Ментальність та національний характер:характеристика крізь
призму історичної пам'яті
Оскільки один з наукових напрямів, розглянутий у першомурозділі, досліджує політичну свідомості скрізь призму національноїментальності, яка формується в історичному контексті, вважаємо за доцільневикористати окреслену методику, оскільки великі шари історичної реальностілежать в політичній свідомості сьогодення, формування якої накладається наментальність, національний характер та психологічні стереотипи.
Таран В.О. зазначає у цьому контексті: “…Згідно з цієютрадицією послідовно утверджується думка, що специфічні риси психологічногоскладу, ментальності того чи іншого народу через відповідні ідеологічніпріоритети суттєво впливають на особливості вибору шляху його власногорозвитку, його історичну долю”.
Акцентування уваги на проблемі взаємозв‘язку тавзаємозумовленості ментальності (менталітету) і політичної свідомості сучасногоукраїнського суспільства має свої специфічні причини.
По-перше, воно пов‘язане з поширенням у сучасній науковійлітературі інтересу до феномену ментальності і неоднаковою оцінкою природи іролі в соціальних процесах, а це в контексті названої проблеми потребуєдодаткового осмислення ментальності як категорії, що має безпосередньопрактичне значення в умовах перехідного суспільства, суспільства, щотрансформується.
По-друге, воно зумовлюється і деякими загальнимиособливостями сучасного етапу суспільного розвитку, для якого характернаактуалізація етно-національного чинника з різноманітними його проявами, що,зокрема, на соціально-психологічному рівні виявилося у пробудженні інтересу донаціональної свідомості та самосвідомості, національного характеру,національної психіки і т. ін. Такий стан проблеми викликає потребу в більшретельному аналізі специфічності взаємозв‘язку ідеології, масової політичноїсвідомості і ментальності як соціально-психологічного феномену, пов‘язаного зфункціонуванням та активізацією етно-національних спільностей, які в нинішніхумовах стають одними з основних суб‘єктів ідеологічних відносин.
По-третє, не менш важливим у привертанні уваги доментальності (менталітету) як чинника впливу на певні аспекти соціального життястав і об‘єктивний факт нагальної потреби у виході за межі власне раціональногопідходу під час вивчення різних суспільних явищ, у тому числі й політичноїсвідомості. Тому цілком правильним є тезис про прямий зв‘язок поширеного останнімчасом інтересу до ментальності з бажанням суспільства вивести на поверхню свідомостіпочуття і уявлення, сховані у глибинах колективної пам‘яті.
По-четверте, особливого значення інтерес до феноменументальності (менталітету) набуває у зв‘язку з тенденцією до підвищення всуспільних процесах ролі людини, її особистісних рис, внутрішнього світу. Вметодологічному плані він допомагає звільнитися від стереотипів вульгарногомарксизму, абстрактних й безособистісних схем економічного детермінізму, вякому губиться людина з її проблемами і внутрішнім життям, від абсолютизаціїкласового підходу під час аналізу будь-яких соціальних явищ.
Поняття “ментальність” близьке за значенням до поняття“менталітет”. Визначити їх досить складно, оскільки ця проблема для вітчизняноїнауки залишається недостатньо розробленою, принаймні сучасної теорії менталітету(ментальності) в нас поки що не існує. Тому і менталітет, і ментальність частовикористовуються як взаємозамінні поняття, хоча зрозуміло, що вони мають своїспецифічні особливості. Менталітет зазвичай трактується як сформована системаелементів духовного життя і світосприймання, яка зумовлює відповідні стереотипиповедінки, діяльності, способи життя різноманітних соціальних спільностей(груп), індивідів, що включає сукупність ціннісних, символічних, свідомих чипідсвідомих відчуттів, уявлень, настроїв, поглядів, світобачення, яківизначають здатність спільностей та індивідів відповідно сприймати чи діяти.
Менталітет – це характеристика спільності людей (етнічної,політичної, територіальної), яка розкриває специфіку мислення, спілкування таповедінки людей у конкретному політичному, економічному і культурному просторі.Якщо змінюється політичний, економічний та культурний простір, при томукорінним чином, то повинен змінюватися (на краще чи гірше) менталітет народу.
