Соціалізаціяіндивіда. Девіантне поводження
ФеноменМауглі, тобто дитини, яка в силу різних обставин опинилася серед звірів і сталаособистістю поза контактами з людьми, зобов'язаний своєю появою лише фантазіїР. Кіплінга. Реальні випадки (а їх у літературі описано 30) показують, що ніхтоне може стати особистістю поза контактами з людською культурою. Як протікаєпроцес соціалізації, які фази він має, які фактори при цьому взаємодіють іякими бувають результати? Спробуємо відповісти на ці питання.
Процессоціалізації
Становленняособистості людини супроводжується освоєнням їм культури свого середовища. Чоловікживучий, тобто діючий і що пізнає, немислимий без оснащеності елементами своєїкультури, з яких головними виступають для нього цінності й норми життя,діяльності й поводження. Вони в сукупності утворять мир його значень, ціліснийсимволічний мир. Але, як і яким образом людина стає здатною вільноорієнтуватися у своєму середовищі, користуватися культурними об'єктами,виробленими до неї, обмінюватися результатами фізичної й розумової праці,установлювати взаєморозуміння з іншими людьми, без якого взагалі неможливосоціальна взаємодія?
Існуєдосить велика кількість теорій соціалізації, кожна з яких по-своєму намагаєтьсявирішити це складне питання. Насамперед, треба прояснити властивості культури,що забезпечують процес соціалізації співвідношення мотивацій особистості йстандартів культурної системи, характеристики соціальної системи.
Культураяк ціннісне відібраний досвід життєдіяльності великої кількості людей звичайноз'являється у вигляді системи. Цей досвід може бути накопичений, осмислений івиражений на повсякденному рівні, потім за допомогою процедур наукипереосмислений і типізований на рівні теорії, причому суспільні науки (навідміну від природних) виявляються більш тісно зв'язаними зі здоровим глуздомлюдей. Культура може передаватися (соціальне спадкування, традиція), вона є те,чому навчаються (а не прояв генетичної природи людини), вона єзагальноприйнятою в конкретному соціальному середовищі. Отже, культура васпекті соціалізації особистості виступає, з одного боку, продуктом, а з іншогобоку — детермінантою систем міжособистісної соціальної взаємодії.
Говорячипро співвідношення особистості, культури й соціальної системи, необхідновідзначити, що між ними не може бути повної відповідності: девіантне поводженнялюдей завжди буде розбурхувати й спонукувати культурну й соціальну системи дозмін, хоча останні завжди будуть прагнути до стійкості, причому кожна з них маєсвої механізми (стандарти) інтеграції й стабільності.
Джерелатеорії соціалізації намічені в роботах Тарда, що описали процес освоєнняособистістю цінностей і норм через соціальну взаємодію. Наслідування, по Тарду,є принципом, що лежить в основі процесу соціалізації, причому воно опираєтьсяяк на фізіологічні потреби й бажання, що випливають із них, людей, так і насоціальні фактори (престиж, покора й практична вигода).
Типовимсоціальним відношенням Тард визнавав відношення вчитель — учень. У сучаснихпоглядах на соціалізацію такий вузький підхід уже переборений. Соціалізаціявизнана частиною процесу становлення особистості, у ході якого формуютьсянайбільш загальні риси особистості, що проявляються в діяльності, регульованоюрольовою структурою суспільства. Навчання соціальним ролям протікає у форміімітації. По Парсонсу, загальні цінності й норми освоюються індивідом у процесіспілкування зі значимими іншими, у результаті чого нормативні стандарти входятьу структуру потреб особистості. Так відбувається проникнення культури вмотиваційну структуру індивіда в рамках соціальної системи. Соціалізатору требазнати, що механізмом пізнавання й засвоєння цінностей і норм є сформульованийФрейдом принцип задоволення — страждання, що приводиться в дію за допомогоювинагороди й покарання; механізм містить у собі також процеси гальмування(витиснення) і переносу. Імітація й ідентифікація того, якого навчають,опираються на почуття любові й поваги (до вчителя, батькові, матері, родині вцілому й т.д.).
Соціалізаціясупроводжується вихованнями, тобто цілеспрямованим впливом вихователя на учня,орієнтованим на формування в нього бажаних рис. Соціалізація як частиниформування особистості може бути найчастіше суперечливої стосовно лініївиховання, вибраної вихователем. Остання може бути продиктована поданнями прообраз людини, що панує в даній культурі. І.С. Кон виділяє в європейськійкультурі принаймні чотири образи, що направляють виховний процес усуспільствах.
