Простір і час у контексті глобалізації
«Компанія належить не її співробітникам,постачальникам або місцевості, де вона розташована, а тим, хто в неї інвестує».Так Альберт Дж. Данлеп, прославлений «раціоналізатор» сучасного виробництвапідсумував своє кредо в самовдоволеному описі власної діяльності,опублікованому видавництвом «Тайм Букс» для освіти й у повчання всім, хтопрагне до економічного прогресу.
Данлеп мав на увазі, звичайно, не просто«приналежність» як ще одна назва чисто юридичного поняття «власності» — цяточка зору ніким не заперечується й ще менше має потребу в акцентуванні. Йогоідея виражена насамперед у заключній частині фрази: ні співробітники, ніпостачальники, ні представники місцевого співтовариства не мають права впливатина рішення, прийняті «тими, хто інвестує», а справжні власники повноважень уприйнятті рішень — це інвестори, саме вони мають право з ходу відмести,оголосити марними й невірними будь-які зауваження цих людей щодо того, як вониуправляють компанією.
Відзначимо, що формулювання Данлепа — недекларація про наміри, а заява про фактичне положення речей. Данлеп сприймає якаксіому те, що істинність вираженого в ній принципу підтверджена всімаекономічними, політичними, соціальними й іншими реаліями нашого часу. Цяаксіома вже ввійшла в «родину» самоочевидних істин, які допомагають пояснитимир, але самі не мають потреби в поясненні, які дозволяють прийняти якдопущення те, що відбувається у світі, але саме по собі вже не розглядається якприйняті на віру допущення, тим більше нісенітні або сумнівні.
Були часи (можна було б сказати «ненастільки давні», якби не швидко стискальний простір колективної уваги, щоперетворює навіть тиждень у політику — тепер не просто в довгий, але надтодовгий період у життєвому циклі людської пам'яті), коли заява Данлепа далеко невсім здалося б очевидним, коли вона пролунало б як войовничий клич абоповідомлення з поля бою. У перші роки війни на знищення бізнесмени вважали занеобхідне підніматися на трибуну щорічних з'їздів партії й раз за разом убиватив голови слухачів ідею, що, на їхню думку, необхідно було вбивати в голову,тому що для незвичного вуха вона звучала дико й дивно: ідею про те, щокорпорації із задоволенням готові платити місцеві податки на підтримкунеобхідного їм дорожнього будівництва або ремонту каналізації, але вони небачать причин, щоб фінансувати підтримку місцевих безробітних, інвалідів іінших «зайвих людей», за долю яких вони не бажають нести ніякоївідповідальності. Але це було в перші роки війни, що яких-небудь двадцять роківчерез, коли Данлеп викладав своє кредо, була вже практично виграна, так що вінміг з повною підставою очікувати, що всі слухачі розділяють його переконання.
Навряд чи їсти зміст сперечатися, чи була цявійна результатом таємних підступних задумів, що народилися в кабінетахкерівництва великих корпорацій, постачених табличками «не курити», і нічого немиролюбні лідери, що підозрюють, промисловості були змушені почати воєнні діїпід тиском змін, викликаних дією непояснених сил технологічного прогресу йглобальної конкуренції; чи була це заздалегідь спланована й оголошена, якведеться, війна із чітко певними цілями або просто серія окремих і найчастішененавмисних військових акцій, кожна з яких обумовлювалася власними причинами.Яке б із двох тверджень не було щирим (на користь кожного з них можна привестичимало аргументів, хоча, можливо, нам тільки здається, що вони суперечать одинодному), остання чверть XX сторіччя, досить імовірно, увійде в історію заназвою «Великої війни за незалежність від простору». У ході цієї війнивідбувалося послідовне й невблаганне звільнення центрів прийняття рішень (атакож тих розрахунків, на основі яких ці центри приймають свої рішення) відтериторіальних обмежень, пов'язаних із прив'язкою до певної місцевості.
Давайте розглянемо принцип Данлепа.Співробітники набираються з місцевого населення й, з огляду на їхню обтяженістьсімейними обов'язками, власністю на житло й т.д., не можуть із легкістю піти закомпанією, якщо вона переміститься в інше місце. Постачальники повиннідоставляти товар, а виходить, низькі транспортні витрати дають місцевимпостачальникам переваги, які зникають при зміні компанією місця розташування.Що ж стосується самої «місцевості» — вона, природно, залишиться там, де була, іне може міняти свого місця розташування відповідно до нової адреси компанії.Серед всіх перерахованих кандидатів на право голосу в керуванні компанієютільки «ті, хто інвестує» — акціонери — анітрошки не зв'язані простором: вониможуть купити будь-які акції на будь-якій біржі за посередництвом будь-якогоброкера, і при цьому географічна близькість або далекість компанії явно буде наостаннім місці серед міркувань, що спонукують їх продавати або купувати акції.
