Міністерство освіти і науки України
Київськийнаціональний університет імені Тараса Шевченко
Факультет соціології
Кафедра історії та теорії соціології
Курсова робота
на тему:
Еміль Дюркгейм про основні типи суїциду, його причини та напрямки профілактики
Київ – 2010
Зміст
Вступ
1. Життєвий шлях та формуваннясоціологічних поглядів Еміля Дюркгейма
2. Соціологія суїциду Дюркгейма
2.1 Основні типи та причинисуїциду
2.2 Напрямки профілактикисуїциду
Висновки
Вступ
Самогубство в сучасні часи вважається одним із найстрашніших гріхів,на який зважуються зневірені індивіди. Такий вчинок є не лише проблемою особистості,а й суспільства в цілому. Адже суїцид – це явище соціальне, тому, що саме стан суспільногосередовище спонукає індивіда до вчинку позбавлення себе життя. Саме до такого висновкуприйшов Еміль Дюркгейм у своїй роботі «Самогубство».
Отож, тему своєї курсової роботи – «Еміль Дюркгейм про основні типисуїциду, його причини та напрямки профілактики», — я обрала не вагаючись. Адже,проблема самогубства була важливою у всі часи існування людської цивілізації. Актуальнавона й на сьогодні. Багато вчених досліджували проблему самогубства: було проведенобезліч досліджень, написано багато праць. Особливість, лише, в тому, що ставленнядо суїциду у різні періоди було різне й багато у чому залежало від релігій, традицій,морально-етичних норм. Та я обрала соціологічне дослідження Еміля Дюркгейма тому,що у праці «Самогубство» детально описане явище суїциду, його причини та напрямкипрофілактики, які притаманні сучасному суспільству. Еміль Дюркгейм є першим вченим,який зайнявся саме соціальними проблемами самогубства. Він пояснював явище позбавленнясебе життя, враховуючи зовнішні обставини, особливості та умови суспільства, в якихживе людина. Зважаючи на те, що до Дюркгейма ніхто із соціологів серйозно не займавсяцією проблемою, то можна стверджувати, що він започаткував нову течію у соціології– суїцидологію. Я вважаю, що досить актуально детально проаналізувати сучасну проблемусамогубства, як соціального явища, яка непокоїть людство.
Так, об’єктом курсової роботи є наукова творчість ЕміляДюркгейма.
Предмет роботи – соціологія суїциду у творчості Еміля Дюркгейма.
Мета роботи — проаналізуватисоціологію суїциду Еміля Дюркгейма.
Для досягнення мети необхідно вирішити такі завдання:
1. Прослідкувати формування соціологічнихпоглядів Е. Дюркгейма
2. Визначити типи самогубств заЕ.Дюркгеймом
3. Визначити причина самогубствза Е.Дюркгеймом
4. Визначити напрямки профілактикисамогубств за Е.Дюркгеймом.
Отже, моя курсова робота складається із вступу, двох розділів та висновків.У першому розділі я прослідковую життєвий шлях та формування соціологічних поглядівДюркгейма. Адже, важливо дізнатися під яким впливом формувались ідеї та концепціївченого, що спонукало його до вивчення саме самогубства.
Другий розділ присвячений соціології суїциду Дюркгейма і містить двапідрозділи. У першому підрозділі описуються типи самогубств та їх причини. Дюркгеймвиділяє чотири типи суїциду: егоїстичний, альтруїстичний, аномічний та фаталістичний.Він акцентує увагу на тому, що причинами усіх типів самогубств є саме соціальніпричини викликані умовами, які панують у суспільстві. У другому підрозділі йдетьсямова про напрямки профілактики самогубств. Дюркгейм вважає, що для того, щоб запобігтизростанню показника кількості самогубств, необхідно перш за все усувати їх причини,шляхом зміцнення професійних груп та кооперацій.
самогубство соціологічнийсуїцид дюркгейм
1. Життєвий шлях та формування соціологічнихпоглядів Еміля Дюркгейма
На межі 19-20ст. соціологія вступає у переломну фазу свого розвитку.Це був період європейської історії, який вважається «благословенним», у який Європавважалася відносно мирною. Війни до 1914 року були короткотривалими й безпосередньоне змінювали хід європейської історії. Саме у цей період жив і творив Еміль Дюркгейм– відомий соціолог, філософ, засновник французької соціологічної школи. Та насамперед, у світовій соціології він відомий, як автор концепції соціологізму. Дюркгейм заслуговуєна те, щоб його називали одним із творців соціології як науки. Саме завдяки йоготворчості соціологія здобула справжнє визнання у Франції.
Еміль Дюркгейм народився у 1858 році, в місті Епіналі (Франція), унебагатій сім’ї рабина. Ще змалку хлопця готували до релігійного майбутнього – релігійногопоприща предків й навчали давньоєврейській мові, Торі й Талмуду. Майбутній вченийнавчався у ліцеї в рідному місті. Та у юнацькому віці, після смерті батька, вінвідмовився продовжити сімейну традицію. Біографи Еміля Дюркгейма, також, стверджують,що значний вплив на його рішення справила шкільна вчителька-католичка і деякий часДюркгейм відчував схильність до католицизму. Незважаючи на це він не став ані католиком,ані атеїстом, а до кінця життя залишався агностиком. Дюркгейм виявив здібності довивчення гуманітарних наук і після закінчення ліцею поїхав до Парижу, в Ліцей ЛюдовікаВеликого, щоб підготуватись до конкурсного іспиту у Вищій Нормальній школі. Алевступив він туди лише з третього разу, у 1879 році. Там з ним навчались відомийфілософ Анрі Беоргсон та відомий діяч соціалістичного руху Жан Жорес.
Навчання у Вищій Нормальній школі справило значний вплив на формуванняпоглядів майбутнього соціолога. Дюркгейм з великим захопленням та зацікавленістювідвідував лекції історика Н.Фюстеля де Куланжа та філософа Еміля Бутру. Він вважавїх своїми безпосередніми вчителями та наставниками.
Фюстель де Куланж привернув увагу молодого студента своєю надмірноюзацікавленістю наукою та метою ввести в історію наукові методи. Саме йому Дюркгеймприсвятив свою дипломну роботу, написану латинською мовою – «Вклад Монтеск’є у становленнясуспільної науки».
Еміль Бутру — представник філософського ідеалізму, намагався довестирівноправ’я науки та релігії, стверджував, що досвід повинен опиратись на науковіджерела та на релігійні почуття у рівній мірі. Він також вплинув на погляди ЕміляДюркгейма. Бутру нав’язував своєму учню методологічну ідею, згідно з якою синтез,утворений поєднанням елементів і може пояснюватись ними; складне не можна виводитиз простого, тому кожен більш складний рівень реальності повинен пояснюватись наоснові власних принципів науки. Саме Бутру Дюркгейм присвятив свою першу працю посоціології – «Про розподіл суспільної праці».
У студентські роки вченого зацікавили ідеї Ш. Ренув’є та І.Канта. Підвпливом Ренув’є у Дюркгейма склалися переконання, що саме мораль посідає центральнемісце у філософському мисленні, що існує потреба у науці про мораль. У творчостіКанта, вченого зацікавила теорія морального обов’язку. Саме апріоризм, ігноруваннясоціального аспекту моралі, формальний характер кантівського категоричного імперативуспонукали Дюркгейма звернутися до соціологічного обґрунтування моралі. У своємустремлінні «соціологізувати» моральну філософію Канта Дюркгейм відшукав опору усоціології Конта.
Більш помітний вплив Огюста Конта на Еміля Дюркгейма прослідковуєтьсяу період, коли у 1882 році, після закінчення Вищої Нормальної школи, вчений отримавдиплом філософа та протягом трьох років займався викладацькою роботою у провінційнихліцеях.
