Розумінняміжетнічного конфлікту
Міжетнічніконфлікти (нерідко їх називають просто етнічними) сталі розповсюдженим явищем усучасному світі. По даним Стокгольмського міжнародного інституту по дослідженнюпроблем миру в Осло, дві третини всіх насильницьких конфліктів у середині 90‑хроків були міжетнічними. Перехід до демократизації й розпад СРСР такожсупроводжувалися гострими міжнаціональними, міжетнічними напругами йконфліктами.
Однеіз принципових питань для розуміння таких конфліктів – питання про їхнійзв'язок із самим феноменом етнічності: чи є зв'язок між ними сутнісний,закладений в самому етнічному різноманітті людства, або він сугубо функціональний?Якщо визнати щирим перший підхід, то тоді інгушів і осетин, арабів і євреїв,вірменів і азербайджанців варто визнати «несумісними». Якщо виходити іздругого, то треба зробити висновок: не етнічність становить суть такихконфліктів, вона – форма їхнього прояву.
Уконфліктних ситуаціях оголюються протиріччя, які існують між спільностямилюдей, консолідованими на етнічній основі. Далеко не в кожний конфлікт буваєзалучений весь етнос, це може бути його частина, група, що відчуває на собі абонавіть усвідомлює протиріччя, що ведуть до конфлікту. По суті конфлікт є спосібдозволу протиріч, проблем, а вони можуть бути самими різними.
Функціональнийпідхід до розуміння конфлікту характерний для більшості етноконфліктологів. В.А. Тишковвизначає міжетнічний конфлікт як будь-яку форму «цивільного, політичного абозбройного протиборства, у якому сторони, або одна зі сторін, мобілізуються,діють або страждають по ознаці етнічних розходжень».
Іншоговизначення, він уважає, дати неможливо, оскільки міжетнічний конфлікт «учистому виді» вичленувати не можна через те, що їх у природі просто не існує.Дійсно, випадки, коли один народ вступає в конфлікт із іншим через етнічнірозходження або якихось внутрішньо, споконвічно їм властивих антагонізмів,практично не відомі. І взагалі наукою не доведено, що такі антагонізми існуютьу людській природі. Приблизно так само визначають міжетнічні конфлікти й деякізакордонні фахівці.
Черезнерозуміння природи, суті міжетнічних конфліктів часто йдуть суперечки.Молдавани нерідко говорять, що в них немає з росіянами конфлікту, цепрокомуністичний режим пручається в Наддністрянщину. Чеченські події багато хтотеж називають не міжетнічним конфліктом, а кримінальним переділом власності.
Подібніоцінки з'являються тому, що, з одного боку, приписування колективної агресії,ненависті народу принижує як достоїнство окремих людей, так і достоїнствонароду в цілому. А з іншого боку, такі оцінки часто виникають через небажаннявизнати, що відносно якоїсь групи допускалася дискримінація або що в етнічноїгрупи можуть бути специфічні інтереси.
Особливосуперечливими були оцінки національних рухів у республіках Прибалтики, Грузії,Татарстані. Не тільки суспільні діячі, але й багато вчених кваліфікували їх якполітичні рухи, причому одні – як руху за відділення від СРСР, інші – якантирадянські.
СоціологО.Г. Здравомислов розглядає національні рухи, наприклад у Прибалтиці, уякості однієї з форм міжнаціональних конфліктів (цей термін крім ньоговикористовують також деякі інші соціологи, у тому числі В.Н. Іванов, І.В. Лододо,А.І. Котів). Це зрозуміло, оскільки самі міжнаціональні конфлікти А.Г. Здравомисловтрактує як конфлікти, «які так чи інакше містять у собі національно-етнічнумотивацію».