Восновах цих образів лежать наступні ідеї-домінанти, що характеризують природулюдини:
— ідея первородства гріха (християнський погляд на природу людини). Педагогіказаснована на вигнанні з людини гріховності, споконвічно властивої йому. Звідситреба й ідея порятунку, очищення душі, але під впливом прикладів Христа,канонізованих святих. Педагогіка, заснована на такого роду поданнях, доситьрепресивна, діє погрозами, покараннями й обіцянками винагороди на тім світлі; — ідея природної детермінованості долі людини, логіки й лінії його розвитку вособистість. Генотип зізнається фактором, що визначає самоактуалізаціюособистості. Звідси — принцип зведеного виховання, висновок про те, що генотипвиявиться, незважаючи на будь-які педагогічні зусилля й регуляцію факторівсередовища, що впливають на становлення особистості. Продуктом такоїпедагогіки, що дезертирує, звичайно є особистість без стійких ціннісних інормативних орієнтирів;
— ідея педагогічної детермінованості особистості. Людина представляється чистоюдошкою («tabula rasa»), на якій вихователь може начертати будь-які письмена.Такий образ людини сприяє сваволі вихователя, відриву від життя й веде, якправило, до формування особистості, що слабко орієнтується в життєвихситуаціях; — ідея детермінованості розвитку особистості лише середовищем, їїкультурою. Заснована на ній пасивна педагогіка формує утриманську психологію,нівелює особистість, не може активізувати індивідуальність.
Востанні роки в нашій країні досить широке поширення одержали астрологічніподання про долю людини, його характері й лінії поводження. Поки такі поданняносять ненауковий, більше того, антинауковий характер. Але якщо системаочікуваного поводження від особистості ввійде в практику сімейного виховання йміжособистісних експектацій (очікувань-вимог), то через два-три поколінняастрологічний погляд на природу людини можна буде оцінити як виховний фактор.
Вумовах економічного розкріпачення людини, плюралізму ідеологій і волі совістінайбільш прийнятним представляється принцип виховання, відповідно до якоголюдина є те, що він сам зробив із себе. Цей погляд екзистенціалізму перевіренийемпіричним шляхом: дослідження Н. Лапіна показали, що такого погляду при оцінцісвоєї особистості дотримуються підприємці, що нараховують 10-15% від числареспондентів.
Науковийпогляд зводиться до розуміння того, що активна й розвинена особистість єрезультат гармонії генотипу, умов середовища, педагогічних впливів людини насвою особистість. Заснована на ньому педагогіка вимагає високого мистецтва відсоціалізатора.
1.Треба знати стадії моральної соціалізації дитини. Колберг установив, що існуютьтри рівні соціалізації (їхня реальність перевірена емпірично, як свідчить І.С.Кон, в 32 країнах): доморальний, конвенціальний і моральний. Доморальний рівеньхарактерний для взаємин дітей і батьків, заснованих на зовнішньої парістраждання — насолода, конвенціальний — на принципі взаємного воздавання. Моральнірівні характеризується тим, що вчинки особистості починають регулюватисясовістю (по Фрейдові, суперего, що формується під впливом культури середовища).Колберг пропонує розрізняти на цьому рівні сім градацій аж до формуванняособистістю своєї системи моралі. Багато з людей у своєму розвитку не доходятьдо морального рівня. У зв'язку із цим у ряді партійних програм з'явився термін«моральний прагматизм», що означає, що необхідно боротися за торжествоморального закону в ділових відносинах людей. Суспільство поступово скачуєтьсядо рівня ситуаційної моралі, девіз якої: морально те, що корисно в даній ситуації.
2.Треба знати стадії розвитку особистості в цілому. Дитинство характерно тим, щодитина хоче бути, як усі. Тому більшу роль грають наслідування, ідентифікація,авторитети (значимі інші). Підліток уже відчуває свою індивідуальність, що ведедо появи прагнення бути, як всі, але краще всіх. Енергія самоствердженнявиливається у формування сміливості, сили, прагнення виділитися в групі, невідрізняючись у принципі від усіх. Підліток досить нормативний, але у своємусередовищі. У цьому віці енергія самоствердження індивідуальності, щопрокидається, стає соціально значимим фактором: рух бойскаутів, піонерськийрух, рух хіпі говорять самі за себе.
