Основніконцепції розвитку цивілізації (культури)
КнигаО. Тоффлера «Шок майбутнього» (1970) у свій час стала бестселером. Автор зробиввисновок про те, що прискорення соціальних і технологічних змін створює усебільше труднощів для адаптації зовнішнього й внутрішнього середовища людини. 50тисяч років людської історії Тоффлер виміряв числом поколінь, кожне тривалістюв 62 років. Таких поколінь набирається приблизно 800, 650 з них жили в печерах.Тільки 70 останніх поколінь довідалися писемність, лише 4 покоління навчилисябільш-менш правильно вимірювати час, тільки 2 останніх користуютьсяелектродвигуном. Переважна більшість матеріальних цінностей, з якими ми маємосправу в повсякденному житті, уперше створено нинішнім, восьмисотим поколінням.Кількість навколишніх нас предметів подвоюється через кожні п'ятнадцять років.Наприкінці свого життя нинішній підліток буде жити в предметному світі, в 32рази перевищуючий предметний мир його батьків. Внутрішній мир людини не зможепристосуватися й ефективно взаємодіяти із цим оточенням. Звідси — психологічнийшок, що очікує людину в недалекому майбутньому. Такий загальний висновокавтора.
Журналістськийприйом контрасту, застосований О. Тоффлером, природно, вражає. Але чи не такпохмуро є справа в дійсності? Щоб з'ясувати це, необхідно хоча б короткоознайомитися з основними концепціями розвитку цивілізації (культури).
Інтелектуальнимджерелом всіх концепцій цивілізації (культури) є те або інше розуміння тим абоіншому великому авторові історичного процесу — всесвітнього або регіонального.Тому можна з повною підставою погодитися з афоризмом К. Маркса про те, що«історія — це сучасна думка про минуле».
Найдавнішіз розшифрованих писемних пам'яток Єгипту й Месопотамії, труднощі, з якимизустрічаються дослідники через понятійні бар'єри, говорять про одному,універсальному явищі: подібно тому як природні умови, суспільна структура,економічний базис і, імовірно, всі інші аспекти цивілізації варіювали протягомчасу, точно так само й мислення (менталітет) людей перетерплювала зміни. Так,причинну обумовленість фактів древнє мислення бачило в їхній божественнійзумовленості (переписувачі перед описом факту вказували його ознаку, щовиходить від небесних сил).
Такийпідхід у класичну епоху (Греція: Платон, Аристотель, Фукидид, Геродот) повністюзмінюється: починається пошук земних причинно-наслідкових зв'язків фактів,відзначається спрямованість руху історії, її циклічність. Платон в «Законах» і«Державі» описує еволюцію суспільства від додержавних утворень і примітивнихдержав до виникнення цивілізації. Була доведена ідея, що через розумінняминулого можна прийти до пророкування майбутнього. Фукидид виявив в історіїповторювану модель: зліт цивілізації неминуче перемінявся її падінням — результатом «непомірно зрослої зарозумілості й гордині». Він говорив, що могутністьвела до збагачення, збагачення спричиняло пиха й потакання примхам; останнє, усвою чергу, приводило людей до думки про те, що вони можуть не підкорятисязаконам людського поводження (цей висновок Фукидид одержав з аналізу історіїПерського царства й пророчив Афінам ту ж долю).
Більшепізні грецькі дослідження історії направлялися думкою Аристотеля про те, щотой, хто розглядає речі в їхньому становленні й походженні — будь та державаабо що інше, — одержить про їх саме ясне подання.
Пізнішебл. Августин (354-430) затверджував, що вся історія є лінійний процес,спрямований божественним промислом до єдиної (кінцевої) мети. Лінійність(універсальність для всіх цивілізацій єдиної мети) і необоротність історії, атакож її зумовленість — от основні ідеї, що панували в його час у розумінніісторії.
