Динаміка населення земної кулі

Міністерство освіти і науки України
Київський національний торговельно-економічний університет
Коломийський економіко-правовий коледж Курсова робота з РПС
на тему:
“Динаміка населення земної кулі” Виконав студент
групиЕ-11
Сущик Віталій Степанович
Керівник викладач:
Мацишин І.Р.
Коломия 2000р. Зміст курсової роботи Вступ. 1.Кількість населення Землі, його природний та механічний рух. 5.Демографічна політика, криза, демографічний «вибух». 2.Розміщення населення. 4.Відтворення населення. 3.Статево-віковий, етнічний та релігійний склад населення. 7.Міське розселення, урбанізація і типи міст. 6.Міграції населення. 8.Трудові ресурси та зайнятість населення. Висновок. Література. Додаток. Вступ.
На земній кулі проживає велика кількість різних народів, які перебувають на різних етапах свого розвитку, в тому числі в соціально-економічному, культурному та ін. Етноси являють собою історично складені на певній території сукупності людей, які мають одну мову, деякі загальні ознаки культури і психіки, володіють розвиненим почуттям самосвідомості, зафіксованому в назві. На різних стадіях свого розвитку народи проходять приблизно три стадії: племена та групи племен, народність і нація. Рівень розвитку демографічних процесів відзеркалюється через систему розвитку показників. З-поміж них освоєними є: динаміка загальної кількості сільського населення, статево-вікова структура, народжуваність, природній приріст і смертність населення.
Географічний аналіз цих показників дає змогу виявити загальні закономірності та характерні особливості їх розвитку в області вцілому та в окремих її частинах.
Упродовж ХХ століття природні чинники, що визначають кількість населення нашого світу і особливості його розміщення, поступово втрачали своє значення.
Географія населення включає особливості розміщення населення та поселень на земній кулі залежно від природних особливостей та суспільних умов його існування. Кількість населення Землі постійно зростає, і темпи його зростання прискорюються. Зростання населення відбувається за рахунок малорозвинутих країн світу. Кількість населення Землі, його природний та механічний рух.
Сукупність людей, які проживають на певній території, становить її населення. Воно вивчається багатьма науками. Так, демографія досліджує закономірності відтворення населення та окремих його груп шляхом аналізу природного руху та змін статево-вікової, шлюбної та сімейної структур. Етнографіяпобутові та культурні особливості життя народів. Географія населеннявивчає особливості розміщення населення та поселень на земній кулі залежно від природних особливостей та суспільних умов його існування.
Головними напрямками досліджень географії населення є вивчення його регіо­нальних кількісних характеристик; відмінностей статево-вікового, соціального, етнічного, релігійного складу; особливостей розселення та сучасного стану урбанізації, якості та характеру використання трудових ресурсів у країнах і регіонах.
Нині населення світу становить понад6млрд.чоловік. Воно постійно зрос­тає за рахунок відтворення (див. дод. табл. 4 ст. 29). Відтворення (природний рух) населен­няце сукупність процесів народжуваності і смертності, які визначають розміри природного приросту. Від динаміки природного приросту залежить характер без­перервного відновлення людських поколінь.
Природний приріст це перевищення народжуваності над смертністю (обчислюється на1000жителів на рік). Він може бути додатним у разі перевищен­ня народжуваності над смертністю і від'ємним, коли смертність більша від наро­джуваності, або нульовим, коли ці показники мають однакове значення (Див. дод. ст. 26 мал. 1 ).
Залежно від соціально-економічних умов життя людей, співвідношення показ­ників народжуваності, смертності та природного приросту складається по-різно­му. Для населення країн, що перебувають на низьких рівнях економічного роз­витку, характерні високі показники народжуваності і смертності, а відтакнизький природний приріст. Епідемії та стихійні лиха ще більше погіршують си­туацію. З початком тих чи інших суспільно-економічних перетворень по­ліпшується якість життя, кращим стає медичне обслуговування, і це сприяє істот­ному зменшенню показників смертності. З розвитком процесів індустріалізації та урбанізації починають зменшуватися і показники народжуваності. Кожному з етапів перебігу цього демографічного переходу притаманна своя ситуація у відтво­ренні населення. В наш час у світі переважають два типи відтворення населен­ня. Для першого типу характерні порівняно невисокі показники народжуваності, смертності й природного приросту (до12чоловік на1000жителів). Як наслідоквелика частка старших вікових груп у структурі населення. Цей тип характерний для більшості країн Європи, Північної Америки. Другий тип відтворення власти­вий країнам Азії, Африки та Латинської Америки. Для нього характерні порівня­но високі показники народжуваності, стабільні на певному (часто низькому) рівні показники смертності та високий природний приріст (понад12чоловік на1000жи­телів). У цій групі висока частка молодших вікових груп у структурі населення. Так, природний приріст населення в розвинутих країнах Західної Європи та Північної Америки становить відповідно3і5чоловік на1000жителів, тоді як, наприклад, у країнах Південної Азії22,Центральної Америки31чоловік на 1000жителів. У середньому за рік населення Землі зростає на90млн.чоловік, на­самперед за рахунок країн, що розвиваються, які дають понад90 %щорічного приросту населення
( Див. дод. ст. 26 мал. 1 ).
ДоXVIIIст.зростання кількості населення світу залежало здебільшого від біологічних процесів. Пізніше на перший план вийшли соціально-економічні чинники, і з того часу населення Землі почало зростати швидкими темпами. За прогнозами спеціалістівООН, докінця наступного століття кількість населення на планеті ще більше зросте і стабілізується на рівні близько10млрд.чоловік. Швидкі темпи зростання приросту населення дістали назву демографічного ви­бухуй перетворилися в одну з глобальних проблем людства. Розв'язання цієї проблеми вбачається у проведенні певної демографічної політикисистеми адмі­ністративних, економічних, пропагандистських та інших заходів, які здійснюються державою з метою врегулювання передусім народжуваності. В країнах з першим типом відтворення населення державні заходи спрямовані на збільшення народжуваності та природного приросту, а в країнах з другим типомнавпаки, на скорочення.Так, убагатьох європейських країнах (ФРН, Нідерланди, Швеція тощо) запроваджують грошові субсидії, певні міри соціального захисту та стимулювання, інші заходи соціально-економічного характеру для підтримки сімей та жінок, які мають дітей. А в Китаї, навпаки, державного значення набула політика стримування народжуваності шляхом її обмеження.
Кількість населення світу та його середньорічний приріст зображено у дод. ст. 28 табл. 3.
На кількість населення країни, його структуру, культурний та освітній рівень істотно впливають міграції.
Міграції населенняце переміщення людей по території, пов'язані зі зміною постійного місця проживання та роботи.
Міграції класифікуютьза причинами (економічні, політичні, гуманітарні тощо), строками (сезонні, тимчасові, постійні), напрямами (зовнішні і внутрішні), складом мігрантів, ступенем організованості тощо. Істотно впливають на міграцію війни, кон­флікти, зміни політичної ситуації в країні або регіоні, зміни державних кордонів.