У принципі, склад акціонерів не визначаєтьсяпростором. Це — єдиний фактор, повністю вільний від просторової зумовленості.Їм, і тільки їм, «належить» компанія, тому їм вирішувати, чи коштує компаніїпереїхати туди, де, як вони припускають, є шанс на підвищення дивідендів,надавши всім іншим — а саме тим, хто прив'язаний до даної місцевості, — вирішувати завдання, зализувати рани, відшкодувати збитки й забирати сміття.Компанія має волю пересування, але наслідку цього пересування будутьвідчуватися довго. Той, хто має волю «бігти» з даної місцевості, абсолютновільний і від наслідків своєї втечі. Це — головні трофеї переможців в «війні запростір».
«Поміщик, що живе в столицях»
Після закінчення війни за простір самимпотужним і жаданим фактором розшарування у світі стала мобільність: це тасубстанція, з якої щодня будуються й перебудовуються нові, усе більше глобальнісоціальні, політичні, економічні й культурні ієрархії. Для тих, хто стоїть навершині нової ієрархії, воля пересування приносить куди більше переваг, чим ті,що позначено у формулі Данлепа. У цій формулі відзначені лише ті кандидати, чийголос чутний, — ті, хто здатний висловити й, швидше за все, дійсно висловитьсвоє невдоволення й може втілити свої скарги в судові позови. Але є й інші,обірвані й кинуті контакти, також прив'язані до даної місцевості, і про які уформулі Данлепа не згадується, тому що про їх навряд чи хто-небудь почує.
Мобільність, придбана «тими, хто інвестує» — людьми, що володіють капіталом, грошима, необхідними для інвестицій — означаєдля них воістину безпрецедентне у своїй радикальній беззастережності відділеннявлади від зобов'язань: обов'язків у відношенні власних службовців, але також іу відношенні молодих і слабких, ще не породжених поколінь, і самовідтворенняумов життя для всіх — одним словом, волю від обов'язку брати участь уповсякденному житті й розвитку співтовариства. Виникає нова асиметрія міжекстериторіальною природою влади і як і раніше територіальною «життям уцілому», що влада, що знялася з якоря й здатна переміщатися миттєво й безпопередження, може вільно використовувати, а потім залишити наодинці знаслідками цього використання. Відмова від відповідальності за наслідки — самабажана й коштовна перевага, що нова мобільність дає позбавленому місцевоїприв'язки капіталу, що перебуває в «вільному плаванні». Тепер у розрахунках«ефективності» інвестицій можна вже не враховувати витрати на боротьбу знаслідками.
Знайдена капіталом воля трохи нагадує волю«поміщика, що живе в столицях» з колишніх часів — такі люди були сумно відомісвоєю зневагою до потреб населення, що їх годувалася. Весь їхній інтерес доземлі, який вони володіли, полягав у тім, щоб «знімати з її вершки» у вигляді«надлишків продукції». Тут, безсумнівно, існує деяка подібність — але цепорівняння не повною мірою відбиває ступінь волі від турбот і відповідальності,який володіє мобільний капітал кінця двадцятого сторіччя: поміщикам минулоговона й не снилася.
«Поміщик, що живе в столицях» не мігпоміняти свій маєток на інше, а значить залишався — нехай і не занадто міцно — прив'язаним до місцевості, звідки він тяг всі соки; ця обставина на практиціобмежувало теоретично і юридично безмежні можливості експлуатації місцевості,інакше в майбутньому потік доходів міг обміліти, а те й зовсім висохнути.Звичайно, об'єктивні обмеження в принципі були жорсткіше, ніж це усвідомлювалисамі поміщики, а ці останні — жорсткіше тих, що звичайно дотримувалися напрактиці. Ця обставина приводила до того, що такого роду поміщицькеземлеволодіння завдавало непоправної шкоди родючості землі й розвиткусільськогосподарських навичок, а добробут «поміщиків, що живуть у столиці» булодосить ненадійним, погіршуючись від покоління до покоління. І все-таки це булиреальні обмеження, що нагадували про себе тим чим гірше їх собі представляли йдотримували. А обмеження, по визначенню Альберто Мелуччи, «цей висновок урамки, межу, поділ; тому воно означає й визнання існування іншого, далекого,непереборного. Зіткнення з «іншим» — це досвід, що піддає нас випробуванню:воно породжує спокусу усунути розходження силою, але може викликати до життя йпрагнення до контакту як безупинно поновлюваній дії».
