Міністерство освіти і наукиУкраїни
Український державнийУніверситет водного господарства та природокористування.
Кафедра філософії.
Реферат на тему:
Язичницький пантеон східногослов’янства.
Виконав студент 1-го кусу МФ
група АА-11 Лотоцький Андрій
Перевірив: Плахотнюк Ю. А.
Рівне-2002р.
УТВОРЕННЯ СЛОВ'ЯНСЬКОГОНАРОДУ
Протягом 3 ст. дон. е. слов’янство органічно підключається до господарсько-культурної системинародів Середньої Європи. Внаслідок розпаду Великої Скіфії, міграція кельтів насхід та загальних зрушень в світі населення України певною мірою звільняєтьсяз-під впливу іраномовних кочовиків і дедалі більше орієнтується нацентральноєвропейський світ.
Протягом 2-3 ст.н. е. територія римських володінь поширюється в нижні течії Дністра та Дніпра.Як наслідок, значна частина лісостепових слов’ян приєднується до загальноїсистеми пізньоантичної цивілізації в її римському варіанті. Так складаютьсяпередумови для формування спільної середземноморсько-європейської цивілізації.Однак, внаслідок дії ряду чинників (внутрішні соціально-економічні чинники,міграція готів та гунів тощо) утворюється своєрідна “точка біфуркації”, що ведев кінцевому підсумку до загибелі Західної Римської імперії та перетворенняСхідної у авторитарну-бюрократичну Візантію. Це мало епохальні наслідки длядальшого розвитку українського народу та його культури. Процессередземноморсько-загальноєвропейської інтеграції обірвався. Ситуацію ще більшеускладнила арабська експансія 8ст. Н. Е. Та діяльність кочівницьких об’єднаньСереднього Подунав’я та південно-східних степів.
Однак незважаючина скорочення безпосередніх зв’язків зі світом Середземномор’я, у світогляднусистему стародавніх слов’ян увійшло багато елементів вірувань фракійськихплемен, які в першому тисячолітті до н. е. населяли південно-західну частинуУкраїни (Галичина, Поділля, Південна Волинь), малоазійські простори, територіїнинішніх Болгарії, Румунії, частину Сербії та Греції. У 5ст. до н. е. існуваламіцна Фракійська держава, яка відстоювала свою незалежність у боях зі скіфами ігреками. Але в 1 ст. н. е. вона стала Римською провінцією. Частина фракійськихплемен переселилася в Подніпров’я, Подністров’я, Побужжя і разом зіслов’янськими та сарматськими племенами узяла участь у формуванні Черняхівськоїкультури і стала живильним середовищем для формування українського етносу тадальшого розвитку його світогляду.
Духовні культурикельтів і слов’ян мали багато спільного. На думку дослідників, пантеон богів укельтів сформувався шляхом синкретизму власних вірувань і елементів релігійноїсистеми підкорених племен, зокрема слов'янських. Чітко простежується наявністьматеріально-світоглядних взаємовпливів та єдність релігійних витоків. Так,джерелом всього живого, символом Матері-Землі кельти вважали воду. У мовікельтів слово „Русь” означало воду. Це слово засвоєне в нас у назвах річок(Рось у Київській області, Русиловка в Полтавській), а також слові „русло”, щоозначає середину річки. Головним божеством кельтів, аналогом слов’янськогоПеруна, був бог блискавки та грому Тараніс. У кельтів, як і у слов’ян, склаласясвоєрідна інституція жерців, пам’яті яких вони довіряли всі свої закони,знання, вірування. Серед кельтських жерців особливо виділялись друїди, якізаймалися відправленням релігійних обрядів та жертвоприношенням. Ось як характеризуєдруїдів Ю. Цезар: „Понад усе намагається друїди переконати в безсмерті душі,душа за їх вченням, переходить після смерті з одного тіла в інше, і вонидумають, щ оця віра переборює страх перед смертю і цим збуджує хоробрість.Окрім цього, вони багато говорять своїм молодим учням про світила та їх рух,про велич світу і землі, про природу і могутність та владу безсмертних богів ”.Служителями язичницького культу слов’ян були волхви – засновники вчення пропершотворця. Вони володіли секретами лікування травами, створили своєріднумедицину, зберігали і передавали з покоління географічні, астрономічні,математичні знання. Подібно до кельтів слов’яни мали священні гаї, що замінялиїм храми. В уявленнях слов’ян і кельтів навколишня природа є живою, дерева і травиговорять між собою та з птахами і з людьми.
МІФОЛОГІЯСЛОВ’ЯН
Велика подібністьукраїнських міфів і легенд з скандинавськими. Так, у скандинавській Еддіговориться про світове дерево ясенок, що розпустив гілля на весь світ. З-підйого коріння течуть свячені криниці, з листя капає роса, на гілках сидятьгадюки, олені й білки, над ними – орел. Уявлення про дерево посідає одне зцентральних місць у міфопоетичних картинах світу різних народів. Численніісторичні, етнографічні і мовні дані свідчать про наявність культу дерева услов’янських і балтійських народів. У давніх греків та італійців дерево (дуб)асоціювалося з найвеличнішим з богів – Зевсом. За Гесіодом, Зевс створив третєпокоління людей з дерева. Одна із давньогрецьких епіграм свідчить про те, щодавні елліни називали дуби “першими матерями”. Показовим є також найменуванняуже згадуваних кельтських священнослужителів – друїди, тобто “дивознавці”, аслово яким вони позначали своє св’ятилище, за походженням і за значенням тотожне латинському “лісовапісня”.
Головну роль уВеликому переселенні народів у 2-7 ст. н. е. відігравали германські, тюркські,фіно-угорські та слов’янські племена. У середині 4 ст. н. е. об’єднання готських племен займали землі міжДунаєм і Дніпром та міжДніпром і Доном. До складу цих союзів входили не тільки германські, а й фракійські,сарматські та слов’янські племена. Своєрідне світобачення і світовідчуття принесли германці, дляяких Були характерні войовнича енергія та почуття нероздільності світу людей ібогів. Боги і люди, в уяві германців, ведуть постійну боротьбу зі злими силами, які населяють ліси,ріки, пагорби у вигляді карликів, перевертнів, драконів тощо. Боги германської міфології – це уособленняне тільки природних, а йсоціальних сил. Глава германського пантеону Один – бог бурі, але він і вождь –воїн, що стоїть на чолі героїчного небесного воїнства.Зв’язок та взаємовплив образів ісюжетів германської міфології з слов’янською видається безсумнівним. Урезультаті в останній помітно зросла роль соціальних характеристик давніх богіві культів. У природу дедалі відчутніше втручається суб’єктивний фактор –людська воля і думка.
ЗМІНАНАРОДІВ
З другої половини4 ст. н. е. на зміну кочовим іраномовнимплеменам приходять народи алтайської мовної групи — гуни, авари, болгари, хозари. У 375р. остготський союз був розгромлений гунами – кочівниками тюркськогопоходження, що прийшли з Центральної Азії,підкоривши перед цим деякі угорські і сарматські племена. Всі ці народи брали активну участь ветногенетичних і культуротворчих процесах, що відбувалися на території України в першомутисячолітті н. е. Внаслідок взаємодії різноманітних культурних пластів усвідомості населення України цього часу поєднувалося нашарування архаїчнихстереотипів практичного та інтелектуально-духовного освоєння світу. Релігійніта світоглядні уявлення пов’язувалися з одушевленням і одухотворенням природи,з наданням їй антропоморфних властивостей і рис.