Механічний приріст вносить певні корективи в демографічні процеси і у формування культури народів. Зовнішні міграції поділяють на:
а) еміграціювиїзд громадян зі своєї країни до іншої держави на постійне проживання або на тривалий період;
б) імміграціюв'їзд до країни громадян іншої держави на постійне або тривале проживання.--PAGE_BREAK--
Зовнішні міграції населення найбільшого розмаху набули в добу капіталізму. Після Другої світової війни головним районом притягання робочої сили стала Західна Європа. Великий район імміграції сформувався в нафтодобувних араб­ських країнах Близького Сходу.
У другій половиніXXст. з'явилася нова форма зовнішніх міграцій, яка діста­ла назву «відпливу умів». Суть її полягає в переманюванні розвинутими країнами іноземних учених, інженерів та інших спеціалістів високої кваліфікації, яким створюють кращі умови роботи і виплачують високу зарплату.
Нині найбільші міграційні потоки спрямовані у США з країн Латинської Америки, в Європуз країн Азії і Африки. Багато людей виїжджає з країн СНД і Центральної Європи в Західну Європу, Північну Америку, Ізраїль.
Для всіх країн світу характерною рисою є зростання масштабів внутрішніх міграцій і насамперед з сільської місцевості в міста, особливо великі та столичні. В результаті темпи зростання сільського населення уповільнились, а темпи зростання міськогоприскорилися.
Природний рух населення—це зміна чисельності та складу населення внаслідок народжуваності й смертності без урахування ме­ханічного переміщення( Див. дод. ст. 26 мал. 1). Природний рух населення характеризуєть­ся абсолютними та відносними показниками. Серед абсолютних по­казників основним є природний приріст (спад) населення, серед відносних—коефіцієнт природного приросту (відношення абсолютного рівня природного приросту до середнього показника населення за конкретний період); його обчислюють і як різницю між загальними коефіцієнтами народжуваності та смертності (зазвичай у проміле). Коефіцієнт природного приросту може мати позитивне, негативне і нульове значення, характеризуючи відповідно збільшення, зменшення або незмінність чисельності населення території з огляду на різні поєднання народжуваності та смертності. У1985—1990pp.величина загального коефіцієнта природного приросту населення земної кулі за рік складала 17,3%, до кінця століття вона становитиме приблизно 14%.Показники природного руху населення в різних країнах неоднакові. У більшості країн Азії, Африки та Латинської Америки коефіцієнт природного приросту на початку 90-хpp.пере­вищував 20%.Найвищий середньорічний приріст населення ха­рактерний для більшості арабських країн Азії та Африки. Рівночасно для багатьох країн Європи та Північної Америки характерні низькі темпи природного приросту населення.
Народжуваність населення—це процес дітонародження в пев­ному поколінні людей або в сукупності поколінь—населенні. Для характеристики народжуваності використовується система показ­ників: загальний коефіцієнт народжуваності(число народжених живими на1000жителів, що вимірюється у проміле), вікові коефіцієнти народжуваності(число народжених живими у матерів певного віку на1000жінок того ж віку), сумарний коефіцієнт наро­джуваності,що розраховується як сума однорічних вікових кое­фіцієнтів народжуваності, поділена на1000(тобто з розрахунку на одну жінку), та ін. У1985—1990pp. загальний коефіцієнт народжу­ваностів світі становив 27,1% (у1960—1965pp.—35,6%), в Аф­риці— 44,7,Латинській Америці— 29,1,Північній Америці— 15,0, Азії— 27,6,Європі— 13,0,Австралії та Океанії—20,1%.У більш розвинених регіонах він становив14,6,у менш розвинених—31,0%.
Смертність населення—процес вимирання покоління. Це масовий процес, що складається з множини одиничних смертей, які настають у різному віці та визначають у своїй сукупності порядок вимирання реальногоабо гіпотетичного покоління. Смертність характеризують такі показники: загальні коефіцієнти смертності(тобто число помер­лих із розрахунку на1000осіб), віковий коефіцієнт смертності, показ­ник дитячої смертностіз розрахунку на1000новонароджених тощо. Майже для всіх країн є характерною досить однорідна структура причин смертності: на першому місці серцево-судинні захворювання, потім—новоутворення, переважно злоякісні, і нещасні випадки. Досить високою є частка хвороб органів дихання (переважно у дітей і людей похилого віку) та органів травлення. У1985—1990pp. смертність у світі становила3,45%,в Африці—6,2%,Латинській Америці— 3,55,Північній Америці— 1,81,Азії— 3,48,Європі— 1,72,Океанії— 2,51;у більш розвинених регіонах— 1,89,менш розвинених— 3,9%.
Демографічна політика, криза і демографічний вибух.
Демографічна політика—цілеспрямована діяльність державних органів та інших соціальних інституцій з метою збереження або зміни наявних тенденцій у демографічних процесах. Демографічна політика може розглядатись у двох напрямах: у царині народжуваності та смертності. Політика в царині смертності зазвичай є складником соціальної політики щодо охорони здоров'я населення. Заходи в царині народжуваності можуть бути спрямовані на підвищення її, збереження на існуючому рівні або зниження. Більшість країн світу має такі спільні цілі: зменшити приріст населення, поліпшити здо­ров'я й харчування, збільшити технічні потужності й ліквідувати бідність. Планування сім'ї, як засіб регулювання чисельності всього населення, прийнято урядами декількох країн: Китаю, Індії, Індо­незії, Шрі-Ланки та ін. Таїланд успішно знизив приріст із3,1%у 1960-хpp.до1,9%у1980—1989pp.А втім, уряди деяких країн і католицька церква до ідеї регулювання приросту населення став­ляться негативно.
Демографічна криза—глибоке порушення відтворення населен­ня, що загрожує самому його існуванню. Протягом усієї демографіч­ної історії людства аж до кінцяXVIIIст. причинами демографічної кризи були часті голодування, епідемії та війни; обумовлений ними високий рівень смертності призводив до скорочення чисельності населення деяких країн і регіонів світу, а інколи й до повного обез­люднення територій. Історичний процес зміни репродуктивної пове­дінки в деяких промислово розвинених країнах виявляє тенденцію до падіння рівня народжуваності нижче від необхідного для просто­го відтворення населення, що є причиною сучасної демографічної кризи.
Демографічний вибух—різке прискорення кількісного зростан­ня світового населення. Почався він у 1950-хpp.Коли зниження смертності значно випереджає зниження народжуваності, то це при­водить до прискореного збільшення чисельності населення, неузгодженого з об'єктивними вимогами соціально-економічного розвит­ку суспільства. Перевищення числа народжень над числом смертей досягає великих розмірів. Оскільки сучасні високі темпи росту чи­сельності населення земної кулі значною мірою визначаються тем­пами його збільшення в країнах, що розвиваються (Азії, Африки та Латинської Америки, де проживає близько70%населення світу), демографічний вибух у цих країнах перетворюється на світовий. За демографічного вибуху середньорічний приріст населення переви­щує1,8—2,0%.