Міжетнічніконфлікти множинні по своїй природі. Навіть якщо вимоги (мова, освіта й т. п.)демонструються як головні, то за ними завжди можна виявити соціальні інтереси.В естонському національному русі 1987–1989 р. додання державного статусуестонській мові служило одним з основних вимог, однак було зовсім ясно, щоестонська мова – це не тільки символ престижу народу, але й засіб посістиключові місця в суспільстві, тому що росіяни здебільшого естонської мови незнали. Так само сприймалися мовні вимоги в Молдові, на Україні, в іншихдержавах «нового зарубіжжя» Росії.
Завданнясоціологічного дослідження – виявити мотивацію й реальні інтереси груп, щоберуть участь у міжетнічному конфлікті, їхні символи й цінності, що проектуютьна відносини між етносами. Саме тому для розуміння й регулювання конфліктівважливо проаналізувати їхні причини й конкретні соціальні ситуації, у якихдіють соціальні групи етнічних спільностей.
Причиниміжетнічних конфліктів
Напочатку масових міжетнічних конфліктів, зокрема після подій в Алма-Аті (в 1986 р.),Якутії (1986 р.), Сумгаіті (1988 р.), у зв'язку з національнимирухами у Вірменії й республіках Прибалтики, перші пояснення їхніх причин у СРСРучені й політики давали, найчастіше виходячи зі своїх професійних і суспільнихпозицій.
Заофіційною версією, конфлікти з'явилися слідством відступу від ленінськоїнаціональної політики. Але одні бачили цей відступ у сталінських репресіях,депортаціях цілих народів, у декларативному характері федеративних відносин.Така версія по суті давалася на XXVIII з'їзді КПРС, на останньому пленумі ЦККПРС по національним відносинам.
Іншівчені, наприклад В.І. Козлов, уважали, що відступ від ленінської національноїполітики було допущено тоді, коли більшовики відійшли від орієнтації на єдинуцентралізовану державу й погодилися на федерацію з національно-державнимиутвореннями.
Зідеєю вирішити національні проблеми шляхом перегляду принципу державногоустрою, переходу до національно-культурної автономії для всіх націй як на рівніРосії, так і на рівні територій з утворенням 15–20 федеративних земель виступавдо 1994 р. Г.Х. Попов (із цією ідеєю остання його стаття вийшла в«Незалежній газеті» 26 січня 1993 р.). Однак після укладання Договору міждержавними органами Російської Федерації й державних органів республіки Татарстан Г.Х. Попов,виступаючи по телебаченню в «Діалозі» з Ф.К. Бурлацьким, визнав, щонайкращим способом рішення національних проблем є варіативний підхід до них, інавів як приклад припинення конфлікту у випадку з Татарстаном.
Якслідство минулого режиму розглядав міжетнічні конфлікти І.М. Крупник, щовважав, що ці конфлікти є «повернуте насильство».
Крімполітичних версій була запропонована модель соціально-структурних змін якоснови протиріч, що приводять до конфліктів. Її висунули етносоціологи, яківважають, що в основі міжетнічної напруженості лежать процеси, пов'язані змодернізацією й інтелектуалізацією народів. Це процеси, без яких метрополія таксамо не могла розвиватися, як і регіони. Вони привели до того, що в престижнихвидах діяльності наростала конкуренція між титульними національностями йросіянами. У багатьох народів до кінця 70‑х років не тільки сформуваласяполіструктурна інтелігенція (тобто крім адміністративної й зайнятий у сферіосвіти, як було в основному з'явилася ще й наукова, художньо-творча, а в деякихнаціональностей – і виробнича), але й зложилися нові цінності й уявлення, утому числі про самодостатність і важливість більшої самостійності. Такі уявленняй цінності не збігалися з тими, які були в росіян у республіках. Більшість ізних приїхали сюди з установкою допомагати (у багатьох допомагали їхні батьки),а отже, вони й відчували себе по статусу вище місцевого населення, титульнихетносів.