Конкретно-історичніумови, за яких відбувався розвиток давньослов’янського суспільства протягомпершого тисячоліття н. е., визначали певні форми реалізації державотворчогопроцесу, щ озавершився лише у 9 ст. Він посувався від росколанії 1-2 ст. черезАнтсько – Полянське “королівство Божа” 4 ст. та відповідну конфедерацію 6 ст.до переддержавного об’єднання“Руська земля” 7-8 ст., і, нарешті, первинного ядра Давньоруської держави зстолицею у Києві. Суспільна система останньої спиралася на індивідуальні домогосподарства,автономні в економічному та громадському відношенні. Їх голови, повноправні вільні власники общини (апри необхідності — воїни) були повноцінними суб’єктами права і складали основутак би мовити громадського суспільства у його ранньосередньовічно –європейському вигляді подібно до того, як це мало місце в Центральній Європіабо Скандинавії, за межами колишніх римських володінь. З іншого боку, як і за скіфських часів, середньодніпровськеслов’янство вже у 8 ст. підпало під могутній вплив східних суспільств: з одногобоку – Хазарії та, через неї,мусульманського світу, а з іншого, — автократичної Візантії. Певною противагоюстав варязький фактор подібно до того, як дещо пізніше, за часів Ольги та, особливо, ЯрославаМудрого, поступово зростала орієнтація у бік західноєвропейського світу.Показово, що посилення подібноїорганізації в умовах Київської Русі йшло паралельно зі зростанням ролі і значеннядавньоукраїнської культури та символізувало не сприйняття народним середовищем церковного аскетизмутипу християнства візантійського. За своєю сутністю світ уявлень широких верств давньоруського суспільствабагато в чому був тотожний західноєвропейському.
Щоб усвідомитинасиченість у глибину української культурної традиції, згадаємо основніскладники української культури, на основі яких сформувався багатоманітний світрелігійних і світоглядних уявлень та вірувань слов’янства першого тисячоліттян. е. Вчені розрізняють десять складників, а саме: до індоєвропейські, індоєвропейські,праслов’янські, балканські, іранські, алтайські, античні, германські,візантійські, західноєвропейські. На думку О. Пріцака, злиття перших шестискладників дало базу нашій культурі; останні чотири творять культурні епохи, що їх пережила Українська культура усвоєму розвитку. М. Алексієвець і В. Цвіркун вважають, щ одо базових складниківукраїнської культури слід додати ще близькосхідний компонент. Численні паралелі між Близьким Сходом іУкраїною, є загальновизнаними.
Найбільшадекватними термінами, які відображають основні тенденції у розвитку праукраїнської культурної свідомості іуявлень та вірувань як її конкретних проявів, на сучасному етапі дослідження є”міфологія” або “релігійно-міфологічні уявлення”. Цінність українськоїміфології як певної закодованої системиморально-етичних цінностей, що відтворюють глибини народної культури, відчували вчені 19 ст. М.Костомаров, зокрема, бачив у народній поезії безпосереднє (спонтанне,несвідоме) виявлення вроджених якостей людського духу, первородну формупізнання, найкоротший шлях до пізнання істини (мистецтво вище за науку).Природа, вважав учений, є першим об’єктом, який породив у людині естетичнупотребу (естетичне пізнання починається з осягнення суті природних явищ).Естетична свідомість на ранньомуетапі розвитку людини є синкретичною, що проявляється в біоантропоморфностіхудожнього сприйняття. Людина не відділяє себе від природи та не бачить межіміж природнім і людським. Потім ця тенденція проявилася в культурі Київської Русі, особливо, в її літературі.
Міфологія якстихійна поезія є необхідною умовою і початковим матеріалом будь-якогомистецтва, його арсеналом та підґрунтям. Той же М. Костомаров на місце природиставить Бога, оскільки він є животворним духом. Перша релігійна ідея, на йогодумку, виникає в результаті одухотворення природи, з чим пов’язані символічніперсоніфікації як наслідок максимального узагальнення міфології ціліснихчуттєвих виражень ідеї. Міфологічна символіка як явище ще до національне, несев собі вічні проблеми буття і в художній формі передає їх наступним поколінням, поступовоформуючи духовну субстанцію етносу та виступаючи об’єднуючим початкомнаціональної самосвідомості і мистецтва. Чим глибше дослідник може проникнути внайдавніші часи, тим чистішим ”постає національний „дух” (так, суть відношеннялюдини до природи в українськійнародній поезії можна зрозуміти тільки сягнувши в часи панування міфологічноїсвідомості). Народна поезія з її міфологічним початком стає для Костомарова підставою обґрунтуваннясамобутності українського етносу.
На думку багатьохдослідників, міфорелігійна свідомість є духовним осердям кожної народноїкультури. Обрядове коло сприяє узгодженню духовно- природного життя людини зрічними циклами пульсації духовної й космічно-сонячної енергії. Обрядовесвященнодійство підносить душу над проминущим, тлінним, виводить розум за межізвичного, гнітючого і відкриває перспективу Безвічного Життя. У кожніміфологічнй системі знаходимо спільні теоретичні, естетичні, світогляднімоменти. Але важливо пам’ятати, що кожний народ створив свої міфи, перекази ілегенди, які втілив свою „ душу ”, помисли, надії і прагнення, свої уявленняпро буття, природу і саме життя. Українська міфологія і фольклор є скарбницеюнашої національної культури, яка зберігає тисячолітній досвід духовного життяпредків.
Характерноюособливістю української міфології є пантеїзм — філософсько-світоглядна система, вякій бог ототожнюється з природою. Обожнювання всіх явищ природи, небеснихсвітил, дерев, річок, поклоніння могутнім зовнішнім силам виступають устародавньому українському світобаченні у вигляді багатобожжя, тобтополітеїзму. В українців існувала своєрідна ієрархія богів: на чолі світу стояв найголовнішийвсемогутній бог, біля нього були найстарші боги, котрі керували Всесвітом, далійшли нижчі за статутом боги, а такождемони-духи, через яких боги виконували своє основне призначення-впорядковувалилюдське життя. Щенижче стоялилюди, які мали надзвичайні властивості спілкуватися з богами і навіть моглипевною мірою впливати на прийняті ними рішення. Це — „волхви”, ”чаклуни”, середяких виділялись певні категорії:”волхви-хмаропрогонителі”, ”волхви-цілителі”,”волхви — оберігальники” (керували виготовленням амулетів-оберегів),„волхви-відуни”(могли передбачати майбутнє за допомогою спостереження за небесними тілами світилами тощо),жінки-чарівниці („відьми”), „баяни”(від”баяти” – розповідати, співати). Саме цірозповідачі й їхні нащадки донесли до нас багатющий пласт українського фольклору.
Дослідникивиділяють три історичні типи уявлень слов’ян першого тисячоліття н. е. пронадприроднє: „чутєво-надчутєво”, демоністичний і теїстичний. Перший типрепрезентує найдавніші вірування, що складалися ще в епоху ранньородовогосуспільства й відомі у формах фетишизму, тотемізму, анімізму, первісної магії.Для них характерним були уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, його індивідуальність,зооморфність, обмеженість сфери впливу на довкілля та орудна функція (здатність не творити, а лише орудувати,впорядковувати уже готову дійсність). Слов’янські племена та їх попередникиуспадкували їх і почасти злили з віруваннями більш високого порядку.
Продуктом власногодуховного розвитку літописних слов’ян став другий тип вірувань в неприродне – демоністичний, який полягав увіруванні в духів. Ці вірування, сформовані в умовах розвинутого родоплемінногосуспільства, була уявленнями про існування безплотних надприродних істот – духів, які вже мають досить великусферу впливу на довкілля, можуть переселятисяз речі в річ або в людину і виявляють деякі ознаки творчості. Демоністичнівірування були найважливішою і найпоширенішою формою освоєння світу іусвідомлення себе в ньому. Цей тип вірувань виявився найбільш стійким ународній свідомості і зберігся до наших днів у народних уявленнях і в офіційному християнстві.
