Зміст
Вступ
1 Флоріан Знанецький (1882-1958)
1.1Концепція гуманістичного коефіцієнта
1.2Соціологія як наука про культуру
1.3Теорія соціальних дій
2 Толкотт Парсонс (1902-1979)
2.1Теорія дії
2.2Концепція соціальної системи
2.3Соціальні зміни
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Постсоціологічний період в розвитку соціологічної думкипочинається з кінця ХІХ ст. В цей період формуються нові теорії та моделісоціального розвитку, започатковані Ф. Знавецьким та Т. Парсонсом.
За Ф. Знавецьким, соціологія як наука про культуру маєвідмовитися від будь-яких претензій на універсальність. Культура як цілісністьне може взагалі стати темою будь-якої окремої науки. Отже, предметом соціологіїє не всі, а тільки специфічні явища культури. Щоб надати їй статусу науки ібути у змозі цей статус обґрунтувати, слід показати, що ці специфічні явищакультури існують поряд з іншими культурними явищами. Польський соціолог вважаєтакими специфічними явищами культури різноманітні соціальні системи. Отже,«завданням соціології є вивчення соціальних систем, а не інших видів культурнихсистем».
У 30-ті роки, коли в американській соціології панувавемпіризм, Т. Парсонс стверджував, що соціологія як наука найбільше потребуєтеорії, емпіричні факти, не підтверджені теорією, не можуть пояснити складнихсоціальних явищ. Разом з тим теорія не виникає сама собою з процесу накопиченняемпіричних даних, останні в певному розумінні самі є похідними теорії. На йогодумку, теоретичні категорії, що їх має у своєму розпорядженні вчений, завждистановлять попередні умови ефективної наукової праці. В цьому зв'язку емпіричніфакти постають перед дослідником як певні реконструкції дійсності.
Соціологія у своєму розвитку повинна приводити до теорії, алевона має і починати з неї.
1 Флоріан Знанецький(1882-1958)
Наукові погляди Ф. Знавецького формувалися під впливомгострого методологічного протиборства між прибічниками позитивістської(натуралістичної) та антипозитивістської (антинатуралістичної) орієнтацій у філософії тасоціогуманітарних науках. У цьому протиборстві польський учений займавантинатуралістичну позицію, яку загалом можна назвати гуманістичною, оскількивона обґрунтовувала модель наукового пізнання з урахуванням людських,історичних та соціокультурних вимірів дійсності. 1.1Концепція гуманістичного коефіцієнта
Проект гуманістичної соціології Ф. Знавецькогообґрунтовується за допомогою так званого гуманістичного коефіцієнта. Специфікаі функції цього коефіцієнта розкриваються в працях «Соціологіявиховання» (1928—1930), «Метод соціології» (1934), «Наукипро культуру» (1952).
За Ф. Знанецьким, культурна дійсність не існує позагуманістичним коефіцієнтом. Міф, твір мистецтва, мовне вираження, інструмент,право, соціальний лад є тим, чим вони є тільки як свідомі людські явища.Пізнання цих явищ можливе лише завдяки досвіду та дії свідомих індивідів абогруп індивідів, які створили їх і користуються ними.
Як евристичний інструмент пізнання гуманістичний коефіцієнтпов'язаний з онтологічною характеристикою культурних фактів, а також з методологічнимпідходом до їх дослідження. В онтологічному плані гуманістичний коефіцієнтпідкреслює залежність будь-яких культурних явищ чи фактів від людського досвідута діючих суб'єктів. Факти культури є «чиїмись», вони не бувають«нічиї». Це означає, що на противагу вченому-природознавцю, якийнамагається виявити деякий порядок поміж емпіричних фактів, повністю незалежнихвід свідомих людських елементів, дослідник культури намагається визначитидеякий порядок поміж емпіричних фактів, які залежать від цих елементів, нимистворені та підтримані [3, с. 60].
Іншими словами, будь-який емпіричний факт, що досліджується,слід розглядати крізь призму гуманістичного коефіцієнта, «тобто так, якцей факт уявляється тим людським індивідам, які його відчувають і використовують».