Дюркгейм критикував ряд положень соціології Конта. Та незважаючи наце, майбутній соціолог визнавав його батьком соціології. Вслід за Контом, Дюркгеймрозглядає природничі науки як зразок для побудови соціології. Соціолог із схваленнямставиться до контівського підходу вивчення суспільства як органічного, солідарногоцілого, яке складається з взаємопов’язаних частинок. На відміну від Конта, якийвідмовився від причинності в науковому поясненні, Дюркгейм намагався віднайти причиниусіх соціальних явищ. Емілю Дюркгейму в цілому був чужий однолінійний еволюціонізмбатька соціології, і вчений не визнавав контівського «закону трьох стадій», проякий писав: «Людство одночасно пішло різними шляхами і, відповідно, доктрина, якапринципово стверджує, що воно завжди і всюди переслідує єдину ціль базується напомилковому постулаті».
З кінця 1884 року Еміль Дюркгейм періодично публікував огляд соціологічноїлітератури у якості співробітника журналу «Філософське ревю». Саме в цей час вченийвідчув вплив ідей біоорганічної школи — використовував біологічні поняття та приклади,як ілюстрації і докази деяких соціологічних принципів. З особливою повагою Дюркгеймставився до таких представників біоорганіцизму, як А.Еспінас та А.Шеффлє. Дюркгеймвисоко з повагою ставився до творчості цих мислителів. Книгу Еспінаса «Суспільстватварин» він вважав першою главою соціології. Високо вчений цінував і книгу Шеффлє«Будова та життя соціальних тіл». Рецензія на цю працю була першою публікацією соціологау журналі, опублікована в 1885 році. У цих же авторів соціолог запозичив поняття«колективна свідомість».
В 1885 році Дюркгейм відчув, що сучасний стан соціології та філософіїпотребує поглибленого вивчення і взяв академічну відпустку. Вчений вирушив у відрядженнядо Німеччини, де дізнався про стан досліджень та викладання філософії і соціальнихнаук. У період перебування у Лейпцизькому університеті Дюркгейм познайомився з відомимпсихологом та філософом В.Вундтом — засновником першої лабораторії експериментальноїпсихології. Вчений зацікавився роботою цієї лабораторії – він захопився постановкоюнаукових досліджень, що проводились Вундтом і вважав, що чіткість дослідницькоїроботи сприяє пробудженню у вчених цікавості до наукової точності. У першому науковомузвіті про свою подорож до Німеччини Дюркгейм формулює низку принципів власного розуміннясоціології. Він вважає соціологію позитивною наукою про моральні факти, яка разомз науками про економічні, юридичні, релігійні та інші соціальні феномени, повиннаскладати систему соціальних наук. Другий звіт про цю поїздку був присвячений оглядустану етики. Дюркгейм стверджує, що тенденція до створення спеціальної науки проморальні феномени бере свій початок у роботах економістів та юристів, зокрема упредставників історичної школи права. Соціолог продовжує аналізувати роботи А.Шеффлєпоряд з працями Г.Шмоллера, В.Вундта, А.Поста, А.Вагнера. Доповіді Дюркгейма пропоїздку до Німеччини сприяли зміцненню його репутації як серйозного вченого.
У 1887 році Еміль Дюркгейм отримав запрошення прочитати курс лекційсоціальних наук, який був організований спеціально для нього, в університеті Бордо.Тут його призначають професором педагогіки та соціології на філологічному факультеті.З 1896 року у цьому ж університеті він очолює кафедру «соціальної науки» – першукафедру соціології у Франції.
Навколо Дюркгейма згуртувалась група його учнів та послідовників: МарсельГране, Селестин Бугле, Франсуа Симіан, Поль Фоконне, Моріс Хальбвакс, Марсель Мосста інші. У тісній співпраці з ними учений у 1896 році почав видавати журнал «Соціологічнийщорічник». Цей журнал мав забезпечити контакт між соціальними науками і таким чиномвплинути на зміну їх методів, організацію досліджень та їх структуру, показати,що усі ці науки є єдиним цілим. Другим завданням журналу було привернення увагичитачів до спеціальних соціальних досліджень. Соціолог, також, вважав, що науказа своєю природою є кумуляцією систематичного знання і вимагає зусиль та співпрацібагатьох осіб і тому «Соціологічний щорічник» повинен був стати прикладом об’єднаноїгрупи дослідників, єдиним науковим колективом, який втілював спільні принципи тазавдання. Прихильники ідей Дюркгейма, які брали участь у заснуванні журналу, сталитаким колективом і утворили наукову школу, яка дістала назву Французька соціологічнашкола. Вона стала одним із провідних напрямків французької соціології XIXст.-1пол. XXст.
У 90-х роках XIXст., у час бордоського періоду діяльності, вченим було опублікованоперші три найвідоміших його праці. Першою з них є докторська дисертація «Про розподілсуспільної праці», яку Дюркгейм успішно захистив у1893 році. Пізніше дисертаціябула визнана однією з соціологічних праць соціолога. У цій роботі були викладенітеоретичні та соціально-політичні ідеї автора і продемонстроване його розумінняосновних проблем соціології. Основна мета праці: довести, що всупереч деяким теоріямрозподіл суспільної праці забезпечує соціальну солідарність, виконує моральну функцію.Теорія розподілу праці Еміля Дюркгейма формувалась під впливом відповідних ідейГерберта Спенсера. Цей вплив був неоднозначним: одночасно і позитивним, і негативним.З одного боку Дюркгейм розвивав своє вчення полемізуючи зі Спенсером, тобто тутможе йти мова про негативне ставлення Дюркгейма до нього. Наприклад, індивідуалізмуСпенсера протиставлявся колективізм Дюркгейма. З іншого боку був виявлений і позитивнийвплив Спенсера у дослідженнях Дюркгейма. Це стосується структурно-функціональноїсторони соціології вченого, тобто аналізу суспільства як органічного цілого. ТакожДюркгейм, як і Спенсер розглядав складні типи суспільств як комбінації простих.Взагалі схильність використовувати «елементарні форми» як модель для вивчення розвинутихформ стимулювалась роботами Спенсера, який як і Дюркгейм будував свою соціологіюна великому етнографічному матеріалі.
Наступна праця «Правила соціологічного методу» спочатку була опублікованау 1894 році у вигляді серії статей, а у 1885 році з невеликими змінами та передмовоюбула видана окремою книгою. Праця присвячена обґрунтуванню теоретико-методологічноїконцепції «соціологізму» і була фундаментом формування соціології як самостійноїнауки. За рішучістю, стислістю та чіткістю стилю «Правила соціологічного методу»можна віднести до жанру маніфесту. Ця робота Дюркгейма, в певній мірі, співзвучназ роботою Декарта «Міркування про метод». Автори обох праць намагались віднайтираціональні прийоми та принципи, які б дозволили відшукати істинну незалежно відзагальноприйнятих думок та ідей. У Декарта зустрічається поняття «правила методу»,якому присвячена друга частина «Міркування про метод». Можливо, співзвучність робітдвох авторів обґрунтовується тим, що Дюркгейм був переконаним та безкомпроміснимприхильником раціоналізму – французької раціональної традиції, яка починається зРене Декарта. Окрім Декарта, Дюркгейм найбільшими авторитетами виділив для себеШ.Монтеск’є Ж.Руссо. Ш. Монтеск’є соціолог вважав попередником своєї наукової соціології,оскільки саме він обґрунтував можливість існування соціальної науки, зокрема, ідеїдетермінізму та законоподібності у розвитку соціальних явищ, а також, поєднанняопису та раціонального пояснення цих явищ. З Ж.Руссо Дюркгейма пов’язує спільневикористання понять загальної волі та суспільного договору. Руссо з його поняттямизагальної волі та громадянської релігії Еміль Дюркгейм розглядав в якості попередникасоціології, який сприяв розвиткові уявлень про природу соціальної реальності.