Дж.Вико (1668-1744) висунув ідею історичного круговороту (теорію спирали) ізатвердив грецьку ідею про циклічний розвиток цивілізації. Він перейшов додослідження елементів для визначення загальних моделей: так, він виробивпринципи дослідження таких культурних характеристик, як класова свідомість,міфи й техніка.
Самеслово «цивілізація» узвичаїлося порівняно недавно (на початку XIX століття).Формування цивілізації являє собою процес, що веде до виникнення суспільств зіскладними соціальними, політичними, економічними й ідеологічними інститутами.Цивілізація виступає як цілісна одиниця аналізу історичного процесу.
КарлМаркс (1818-1883) обґрунтував концепцію історичного матеріалізму (теоріюформацій) і цим дав варіант універсального пояснення історичного розвитку;економічний прогрес — головний двигун суспільного розвитку; зміни векономічному базисі приводять до трансформацій у всіх надбудовних інститутахсуспільства.
О.Шпенглер (1880-1936) запозичив у греків ідею циклічності розвитку цивілізації.Він розглянув сім найбільших цивілізацій (єгипетську, китайську, семітську,єврейське-арабську, грецьке-римську, західну, мексиканську) і обґрунтуваввисновок про те, що кожна цивілізація проходить стадії, аналогічні стадіямжиттєвого циклу людини, — народження, дитинство, юність, зрілість, старість ісмерть. Середній життєвий цикл кожної цивілізації, по Шпенглеру, — тисячароків. Одним з перших він дав визначення культури: «Культура є єдністьхудожнього стилю у всіх проявах життя народу», пророчив загибель — європейськоїкультури й цивілізації (у книзі «Захід Європи»), прагнув виділити в кожнійкультурі «гештальт», тобто загальну форму й стиль, характерні для цієїкультури.
П.Сорокін, Л. Роберт, Ф. Боас — всі вони негативно ставилися до спробантропологів побудувати універсальну історію культур (їхня позиція була,звичайно, реакцією на теорії еволюціонізму в соціокультурній області, щопоширилися наприкінці XIX століття).
А.Тойнбі (1881-1975) є автором самого великого в XX столітті праці по історіїцивілізації. Після робіт Гегеля й Маркса це найбільш значна робота в областіфілософії історії. Тойнбі виділив 21 цивілізацію, увів поняття «виклику йвідповіді». Кожна цивілізація зіштовхується з необхідністю дати відповідь натой або інший «виклик» — стан природного середовища, демографічний тиск, війну,економічну кризу й т.д. Він застосував енвайронментальний метод до аналізуісторії цивілізації (енвайронмент — середовище, що оточують умови). Факторами,що стимулюють розвиток цивілізації, є, по Тойнбі, зовнішні причини (насампередгеографічне, кліматичні, екологічні), ослаблення ж і розкладання цивілізаціївідбуваються в силу внутрішніх причин. Цивілізація розпадається, коли длявідповіді на нові «виклики» їй не вистачає творчого керівництва.
Т.Парсонс (1902-1979) обґрунтував концепцію «еволюційної універсалії». Вонабазується на еволюційної моделі, що розрізняє «доісторичні» і «історичні» формирозвитку людства. Стартова стадія — примітивне суспільство, структура якого обмежуєтьсясімейними зв'язками. Передумовами подальшого соціокультурного розвитку Парсонсуважав споріднення, технологію, язик, релігію. Дві універсалії сталипобудниками порушення структури соціальних зв'язків, на яких базувалася«примітивна» стадія соціокультурної еволюції: а) система суспільного поділупраці, незалежна від структур споріднення; б) система соціальної стратифікації,тобто культурно позначеного (маркірованого) закріплення стійких границь міжієрархічно впорядкованими соціокультурними групами, що становлять суспільство.На другій стадії з'являються такі універсалії, як система ринку й грошей,бюрократія, правова система, демократична асоціація.