За допомогою гуманістичного коефіцієнта Ф. Знавецький вказуєнасамперед на специфічність культурних фактів. Разом з тим він виступає протисуб'єктивістської інтерпретації цього коефіцієнта. Зовсім не обов'язково,вважає вчений, будь-яка цінність у складі культури має належати сфері досвідукожного індивіда. Досить, щоб вона належала йому потенційно. Сфера культури, вякій значення піддається об'єктивації, перебуває за межами індивідуальногодосвіду. Об'єктивність цінностей тут, щоправда, ніколи не буває повною, протевона тим повніша, чим більш внутрішньо монолітною є система цінностей.
У цілому концепція гуманістичного коефіцієнта, по-перше,репрезентує новий погляд на ті явища, якими займалась натуралістичнасоціологія, по-друге, з її допомогою здійснено спробу розширити традиційне колосоціологічних інтересів. Не заперечуючи впливу чуттєвих явищ на культурнежиття, Ф. Знанецький вимагав, щоб цей вплив визначався «в гуманістичнихтермінах». Він підкреслював, що. «достеменне середовище соціальнихгруп — це не те середовище, котре доступне спостерігачеві і пізнане ним… цете, що самі члени тих груп сприймають як дане протягом їхнього досвіду».
У людському досвіді, вважає Ф. Знанецький, наявні предмети,які не тільки мають значення, а й частково — іноді майже повністю — єнематеріальними у своєму змісті та невідповідними чуттєвому сприйняттю. Такимипредметами є, наприклад, міфи та інші релігійні факти, політичні інститути,зміст літературних творів, наукові та філософські поняття. В цьому зв'язку невипадково культура, за Ф. Знанецьким, постає значною мірою як«духовна» дійсність [6, с. 31].
1.2 Соціологія як наука про культуру
Ф. Знанецький вважав соціологію однією з наук про культуру.Визначення місця соціології з самого початку було пов'язане з питанням про те,як можлива соціологія як наука.
Свою думку щодо цього питання вчений висловив у 30-х роках усвоїй праці «Метод соціології», що з'явилася в період перетвореннясоціології із синтетичної дисципліни, орієнтованої на широкісуспільно-історичні узагальнення, на науку аналітичну, яка досліджує специфічніцарини емпіричних даних. На думку Ф. Знанецького, соціологія, по-перше, не можебути загальною соціальною наукою, вона має бути тільки спеціальною науковоюдисципліною зі своїм особливим предметом досліджень. По-друге, на противагупозитивістським концепціям вивчення суспільства соціологія займається«суттєвим значенням» соціальної дійсності. По-третє, вона тривалийчас буде швидше цариною якісних досліджень, ніж кількісних обчислень.
Отже, за Ф. Знавецьким, соціологія як наука про культуру маєвідмовитися від будь-яких претензій на універсальність. Культура як цілісністьне може взагалі стати темою будь-якої окремої науки. Отже, предметом соціологіїє не всі, а тільки специфічні явища культури. Щоб надати їй статусу науки ібути у змозі цей статус обґрунтувати, слід показати, що ці специфічні явищакультури існують поряд з іншими культурними явищами. Польський соціолог вважаєтакими специфічними явищами культури різноманітні соціальні системи. Отже,«завданням соціології є вивчення соціальних систем, а не інших видівкультурних систем».
Як наука про культуру соціологія орієнтована на розкриття аксіонормативногопорядку соціальних явищ, тобто сталої опо-середкованості їх з боку певнихвзірців цінностей і норм поведінки. Для вирішення такого завдання вченийрекомендував застосовувати особливу процедуру, яку називав аналітичноюіндукцією. Аналітична індукція має ту перевагу перед іншими дослідницькимипроцедурами, що її узагальнення відбивають «суттєве в кожному окремомувипадку». Вона абстрагує ознаки, що уособлюють сутність цього феномену, іузагальнення тим суттєвіші, чим більше ознак підтверджуються як повторювані абоподібні для більшості випадків. Тому аналітичну індукцію іменують такожтипологічним методом, або методом типових випадків. Цей метод, за Ф.Знавецьким, настільки важливий, що завдяки йому соціологія є не тількигуманістичною, а й аналітичною та індуктивною наукою [1, с. 169].