Третьою роботою Дюркгейма є його соціологічне дослідження «Самогубство»(1897). На відміну від інших його досліджень ця праця ґрунтується на аналізі статистичногоматеріалу, який характеризував динаміку самогубств у різних європейських країнах.Дюркгейм спробував об’єднати теоретичний підхід до аналізу цього явища з аналізомемпіричних даних, які слугували для перевірки його гіпотези.
Взагалі, творча спадщина Еміля Дюркгейма є багатою та різноманітною.Він виявився тією людиною, саме тим мислителем, хто осмислив великий масив новихідей і створив нову чітку парадигму соціології. Тому ідеї К.Маркса, теж, не моглизалишитись поза увагою французького вченого. Адже на рубежі XIX.ст-XXст. популярність цих ідей булатакою великою, що до них звертались усі відомі мислителі. Дюркгейм був ознайомленийз роботами Маркса, але заперечував його вплив на свою діяльність. Вчений інтерпретувавпогляди Маркса у дусі економічного редукціонізму, що зводив всю життєдіяльністьсуспільства до економічного фактору. Своє відношення до теорії марксизму Дюркгеймчітко виклав у рецензії на книгу відомого італійського марксиста А.Лабріоли «Нарисиматеріалістичного розуміння історії». Аналізуючи цю роботу, вчений відзначив плідноюідею про те, що соціальне життя не пояснюється теорією, яку створюють ті, хто беребезпосередню участь у ньому. Соціальне життя повинно пояснюватись глибокими причинами,які незалежні від людської свідомості.
Також, вчений не погоджується з марксистською оцінкою значної роліекономічного фактору в соціально-історичному розвитку. Еміль Дюркгейм критикувавконцепцію Маркса не за першоджерелами, а через її критичний аналіз іншими авторами.Тому у творчості відомого соціолога прослідковується вульгаризація марксистськихположень: він ототожнював «індустріальну техніку» та «економічний фактор», чогоМаркс ніколи не робив.
Зокрема, Еміль Дюркгейм критикував загальну концепцію марксизму, яказ ролі економічного фактору в житті суспільства виводить теорію класової боротьбита неминучість соціалістичної революції. Дюркгейм зазначав, що немає ніяких підставпов’язувати роль економічного фактору в історії з соціалістичним рухом. Він вважає,що між доктриною економічного матеріалізму та соціалізмом немає ніякого взаємозв’язку.
Розглядаючи марксизм, Еміль Дюркгейм проявив свою цікавість до соціалізмуі почав вивчати його історію. Вчений вважав, що соціалізм не пов'язаний з класовоюборотьбою. Дюркгейм не вірить у плідність насильницьких мір і відмовляється розглядатикласову боротьбу, особливо, конфлікти між робітниками, як важливу рису сучасногосуспільства. Для Дюркгейма конфлікти між робітниками та підприємцями слугують доказомнеправильної організації або ж часткової аномалії сучасного суспільства, яка повиннабути усунута. Соціальна проблема для Дюркгейма не стільки економічна, скільки моральнаі в цьому питанні він дуже далеко від Маркса. Сутність соціалізму Дюркгейм вбачаєне у відношенні до власності, а у організації та моралізації. Отож, концепція соціалізмуДюркгейма формувалась у протиставленні до ідей марксизму.
Після публікації своїх трьох основних робіт Еміль Дюркгейм у 1902 роцістав професором кафедри науки про виховання у Сорбонні, через деякий час очолювавцю кафедру. Викладацька діяльність вченого була дуже плідною. З лекційних курсів,які користувались великою популярністю народилося багато наукових робіт Дюркгейма.
Після переїзду в Париж Дюркгейм протягом останніх 15 років свого життябув захоплений викладанням, розробкою соціологічних проблем моралі, виховання таосвіти, науковими та філософськими дискусіями, а також роботою у «Соціологічномущорічнику», який виходив друком до 1913 року. Протягом періоду існування виданнябуло видано 12 томів журналу. Про послідовний розвиток творчої думки Дюркгейма свідчитьнаписання таких важливих статей, як «Про деякі примітивні форми класифікації»(написанау співавторстві із М.Моссом) та «Визначення морального факту».
У 1909 році Дюркгейм у Коледжі де Франс читав курс «Видатні педагогічнівчення у Франції з початку XVIII ст.»
У 1911 році соціолог виступив на філософському конгресі в Болоньї натему «Судження про реальність та ціннісне судження».
У 1912 році була опублікована праця «Елементарні форми релігійногожиття» — продукт багаторічної роботи Дюркгейма над осмисленням проблем релігії яксоціального явища, створений на матеріалах спостереження за австралійським тотемізмом.
У 1914 році роботі соціолога завадила Перша Світова Війна. Дюркгеймвідгукнувся на воєнні події і взяв участь у громадській діяльності, на що його спровокувало«моральне натхнення» народу. Дюркгейм відчував кризу буржуазного суспільства і намагавсяборотися з цією кризою за допомогою соціологічного обґрунтування планів суспільноїперебудови. Він хотів створити нову, наукового характеру, ідеологію буржуазії. Відповіднодо ідей автора саме наукова соціологія мала стати ідеологією і, навіть, релігієюсучасного йому суспільства.
Перша Світова війна завдала удару і Дюркгейму особисто, і відгукнуласьу діяльності Французької соціологічної школи. Багато відомих працівників школи загинулина фронтах. Тяжкою втратою для вченого стала смерть його сина Андре – відомого соціологата лінгвіста, який загинув на Салонінському фронті. Дюркгейм вбачав у ньому продовжувачасвоїх ідей. Він вимагав, щоб ніхто не промовляв імені сина у його присутності. Дюркгеймуважко вдалося пережити таку втрату, яка спричинила важку хворобу вченого і прискорилайого власну смерть. Еміль Дюркгейм помер від інсульту 15 листопада 1917 року у містіФонтенбло, неподалік від Парижу у віці 59 років. Похований відомий соціолог на кладовищіМонпарнас у Парижі.
Незважаючи на те, що наукова творчість Дюркгейма знаходилась на межірізних впливів та традицій соціальної думки, вчений не вважав, що соціологія якнаука вже сформувалась. Теорії попередників були для Дюркгейма загальними та схематичними.Вчений відчував, що він покликаний створити самостійну науку про суспільство з власнимметодом та предметом.
Еміль Дюркгейм є одним із загальновизнаних творців соціології, як науки,як професії та предмету викладання.
2. Соціологія суїциду Еміля Дюркгейма
2.1 Основні типи та причини суїциду
Дослідження проблеми самогубства привертало увагу Дюркгейма з кількохпричин. По-перше, самогубство – це «чітко окреслена група фактів», які можна легковизначити. По-друге, соціолог розглядав свою роботу як застосування до емпіричногоматеріалу основних принципів соціологічного методу, викладених у «Правилах…»: вивченнясоціального факту як речі, визнання існування особливої, суспільної реальності,яка не залежить від волі окремих індивідів.