Зважаючи на викладене вище, менталітет має не тількиетнічну “обгортку”, він є характеристикою будь-якої спільності людей. Дійсно, зцим можна погодитися: етнічні форми менталітету не єдині: він проявляється і всуто регіональних формах спільностей людей; і у формах специфічних історичнихепох, наявних стійких елементах соціальної структури суспільства, притаманнихсоціодемографічним групам; і в професійних та певних групах населення. Протеетнічний менталітет залишається найбільш стійкою формою духовного життя,культури, що формується саме на етнічному рівні функціонування людськихспільностей, визначає їх характер, надає специфічності ставленню й оцінкам щодоприродних та соціальних явищ, а також масовим діям того чи іншого етносу.
Тільки етнокультурна природу менталітету надає йому глибокоїгенетичної основи і робить явищем стабільним, стійким, тривалим. Очевидно, щобудучи зумовленим природними факторами та конкретно-історичними особливостямисуспільного розвитку і маючи специфічне ставлення до всієї сфери духовногожиття, менталітет створює відносно стійку етнокультурну основу для формуваннярізних духовних явищ, у тому числі ідеологій.
Крім того в менталітеті співіснують і переплетені воєдинофеномени раціонального й ірраціонального. Тому він знаходиться, на думку деякихдослідників між двома формами знання: раціональним і релігійним.
Однак досі не з'ясованим залишається питання стосовноособливостей поняття “ментальність”, природа якої ще більшою мірою відповідаєсфері ірраціонального.
У поширеному в науковій літературі визначенні ментальність– це полісемантичне поняття для визначення рівнів мислення, що не обмежуєтьсясферою усвідомленого. У більш конкретному плані під ментальністю звичайнорозуміють особливий стиль світосприйняття тієї чи іншої людської спільності,ансамбль установок, моделей і стереотипів поведінки, емоцій, настроїв, якіпрезентують спосіб життя людей.
Як наголошує М. Михальченко, ментальність – це певнийрівень та якісна характеристика суспільної та індивідуальної свідомості, атакож пов‘язаний з ними спектр життєвих цінностей та моделей поведінки, яківміщуються в ідеологічні та політичні орієнтири, як ті, що підтримуютьсяофіційно, так і опозиційні. Це специфічне сприйняття особистістю, як складовоїчастини соціальної та політичної групи, а також і цією групою соціальноїреальності, оцінка її та вибір лінії поведінки відповідно до загальновизнанихнормам та зразків поведінки.
Вже давно помічено, що ментальність, тобто одні і ті жключові (онтологічного характеру) уявлення, створюючи ядро раціональних(неутопічних) ідеологій, разом з тим самі змінюються. З допомогою середирозповсюдження ці зміни впроваджуються у масову свідомість і перетворюються уповсякденні уявлення. Враховувати ментальність епохи, яка складаєструктуроутворювальний елемент системи інтелектуальної та моральної орієнтаціїлюдини – означає розкривати процес формування нових мислительних стереотипів,які замінюють старі.
Ментальність – це певна схильність, внутрішня готовністьлюдини діяти певним чином, сфера можливого для неї.
Отже, незважаючи на наявність у визначеннях понять“менталітет” і “ментальність” певних відмінностей, їх зміст вказує на достатньоблизьку природу цих феноменів.
Обидва феномени у специфічній формі об‘єднують минуле,сьогодення і майбутнє, але більшою мірою пов‘язані з минулим, особливоментальність.
Формується ментальність в процесі тривалогосоціально-історичного розвитку певної людської спільності та віддзеркалюєособливості такого розвитку, вона фіксує в собі особливості і певним чиномспівзвучна з історичною пам‘яттю народу. Пояснюючи таку позицію, І. Пантінвизначає, що ментальність – це вираження на рівні культури народу історичнихдоль країни, як певна єдність характеру історичних завдань та засобів їхрозв‘язання, що закріпилися в народній свідомості, в культурних стереотипах.Ментальність – це своєрідна пам‘ять народу про минуле, психологічнадетермінанта поведінки мільйонів людей, відданих своєму історично сформованому“коду” за будь-яких обставин, виключаючи катастрофічні.