Юністьуже характеризується прагненням бути не таким, як усе. Виникає чітка шкалацінностей. Прагнення виділитися будь-що-будь часто веде до нонконформізму, йтивсупереч суспільній думці. Батьки в цьому віці вже не є авторитетами, щобезумовно диктують лінію поводження. Юність розширює свої обрії бачення йрозуміння життя й миру найчастіше за рахунок заперечення звичного батьківськогопобутування, формує свої субкультуру, мову, смаки, моди. Полове дозрівання тежсприяє бунтарству, породжуючи прагнення до зняття заборон у регуляції половихвідносин, установлених у даній культурі.
Стадіясправжньої дорослості, соціальної зрілості характерна тим, що людина вжепереступила незрілі способи бути особистістю: це значить, що він затверджуєсебе через суспільство, через рольову структуру й систему цінностей, вивіренукультурою. Значимим для нього стає прагнення продовжити себе через інші — близьких, групу, суспільство й навіть людство. Але людина може взагалі невступити в цю стадію. Для позначення людей, що зупинилися у своєму розвитку йне придбавши якостей соціально зрілої особистості, існує поняттяінфантильність, що означає затримку в розвитку на якімсь рівні. Інфант, якщо внього не вистачить енергії й бажання працювати над своєю особистістю, можезалишитися таким назавжди: йому ніхто й ніколи не буде довіряти серйозні,відповідальні ролі й справи.
3.Треба знати основи майстерності педагогічного впливу на людину. Людськакультура в цьому питанні виділяє три типи відносин до іншого, необхідних дляформування парубка: а) наставляння прикладом — приклад дає модель поводження,освячена культурою («Житія святих», «Життя чудових людей» і т.д.); б)наставляння знаннями — передача знань формує обґрунтовану манеру поводження йкартину миру, що дозволяє орієнтуватися в ньому; в) наставляння в труднощі, щовиробляють майстерність, майстерність виходу з складного становища.Американські дослідники говорять, що парубок, що мав у пору свого дорослішаннянаставника, краще й швидше досягає своїх життєвих цілей. Зрозуміло, що незнаннянезручно вийти за свої власні межі й що перехід від незнання до знання завждиздійснюється за допомогою іншої людини. Але недостатньо мати вчителі,наставника. Сенека говорив: щоб вийти зі стану неуцтва, потрібно звернутися дотурботи про самого себе. Антична філософія знала термін «стультус» («дурень»),що позначає людину, що не вміє управляти собою в процесі особистісногорозвитку. «Стультус» — той, хто розкиданий, хто дозволяє себе захопити, хтонічим не займається, хто пускає своє життя на самоплив і не направляє свою волюні до якої мети. Його життя тече безпам'ятно й безвольно. Це той, хто без кінцяміняє своє життя, відкритий будь-яким впливам ззовні, сприймає чужі поданнянекритично, при цьому відбувається змішання об'єктивного змісту подань із відчуттями,із усякого роду суб'єктивними елементами психічного життя.
Це недивно, тому що будь-яка людина в якімсь ступені «стультус». Античні філософи якнаставники молоді сформулювали ці застереження, щоб більш чітко позначитиконтури негативного в розвитку особистості, прагнучи спонукати юність доефективної самоорієнтації. Новий час до цих рад додало лише розуміння того, щосправжньою метою людини розумного є мистецтво управляти собою длясамореалізації й що це мистецтво не зводиться до примітивного індивідуалізму(егоїзму), оскільки в турботі про себе необхідна присутність іншого, йоговтручання.
Присоціалізації особистості часто відбувається не тільки освоєння рідної культури,але й продуктів інкультурації.
Цейтермін позначає процес вростання особистості в іншу культуру й необхідний длятого, щоб зрозуміти структуру й природу так званої маргінальної особистості,тобто особистості, що сформувалася на стику двох і більше різних культур, одна ізяких може бути рідною. Особистість, що формується в таких умовах, природно,убирає в себе елементи різних культур; цей процес особливо прискорюється задопомогою масових комунікацій, накрапувати контактів міжособистісного й міжгрупового характеру. Тим часом реальність найчастіше говорить про те, що люди, яківиросли на стику культур, як правило, відрізняються більше раціональнимбаченням миру, можуть оцінювати відстале й передове у своїй і чужій культурах.Дослідження показують, що багато видатних діячів держав, науки, мистецтва йвійськовий справи або були дітьми представників різних культур (націй), абоформувалися в середовищі, просоченої духом накрапувати співіснування.