Демографічний вибух—явище тимчасове; з розвит­ком демографічного переходу порушена узгодженість типів народжуваності та смертності відновлюється, проміжний тип відтворен­ня населення поступається місцем основному, і демографічний ви­бух припиняється. Але темпи демографічного переходу залежать від загального соціально-економічного розвитку, і коли він, як у більшості слаборозвинених країн, відбувається повільно, довго зберігається і проміжний тип відтворення населення. У багатьох країнах, що роз­виваються, проводиться демографічна політика, спрямована на подо­лання перехідного характеру відтворення населення. Процес демо­графічної стабілізації повсюдно завершиться наближенням до ста­ну, характерного для постійного (стаціонарного) населення. У різних регіонах світу це відбудеться в різні строки, але в більшості країн, що розвиваються,—не раніше серединиXXIст.
Розміщення населення.
Населення світу розміщується дуже нерівномірно. Понад2/3його сконцент­ровано на8 %суходолу, близько85 %проживає в східній півкулі,60 % в помірному поясі північної півкулі, більш як50 % на низовинах і майже1/3 в приморській смузі. На розміщення населення впливають природні умови і ступінь розвитку та зосередження виробництва.(Див. дод. ст. 29 мал. 4 ).
Найгустіше заселені території давнього зрошувального землеробства: острів Ява, долина Нілу, Індо-Гангська низовина, Велика Китайська рівнина, дельти річок півострова Індокитай, Японські острови, де густота населення місцями перевищує 300чоловік на1км2. Густо заселені також оазиси аридної зони, старопромислові ра­йони Європи, сходу Північної Америки (понад200чоловік на1км2) та узбережжя Південної Америки, Африки, Австралії, що пов'язано з історією їх освоєння.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Середня густота населення зростає пропорційно зростанню його кількості на Землі, частково віддзеркалюючи ступінь освоеності певного типу природного середо­вища, задіяності його в господарській діяльності.(Див. дод. ст. 28 табл. 2 ).Так, середня густота населення на Землі в1975році становила29чоловік на1км2, у1987ропі38,у1994році40чоловік на1км2. Густотанаселення в різних частинах світу неоднаковавід З чоловік на1км2в Австралії до130чоловік на1км2вАзії. Найгустішезаселена Євразія105чоловік на1км2.Найбільшагустотанаселення вБангладеш(1200чо­ловікна1км2).Втричі меншу, ніж в Євразії, середню густоту населення мають Ла­тинська Америка та Африка43чоловіки на1км2. ВЛатинській Америці найгустіше заселені острівні центральноамериканські держави.
За місцем проживання населення світу поділяється на міське та сільське. Але єдиного для всіх країн критерію віднесення того чи іншого поселення до міського немає, що значно ускладнює порівняльний аналіз. Критерій міста закріплюється законодавче в кожній країні, коливаючись від2000чоловік в Ісландії до50тис. чо­ловік в Японії.
Нині в світі міське населення становить трохи менше половини, але його кількість невпинно зростає.
Найбільша частка міського населення в Австралії(85 %),країнах Західної Європи, Північної Америки (близько75 %),Латинської Америки (понад60 %).
Міське населення зростає з багатьох причин, серед яких головними є відтік людей з сільської місцевості в міста, перетворення частини сільських поселень у міські та ін.
До найважливіших соціально-економічних процесів сучасності належить урбанізація.
Урбанізацієюназивають зростання і підвищення частки міського населен­ня в країні, регіоні, світі. Таке тлумачення урбанізації є звуженим. А у широкому розумінні словаце світовий історичний процес підвищення ролі міст у житті суспільства, поступове перетворення його в міське за характером праці, способу життя, культури, що пов'язані із розвитком цивілізації, ходом науково-технічного прогресу. Тобто головна ознака урбанізаціїзростання міст, збільшення їх впли­ву на розселення та відповідне ускладнення функцій.
За структурою зайнятості населення, джерелами його існування, характером зв'язків можна визначити функціональну структуру міста, що залежить від йо­го величини, адміністративного статусу, геополітичного положення, історії роз­витку й формування.
Розрізняють міста, що мають промислові, транспортні, торговельні, роз­подільчі та позаекономічні (адміністративні, наукові, культурні тощо) функції. Найчастіше трапляються міста, в яких поєднуються промислові, торговельні, транспортні та адміністративні функції. Є також вузькоспеціалізовані центри: промислові (Детройт), транспортні (Суец), політико-адміністративні (Бонн, Кан­берра), військові бази (Гібралтар), наукові та вузівські (Кембридж, Гейдельберг), курорти (Ніцца, Брайтон), релігійні (Мекка, Лурд).
УXXст. темпи урбанізації значно зросли. За прогнозамиООН,цей процес триватиме, і в останнє десятиліттяXXст. кількість міського населення досягне 3,2млрд.чоловік, тобто більшість населення світу проживатиме в містах.При цьому міське населення в Азії, Африці, Латинській Америці зросте в3рази, а в Європі та Північній Америців1,5раза.
До найбільш урбанізованих країн, де міське населення становить понад4/5жи­телів, належить Великобританія, ФРН, Швеція, Ісландія, Австралія, Уругвай, Ку­вейт, Ізраїль, Японія. Найактивніше зростає населення великих міст (понад100тис. чоловік), дуже великих (понад500тис. чоловік) та міст-мільйонерів.
Водночас уповільнилися темпи зростання великих міст у розвинутих країнах, спостерігається навіть деякий відтік населення з міст у приміську зону, де краща екологічна ситуація та умови життя.
Міста відіграють провіднуроль векономічному, політичному та культурному житті. Вони є центрами культурно-побутових, інформаційно-управлінських, рекреа­ційних та інших зв'язків. У результаті формуються такі сучасні групові форми міського розселення, як агломерація. Міська агломераціяце система поселень, що розміщені на певній території і об'єднані між собою політичними, трудовими, культурно-побутовими, виробничими, організаційно-господарськими, адміністративно-управлінсь-кими та іншими зв'язками. Вони формуються навколо одного чи кількох центрів. Найбільші в світі агломерації сформувалися навколо Токіо, Нью-Йорка, Мехіко, Сан-Паулу, Лондона, Парижа (Див. дод. ст. мал. ),Лос-Анджелеса, Буенос-Айреса, Осака-Кобе-Кіото, Ріо-де-Жанейро, В США налічується більш як півтори сотні агломерацій, в яких проживає70 %населення країни, у Великобританії8агломерацій з населенням понад2млн… чоловік кожна. Швидки­ми темпами формуються урбанізовані території в Китаї, Індії, Бразилії, інших країнах, що розвиваються.
Злиття зон суцільної урбанізації утворюють мегалополіси,наприклад, мегалополіс БосВаш на північному сході США об'єднує агломерації Бостона, Нью-Йорка, Філадельфії, Вашингтона та інших міст, концентруючи близько 50млн… чоловік. Мегалополіс Токайдо об'єднує агломерації Токіо, Йокогами, Оса­ки-Кобе – Кіото. Незважаючи на швидке зростання міст, половина населення світу нині прожи­ває в сільській місцевості. Сільське населення переважає в таких країнах, як Бангладеш (понад70 %кількості), Індія, Пакистан, Індонезія, Китай. У більшості країн Африки воно становить близько80 %усього населення.
Сільське населення більше зв'язане з природними умовами, тому його розсе­лення наочніше відбиває характер природокористування. Форми розселення в районах землеробства відрізняються від форм розселення в районах пасовищно­го тваринництва(Див. дод. ст. мал. ).