Ментальність є стійкою системою психологічних рис,притаманних представникам певної соціальної групи, яка формується історично івідтворює узагальнений минулий досвід її взаємозв‘язку з навколишнім природнимі соціальним середовищем, а також це властивий тій чи іншій культурі,цивілізації, спільності загальний розумовий інструмент, яким представники цієїгрупи володіють і користуються в неусвідомленій формі.
Тому для ментальності залишаються більш притаманними такіриси, як сталість, інертність, консерватизм.
Окрім окреслених понять ментальності та менталітету,вважаємо за доцільне для полегшення подальшого аналізу визначити поняттянаціонального характеру, яке теж є близьке до них за значенням. Національнийхарактер як своєрідна персоніфікація культури даної національної спільності.Він сам є продуктом даної національної культури й одночасно носієм її. Віндопомагає продовжувати її і передавати з покоління в покоління в незміненомуабо малозміненому вигляді”. І. Лисяк-Рудницький пише: “Я вірю в існуваннячогось такого, що згрубше можна назвати “національним характером”. Однак це нетреба фальшиво розуміти в натуралістичному сенсі. Бо це явище належить до соціокультурної,а не до біологічної сфери. Національний характер тотожний із своєріднимспособом життя, комплексом культурних цінностей, правилами поведінки тасистемою інституцій, які притаманні даному народові. Національний характерформується історично, й можна визначити ті фактори, що спричиняють його. Післятого, як національний характер встиг скристалізуватися, він звичайно виявляєчималу стабільність і уміння відкинути або асимілювати підривні впливи”.
Однакнаціональний характер – явище більш глибинне в порівнянні з політичноюсвідомістю. Як результат вельми тривалого розвитку, він міцно укорінений всоціально-психологічних структурах, а відповідно, в меншій мірі підлягаєзмінам. Тому одному і тому ж національному характеру можуть відповідати кількарізновидів політичної свідомості, які змінюють одна одну. У той же час тойфакт, що національний характер глибоко вкорінений, робить його менш піддатливиманалізу відповідно до соціальних ознак, які виникають порівняно пізно, колинаціональний характер в основних рисах вже сформований.
Тому соціальнадиференціація національного характеру хоча і має місце, однак проявляється нетак чітко, як соціальна диференціація політичної свідомості. Часто аналіз риснаціонального характеру через його відносну стійкість відображає не стількидану соціальну диференціацію, скільки ту, яка склалася під час попередніхформацій, які існували більш тривалий час. Тому внутрішня структуранаціональних характерів та види політичної свідомості, як правило, незбігаються.
Національнийхарактер хоча і не визначається біологічними чинниками, однак певною міроюпов‘язаний з ними. У формуванні та розвитку політичної свідомості біологічнийчинник не відіграє значної ролі. Побутове виокремлення політичної свідомості такультури романських народів, англосаксів, германців має в своїй основі нерасово-біологічні відмінності, а спільність історико-культурної долівідповідних народів.
Національнийхарактер створює основу соціальної поведінки людини, малої чи великоїсоціальної групи. Політична свідомість створює основу політичної поведінки.Перше, на нашу думку, значно ширше, ніж друге. При цьому є всі підставивважати, що вплив національного характеру на поведінку тим сильніше, чим ближчеіндивіду суспільні структури, на які вона спрямована. І навпаки, чим більшвіддалені структури, на яких спрямована поведінка, тим менш вагомим є вплив нанеї національного характеру.
Оскільки вієрархії суспільних структур політичні інститути більш віддалені від індивіда,вплив на них рис національного характеру і мінімальний. Для політичної жсвідомості та культури політичні інститути є головним об‘єктом впливу. Тому вцьому випадку інтенсивність її впливу значно вище, ніж національного характеру.