Цейпідхід акцентує увагу на тім, що на певному історичному відрізку часувідбуваються зміни в потенціалі етнічних груп, що претендують на привілейовані,престижні місця, у тому числі у владі. Змінюються й ціннісні уявлення груп.Подібна ситуація спостерігалася раніше (до 70х років) у Європі, коли міняласядиспозиція в положенні Балонів і фламандців у Бельгії; у Канаді, колифранко-канадці стали доганяти по соціальному й економічному потенціаліанглоканадців. Така ситуація може зберігатися досить довго після заявипретензій на зміну. Але так триває доти, поки центральна влада сильна (у томучислі при тоталітаризмі). Якщо ж вона втрачає легітимність, як це було в СРСР,у всякому разі наприкінці 80‑х – початку 90‑х років, то з'являєтьсяшанс не тільки висловити претензії, але й реалізувати їх. Подальший розвитокподій – ескалація або згортання конфлікту – багато в чому залежить від стануцентральної влади.
Звичайно,висуваючи даний підхід, ми розуміли, що пропонуємо одне з пояснень, що у рядівипадків може бути навіть головним, але не для всіх конфліктів. У якихось ізних соціологічний параметр можна знайти, вивчаючи процес формування «образаворога» навколо етнічної групи, скажемо, економічних посередників,«економічного бізнесу», як це було відносно турків-месхетинців або «осібкавказької національності» на міських російських ринках. Соціальний «запал»конфлікту може містити безробіття, що охоплює ту або іншу етнічну групу в поліетнічномуспівтоваристві. Так було, наприклад, у Туві; потенційно ця небезпека дотеперіснує в ряді республік Північного Кавказу. Але подібними причинами ніяк непояснити національні рухи в Прибалтійських республіках, у Грузії, на Україні.Підхід до пояснення причин міжетнічних конфліктів з погляду соціально-структурнихзмін в етносах допомагає зрозуміти глибинні, сутнісні причини саме такихвеликих конфліктів.
В.А. Тишковуважає, що в цілому «змагальність і конкуренція в сфері трудових відносин іекономічних взаємодій рідко коли може бути названа в числі основних факторіввеликих конфліктів». Але в такому затвердженні, як нам представляється, маємісце спрощення підходу, що автор називає соціологічним.
По-перше,соціологічні підходи різні; а, по-друге, наш підхід (з поглядусоціально-структурних змін) має на увазі не тільки змагальність у сферітрудових відносин (стосовно до цієї сфери ми частіше говоримо про зайнятість) іекономічних взаємодій, але й конкурентність у сфері влади, керування, чому В.О. Тишковнадає практично основне значення.
Якщоговорити про світову соціологію, то наш підхід близький до пояснювальноїконцепції конфліктів Т. Парсонса в рамках структурно-функціональноїмоделі, що визнавали й у чомусь доповнювали також В. Ньюман, Д. Снайдер,Ч. Тілі, Л. Козер «У відомій мері небезпідставним був підхід С. Хантингтона»,що, вивчаючи модернізацію традиційних суспільств, фіксував увагу на високійполітичній мобілізації в перехідні періоди. Він пояснював її тим, щоурбанізація, утворення й широка доступність інформації породжують у груп,залучених у процес, нові потреби й уявлення про способи їхнього задоволення.Але реальні можливості таких суспільств, у тому числі соціально-економічні,ростуть повільніше, ніж потреби людей. Уряди не можуть їх задовольнити.Відсутність відповідних політичних інститутів утрудняє, а іноді унеможливлюєвираження вимог у рамках закону. Недосконалість політичної системи, нездатністьїї вирішувати протиріччя ведуть до конфліктів.
Доводитьсяшкодувати, що в той час коли ми приступилися до пошуку пояснення причинконфліктів, ні нам, ні більшості інших дослідників у нашій країні, ні тим, хтомав пряме відношення до їхнього врегулювання, концепції, що існували зарубежем, не були відомі. Тоді етнічними конфліктами СРСР ні соціологи, ні етнологи,ні політологи не займалися.