В умовах суспільства, що ставало нашлях соціальнодиференційованого розвитку, поступово зароджувався третій тип уявлень пронадприродно–теїстичний, пов’язаний звірою в богів. Для цього типу, що існує спочатку у вигляді політеїзму, а потімнабирає монотеїстичного змісту, характерне уявлення про надприродне як могутню, всевладну істоту –Бога звідповідною деміургічною функцією щодо природних і суспільних явищ, щодо світув цілому. У слов’ян початки таїстичного типу вірувань зародилися ще в надрахдемоністичної релігійності й розвивались в давньоукраїнський політеїзм.
Такий поділуявлень у цілому відображає історичну еволюцію духовного розвитку слов’ян.Однак пам’ятаючи принципи полілінійності і стадійності, можна припустити, що конкретні умови сприяли широкійваріативності розвитку вірувань в різних слов’янських племенах. Можливо тому іу поясненні смислового навантаження давніх українських богів спостерігаютьсядещо відмінні одне від одного висновки.
БОЖЕСТВАСЛОВ’ЯН
На думку Г. Лазко Творцем Всесвіту,Богом над богами українці вважали Рода. Він живе на небі, їздить на хмарах,дарує життя людям, звірам, птахам, посилає дощ на посіви, дає людині долю. Род — один з богів, який залишився в пам’ятінароду найдовше-його вшановували аж до 19 ст., відгомін чого можна побачити і в сучасній християнськійобрядовості. Род єднав померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління.Отже Род і рожаниця (богиня людської долі) приносили жертви у вигляді хліба,сиру, меду, каші. Перед вживанням куті на Різдво батько кидав першу ложку вгоруна покуть. Цей архаїчний звичай і досі побутує в Україні. Означає він,найвірогідніше, перенесення жертви Роду і пожаниці, яке в давнину здійснювавволхв або жрець. По, суті під час названого обряду батько родини виконувавфункції служителя культу. Спілкування без посередників з богами свідчило продосить сильні демократичні традиції в духовно-релігійному житті українськогонароду. Ще в 12 ст. була поширена позацерковна трапеза на могилі померлого, під час якоїслов’яни клали треби Роду і рожаницям. Ця трапеза з її атрибутами єднала предків з новимичленами роду, з сучасним і майбутнім даної племінно-етичної групи. Отже,ймовірно, рожаниці виявляються причетними не лише до культу предків, а й до спільності родичів. Культ рожаницьбільш архаїчний порівняно з культом Рода. Звичайно, рожаниці були і заступникамижінок – породіль, і духом плідності промислового звіра та худоби. Вони малитаємний зв’язок із зірками. Душу людини наші пращури уявляли як іскру небесноговогню — зірку, яку бог запалював при народженні дитини і гасив, коли людинапомирала. „Зірки-це ангели, що сидять на сходинках неба із запаленими свічками в руках. Зірки – це душі померлих людей, котріпрожили праведне життя на землі Зірки – грішні душі, котріБог поставив на небі „спокутувати гріхи свої”, душі менш грішні світять ясніше,більш грішні – набагато блідіші”.
Зірки – душілюдей, скільки нанебі зірок,--стільки на небі людей. Зірки — то палаючі свічки. Як тільки хто народжується, Бог в той жечас запалює свічку і ставить її на хмарах. Коли людина живе на землі н е ганебно, то і йому зірка горитьясним, чистим світлом, і навпаки: якщо людина живе безладно, то і її зірка горить слабким, блідим світлом.Зірки — то діти сонця, нерозривно зв’язані злюдиною. З народженням дитини з’являється й нова зірка, котра все життя маєвплив на його долю. Кажуть: котра ясна зірка, т о та душа правдива, а котразірка темна, то та душа грішна. Зірка, щ о горить ясно, означає довге життя длятієї людини” (Чубинський П. Ангели н а сходах неба. —К., 1992.)Я к бачимо, знебом в давніх українців були пов’язані уявлення про життєвий шлях людини. Волхвискладали книжки, з а якими можна було дізнатися про свою долю. Ці книжки згодомбули заборонені християнською церквою. Деякі дослідники вважають, що з часомРод перетворився на хатньогоДомовика, який, за повір’ям,живе біля домашнього вогнища і є його охоронцем.
У фольклорізбереглася пам’ять про найдавніших богів наших пращурів, які, як вважає ряд дослідників, складалиастральний культ н а українських землях першого тисячоліття н. е. За О.Знойком, увесь київський пантеон з а літописними і літературними джерелами та фольклором можна подати у такомувигляді: 1) Дажбог, Хорс, Перун, Стрибог,Сімаргл, Мокоша(„Повість минулих літ”); 2)Волос, Лада, Купала, (Густинськийлітопис „Сінопис” Гізеля); 3)Сварог і Сварожич ( Іпатіївський літопис); 4)Берегиня,Плуг, 5) Див, Яр, Тур( „Слово о полку Ігоревім”); 6) Дана, Леля, Полель, Ярило,Місяць, Зорі та ін. (давньоруська культура і фольклор). На основі аналізу архаїчної українськоїобрядово-пісенної творчості (зокрема, колядок та щедрівок) І. Нечуй-Левицькийвиділяє світлих богів: бог Господар, богиня Сонце, богиня Зоря, богиня Хмара,Громовик-пастух, хлібороб, воїн, ловчий, Вітер, богиня Весна, описує темнізимові сили та Різдво Сонця т а інших світлих богів. Багатьом цим образамвідповідають літературні та літописні назви давніх слов’янських богів.
Населення Українипершого тисячоліття н. е. першоджерелами Всесвіту вважало космічні вогонь іводу. Культ космічного вогню виявлявся в обожнювані тріади світил: Сонця,Місяця і Зорі. Усі інші боги були сузір’ями або небесними тілами. Наші предкиголовними богами вважали Дива ( яскраве небесне склепіння), Сварога (Зодіакуса) та його заступника Перуна (боганочі). Всі інші божества вважалися помічниками цих богів.
У пантеоніастрального культу були: Лада — життєвий початок природи,втілення двох першоджерел Всесвіту — вогню і води в єдиній особі,мати Сонця; Дана ( Леля) — втілення води; Полель — втілення світла; Перун – батькоСонця, Місяця і зорі ( на небі – сузір’я Стрільця, Баба ( Плеяди); Волос або Тур( Сузір’я телволосожар), що опікувався торгово-ремісничими верствами; Берегиня– Прадерево світу ( водночас і земля, і зоряна галактика – Чумацький шлях);Астральна тріада: Місяць – головне божество( Дідух, Коляда, Василь), Сонце (Сварожич, Ярило, Дажбог), Зоря ( Венера) та інші. Н а думку О. Зойка, сузір’ята небесні тіла н е вважалися богами, а тільки символізували богів Всесвіту.Язичницькі боги, яких донедавна вважали виявом примітивної міфології, ймовірно,були символом складного світобачення наших предків.
НАЙГОЛОВНІШІСВЯТА
Системаастрального культу складалася з цілорічного циклу свят, причому головним святампередували вступні, що роз’яснювалиідею культу.
Християнськацерква спочатку забороняла народні свята Різдва Всесвіту, народженнямісяця-Щедрий Вечір, Купальські свята тощо, але потім пристосувалась до них,давши їм своє тлумачення.