Вумовах конфліктності культур маргінальна особистість — це індивід, що,засвоївши багато цінностей двох або більше конфліктуючих соціокультурних систем,типово випробовує дискомфортні почуття й часто проявляє поводження, щоперетворює його у свого роду анафему для всіх систем.
Соціальнийхарактер особистості
Відзначившиособливості маргінальної особистості, ми підійшли до одному з досить складнихпитань — виділенню підстав соціокультурної типології особистості. Длясоціологів не становить труднощі знайти критерії виділення соціокультурних груп- вони очевидні (рівень утворення, демографічні, соціально-класові, етнічні йпрофесійні підстави). Сутужніше виділити інше, а саме — соціальні характери, щоформуються в різних культурні й субкультурних середовищах. Читачеві, можливо,відомі перші спроби наукової класифікації особистості, зроблені Фрейдом;абсолютизація впливу дитинства на доросле життя привела його до розробкиорального, анального й генітального характерів. Його класифікація ґрунтуваласяна ідеї про те, що поводження людини є результатом його природних лібіднихпотягів.
Критиканеофрейдистами (Э. Фроммом, Д. Рисменом) такої класифікації виявиласяконструктивної. У її ході було вироблене поняття соціального характеру й даниййого опис в епоху капіталізму. Е. Фромм установив, що є ядро структурихарактеру, властиве більшості членів певної культури, тоді як індивідуальнийхарактер — це те, чим люди, що належать до однієї й тій же культурі,відрізняються друг від друга. Соціальний характер можна розглядати якпосередник між соціально-економічною системою й ідеалами суспільства, що сприяєстабілізації й нормальному функціонуванню соціальної системи. Э. Фромм описавтип, властивий класичному капіталізму: його провідними рисами є прагнення донагромадження, індивідуалізм, агресивність. По Е. Фромму, у сучасному західномусуспільстві виникає соціальний характер, орієнтований на ринок, у якомуцентральними виявляються прагнення до споживання, почуття непевності,самітності, нудьги й заклопотаності. Такому характеру (особливо робітникові)властиві також пунктуальність, дисципліна, здатність до спільної праці й т.д.
Д.Рисмен описує три історичних типи соціального характеру: які орієнтовані натрадиції, внутрішньо орієнтований (зсередини) і зовні орієнтований (ззовні). У.Уайт описав новий тип особистості — людини організації, що відрізняється екстравертністю,духом корпоративності й засвоївши стереотипів споживчої ідеології. Досліджуючиосновний тип особистості європейської культури, А. Кардинер (США) відзначає, щотривала емоційна турбота матері, сувора сексуальна дисципліна формують у людиніпасивність, інтровертність, нездатність знайти нові форми адаптації до умов, щозмінюються. Т. Адорно в колективній праці «Авторитарна особистість» (1950)аналізує структуру рис такої особистості, зв'язуючи її появу із твердженнямфашизму.
Ізсучасних дослідників соціокультурного характеру варто зупинитися на результатах,отриманих групою Б. Катля. Нею визначені 13 головних плинів у соціокультурномурозвитку сучасної Франції, які можна об'єднати у відповідні їм чотири видименталітету: утилітаристський, безпеки, прогресу, змін. Ці чотири мікрокультуривідрізняються друг від друга своїми системами цінностей, установками, мотивами,поводженням.
Утилітаристськийменталітет характеризується стандартним споживанням, прагненням до економії,позитивному співвідношенню якість — ціна, індивідуалізмом, ксенофобією,прихильністю до традицій і пасивною повагою до наявних структур.
Менталітет,схильний до пасивної безпеки й відходу в особисту сферу, відрізняєтьсяпрагненням до рівноваги в приватному житті, безконфліктним міжособистісним ісоціальним відносинам, природному порядку в матеріальній і соціальній сторонахжиття. Будучи чутливим до пропозиції послуг і інформації, такий менталітет маловідкритий до яким би те не було новаціям і стихійному прогресу.
Менталітет,відкритий змінам, характеризується прагненням одержувати задоволення від життя,схильністю до подорожей і інновацій, духом підприємництва.
Менталітет,відкритий прогресу або ризикованим підприємствам, мислить категоріямивиробництва й споживання, відрізняється схильністю до різного родунепередбаченим витратам на миттєве досягнення бажаного й втіхи. Люди з такимменталітетом хотіли б одержати всі й відразу, вони харчуються уявлюване,ірраціональне, їхнє улюблене читання — комікси й наукова фантастика.