Праця «Самогубство» тісно пов’язана з вивченням вченим поділу праці,у якому Дюркгейм вбачає ознаку нормального та сприятливого розвитку суспільства.Соціолог зазначає, що в сучасному суспільстві людина більше задоволена своїм становищем,аніж у попередніх суспільствах і це привертає увагу до зростання числа самогубств,як вияву й доказу певних, можливо, патологічних рис організації суспільного життя.Вже у книзі «Про поділ суспільної праці» присутній аналіз патологічних рис суспільства– аномалії, відсутність та дезінтеграція норм – поняття яке переважає при аналізісамогубств. Отож, вивчення самогубств стосується патологічного аспекту життя сучаснихсуспільств і спрямоване на виявлення зв’язку індивідуума з колективом. Дюркгеймпрагнув показати, як колектив впливає на окремих індивідів. З цього боку явище самогубствавикликає надмірний інтерес, бо немає нічого більш індивідуального, ніж факт позбавленнясебе життя [1, с.327].
Праця «Самогубство» розпочинається з визначення явища, спростовуютьсяпопередні інтерпретації поняття, визначаються типи самогубств, і, на підставі цієїтипології розвивається загальна теорія самогубства, як суспільного явища. Дюркгеймвизначає самогубство, як будь-який смертний випадок, який прямим чи непрямим чиномпоходить від позитивного чи негативного акту, здійсненого самою жертвою, котра напередзнала про можливі наслідки свого вчинку. Спроба самогубства кваліфікується так само,різниця лише в тому, що тут самовбивчий акт припиняється перш ніж наступає смерть [4, с.9].
Еміль Дюркгейм не розглядав самогубство як прояв психічної або органічноїпатології, а шукав причини цього явища всередині суспільства. Соціолог вважає, щочинник, який спонукає до самогубства має не психологічний, а соціальний характер.Він пов’язував самовбивчий акт із зовнішніми причинами, з порушенням соціальнихзв’язків, тому ретельно досліджував, насамперед, соціальне середовище.
Поступово, Дюркгейм дійшов висновку, що рівень самогубств у суспільстві– це функція декількох соціальних змінних – релігійних, сімейних, політичних, національних.Соціолог доводив цю гіпотезу, характерним для нього методом виключення: систематичнорозглядав і відкидав такі несоціальні фактори, як психоорганічна схильність індивідів(психопатичний стан, расовий та фактор наслідування), фізичне оточення (клімат,пора року, час дня) та імітація. Таким чином, самогубство він розглядав як соціальнеявище, що є результатом впливу на індивіда зовнішніх чинників, окремих соціальнихфакторів і як наслідок дезінтеграції, розриву соціальних зв’язків, втрати соціальнихконтактів. Вчений, також, підкреслював другорядну роль індивідуальних факторів таїх залежність від загальних соціальних причин та стану суспільства.
Визначивши предметом свого дослідження соціальний відсоток самогубств(співвідношення кількості самогубств та кількості населення), Дюркгейм вважав причиннийаналіз єдиним методом, який відповідав вимогам даної соціальної проблеми. Стверджуючи,що різні типи самогубств можуть витікати із різних причин, французький соціологвирішив створити власну етологічну класифікацію, яка відповідає цим причинам.
Отож, після того як явище самогубства визначене та відхилені його поясненняпоза суспільними чинниками, які не розкривають його соціального характеру, залишаєтьсяголовний етап дослідження – виділення типів.
Дюркгейм виділяє три основних типи самогубств: егоїстичний, альтруїстичнийта аномічний і четвертий тип фаталістичний.
Вчений розглядає егоїстичне самогубство за допомогою кореляції міжпоказниками самогубств та соціальними рамками: релігія, шлюб, родина. Спираючисьна офіційну статистику, французький соціолог з’ясував, що частіше закінчують життясамогубством чоловіки, ніж жінки; самотні – частіше, ніж сімейні; протестанти –частіше, ніж католики.
Дюркгейм писав, що коли егоїзмом можна назвати стан людини, коли індивідуальне«я» не знаючи міри й на шкоду іншим, протиставляє себе суспільному організмові,то цим терміном можна назвати особливий вид самогубства[4, с.244].
Перш за все, самогубство може мати походження при ослаблені колективноїміці – одного із чинників, який з найбільшою силою може гальмувати це явище. Суспільствоз високим ступенем згуртованості робить індивіда залежним від суспільного середовищаі не дає йому можливості розпоряджатися своєю особистістю на власний розсуд. Вононе дозволяє індивіду вчинити самогубство і знехтувати обов’язками, які він маєщодо цього суспільства. Та у випадку, коли особа перестає розглядати таку підпорядкованістьсвоїм обов’язком, то суспільство не здатне нав’язати їй свою зверхність. Суспільствовтрачає свою авторитетність і не може перешкодити волі індивіда, який вже самостійновирішує свою долю. У такому випадку індивід віддаляється від суспільства, яке перестаєвпливати на його особистість регулюючим чином. Відсутність колективної підтримкивикликають почуття самотності та трагічності свого існування. Можна стверджувати,що однією з причин самогубства такого роду є «крайній індивідуалізм».
Індивідуалізм тісно пов'язаний з егоїзмом: вони ізолюють людину відсуспільства. Якщо руйнуються зв’язки, які пов’язують людину з її життям, то людина,відмежовуючи себе від зовнішнього світу втрачає усі можливості самоідентифікаціїу цьому світі. Особа, створюючи навколо себе порожнечу, створює її й всередині себе,і предметом міркування цієї особи залишається власна духовна убогість. Споглядання такої порожнечірано чи пізно закінчується самогубством. Позбавлення себе життя у такому випадкуне містить ніякого лютого пориву чи протесту, а, навпаки, останні моменти життясповнені спокійною меланхолією, яка є характерною рисою егоїстичного самогубства.Стан «томливої меланхолії» паралізує усяку діяльність людини. Людина закриває очіна все, що її оточує, тому що навколишній світ лише підсилює її біль і звертає увагусвідомості лише на власні переживання. Та цим самим індивід лише поглиблює своюсамотність. Людина продумує план позбавлення себе життя й спокійно рухається доключового моменту.
Дюркгейм вважав, що справжніми причинами егоїстичного самогубства є«хворе суспільство», «колективна бездушність», втрата спільних цілей. Такий спільнийстан породжується і відображається в дезінтеграції суспільних груп: релігійних,сімейних, політичних, які безпосередньо впливають на індивіда.
Отож, перший тип самогубства позначається терміном «егоїзм». Людинабільше схильна до замаху на власне життя, коли вона думає лише про себе, коли вонане інтегрована в суспільний гурт, коли бажання, які керують цією людиною не співвіднесенігуртовою оцінкою цих бажань та самого життя особи.
Другий вид самогубства – альтруїстичний, протиставляється егоїстичному.На противагу егоїстичному суїциду, що характеризується, як правило, занепадом сил,альтруїстичний суїцид відбувається «з проявом енергії, з жагучим почуттям». Відірвавшисьвід суспільства, людина легко завдає собі смерть; так само легко вона накладає насебе руки, будучи аж занадто тісно з ним пов’язаною [4, с.255].
Альтруїстичне самогубство відбувається тоді, коли особисті інтересиповністю поглинуті соціальними, коли інтеграція в групі настільки велика, що індивідвже не існує в суспільстві, як окрема самостійна одиниця. У своєму дослідженні,Дюркгейм подає таке самогубство трьома прикладами. Одним із них є випадок, коливдова в індійців вільно йде на багаття, де спалене тіло її чоловіка або самогубствожінки, яка стала вдовою, тому що її чоловік загинув у битві. Також для датськихвоїнів зустріти смерть у ліжку від старості чи хвороби було ганьбою. Тому вони накладалина себе руки, щоб уникнути безчестя. Альтруїстичним суїцидом вважається і звичайу давніх суспільствах, коли після смерті принца, вождя та будь-якого іншого правителявчиняли самогубство його служники. Зокрема такий звичай побутував у Галії, на Гавайях.