Укнизі А.Г. Здравомислова, що вийшла значно пізніше того, як почалисягострі міжетнічні конфлікти в СРСР і на пострадянському просторі, причиниконфліктів інтерпретуються дуже близько до тому, як вони представлялися намраніше. Головна причина виникнення такого роду конфліктних ситуацій – прагненнясоціальних груп, утягуються знову в політичний процес, дати свою інтерпретаціюнаціональних інтересів співтовариства.
Крімструктурно-функціонального підходу в пояснювальних моделях причин міжетнічнихконфліктів існують також поведінкові концепції. Вони не заперечують значеннясоціально-структурних факторів, але акцентують увагу на соціально-психологічнихмеханізмах, що стимулюють конфлікт. У рамках цих концепцій широко відома теоріяфрустрації – агресії (Д. Доллард, Н. Міллер, Л. Берковиц). Нагадаємо,що фрустрація є стан небезпеки від збитку, нанесеного групі, стрес, щовідчувається як перешкода в здійсненні мети, які, відповідно до даної теорії,ведуть до агресії.
Соціологий політологи, вивчаючи реальні соціально-культурні й політичні ситуації,наситили цю теорію конкретним утримуванням. Так Гурр, під керівництвом якогобув проведено крос-національне дослідження в 114 країнах миру, показав значенняв міжетнічних конфліктах відносної депривації. При цьому не просто підкреслюваласянебезпека депривації у зв'язку з погіршенням умов життя групи, але сама вонарозглядався як розрив між цінностями-очікуваннями людей і можливостями.
Згадаємо,як часто на побутовому рівні, та й серед професіоналів можна чути: от якби внас не було економічних труднощів і «усі жили б добре», те ніяких етнічнихконфліктів не було б. Але адже й у Канаді, і в Бельгії всі живуть непогано, аміжетнічні конфлікти є.
Теоріявідносної депривації в рамках концепції фрустрації звертає особливу увагу нате, що до пошуку «образа ворога» приводить не просто погане матеріальнестановище. Дослідники переносять акцент саме на очікування й орієнтації,реалізувати які виявляється неможливо.
Якщозвернутися до ситуації Радянського Союзу наприкінці 70‑х і в 80‑хроках, то й там можна знайти підтвердження цієї теорії. Саме в той періодполіпшення соціальної ситуації різко зросли потреби й очікування народів, щозробило необхідним новий прорив в області загальної модернізації. А замістьцього почалися інші процеси: погіршення економічного становища в країні йнаростання політичної нестабільності. Страхи й незадоволеність росли в людейвсіх національностей, але ті, які саме переживали період переходу відтрадиційного суспільства до сучасного, переносили свою незадоволеність на Центр,на росіян, які асоціювалися з ним.
Нереалізованіочікування часто бувають властиві групам, які мають у своєму розпорядженніінтелектуальний потенціал, багатством, але не мають відповідному їхньомуподанню про себе високого престижу й соціального статусу. М. Донськизвернув увагу на те, що такі статусні невідповідності створюють сильно фрустованабільшість усередині групи й стимулюють конфлікти. Ситуація в Карабасі, девірмени були більше утвореною групою й мали більший статок, але не булидопущені у владні структури в тій мері, у якій вони вважали справедливим,створювала в них постійне почуття ущемлення, непевності, несправедливості.
Уважається,що від теорії фрустрації-агресії бере свій початок і теорія людських потреб.Відповідно до неї, расові й етнічні групи випробовують почуття глибокоївідчуженості й ворожості стосовно тих спільностей, які, з їхнього погляду, є«винуватцями» відсутності в них «необхідних умов розвитку» і задоволенняжиттєво важливих потреб членів їхньої групи.
Відмовагрупі в задоволенні її базових потреб, включаючи потреби в ідентичності йбезпеці, викликає «страх знищення» групи, і це, на думку Гурра, робить етнічніконфлікти постійним і неминучим елементом соціально-політичної системи.Виходячи із цього, навіть уживали спроби створення списків «меншостей ризику»,які не тільки відчувають систематичну дискримінацію, але вже й уживалиполітичні дії заради того, щоб відстояти свої інтереси перед державами, щопретендують на керування ними.