На відміну від «поміщиків, що живуть устолицях» з нової історії, нинішні капіталісти й торговці землею, завдяки зновузнайденій мобільності їхніх ресурсів, тепер уже ліквідних, не зіштовхуються зобмеженнями досить реальними — міцними, твердими, непіддатливими — щоб їхнєдотримання було обов'язковим. Єдині відчутні й обов'язкові рамки пов'язані задміністративними обмеженнями волі руху капіталів і коштів. Однак такіобмеження нечисленні, у них існує безліч лазівок, і навіть цей «рідкийчастокіл» піддається сильному тиску з метою його розхитати або зовсім знести.Після цього що згадуються Мелуччи «зіткнення з іншим» стануть украй рідкимявищем. А якщо трапиться, що інша сторона нав'яже таке зіткнення, як тільки«інше» почне грати мускулами й заявить про себе, капітал без особливої праці«збере речі» і переміститься в більше гостинне середовище, тобто не робитьопору, податливу й м'яку. Тоді ймовірність як спроб «усунути розходженнясилою», так і «прагнення до контакту» буде ще менше.
Адже обоє цих підходу вимагають визнаннянепереборності іншого, але для цього «інше» повинне спочатку перетворитися внепіддатливе, негнучке, у буквальному значенні «грузле» ціле. Щоб у ході опорутаке ціле дійсно сформувалося, середовище повинна піддаватися завзятим іефективним атакам — але загальним наслідком нової мобільності є той факт, що вкапіталу й фінансів практично не виникають необхідності «гнути те, що негнеться», ламати перешкоди, переборювати або послабляти опір; а якщо вона йвиникає, то від її завжди можна відмовитися на користь більше «м'якого»підходу. Якщо зіткнення з «іншим» вимагає дорогого застосування сили абостомлюючих переговорів, капітал завжди може переміститися в більше «спокійне»місце. Навіщо вступати в зіткнення, якщо його можна уникнути?
Воля пересування й самовизначення суспільств
Оглядаючись назад, у минуле, задаєшсяпитанням, у якому ступені геофізичні фактори, природні або штучні границітериторіальних одиниць, неповторна ідентичність кожного народу й культурноїспільності, а також розходження між поняттями «усередині» і «зовні» — всітрадиційні предмети географічної науки — були в сутності лише концептуальнимипохідними або ж матеріальними проявами «обмежень швидкості», а в більшезагальному плані, тимчасових і вартісних обмежень волі пересування.
Поль Веріліо висловив таке припущення: якщозаява Френсиса Фукуями про «кінець історії» і є досить передчасним, те сьогодніможна все з більшою впевненістю говорити про «кінець географії». Відстані вжене мають значення, а ідею геофізичної границі в реальному сучасному світі стаєусе сутужніше підтримувати. Раптово стає ясним, що розділові лінії, що існувалина континентах і земній кулі в цілому, були лише функцією відстаней, якимпримітивні засоби транспорту й труднощі подорожей ніколи додали характернезаперечної реальності.
Дійсно, поняття «відстані» — це не об'єктивнабезособова фізична «даність», а соціальний продукт; його довжина залежить відшвидкості, з якої ми його переборюємо (а в монетарній економіці — ще й відтого, у скільки обходиться така швидкість). Всі інші соціально обумовленіфактори визначення, поділи й підтримки колективної ідентичності — начебтодержавних кордонів або культурних бар'єрів — у ретроспективі представляютьсялише другорядними наслідками цієї швидкості.
Відзначимо, що саме це, зважаючи на все, єпричиною, по якій «реальність границь», як правило, була класово обумовленимявищем: у минулому, як і сьогодні, еліта — багатії й влада що підтримують — завжди відрізнялася більшим космополітизмом, чим інше населення країн, де вонипроживали; за всіх часів вони прагнули до створення власної культури, що невизнавала границь, настільки міцних для простолюдинів; у них було більшезагального с елітами по ту сторону границі, чим з більшістю населення по цюсторону. Імовірно, по цій же причині Білл Клінтон, представник самої могутньоїеліти сучасного миру, смог заявити, що вперше в історії перестали існуватирозходження між внутрішньою й зовнішньою політикою.
Адже сьогодні життя еліти майже не пов'язаназ розходженнями між поняттями «тут» і «там», «усередині» і «зовні», «близько» і«далеко». Коли час контакту стискується й скорочується до незначної величинидовжиною в секунду, простір і просторові покажчики перестають відігравати роль,принаймні для тих, чиї дії здійснюються зі швидкістю передачі листа поелектронній пошті.