Отож, самогубства в архаїчних суспільствах можна поділити на три категорії:
1) самогубства жінок після смертічоловіків;
2) самогубства людей, які переступилипоріг своєї старості або уражені хворобою;
3) самогубства клієнтів або служниківпісля смерті їхнього правителя [4, с. 258].
Можна стверджувати, що самогубство є зазвичай поширеним явищем у первіснихархаїчних суспільствах. Воно не входить у суперечність із загальновизнаними нормами,а розглядається, як обов’язок індивіда. Якщо людина знехтує цим обов’язком, то зазнаєганьби, певних релігійних санкцій.
В такому випадку йдеться про самогубство не від надлишку індивідуалізму, а,навпаки, внаслідок цілковитого розчинення індивіда у гурті. Людина йде на смертьі не намагається відстоювати своє право на життя.
Та причинами таких самогубств не може бути лише слабко виражена індивідуальність.Для того, щоб індивід відігравав незначну роль у колективному житті і був поглинутийсуспільною групою, вона повинна бути тісно згуртованою – становити собою суцільнумасу. Така група є малою і всі її члени живуть однаковим життям, у них спільні думки,почуття, турботи. Індивід не в змозі створити власне середовище, в якому він змігби себе розвивати. Тож, Еміль Дюркгейм кваліфікує самогубства в архаїчних суспільствахяк альтруїстичний суїцид, викликаний обов’язком або традицією. Окрім героїчногота релігійного самогубства до обов’язкового альтруїстичного суїциду відносятьсявипадки, коли, наприклад, кельти готові продати своє життя за вино або гроші; уПолінезії вчиняли самогубства через незначну образу; у північноамериканських індіанців– через подружню сварку або ревнощі; у племенах дакотів та крі – через найменшерозчарування. Так, людина завдає собі смерть з власної волі, не підкоряючись звичаям.Але, якщо суспільство не зобов’язує особу до такого вчинку, то воно все ж схвалюєйого. А оскільки у попередніх суспільствах нехтування власним існуванням вважаєтьсяоднією з чеснот, то суспільство шанує того, хто відмовляється від життя з будь-якогоприводу. Тому самогубець в архаїчному суспільстві робить той самий вчинок, якийлюдина у сучасному суспільстві робить для того, щоб уникнути ганьби.
Суспільство відіграє певну роль і в егоїстичному, і в альтруїстичномусамогубствах, але його вплив у цих двох випадках є доволі неоднаковим. В егоїстичномусуїциді значення суспільства вичерпується тим, що воно втрачає зв'язок з індивідомі робить його існування безпідставним, а у випадку альтруїстичного – воно формальнонаказує людині вчинити самогубство. Якщо Еміль Дюркгейм назвав егоїзмом стан, колилюдське «я» живе лише особистим життям, то «альтруїзм» є проявом протилежного стану,коли власне «я» не належить індивіду. Суб’єкт намагається втекти від власної особистостідля того, щоб проникнути у колектив, який він вважає своєю справжньою сутністю.Людина не вважає, що її існування важливим і без особистість досягає своєї крайньоїмежі, де дуже яскраво проявляється альтруїзм.
Хтось нехтує життям, тому що не вбачає ніякого сенсу у своєму існуванні,інший чинить самогубство тому, що життя є перепоною для досягнення цілей. Меланхоліяальтруїста сповнена надією: індивід впевнений, що в поза життям відкриваються новігоризонти та перспективи.
Таким чином, Дюркгейм встановив другий тип самогубства, який включаєв себе три різновиди: обов’язковий, довільний та гострий альтруїстичний суїцид.Між ними лежить певна відстань, яка відмежовує первісні народи від сучасних цивілізованихнацій [4, с.269].
В сучасних суспільствах, де індивідуальна свідомість все більше і більшевіддаляється від колективної, альтруїстичний тип самогубства не може бути частимявищем. Але ж існує єдине соціальне середовище, де такий тип самогубства вважаєтьсязвичним явищем – це армія. Тут існує, так би мовити, пережиток самогубств, притаманнихпопереднім суспільствам. Адже й сама військова мораль, в певній мірі, є пережиткомморалі первісного суспільства. Під впливом такої схильності солдат покінчує з чинитьсамогубство при першому зіткненні з життям, через незначні дрібниці: через відмовудозволу на відпустку, внаслідок догани, незаслуженого покарання або невдачі на службі,через нікчемну образу або ж навіть тому, що на очах цього солдата хтось інший вчинивсамогубство. Також, окрім пережитку первісної моралі, у ряді основних причин, якісприяють спалаху суїцидальних думок у військових є слабке усвідомлення власної індивідуальності,низька оцінка свого життя,і тому будь-який привід може стати аргументом до того,що звести рахунки з життям.
Третій вид самогубства – аномічний, який найбільше цікавить Дюркгейма.Соціолог привертає цьому типу суїциду надмірну увагу, тому що він найбільш характернийдля сучасного йому суспільства. Такий тип самогубств часто зустрічається в часивеликих суспільних потрясінь, економічних криз, коли індивід втрачає можливістьпристосуватись до нових соціальних перетворень і втрачає зв'язок із суспільством.Стан суспільної аномії, піл якою вчений розуміє відсутність правил та чітких нормповедінки, коли стара ієрархія цінностей руйнується, а нова ще не склалася, породжуєморальну нестійкість окремих індивідів. Коли коливається і дезорганізується суспільнаструктура, одні індивіди швидко піднімаються, інші втрачають своє місце в суспільстві,коли порушується суспільна рівновага – зростає число самогубств. Вчений поділяваномію на два види: економічну та сімейну.
Економічна аномія – це порушення встановленого нормативного порядку,що з відносною точністю фіксує максимальний рівень матеріального благополуччя кожногосуспільного класу.
Дюркгейм зазначає, що економічна криза, як один з проявів аномії, сприяєзагостренню самогубного потягу.
Яскравим прикладом такого зв’язку може бути зростання кількості самогубствпісля «вибуху» фінансової кризи у Відні у 1873 році. Із 141 випадку самогубствау 1872 році їх кількість зросла до 153 у 1873 році, і до 216 у 1874 році. Найвагомішимдоказом того, що криза була єдиною причиною зростання суїцидних випадків, можнаназвати той факт, що такі явища були найбільш інтенсивними у період загостреннякризи: протягом перших чотирьох місяців 1874 року [4, с.291].
Фінансова та промислова криза посилено впливають на число самогубствне тому, що вони призводять до банкрутства чи бідності, адже періоди криз розквітудають такі ж результати. Самогубства зростають тому, що ці кризи є порушеннями колективногострою. А будь-яке порушення суспільної рівноваги, навіть при умові, що наслідкамибуде покращення благополуччя, спонукає людину до добровільної смерті.
Тобто, яким би не було зростання чи бідності, чи добробуту, а ці дваявища впливають на показник суїциду так як і економічні збурення. Таким чином, суспільнесередовище зазнає вагомих збурень, як це трапляється в кризові періоди падіння добробуту,або його піднесення, які призводять до раптових змін, воно стає тимчасово неспроможнимчинити регулятивну дію на людину – звідси й походять раптові стрибки показника суїциду.
Дійсно, економічна криза призводить до такого явища, як декласуваннясуспільства, внаслідок чого індивід опиняється у гіршому становищі, аніж був доцього. Така ситуація вимагає від них, щоб вони обмежили свої потреби і обмежилисятим, що у них є. Суспільне регулювання на індивідів не поширюється, моральні настанови,в яких вони були виховані, потребують оновлення, але суспільство не може навчитиїх новому способу життя та задовольнятися такою кількістю благ, до якої особа незвикла. Люди є непристосованими до умов, у яких зненацька опинилися і перспективажиття в таких умовах здається їм нестерпною.