Можливість аналітичного виокремлення національногохарактеру та політичної свідомості теж дуже відрізняється за своїми засобами.Політична свідомість може бути виокремлена та визначена за допомогоюіндикативного методу – шляхом використання матеріалів, які свідчать про їїструктуру (соціологічні опитування, контент-аналіз…) чи структуру поведінковихактів. Національний характер конструюється за допомогою логіки або шляхомвиокремлення психологічних рис, які вважаються найбільш характерними для всіхчленів нації, або на основі виокремлення відносної частоти визначного типуособистості серед можливих членів нації, або у результаті продуктівінтелектуальної творчості. Зрозуміло, що таке конструювання спирається наверифіковані факти реальної дійсності, відкриваючи необмежені можливості длясуб‘єктивної довільності. Однак, незважаючи на цю обставину, аналіз риснаціонального характеру є, на нашу думку, вельми доцільним.
Підсумовуючи, зазначимо, що означені нами поняття є складовиминаціональної психології, яка, в свою чергу, є складовою частиною гуманітарногознання, що вивчає психологічні особливості народів. Вона надає великої вагиекономічним чинниками, які впливають на формування рис національного характеру,також методу культурологічному, який дає можливість через систему культурних,духовних цінностей розкрити риси національного характеру. Окрім того,враховуються географічні та психологічні чинники впливу. І, головне, вона ввеликій мірі користується історичним методом дослідження.
Томунеабияке значення для аналізу сучасного стану політичної свідомостіукраїнського суспільства має аналіз динаміки формування певних політичнихцінностей, стереотипів, рис “людини політичної” в історичному контексті. Босучасне, з одного боку, є продовженням минулого, а з іншого передумовоюмайбутнього, інакше кажучи, може розглядатися як елемент загального механізмудіалектичного заперечення. Тобто зміст політичної свідомості сучасногоукраїнського суспільства не може виводитись абстрактно, без врахуванняконкретно-історичної специфіки розвитку певного суспільства. Разом з тим уцьому контексті важливо підкреслити значимість ідеї про зумовленістьперехідного процесу попереднім історичним досвідом, суспільну спадкоємністьпевних соціокультурних традицій, оскільки вона є більш глибокою за сутністю ідає ключ до розуміння внутрішньої логіки розвитку цього суспільства й стратегіїйого перехідності. (У контексті дослідження української політичної історії, неможемо не згадати прізвища таких відомих вчених, які працюють у галузіполітичної історії України, як В. Потульницький, В. Смолій тощо).
Психологічні стереотипи минулого тяжіють над суспільством,змушуючи обирати нові варіанти поведінки на основі аналізу типових ситуаційісторичного досвіду. У цьому контексті має рацію М. Молчанов, який стверджує,що політична культура – це насамперед голос з минулого і що із трьох складниківполітичного процесу (політичний режим-політична організація-політична культура)остання є найменш мобільним елементом. І завдання дослідників полягаєнасамперед у тому, на його думку, щоб інтерпретувати зміст масової свідомостічерез концепцію історичної спадщини.
Доречним також є зауваження відомого російського дослідникаполітичної свідомості Б. Грушина, що суспільна свідомість (у тому числі іполітична) зазнає разом з суспільством в цілому закономірних змін; суспільнасвідомість у кожний момент свого існування (на кожному етапі свого розвитку)відповідає основним характеристикам суспільства, приймаючи в залежності від нихті чи інші історичні форми. Дослідник зауважує, що структура політичноїсвідомості складається з таких елементів:
- по-перше, реліктові, які залишилися з попередніхчасів;
- по-друге, які проникають з інших суспільств;
- по-третє, елементи свідомості, які народилися вінші історичні епохи та в інших сучасних суспільствах, але які належать докультурних цінностей цього народу.
Отже,підсумовуючи, можна зробити висновок, що історичні реалії мають глибоко відбитіу політичній свідомості суспільства. Відповідно, “політична історія” як“досоціалістичного періоду”, так і соціалістичного впливає на формуванняполітичного світогляду і політичної свідомості сучасної України. Колективнаісторична пам’ять включає в себе історичні символи (важливі події з історіїнароду, фігури, видатні особистості…), міфологізовані образи та легенди,стереотипи тощо.