Протилежності « усередині-зовні», «тут-там», « близько-далеко» служили для фіксації ступеня приручення,одомашнювання й звичності різних фрагментів (як людських, так і неживих)навколишнього світу.
Близькими, досяжними називають насампередявища звичайні, знайомі й очевидні; це люди або речі, з якими зустрічаєшся,зіштовхуєшся й взаємодієш щодня в ході звичної, рутинної, повсякденноїдіяльності. «Близько» — це простір, усередині якого людина почуває себе «якудома», простір, де він рідко, якщо взагалі коли-або, випробовує непевність, незнає, що говорити й робити. З іншого боку, «далеко» — це простір, де людинавиявляється час від часу або не виявляється ніколи, де відбуваються речі, яківін не здатний передбачати або зрозуміти, і не знає, як йому реагувати на щовідбувається, простір, що містить таке, про що він мало що знає, від якого вінмало чого чекає і яке його не хвилює. В «далекому» просторі людина починаєнервувати, відправитися «далеко» — значить виявитися за межами своїх знань, нена своєму місці й не у своїй стихії, очікуючи неприємностей і побоюючисьгіршого.
Всі ці характеристики надають протилежності« близько-далеко» ще один найважливіший аспект: мова йде про протилежність міжясністю й неясністю, упевненістю й коливаннями. Виявитися «далеко» — значитьвиявитися в лиху, у цьому випадку від людини потрібен розум, хитрість,спритність або сміливість, йому необхідно довідатися чужі правила, без яких необійтися, і опанувати ними методом ризикованих проб і найчастіше дорогихпомилок. Ідея «близького», навпаки, означає відсутність проблем, тут доситьбезболісно засвоєних звичок, а раз це звички, то вони не відчуваються як тягар,проходження їм не вимагає зусиль, і просто не виникає приводу для занепокоєнняй коливань. Корінь поняття «місцеве співтовариство» лежать саме в цій протилежностіміж «тут» і «там», «близько» і «далеко».
Для періоду нової й новітньої історіїхарактерно безперервне вдосконалювання засобів пересування. Саме в сферітранспорту й подорожей відбувалися особливо радикальні й швидкі зміни; прогрестут, як уже давно відзначив Шумпетер, був зв'язаний не з ростом кількостіпоштових диліжансів, а з розробкою й масовим виробництвом зовсім нових засобівпересування — поїздів, автомобілів і аеропланів. Саме доступність швидкіснихзасобів пересування стала головним каталізатором характерного для сучасноїепохи процесу розкладання й підриву всієї сукупності соціальних і культурнихявищ місцевого походження; процесу, суть якого вперше відбив Теніс у своїйзнаменитій формулі сучасності як перехід від Gemeinschaft до Gesellschaft — відспівтовариства до суспільства.
Серед всіх технічних факторів мобільностіособливо важливу роль грала передача інформації — засіб повідомлення, непов'язане з переміщенням фізичних тіл або лише незначно й в останню чергупов'язане з ним. Неухильно й послідовно розроблялися технічні засоби, щодозволяли переміщатися інформації незалежно від її фізичних носіїв, а також відоб'єктів, про які ця інформація повідомляла: звільнення означаючого відприв'язки до означуваного. Відділення руху інформації від переміщення її носіїві об'єктів привело, у свою чергу, до диференціації швидкості їхньогопересування; передача інформації набирала швидкість темпами, недосяжними дляпереміщення фізичних тіл або зміни ситуацій, про які ця інформація повідомляла.Потім поява комп'ютерної «всесвітньої павутини» поклало кінець — у тім, щостосується інформації, — самому поняттю «переміщення» (і «відстані», якихнеобхідно перебороти), зробивши інформацію, як у теорії, так і на практиці,моментально доступної по всій земній кулі.
Сукупні результати останньої події воістинувеличезні. Його вплив на взаємодію між соціальною асоціацією й дисоціацієювідзначалося багатьма й описувалося в дрібних подробицях. Подібно тому, яклюдина усвідомлює «сутність молотка», лише коли той зламається, сьогодні миясніше, ніж коли-або, бачимо роль, що простір, час і засоби їхнього приборканняграли у формуванні, стабільності/гнучкості й падінні соціокультурнихсукупностей. Так звані «тісно спаяні співтовариства» минулого, як ми тепербачимо, виникли й існували завдяки розриву між майже миттєвим зв'язкомусередині невеликого співтовариства (розміри якого визначалися властивостями«засобів передачі», тим самим обмежуючись природними можливостями людськогозору, слуху й здатності до запам'ятовування) і величезним часом і витратами,необхідними для передачі інформації від одного співтовариства до іншого. Зіншого боку, крихкість і недовговічність сьогоднішніх співтовариств зв'язананасамперед зі скороченням або повним зникненням цього розриву: зв'язок усерединіспівтовариства не має ніяких переваг над обміном інформацією міжспівтовариствами — і те, і інше здійснюється миттєво.