Головні тези, які обстоює Знавецький у своїх працях стосовносоціології як науки про культуру, такі:
— соціологія є соціальною, а не природничою наукою;гуманістичний коефіцієнт відрізняє явища, досліджувані соціологією, від явищ,що вивчаються природничими науками;
— соціологія є спеціальною, а не загальною наукою; вона незаймається всім, що трапляється в суспільстві, а обмежується вивченнямсоціальних дій, соціальних відносин, особи, соціальних груп та соціальнихролей;
— метод соціології може бути таким самим об'єктивним, точнимі справді глибоким, як і метод фізичних наук;
— гуманістичний коефіцієнт не впливає на об'єктивністьнаукового знання, навпаки, його слід усвідомлювати і використовувати длярозвитку наукової соціології. 1.3Теорія соціальних дій
У своїх соціологічних працях Ф. Знанецький безліч разівпідкреслював, що соціальні дії становлять найважливішу складову соціальнихявищ. Саме поняття соціальної дії слугує йому провідною теоретичною категорією,яка віддзеркалює внутрішню динаміку будь-яких соціальних систем. У світікультури соціальна дія, за Ф. Знанецьким, є тим посередником, який забезпечуєдинамічний зв'язок між суб'єктивними і об'єктивними елементами цього світу.Особливо добре таке розуміння представлене у книзі «Польський селянин уЄвропі та Америці» (1918— 1920, у співавторстві з Вільямом Томасом), денастанова і соціальна цінність були подані як два полюси людської культури:настанова — полюс суб'єктивний, соціальна цінність — полюс об'єктивний.Соціальна дія трактувалась як динамічний процес, що зв'язує ці полюси.
Сутнісною характеристикою будь-яких соціальних дій є те, щовони є діями свідомими. Полювання на хижого звіра, рибальство, випікання хліба,купівля меблів, зведення будинку, участь у релігійних відправленнях,віршування, виконання симфонії — все це різновиди свідомих людських дій. Деякіз них порівняно нетривалі та прості (рибальство, купівля меблів). Ці дії Ф.Знанецький називає елементарними, маючи на увазі, що їх уже не можна розкластина простіші дії. Інші дії (зведення будинку, творення симфонії) тривають довшеі є складними, виконання їх потребує тривалого поєднання багатьох простішихоперацій [2, с. 122].
Соціальні дії сутнісно відрізняються від інших людських дій.Соціальними діями польський соціолог вважає дії, головними предметами якихвиступають свідомі індивіди або групи людей. Незалежно від того, якими є ці дії— індивідуальними чи колективними, вони впливають на свій предмет з метоювикликати у нього певні та бажані (з огляду на суб'єкта дії) реакції. Ф.Знанецький доходить висновку, що соціальна дія репрезентує динамічну системуцінностей, які взаємодіють одна з одною. Структура цієї системи складається здвох видів цінностей — первинних і вторинних. Первинні цінності — це люди яксуб'єкти та предмети дії. Предмет соціальної дії відрізняється від усіхможливих об'єктів людської активності тим, що подібно до суб'єкта дії він єсвідомою, розуміючою людською істотою, здатною до взаємних дій та ініціюванняїх.
Єдність суб'єкта і предмета у Ф. Знанецького виникає зіспільності їхнього ціннісного статусу. І справді, діючий суб'єкт у будь-якиймомент може стати предметом соціальної дії. Предмет соціальної дії з такоюсамою вірогідністю може перевтілитися в суб'єкта дії. У житті, де більшістьбезпосередніх взаємовідносин, переважно неформальних контактів, має характерпостійного взаємообміну, так і трапляється. Теоретична соціологія намагаєтьсявзяти до уваги цю обставину, про що свідчить і концепція польського вченого. Вемпіричній соціології суб'єкт і предмет, як відомо, чітко розмежовуються, щомає вагоме значення для операціоналізації понять. Проте і в цьому разі слідвраховувати, що відносини між суб'єктом і предметом мають перехідний характер [4, с. 73].