Надоказ неспроможності даної пояснювальної концепції звичайно приводять наступніаргументи: 1) етнічні групи не є настільки згуртованими, щоб увесь час боротисяза ідентичність. Протиріччя усередині груп бувають не менш руйнівними, чим міжгрупами; 2) «ініціюють насильство не ті групи, які найбільше знедолені зпогляду «базових потреб»; призвідниками придушення «інших» є групи (точніше,представники їх еліт), які мають титульний статус і добре розвиненимикультурними інститутами»; 3) польові дослідження й інші дані по етнічності встані конфлікту не підтверджують тезу про глибоко вкорінене міжетнічневідчуження й ненависті; 4) небезпечно застосовувати теза, що робить легітимнимпоняття «насильство через групові потреби».
Останнідва аргументи зовсім безперечні; перший вірний для стану етнічної групи позагострим міжетнічним протиріччям; у ситуації ж міжетнічного конфлікту, щопочався, протиріччя звичайно загасають. Що стосується другого аргументу, тоініціювання конфліктів відбувається по-різному, і, видимо, навряд чи можливоосягти в реальності, які варіанти переважають. Але очевидно, що насильствоініціюється титульною групою тоді, коли група, що висуває вимоги, заявляє пропретензії у відкритій формі. У таких ситуаціях вибір шляхи, форми рішенняконфліктів у значній мірі залежить від еліт конфліктуючих сторін.
Питанняпро роль еліт – один з відповідальних при інтерпретації причин конфліктів. Він кращевсього вмонтований у концепцію колективної дії, що в історико-соціологічному йполітичному аспектах розроблена в працях Ч. Тілі і його співавторів.
Концепціяколективної дії заслуговує на серйозну увагу при поясненні міжетнічнихконфліктів. Головним у ній є обґрунтування головного значення колективнихінтересів, які спонукують людей діяти в ім'я їх, вибираючи ті або інші формидій. Не фрустрації, а «накладення колективного інтересу на можливість йогодосягнення» розглядається як механізм, що формує дії. Боротьба між групамиведеться не взагалі, а із приводу конкретних питань». На думку Тілі, унайбільшій мері мобілізують людей питання політичного життя, пов'язані зборотьбою за владу.
Однимз перших серед вітчизняних фахівців про феномен влади в етнічних конфліктахзаговорив В.О. Тишков. «Саме питання про владу, про гедоністичні прагненняелітних елементів у суспільстві до її володіння, про її зв'язок з матеріальноювинагородою у формі забезпечення доступу до ресурсів і привілеїв є ключовим длярозуміння причин росту етнічного націоналізму й конфліктів», – писав він уже в1993 р.
Цьомупитанню дуже велике значення надавали й політики, зокрема Р.Г. Абдулатипові С.М. Шахрай. І все-таки конфліктологи розуміють, що й даний підхід непозбавлений певної слабості: він не дозволяє пояснити масової мобілізації,інтенсивності почуттів, групового прагнення до реалізації цілей.
Узасобах масової інформації стосовно етнічної еліти нерідко вживаються терміни«етнічні підприємці», «етнічні активісти», «маніпулятори». Часто ці емоційніоцінки дають люди, які утомилися від конфліктів, переживають за групи, залученів них і страждаючі від насильства. Але буває, що такі стереотипи навмиснонасаджуються, щоб «закрити очі» на реальні протиріччя в суспільстві.
Етнічне«маніпулювання» не можна зрозуміти без вивчення всього комплексу причин,процесів і умов протікання конфліктів. Як справедливо підкреслюють О.О. Попові В.Н. Стрєлецький, «маніпуляції небезпечні тоді, коли існують якісь передумовидля того, щоб вони увінчалися успіхом»; «такі передумови повинні бутиактуалізовані, зорієнтовані, морально легітимні». Абсолютизація ролі еліти вборотьбі за владу як джерелі конфліктів дискредитує концепцію й породжує міфи.