ОБРАННЯБОГІВ
Наші предкивизначальною вважали боротьбу протилежностей, що символізують глибинне підгрунттяіснування та розвитку Всесвіту і Людини. У природі фізичній це боротьба життя і смерті,протилежність пір року. Подібно у світі моральному існування добра потенційнопередбачає існування зла. Діалектична напруженість і взаємопереплетіння цихдвох полюсів втілюється в незмінній актуальності вибору на кожному з етапів реалізації людськихцілей. На передній план виходитьпотреба у відповідальному моральному осмисленні із значущих елементівцілеспрямованої діяльності людини. Божество духовного світла, істини і блага,з’являючись між родом людським, набирає людської подоби, повчає смертнихістини, бореться з ворогом, що не допускає людину д освіту Добра. Моральну функцію суддівства упротиборстві Добра і Зла виконував, на думку багатьох дослідників Дажбог. Ось що ми дізнаємось пронього з міфів.
На думку Б. Рибакова, культ Дажбогасформувався за скіфських часів в 6-4 ст. до н. е. На початку нашої ери в лісостеповійУкраїні Дажбог стає богом лісів, гаїв, байраків, садів тощо. С. Плачинданаводить таку легенду. Дажбог народився в багатодітній родині київського коваляСварога. Коли в місті почався голод, хлопчик приніс з гори зернятко, посадивйого. З того зернятка виріс чудодійний кущ розкішної пшениці, який врятувавлюдей від голоду. Так Дажбог вивчив людей вирощувати хліб, а батько його Сварогвикував першого плуга. Коли Лажбог і Сварог почули про голод в країні росів, топовезли хліб голодуючим. Але по дорозі Чорнобогове військо знищило валку з хлібом, а Дажбога і Сварогапосікло. Боги оживили обох, взяли до себе, зробити рівними собі. У наведеній легенді чітко простежується ідеяпро богообраність простої людини за її високі морально-громадянські якості. ЗаЛ. Силенком, Дажбог – це свідомість світу, це дія, яка творить у людині бажанняжити, бачити себе у своїх діях, вчитися, працювати, самоутверджуватись,самовизначатися, зрештою, вмерти, боронячи життя і незалежність свого племені.Дажбог- ц есвята Правда, Справедливість, життєтворяще Світло, Святий Дух, Воля,це-Людина у свідомості світу, і свідомість світу в людині. Вчений пише: „УСвіті діє Дажбожа сила-вічна незнищенна енергія(першооснова несвідомого ісвідомого буття). Дажбог – Світло і дія Світла. Немає світла-немає життя.Людина прийшла з Світла і любить Світло, йде до Світла, несвідомо і свідомосебе вдосконалюючи ”.
Характерна рисаобразу Дажбога — його функціональнадвоїстість(відображення й виповнення ірраціональних зв’язків людей з природою іміж собою), що, безсумнівно, підтверджує правильність висновків щодо прагненняі соціальних, і природних систем до взаємозбалансованих відносин. Можливо, саме через світ давньоукраїнськогоязичництва давньоруське суспільство 10 ст. н. е. могло знайти більш оптимальніваріанти виходу з своєрідної „точки біфуркації”, яка склалась в другій половиніпершого тисячоліття н. е. Так, О. Пріцак у статті „На перехресті тисячоліття” зазначає, щоВізантія виявилась нездатною до дальшого динамічного розвитку тоді, коли наЗаході навчались логічно мислити і цінувати теоретичну науку. Якщо у 12-13 ст.Західна Європа в культурному відношенні розвивалась по висхідній, у нас замість постійногоросту щораз більший занепад – культурний, економічний, політичний. Кризовіявища в Київській Русі О. Пріцак безпосередньо пов’язує з впливом Візантії.Він, зокрема, робить висновок: „З перспективи минулого тисячоліття ми могли побачити, що базою нашого недорозвинутого станубуло те, що, включаючи до народів із християнською вищою культурою, ми зробили нещасливий вибір. Пішли до школи, яка-як пізніше виявилось –мала уже зародок застою, занепаду” Тенденція шанування особистості, націленоїна високі ідеали служіння Добру,лягла в основу світської течії в духовній культурі Київської Русі. Характернариса цього часу – дальший розвиток ранньогуманістичної традиції, яка бере своїпочатки в надрах язичництва.
Перуна шануваливсі індоєвропейці. У сербському, болгарському, чеському фольклорі цей бог мавтаке ж ім’я, як і у фольклорі східних слов’ян. Литовці називали йогоПеркунасом. Скандинави називали його Тором, який їздить небом на колісниці,вивергаючи з хмар іскри і грім. Так само мчать небом, гуркотять і зрошуютьземлю благодатним дощем Парджанья в індійських міфах та Ілля в легендаххристиянських народів. Ц і персонажі тотожні стародавньому Перуну зНаддніпрянщині. З астральними міфами про Перуна тісно пов’язанні міфи пронародження Місяця (Дідуха). Як вважає О. Знойко, Місяць – головне божествоастральної тріади, що визначає люнарний культ н а Русі. Вважався предкомнароду. Його символом був сніп пшениці на покуті напередодні Різдва. Видаєтьсяцікавим уявлення наших предків про Місяць як про голову змія, що ховається вЧумацькому Шляху. Інший варіант: Місяць – голова вужа, який ховається вПрадереві Світу (Зоряному Шляху).
ДІЇБОГІВ
Перун, володарблискавок і грому, поровитель воїнів у другій половині першого тисячоліття н.е. дедалі більше заступав Сварога. Праукраїнці вірили, що коли Перун впершепісля зими виїжджає на Небо, т о своїм першим громом воскрешає землю. Цейперший грім дає силу не тільки землі, а й людям. Коли вперше гримить, то ще й тепер дехто хреститься і спираєтьсяспиною об дерево: спина н е болітиме цілий рік, а людині у всьому таланитиме.Перун посилає блискавки, які проганяють злих демонів і випускають на волюСвітло.
Зв’язок образуПеруна із давньоземлеробськими культами видається безсумнівним. Крім того, зцим образом пов’язаний один з найважливіших мотивів української міфології — мотив агону — змагання. І. Огєнко вважає, що „ углибоку давнину Перун був богом хліборобства, і це він насилав дощ. А пізніше,з розвоєм військових справ, Перун став богом-воїном ”.
Очевидно, з часомПерун дедалі більше символізував зміни в соціальній структурі Київської Русі.Е. Анічков доводив, що Перун був головним богом тільки Київських князівРюриковичів — Ігоревичів та дружини, а купецтво та селянство мали своїх богів,тому народ не боронив Перуна, коли того скидали в Дніпро.
Ставшисамовладцем, Володимир хотів піднести значення Перуна найкраще, --бог великогокнязя мав стати богом богів. Отже,піднесення літописцями Перуна над іншими богами не випадково. Вже Олег зі своїмивоїнами, складаючи в 907 р. присягу вірність миру з греками, „клялися зброєюсвоєю і Перуном, богом своїм”. Пізніше Ігор і Святослав, їхнє оточення тадружина присягали іменем Перуна, погрожували тим, хто відступиться від слова,прокляттям Перуна та вічним рабством „у загрожному житті своєму”. Отже, владаПеруна охоплювала не тільки земний, а й потойбічний світ. Він стежив задотримання угод і карав їх за порушення, отже, втілював поняття про особистучесть і гідність людини.