Проте зовсім інша картина постає тоді, коли криза наступає внаслідокбурхливого зростання заможності та багатства. У такому випадку масштаби, згідноз якими регулюються потреби індивідів, не можуть залишатися такими ж як і раніше,оскільки змінилися умови життя. Величина потреб коливається відповідно до зростанняй падіння величини суспільних ресурсів, в загальних рисах визначаючи ту частку,яка належить кожній категорії продуцентів. Стара система градації зазнала краху,з другого боку, нова градація іще не зайняла належного їй місця. Потрібен час, абилюди й речі були заново класифіковані громадською свідомістю. Оскільки суспільнісили, опинившись на свободі, ще не встигли віднайти рівновагу, то їхня відноснавартість залишається невизначеною, а значить, будь-яке регулювання виявляється наразінеможливим. Ніхто вже не може сказати, що є можливим, а що ні, що є законним, ащо незаконним, які устремління й вимоги можуть вважатися правомірними, а які переходятьусякі межі. Таким чином, виходить, що немає речей, на які не можна було б посягати.Набувши достатньо широких масштабів, це збурення сягає навіть тих принципів, котрівизначають професійний розподіл членів суспільства. Оскільки стосунки між різнимичастинами суспільного організму зазнали незворотних змін, то ідеї, котрі виражаютьїх, не можуть залишатися незмінними. Той суспільний клас, який завдяки раптовомузростанню життєвого рівня став особливо заможним, більше не буде схильний розглядатисвоє колишнє матеріальне становище як норму існування, а реакцією на його раптовезбагачення буде заздрість у всіх її виявах. Таким чином, зникнуть останні фактори,які стримують апетити, оскільки дезорієнтована громадська думка вже неспроможнавизначити їм якісь чіткі межі. Зі зростанням добробуту прокидаються й бажання. Отож,стан суспільного безладу, або аномії, посилюється ще й тим фактом, що пристрастівиявляються не такими дисциплінованими, якими вони були зазвичай, хоч саме в цюпору вони повинні б улягати ще суворішій дисципліні.
Важливим є, також, те, що аномічне самогубство належить до тих самогубств,частота яких відповідна числу розлучень. Такі випадки самогубства викликані сімейноюаномією. Сімейна аномія – це порушення рівноваги та дисципліни, що забезпечуютьсясім’єю, до якого призводить, наприклад, розлучення.
Дюркгейм провів ґрунтовний аналіз впливу розлучень на частоту самогубствсеред чоловіків та жінок. Він дослідив, що розлучені чоловіки більш схильні до суїцидальнихнастроїв, аніж розлучені жінки. Для пояснення такого факту вчений, перш за все,показав, чого очікують чоловік та жінка від шлюбу. Чоловік шукає у шлюбі врівноваженістьта дисципліну, але він завжди зберігає у подружніх стосунках певну свободу. Жінкаж знаходить у шлюбі дисципліну і при цьому вона не потребує тієї свободи, яка єважливою чоловікові. Дюркгейм вважає, що добровільний шлюб є менш міцним, аніж примусовийтому, що він неефективно контролює пристрасті і це призводить до розпаду сім’ї.Розлучення французький соціолог розглядає як послаблення прийнятих нормативів, якірегулюють поведінку у шлюбі, а послаблення та порушення сімейної дисципліни Дюркгеймвважав причиною порушення соціальної та психічної рівноваги і, часто, трагічногорезультату.
Вчений зазначив, що розлучений чоловік у більшій мірі здатний вчинитисамогубство, аніж розлучена жінка. Чоловік стає недисциплінованим, тому що між йогобажаннями та їх задоволенням бракує узгодженості і це призводить до суїциду. Жінкаж володіє великою свободою, яка частково відшкодовує втрату родинної підтримки.Вважається, що інститут шлюбу сприяє лише жінкам і утворився він, щоб зміцнити становищежінки, як слабшої статті у порівнянні з чоловіком. Моногамія ж, часто, вважаєтьсяяк жертва з боку чоловічої статті, тому що чоловік змушений гамувати свої полігамніінстинкти, щоб задовольнити становище жінки у шлюбному союзі. Таким чином, свобода,яку приносить в жертву чоловік, є для нього джерелом страждань. А оскільки жінкане має підстав позбуватися своєї свободи, то підлягаючи такій же суворій дисципліні,як і чоловік вона дійсно приносить себе в жертву [4, с.338].
Отож, третій тип суїциду – аномічне самогубство, на яке приречені індивідивнаслідок умов свого існування в суспільствах, де життя не регламентується звичаєм:індивіди постійно змагаються один з одним; вони багато очікують від життя; у нихвисокі потреби, тому на них постійно чатують страждання, що з’являються при невідповідностіміж прагненнями та задоволеннями[1, с. 352].
Четвертий тип самогубства – фаталістичне. Воно є протилежним аномічному,подібно до того як становлять протилежність альтруїстичний та егоїстичний види суїциду.Вивченню фаталістичних самогубств Дюркгейм приділяє дуже мало уваги, тому що вонизустрічаються дуже рідко і витрачати час на їх вивчення вчений вважав зайвим. Такийсуїцид виникає внаслідок надмірної дії регулятивного чинника – посиленого контролюна індивіда зі сторони суспільства. Такий контроль має тенденцію бути сильним тапостійним і тому він стає нестерпним. Фаталістичні самогубства здійснюють особи,чиє майбутнє безжально регламентоване, чиї пристрасті безжально придушені нелюдською,жорстокою дисципліною. Покінчити життя таким чином, наприклад, можуть молоді одруженічоловіки та заміжні жінки, котрі не мають дітей.
Отже, вчений вважав, що самогубствами є індивідуальні явища, причинамияких є саме соціальні причини. Такими соціальними причинами самогубства є суспільнісили, що змінюються від суспільства до суспільства, від гурту до гурту, від релігіїдо релігії. Вони походять від гуртів, а не від ізольованих індивідів.
2.2 Напрямки профілактики суїциду
Визначивши, що є самогубством і які його причини, Дюркгейм намагавсязрозуміти як повинно ставитися суспільство до такого вчинку: нормальним чи аномальнимявищем сприймати сучасний стан суїциду в цивілізованому суспільстві? Вчений вважав,що розв’язання цієї проблеми дасть поштовх до визначення напрямків, які допоможутьзапобігти самогубству.
Для цього соціолог, спочатку зробив історичний огляд юридичних та моральнихзаходів, які вживалися у різних суспільствах до самогубств. Він зазначив, що самогубствоформально було заборонено у християнському суспільстві з часу його виникнення. Тай взагалі, у всі часи у всіх народів самогубство зазнавало осуду. І якщо залишитипоза увагою відмінність у деталях репресивних заходів, то можна стверджувати, щорегламентація самогубств пройшла через дві основні фази. У першій фазі – заборонялосячинити самогубство добровільно, але держава могла дати дозвіл на такий вчинок, ав другій – існував безперечний осуд, без будь-яких виключень.
Еміль Дюркгейм констатував, що надзвичайне зростання показників суїцидустановить собою патологічне явище, котре з кожним роком набуває все більш загрозливогохарактеру [4, с.475]. Індивід, вчиняючи самогубство, шкодить не лише собі,а й суспільству в цілому. Тому необхідно зробити все можливе, аби показники кількостісамогубств пішли на спад.