Історична пам‘ять є багатоплановим поняттям, яке відбиваєісторію формування та розвитку життя певного народу та його членів. Формуючисьна базі буденної свідомості, вона не дзеркально відображає історичний процес, авідбиває його крізь призму індивідуального, особистісного сприйняття.Складовими історичної пам‘яті є такі компоненти: етноісторична пам‘ять увигляді згадок про походження, предків тощо; соціальна пам‘ять, тобто уявленнялюдей про стан та рівень життя на різних етапах існування народу;соціокультурна пам‘ять, яка надає можливість для широкої палітри уявленьіндивідів про витоки рідної мови, народний епос, національні традиції,зародження писемності, соціальні норми тощо; конфесійна пам‘ять про культовіобряди минулого та прийняття релігії; і, зрештою, пам‘ять, яка нас найбільшецікавить – політична пам‘ять, яка включає в себе знання людей про колишні формидержавного устрою, політичних традиціях, ритуалах. Якщо народ мав своюдержавність, її становлення та розвиток викликають великий інтерес. Історичнаполітична пам’ять може мати і негативне навантаження (наприклад, інтервенція,гноблення одного етносу чи народу іншим, втрата державності за будь-яких історичнихпричин тягне за собою болісні емоції), подолати яке інколи неможливо.
Отже, підсумовуючи, слід зробити висновок, що дохарактерних ознак історичної пам‘яті можуть належати наступні:
— вона не єстатичним явищем і безперервно розвивається, відображаючи складний тасуперечливий характер суспільного прогресу. Історична пам‘ять маєхвилеподібний, синусоїдальний характер розвитку, відбиваючи нерівномірністьісторичного процесу, про який писав Л. Гумільов;
— вибірковість укожний конкретний момент історичного часу, що зумовлено соціальними причинами йіндивідуально-особистісними мотивами. У пам‘яті актуалізується далеко не все зтого, що знає людина про історію свого народу та про своє власне минуле, а лишете, що у нього викликає емоційний відгук, підтверджуючи оцінками сьогодення. Уцьому сенсі історична пам‘ять є рефлексія сучасності;
— відбиток неюспадкоємності у ході суспільного розвитку. Матеріальні та духовні цінності,створені попередніми поколіннями, сприймаються наступними вже в перетвореномувигляді. Це наслідок історичного руху, який стає більш швидшим, у результатічого досягнення минулого застарівають і спадщини батьків недостатньо для дітей,котрі живуть в інших умовах. Однак це не може заперечувати минуле;
— їїперсоніфікований характер, про який йшлося вище. Зокрема, в пам‘яті індивідівзвичайно залишаються не конкретні події, а образи видатних особистостей:суспільних діячів, полководців тощо. Їх справи емоційно впливають на людину талегше запам‘ятовуються;
— ще однієюрисою як історичної пам‘яті, так і суспільної свідомості є парадоксальність тасуперечливість.
І, останнє, що особливо має значення у контексті нашогодослідження, історична пам‘ять має великий ступінь стійкості і нею дуже важкоманіпулювати через систему освіти та засоби масової інформації, бо історичний процес– це процес самоорганізації, результат активності мільйонів людей. Зміст такихцілей багато в чому визначається культурно-історичними домінантами розвитку. Цеті чинники, що поєднують часи та епохи.
Тому, досліджуючи динаміку та метаморфози подій, щовідбуваються в нашій країні, важливо перш за все звертати увагу дослідників наспрямованість формування політичної свідомості в часі, тобто враховуватихронополітику країни. Хронополітику традиційно розуміють як побудову політики крізьпризму минулого та майбутнього. Тому що майбутнє виростає з минулого. Маєтьсяна увазі те, що політичні історичні традиції українського народу (пов’язані здержавою, іншими політичними структурами та політичною культурою загалом)впливають на хід і результати сучасної системної трансформації якпоставторитарного суспільства, так і політичної свідомості цього суспільствазокрема.