Система соціальної дії охоплює не тільки первинні, а й вторинніцінності. Останні репрезентують людські витвори чи натуральні об'єкти, якимлюди надають цінності. У цілому вторинні цінності, за Ф. Знавецьким, становлятьсвого роду динамічну платформу соціального контакту. Процес соціальної дії,отже, не вичерпується тільки взаємодією первинних цінностей. Активну участь уньому беруть і вторинні цінності, на ґрунті чи з приводу яких чинитьсясоціальна дія. Кожна цінність, втягнута такою дією, обов'язково пов'язується збудь-якими іншими цінностями. В результаті ці зв'язки модифікують емпіричнийзміст і значення цінностей, що взаємодіють. Те, що робиться чи буде зробленостосовно конкретної цінності, залежить прямо чи опосередковано від того, щобуло зроблено чи робиться щодо інших цінностей, і навпаки. Протікання дії,отже, передбачає певний динамічний порядок взаємозалежних замін, яким у процесійого здійснення підлягають як первинні, так і вторинні цінності.
Структура соціальної дії як системи гомеостатичного типу, щосаморегулюється, складається, за Ф. Знанецьким, з чотирьох елементів. По-перше,мають існувати певні індивіди чи певні спільноти, на які спрямована діясуб'єкта. Тому перший елемент є соціальним предметом. По-друге, щоб дія буларезультативною, має існувати щось таке, за допомогою чого суб'єкт може чинитивплив на соціальні предмети. Другий елемент, отже, є певним соціальнимінструментом. Третій елемент репрезентує соціальний метод — спосіб, якимвикористовується соціальний інструмент, коли суб'єкт намагається чинити впливна соціальні предмети. Четвертим елементом є соціальна реакція, тобто результатсоціальної дії, який з'являється після її завершення. Всі чотири елементи тіснопов'язані між собою, утворюють єдину цілісність [4, с. 76].
На думку Ф. Знанецького, соціальні дії як найпростіший видсоціальних даних є ґрунтом звичаїв і законів, соціальних ролей і груповоїорганізації. Про них можна навіть зазначити, що вони становлять той матеріал, зякого виникають більш складні соціальні утворення. З цієї причини вивченнясоціальних дій має попереджувати й обумовлювати інші соціологічні дослідження.Водночас польський учений застерігає від психологічного редукціоналізму впоясненні джерел соціальної дії. Соціолог, наполягає вчений, повинен розглядатидії не з огляду на суб'єкт дії, а з огляду на «системи, що утворені цими діями».Отже, пояснення соціальної дії польський учений пов'язує не з психологієюдіючого суб'єкта, а швидше з тим місцем, яке він посідає в соціальнійструктурі. Які ж принципові причини детермінують виникнення певних дій у певнихситуаціях?
Відповісти на це запитання Знанецький намагається задопомогою поняття взірця дії. Поняття «взірець» учений запозичив зкультурної антропології, де воно використовувалося для позначення повторюваних,сталих поведінкових реакцій людей, таких, наприклад, як ритуал вітання. У своїйпраці «Соціальні дії» польський соціолог визначає взірець якконфігурацію ознак людської дії, характерних для багатьох дійових осіб, а томупоширених у взаємодіючих колах і групах. У його подальших працях з'являєтьсяціле сімейство споріднених понять, пов'язаних певним чином з поняттям взірця:«взірець дефініції ситуації», "ідеологічна модельнастанови", «норма поведінки» тощо. Всі ці поняття є важливимиінструментами аналізу системи соціальної дії. За Ф. Знанецьким, розуміннясоціальних явищ з їх гуманістичним коефіцієнтом — це, власне, пошук ізнаходження взірців, які й реалізуються суб'єктами дії [3, с. 61].
На відміну від М. Вебера, Ф. Знанецький виключав можливістьредукції складних соціальних структур до соціальних дій. На його думку, такі складніструктури, як соціальні відносини, соціальні ролі, соціальні особи і соціальнігрупи, не можна звести до менш складних структур: групу, наприклад, доіндивідів або відносин, а відносини — до окремих соціальних акцій тощо. Кожнаскладна структура є чимось більшим, ніж комбінація менш складних структур, імістить у собі такі зміст і значення, форми і функції, яких немає у меншскладних структурах. З часом науковий інтерес ученого дедалі більшезосереджується саме на складних соціальних структурах.