Розрізняють дві основні форми сільського розселення: групову різних видів і розкидану (дисперсну). Групові форми розселення переважають в Україні, Росії, у зарубіжній Європі, Японії, Китаї, в більшості країн, що розвиваються. Розки­дана форма розселення (фермерський тип) переважає в таких розвинутих країнах, як США, Канада, Австралія.
Поширені й мішані форми розселення. У розвинутих країнах значна кількість людей працюють у місті, а живуть у приміській зоні, де оселилися з екологічних та соціально-економічних причин. Водночас у країнах з низьким рівнем еко­номічного розвитку частина міських жителів займається сільським господарством. Таким чином, форми розселення населення постійно ускладнюються, віддзерка­люючи відповідні зміни у ході розвитку цивілізації від античного «поліса» (міста-держави) до сучасного мегалополіса.
Відтворення населення.
Відтворення населення—процес збереження в часі та просторі конкретно-історичної міри даного населення, його кількості та якісно­го складу. Воно являє собою процес неперервного відновлення поко­лінь людей внаслідок взаємодії народжуваності та смертності. Для кількісної характеристики відтворення населення користуються показниками режиму відтворення населення, серед яких найбільш узагальнений—нетто-коефіцієнт (Р)відтворення населення (харак­теризує міру заміщення одного покоління наступним). Відтворення населення буває:
1)простим, коли кількість населення не змінюється (кількість народжених дорівнює кількості померлих, а нове покоління дочок заміщає покоління матерів або відповідно сини — батьків); вікова структура в різних країнах з різними типами його відтворення дуже різна;(Див. дод. ст. мал. ).
2)розширеним, коли населення збільшується (Р, більше1);
3) звуженим (Рд менше1).     продолжение
--PAGE_BREAK--
У Європі нетто-коефіцієнт відтворення на­селення менше1,тобто не відбувається навіть простого заміщення поколінь. В Азії, Африці, Південній Америці та Австралії має місце розширене відтворення населення, у Північній Америці та Східній Азії (Японія)—звужене.
Демографічний перехід—концепція, що застосовується в сучасній демографії для пояснення типів відтворення населення. Цей термін запропонував1945p.американський демограф Ф. Наутстайн.
НаприкінціXIXст. було встановлено, що рівні народжуваності та смертності людей зумовлюються не біологічними законами, а со­ціальними умовами. Вирізняють чотири фази демографічного пере­ходу, кінцева межа якого—стабілізація населення. В першій фазі, яку до серединиXXст. завершили промислове розвинені країни, зниження коефіцієнта смертності випереджає зниження коефіцієн­та народжуваності, завдяки чому коефіцієнтприродного приросту населення зростає до найвищого значення. У другій фазі коефіцієнт смертності знижується далі та досягає найменшого значення, але коефіцієнт народжуваності знижується ще швидше, і приріст насе­лення поступово сповільнюється. Для третьої фази характерне підви­щення коефіцієнта смертності, обумовлене демографічним старін­ням, з одночасним сповільненням зниження народжуваності. Врешті-решт коефіцієнт народжуваності наближається до рівня простого відтворення населення, а коефіцієнт смертності залишається ниж­чим від цього рівня, оскільки вікова структура ще не стабілізована і має побільшену частку вікових груп із низькою смертністю. В четвертій фазі коефіцієнт смертності підвищується, зближуючись із коефіцієнтом народжуваності, процес демографічної стабілізації за­кінчується. Економічно розвинені країни у 80-хpp.були близькі до завершення третьої фази демографічного переходу, тоді як більшість країн, що розвиваються, знаходяться в першій—на початку другої фази.
Теорія демографічного переходу корисна для вивчення деяких історичних умов, але нею не можна пояснити всі випадки зміни на­селення.
Статево-віковий, етнічний, релігійний склад (структура) населення.
Співвідношення чоловіків і жінок віддзеркалює статевий склад (структуру) населення. В цілому у світі чоловіків більше, ніж жінок, переважно за рахунок країн Азії. Приблизно в половині країн світу жінки кількісно переважають над чоловіками. Це пояснюється тим, що середня тривалість життя жінок на5-8років більша, ніж чоловіків. У деяких країнах переважання жінок є результатом Другої світової війни та сучасних воєнних конфліктів. Але з появою нових поколінь розрив у співвідношенні чоловіків і жінок поступово скорочується.(Див. дод. ст. мал.).
Кількісне переважання чоловіків над жінками спостерігається в країнах, де становище жінок історично було несприятливе (ранні шлюби, численні й ранні народження дітей), а також у тих країнах, де великий приплив чоловічої робочої сили. Найбільше кількісне переважання чоловіків в Індії та Китаї.
Віковий склад населення залежить від показників народжуваності, смертності та природного приросту. Тому основні типи вікового складу населення на початку 90-х роківXXст. загалом відповідають типам його відтворення(Див. дод. ст. мал.).
Статевий склад населення—співвідношення чисельності чоло­віків і жінок у складі населення. Формується під впливом процесів народжуваності, смертності, міграцій і війн (оскільки втрати у війнах особливо значні серед чоловіків). У цілому чисельність чоловіків на Землі перевищує чисельність жінок на33,9млн… У101країні світу більше жінок, у84 —більше чоловіків, у24їх кількість приблизно однакова. Як і інші демографічні показники, статева структура неод­накова в розвинених країнах і тих, що розвиваються (в перших частка чоловіків становить48,2%,у других— 50,9%).Чисельність чоловіків перевищує чисельність жінок у переважній більшості азійських країн. В Індонезії, М'янмі, В'єтнамі, Японії чоловіків менше, ніж жінок. Переважання чисельності чоловіків у багатьох азійських країнах пояснюється способом їх життя. У країнах Південної Азії та в Ки­таї чоловіків на63,4млн..більше, ніж жінок (у тому числі в Китаї на 31,2млн..,в Індії—на24,4млн.., вПакистані—на4,5млн., в Бангла­деш—на2,8млн.). ВАфриці в цілому чисельність чоловіків і жінок приблизно однакова, але в країнах Північної Африки, де панує іслам, чоловіків більше, ніж жінок (у Лівії вони становлять53,0%насе­лення, в Єгипті— 50,9,в Тунісі— 50,4%).В Латинській Америці чисельність чоловіків і жінок також приблизно однакова. У Європі чоловіків дещо менше порівняно з жінками. Такі тенденції харак­терній для Північної Америки. В Австралії та Океанії дещо перева­жають чоловіки. У більшості країн на100дівчаток народжується в середньому104—107хлопчиків. Але вища смертність серед хлоп­чиків приводить до того, що у віці15—20років числове співвідно­шення між статями вирівнюється. Вища смертність чоловіків похи­лого віку впливає на статеву структуру. В деяких азійських країнах (Індії, Пакистані, Бангладеш та ін.) середня тривалість життя у жінок на0,5—2,2року менша, ніж у чоловіків, що також порушує статеву структуру населення. Слід зазначити, що причини диспропорції статей у населенні різних країн ще й досі остаточно не з'ясовані.