Дюркгейм говорить, що не потрібно повертатися до тих жорстоких засобів,які застосовувались у попередніх суспільствах, щоб запобігти суїциду. Та у будь-якомувипадку це явище повинно зазнавати не лише морального осуду. Але й ніякими законодавчимимірами не вдасться зупинити самогубство. Залишається єдиний вихід, який передбачаєбезпосередній вплив на потік песимістичних настроїв індивідів. Цей потік потрібноввести у «нормальні береги» і не дати йому вийти з них, захистити від його впливусуспільну свідомість та зміцнити її [4, с.477].
Слід зазначити, що найпершим кроком до такої мети є виховання. Адже,саме воно дає можливість впливати на свідомість людини. Потрібно виховати у індивідасильний моральний характер, щоб він переслідував свою мету ужитті і цілеспрямованойшов до її досягнення. Та виховання є віддзеркаленням суспільства, яке не в змозізабезпечити такий вплив на людину. Виховання має здоровий характер, якщо у суспільствіпанує духовна злагода. Воно не може самостійно змінювати свої напрямки й функції.Отож, виховання залежить від стану суспільства. А суспільство не може правильновиховати тих хто знаходиться в його середовищі, якщо це середовище спрямоване вхибному руслі. Кожне наступне покоління зазнає виховного впливу попереднього. Томупотрібно, щоб перед формуванням нового покоління попередня генерація позбулася власнихнедоліків. Отож правильно спрямувати виховання можливо при реформуванні суспільства,вплинувши на причини того лиха від якого воно страждає [4, с.476].
Ці причини знаходяться у джерелах основних типів суїциду. Вчений відразузазначив, що чинниками альтруїстичного самогубства можна знехтувати, тому що йогосучасний стан не є аномальним. Альтруїстичний суїцид не набуває катастрофічногопоширення, а рівень його інтенсивності у війську дуже низький. Тому, перш за все,потрібно усунути причини егоїстичного та аномічного суїциду.
Егоїстичне самогубство виникає внаслідок низького рівня інтеграціїв суспільстві. Тому єдиний вихід з цієї біди – це згуртованість суспільних груп,які будуть утримувати під своєю опікою індивідів. Індивід же повинен прагнути доцієї опіки, він повинен бути солідарний з колективною свідомістю, яка перевершуєйого у всіх аспектах. Та Дюркгейм зазначає, що не всі суспільні групи здатні підтримуватиу людині почуття необхідності і відвернути самогубний потяг. Ні політичне суспільство,ні релігійне середовище, ні сім’я не в змозі відігравати роль згуртованої групи.
За нашого часу політична система великих європейських держав надтовже далека від окремого індивіда, щоб чинити на нього достатньо ефективний і тривалийвплив. Оті нечис ленні зв'язки, котрі існують між нашим повсякден ним функціонуваннямі цілісінькою сукупністю пуб лічного життя, мають надто вже опосередкований характер,щоб ми отримали живе неперервне по чуття причетності до політичної системи суспільства.
Свою залежність відполітичної структури індивіди відчувають тоді, коли вони зацікавлені тими чи іншимиполітичними подіями. Звичайно, суб’єктам, які становлять моральну еліту населення,ідея батьківщини рідко буває байдужою. Однак за звичайних обставин вона немовбизатьмарюється, а з часом цілком згасає. І, лише, в епоху великих національних таполітичних криз вона виступає на передній план і стає провідним рушієм людськоїповедінки. Явище, яке характеризується такою непостійністю не спроможне бути регулярнимгальмом суїцидного потягу [4, с.481].
В суспільстві не існуєй тих умов, за яких релігія здатна чинити рятівний вплив на явище суїциду. Воназапобігає самогубству тоді, коли відзначається конституцією, яка в змозі утримуватиіндивідів у тісній залежності від релігійного середовища. Релігія стримує потягдо самогубства настільки, наскільки може заборонити індивіду вільно мислити. Цевважається посяганням на волю людини, що є досить важкою справою. Отже, релігійнесередовище не в змозі чинити на своїх прихильників того жорстокого впливу, якийзменшить показники суїциду [4, с.483].
Сім’я, без сумнівувідіграє значну профілактичну роль. Однак було б великою помилкою вважати, що достатньозменшити кількість одинаків, щоб зупинилося зростання кількості самогубств. Якщой одружені суб’єкти менш схильні до самогубства, то слід згадати, що ця схильністьзростає у тих же пропорціях, що й у одинаків.
Причина викликанатим, що у конституції сім’ї відбулися зміни, які вже не дозволяють убезпечити відсамогубства. Здавна родина утримувала усіх своїх членів від народження до самоїсмерті і становила собою тісний, згуртований колектив. Сімейний осередок був непросто сукупністю індивідів, а й носієм родового імені, традицій та репутації. Сучаснийже стан родини є зовсім іншим: сім’я зводиться лише до шлюбної пари, яка не характеризуєтьсящільною згуртованістю. Отож, якщо колись сім’я мала здатність чинити профілактичнийвплив на самогубство, то в сучасному суспільстві вона втратила свої позиції. Сім’я,як і релігійне та політичне середовище не може у повній мірі убезпечити суспільствовід суїциду [4, с.485].
Та окрім конфесійного, сімейного та політичного середовища існуютьй інші суспільні групи, які об’єднують у собі індивідів. Роль міцно згуртованоїгрупи може відіграти професійна група або кооперація, до складу яких входять робітникиоднієї категорії, що виконують спільну роботу та мають спільні інтереси. Професійнадіяльність є чудовим фундаментом для колективного життя. Спільні інтереси професійноїгрупи користуються пошаною і стоять на першому місці для кожного з її членів. Врешті,таке явище, як корпорація, ще за минулої епохи засвідчило, що воно може бути колективноюособистістю, котра інколи аж занадто оберігає свою автономність та владу, яку вонаутримує над своїми індивідами. Професійна група в змозі тримати своїх членів підконтролем та піклуватися про них. Вона здатна вивести кожного індивіда зі стануморальної ізоляції [4, с.487].
Але професійна група, яка здатна виконувати такі обов’язки має своїумови існування. Група не повинна бути приватною, а цілком визначеним та визнанимзаконом органом життя суспільства. Вона має відігравати суспільну роль, а не відображатиприватні інтереси. І обов’язково, трудовий колектив повинен виконувати власні функціїта мати здатність розвиватися.
Правильно влаштована професійна група в змозі побороти не лише егоїстичний,а й близький йому аномічний суїцид. Аномія виникає, подібно до егоїзму, внаслідокбраку суспільних сил, які здатні регулювати колективне життя. Відмінність полягає,лише, у тому, що у випадку егоїстичного самогубства цей чинник викликає збудженнята відчай, а у випадку аномічного – призводить до збурення та дезорієнтації.
Та професійна група не допоможе вгамувати самогубство, яке виникаєвнаслідок подружньої аномії, і причиною якого є інститут розлучення. Тому, здавалосяб, єдиний засіб обмежити кількість таких самогубств, полягає у тому, щоб надатишлюбному союзові більш нерозривного характеру. Та зменшення, таким чином, кількостісамогубств одружених чоловіків призведе до збільшення випадків самогубств середзаміжніх жінок. Здається, іншого виходу тут бути не може тому, що зацікавленістьдвох різних статей у шлюбі діаметрально протилежна. Це спричинено тим, що чоловікта жінка неоднаковим чином беруть участь у суспільному житті. Чоловіки більш соціалізованіістоти, тому що вони активно залучені до подій, які відбуваються у суспільстві.Бажання та устремління чоловіка мають колективне походження, тоді як такі ж рисижінки пов’язані з безпосереднім впливом організму. Чоловіка можна назвати продуктомсуспільства, жінка ж залишається такою, якою створила її природа. У них зовсім різнівподобання й погляди, тому інститут шлюбу не може одночасно чинити сприятливий впливна них обох.