От як Майкл Бенедикт підсумував нашеретроспективне відкриття й знову знайдене розуміння тісного зв'язку міжшвидкістю пересування й соціальною згуртованістю:
«Єдність, можлива в рамках невеликихспівтовариств завдяки майже миттєвій і майже безкоштовному зв'язку за допомогоюусного мовлення, плакатів і листівок, у більше широкому масштабі не можезберігатися. Соціальна згуртованість на будь-якому рівні — це функціяконсенсусу, поділюваного знання, і без постійного доповнення й взаємодії; таказгуртованість залежить насамперед від раннього й строгого прилучення докультури і її засвоєння. Соціальна гнучкість, навпроти, залежить від здатностізабувати й дешевини зв'язку».
Союз «і» в останній пропозиції просто непотрібний: здатність забувати й дешевина (а також висока швидкість) зв'язку — усього лише два аспекти того самого умови, і навряд чи їх варто розділяти.Дешевий зв'язок означає не тільки швидке переповнення, придушення й витисненняотриманої інформації, але й, у не меншому ступені, швидке надходження новин.Оскільки вроджені можливості людського сприйняття залишаються незмінними якмінімум із часів палеоліту, швидкий зв'язок не живить і врівноважує, а затопляєй придушує пам'ять. Можна сказати, що найважливішим з недавніх подій сталоослаблення розходжень між вартістю передачі інформації в місцевому йглобальному масштабі (куди б ви не посилали своє повідомлення по Інтернету, ви платитеяк за «місцевий дзвінок», що однаково важливо як з культурної, так і зекономічної точки зору). Це, у свою чергу, означає, що інформація, що надійшла,що вимагає уваги, ознайомлення, і, нехай ненадовго, що залишається в пам'яті,створена у всілякий і автономних друг від друга місцях, а виходить,найімовірніше, несе в собі несумісні й взаємовиключні повідомлення — чим різковідрізняється від повідомлень, що циркулюють усередині співтовариств,позбавлених комп'ютерного «заліза» і програмного забезпечення й належних лишена природні можливості людини, т. е. повідомлень, що найчастіше повторювали йпідсилювали один одного, що сприяли процесу (селективного) запам'ятовування.
По вираженню Тімоті У. Люка, «просторовістьтрадиційних суспільств збирається навколо самих безпосередніх можливостей тілазвичайної людини».
Ситуація змінилася до невпізнанності зпоявою засобів, що дозволили поширити конфлікти, солідарність, бої, дискусіїабо відправлення правосуддя до меж, набагато перевищуючі фізичні можливості людини.Простір був «оброблений/ сконцентрований/організований/нормований» і насампередзвільнений від фізичних обмежень тіла самої людини. А виходить, із цьогомоменту «організація простору» залежала від параметрів техніки, швидкості їїроботи й вартості її використання: «Простір, побудований за допомогою такоїтехніки, носить зовсім інший характер: це сконструйоване, а не Богом даний,штучний, а не природний простір; інформація в ньому передається машинами, а нелюдьми, він раціоналізований, а не усуспільнений, його масштаб — національний,а не локальний».
Споруджуваний простір нового часу повиннийбути твердим, міцним, вічним і незаперечним. Плоттю його повинні були статибетон і сталь, кровоносними судинами — павутина залізниць і автострад. Авторисучасних утопій не проводили розходжень між упорядкуванням суспільства йархітектури, між соціальними й територіальними одиницями й розмежуваннями; дляних — як і для їхніх сучасників, що відповідали за суспільний устрій — ключемдо впорядкованого суспільства було впорядкування простору. Все суспільствоповинне було перетворитися в ієрархічну піраміду.
Література
1.Бубер М. Проблеми людини. — К., 1999
2.Парсонс Т. Про структуру соціальної дії. — К., 2008
3.Фромм Е. Анатомія людської деструктивності. — К.,2004
4.Шадриков В.Д.Происхождение личности. – М., 1999
5Фролов И. О человеке и гуманизме: работы разных лет. – М., 1989