Вікова структура населення—розподіл його за віковими групами і віковими контингентами з метою вивчення демографічних і соціально-економічних процесів. У віковій структурі населення зазвичай розподіляється за одно- або п'ятирічними групами. Для оцінки за­гальних структурних зрушень застосовують і розподіл на три вікові групи:0—14років,15—59років,60років та більше. У міжнародних порівняннях застосовують поділ населення на дві групи:до 14років, 15—64роки. Графічно вікова структура населення зображується віковою пірамідою: по горизонталі відкладаються пропорційні чи­сельності (частки) окремих вікових груп, а по вертикалі—вік. У 1990р. всвіті спостерігалася така вікова структура населення: до 14років— 32,0, 15—64роки— 61%;у країнах із високим дохо­дом відповідно— 20,5і66,8%;у країнах із середнім доходом— 36,2і58,7%;у країнах із низьким доходом— 33,5і60,0%.(Див. дод. ст. мал.).
За данимиООН,частка людей у віці65років та більше в населенні світу зросла з5,1% 1950р. до6% 1990р. Вокремих частинах світу процес старіння відбувається по-різному. Він найчіткіше проявився в Європі (частка осіб старшого віку збільшилася з8,7% 1950р. до 13,5% 1990р.). Вінших регіонах світу становить: Латинська Аме­рика— 5%,Океанія— 9,Австралія та Нова Зеландія— 10,9,Афри­ка— 3,0,Азія— 5,0% .
Статево-вікова структура населенняважливий економіко-демографічний показник, який дає змогу прогнозувати кількість населення і, відповідно, тру­дові ресурси.
Етнічний склад населення світурезультат довготривалого історично­го процесу.
Етнос(етнічна спільність)стійкий соціальний вид угруповання людей, що виник історично і представлений плем'ям, народністю, нацією.
Єдності етносу надають такі спільності, як мова, територія, господарювання, культура й побут, релігійна, расова, державна приналежність, історичнадоля.Зро­зуміло, що розвиток цивілізації, взаємодія етносів змінюють ці ознаки. Залежно від національного складу населення країни поділяються на однонаціональні та багато­національні. Переважають багатонаціональні країни, з-поміж яких найбільшими є Індія, Китай, Пакистан, Індонезія, США, Росія. Складну етнічну структуру мають більшість країн Африки. До однонаціональних належать Польща, Угорщина, Ар­гентина, Японія, арабські країни Південно-Західної Азії, Австралія тощо. Є також двонаціональні державиБельгія, Канада.
У світі налічується близько3тис. народів (етносів). З-поміж них вирізняються 18найчисленніших, що становлять більшу частину населення Землі. Це такі наро­ди, як китайці, хіндустанці, американці США, бенгальці, росіяни, бразильці, японці. В Європі найчисельнішими народами є німці, італійці, французи, англійці, українці, іспанці. Всього ж на планеті2,5тис. різних мов, а з різновидами6тисяч. Усі мови об'єднані в20мовних сімей, що поділяються на мовні групи. Найпоширеніші серед нихіндоєвропейська, китайсько-тибетська, семіто-хамітська, нігеро-кордофанська, алтайська мовні сім'ї.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Мовами індоєвропейської сім'ї спілкуються150народів, які живуть на всіх континентах і становлять більшість в Європі, Північній Америці, Австралії. В Європі9/10населення належить до трьох великих мовних груп: германської (німці, австрійці, шведи, англійці), романської (італійці, французи, іспанці, руму­ни), слов'янської (росіяни, українці, серби, болгари, поляки).
Релігія—невід'ємна складова духовного життя людства, значною мірою ос­нова нормування повсякденного життя. Той чи інший релігійний світогляд віддзеркалюється в елементах матеріальної (культові споруди) і духовної (пісні, музика, обрядовість тощо) культури кожного народу, визначає не тільки культурно-побутові відмінності та особливості демографічних процесів, а й впливає на політичне та соціально-економічне становище країн і регіонів.
Найбільш поширені в світі три релігії, які через це дістали назву світових: хри­стиянство, іслам, буддизм. Крім того, значна частина людства сповідує індуїзм, синтоїзм, конфуціанство, даосизм.
Християнство поширене на всіх материках. Воно включає три гілки—католиць­ку, православну та протестантську. Його сповідує понад1/4людства, з них3/5 —ка­толики,1/3 —протестанти,1/10 православні. Католицизм поширений у країнах Південної Європи, а також у Франції, Польщі, країнах Латинської Америки, окре­мих країнах заходу та півдня Африки, на Філіппінах. Протестантизмв англо-американських країнах та в Австралії. Православ'я дотримуються греки, народи півдня Центральної Європи, країн СНД (росіяни, українці, грузини тощо) та Ефіопії.
Послідовники ісламу становлять близько20 %населення Землі. Іслам пошире­ний переважно в країнах Центральної, Південно-Західної Азії, Африки, в Індонезії.
Буддизм та синтоїзм сповідують понад11 %людства, трохи менше прихиль­ників індуїзму, конфуціанства й даосизму7,5 %.Буддизм поширений у Східній, Південно-Східній та Південній Азії. Народи Південної Азії сповідують також індуїзм. Конфуціанство та даосизм розповсюджені переважно в Китаї.(Див. дод. ст. мал.).
Серед релігій, які є етнічною ознакою певного народу, найбільш поширені іудаїзм (євреї), синтоїзм (японці), сікхізм (сікхи в Індії), джайнізм (маратхи на півночі Індії) та інші.
Міське розселення, урбанізація і типи міст.
Міське розселення—форма територіальної організації життя населення у вигляді міст, розвиток яких пов'язаний з розміщенням промислових підприємств, об'єктів будівництва, транспорту, з пост-індустріальними видами діяльності. Критерії віднесення до міст у різних країнах неоднакові.Так, уДанії містами вважають поселен­ня з кількістю жителів понад250,Малайзії— 1тис.» Непалі— 5тис.,США— 2,5тис., Японії— 50тис. Крім людності, в Японії та Бельгіїприцьому береться до уваги критерій середньої щільності населення. В Індонезії, Замбії, Перу введено критерій так званих міських ознак, під якими розуміють рівень благоустрою та наявність певних зручностей (електрика, каналізація, мережа культурно-побу­тових закладів).
До категорії міст в Україні відносять населені пун­кти з людністю понад10тис. осіб, серед яких не менше двох третин становлять робітники, службовці та члени їхніх сімей. Відсутність єдиних критеріїв для визначення міст свідчить про те, що вони на­вряд чи доцільні, оскільки існують великі відмінності в різних регіо­нах в освоєнні територій та їх заселенні, у природних умовах прожи­вання та ін.
Міське розселення характеризується такими властиво­стями: високою щільністю мережі та інтенсивністю розвитку міських поселень; великою насиченістю й тісними зв'язками між поселен­нями і всередині їх; різноманітністю вибору (місць роботи, видів спілкування, відпочинку тощо) і великою щільністю контактів; ускладненням форм розселення. Урбанізаційному розселенню властиві динамічність(зміна розселення в просторі й часі), ієрархічність (співпідпорядкованість різних форм розселення), багатофункціональність(виконання різних функцій; місць проживання людини, концентрації різних видів діяльності).