У Володимирськомупантеоні не менше Перуна вшановували Стрибога. У „ Слові о полку Ігоревім ”Стрибог згадується як Бог – родоначальник усіх вітрів. Д. Шеппінг висловивприпущення, щ о Стрибог є однією з іпостасей Перуна — його втілення у повітрі. Він, як іПерун, озброєний луком з і стрілами. Пізніше Стрибог став покровителем погоди.Його називали Посвистачем. Йому молилися, щоб дав добру погоду на урожай, насвято тощо. Особливо важливим Посвистач був для війська. Пантелеймон Кулішзаписав народний переказ про моління князівської дружини: „ своєму богові Посвистачумоляться, щоб він їм годину ( погоду) дав та моря не турбував”. Стрибог,найвірогідніше, символізував протилежний упорядкованому полюс буття. У цьомуконтексті можна погдитись з Ю. Павленком, який ототожнює Сварога та йогонаступників з ідеєю порядку, структури, ієрархій архаїчного космосу, а Стрибогі подібні йому сили вважав такими, що втілювали образ темного первинного хаосу.Отже, Стрибог виступав іншою, протилежною за значенням частиною Всесвіту. Безйого хаотичної сутності була б не можлива і спроба поділити світ на „ освоїний” Космос і первинний Хаос. Ці два поняття взаємообумовлюють одне одне.
У давньоруськомусуспільстві і з заможністю ототожнювалася худоба. Велес, за легендами, якраз ібув опікуном усього тваринного світу. ВІн поріднив людину і тварину, привчивдавніх українців не вбивати, а пасти тварин, запрягати їх в плуга та воза,брати від них молоко, м’ясо, шкури тощо. Опікував, з а повір’ям, волхвів,навчаючи їх лікувати худобу. Зображався Велес із сопілкою в руках ( сопілкамиру). За легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася кривава Січа „ замежу” ( яку не міг зупинити навіть Перун з і своїми бликавками), з’явився Велесі заграв на сопілці. Гра була такою чарівною, що воїни обох сторін опустилимечі й побраталися. Наведена легенда дає підстави вважати, що поряд з чистопрактичними функціями ( худоба, багатство тощо) Велес ніс досить глибокесмислове навантаження. Він символізував мудрість життя, його гармонію, світлусторону.
З персонажівдавньоукраїнської міфології одним і з найцікавіших є Велес — Волос. Це один з найстарших богів, що вважався богом достатку. В образі Велеса також простежується зв’язок з ісферою культури. Показово, що Боян в „ Слові о полку Ігоревім” названийВелесовим онуком. Це підтверджує зв’язок Велеса з природою, музикою т амистецтвом. Можливо, таке поєднання різних рис в постаті Велеса свідчить проглибоке і різностороннє розуміння давніми слов’янами багатства і достатку, якіасоціювались великою мірою з багатим духовним світом особистості, з ї їрозумінняцінності вищих проявів людської творчості.
Волос, якийзгадується під час укладання договорів Русі з Візантією у 907 та 971 рр., бувбогом миру подібно д оіндоіранського Мітри. У найбільш загальному плані,окресленому колом таких джерел, як тексті руського-візантійських угод, рельєфиЗбруцького ідола, обряд клятви з дерном на голові, образ Волоса відповідав ідеїмиру у трьох головних виявах: „ мирне життя”, „космос”, „община”. Традиційнийвисновок вчених про те, що уявлення про зовнішні договори будувалися за принципом відносин у первісному роді,підтверджує думку, що Волос мав безпосереднє відношення до общинно-родової організації іфактично її персоніфікував.
Аналізлітературних джерел дає змогу зробити висновок про тотемічне походження культуВолоса і про те, що відбита уцьому культі ідея спорідненості первинно розумілась як „ спорідненість”територіальна, яка об’єднує всі матеріальні об’єкти території проживаннядавнього колективу людей.
Зв’язок Волоса ізземлею, територією як основоюєдності роду, пізніше Русі, простежується в ряді популярних у середньовіччітворі фольклору: „Сказанні про смерть князя Олега”, белині про ВолхаВсеславовича, переказах про волотів. Раніше виявлений зв’язок цих сюжетів зВелесом узгоджується з міфологією образу „сакрального царя”, його народженням,шлюбом-воцарінням, смертю-втратою престолу. Особлива роль належить спільній якдля Волоса, так і „царя”-князя ідеї зв’язку в територією, землею. Періодичнасмерть і воскресіння (але вже у новому образі) царя, відновлення його магічноїсили, яке розумілось я к відновлення втраченого зв’язку з територією та її населенням,відповідає мотивам смерті і воскресіння, які реконструюються для самого Волосаі для інших богів Київського язичництва. Можливо подібні уявлення позначились на„ міфології поведінки ” послідовників язичництва на Русі початку Х ст., якімали фізично усунути князя Олега, котрий у заключний період князювання сприявпожвавленню ідеологічних контактів з Візантією. Останні могли розумітися як прояв відходу князя від зв’язку зрідною ( „Руською”) землею я к основи етнічної самосвідомості українськогонароду.
Важливоюпідставою доведення багатобічного зв’язку Волоса із землею служить обряд клятвиз дерном на голові, пов’язаний із
зображенням„держателя землі ” Волоса на Збруцькому ідолі. Волос виступив як син Землі і, очевидно, Неба ( утрактуванні Ю. Писаренка – Рода, але ми знаємо, що Небо могли символізувати іДив, Сварог, Дажбог т а ін.), прообразом, загальним тотемічним предком людствау його генетичному зв’язку з територією проживання. Одним з проявів цьогозв’язку, збереженим багатьма культово-обрядовими дійствами, є ідея, що тварини та збіжжя реінкарнації людей.Не випадково у міфологічній свідомості наших предків багато уваги приділялосяприроднім явищам і стихіям, окремим етапам життя і смерті людини, структурінавколишнього світу, яка, за синергетичними законами, має здатність до самоорганізації та самовпорядкування.
Показово, що книга життя та релігії слов’ян отримала назву „Велесова книга”. Саметам ми знаходимо звернення слов’ян:„І молимо ми Влеса, батька нашого, щоб послав він нам багато сил небесних і щобСонце повернулося до нас, і щоб оберталось колесо руху сонця, яке сяє наднашими домами, і порівняно з яким блідими виглядають вогні наших помешкань ”.На основі аналізу знайдених табличок „ Велесової книги ” можна зробитивисновок, що стародавні слов’яни сприймали світ як співіснування трьохелементів, трьох світів. Перший — то світ, в якому м и живемо,світ явний. Цей світ називався словом „ Явь”. Поки людина живе, вона перебуваєу Яві, коли ж вмирає, її душа переходить до іншого світу, щ о називається Навь.… І найважливіше, мабуть, полягає в тому, щ о слов’яни визнавали існуваннятретього світу — Володіння Справедливості т а Правди,зване Правь. Володарем саме цього третього світу був бог Свентовид — бог Правди, яку русичі ставили понадусе. Отже, домінуванняморально-етичного навантаження давньослов’янських богів видається безсумнівним,а уявлення про три світи нагадують аналогічні висновки Григорія Сковороди таінших представників українськоїсуспільної думки. Це є свідченням того, що традиція духовного розвитку н еприпинялась. Можна повністю погодитись з висновком Б. Ребіндера, який зазначав:„ Якщо охарактеризувати релігію слов’ян, т о можна без ризику бути н е точним, сказати,що слов’яни поклонялися життю ”. Додамо — життю в усіхйого проявах за умови, що воно відповідає Справедливості та Правді. Невипадково, сюжети, пов’язані з боротьбою Правди і Кривди, Добра і Зла, Світла іТемряви досить поширенні в слов’янській міфо-поетичній творчості і фольклорі.
Серед жіночихбожеств Київської Русі виділяється Мокша, яка єдина потрапила в пантеон князяВолодимира. Походження Макоші дуже давнє. Прообраз богині знаходимо устародавньому культі Великої Богині –Матері, статуетки якої з’явилися ще упалеолітичний час. Відома ця богиня в трипільській культурі, але Мокошапоходить від давнього культу води Богині Дани. Можливо, жінки і символи дощу натрипільському посуді є зображення цієї богині. Зображення Мокоші дійшли до насна рушниках: богиня стоїть під відкритим куполом святилища з піднятими в горуруками. Жінка з піднятими руками зображується в християнських храмах. НагадуютьМокошу і Оранту статуетки скіфських богинь.