Такимчином, зрозуміти причини конфліктів, виходячи з якоїсь однієї теорії, не можнатому, що, по-перше, кожний конфлікт має свою специфіку, а по-друге, казуальніоснови їх можуть мінятися в ході ескалації конфліктів, особливо якщо вонизатяжні.
Аналізуючиетнічні конфлікти в Російській Федерації й країнах ближнього зарубіжжя,колектив Центра етнополітичних і регіональних досліджень під керівництвом Е.А. Панна»вважав за доцільне виділити історичні причини виникнення й ескалаціїконфліктів. До них були віднесені несправедливості адміністративно-політичноїієрархії народів (союзні, автономні республіки, автономні області, округу й т. д.);довільне перекроювання границь національних утворень; депортації народів.
Якрезультат насильства розглядається й незбалансованість перетворень суспільства,коли соціальна й економічна нерівність, конкуренція на ринку праці, землі йжитла переростають у міжетнічні конфлікти. Така, на думку вчених, природаконфліктів-бунтів – ферганських (1988 р.), душанбінських (1990 р.), Ошських(1991 р.) і інших подібних подій.
Перехіддо демократизації, що супроводжувався боротьбою в суспільстві старих і новихполітичних еліт, став детонатором, що у поліетнічному суспільстві привів дотого, що боротьба «придбала етнополітичне фарбування». До загостренняконфліктів приводили недотепні, непослідовні кроки по перетворенню держави вреальну федерацію, спроба чинністю зупинити дезінтеграційні тенденції вреспубліках (тбіліські події 1989 р., бакинські 1990 р., вільнюські1991 р.).
Деякіконфлікти розглядаються як слідство розпаду Союзу Сірий, коли в республіках, щовідділилися, у боротьбу «за свою частку політичної й територіальної спадщини»вступили колишні автономії або бажали її одержати (Абхазія, Південна Осетія,Гагаузія в Грузії, Наддністрянщині в Молдові, Карабах в Азербайджані).
Е. Панн,О.О. Попов і інші учасники колективу бачать причину конфліктів і вцілеспрямованих діях політиків по розпаленню конфліктів. Вони приводятьприклади використання опозицією конфліктів для захоплення влади (так діяли вборотьбі з Е.А. Шеварднадзе прихильники 3. Гамсахурдія в Грузії,провокуючи ескалацію конфлікту в Південній Осетії). Вони також уважають, щоконфлікти використовуються як кошти втримання влади. Так, коли радикально-націоналістичнаопозиція в Молдові виступала за рішучі воєнні дії проти Наддністрянщини,президент республіки вибрав тактикові дій «на випередження».
Длясоціологів важливий ще один фактор, відзначений Е.О. Паїним і його колегами,які назвали його «інерційним», – зростаюча взаємна відчуженість народів. Етнофобіїй ксенофобії, упередження й ненависть до ворога, що підсилюються в широкихверствах населення внаслідок збройних конфліктів, стають настільки сильними, щонатискають на владу, знижуючи її готовність до діалогу й урегулюванняконфліктів у майбутньому.
Доінерційних механізмів конфлікту відносять і так звані «відповідні дії». Сумгаєтськийпогром, що викликав відтік вірменського населення з Азербайджану, спровокуваввірменську реакцію проти азербайджанців у Вірменії. Відповіддю на це з'явиласярізанина вірменів у Баку. Варіантом інерційних дій можуть стати самостійніоперації окремих локальних груп, що приймають рішення про несанкціонованівоєнні дії. Наприклад, у Карабаському конфлікті не раз ішла мова про діюпольових командирів, то ж було й у Південній Осетії, Абхазії, Чечні…
Література
1. Тишков В. Очеркитеории и политики этничности в России. – М., 1997
2. Козер Л. Функціїсоціального конфлікту. – К., 2004
3. Крупник ІМ.Національне питання в СРСР: пошуки пояснень. – К., 1999
4. Здравомыслов A. Г. Межнациональныеконфликты в постсоветском пространстве. – М., 1997.