Урбанізація (англ. urbanization, від лат. urbanus—міський, urbs—місто)—процес підвищення ролі міст у розвитку суспільства. Виявляється у зростанні міських поселень, концентрації населення в них, особливо у великих містах, у поширенні міського способу життя на всю мережу поселень. Рушійними силами урбанізації є розвиток продуктивних сил, технічний і соціальний прогрес, розширення ра­мок суспільного поділу праці, зростання продуктивності праці в сільському господарстві, збільшення територіальної та соціальної рухливості населення. Порівняльний аналіз демографічних аспектів розвитку урбанізації в різних країнах світу прийнято базувати на даних про рівень урбанізованості населення—частки міського на­селення в загальній його чисельності.
Динаміка урбанізації вигля­дає так. У1800p.частка міського населення становила близько3%, 1850p.— 6,4, 1900p.— 19,6, 1992p.— 43%.В Австралії, Північній Америці, Європі, Латинській Америці та Океанії1990p. переважало міське населення. Населення афро-азіатських країн завдяки своїй великій чисельності створює перевагу села над містом у середньому в світі. Найвищий процент міського населення мають розвинені країни(1990p.): в Європі—Великобританія(89,1%),Швеція(84%), Бельгія(96,9%)та ін.; у Північній Америці—США(75%),Канада (77,1%);в Латинській Америці—Венесуела(90,5%),Аргентина (86,3%);в Азії—Ізраїль(91,6%),Кувейт(95,6%),Японія(77%); Австралія(85,5%);в Африці—ПАР(59,5%),Туніс(54,3%).Коли частка міського населення перевищує70%,темпи урбанізації зазви­чай сповільнюються.(Див. дод. ст. мал.).
Контрурбанізація—соціально-економічні процеси, протилежні урбанізації. Теоретичні концепції та практичні заходи, спрямовані на обмеження урбанізаційних процесів, виходять з уявлення про можливість регулювання суспільного розвитку, зокрема й росту міст. Перевага віддається економічним методам, скерованим на раціональ­ніше розміщення галузей економіки, зміну напрямів міграційних потоків, розвиток приміських зон. Заходи з контрурбанізації тісно пов'язані з регіональною політикою. Контрурбанізація характерна тільки для розвинених країн і є процесом, що слідує за урбанізацією. Більшість учених схильна вважати контрурбанізацію новою фазою міського розвитку. Для деяких країн, що розвиваються, характерни­ми є зміни поляризації урбанізації, коли прискорено ростуть середні міські агломерації та сповільнено—великі процеси.Контрур­банізація в розвинених країнах і зміна поляризації в країнах, що розвиваються, пов'язані зі змінним характером потоків міграції.
Рурбанізація (від англ. rural—сільський та урбанізація)—про­цес поширення міських форм і умов життя на сільську місцевість. Рурбанізація може супроводжуватися міграцією міського населення в сільські поселення, перенесенням у сільську місцевість форм гос­подарської діяльності, характерних для міст, у тому числі промисло­вості, сфери обслуговування та ін. Здійснюється, з одного боку, залу­ченням сільських жителів до міської культури, а з іншого—з допо­могою втягування сільських поселень провідними міськими центра­ми у сферу своєї діяльності, перетворення сільської місцевості на функціональну складову виробничо-територіальних систем, що фор­муються на базі великих міст.
Місто—населений пункт, віднесений згідно з законодавством держави до категорії міст і має, як правило, значну (порівняно з сільськими поселеннями) чисельність населення, зайнятого переважно у промисловості, торгівлі, сфері обслуговування, науці, культурі. Міста мають свою територію, обмежену так званою міською межею, зде­більшого досить стійкою. Населення міст1992p.складало43%всього населення світу. Великих міст, які мають більше100тис. жителів, у світі близько2,4тис., у тому числі понад200з них мають більше 1млн..жителів (в Україні— 5).Перші міста виникли вIV—IIIтис. до н. е. в Месопотамії, Єгипті, Сирії, Індії, Китаї в басейнах та побли­зу великих рік. На території України міста відомі з І тис. до н. е. на узбережжі Чорного моря (античні міста—держави Північного При­чорномор'я). Міста є надзвичайно складним соціальним організмом, економіко-географічним, архітектурним, інженерно-будівельним, куль­турним комплексом. У них зосереджено адміністративно-політичні, промислові, транспортні, військові (міста-фортеці), культурні, наукові, рекреаційні (міста-курорти), релігійні (міста—релігійні центри, на­приклад, Мекка) та інші функції.(Див. дод. ст. мал.).    продолжение
--PAGE_BREAK--
Світові міста—ті, функції яких мають планетарне значення. У них концентрується виробництво не стільки товарів, скільки інформації, яка поширюється в глобальному масштабі. Світовими містами є також транспортні вузли зі зручним географічним положенням, великі морські порти, значні міжнародні центри з рекреаційними функціями. Головні ознаки світових міст, окрім великої людності, —спеціалізація в галузі фінансово-управлінських операцій та діло­вих послуг, інтенсивність різноманітних інтернаціональних зв'язків, концентрація штаб-квартир транснаціональних корпорацій, банків, юридичних фірм, рекламних агентств. Концепція світових міст, ви­сунута Дж. Фрідманом і Уолффом у працях1982і1986pp.,уві­йшла до числа класичних. До світових міст можна віднести Лондон, Париж, Берлін, Нью-Йорк, Токіо, Сінгапур тощо. В Україні ознаки світових міст притаманні Києву, Харкову, Одесі та Львову.
Субурбанізація (від лат. sub—лід, біля та urbanus—міський)— процес зростання і розвитку приміської зони великих міст, унаслі­док чого формуються міські агломерації. Характеризується вищими темпами збільшення кількості жителів приміських поселень і міст-супутників порівняно з містами—центрами агломерацій. Під впливом урбанізації формуються міські агломерації. Агломерація міська (від лат. agglomero— приєдную, накопичую, нагромаджую)—форма розселення, під якою слід розуміти терито­ріальне утворення, що: виникає на базі великого міста (або кількох компактно розташо­ваних міст—конурбація) і створює значну зону урбанізації, погли­наючи суміжні населені пункти; вирізняється високим ступенем територіальної концентрації різноманітних виробництв, насамперед промисловості, інфраструктурних об'єктів, наукових навчальних закладів, а також значною чисельністю населення; справляє вирішальний перетворювальний вплив на навколишнє середовище, змінюючи економічну структуру території та соціальні аспекти життя населення; має високий рівень комплексності господарства і територіальну інтеграцію його елементів.
За основними характеристиками агломерації бувають різні: ве­ликі й малі, сформовані й такі, що перебувають у стадії формування, моно- і поліцентричні, міські, сільські, змішані тощо. В агломераціях, розміщених у розвинених країнах, чисельність населення збільшуєть­ся незначними темпами або навіть потроху зменшується (Лондон, Париж, Осака, Токіо, Нью-Йорк та ін.). Агломерації країн, що розви­ваються, продовжують швидкими темпами збільшувати населення.
Міграції населення.