Образ Мокоші був поширенийсеред багатьох слов’янських народів і пов’язана з культами води, плодючості іродючості землі. Виступаючи богинею плідності, вона опікувалась також вагітнимижінками, допомагала у пологах тощо. У першому тисячолітті н. е., коли усуспільстві дедалі більшої ваги набирали соціальні чинники, виразнопростежується тенденція д о перетворення Мокоші на богиню-берегиню окремоїсім’ї, будинку, сімейного вогнища і достатку. Не випадково образ мокоші частопов’язується з вівчарством і прядіння. Можна зробити висновок, що Мокошаперейняла багато рис від різного роду божеств і духів епохи неоліту, колипрядіння і ткацтво мали яскраво виражений сакральний характер. За народнимипереказами, щ о дійшли до наших днів, первісне ім’я Мокоші – Мати Коша. В цьому– відгомін культу жінки-матері часів матріархату, коли порядкувала серед роду,в громаді общині мудра, досвідчена жінка, яку всі називали Матір’ю. Воналікувала приймала пологи, визначала обов’язки кожному, навчала рукоділлю,куховарінню тощо. Мокоша, в уявленнях праукраїнців, пряла нитку людської долі,визначала майбутнє сім’ї тощо. У християнстві Мокошу замінилаПараскева-П’ятниця.
Одна знайдавніших язичницьких богинь – Лада, богиня гармонії в природі, в шлюбі, мати-годувальниця Світу.Немовля на її голові було уособлення світла, а яблуко в руці містило ту ж ідею,що і яйця Латони в римській міфології.
Я. Головацькийпорівняв Ладу з індійською богинею Бговані, Кибелою Фрігії. В українськихвеснянках до Лади звертаються так: „ Благослови мати, ой мати Ладо, мати, веснузакликати”. Лада, в уявленнях слов’ян, --мати близнят: Лелі (Дани)—втіленоїводи, і Полеля – втіленого світла. Богиня-мати, яка народила основніпершопочатки світобудови і астрального культу—вогонь і воду, була і початкомВсесвіту. Вона несла в собі першопричини буття. Лада і боги-близнюки Леля іПолель були запозичені зі Скіфії іносили ті самі, щоправда, дещо видозмінені імена: Латона і Діана, Аполлон.Обрядову пісню „ а ми просо сіяли, Ой, Див, Ладо, сіяли, сіяли ” О. Потебнядатував ще добою вед. М. Максимович, вивчаючи українські міфи про Ладу,ототожнював її з Золотою Панею—матір’ю бога Сонця.
На територіїУкраїни зберігся фольклор, що передає доісторичні міфи про войовничу вершницюДану-Дойну :
Ходить Дойнапонад воду,
Питається Дойнаброду.
Не трапила Дойнана брід,
А трапила Дойнана слід,
Дев’ять конейпотопила,
На десятім самасплила.
ЗаплакалаБуковина,
Що ця Дойна самасплила.
Розглядаючиваріанти наведеної пісні, С. Семчинський вважає молдавське і румунське ім’яДойна запозиченням українського імені Дана. Він пише, що українська Даназберігає праіндоєвропейську Дану і що це ім’я продовжує повну традицію, щосягає доісторичних часів.
Первісно Леля (Дана) була жіночим початком Всесвіту. У слов’ян вона звалася також Дівою. Вода,початок усього живого, вічно прекрасна, вічно світла, вона була дівою іводночас жінкою – дружиною Сонця. Про богиню, тотожну Дані, Я. Головацькийписав: „ Первісно Ефеська Діана, або Артеміда, являла собою воду як діюченачало творення і шанувалась як Діва і одночасно як мати всього”. Богиня Данаототожнювалась також з Танаїс — на Дону і в Анатолії та Афіною — в Греції. Це івойовнича Дніпра (Анастасія)- вершниця з луком і стрілами, відома по двобою зДунаєм. Постать самого Дунаю О. Потебня тлумачив як Індру (санскр.) тобтоПеруна Русі. Отже, Лада символізувала уявлення слов’ян про воду і вогонь якпершопочатки Світу.
Зоря –найпрекрасніша богиня Русі і богиня всіх народів Східного Середземномор’я. Вонаволоділа дещо більшим антропоморфізмом порівняно з богами Причорномор’я. Її неможна повністю ототожнювати ні з грецькою Афродітою, ні з римською Венерою,однак наділена була ця богиня і прекрасними рисами Афродіти Небесної іранньоелінської Еос. Зоря – вістунка наповненого величезним містичним змістоммоменту народження тріади астральних богів: Місяця, Сонця і Зорі. Сповіщаючипро народження богів, Зоря сповіщає і про початок творення світу. У народномуфольклорі, зберігаючи високе естетичне навантаження, Зоря символізує земнежиття людей, наповнює буденні заняття духовним звучанням, вносить поетику впрацю і людські стосунки.
Погляд наповсякденну працю крізь призму поетично-містичних форм, тісного поєднанняЛюдини і Природи характерний для всієї календарної обрядовості українськогонароду. Можливість поєднання прекрасного і корисного, незбагненного і земногозавжди максимально використовується в міфо-поетичній творчості слов’янЗвеличується окрема особистість, яка, виконуючи цілком буденні, щоденні, звичнісправи, створює гармонію в собі і в оточуючому світі.
Я. Головацький набагатому фактичному матеріалі доводить схожість світоглядних уявлень українціві західних слов’ян. Він виділяє чотири міфічні істоти: Яровит, Руевит, Поревитта Поренут, що згадуються у полабських та прибалтійських слов’ян. На йогодумку, ці істоти були нічим іншим, як обожненим втіленням сонця, що з’являєтьсяв різні пори року. Яровит, або Ярило ( від слова ярь, тобто весна), означавярість, мужність, а разом з тим весну, молодість, свіжість і уособлював сонячнусилу, що виявляється навесні.
Поренут зображуєтьсяз чотирма головами, а п’яту тримав на грудях. Він втілював поворотсонця наліто, або народжуване сонце. На думку Я. Головацького, чотириголови є атрибутомсонця, а п’ята на грудях зображала народження нового сонця. Можливо, Порену засвоїм семантичним навантаженням подібний до Збруцького ідола.
Руевит (від словаруйний, тобто гарячий, вогненний, червоний)знаменував сонце влітку. Цікаво щовін зображався більшим за людський зріст, з сімома головами і сімома мечами.Сім голів та сім мечів означали божество в повній силі. Логічно припустити, щосім голів і сім мечів символізували багатовимірність Всесвіту або уявленняслов’ян про низку світів, кожен з яких має свої характеристики.
МОДЕЛЬСВІТУ
Георгій Булашеввідзначає, що „вірування у множинність небес перейшло в середовище народне і єна Україні повсюдним, закріпившись раз і назавжди в усьому руському народівідомою приповідкою – „на сьомому небі”, що означає найвищий ступіньзадоволення, щастя, яке межує з райським блаженством.”. Цікаво, що ці уявленнямають спільні риси з найновішими гіпотезами про будову Всесвіту. Сучаснакосмологія розглядає його як сукупність кількох світів, кожний з яких маєвласні характеристики, стан матерії і часу. Так, зокрема, відомий вчений,Президент міжнародного центру психоенергосуггестії А. Ігнатенко робить висновокпро багатовимірність нашого Всесвіту. Сьогодні відомі сім вимірів. Ми живемо втрьох вимірному просторі з координатами: висота, ширина, довжина, а функція часу– будь-який механічний або біологічний рух. Але в нашому матеріальному світііснують більш тонкі явища, які отримують в наступних вимірах часовіхарактеристики. Ріст волі, інтелекту, інтуїції, любові — це координатичотирьох-, п’яти-, шести-, семивимірних просторів. Учений також зазначає, що„наш Всесвіт пронизує найтонша субстанція, про яку є згадки в багатьохкосмогонічних філософіях давнини – Абсолют, що має безкінечне число вимірів.Минуле, сучасне майбутнє в Абсолюті єдині. Крім нашого, в ньому існують й іншівсесвіти, але знання про них поки важкодоступні і для більш розвинутихцивілізацій ”. А. Ігнатеннко виділяє сім основних світів, кожному з якихвідповідає свій колір і нота музичної октави. Можливо, це ще один крок дорозгадки таємниці мистецтва, живопису, музики, їхнього впливу на людину.