Зрозуміло, що жінка ніколи не буде схожою на чоловіка і не буде спроможнавиконувати в суспільстві ті ж самі функції, які виконує чоловік. Та вона в змозівиконувати приписані лише жінці ролі і цим самим відігравати у суспільному життіне менш важливу роль, аніж чоловік. І жінка, і чоловік мають змогу соціалізуватисяв однаковій мірі, при цьому, зберігаючи усі свої відмінності. Таким чином відбулосяб зближення двох статей і різниця між членами подружжя звелась би до мінімуму.
Отже, щоб чоловік та жінка зазнавали однакового впливу суспільних інститутів,потрібно щоб вони були істотами однакової природи. Тоді нерозривність шлюбних відносинне буде розглядатись, як чинник який сприяє одній статі і завдає шкоди іншій. Втакому випадку цей чинник можна розглядати, як напрям профілактики суїциду, спричиненогошлюбною аномією [4, с.496] .
Отже, Емілю Дюркгейму вдалося визначити напрямки профілактики самогубств:для того, щоб подолати явище суїциду, перш за все потрібно у правильному руслі виховуватичленів суспільства. Та щоб суспільство було спроможне на таке виховання, потрібнопозбутися причин самогубств. Причини егоїстичного та аномічного самогубств можнаусунути за допомогою згуртованості груп, які оточують індивіда. На роль таких колективівпідходять професійні групи та кооперації, які об’єднують індивідів на підставі спільнихінтересів та цілей. Щодо причин аномічного самогубства, яке спричинене шлюбною аномією,то їх можливо подолати таким шляхом – надати однакові умови соціалізації двом членамподружньої пари, щоб вони зазнавали однакового впливу зі сторони суспільства.
Висновки
Еміль Дюркгейм – один із загальновизнаних творців соціології, як науки,як професії та предмету викладання. Вплив його ідей відчувається у різних галузяхсоціологічного знання: від загальної соціологічної теорії до емпіричних та прикладнихдосліджень.
Проаналізувавши працю Еміля Дюркгейма «Самогубство», можна зробитипевні висновки. Самогубство, на думку Дюркгейма, є умисним та усвідомленим актом,який здійснюється індивідом залежно від соціальної дисципліни.
У соціологічному дослідженні «Самогубство» можна впевнитись, що в основномуна суїцидні настрої впливають соціальні причини. Між відсотком самогубств та рівнемінтеграції соціальних груп існує пряма залежність. При послабленні зв’язків міхіндивідом та суспільством зростає кількість самогубств. Причини суїциду не пов’язаназ проблемами у житті індивіда. Якщо люди вчиняють акт самогубства, то це не тому,що вони психічно хворі, і не тому, що їм щось не вдалось у житті. Їхні самогубніпотяги, здебільшого, викликані тим, що індивіди не знають межі своїх потреб, не маютьжиттєвої мети. Важкий стан, який переживають самогубці свідчить не про економічніпотреби, а про моральні.
Саме, в залежності від причин, вчений виділив чотири типи самогубств.Кожний тип суїциду спричиняється відповідними причинами соціального характеру. Факториж несоціального порядку можуть впливати на відсоток самогубств лише побічно. Якщож Дюркгейм звертався до таких факторів, то він відшукував той їх аспект, який пов'язанийз фактором соціальним.
Використовуючи дані офіційної статистики Дюркгейм виявив ряд закономірностей:самогубства частіше трапляються влітку, аніж взимку; чоловіки частіше покінчуютьз життям, аніж жінки; старі люди – частіше, ніж молоді; солдати – частіше, ніж цивільненаселення; одинокі – частіше, ніж заміжні, протестанти – частіше, ніж католики.
Еміль Дюркгейм, також, знайшов способи, які допоможуть запобігти зростаннюкількості самогубств. Він зазначав, що потрібно відвертати індивідів від такогонегативного вчинку шляхом виховання. Необхідно розвивати у людині здатність узгоджуватисвої думки та почуття, щоб вона була в змозі переслідувати свою мету і розумітичого прагне у цьому житті. Та виховання є лише віддзеркаленням суспільства і вономатиме здоровий характер, якщо й в суспільстві пануватиме духовна гармонія. Отож,правильне виховання можливе тоді, коли усунути усі причини лиха, від якого потерпаєсуспільство. Тобто необхідно усунути причини суїциду.
Ліками проти егоїстичного та аномічного суїциду є надання згуртованостіпрофесійним групам та коопераціям, їх зміцнення. Причини аномічного суїциду, якийвикликаний шлюбною аномією, усуваються при однаковій соціалізації членів подружньоїпари та однаковому впливі на них соціальних інститутів. Щодо альтруїстичного суїциду,то ним можна знехтувати – його сучасний стан не є аномальним.
Смерть з власної волі – самогубство завжди буде хвилювати людство.Та зважаючи на цінність людського життя, суспільство в змозі допомогти особі створитижиттєстверджуючий світогляд, повірити у своє призначення.
Еміль Дюркгейм разом із своєю роботою проклав дорогу кількісному аналізуспіввідношення суб’єктивних та об’єктивних фактів, головний напрям його дослідженнядав поштовх до розробки загального питання – соціальної обумовленості індивідуальноїпсихології. Праця «Самогубство» відіграла значну роль в утвердженні соціальногопідходу до самогубства на противагу психопатичному, який був поширений за його життяі який до наших часів протистоїть соціологічному підходу.
Список використаної літератури
1.Арон Р. Етапи розвитку соціологічної думки. – К.: Юніверс, 2004.– 688с.
2.Гофман А.Б. Социология Эмиля Дюркгейма // Дюркгейм Э.Социология. Ее предмет, метод, предназначение. — М.: Канон, 1995. — 307-345 с.
3.Громов И.А., Мзкевич А.Ю., Семенов В.А. Западная теоретическаясоціологія. – СПб: Ольга, 1996
4.Дюркгейм Еміль Самогубство: соціологічне дослідження / Пер. зфр. Л.Кононович. – К.: Основи, 1998. – 519 с.
5.Дюркгейм Э. О разделении общественного труда.- М.: Наука, 1992
6.Захарченко М.В., Погорілий O.I. Історія соціології відантичності до початку XX століття. — К.: Либідь, 1993. – 336 с.
7.История буржуазной социологии конца XIX — начала XX вв. — М.:Наука, 1979. – 344 с.
8.История социологии в Западной Европе и США. Учебник для вузов.Ответственный редактор — академик РАН Г. В. Осипов. — М.: Норма, 2001. — 576 с
9.История теоретической социологии В 4 т. / Ю.Н. Давыдов(отв.ред., сост.). Т.2. — М.: Канон, 1997. — 448с.
10.Осипова Е.В. Социология Е.Дюркгейма. Критический анализтеоретико-методологических концепций. — М.: Наука, 1977. – 280 с.
11.Погорілий О.І. Соціологічна думка ХХ століття. Навчальнийпосібник. – К.: Либідь, 1996. – 224 с.
12.Ритцер Дж. Современные социологические теории. 5 изд. – СПб:Питер, 2002. – С. 26-34
13.Ручка А.А., Танчер В.В. Очерки истории социологической мысли. –К., 1993. – 230 с.
14.Соціологія: короткий енциклопедичний словник. Під заг. ред.В.І.Воловича. – К.: Укр. Центр духовн. Культури, 1998.
15.Воронцов А.В. История социологии. ХІХ — начало ХХ века: в 2 ч./ А.В.Воронцов, И.А.Громов. — М.: Гуманитар.изд.центр ВЛАДОС, 2005.– 423 с.
16.Гофман А.Б. Семь лекций по истории социологии. Учебное пособиедля вузов. М., 1995.