертає увагу до тих процесів, якими суспільствопороджує девiацiю, відхили. Це дуже привабливий пiдхiд, тому що він дає підставудля оптимістичного погляду на людську природу. Злодії, з цієї точки зору, здійснюютьзлочини під суспільним тиском i вони можуть дотримуватись законів, якщо дати їмшанс. Вирішення проблеми злочинності, з цієї точки зору, полягає у реформуваннісуспільства так, щоб наблизити його до ідеалів демократії та рівноправності.
Критики цього підходумають досить підстав. Наприклад, якщо ця теорія коректна, правопорушнiсть маєбути найбільшою, коли домагання (aspirations) є високими, а очікування –низькими. Це характерно для нижчих соціальних класів, але правопорушеннянеобов'язково концентруються у нижчих класах. Взаємозв'язок мiж соціальною належністюта багатьма видами правопорушень дуже слабкий. Більш того, Мертон виходить зтого, що в американському суспiльствi існує консенсус цінностей та цілей. Алекритики зауважують, що американське суспільство є плюралістичним з доситьвеликою кiлькiстю різних субкультур. Є значна кiлькiсть прикладів існування мовби «поведінки, що відхиляється», що може бути поясненим через непридатністьзастосування до них тих же самих норм, які спрямовують поведінку бiльшостiнаселення США (наприклад, деякі норми індіанців стосовно шлюбу).
3.2 Соціальні девіації як причинизлочинності
Маючи спільнийгенезис, різні форми девіантної поведінки певним чином взаємопов'язані. Наприклад,в результаті віктимологічних опитів ясно, що реальний рівень загальнокримінальноїзлочинності в 10-15 разів вищий за офіційно зареєстрований, що існує певнийвзаємозв'язок між рівнем і динамікою вбивств і самогубств, що цілком безперечнопевним чином змінюється структура наркотичних засобів, що споживаються тощо.
Взаємовплив різнихформ соціальних девіацій проявляється у наступному.
По-перше,відносно стійкий характер взаємозв'язків. Так, споконвіку в різних державахвиявлялася стійка, нерідко зворотна кореляційна залежність між насильницькою ікорисливою злочинністю, алкоголізацією і наркотизацією населення, вбивствами ісамогубствами, жіночою злочинністю і проституцією тощо. Пік самогубств, щоприпадає на весну-літо, встановлений Е. Дюркгеймом на прикладі Франції XIX ст.,фіксується і зараз в багатьох країнах.
По-друге, наочназалежність різних форм девіантної поведінки від середовища – економічних,соціальних, демографічних, культурологічних і інших чинників. При цьому різнісоціальні девіації по-різному реагують на середовище впливу. Відомо, наприклад,що під час воєнних дій знижується рівень самогубств, в періоди економічних криззростає корислива злочинність і скорочується (абсолютно або відносно) насильницька.А економічний бум супроводжується вибухом насильницької злочинності. Всучасному світі ескалація[21]насильства нівелює цю тенденцію, проте вона все ж виявляється у відповіднихумовах, хоч би і в згладженому вигляді.
По-третє,взаємозв'язки різних форм поведінки, що відхиляються, складні і суперечливі,часто не відповідають буденним уявленням. Нерідко спостерігається індукція формсоціальної патології, коли одне негативне явище підсилює інше (алкоголізація –хуліганство і деякі насильницькі злочини, наркотизм – корисливі, бюрократизм –посадові і господарські). Як свідчить статистика, 90% випадків хуліганства, 90%зґвалтування за обставин, що обтяжують, майже 40% інших злочинів пов'язані зпияцтвом. Вбивства, пограбування, розбійницькі напади, заподія тяжких ушкодженьтіла у 70% випадків відбуваються особами у нетверезому стані; близько 50% усіхрозлучень також пов'язані з пияцтвом. Проте емпірично встановлені і зворотнізв'язки, коли, наприклад, зростання алкоголізації супроводжується зниженнямрівня злочинності, в зворотній кореляційній залежності знаходяться вбивства ісамогубства.
Ряд вчених висловлюютьдумку про те, що не можна вважати, наприклад, вживання алкоголю прямою причиноюнеправомірної поведінки. Так, за словами Е.Гіденса, представляється некоректнимдосить поширене уявлення про те, що пияцтво – одна з причин злочинності. Вониспіввідносяться не як причина і наслідок, але як такі, що стоять в одному ряду,суспільні явища з єдиними соціальними причинами. Різні форми соціальноїпатології можуть або збігатися, підсилюючи одна одну, або «розлучатися» взворотній залежності, пригнічуючи одна другу («інтерференція» різних формдевіантної поведінки)[22].
Ця думказаслуговує певної уваги. Проте вивчення девіантної поведінки і взаємного впливуміж різними її проявами заслуговує більшого емпіричного і теоретичногодослідження.
Висновки
Наявністьнорм, які регулюють відносини між людьми (моральні, соціальні, правові), єневід’ємною складовою кожного суспільства. Тому невід’ємним є і порушення тавідхилення від цих норм.
Такимчином, підсумовуючи дану роботу, можна виділити основні її положення.