Наведенийкороткий огляд основних концепцій історії й теорії цивілізації (культури)дозволяє побачити й оцінити як розмаїтість підходів, так і строкатістьрезультатів досліджень. Це свідчить про складність проблеми, а також, можливо,і про недостатність осмисленого історичного матеріалу й інтелектуальногопотенціалу науки.
Неможливо, залишити увагою такий важливий аспект сучасного розвитку, яквідношення Росії – Заходу — Сходу. Україна не може залишатися на відстані ііноді мимоволі задіяна у цих відносинах.
Схематичнодиспозиція досить самостійних ідейно-політичних рухів («субкультур» у рамкахросійської культури) наступна. Найбільш активним виглядає реформаторський рух зупором на економічний монізм (тобто на подання про те, що рішення питаньекономічного процвітання країни автоматично буде вирішувати всі інші питання, утому числі й питання культури й політики). Відомі соціальні наслідки державноїполітики з такою орієнтацією: економічні реформи, проведені «зверху», безврахування повсякденних інтересів трудових мас, сприяли систематичному падіннювиробництва (щорічні втрати до 25%) і сепаратистським конфліктам. Іншасубкультура (радикал-демократична), уповає на абстрактні гасла демократії йповністю перекреслює весь минулий досвід державного життя народу, уважає, щоінтереси демократії вище інтересів Росії як держави й що заради перемоги їїпринципів можна піти й на розчленовування Росії як єдиної держави.
Порядіз зазначеними плинами існують ще два реставраторських: з його принципом«самодержавство, православ'я, народності» і ідея відновлення СРСР як державиєдиного радянського народу. Відносно свіжими виглядають «російська ідея» і«євразійська ідея». Перша ідея знаходить своїх прихильників насамперед середнаціоналістів, у руках яких виявилася (з вини недальновидних керівників зновуутворених держав — колишніх частин Союзу, що піддають дискримінації етнічнихросіян, тобто приблизно 25 млн. чоловік) ідея-козир — «росіяни мають право наоб'єднання». Згадаємо, що гітлерівська ідея про об'єднання німецьких націй, щоперемогла в Німеччині 30-х рр., привела Європу до катастрофи — історія ниніповторюється. Вона, видимо, мало кого вчить, — ясно, що уроки історії кориснілише для відповідальних і історично мислячих людей.
Уфокусі нашого подальшого аналізу залишається «євразійська ідея». Цієїцивілізаційної моделі сьогодні присвячений ряд робіт, вона знаходить політичнуаудиторію, так чи інакше реалізується в державних рішеннях.
Звернемосядо історії євразійського руху, що виник в 20-е рр. Його теоретичні йідеологічні основи були закладені групою «євразійців» в еміграції (її основнимичленами були Н.С. Трубецькой, Н.Н. Алексєєв, В.П. Нікітін, В.Н. Ільїн, Л.П.Карсавин, М.М. Шахматов, Г.В. Вернадський). Вони випускали в 30-е рр.маніфести, монографії, видавали в Парижу щотижневу газету «Євразія»(1928-1929).
Ряднаступних принципових положень цього плину росіянці думки, здається,підтвердили минулі 70 років — Росія перебуває на стику Азії і Європи, і саме цегеополітичне положення визначає її специфіку. Як вузол, що з'єднує Азію іЄвропу, вона несе в собі початок зв'язку двох світових культур — західної йсхідної. Західна культура традиційно раціоналістична, східна ж, скоріше, ірраціоналістичназ медитаційним ухилом. Архетип культури російського народу формувався в періодутворення державності, заснованої на степовій культурі. Звідси треба йспецифіка світовідчування й світосприймання росіянина: широта душі, схильністьдо здійснення вчинків «навмання» і побутова неощадливість, пов'язані звідчуттям нескінченності степової широчіні, прихильність до спрощеної схемижиття, звичка до неясності, соборність (екстравертність у системіочікувань-вимог навколишніх), милосердна солідарність у житті, тяжіння до державності,що визначають сприйняття людьми влади як влади власного об'єднання. В основідержавності лежить «ідея». Вона є об'єднуючою ідеєю, і лише завдяки їй соціальнеполе здобуває форму соборності, духовного братерства, а не механічної тотальності.Якщо ідея втрачається, починається стрімкий процес розкладання й розпаду.Говорити про хибність ідеї безглуздо, тому що всяка ідея відповідає якомусьвнутрішньому переживанню маси й у подібному змісті завжди виступає як історичнаданість.