Наведенітут характеристики менталітетів орієнтовані на використання в рекламній справі,сфері купівлі-продажу. Зрозуміло, що така спрямованість диктується замовленнямрекламних організацій. Проте в нас немає аргументів для оцінки цих результатівяк около наукових.
Девіантнеповодження
Р.Мертон визначає девіантне поводження як результат нормальної реакції нормальнихлюдей на ненормальні умови. Це вірне визначення, тому що в число людей здевіантним поводженням реально входять і революціонери в будь-якій сферіжиттєдіяльності суспільства, і злочинці (зловмисники), що переступили закон.Без відхилення від норми, що затвердилася, немає творчості в соціальному житті.Все залежить від того, яка норма, закон, чиї інтереси він обслуговує.
Однактеорія девіантного поводження всю свою увагу донедавна обертала лише напорушників кримінального кодексу. Чому — стане ясним з аналізу криміногенноїобстановки у світі. В 1987 р. на 100 тис. населення доводилося: у СРСР — 690, вАнглії — 7853, США — 5233, Японії — 1743 правопорушень. У наступні рокивідбувся стрибок: в 1993 р. у США було зроблено вже 14 млн. злочинів протиособистості, а економічний збиток склав 425 млрд. дол. У Росії в 1993 р. на 100тис. чоловік було зроблено 1866 злочинів. Ріст злочинності в Росії за останнічотири роки подвоївся. Середнє розкривання не перевищує 50%. В 1993 р.відбулося 29 тис. убивств, в 1994 р. — 32 тис. (це в 2 рази перевищує числозагиблих в афганській війні). На охорону органів влади витрачається до 8 млрд.дол. щорічно. Близько 1 млн. молодих чоловіків у 2005 році притягнуто доохорони комерційних структур. Такого не було в історії Росії ніколи. Тим часомМіністерство внутрішніх справ може контролювати приблизно лише 40 з 140факторів злочинного поводження людей. Отже, щирі причини росту злочинностілежать в основах суспільства, у якому ми зараз живемо. Розглянемо сучаснітеоретичні пояснення такого положення справ.
Уцентрі уваги теорій насильства перебуває феномен агресивності людини.Відзначимо принаймні чотири напрямки досліджень і пояснень людськоїагресивності:
— етологічнітеорії насильства (соціал-дарвінізм). Основне пояснення треба з визнання людинисуспільною твариною, а суспільства — носієм і відтворювачем у своєму пристроїінстинктів тваринного миру. Критика цього напрямку дана вище. Безбережнерозширення волі індивіда без необхідного рівня розвитку його культури руйнуєграниці моєї й твоєї волі, підвищує агресивність одних і беззахисність інших.Таке положення в нашім суспільстві одержало найменування свавілля, тобто станабсолютного беззаконня у відносинах людей і в діях влади;
— фрейдизм, неофрейдизм і екзистенціалізм пояснюють агресивність людини якрезультат фрустрації відчуженої особистості. Агресивність викликаєтьсясоціальними причинами (фрейдизм виводить її з Едіпова комплексу). Отже, основнаувага в боротьбі зі злочинністю повинне бути звернене на пристрій суспільства;
— інтеракціонізмбачить причину агресивності людей у конфлікті інтересів, несумісності цілей;
— когнітивізм уважає, що агресивність людини є результат когнітивного дисонансу,тобто невідповідності в пізнавальній сфері суб'єкта (Л. Фестингер). Неадекватнесприйняття миру, де конфліктують свідомість як джерело агресії, відсутністьвзаєморозуміння зв'язані з будовою мозку (Х. Дельгадо, Б. Скиннер, Дж. Макконел).
Дослідникивиділяють два види агресії: емоційне насильство й антисоціальне насильство,тобто насильство проти воль, інтересів, здоров'я й життя кого-небудь.Агресивність людини, точніше, злочинність як наслідок ослаблення саморегуляціїповодження по-своєму намагається пояснити генетика людини. В 1980-1990 р. унашій країні велися інтенсивні розробки по цій проблемі. Було виявлено, щовідхилення в генотипі (коли число хромосом перевищує норму) ведуть дозлочинного поводження, якщо процес виховання пустити на самоплив. Але наступніподії вказали на те, що в основі протиправного поводження лежать соціальніумови: саме зміни в них викликали стрибок злочинності в 1992-1994 р.