Вивченнядевіантної поведінки в наукових розробках здійснювалося двома шляхами.По-перше, серед традиційних наук з середини XIX ст. почалося соціологічнеосмислення соціальної реальності: соціологічна школа кримінального права,соціологічна спрямованість у вивченні алкоголізму і наркотизму, суїциїдальноїповедінки і проституції. Інтенсивно проводилися емпіричні дослідження іззастосуванням різних методів. По-друге, в кінці 60-х – на початку 70-х рр. ХХст. з’явилися перші праці, які поклали основу формування теорії девіантноїповедінки з точки зору соціології. В результаті багаточисельних науковихдосліджень були отримані (і продовжують накопичуватись) взаємодоповнюючі іуточнюючі одна одну відомості про різні форми девіантної поведінки.
Під девіантноюповедінкою розуміють діяльність, що переступає узвичаєні норми. Уявлення продевіантність може змінюватися залежно від місця й часу; нормальна поведінка водній культурній ситуації може бути названа девіантною в іншій. Важливимдля розуміння відхилень є поняття норми. Це є межа, міра припустимого (з метоюзбереження і зміни системи). Можна виділити два типи девіантної поведінки. Допершого типу відносять, як правило, таку поведінку, що набирає суспільнонесприятливих форм. Другий тип пов'язаний із процесом розвитку суспільства та єдля нього позитивним.
До основних формнегативної девіантної поведінки належить делінквентна поведінка, пияцтво,наркоманія, проституція, самогубство. Делінквентна поведінка – це будь-якаповедінка, що порушує норми громадського порядку. Дана поведінка може матиформу дрібних порушень морально-етичних норм, що не досягають рівня злочину, атакож злочинної поведінки.
Важливимелементом вивчення девіантної поведінки є дослідження причин її виникнення.Біологічні теорії девіації трактують безпосередню фізичну структуру людини(фізичні риси, тілесну будову) як прямий детермінант її девіації.Психоаналітична теорія наголошує на о притаманній особистості внутрішнійконфліктності, яка спричиняє девіацію. Соціологічний підхід враховуєбіопсихологічні фактори для узагальнення і втілення в інтегрально-соціальномуобсязі. Згідно з соціологією девіації, – остання настає як наслідок різних форманомії, соціальної, культурної, групової, кримінологічної дезорганізації.
Найважливішимаспектом даної роботи є дослідження різних форм взаємного впливу соціальнихдевіацій між собою і, зокрема, на злочинність. Цей вплив має відносно стійкийхарактер. Проявляється він у стійкій, нерідко – зворотній залежності міжнасильницькою і корисливою злочинністю, алкоголізацією і наркотизацієюнаселення, вбивствами і самогубствами, жіночою злочинністю і проституцією тощо.Також, наявна залежність різних форм девіантної поведінки від середовища –економічних, соціальних, демографічних, культурологічних і інших чинників.Вплив певних форм поведінки, що відхиляється, одна на одну може бути як назбільшення та посилення, так і на послаблення.
Отже,дослідження взаємозв’язку і взаємовпливу соціальних девіацій і злочинності залишаєтьсяактуальним для багатьох наук – соціології, психології, а також кримінології
Списоквикористаної літератури
1. http://winchesterpubguide.com/40-tipologiya-socialnix-vidxilen-ta-formi-deviantnoyi-povedinki.html
2. Габиани А. Наркотизм(конкретно-социологическое исследование по материалам Грузинской ССР). Тбилиси:Сабчота Сакартвело, 1977. – С.23;
3. Гернет М.Н. Избранные произведения. М.:Юридическая литература, 1974. М. — С.441;
4. Герцензон А.А. Введение в советскуюкриминологию. — М.: Юридическая литература, 1965. – С.46.
5. Герцензон А.А. Преступность и алкоголизмв РСФСР / Под ред. Г.М.Сегала и Ц.М.Фейнберг. М.: Красный печатник, 1930. –С.12-27;
6. Гилинский Я. И. Некоторые проблемыотклоняющегося поведения// Преступность и ее предупреждение. Л., 1971. Вып. 2.С. 95 — 102
7. Гіденс Е. Соціологія: підр. – К.;Основи, 1999. – С. 250.
8. Дюркгейм Е. “О разделении общественноготруда. Метод социологии.” – М.: Наука, 1991. – С.572.
9. ЖижиленкоА.А.Преступность и ее факторы.- Санкт.-Пб., 1922. – С.56-78;
10. ЗаиграевГ.Г.Обществои алкоголь. — М: НИИ МВД РФ, 1992, — С. 123-130;
11. КарпецИ.И. Проблема преступности. — М.: Юридическая литература, 1969. – С.37-40;
12. КетлеА. Социальная физика, или опытисследования о развитии человеческих способностей, — К., 1991. – С.69.
13. КовалевВ. В. Психиатрия детского возраста. — М., 1979. – С.47.
14. КудрявцевВ.Н. Причинность в криминологии. — М.: Юридическая литература, 1968. – С.14;
15. КузнецоваН.Ф. Преступление и преступность. — М.: МГУ, 1969. – С.213.
16. ЛевинБ.М. Мнимые потребности. — М.: Изд-во полит, лит., 1986. – С.231.
17. ЛичкоА.Е.Психопатиии акцентуации характера у подростков. — Л.,1983.- С.52;
18. МертонР. Социальная теория и социальная структура (фрагменты). – К.: Вид-во інститутусоціології, 1996. – С.112.
19. НікітінА.В. Девіантна поведінка як предмет філософсько-правового аналізу. – К./Проблеми філософії права. – 2004. – Том ІІ.
20. ОбозненкоП.Е. Поднадзорная проституция Санкт-Петербурга по данным врачебно-полицейскогокомитета. Дисс. СПб., 1896.