— Центральна ідея держави, що тонізує й офарблює культуру, є її квінтесенцією,фактором структиури. Їй і належить функція архетипу даної культури. Він востаточному підсумку направляє, визначає перспективу розвитку культури вскладному сполученні географічних, соціальних, суспільних, психічних і іншихфакторів. Його риси відбивають здатність національної творчості, стилюмислення, свідчать про агресивність або стриманість культурних традицій. «Ідея-Правителька» формує сховане джерело культурної напруженості, щопереживається, але не усвідомлюється до кінця.
«Ідеократія»- термін, що не стоїть в одному ряді з «аристократією» або «плутократією». Дваостанніх терміни виражають влада конкретних людей, соціальних шарів. «Ідеократія»стоїть над «демократією», «аристократією» і т.д., прагне вищего положення. Уцьому понятті укладене вимога, що обертається до всякого політичного ладу:політичний лад повинен мати ідейне виправдання й бути таким, щоб у ньому йчерез нього могли здійснюватися вищі, чим він, ідеї».
Російськареволюція мала світовий характер. Аналіз приводить євразійців до висновку, щоякщо англійська революція у свій час привела до формування британськоїколоніальної імперії, французька — до появи в Європі наполеонівської імперії,те російська революція — до вільної федерації народів, що населяють Росію. (Упрагненні до неї євразійці бачили продовження революції.)
«Догмакомунізму грає для Росії історичну роль». «Рано або пізно ця ідея зживе себе, імісце марксизму займе нова культурно-історична ідеологія — ми її шукаємо». Неможна забувати, говорять євразійці, що «тільки марксизм — вартої увагиісторична концепція, хоча й помилкова й односторонньо матеріалістична». І в тойже час, затверджують вони, «навряд чи світова історія знає іншої, більшеяскравий приклад панування ідеї над соціально-економічними умовами, чим це миспостерігаємо в російської революції».
Сьогодніми вже ясно бачимо, що в цьому пункті євразійці інтуїтивно вгадали розвитокподій: ідея соціалізму в тій її інтерпретації, яку їй надавали радянськітеоретики й умови, втратила свою економічну ефективність і соціальнуспрямованість. Саме це й визначило обвальний характер розпаду держави й змінаформи суспільства. Утопізм для сьогоднішніх умов другої частини марксизму (фазикомунізму) був обумовлений недооцінкою марксизмом, точніше, йогоінтерпретаторами, соціально-економічної ефективності волі людини насамперед векономічної, найбільш важливої області людської діяльності.
«Східувійшов у нас одним зі складових нашого духовного типу. Схід у нас самих».Більше того, «знайомство з культурою Азії сприяє нашому самопізнанню». Виходячиіз цього принципу, Н.С. Трубецькой описав туранській духовний тип, Г.В.Вернадський обґрунтував погодженість розвитку доль Росії й Азії. Євразійцісвоїм головним завданням уважали відтворення духовно-моральної рівноваги нанових початках, звідси уважне й вдумливе відношення до внутріросійського Сходу.Вони прийшли до висновку, що Євразія — це насамперед особливе багатограннекультурно-історичне об'єднання, звернене одночасно до Європи й Азії, устворенні якого беруть участь найрізноманітніші етнічні елементи, щопоєднуються в процесі такої творчості. Це об'єднання, як показує історичнийдосвід, економічно вигідно всім народам, що населяють Росію. У зв'язку із цимєвразійці відзначали дві історичних заслуги більшовизму: а) ставши на чолівеликої держави, більшовизм першим заговорив з азіатами як з рівними (знищеннякапітуляцій, концесій, допомога центра окраїнам і т.д.); б) в аморфну масу ввіворганізаційні принципи.