Соціальніумови, переломлюючись у внутрішньому світі людини, викликають неврози,фрустрації. К. Хорні описує чотири великих неврози нашого часу:
— невроз прихильності (пошуки любові й схвалення за всяку ціну),
— невроз влади (погоня за владою, престижем і володінням),
— невроз покірності (самоідентифікація з харизмою лідера, релігійне поклоніння),
— невроз втечі від суспільства.
Надумку К. Хорні, всі ці неврози збільшують самовідчуження особистості всуспільстві, вихід же з положення вона бачить лише в психотерапії. До речі, всісхідні релігії засновані на боротьбі особистості із собою заради відходу відстраждань — виявляється, досить змінити точку зору, внутрішню позицію, щобперестати страждати від виразок суспільства. Зрозуміло, такий шлях найлегший,оскільки це позиція соціального дезертира.
Вникнемоза допомогою Р.К. Мертона в сучасну американську культуру. Р. Мертон говорить,що вона близька до полярного типу, коли акцентування мети-успіху несупроводжується еквівалентним акцентуванням інституціональних (законних,легітимних, культурно-визнаних) засобів. Культ успіху символізованийбагатством, останнє — грошима. Грошовий успіх укорінений в американськійкультурі (ти коштуєш рівно стільки, скільки в тебе грошей!). Інституціональнізасоби заміняються інструментальними, ефективними в даній ситуації (тобтомораль ситуативна — на цьому узагальненні наполягав ще Д. Дьюї, американськийфілософ, представник прагматизму).
Вамериканській (прийнятої) культурі немає слова «невдача». Невдачі ставлятьсялише до тимчасових явищ. Подібний підхід має на меті: не зменшувати домагань зарахунок самоідентифікації з рівними собі, а самоототожнювати себе з верхніми(кожний може стати економічним королем! — рефрен американських легенд про багатих).А це означає, що індивід у своїх невдачах обвинувачує лише себе, лад же критиціне піддається. Самокритика веде до ще більшої активізації суб'єкта, але вумовах, коли відбувається сильне акцентування багатства як основного символууспіху без відповідного акцентування законних способів його досягнення, усуспільстві відкривається широка дорога злочинності. Ріст злочинності заостанні роки в США досяг таких розмірів, що терміново була прийнята державнапрограма по боротьбі зі злочинністю, у якій видне місце займають програмипрофесійної орієнтації з метою запропонувати підліткам здорову альтернативузлочинним способам наживи.
Найбільшещо характерно відхиляється поводження для нижчих шарів. До них культура висуваєнесумісні вимоги: з одного боку, їх орієнтують на багатство, з іншого боку — вони в значній мірі не мають змоги досягти його законним шляхом. У цій областіРосія та Україна йде зараз слідом за Америкою.
Якщокультура визначає мети людей, то суспільний організм контролює шляхи й засобидосягнення людьми цих цілей. Існують формальний і неформальний види контролю.Перший пов'язаний з державою, що має поліцію (міліцію), суди й в'язниці. Ціорганізації покликані зміцнювати конформізм і регулювати дотримання правил.Затриманий поліцією людина стає після осуду ув'язненим — вона уже є частиноюнової для його соціальної системи, у якій формуються власні статуси й ролі. Востанні роки намітилася тенденція до формування кодексу необхідного службовогоповодження й почуття боргу в представників органів контролю: адже девіантповністю перебуває в їхній владі. Довіра до суду й поліції повинні бутиврівноважені бездоганним службовим поводженням персоналу поліції, суду,виправної установи. Розвивається наука деонтологія, що вивчає проблему взаєминлюдей у цих системах для формування точних кодексів поводження (поліцейська іюридична деонтологія).
Однакформальний контроль, на якому ми зупинялися, є лише вершина айсберга. Теоріявиділяє чотири механізми соціального контролю: прямій контроль, здійснюванийззовні за допомогою покарань; внутрішній контроль, заснований на нормах іцінностях конкретної культури (субкультури); непрямий контроль, пов'язаний зідентифікацією з родителями, друзями й т.д.; контроль, заснований на широкійдоступності різних способів досягнення цілей, задоволення потреб (динамічністьсоціальних структур, демократизм суспільства, прагнення в культурі досоціальної рівності).
Література
1.Бергер П., Лукман Т.Соціальне конструювання реальності. — К., 1995.
2. Дельгадо Х. Мозок ісвідомість. — К., 1999.
3. Дако П. Нове мистецтвожити. — К., 1995.
4.Ерасов Б.С. Социальнаякультурология. — М., 1994.
5.Назаретян А.П.Агрессия, мораль и кризисы в развитии мировой культуры. — М., 1995