Обґрунтуванняіснування багатовимірних просторів можна знайти в роботі професора С. Полякова,який, ґрунтуючись на досягненнях природничих наук, зокрема, фізики елементарнихчастинок дійшов висновку: „ Після смерті людини пам’ять і мислення відокремлюютьсявід атомів, що їх народили, і далі існують самостійно. Вони можутьпереміщуватися у космосі з космічними швидкостями. Після Фізичної смерті мипродовжуємо жити, тобто живе наша пам’ять і мислення. Таким чином зіркинароджують нові маси атомів, що відправляються в Космос, а люди після смертіфізичного тіла залишають свою пам’ять і мислення для Космосу”. Вважаєподібність цих висновків з багатьма моментами у світобаченні наших предків.
Про зв’язокміфологічних уявлень народів і сучасних знань пишуть В. Казначеєв і Є. Спірін.Досить обґрунтованими видаються їхні висновки про космічну відповідальністьдуху і про космоцентричну свідомість аграрних цивілізацій. Ю. Фомін вважає, щопринцип детермінізму дозволяє стверджувати одночастність існування минулого.Він також висовує ідею багатовимірного простору. Фізик-теоретик Ф. Дайсон уроботі „ Розбуджений універсум ” обґрунтовує єдність минулого, сучасного імайбутнього, виходячи з геометрії світових конусів подій. Д. Бом сформулювавтак звану „голокінетичну” парадигму, в основі якої лежить ідея багатомірногогіперпростору. Специфіка цього нескінченного, неальтернативного,неспіввідносного простору в тому, що дві сутності можуть разом займати одне іте ж місце в один і той же час. Основна ідея бомовської космології: реальністьодна, вона є неруйнівною, неділимою цілістю, аспектами якої виступає матерія ісвідомість. Д. Бом зазначає, що існує „зовнішній порядок”, який проявляється врізноманітних станах „ матерії-енергії” – від зовсім грубої, щільної і стабільноїматерії, що сприймається нашими органами чуття в просторово-часових межах, довитонченої, чуттєво не сприйнятної. „Внутрішній (духовний) порядок” подібний досхованого порядку в голограмах, до якого ми рухаємося духовно, і всередині„голоруху” приходимо в кінцевому підсумку до вищої свідомості. Голокосмічнапарадигма знаходиться у певному відношенні до голографічної гіпотези К.Прибрама, згідно з якою „всяке мислення включає, крім маніпуляції знаками ісимволами, голографічний компонент”. Це відношення можна визначити яквідношення макрокосмосу до мікрокосмосу. Численні дослідження і узагальнення,на думку В. Вернадського, „дозволяють вписати людину в розмірністькосмопланетарних і космічних режимів, виявити космоцентричні основи архаїчноїсинкретичної єдності ритуалу і культури, уявити ранню людину не як заляканогогрізними природними явищами дикуна, а як мудрого жителя Космосу, який вмієорієнтуватися серед космопланетарних явищ”.
Отже, сучаснийрівень дослідження стародавнього світогляду українців дає змогу вказати на двідомінуючі смислові тенденції. Перша пов’язана з Космосом як морально-етичнимУніверсумом, що випромінює і вбирає цінності світу. Друга фокусує ціетико-соціо-космічні категорії через антропогенетичні сутності, тобто крізьлюдську особистість в її лінійному і сакральному вимірах. У цьому контекстідослідники виділяють основні мотиви української міфології: мотив космічноїофіри, мотив космічного агону-змагання і мотив „золотої середини”.
Важливе місце увідтворені архаїчною свідомістю просторово-часових, аксіологічних тапредметно-речових реалій буття посідає антропний принцип. Згідно з цимпринципом уява про єдність світу та його розвиток з Єдиного спирається наархаїчну нерозчленованість „свідомості” та „світу”, які взаємопороджують та взаємовизначаютьсутність моменти дійсності. Архаїчне українське світобачення базується назмістовій насиченості і культурній варіативності Єдиного, в якому наявні творчіпрообрази для реальних буттєвих станів.
Ще однахарактерна риса стародавнього українського світогляду полягає в тому, щорозвиток Універсуму, який бере початок в Єдиному, відбувається з чіткоюдомінантою в бік зростання оцінно-етичного напрямку і усвідомлюєтьсяесхатологічно. Метафора образу природи, яка гине в дохристиянських віруваннях іуявленнях українців тотожна всезагальній матриці життя і смерті, яка набуваєнового якісного звучання в концепції якостей особи.
Жертвоприношенняв архаїчному слов’янському світогляді означає розпадання Єдиного на сукупністьхаотичних, але потенційно творчих реальностей, повноцінність яких визначаєтьсякрізь призму співпричетності до єдиного початку, мірою позитивної сакральноїнаповненості. На основі архаїчного українського етнографічного матеріалу іаналізу археологічних джерел, проведеного в попередніх розділах, можнавідзначити, що „смерть” в давніх ритуалах одночасно означає продовження життя.Померлий набуває рис медіативної жертви, а в голосіннях знаходимо образну,орієнтальну семантику моделювання і структурованості реального світу. Окремийвипадок смерті символізує „смерть” божества, яке, в свою чергу, вбирає рисизнищення всього „злого” і „старого” і потенційно несе в собі відродження„доброго” й „вічного”. Цей мотив спостерігаємо в усьому комплексі українськоїземлеробської культури, обрядовості, археологічних знахідок на територіїУкраїни.
Для світоглядунаших предків характерна також сукупність уявлень про дуально-травестійнузабудову Всесвіту, який поділяється на структурований, організований, знаний і„освоєний” світ „культури” та неорганізований, „чужий” і „невизначений” світ„антикультури”. У першому панує впорядкованість значень, удругому-заплутаність, інверсія смислів.
Уявлення прозв’язок особистого життя з ритмом космосу (світу порядку) визначало оцінкусмислу і цінності людського існування, сприяло зростанню ролі самооцінки ісамосвідомості, практичної і духовної незалежності індивіда.
Длядохристиянської культури українців характерна своєрідна парадигма „маятника”,що пронизує всю їхню міфо-поетичну свідомість: максимально-граничні світобудівнізначення викликають відповідні протилежні за наповненістю стани. Найбільшогозвучання тут набувають метафори „провини” та „покарання-каяття”. Розірваність,хаотичність, дезінтегрованість світу, втрата цілісності та повноти єрезультатом злочинного діяння, „провини” бога-жертви. Світ був колисьідеальним, цілісним та єдиним, але через „провину” бога згубив цю свою якість (став „бідним”, „розірваним”), яку можна повернути тільки шляхом„покарання”-„офіри” бога. Звідси випливає необхідність очищення і каяття, тобтоархаїчного „катарсису”, який полягає в позбавленні спільноти від „утаємничених”негативних, руйнуючих тенденцій, що беруть витоки в сутності індивіда. Услов’янській культурі це „звільнення-очищення” досягається за допомогоюмаскарадного дійства, оберненого до значень хаотичної, переважно звіроподібної„нелюдяності”. На думку багатьох дослідників, всі календарні свята, зв’язані зіменами різних богів (дохристиянських, а потім і християнських) є різнимифазами життя — смерті — відродження одного бога. Це — існування в слов’янраніше названо „ закону ” універсального коловороту.