«Дитячоюхворобою» євразійців було, як зауважували вони самі, захоплення монархічними йправославними ідеями. Дорослішання привело їх до ідеї волі. Але — до «волі — рівності» на противагу « волі-нерівності» Заходу з його глибокимсоціально-класовим розшаруванням. Це — воля в колективі, соборність. В основітакого підходу лежать ідеї спільної справи й дроблення світу (а не світогляду,властивому індивідуалізму). Етика заснована на організаційному боргулюдини-діяча, а не людини-споживача. Відносно свого часу вони відзначали, щопафос повинен змінитися відповідальністю. Треба знати, додавали вони, щодемократія, що перестала слухати правду про себе, перестає бути нею.
Єпряма вказівка євразійців на те, як формувати управлінський шар. У ньогоповинен входити шар керуючих виробництвом, його організатори, тому що культуранароду втілюється насамперед в організації. Культура через організаціюструктурує життєвий і професійний досвід людей і в той же час надає людямзасобу для задоволення своїх поточних потреб. «Правлячий добір» єперсоніфікація влади, але він повинен керуватися «ідеєю». Типові риси повинніпідтримуватися насамперед державою. Влада при цьому сама повинна знати межісвоєї компетенції, оскільки вона самоототожнюється з «ідеєю-правителькою».
Отже,євразійська цивілізація є об'єктивно сформувалося навколо Росії геополітичний,культурний, духовний і економічний простір як особливий мир, унікальна частинасвітової цивілізації. Протягом тисячоріччя Росія і її євразійський простір, щооточував, ішли своїм природним, органічним шляхом, базуючись на власнихсоціально-економічних, духовних, побутових, географічних умовах, являючи собоюякесь історичне ціле, зберігаючи самобутність частин і регіонів. Євразійськеспівтовариство — однорідна, історично сформована, що спаялася соціокультурнаспільність. Історія з'єднала його етнічними перетинаннями, подібністюгосподарських укладів, взаємозв'язком і взаємозалежністю економік.
Росіястала стрижнем, ядром цієї цивілізації. Вона пройшла велику, як вона сама,історію. З малюсінького князівства «московського простору» вона сталаРосійським царством, потім — імперією, потім лідером соціалістичного табору — Радянським Союзом. Будучи мостом між Заходом і Сходом, Росія будувала своївідносини як міжетнічні, міждержавні й між цивілізаційні. У той час як ЗахіднаЄвропа роздиралася міждержавними й релігійними війнами, Росія була єдиної йнеподільною. Історія й просторове положення зробили Росію великою державою йобумовили великодержавність самосвідомості, і тем хворобливіше сприймаєтьсясучасна геополітична й духовна криза.
РадянськийСоюз із його політико-адміністративною структурою й комуністичною ідеологієюрозпався. Економіка держав, що входили в нього, перебуває в глибокій кризі.Розв'язуються етнічні конфлікти, на границях часом спалахують громадянськівійни. Регіональні еліти змінюють структуру влади й форми власності,протиборствують між собою. Основна маса народів не очікувала геополітичногообвалу, самосвідомість народів не готово до сепаратизму, не бажає його. Основаєвразійської цивілізації не зруйнована, зберігаються її глибокі матеріальні йдуховні зв'язки.
Складаючисьдесь у першій половині нашого тисячоріччя, євразійська цивілізація сталасинтезом різних історичних традицій: слов'янської, візантійської,скандинавської, татаро-монгольської. Слов'янська Русь усмоктувала в себе досвідВізантії, Заходу й монгольської Орди. Євразійська цивілізація складалася якбагатонаціональна структура, що включала в себе безліч етносів і конфесій.Національний і релігійний фактори були на другому плані, і євразійськацивілізація до кінця XX століття не знало релігійних воєн.