Ф. Знавецький був одним з небагатьох представниківгуманістичної соціології, котрі відхиляли тезу про принципову різницю методівнаук про природу і наук про культуру. Він вважав, що ці дві групи науквідрізняються одна від одної тільки предметом, а не методом. Цієї позиції віндотримується в методологічному підході до людських дій. У праці «Науки прокультуру» вчений підкреслює, що людські дії можуть бути науково дослідженіза допомогою тих самих методів, які використовують для дослідження природничихта органічних систем.
2 Толкотт Парсонс (1902-1979)
Видатний американський соціолог Т. Парсонс — фундатор доситьвпливової у світовій соціології структурно-функціональної школи. Схильність Т.Парсонса до соціологічного теоретизування яскраво виявилася уже в перших йогопрацях. У 30-ті роки, коли в американській соціології панував емпіризм, Т.Парсонс стверджував, що соціологія як наука найбільше потребує теорії,емпіричні факти, не підтверджені теорією, не можуть пояснити складних соціальнихявищ. Разом з тим теорія не виникає сама собою з процесу накопичення емпіричнихданих, останні в певному розумінні самі є похідними теорії. На його думку,теоретичні категорії, що їх має у своєму розпорядженні вчений, завждистановлять попередні умови ефективної наукової праці. В цьому зв'язку емпіричніфакти постають перед дослідником як певні реконструкції дійсності [5, с. 83].
Соціологія у своєму розвитку повинна приводити до теорії, алевона має і починати з неї.
При побудові соціологічної теорії Т. Парсонс дотримуєтьсяпозиції «аналітичного реалізму». Це означає, що теорія повиннапочинатися з розробки понятійного апарату, абстрагованого від складної ірізноманітної емпіричної дійсності. Такий понятійний апарат репрезентуєаналітичну систему абстрактних понять, які здатні «схоплювати» найсуттєвіші,найважливіші ознаки «справжнього світу». Ця здатність абстрактнихпонять не даватиме їм змоги «опинитися в полоні надмірної кількостіемпіричних деталей».
Розробку аналітичних понять Т. Парсонс вважав першочерговимзавданням порівняно з розробкою систем теоретичних суджень. Тільки післяпобудови системи аналітичних понять можна переходити до формулюванняопераціональних визначень, які організуються в системі теоретичних міркувань.
Парсонсівську стратегію побудови соціологічної теорії впершебуло викладено у двотомнику «Структура соціальної дії» (1937). Засловами американського соціолога, ця праця стала для нього «поворотнимпунктом з огляду не тільки на зміст, а й на стратегію побудови теорії». Уній йому вдалося продемонструвати конвергенцію чільних концептуальних схемАльфреда Маршалла, Е. Дюркгейма, В.Ф. Парето та М. Вебера. В цілому цеутворило, згідно з Г. Парсонсом, «перший рівень інтегрованої загальноїтеорії» в його власній роботі. Конвергенція їхніх концептуальних схемстала можливою, тому що всі вони, згідно з Т. Парсонсом, є окремими аспектамиоднієї теорії, орієнтованої на волюнтаристське вирішення проблеми соціальногопорядку. Цю теорію американський соціолог репродукує в цілісному вигляді та називаєволюнтаристською теорією дії [2, с. 123]. 2.1Теорія дії
Термін волюнтаристський підкреслює ту обставину, щосоціальний порядок повністю не детермінується зовнішнім тиском. Волюнтаризм діїозначає передусім суб'єктивний процес прийняття рішень, що, звичайно, можезазнавати тиску цінностей і норм (нормативний аспект), а також умов та ситуації(ситуаційний аспект). Отже, сама дія не може бути ототожнена, за Т. Парсонсом,з поведінкою як такою. В цьому відношенні його думка не розходиться з позицієюМ. Вебера та Ф. Знавецького. Будь-яка дія є, очевидно, поведінкою, проте небудь-яка поведінка є дією. Щоб вести мову про дію, мало фіксувати реакціюорганізму на середовище, оскільки соціолога цікавить передусім зв'язок неорганізму і середовища, а особи («актора») і ситуації.