Однакдосить часто дослідники, аналізуючи складові цього феномену, здійснюють пошуквитоків тих чи інших політичних явищ сьогодення в “соціалістичному” етапі існуванняУкраїнської держави. Мачкув Єжи справедливо зауважував, що “коріння” багатьохполітичних явищ сьогодення – в соціалістичному періоді нашої історії. Однак, напогляд автора, виокремилася тенденція до спотворення минулого – на соціалізмпокладається відповідальність за всі проблеми постсоціалістичної держави тагромадянського суспільства, навіть у тих країнах, де аналогічні проблемиіснували ще до встановлення соціалістичної системи.
Політикизавжди вміли використовувати у своїх інтересах історію. У цьому випадкуідеалізується досоціалістичне минуле. Відбувається пошук легітимаційнихсюжетів, які б сприяли мобілізації мас чи формуванню їх ідентичності сьогодні.Проте оспівування досоціалістичної історії інколи виливається у потворні, аінколи і небезпечні форми, тому що часто при цьому йде апеляція доірраціональних, романтичних почуттів, ніж до раціональних політичних чиекономічних чинників.
Звернемосяж до більш давніх часів історичного розвитку країни. На думку дослідників,зокрема Б. Цимбалистого, в історичному розвитку українських земель можнавиокремити такі риси:
а) українці багато віків були бездержавною націєюі не мали досвіду державної влади;
б) постійно денаціоналізувалася правляча верства (еліта)українського народу;
в) іголовне, територія України була розділена на різні частини, які протягом віківопинялися під впливом іноді ворогуючих країн.
Внаслідок такої специфіки історичного розвитку українськанація була розколота на велику кількість політико-культурних блоків. Тому в спадщинузалишилася “розірвана” фрагментарна політична свідомість українського народу, щопередбачає доволі глибокі відмінності між носіями різноманітних субкультур таполітичних суб‘єктів.
Якщо взяти за критерій поділу географічний чинник, то,наприклад, Івано-Франківськ цілком можна вважати літературним центром, але йогоніяк не можна розглядати як центр вироблення політичних чи економічних рішень.Львів можна розглядати як культурний і релігійний центр, а в періоди соціальнихперетурбацій навіть як центр вироблення політичних рішень, але його не можнарозглядати як центр вироблення економічних чи політичних рішень в періодивідносного соціального спокою. У той же час, як скажімо, Дніпропетровськ чиДонецьк можна вважати центром вироблення економічних рішень. Сам же Київзалишався виключно політичним центром.
Тому в спадщину залишилася “розірвана” фрагментарнаполітична свідомість українського народу.
Але найбільш суттєвими, на нашу думку, є регіональнівідмінності політичної свідомості у межах єдиної української культури,зумовлені різним історичним буттям одного й того самого народу. Отже, щобпролити світло на витоки сегментованості сучасного українського суспільства,фрагментованості його політичної свідомості, коріння авторитарних проявів,варто звернути увагу на те спільне і відмінне, що з‘явилося по обидва бокикордону впродовж останніх кількох століть.
Специфічні риси менталітету (ментальності) істотновпливають на особливості шляху власного історичного політичного розвитку спільності,на формування політичних інститутів і цінностей, бо є більш стійкимиутвореннями, ніж політична свідомість, важко піддаються “корегуванню”, однакзначно впливають на формування сучасних політичних цінностей, норм тастереотипів поведінки на ірраціональному рівні. Національний характер, на нашудумку, допомагає продовжувати її і передавати з покоління в покоління внезміненому або мало зміненому вигляді. Одному і тому ж національному характеруможуть відповідати декілька різновидів політичної свідомості, які послідовнозмінюють одна одну.
Поняття “ментальність” близьке за значенням до поняття“менталітет”; їх визначення мають певні труднощі, оскільки ця проблема длявітчизняної науки залишається недостатньо розробленою, принаймні сучасноїтеорії менталітету або ментальності в нас поки що не існує. Тому і менталітет,і ментальність часто вживаються як взаємозамінні поняття, хоча, звичайно, вонимають свої специфічні особливості.