Російськадержава, традиційно була багатоетнічною. Російський народ був індиферентний донаціонального питання. Для знаменитих літераторів, що ввійшли в історію Росії,полководців і державних діячів, що мали домішки шотландської, німецької й ін.крові, не існувало проблеми національності. Показово, наприклад, що в XVII в.російська аристократія нараховувала 156 сімейств татарського походження, 156сімейств Рюриковичів, 223 родини польсько-литовського походження й т.д.Російська держава проповідувала надетнічну ідею й управлялося й росіянами, іполяками, і німцями, і шотландцями, що перемішалися з татарами й половцями.Імператор Микола I підкреслював, що він не ділить своїх підданих на росіян,євреїв або німців, а ділить їх на вірні або невірні. Говорячи про понімеченняросійського й латиського населення й виступаючи проти насильницькоїрусифікації, він зауважував, що потрібно «залучити до себе німців любов'ю. Безцього держава не створиться».
«Радянськаімперія» відрізнялася від класичних колоніальних держав Заходу. Тут булавідсутня привілейована «біла еліта». У міру одержання утворення з'явилисямісцева інтелектуальна еліта й керівні кадри. Командні пости займали й вихідціз місцевих етносів. Простий народ, як місцевий, так і російськомовний, живскрізь більш-менш однаково. З'явилися національна наука й місцева інтелігенція,пов'язана з росіянці. Зрозуміло, не слід ідеалізувати дружбу народів того часу,але такої ксенофобії, як тепер, не було.
СРСРбув і геополітичною реальністю, і соціокультурною спільністю, де людина, будьвін росіянином або татарином, християнином або мусульманином, ідентифікувавсебе з державою. Поняття «радянський» у закордонному паспорті мало йзагальногромадянське значення. Росіянин і якут, осетин і азербайджанець,татарин і інгуш з'являлися як громадяни Союзу, залишаючись при своїйнаціональності. Ця тенденція нагадує те, що відбувається зараз у ЄС, девиробляється таке поняття, як «європеєць».
Яквисновки приведемо складні в історії філософії й культури зразкові історичніхарактеристики людини, що відповідають тій або іншій епосі всесвітньої історії.«Homo Naturalis» (первісна єдність, злиття людини із природою й соціумом) — «Homo Politicus (людина громадянин — античність) — « Homo Moralis(релігійно-феодальний етап розвитку людини) — «Homo Esteticus» (людина епохиВідродження в європейській культурі) — «Homo Economicus» (людина буржуазноїепохи) — «Homo Existentialis» (перехід від однобічності особистості доцілісної, що переборює панування над собою економічних і політичних факторів) — «Homo Humanus» (еволюція в напрямку ідеї єдності людського роду, початокторжества руху за права й волі людини). Поява останнього типу в ряді історичнихтипів особистості знаменує собою вступ суспільства в епоху інформаційноїцивілізації. Це сучасний етап розвитку людини раціональної — гомо сапієнс.Людина, створюючи свій мир і змінюючи його історично, змінює й свій внутрішніймир, орієнтації, тип мислення й коло значимостей. Уміння накладати свійзначеннєвий і ціннісний порядок на мир фактів і явищ поширюється на все більшечисло людей, що вимагає розвитку демократії, плюралізму думок, взаємноїтерпимості, толерантності в ситуаціях соціальної взаємодії.
Література
1.Тойнбі А.Дж. Збагненняісторії. — К., 1997.
2. Бергер П., Лукман Т.Соціальне конструювання реальності. — К., 1997
3. Ерасов Б.С. Социальнаякультурология. М., 1994.
4. Курелла А. Своє й чуже. К.,1996.