Дія у Т. Парсонса, як і в теоретиків гуманістичноїсоціології, характеризується цілеспрямованістю, суб'єктивним значенням і більшчи менш виразною мотивацією. Той, хто здійснює дію, повинен, по-перше, володітипевним знанням як про умови, в яких він намагатиметься реалізувати свою мету,так і про предмети, з якими матиме справу в ході цієї реалізації, а по-друге,відчувати потребу в досягненні поставленої мети і в емоційній реакції на неї;він повинен, зрештою, мати критерій оцінки мети і засобів, які слугують для їїдосягнення, з тим щоб здійснювати вибір, необхідний для правильного витрачанняенергії.
Внутрішня структура індивідуальної дії або поодинокого актускладається, за Т. Парсонсом, з таких елементів: «актора» (дійовоїособи); мети, яку він намагається реалізувати; засобів, якими «актор»володіє, прагнучи досягти мети; ситуаційних умов, з якими «актор»стикається в процесі дії, наприклад з різноманітними зовнішніми екологічнимифакторами або з власною біологічною природою і спадковістю; нормативнихпринципів відбору, котрими «актор» керується, вибираючи мету івідбираючи засоби, придатні для її досягнення [1, с. 172].
Нормативні принципи відбору, нормативна орієнтація дії (асаме їм Парсонс під впливом Е. Дюркгейма надавав великого значення) набувають уйого соціології статусу фундаментальних. У цьому зв'язку Т. Парсонс підкреслює,що «нормативна орієнтація є фундаментальною для схеми дії в томурозумінні, як і простір є фундаментальним для класичної механіки». Дляйого концептуальної схеми «не існує дії, окрім прагнення відповідатинормам, як не існує дії, окрім зміни місцезнаходження в просторі».Взагалі, вважає американський соціолог, для соціальних наук на зламі XIX і XX ст. було великим відкриттям установлення величезної ролісоціальних цінностей і норм, яку вони відіграють у формуванні поведінки людей.У цілому вони утворюють нормативний порядок міжлюдських відносин, якийскладається в процесі цих відносин і водночас закріплює їх. 2.2Концепція соціальної системи
Поняття системи було характерне для соціологічноготеоретизування Т. Парсонса і з самого початку. Оскільки людській дії властиварегулярність, що випливає з її підпорядкування соціальним нормам, то слід вестипошук її певної структури. В цьому плані соціальна структура, за Т. Парсонсом,є системою відносин між «акторами», яка ґрунтується на певнихвзірцях, що проявляються у взаємозалежних ролях. При цьому роль є ланкою, якапов'язує «актора» із соціальною структурою. Із соціальною системоюдослідник має справу тоді, коли йдеться про певну диференціацію соціальнихролей та позицій, прав і обов'язків, що супроводжують їх, а також про наявністьзагальних цінностей і норм. Всі ці моменти виникають разом з процесом взаємодії«акторів», у якому Т. Парсонс підкреслює роль нормативних аспектів [6, с. 33].
Разом з тим соціальну систему не слід ототожнювати ізсукупністю взаємодій. Американський теоретик вважає, що система має таківластивості, які не можна звести до властивостей її складових. Таким чином Т.Парсонс принципово змінює напрям свого аналізу. Замість «акторів»,взаємодія яких утворює певну конфігурацію, він звертає увагу на самуконфігурацію, що певною мірою віддаляє його від інтеракціонізму М. Вебера і наближаєдо соціологізму Е. Дюркгейма. Водночас слід постійно пам'ятати, щопар-сонсівське поняття системи є лише аналітичним інструментом, воно непов'язується конкретно з жодною соціальною дійсністю.