Міграція населення (від лат. migratio—переселення)—пере­міщення людей (мігрантів) через кордони тих чи інших територій зі зміною місця проживання назавжди або на більш чи менш трива­лий період. Однією з основних ознак міграції населення є перети­нання адміністративного кордону території (держави, області, насе­леного пункту іт. д.). Націй основі вирізняють насамперед зовніш­ню міграцію (еміграція та імміграція) і внутрішню міграцію. Зовніш­ня міграція пов'язана з перетинанням державного кордону, її ще називають міжнародною міграцією населення та поділяють на між- та внутріконтинентальну. Внутрішня міграція—це переміщення з одного поселення до іншого. Ніякі переміщення в межах того само­го населеного пункту не розглядаються як міграція населення. Роз­різняють міграцію сільського населення і міського, міжміську мігра­цію та міграцію в сільську місцевість—міграційні потоки «село— місто», «місто—місто», «місто—село», «село—село».
За способом реалізації міграцію населення поділяють на організовану міграцію, здійснювану з участю держави або громадських організацій та їхньою допомогою, і неорганізовану міграцію, що проводиться силами й за­собами самих мігрантів.
Головні причини міграції населення—со­ціально-економічні, політичні, воєнні, екологічні. Міграція населен­ня зіграла велику роль у розвиткові людства. Значний вплив на походження багатьох народів Європи та Азії справило велике пере­селення народів (масові міграції гунських, німецьких, слов'янських, аланських та інших племен переважно вIV—VIIст.). Великі географічні відкриття мали наслідком інтенсивні міграційні потоки зі Старого Світу до Америки. Значні міграційні потоки були спричи­нені першою та другою світовими війнами, а нещодавно—розпадом СРСР. Нинішні переміщення людей мають насамперед соціально-економічні, політичні та релігійні причини. Набула поширення мігра­ція спеціалістів до розвинених країн із менш розвинених («відплив інтелектів»).(Див. дод. ст. мал.).
Міжнародна міграція робочої сили—це переміщення осіб най­маної праці між національними господарствами, що виражає процес перерозподілу трудових ресурсів між ланками всесвітнього госпо­дарства. Основні потоки робітників-мігрантів спрямовані до Захід­ної Європи іСША. ВЗахідній Європі іноземних робітників і членів їхніх сімей—близько14млн. осіб, що становить від5до25%усіх працюючих занаймом урозвинених західноєвропейських країнах. У Франції іноземці—це80%усіх робітниківбудівельників, у Бельгії — 50%шахтарів, у ФРН— 40%робітників автомобільних заводів.
Біженці—вимушені мігранти, переселення яких було спричине­не загрозою втратити життя чи здоров'я, зазнати обмежень у життє­діяльності. До біженців відносять іноземних громадян чи осіб без громадянства, які стали жертвою переслідувань із причин расової, національної, конфесійної, соціальної належності або політичних переконань і вимушені покинути територію держави, громадянами якої вони є (або територію країни свого постійного проживання). Біженці можуть бути і всередині країни, коли відбувається грома­дянська війна (воєнні конфлікти в республіках колишньої Югославії, чеченські події в Росії тощо). Розрізняють такі типи біженців: еко­логічні(після техногенних і природних катастроф), воєнні (в разі воєнних конфліктів), релігійні (внаслідок конфліктів на релігійному ґрунті), національні—етнічні(за міжнаціональних конфліктів). Масові міграції біженців спостерігалися в роки другої світової війни та після неї, а також починаючи з1970p. в багатьох районах світу— на Середньому та Близькому Сході, в Індії, ряді районів Африки; в 1990-х pp. — в Югославії, Російській Федерації, Закавказзі, Молдові, Таджикистані та ін. Кількість біженців, за даними ООН,1974p. ста­новила1,8млн… душ (без палестинців),1981р.— 6,8млн… (крім того, палестинців— 1,9млн..),1993p.— 18млн..
Трудові ресурси та зайнятість населення.
До трудових ресурсів належить частина населення, що досягла працездатного віку, який у кожній країні визначається законодавче (вСША,Росії, Україні16-60років, Канаді15-66,в Мексиці і Португалії12-65).У міжнародній статистиці працездатним вважається населення віком від15до65років.
У багатьох країнах, особливо тих, що розвиваються, пенсійний вік взагалі не визначено, оскільки немає пенсійного забезпечення. Частина трудових ресурсів, що безпосередньо залучена в суспільне виробництво, на даний час становить економічно активне населення. На нього припадає в світі майже3/4трудових ресурсів. Відмінність між економічно активним населенням і зайнятим у виробництві визначається як рівень безробіття. Цей показник змі­нюється в часі і не однаковий у різних країнах. Він залежить від рівня розвитку країни, характеризує стан економіки та певною мірою рівень життя населення.
Структура зайнятості віддзеркалює структуру господарства країни, рівень роз­витку окремих галузей, функціональну структуру поселень. У розвинутих країнах зайнятість у промисловості становить25-40 %,а кількість зайнятих у сільському господарстві постійно зменшується. Водночас до35-50 %зростає кількість зайня­тих у невиробничій сфері, що представлена не тільки такими традиційними вида­ми діяльності, як освіта, охорона здоров'я та відпочинок, а й торговельно-фінансо­вою діяльністю. В країнах, що розвиваються, близько половини населення зайнято в аграрному секторі економіки. Частка зайнятих в промисловості тут не перевищує 15 %.Значний відсоток становлять зайняті у невиробничій сфері, переважно в сфері послуг. У постсоціалістичних країнах основна частина населення зайнята в матеріальному виробництві (майже40 % у промисловості й20 % в сільсько­му господарстві). На невиробничу сферу припадає близько 30%,причому2/3за­йняті в освіті, охороні здоров'я, культурі.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Таким чином, простежується закономірний зв'язок між структурою зяйнятості, структурою виробництва та типом країни
(Див. дод. ст. мал.).
Постіндустріальним та індустріальним країнам притаманний значний розвиток галузей невиробничої сфери на базі високорозвинутої промисловості, особливо її обробної ланки. Чим нижчий рівень промислового розвитку, тим менша частка на­селення зайнята у невиробничій сфері. Цей загальний баланс галузевої структури зайнятості може мати варіації, пов'язані з національними традиціями або політичними умовами на певний час. У цьому можна впевнитись навіть порівню­ючиСША таЯпонію, Індію та Китай за даними.Але загалом за ди­намікою галузевої структури зайнятості можна простежити зміни в галузевій структурі виробництва та перебіг в напрямі розвитку господарства окремої країни.
Висновок.
Демографічна проблема—сукупність соціально-демографічних
проблем сучасності, що зачіпають інтереси всього людства. Найважливіші проблеми народонаселення, які загрожують вкрай негативними наслідками: стрімке зростання населення, або демографічний вибух у країнах, що розвиваються, і загроза депопуляції, або демографічна криза, в економічно розвинених країнах. До проблем народонаселення слід віднести також неконтрольовану урбанізацію в країнах, що розвиваються, кризу великих міст у деяких розвинених країнах, стихійну внутрішню й зовнішню міграцію, яка ускладнює політичні відносини між державами.
Нерівномірне зростання населення в різних регіонах супроводжується інтенсивним процесом перерозподілу світового населення між ними. Частка населення економічно розвинених регіонів неухильно знижується(33,1% 1950p.,27% 1975p.) і, згідно з прогнозами ООН, зменшиться до2000р. до20,5%,тоді як частка регіонів Азії, Африки та Латинської Америки, що розвиваються, відповідно зростає(1950p.— 66,9%, 1975p.— 72,9%і за оцінкою до2000p.—
79,5%).Важливість даної проблеми полягає в тому, що такий розвиток негативно позначається на міжнародних відносинах. Подолання економічної відсталості регіонів, що розвиваються, необхідне для нормальних відносин між державами і для прогресу людства в цілому.