Менталітетзазвичай трактується як сформована система елементів духовного життя ісвітосприймання, яка зумовлює відповідні стереотипи поведінки, діяльності,способи життя різноманітних соціальних спільностей (груп), індивідів, щовключає сукупність ціннісних, символічних, свідомих чи підсвідомих відчуттів,уявлень, настроїв, поглядів, світобачення, що визначають здатність спільностейта індивідів сприймати чи діяти відповідно.
Схожі визначення знаходимо і для поняття ментальність.Однак, на нашу думку, ментальність відображає певну схильність, внутрішнюготовність людини діяти певним чином, сфера можливого для неї. Тобто в неїбільш динамічна характеристика, у той час, коли менталітет характеризує певнийстан. Окрім того, ментальність частіше використовується для характеристикиособистості, менталітет – для характеристики певних спільностей.
Разом з тим, необхідно зазначити, що незважаючи насуттєві розбіжності між політичною свідомістю окреслених сегментів українськогосуспільства, вона є єдиним феноменом, про що свідчать спільні риси для обох“фрагментів” тогочасної політичної культури. На перше місце серед них слідпоставити скептично-відчужене ставлення до влади, недостатнє, здебільшогоформальне сприйняття масовою свідомістю політичних процесів, невіру у власнісили, недостатнє усвідомлення національних інтересів, насамперед потреби увласній державі, некритичне сприйняття чужоземних політичних цінностей і норм.
Принижене почуття національної гідності, різніментальні настанови у двох частинах України віддаляли українство від власногокультурного коріння, зумовлювали у його поведінці здебільшого споглядальну, ане активну, діяльну позицію. Схильність до малих форм організації, до емоційнихреакцій на шкоду виваженості і розсудливості в умовах політичного тиску з бокуімперій зумовили катастрофічний брак позитивних державотворчих ініціатив.
З іншогобоку, справедливо наголосити, що українці є прикладом народу, який проживаючи вдвох різних за суспільно-політичним ладом державах, витворив два різних типинаціональних рухів.
Розвиток урізних етно-цивілізаційних полях наклав значний відбиток на ментальність,економічні форми господарювання, політичну культуру і свідомість українцівНаддніпрянщини і Західної України, причому їх спрямування виявилисяпротилежними. У російській частині України на побутовому рівні домінувала ідеязагальноруської єдності, яка інколи доводилася до цілковитого розчиненняукраїнства у “загальноруському морі”. У чималій мірі цьому сприяла ідеяспільності візантійського православ‘я і нероздільності культурної спадщини.Якщо українці середини ХVІІ ст. були цілком упевнені у своїй відмінності як відполяків, так і від росіян, то в кінці ХІХ сторіччя ця відмінністьусвідомлювалася далеко не завжди.
Слідпам‘ятати й той факт, що національна належність (за умов вільного володінняросійською мовою і лояльності) у Наддніпрянській Україні не була істотноюперепоною для кар‘єри, а, отже українська самоідентифікація не відчувалася якжиттєво необхідність.
Література
ментальність національний характер
1. Костюк В.Н. Изменяющиеся системы. – М., 1993. – 347 с.
2. Кравченко Б. Соціальні зміни і національнасвідомість в Україні ХХ ст. / В. Іваненко, В. Корнієнко (пер. з англ.). – К.,1997. – 423 с.
3. Кравченко І. Культура як національна мета // Віче. – 1995. – №2. – С. 131-143.
4. Кремень В. Політична стратегія України. Порівняльніперспективи // Віче. – 1994. – №11. – С.17-30.
5. Макаренко Е.М. Ментальність і формування політичноїкультури нації (соціально-філософський аналіз): Дис. канд… філос. наук:09.00.03 / Київський національний університет ім. Тараса Шевченка. – К., 2000.– 186 с.
6. Макєєв С. Сучасна Україна: громадянська свідомість і політична участьнаселення // Політична думка. – 2000. – №2. – С. 10-16.
7. Малахов В. Інтелігенція та еліта: становлення в сучасній Україні //Політична думка. – 1994. – №3. – С. 19-20.
8. Маркович Д.Ж. Общая социология: Учебник для вузов: Пер. с серб. – 3-еизд., перераб. и доп. – М., 1998. – 432 с.