Соціальну систему Т. Парсонс визначає як складову більш загальної системи дії.Іншими складовими загальної системи дії є система культури, система особистостіта система поведінкового організму. Розмежування між чотирма виокремленимипідсистемами дії можна провести за характерними для них функціями. Щоб системадії могла існувати, вона має бути здатна до адаптації, досягнення мети,інтеграції і збереження взірця, тобто має задовольняти чотирьом функціональнимвимогам.
Інтегративну функцію Т. Парсонс пов'язує головним чином ізсоціальною системою, яка організовує соціальні відносини між«акторами» і колективами. Збереження взірця реалізується здебільшогоза допомогою культури, яка організовує комплекси символічних значень, здійснюєїх структурування, використання, збереження і зміну. Досягнення метипов'язується переважно з особистістю індивіда. Система особистості, згідно з Т.Парсонсом, є чільним агентом процесів дії, а звідси стає можливим здійсненнякультурних принципів і вимог. Поведінковий організм Т. Парсонс розуміє якадаптивну систему, зосередження важливих людських здатностей, що допомагаютьлюдині адаптуватися до вимог фізичного і біологічного оточення [1, с. 174].
Аналізуючи взаємозв'язки чотирьох підсистем дії, а такожзв'язки між ними і оточенням дії, Т. Парсонс звертає увагу на явище взаємопроникнення.Найвідомішим випадком взаємопроникнення є інтерналізація соціальних об'єктів ікультурних норм особистістю індивіда. Вивчений зміст досвіду, організований інакопичений завдяки механізму пам'яті, може слугувати іншим прикладомзазначеного явища, так само як інституціоналізація нормативних компонентівкультурних систем. Завдяки існуванню зон взаємопроникнення стає можливим процесвзаємообміну між системами. За рахунок цього між різноманітними вимірамисистеми дії можливий стан динамічної рівноваги.
Виникає запитання: як виживають соціальні системи, як вонивирішують свої інтегративні проблеми? На думку Т. Парсонса, це можливо завдякидвом механізмам, які орієнтовані на інтеграцію особи до соціальної системи, —механізмам соціалізації та соціального контролю. Механізми соціалізаціїзабезпечують інтеріоризацію культурних взірців (цінностей, ідей, мови, символівтощо) особою, позначаючи при цьому межі її потреб. Саме завдяки соціалізації в«акторів» виникає бажання витратити на виконання певної ролі своюенергію або ж набути потрібної майстерності, щоб виконати цю роль. Механізмсоціального контролю включає засоби, завдяки яким у соціальних системахзменшуються напруження і відхилення. В цілому, за Т. Парсонсом, ці двамеханізми здатні вирішувати інтегративні проблеми, з якими стикаються соціальнісистеми.
2.3 Соціальні зміни
В останнє десятиліття своєї творчості Т. Парсонс дедалібільше цікавиться проблематикою соціальних змін. Свій новий інтерес Т. Парсонс,проте, не вважав відмовою від постулатів функціоналізму. Навпаки, соціальнуеволюцію він намагається розглядати в контексті теорії дії і теорії систем.Американський теоретик ніколи не наполягав на тому, що, займаючисьфункціональним аналізом, він, як вважали багато його критиків, відмовляєтьсявід вивчення проблематики змін і соціального розвитку. Насправді він тількистверджував, що слід починати з досліджень структури, щоб потім перейти додослідження процесів [4, с. 77].
Роздуми Т. Парсонса про соціальну зміну охоплюють чотиригрупи проблем: соціальної рівноваги, структурної зміни, структурноїдиференціації і соціальної еволюції. Еволюція в розумінні американськогосоціолога досить близька до класичної її версії і полягає в підвищенніадаптаційної здатності суспільства. До цього ведуть два (розглянуті ще Г.Спенсером) процеси: диференціація та інтеграція. Диференціація означаєвиникнення й утвердження нових функцій і відповідних їм нових ролей та груп.Це, у свою чергу, породжує проблеми координації, які мають бути вирішенізавдяки створенню нових систем цінностей, пристосованих до нових, більшскладних відносин. Зростаюча складність соціальної структури потребує, щобкультурні взірці ставали більш загальними. Процес інтеграції — це виробленняадекватних засобів соціального контролю.