Різноманітністьпроявів співвіднесеності Єдиного („передасоціативного”) з Одиничним ( щоемпірично спостерігається, конкретно — реальне) визначає основний зміст інавантаження української міфологічної моделі, в якій ідея просторового впорядкуваннясвіту переважає його часову визначеність. Тому модель світу являє собою завершеністьпевної просторової ієрархії цінностей. В уявленнях стародавнього населенняУкраїни чітка просторова демаркація світу співіснує з менш чітко вираженимиуявленнями щодо меж міфічного часу. Крім того, просторово позначена модельсвітобудови проектує естетичне бачення „ космічності ”, що в реальному буттіпевним чином виявляється в характерному почутті єдності людини і природи.Згідно з теорією антропокосмізму людина – частина Всесвіту, саморозвивається зайого законами і сама впливає на нього силою своєї свідомості.
Характерну, що впраукраїнському міфологічному світогляді все, що максимально наближене до „центра ”, є „ золотим”. Цю особливість багато вчених пов’язують із символікоювогню як ознаки позачасового характеру вогневої субстанції. Символ вогню присутнійна археологічних знахідках на території України, починаючи з палеоліту і до прийняттяхристиянства. З космічним мотивом „ золотої середини ” тісно пов’язана метафора„ світла- тіні ”. Інтенції „ світла” повністю визначають космологічнусвітобудову і наповненість староукраїнського світосприйняття. Найближчою добога сутністю є світло. Символіка „ сонця-золота-вогню ”, наявна в літературіКиївської Русі, дійшла до нас в багатоманітному світі народної творчостідавньої української культури.
Видається цікавоюсвітовидча логіка стародавньої людини, розроблена М. Новиковою на основі аналізуархаїчних українських замовлянь. Стародавня людина бачить світ, у якому:1)ніщо не зникає і не з’являється: в космічному масштабі все лише перебуваєбезначально і безконечно, „з’являється ” і „ зникати ” воно здатне лише напевні ділянці світобудови, в полі зору даної людини; 2) ніщо не діє: все лишеприсутнє ( як сутнісна характеристика) разом із самим суб’єктом, заховане вньому, діяння „ приходить і відходить ” зі своїм носієм, а не навпаки: неносій-суб’єкт „ приходить і відходить” через діяння; 3) „ шкода ” не може бути знищенадо кінця: її можна лише вигнати, виселити в потойбічне інобуття або відсунутияк надалі, або „ витягти ” з людини та її мікрокосму, проте так само незнищеннаі „ користь”, вона є завжди і зникає-з’являється лише в найближчому людськомуовиді; 4) вся взаємодія людини з нелюдськими, космічними силами і стихіямизводить до посилення-послаблення їхньої присутності в ній самій і в найближчомудо неї середовищі; 5) оскільки ж чіткої опозиції „користі-шкоди”, а тим більше„добра-зла” серед суб’єктів замовлень іще немає, правильніше говорити проблагодійне або шкідливе групування, про сполучуваність предметів світузамовлянь: „збільшення буття” – це збільшення їхньої „доброї” сполучуваності,„зменшення буття” – це збільшення сполучуваності „лихої”.
Характерна рисадохристиянського світогляду українців – уявлення про низку „світів”, якепов’язується з таким явищем в старослов’янському світобаченні, як „внутрішняточка зору на простір”, що, в свою чергу, символізує плавну взаємозалежністьбуття, означених в просторі і співвіднесених з „центром”. Звідси кожний з„світів” має власну систему цінністо-етичних і просторово-часових координат.Підтвердження знаходимо в синкретичному, міфологічному шарі українськоїкультури. Уявлення про багатоярусність світу простежується в багатьохархеологічних знахідках і комплексах. Так, в народному середовищі вірили, що,„крім видимого неба, є ще інше, що називається імперійським. Воно прикриваєтьсявидимим небом, ніби склом. Синіх оболаків є аж сім, а восьме вже й справдінебо”. Або подібна думка, яка ніби „розтягує ” ієрархію підпросторів: „Підземлею так само живуть люди: одне слово, площин, схожих на нашу, під нимибезліч. Надра землі складають другий світ”.
Слід визначити,що в українській міфології космогонічні ідеї перебувають під впливом архаїчноїбезпосередньої протиставленості хаосу та космосу, що виявилась найбільшпридатною формою для засвоєння слов’янством християнської ідеї моральногоподвоєння світу на світи Добра і Зла. З протиставленості хаосу і космосувипливає агоністично-дуалістичний мотив, який символізував відносини міжслов’янськими богами. У найзагальнішій інтерпретації агоністика – це така формавиразу світобудівної парадигми, в межах якої зустріч хаосу та космосу мислитьсябезпосередньо, крім того, ця зустріч носить стрімкий, напружений характер тазавершується перемогою однією з сторін. Агоністична космогонія найяскравішевиражена в поховальній та весільній обрядовості, підтвердження чому знаходимо вбагатьох етнографічних виданнях. З агоністичним мотивом пов’язаний образсолярного, або культурного, героя, дії якого крізь призму усно-поетичноїтворчості детально описує М. Грушевський. Хоч цей образ і набував з часомхристиянського забарвлення, але основні архетипи символізованого нимсвітобачення багато в чому залишились незмінними. Слід зазначити, що образхристиянської внутрішньої космогонії душі був створений за допомогою тихметафізичних метафор („смерть”- „відродження”, „верх”- „низ”, „світло”-„темрява” тощо), які були характерні для давньослов’янської ментальності. Томусередньовічна християнська архетипіка душі заповнена метафорами, властивимиміфосвідомості. Східнослов’янська культура спрямована на занурення у світлюдської душі. Осягнення шляхів цього самопізнання здійснюється за допомогою інтуїтивногосамоспоглядання.
Ще однахарактерна риса праукраїнської міфосвідомості – її антропоморфність. Цяособливість також перейшла з певними видозмінами наступні століття і булавтілена в образі святості в культурі Київської Русі. Вказаний погляд на світспрямований з середини на зовні, від людини до Універсуму. В основі його –непоборне інтимне ставлення до природи. Людина знаходить себе саму узовнішньому світі. Та й у Всесвіті вона бачить ті самі якості, що властиві їйсамій. Водночас і в собі вона знаходить Всесвіт. Людина і Всесвіт. Людинаусвідомлює себе як зменшену модель, яка відтворює Всесвіт. От через що в образісвятості центр уваги перенесено на особу – носі святості, святого, котрий нарівні мікрокосмосу, в межах локального соціального світу уподібнюється до Богаяк втіленого сакрального начала в масштабах мікрокосмосу.
Під впливомглибинного шару народної культури відбулася певна переакцентація християнського(у візантійському трактуванні) розуміння святості. Формується один з основнихпринципів давньоруської свідомості – уявлення про святість як вищий моральнийідеал поведінки, як особливу життєву позицію. Її розуміють як жертовність.Образ святості наповнюється моральним змістом і постає як ідеал праведного,непорочного життя. Так, Володимир Мономах в своєму „ Поученії ” закликає вусьому керуватися життєвою доцільністю і здоровим глуздом. Праця для Мономаха –найвище мірило богоугодності людини. Все це мало відповідало ортодоксальнимвимогам візантійської церкви, але, без сумніву, виражало світобачення іуявлення давньоруського суспільства, яке продовжувало вбирати та випромінюватипочатки й струмені тисячолітньої української культури.