У країнах Західної Європи, Північної Америки та Японії в70 —
на початку 90-х pp. посилилася тенденція до різкого падіння народжуваності—значно нижче від рівня, який забезпечує просте відтворення населення. В майбутньому це загрожує депопуляцією населення з її негативними соціальними наслідками.
Стрімке зростання населення в країнах Азії, Африки та Латинської Америки, що розвиваються, призводить до подвоєння його чисельності кожні20—30років і ускладнює вирішення соціально-економічних проблем. У сучасному світі спостерігається ціла низка «парадоксів відсталості»:
1.Внаслідок значних відмінностей у темпах приросту населення
розрив у рівнях національного доходу на душу населення між розвиненими і тими країнами, що розвиваються,.збільшився з1:10в 50-хpp.до1:13наприкінці 70-хpp.і може досягнути1:15до 2000р.
2.Безпрецедентна за масштабами урбанізація та випереджувальні
темпи зростання міського населення супроводжуються одночасним
швидким збільшенням чисельності сільського населення в країнах,
що розвиваються (млрд. осіб):1950p.— 1,4; 1980p.— 2,2і, за
прогнозами ООН,— 2,8у2000р.
3.Поряд із значним збільшенням зайнятості, особливо в промисловості, росте потреба в нових робочих місцях для працездатного
населення. До кінця 80-хpp.число безробітних, а також осіб, що не
знаходять постійного заробітку, в країнах, що розвиваються, перевищило500млн..
4.Попри значне збільшення частки письменного населення в світі—з61% 1960р. до71% 1980p. і, за прогнозом ЮНЕСКО, до
85%до кінцяXXст., кількість неписьменних на земній кулі
(більшість із них живе в країнах, що розвиваються) відповідно виросла з700млн. до800млн. душ і може досягнути950млн. у2000p.
Потенційна небезпека розвитку сучасної світової демографічної ситуації полягає в тому, що населення земної кулі, чисельність якого
до2000p. перевищить6млрд. осіб (а в2025p.— 8млрд.), входить у
XXIст. з1млрд. голодуючих,1млрд. неписьменних,1млрд. безробітних,1,5млрд. знедолених, які знаходяться за межею бідності.
Деякі західні демографи (Д.-Дж. Боуг, Д. Медоус, Я. Тінберген та
ін.) зводять проблеми народонаселення до демографічного вибуху і
єдиним засобом їх вирішення вважають досягнення нульового
приросту населення до2000p. або2025—2050pp. завдяки скороченню народжуваності в країнах, що розвиваються. Прихильники цієї
концепції твердять, що технологічними засобами контролю над народжуваністю можна регулювати демографічну ситуацію. На їхню
думку, країни, що розвиваються, здатні проводити ефективну демографічну політику, залишаючись порівняно відсталими в економічному, соціальному й культурному відношеннях. Із критикою концепції нульового приросту виступило чимало вчених (А. Сові,К. Кларк, П.Куусі, Дж. Саймон та ін.), які відзначають, що стабілізація чисельності світового населення, як одна з умов вирішення проблем народонаселення, являє собою природно-історичний процес: нульовий ріст населення є не причиною, а наслідком його поступового переходу до стаціонарного стану.Прицьому країни, що розвиваються, можуть
здійснити перехід від демографічного вибуху до простого відтворен-
ня населення або його помірного зростання тільки в процесі одно-
часного економічного, соціального та культурного розвитку.
Загострення проблем народонаселення поставило перед наукою
нові проблеми: визначення допустимих меж чисельності народона-
селення Землі (з урахуванням низки обмежувальних чинників—
продовольчого, енергетичного, економічного, соціально-психологічного
—називають цифри від10млрд. до20млрд.осіб); строки досягнення
стабілізації чисельності населення планети (за прогнозами—сере-
динаXXIст.);найактуальніша проблема науки й демографічної
політики—стримування зростання населення в країнах, що розвиваються.
Незначне зниження темпів приросту народонаселення в деяких
країнах, що розвиваються, стало помітним із другої половини
80-хpp.Уряди125країн заявили про схвалення програм планування сім'ї, хоча14країн (Болівія, Бутан, Габон, Джібуті, Ірак, Камбоджа,
Катар, Кенія, Кувейт, Лаос, Ліван, ОАЕ, Оман, Екваторіальна Гвінея) не
погодилися на такі кроки.
Історичний досвід свідчить про можливість вирішення проблем народонаселення в розвиненому індустріальному і постіндустріальному суспільствах. Д О Д А Т О К
/>

СТаблиця №1. учасна галузева структура зайнятості в країнах різних типів, %


США
Японія
ФРН
Польща
Індія
Китай
Сільське, лісове та рибне господарство




2,9




5,8

    продолжение
--PAGE_BREAK--


3,3 --PAGE_BREAK--
4444
4846
5282
5702
8342
1,6
Африка
224
282
364
414
476
549
633
720
1510
2,8
Лат. Америка
166
217
283
320
358
398
440
481
706
1,8
Північ. Америка
166
199
226
239
252
265
278
293
375
1,0
Азія
1403
1703
2147
2406
2642
2904
3186
3451
4969
1,6
Європа
549
605
656
676
693
706
722
729
743
0,2
Океанія
12
12
21,3
22
23
24
26
28
39
1,5
Мал. 4. Розміщення населення по континентах та регіонах світу, 1995р., млн. осіб (за даними ООН)
/>



Таблиця № 4. Відтворення населення світу, 1995-2000рр.(за даними ООН)
Регіони Загальний коефіцієнт, %
Середньорічний темп прирісту, %
народжуваності
смертності
природний приріст Світ у цілому
25
9
16
1,6 Африка
42
14
28
2,8
Лат. Амери-ка*
26
7
19
1,8
Пн. Амери-ка**
16
9
7
1,0
Азія
25
8
17
1,6
Європа
12
11
1
0,2
Океанія
19
8
11
1,5

* Разом з іспаномовними країнами Пн. Америки.
** Тільки США, Канада, Бериудські Острови, Гренландія, Сент-П’єр і Мікелон.

Таблиця № 5.
С/>труктура населення деяких регіонів світу за статтю.
Регіони
Чол. млн. осіб
Жінокмлн. осіб
Частка жінок, %
На скільки млн. мужчин більше(+) або менше(), ніж жінок
Весь світ
2664,6
2630,8
49,7
+33,9 Африка
319,7
322,8
50,2
-3,1
Лат. Амери-ка*
220,0
221,1
50,1
-1,1
Пн. Амери-ка**
135,0
141,7
51,2
-6,7
Авталія і Океанія
13,4
13,3
49,8
+0,1

* Разом з іспаномовними країнами Пн. Америки.
** Тільки США, Канада, Бериудські Острови, Гренландія, Сент-П’єр і Мікелон. Колишній СРСР
136,2
152,2
52,8
-16,0