Т. Парсонс виокремлює три фази еволюції, беручи до увагирізні ступені адаптаційної здатності та форми соціального контролю, а саме примітивну,перехідну та сучасну. На противагу «соціальній системі», де він особливопідкреслював проблему інтеграції соціальних систем і особистості, у своїйеволюційній моделі Парсонс звертає увагу на диференціацію поміж і всерединікультурної і соціальної систем, а також на інтегративні проблеми, що зрештоювиникали між суспільством і культурою в міру того, як кожна з цих систем ставаладедалі диференційованішою і водночас більше відокремлювалася від інших систем.
Взагалі еволюція суспільств відбувається під знаком зміцненнякультури, підвищення значення і ролі її у збереженні, розвитку та переданнірізноманітних інституціональних взірців. Тому не випадково соціальна еволюція,вважає Т. Парсонс, набуває форми прогресивного утвердження культури всоціальному житті людей. Такий генеральний висновок парсонсівської теоріїсоціальної еволюції, яка увінчує соціологічну систему американського вченого [6, с. 36].
У цілому структурно-функціональна соціологія Т. Парсонса єпослідовною і докладно розробленою теоретичною системою. Інтерес до соціологіївидатного американського теоретика не вгасає й досі. І причиною цього є змістсоціологічних ідей Парсонса, а також високий евристичний потенціал їх, що даєзмогу знаходити раціональні відповіді на численні питання сьогодення.
Висновки
Отже, як наука про культуру соціологія орієнтована нарозкриття аксіонормативного порядку соціальних явищ, тобто сталоїопо-середкованості їх з боку певних взірців цінностей і норм поведінки. Длявирішення такого завдання вчений рекомендував застосовувати особливу процедуру,яку називав аналітичною індукцією. Аналітична індукція має ту перевагу передіншими дослідницькими процедурами, що її узагальнення відбивають «суттєвев кожному окремому випадку». Вона абстрагує ознаки, що уособлюють сутністьцього феномену, і узагальнення тим суттєвіші, чим більше ознак підтверджуютьсяяк повторювані або подібні для більшості випадків. Тому аналітичну індукціюіменують також типологічним методом, або методом типових випадків. Цей метод,за Ф. Знавецьким, настільки важливий, що завдяки йому соціологія є не тількигуманістичною, а й аналітичною та індуктивною наукою.
Парсонсівську стратегію побудови соціологічної теорії впершебуло викладено у двотомнику «Структура соціальної дії» (1937). Засловами американського соціолога, ця праця стала для нього «поворотнимпунктом з огляду не тільки на зміст, а й на стратегію побудови теорії». Уній йому вдалося продемонструвати конвергенцію чільних концептуальних схемАльфреда Маршалла, Е. Дюркгейма, В.Ф. Парето та М. Вебера. В цілому цеутворило, згідно з Г. Парсонсом, «перший рівень інтегрованої загальної теорії»в його власній роботі. Конвергенція їхніх концептуальних схем стала можливою,тому що всі вони, згідно з Т. Парсонсом, є окремими аспектами однієї теорії,орієнтованої на волюнтаристське вирішення проблеми соціального порядку. Цютеорію американський соціолог репродукує в цілісному вигляді та називає волюнтаристськоютеорією дії.
Список використанихджерел
1. Волович В.І.,Головченко Г.Т. Соціологія. — Х.: Видавничий будинок «Фактор», 2006.— 767 с.
2. ГородяненкоВ.Г., Гілюн О.В., Демічева А.В., Легеза С.В., Липовська Н.А. Соціологія. — К.: Видавничий центр«Академія», 2005. — 560 с.
3. Жоль К.К.Соціологія. — К.:Либідь, 2005. — 440 с.
4. ЛукашевичМ.П., Туленков М.В. Соціологія: Загальний курс: Підруч. — К.: Каравела, 2006. —407 с.
5. Сірий Є.В.Соціологія: загальна теорія, історія розвитку, спеціальні та галузеві теорії. — К.: Атіка, 2004. — 480 с.
6. Соціологія / І.Д. Єрьоміна. — Суми:Довкілля, 2005. — 284 с.